Макроекономічні показники України
2013 рік
• Зростання ВВП: -0.8%
• Інфляція: 0.5%
• Безробіття: 8.0%
2012 рік
• Зростання ВВП: 0.2%
• Інфляція: -0.2%
• Безробіття: 8.1%
2011 рік
• Зростання ВВП: 5.2%
• Інфляція: 4.6%
• Безробіття: 8.6%
Зворотній зв'язок
Замовити
загрузка...

Головна:Виникнення та формування українського етносу

ДЕРЖАВНА ПОДАТКОВА АДМІНІСТРАЦІЯ УКРАЇНИ

АКАДЕМІЯ ДЕРЖАВНОЇ ПОДАТКОВОЇ СЛУЖБИ

Контрольна робота із предмета “Історія України”.

Тема: “Виникнення та формування українського етносу”

Виконав: студент групи ПБЗ – 11

Ісаєнко Олександр

Ірпінь 2003

1. автохтонність українського народу. історичні концепції його форм.

Найперші сліди людських поселень на Україні сягають за 150 тис. років. Мандруючи до берегів Чорного моря через Кавказ й, ймовірно, Балкани, Перші поселенці все ще зберігали ознаки примітивного походження. Вони малі незначного про " єму мозок, низький лоб, масивні щелепи та великі зуби. Зате ходили випроставшись, а їхні надзвичайно вправні руки уже цілком сформувалися. Близько 40 тис. років до зв. е. в середині останнього льодовикового періоду із " явився кроманьйонець (чи гомо сапієнс) — особина, від якої скидатися сучасна людина. Вона був порівняно високою на зріст, прямоходячою, з значно розвинутими розумовими можливостями. Пристосовуючись до холодного суворого клімату, до труднощів у добуванні пожкви, ці люди, що жили із мисливства та збирання плодів, винайшли небачене розмаїття технічних нововведень, таких як зброя й знаряддя із кременю, риболовні гачки, гарпуни, житла з шкур та кісток.

Близько 10 тис. років до зв. е., коли відступив останній льодовик, лишивши после собі характерний для Сучасної України ландшафт, людина стала мінятися дедалі швидше. То в період неоліту, який тривав на Україні із 6 до 2 тис. років до зв. е., людство зазнало глибших змін, ніж за попередні 2—З млн років. Хоч цей період зветься неолітом, тобто новим кам " яним віком, він мав мало спільного із каменем. «Революційне» значення неолітичної цивілізації полягає насамперед у бо люди знайшли докорінно нові способи добування поживи. Замість збирання плодів й полювання смердоті нарешті сам навчилися продукувати поживу.

Вважають, що землеробство вперше виникло на Україні у межиріччі Бугу та Дністра, коли на рубежі V й IV тисячоліть до зв. е. розвинулися Перші у Східній Європі землеробські общини. Замість блукати у пошуках здобичі, люди осідали на своїх полях.Так із " являлися поселення. Землеробство, на відміну від полювання та збирання плодів, вимагало порівняно більшої робочої сили, сприяючи тім самим зростанню населення. Водночас поступово виникали примітивні форми суспільно-політичної організації.

Найбільш відомі ранні землеробські племена на територї Сучасної України заговорили українською у " язують із так званою трипільською культурою, що розвинулася у долинах Дністра, Бугу й Пруту, сягнувши згодом Дніпра. У період свого розквіту між 3500 та 2700 рр. до зв. е. трипільці жили великими селами по 600—700 Чоловік. Вони, як правило, гаялися у довгих та вузьких спільних оселях, де кожна сім " я займала власну, розгороджену на кімнати, частину житла із окремою глинобитною піччю. Родовід смердоті вели по лінії батька. Орнамент на череп " яному посуді, що бувши собою поєднання характерних плавних візерунків жовтого, чорного і білого кольору, свідчить про магічні ритуали та віру в надприродні сили, що панували в культурі трипільців.

Проте ця культура мала і свій практичний бік. перший на Україні механічний пристрій — свердло для пророблювання отворів у камені та дереві —із явився люди трипільської культури. Велике значення мало впровадження дерев " яного плуга, завдяки чому землеробство стало более надійним, ніж мисливство, способом добування поживи. Ще одним нововведенням, ймовірно, запозиченим з Азії, було б застосування Першого металу — міді.

Сьогодні мало що відомо про занепад трипільської культури. як припускають археологи, зростання населення штовхало трипільські племена до переходу на нові негостинні землі. Деякі із них просувалися вглиб степів, а тих, що жили, в долині Дніпра, йшли на північ, у непрохідні ліси Полісся і далі. На 2000 р. до зв. е. трипільська культура як виразне ціле перестала існувати. Частину трипільців підкорили і асимілювали войовничі степові племена, решта знайшла захист у північних лісах.

Кочовики. Простягнувшись майже на 6 тис. км від Манчжурії аж до Угорщини, Євразійські степу утворюють найбільшу рівнину на землі. І хоч у кількох місцях її перетинають міські Тянь-Шаню, Уралу й Карпа р, завдяки численним перевалам цю рівнину порівняно легко перейти із кінця в кінець. На заході, в одній з найбільш благодатних й родючих її частин, лежить Україна. Ця географічна обставина відіграла надзвичайно велику роль її історії, та нерідко ця рівнина ставала центром життя кочових племен Євразії.

Скотарство, що спиралося на вигодівлю стад одомашнених тварин, остаточно сформувалося в степах близько 3000 р. до зв. е. Протягом майже двох тисячоліть майбутні кочовики вели напівосіле життя, займаючись, поряд з випасом своїх стад у Євразійському степу, і землеробством. Десь близько 1000 р. до зв. е. скотарі перетворилися на справжніх кочовиків й стали мандрувати степами в постійних пошуках пасовиськ. Переходячи із місця на місце, смердоті набували нових особливих якостей, найважливішою із які був войовничість. Щоб обороняти стада і захоплювати нові пасовиська, життєво необхідним було б вміння воювати. Часті сутички із ворогом, потреба організувати маси людей для подолання величезних відстаней сприяли появі племінної знаті. Скотарі із " явилися порівняно рано в українських степах. Близько 3000 р. до зв. е. лівий берег Дніпра зайняли племена ямної культури, пригнавши із собою зі одразу ж табуни коней, на які смердоті ще не навчилися їздити. Їх протягом багатьох наступних століть переміщувалися інші скотарські племена. Безперервні міграції — ця типова особливість ранньої історії України, — ймовірно, відбувалися через перенаселеність степів на північ від Каспію. Сильніші племена витісняли слабші із їхніх пасовиськ, а ці останні відступали на периферію Євразійського степу. Так хвилями одне за одним котилися на захід скотарські племена.

Кіммерійці. Лише десь між 1500 й 1000 рр. до зв. е. людина опанувала просту, на перший погляд, техніку їзди верхи. Кіммерійці— Перші кочові вершники, що із " явилися в Україні, є також й першими її жителями, назва які дійшла до нас. Не хто інший, як Гомер, оповідаючи у своїй «Одіссеї» про північне узбережжя Чорного моря, називає його «землею кіммерійців». Це, співуче, й є найдавніша писемна згадка про Україну. Алі нічого, крім назви людей, що населяли землі, котрі в тих часи вважалися похмурим краєм світу, Гомер невтомно говорять про кіммерійців. Багато вчених тримаються думи, що кіммерійці вийшли з своїх прабатьківських земель у нижньому Поволжі, перекочували низовинами Північного Кавказу і десь близько 1500 р. до зв. е. із " явилися на Україні. Проте інші відкидають гіпотезу про міграцію і стверджують, що кіммерійці були корінним населенням України. Так чи інакше, кіммерійці населяли межиріччя Дону і Дністра аж до 7 ст. до зв. е. Трохи згодом, под тиском інших кочовиків зі одразу ж, смердоті відійшли до Малої Азії.

Вичерпний аналіз небагатьох наявних нині джерел схиляє істориків до цілого ряду з висновками стосовно цих «споживачів кобилячого молока», як їхні називали греки: 1) кіммерійці були першими на Україні скотарями, що перейшли до кочового способу життя; 2) смердоті опанували мистецтво їзди на конях й їхнє вшсько складалося із вершників; 3) завдяки контактам з майстерними оброблювачами металів на Кавказі смердоті започаткували на Україні добу заліза; 4) зростання ролі кінних воїнів зумовило занепад великих родів й виникнення військової знаті.

Скіфи. Скіфи, котрі на початку VII ст. до зв. е. із " явилися в українському степу, не лишилися поза увагою более розвиненої Середземноморської цивілізації, про що свідчать такі слова з Старого заповіту: «Вісь іде народ з північної країни... держить цибулю й короткий спис, жорстокий він. Вони не зжаляться. Голос їхнього реве, як море, скачуть на конях, вишикувалися, як одна людина... народ здалеку... народ давній... мови якого ти не знаєш... сагайдак його, як відкрита домовина, усі смердоті люди хоробрі... він зжере твоє стерня й хліб твій, знищить синів й дочок твоїх, зжере овець й корів твоїх, зжере виноград твій й смокви твої й зруйнує мечем міста твої, на котрі ти покладаєш надію». Розоривши багато країн Близького Сходу, скіфи нарешті осіли у степах Північного Причорномор " я, створивши перше на терені України велике політичне про " єднання.

У 5 ст. до зв. е. «батько історії» грек Геродот відвідав Скіфію і описавши її населення. Це, без сумніву, були індоєвропейці, представники іраномовних кочовиків, що тисячоліттями панували у Євразійських степах. Геродот описавши кілька типів скіфів. На правому березі Дніпра гаялися скіфи-орачі — землеробські племена, що були корінними мешканцями цого краю й, співуче, взяли собі назву від кочовиків, які їхні підкорили. Деякі історики вважають, що смердоті були предками слів " янь. Політична влада зосереджувалася в руках «царських» скіфів — кочовиків, що вважали собі найчисленнішими і найкращими й змушували інших скіфів та нескіфські племена України сплачувати їм данину. За їхніми зазіханнями стояло велике, добро озброєне і дисципліноване кінне військо. Щоб розвивати в собі войовничі інстинкти, скіфські воїни малі звичай пити притулок Першого убитого ворога, робити із ворожих черепів прикрашені золотом й сріблом чаші, знімати скальпи. Безжалісні до ворогів, ці кочовики були відданими в дружбі, якої цінували понад усе.

Скіфське сус-пільство було б значною мірою дитям своєї епохи. Родовід ішов по батьківській лінії, майно ділилося між синами, а полігамія був нормальним явищем. разом з померлим чоловіком часто вбивали і ховали його молодших жінок. як свідчать розкішні погребение скіфських царів у курганах, що і досі трапляються в українських степах, багаті могили племінної знаті і водночас убогі могили простих людей, суспільно-економічне розшарування стало досить помітним явищем серед «царських» скіфів. Крім награбованого у війнах, основним джерелом багатств їм слугувала торгівля із грецькими колоніями у Причорномор " ї. Своїм торговим партнерам скіфи пропонували товари, що ними згодом уславиться, українська земля: збіжжя, віск, мед, хутро, рабів. За це смердоті отримували вина, ювелірні вироби, інші предмети розкошів, до які в них розвинувся великий апетит. Про це свідчать своєрідні прикраси, надзвичайно оригінальне за своїм стилем декоративне мистецтво із характерними для нього мотивами тваринного світу. Воно із великою майстерністю відображає пластику оленів, левів, коней, що вражають граційністю і красою.

За доби скіфів Україна стала важливою, хоч й віддаленою частиною античної цивілізації Середземномор " я. Через грецькі колонії у Причорномор " ї скіфи ввійшли у контакт з грецькою цивілізацією і навчилися цінувати її. Водночас контакти зі світом Середземномор " я втягували скіфів й в його конфлікти. У 513 р. до і. е. величезне військо перського царя Дарія захопило землі нинішньої України. Проте, вдавшись до стратегії «спаленої землі», скіфи змусили його ганебно відступити. Наприкінці V — на початку IV ст. до зв. е. скіфи пішли на захід й підкорили фракійців на Дунаї. Ця перемога виявилася їм. зовсім непотрібною, бо віч-на-віч звела їхнього із Філіппом Македонським, батьком Олександра Великого. У 339 р. до зв. е. македонці завдали страшної поразки кочовикам. Це стало початком кінця скіфів. Десь через100 років більшу частину скіфів завоювали і асимілювали сар-мати — інше могутнє плем'я кочовиків зі одразу ж. Тільки залишкам удалося сховатися в Кріму, де їхні " нащадки прожили до 3 ст. зв. е.

Сармати. Майже протягом 400 років, від 2 ст. до зв. е. до 2 ст. зв. е., у степах Північного та Східного Причорномор " я панували сармати, котрі прийшли із Волги. Спочатку смердоті мирно змішувалися із такими ж іраномовними скіфами, а також греками, що жили у Північному Причорномор " ї. Проте под тиском ворожих племен зі одразу ж сармати ставали дедалі агресивнішими. Зрештою смердоті підкорили скіфів, поглинувши у своїй масі велике число простого люду. як й усі кочові володарі українських степів, сармати становили не єдине однорідне плем " я, а слабко заговорили українською у " язаний союз споріднених й часто ворогуючих між собою племен, таких як язиги, роксолани та алани. Кожне із цих сарматських племен прагнуло до панування на Україні. Ос-кільки намагання ці співпали із тривалими і всеохоплюючими переміщеннями племен, що називаються Великим переселенням народів, й оскільки Україна перебувала у центрі цих безладних міграцій, сармати часто суперничали із іншими племенами та, бувало, навіть поступалися їм владою. Нарешті, у II ст. зв. е., їхнього остаточно знищили страшна навалу гуннів зі одразу ж, наскоки германських готів й вперта оборона риї^іляп на заході.

З наявних нині розрізнених даних про сарматів випливає, що за своїм зовнішнім виглядом й способом господарювання смердоті нагадували скіфів, а також інших іраномовних кочовиків. Один сучасник так описував аланів: «Вони високі на зріст, вродливі й світловолосі, а лють в їхніх очах вселяє жах». Носили смердоті довгі просторі штани, шкіряні камізельки, взуття із м " якої шкіри та шапки. Основнилш продуктами харчування були м " ясо, молоко та сир. Жили смердоті у наметах, що напиналися на дво- чи чотириколісні вози. Особливо вражає у сарматів та велика роль, якої відігравали в їхньому суспільстві жінки. Переказуючи легенду, за якою сармати походять від союзу амазонок зі скіфами, Геродот повідомляє, що сарматські жінки жили як колися амазонки: смердоті полювали верхи, брали доля в війнах нарівні із чоловіками, а також одягалися, як чоловіки. Дані археології свідчать про ті, що сарматських жінок ховали разом зі зброєю й що смердоті нерідко виконували функції жриць.

Колі війна не могла задовольнити всіх матеріальних потреб, сармати торгували. Їхні каравани мандрували у найдальші краї, із які везли до Танаїсу — сарматської столиці, розташованої на р. Дон, китайський шовк, кавказький кришталь, напівкоштовне каміння із Ірану та Індії. На думку Страбона, грецького географа та історика, контакти із греками і римлянами завдали сарматам понад шкоди, ніж добра. «Наш спосіб життя зіпсував цих людей, ро-ширивши серед них такі пороки, як пристрасть до розкошів й плотських утіх, негідні прагнення, задоволення які робить їхнього дедалі ненажерливішими». Незабаром на зміну сарматам прийшли інші кочовики, але й " сармати були останнім індоєвропейським народом, що із " явився зі одразу ж. Після них Євразійські степу майже на ціле тисячоліття стануть володіннями тюркських народів. 2. основні етапи розвитку української народності

РОЗМІЩЕННЯ СЛІВ " ЯНСЬКИХ І УКРАЇНСЬКИХ ПЛЕМЕН Одночасно із антами починають вживати назву слів " янь. Вони разом із гунами посуваються на захід. У III-VI ст. ст. західні та південні слів " яни опанували уже тих землі, на які застала їхні історія, а VII ст. назва " анти " остаточно зникає, її заміняє ім " я слів " янь. У V ст. слів " яни вибираються в походи на Балканський півострів, переходять Дунай, нападають на границі Візантійської імперії. Щоб захиститися від слів " янь, Візантія будує низку фортець Дунаєм, на північ від Балканського хребта. Проте, вона нездатна зупинити рух слів " янь. У 40-50-х роках VI. ст. слів " яни починають оселятися за Дунаєм. Там у VII ст. застали їхні болгари. Під тиском народів, котрі проходили із Азії на захід, слів " яни приходять у рух й подаються на північ, на " захід. Частина їхні осідає в смузі лісів Поділля, Київщини, Волині, Чернігівщини. Частина подається далі на Карпати, на горішню р. Тису. М. Грушевський зазначив, що із кінця VI ст. Прикарпаття було б уже зайняте українськими племенами. І.І.Срезневський писавши, що на схилах Карпат, в Ужгороді, населення мовою, народністю - рідні брати " малоросіян " . Звідти на північний схід сягають смердоті Галичини, Буковини. Частина Семигороддя був населена українцями. У XIII ст. семигородські документи згадували гору Русь, Руський торг. Про рух українських слів " янь із півдня на північ свідчить, між іншим, назва притоки Дніпра - " Десна " , себто " права " . Якби смердоті йшли із півночі на південь, Десна був б із лівого боці, смердоті було неможливо б назвати її " правою " . " Повість временних літ " подає перелік слів " янських племен так, як смердоті жили в XI столітті. " Се бо тільки словенеск язьік в Ру-си, галявині: деревляне, ноугородци, полочане, дреговичі, північ, бужане, зане седоша Бугом, після ж вельгаяне " . Кількома рядками вище читаємо: " Поляком ж жиущем особі якоже рекохом, справжнім роду словенска, і нарекошася галявині, а деревляне від словен ж, і нарекошася древляни; радимичі бо і в'ятичі від ляхів. Бяста два брата в лясех, - Радим, а другий Вятко, - і приведеша седоста Радим на Сожю, а прозвашася радимичі, а Вятко седе з родом своїм по Оце, від нього й прозвашася в'ятичі. Й живяху у світі галявині, і деревляне, і північ, і радимичі, в'ятичі і хрвате. Дулеби живяху Бугом, де ньіне вельїняне, а улучи і тиверци седяху по Дністру, приседяху до Дунаеви. " У іншому місці " Повість " каже так: усі племена малі своє княжіння - " в полях, а деревлях своє, а дреговичі своє, а словене своє в Новегороде, а другеє на Полоте полочане. Їх ж криви-чи, іже седят на гору Волги, і на гору Руш і на гору Дніпра, їхні ж град єсть Смоленськ; туде бо седят кривичі. Також північ від нього " . У цьому списку подано племена, від які походять: Український народ (поляни, сіверяни, деревляни, дуліби, що звуться пізніше бу-жани та волиняни, уличі, тивєрці та хорвати), білоруський народ (дреговичі, кривичі, полочани та радимичі) й великоруський (словени та в " ятичі). Сіверяни жили на Лівобережжі - по Десні та сейму, поляни - по середньому Дніпру, деревляни - по Тетереву, Вуджу та Горині, на Волині - дуліби чи бужани, " де нині волиняни " , на долішньому Бозі. Вони ж звуться бужанами, бо живуть по р. Возі, та волинянами. Можливо, ГАІО то були три окремі племена. Уличі жили понад Дністром та Богом, а тивєрці - між Богом та Прутом. Щодо хорватів, то, очевидно тут літопис має на увазі білих хорватів, котрі в XI ст. входили у склад Велико-Моравської держави й від які походять -українці східньої та західньої Галичини. У тієї ж годину назви окремих племен зустрічаються в творах різних чужинецьких письменників. У IX ст. анонімний автор, якого цитує теж анонімний баварський географ IX ст., перелічував племена - волинян, бужан, сіверян, уличів. У X ст. Костянтин Порфірородний теж перелічував племена: кривичів, дреговичів, сіверян, деревлян, уличів, вербіян та лензініян. Останні дві назви незрозумілі. У тому ж X ст. Аль Масуді писавши, що одне із головних племен - волінана, й називав їхнього царя Маджака. " Таким чином, ім " я слів " янь, котрі в VII сторіччі замінили назву антів (останній раз слово " анти " зустрічається в 602 році), зникає в ІХ-Х ст. ст. Його заміняють назви окремих племен. У Х-ХІ сторіччях залишилися натяки на пересунення племен. Збереглися назви долішнього Дніпра - Білобережжя й частини чорноморського побережжя - " Лукомор " я " . На долішньому Дніпрі був торговельний осередок - Олешя, пізніше - Олешки. Були укра-їнські колонії в Кріму, в Корсуні, при гирлі Кубані, в Фанагорії. Тільки існуванням міцного українського осередку можна пояснити появу в XI ст. Тьмутороканського князівства. На існування значного українського населення на Чорномор " ї вказує " Повість временних літ " . Про уличів та тиверців літописець в XI ст. пише так: " Уличи і тиверци седяху бо по Дністру, приседяху до Дунаеви. Бе безліч їх; седяху бо по Дністру оли до моря і суть градьі їх до сьогодні, і те ся зваху від Грек Велика Скуфь " . Таким чином виявляється, що від " безлічі " уличів та тиверців залишилися лише городища, а смердоті подалися на північ. На пересунення племені полян вказує пояснення " Повісти " на походження назви полян від поля, степу, де жили смердоті раніш, а й за літописця жили уже в лісовій смузі. Останній рух, який зафіксувала " Повість " - це прихід з Польщі, від ляхів, двох братів - Радима та У " ятка із пологами своїми і оселення їхнього - Радима на Сожу, а У " ятка на Оці. Серед всіх цих українських племен провідне значення набувають поляни, із їхнім головним містом Києвом, який виріс на місці, безперервно залюдненому, починаючи із часів палеоліту (Киршгівська стоянка, про якої згадувалося вище). Можливо, що тут був Данпртштадир Готських часів. У кожному разі, від VI сторіччя то було б місто, як свідчать археологічні дослідження, а від VII ст. місто це уже згадується вірменським письменником под назвою Куяр. ПОБУТ УКРАЇНЦІВ ПЕРЕДДЕРЖАВНОЇ ДОБИ як свідчать рештки поселень українців VII-VIII сторіч, жили смердоті здебільшого великими гуртами. Житлами служили напівземлянки із грубами, із дерев " яними стінами, обмащеними глиною, чи хати із сіньми та двома світлицями, що нагадують пляном сучасні укра-їнські хати. Біля житла були глибокі ями для переховування продуктів. Недалеко від поселень бували могильники із безкурган-ними могилами, із рештками трупоспалення. Подібні поселення зустрічаються по всій Україні. Цікаво, що под вівтарною частиною Десятинної церкви в Києві знайдено рештки подібної хати, старшої від Десятинної церкви, кінця X століття. Українські поселення малі укріплення - городища із високими земляними валами та глибокими ровами. Розміщалися смердоті переважно на високих берегах рік, на рогах, котрі із двох-трьох боків оточені були річкою. По всіх українських землях залишилося багато городищ: у Київщині - 400, на Волині - 350, на Поділлі - 250, на Чернігівщині - 150, у Галичині - 100. Ці городища були різного розміру. Одні були невеликі і служили захистом одного села, інші були укріпленим замком вождя, треті, великі, служили захистом для кількох осель. Городища, однак, не лише захищали населення від ворогів, а і були також: адміністративними осередками цілої великої округи, деякі ж із них, переважно розташовані на великих ріках, відігравали значну ролю в торгівлі. У кожному племінному про " єднанні були значні городові центри: у полян - Київ, Вишгород, у сіверян - Чернігів, Новгород-Сіверський, Любеч, у деревлян - Турів, Малин, Іскоростень, у дулібів - Бузьк, Волинь (біля Городка), у білих хорватів - Белз, Червень. Баварський географ IX ст. (уривок збережений у рукописі XI ст.) писавши, що бужани малі 230 міст, уличі - " народ численний " - малі 318 міст, волиняни - 70. Передаючи ці цифри, М. М. Тихомиров додає, що смердоті надто малі: тиверці, наприклад, малі 149 городищ. Серед цих міст були великі, значні уже в VIII ст. Київ мав вулиці, майдани, палаци князів. У ньому було б багато ремісників, були майстерні. 3 ним міг змагатися багатством Чернігів, де теж виробляли ювелірні речі. Галич, Луцьк (Лучеськ), Перемишль являли собою значні торговельні міста. Археологічні джерела дають можливість уявити собі головні заняття населення. Це було б рільництво (на що вказує хліборобський інвентар), скотарство (були корови, коней, свині, вівці, птиця). Населення знало ганчарство, ткацтво, обробку заліза, інші ремества. Важливе місце посідало полювання на дикого звіра. Тоді було б багато турів, зубрів, лосів, оленів, а також тварин із дорогоцінним хутром: білок, куниць, лисів різних типів, а головне - бобрів у річках. Крім того, було б багато диких бджіл, й здобування меду та воску відігравало значну ролю в житті. Усі ці природні багатства притягали увагу чужоземних купців й втягали людність України із далеких часів у торговельний вір. Територію українських племен перерізували важливі річкові шляхи, котрі зв " язували їхні із культурними країнами всього світу. перший великий торговельний шлях, що зв " язував країни Сходу із Европою - був Волзький. У VII ст. арабський халіфат розгорнув широку торговельну діяльність й включивши до свого кола фінські країни східньої Європи, казкову Біярмію. У лісах північної Європи водилося багато цінного звіра: горностаїв, соболів, куниць, чорнобурих лисів та ін. Хутра цих звірів були у великій моді на сході, в країнах арабського одразу ж, у Візантії та Евроиі. Ці хутра стали від VII ст. головним предметом експорту. Про розмір цієї торгівлі свідчать скарби, котрі складаються із дорогоцінного східнього срібла та арабських диргемів. Диргеми надзвичайно зручні для датування знахідок, бо були чинні лише за життя халіфа, при якому їхні карбовано. Ці монетні скарби охоплюють добу від VII до VIII сторіччя нашої ери. Крім арабів, торгівля охоплювала Індію, а далі - Китай. Волзький шлях проходив поза російською територією, але й великі притоки Дніпра - Десна, Сейм, Сула, Ворскла, Псьол та інші - зв " язували Дніпро із Сіверським Дінцем, Доном, Волгою, Каспійським морем. Де волоком, де по річках, арабські купці потрапляли в басейн Дніпра, й свідками інтенсивної торгівлі із арабами залишалися великі скарби диргемів. На острові Ґотлянді знайдено 67 000 дир-гемів, в Києві - кілька знахідок по 2-3 тисячі диргемів у кожній, у Могилеві в одній знахідці - 1300 диргемів, у з. Копіївці Вінницької області - 500 диргемів й ін. Крім арабських монет, знайдено за- хідньоевропейські: французькі, німецькі, англійські та інші. Арабські письменники багато оповідали про слів " янь (українців), про торгівлю із ними. Вони писали, що укра-їнські купці приходили і до Багдаду, Закавказзя, навіть до Олександрії. Арабський письменник кінця VIII ст. Мохаммед бен Істак писавши, що ці товари спрямовували до, Тегерану. Тій-таки письменник писавши, що із Каспійського моря йшов інший шлях, який провадив на Слів " янське (Озівське) море рікою слів " янь (Дон), очевидно, на Україну. У 846 році араб Ібн-Хурдадбег, завідувач пошти в Ірані, у своїй славетній " Книзі шляхів та царств " змальовував інтернаціональний характер торгівлі цієї доби. Імперія Карла Великого та його спадкоємців був зв " язана із імперією Танга, Китаєм. Шляхи вели через Райн, Дунай, Хозарію, Волгу, Каспійське море, осередню Азію, Самарканд. Купці, що йшли цим шляхом, розмовляли різними мовами: перською, грецькою (румійською), арабською, франкською, еспанською, слів " янською. Важливий шлях був прокладений пізніше, коли арабська торгівля уже занепала. Це так звань " великий шлях із варяг у греки " : із Чорного моря Дніпром, із верхів " їв Дніпра на верхів " я Західньої Двіни, р. Ловаттю на озеро Ільмень, Волховом на озеро Нево (Ладозьке), рікою Невою на Балтицьке море. Цей шлях зв " язував Візантію зі Скандинавією, південь із північчю. З Візантії везли дорогоцінні тканини, вино, ювелірні вироби, золотий посуд, приправи, овочі. Візантійська торгівля захоплювала широкі кола українського населення. У бідних похованнях знаходять кавалочки паволок, якими прикрашали одяг, кульчики, скляні намиста тощо. Крім " великого шляху із варяг у греки " існували інші: Двін-ський - від Ризької затоки Західньою Двіною на Дніпро, Німанський - із Німана Прип " яттю на Дніпро. У Гродні був значний осередок, від якого збереглися могильники, рештки княжого палацу. Одночасно із " шляхами із варягів у греки " існував шлях, який перетинав Україну із одразу ж на захід. Він ішов із Каспійського моря Волгою, волоком на Дін, Сіверським Дінцем, волоком до приплив Дніпра - сейму, Десни, чи через Псьол, Ворсклу. Перетинаючи Дніпро, він вів на захід Прип " яттю чи суходолом на Краків, Прагу, Ре-ґенсбурґ. Цим шляхом везли на захід східні товари, а із заходженню - мечі, зброю, металевий посуд, полотно. Так через Україну проходили дві магістралі, що сполучали північ із півднем, захід - з сходом, арабів та Візантію - з Скандинавією, Індію та Китай - із імперією Карла Великого. Роля українських племен не був пасивною в цьому торговельному вирі. Вони не обмежувалися транзитною торгівлею, а вносили своє: насамперед - хутра, на котрі був однаковий попит й в Арабському халіфаті, й у Візантії, й в Західній Європі. Вони експортували мед та віск, на котрі був теж великий попит, бо мед ішов на всякі солодощі та питво, а віск - на освітлення церков та житла багатих людей. Постачали ми смердоті і " челядь " - рабів. РЕЛІГІЙНИЙ СВІТОГЛЯД УКРАЇНЦІВ Релігійне життя українських племен було б дуже складне. Перед запровадженням християнства кожне плем " я шанувало своїх богів й мало власні кукси, але й із процесом творення держави відбувається про " єднання цих богів. Головні були: Дажбог, бог сонця, Велес - бог худоби, Сварог, Хорі, Стрибог, Мокоша, Смарагд та інші. Згодом, коли наприкінці X ст. Володимир прагнув про " єднати усі укра-їнські племена, він встановив спільний для всіх культ Пе-руна. З християнізацією України зникли відомості про головних богів поганського пантеону й залишилися лише натяки на існування певних місць, де відбувалися ритуальні дії. Вочевидь, були " капища " - на це вказують споруди із каменю біля княжого двору в Києві. З. Я. Грабовський пише, що було б знайдено в Києві рештки великого храму, неподалік від Десятинної церкви. Він згадує й " культовий будинок " в Білгороді. Наприкінці X ст., за відомостями, мало місце нищення " капищ " . Збереглися де- не-де статуї богів. Статую Святовида, чи Світовида знайдено в р. Збручі. Вона мала 4 обличчя под однією шапкою. На нижчому ярусі були барельєфи жінок у хороводі та чоловіків у молитовних позах. Знайдено статую в з. Липиці біля Рогатина, із 4 головами. У з. Буші на Поділлі знайдено камінь із рельєфною постаттю людини із келехом. У Дрогобичі знайдено фрагмент каменя з зображенням голови та рук. У релігійних віруваннях українців існували дві течії: обожнення природи в різних формах та культ роду. Для українця вся природа був населена масою різних божеств: польовики, лісовики, водяники, русалки, мавки та інші живуть,мовляв, у річках, болотах, у лісах й можуть приймати образ тварин. Рослини уявляли як живі істоти. У зв " язку із таким поглядом на природу існували різноманітні обряди, свята, заговорили українською у " язані зі змінами весни, літа, осені, зими. Вони перейшли і до християнських святий у формі різних обрядів: коляди, щедрування, " маслениця " , веснянки, гагілки, Купала тощо. У цих святах відбивається старовинний хліборобський та скотарський побут. Другові групу становить культ роду. Цей культ заповнював усе життя. На кожному кроці відчувалася присутність предків, " дідів " , зокрема под годину народин, весілля, смерті. Існувала віра в життя после смерті. Мерців палили чи ховалися, із ними покладали їжу, зброю. У заможних вбивали коня, жінку чи невільницю. Насипали горбки, іноді дуже високі - кургани. За рік улаштовували тризну на могилі із великою учтою. Прийняття християнства не знищило поганських обрядів, навпаки - багато із них перейшло до християнства, зберігши свою внутрішню суть, хоч смердоті були і пристосовані до християнських святий. Старі поганські уявлення збереглися в масі пісень обрядових, сезонових, заговорили українською у " язаних із різними видами роботи. Важливою рисою релігійних уявлень поганської доби був життєрадісність, ясність. Українці в своєму пантеоні жорстоких, суворих богів. Вони жили одним, спільним життям із веселою, радісною природою України й відчували її ласку. Цю лагідність української вдачі й відчування на кожному кроці зв " язків із природою яскраво виявлено через 200 років после охрищення у " Слові про полку Ігореві " , просякнутому дохристиянською психологією, o Українці зберегли цю життєрадісну лагідність после прийняття християнства, й перед тим було неможливо прищепитися аскетичні правила візантійської Церкви. До Церкви вовк перенесли цю єною життєрадісність, котра бурхливо виявлялася в мистецтві, красі орнаментів, церковних мозаїк та мініятюр, що прикрашали Євангелії. ПЕРШІ СПРОБИ ДЕРЖАВНОГО ПРО " ЄДНАННЯ УКРАЇНЦІВ Історія застає слів " янь у стадії розкладу родового ладу й формування племен. Провід у племенах належав " луччим " чи " нарочитим " людям, представникам визначних родів, що здобули пошану своєю діяльністю. Вони збиралися на " віча " - заради, де вирішували важливі запитання життя племені, війни та світу. На випадок війни смердоті оббирали вождя-князя, а згодом князі залишалися і на мирні часи. Проте, влада їхня, необмежена под годину війни, за мирних часів був обмежена вічем. Прокопій писавши, що слів " янами й антами " не правити один чоловік, але й здавна живуть смердоті громадським правлінням й усі справ, добрі чи лихі, вирішують спільно " . Різні джерела зберегли імена перших князів українських племен, котрі намагалися про " єднати под своєю владою більші частини слів " янь. То в 380-х роках антський князь Бож чи Боз воював проти ґотів, котрі напали на антів. Його самого, його синів та 70 старшин ґоти взяли його в сповнений й стратили. Алі держава антів залишилася. Між 480-558 роками ця держава здобуває характер військової організації. У ній формується керівна група із воєначальників, заможних людей, із які складається рада. Сила держави антів примушує Візантію рахуватися із нею. Вона простягається від Дунаю до Дону. Ця держава загинула под навалою аварів. Цар Мезамир у 550-х роках був убитий, а людність не захотіла коритись аварам й залишила свій край. Друга велика держава постала на Волині. Аль-Масуді писавши так: " З цих племен одне в старовину мало уладові, його царя звали Маджак, а саме плем " я звалося Валінана " . Цьому цареві, як могутнішому, корились інші племена. Державу волинян, про якої згадував Аль-Масуді у 40-х роках X ст., У. Про. Ключевськпй вважав союзом дулібів. Він писавши так: " Ми застаємо у східніх слів " янь на Карпатах у VI ст. великий воєнний союз, який можна поставити на початку нашої історії: вона почалася із VI сторіччя на ггівнічно-східніх схилах й передгір " ях Карпат. " Довгий годину после того ми не бачимо спроб заснувати державу, котра про " єднувала б різні племена. Навпаки, бачимо багато племінних князів. Дуже цікаве оповідання " Повісти временних літ " про заснування Києва трьома братами - Києм, Щеком та Хоривом. Пам " ять про них залишилася в назвах самого міста Києва та гір - Щека-виці та Хоревиці. Легенду цю записавши ще у VII ст. вірменський письменник Зеноб Глак. Він оповідав про заснування Києва - Куара в землі " полунян " (полян) Куаром, Ментеєм й Хореаном. Зберіг літопис згадку про ті, як " Кий княжаше в роді своєму " , їздив до Царгорода й " якоже сказають... велику честь приял від царя " . У леґенді цій є зернятка правди, бо археологічні дослідження виявили у трьох окремі міста, котрі були про " єднані лише за княжої доби. Поляни не були єдиним плем'ям, що мало князів. У X ст. був племінний князь у деревлян Малий, якого смердоті хотіли одружити із Ольгою после смерті Ігоря в 945 році. Посли деревлян показували їй, мовляв, " наші князі добри суть, іже распасли суть Деревську землю " , - протиставляючи їхнього іншим князям. Неясно згадує " Повість " про Тура, князя туровського. Вочевидь, племінними князями були Радим та У " ятко, котрі вивели радимичів та в " ятичів " із ляхів " . Найдовше зберігалися племінні князі у в " ятичів: ще Володимир Мономах ходив на князя в " ятичів Ходоту. Можливо, що усі тих князі, які перелічено в договорі із греками Ігоря (серед які чимало слів " янських: Предслав, Володислав, Улєб), - були теж племінними князями. У IX ст. згадується в різних джерелах про якесь про " єднання " русів " на північних берегах Чорного моря. То в житії св. Степана Сурожського, біля 800 p., є оповідання про напад на Сурож (пізн. Судак) руського князя Бравлина, чудесне навернення його та його дружини на християнство. Оповідання це дуже неповне, але й вельми важливе. Ім " я князя - слів " янське, й це дає підстави вважати, що оті " русі " були слів " янами, себто українцями, зі своїм племінним князем. На початку IX ст., за перших десятиріч його, у житії св. Юрія Амастридського є згадка теж про " руського " князя, який напавши на Амастриду і охристився. Можна припустити, що обидва князі виходили із якогось не названого осередку на берегах Чорного чи Озівського моря. Звичайно, усі наведені факти уривчасті. Колі писалися літописи, уже не було б цих князів, а головне - метою літописів було б показати єдність князівської династії, якої. намагалися вести від Рюрика, існування ж місцевих українських князів не відповідало цій меті. Важливо ті, що з-поміж всіх згаданих вище спроб про " єднати племена в єдину державу, із одного боці, й існування місцевих князів, із іншого, - більш-менш міцна держава виникла лише у полян, а осередком її ставши Київ. Виникла вон на територї, котра уже неодноразово ставала важливим осередком життя, силою різних умів, сприятливих для життя, господарства, торгівлі. За доби, Яка передувала постанню Київської держави - у VII-VIII ст. - Придніпров " я переживало надзвичайне економічне піднесення у зв " язку із розквітом торгівлі із Іраном, Візантією, арабами. У VII ст. на Придніпров " ї місцеві майстри виробляють речі високої вартости: посуд, зброю, прикраси, в які засвоюються і перетоплюються чужоземні впливи, й діятися своя культура. НАЗВА " РУСЬ " У VIII ст. чужоземні джерела починають вживати для позначення населення південних українців, переважно племен полян та сіверян, назву " Русь " . З бігом години вон дедалі понад поширюється й серед візантійських, й серед арабських письменників. Походження ЦІРЇ назви являє найбільшу загадку історії України, Яка до цого години не може вважатися цілком вирішеною. У цьому питанні існує багато різних гіпотез. Головні із них такі: слово " Русь " - фінського походження (У. Татіщев, 1739 p.), хозарського - (Еверс, 1814), угорського (Юргевич, 1867), литовського (Костомаров, I860), візантійських відносин. єврейського (Барац, 1910), кельтського (Шелухін, 1929). Алі головні теорії дві: варязька та українська Варязька теорія базується на припущенні, що " руссго " фіни називали одне із племен норманів-шведів. Нормани у VIII-IX ст. ст. почали походи на узбережжя Західньої Європи. Вони жорстоко руйнували околиці, але й іноді осідали і засновували держави. То в Франції (Нормандії), на про. Сицилії, згодом - в Англії. У тієї ж годину прийшли смердоті до східньої Європи, заволоділи Новгородом, а також пройшли різними шляхами в Україну і там заснували державу. Одним з доказів цієї теорії вважають ті, що Костянтин Порфірородний у 949 р. подавши назви Дніпрових порогів - " руські " й " слів " янські " . Перші близькі до північногерманських мов. У своїх творах він взагалі відрізняє " русів " й слів " янь. Інший арґумент тієї, що фіни називали шведів " Roots! " - непереконливий, бо тяжко припустити, щоб для назви скандинавів? варягів користалися б терміном із фінської мови. М. Грушевський розглядає ставлення справ у скандинавських саґах, котрі багато знають про Київ. Але вони ніколи не ототожнюють варягів із Руссю. Русь їм чужа земля. Навпаки, існує багато підстав у тому, щоб вважати назву " Русь " місцевого походження. Арабські письменники знали " Русь " . Ібн-Даста, географ й подорожник X ст., цитував старшого від собі письменника Джайхані, який оповідав про " Русію " . У " Словника тюркських мов " Махмуда аль-Кашгарі, складеному 70-х роках XI ст., подано мапу, на якій русі показані на північ від печенігів, але в північ від них - слів " яни. У цьому розміщенні важливе відокремлення слів " янь новгородських від русів-українців. Дуже цікаві відомості сповіщає " псевдо-Захарій " , сирійський письменник. У нього е виписка із сирійського документа 555 року про " Русь " : це, мовляв, " рослий, могутній нарід " , який мешкав по Дінцю, на північний захід від Озівського моря, себто приблизно у Придніпров " ї. Ібн Хордадбех, начальник пошт Арабського халіфату, писавши у 860 р. в " Книзі шляхів та держав " , якою користалися протягом 200 років, що " русі - плем " я із слів " янь " . Автора книжки 983 р. " Країни світу " , в якій він використовував джерела IX ст., неперевершений щодо точності, описував країну Русь так: " Від неї на схід - печеніги, на південь - Дунай, на захід - слів " яни, на північ - пустеля. Південна і південносхідня межа її лежить від Дніпрової луки до гір Дінця та Дону. " Таким чином, східні джерела не ототожнювали Русь з скандинавами. Не ототожнювали і візантійські. Патріярх Фотій, із приводу нападу Русі на Царгород у 860 році, називав їхнього росами чи скитами, а чи не варягами, які греки знали добро. Ці уявлення сучасників, що малі відомості про Русь, знаходять підтвердження в топоніміці України. Назви притоки Дніпра - Рось, притоки Росі - Росава, Осколу - Рось, на Волині річка Роска, у гирлі Дону місто Росія. Тож назви " Русь " , " Ріс " вживали виключно для позначення України. За пізніших часів термін " Русь " стосували переважно до Київського князівства, й він деякою мірою був синонімом Київщини. У ХІ-ХІІІ ст. " літописи суворо відокремлювали Русь - Київське князівство - від інших князівств. " Поїхати на Русь " означало поїхати на Київщину. Під 1149 фатальністю Новгородський літопис записавши: " йде архієпископ Новгородський Нифонт в Русь " , себто в Київ. Року 1165 Новгородський літопис (третій), зазначає ще точніше: " ходи ігумен Юр'ївський (новгородського манастиря)... в Русь, в Київ град " . Таке було б розуміння слова Русь й в Суздальщині. Року 1180 Суздальський літопис нотував: " йде князь Святослав ... з половинок поганими, з черниговцьі з Русі на Суздаль раттю " . Року 1155 пише Іпатіївський літопис: " Юрій Володимирович... йде з Суздаля в Русь і приде Києву " . Ще характеристичніший вираз того ж літопису стосовно столиці Суздальської землі - Володимира: до Володимира приходили купці " з Царгорода, і від иниіс країн, з Російської землі і аче Латинин " . Руська земля поставлена між Царгородом й латинським заходом. Термін " Русь " не поширився на північні землі навіть тоді, коли Київська держава охопила їхнього. Навпаки, цей термін дуже довгий годину вживався на Західній Україні,, у топоніміці Прикарпаття та Закарпаття, через каганат. Літопису відзначив у 915 році, що " придоша печеніги перше на Російську землю " . На цей раз смердоті не залишилися на Україні, а пройшли на Дунай. Лише после розгрому хозарів Святославом печеніги твердо оселилися в причорноморських степах. Такі були сусіди України, із якими вона перебувала в стосунках на світанку своєї історії, котрі впливали для культури і утворювали передумови для її дальшого розвитку. Український народ багато дістав у спадщину від своїх попередників. Те був із економічного погляду певна традиція хліборобсько- скотарського побуту, із культурного погляду - традиція, що зв " язувала Україну із Західньою Европою, головне - із її південними країнами. Багато народів пройшло із Азії на захід чорноморськими степами, але й ніколи, хоч Яка жахлива бувала навалу, вон не винищувала всього населення. Не було б миті, коли б поривався зв " язок між старшими мешканцями та новими насельниками, між носіями старої та нової культури. Так передавалися від одного народу до іншого господарські традиції, звичаї, культурні зв " язки, так простягалися нитки від неолітичної трипільської культури до Української держави. сучасний стан археології дає право твердити, що Український народ - автохтон своєї землі, який живий на своїй територї, починаючи із неоліту. Обширну групу неолітичних племен IV-III тисячоліть до Р. X. мс?жна вважати за предків українців, але й до цого години не можна сказати із певністю, від якого гаморі неолітичного пле-мени смердоті походять. Найясніший зв " язок між українським народом та носіями культури полів поховань, якої датують кінцем І тисячоліття до Р. X. Поля поховань доходять до нижнього Дністра (Лука-Врубле-вецька) на заході, але в сході - до Полтавської та Сумської областей. Зустрічаються смердоті також у Молдавії. Поля поховань викликали деякий годину сумнів дослідників щодо національности людей, котрі залишили їхнього. перший, хто в 1901 " році відкрив їхні - У. У. Хвойка - в українських селах Черняхів, Зарубинці, Ромашки на Київщині, відразу визнав їхні слів " янськими. Сучасні археологи (М. Ю. Брайчевський, А. Л. Монгайт та інші) твердо відносять їхні до слів " янських. Спірним залишається запитання про хронологічну між: до якого години існувала Черняхівська культура? У. У. Хвойка датував кінець її IV-V сторіччям нашої ери. М. Ю. Брайчевський відносить кінець культури до VI-VII сторіч нової ери, але й це ще не можна вважати доведенням. Характеристичне багатство римських монет у могилах полів погребение. За підрахунком А. Монгайта, до 1955 року знайдено біля 800 монет. Це свідчить про торговельні зв " язки носіїв цієї культури. Про це ж свідчать й численні фібули т. зв. " провінціяльно-римсько-го " типу. Важливі пам " ятки культури Зарубинецької (Зарубін, Переяславського району) та Корчуватівської (Корчувате - недалеко від Києва, на правому березі Дніпра). Ця культура охоплює велику площу: від басейну Десни, сейму, Сули, Псла - до притоків Дніпра, як від Тясмин, Рось, Тетерів. У могилах знаходять рештки й трупоспа-лення, й трупокладення, а також бідний інвентар: фібули, дармовіси, скляні буси, посуд гарної техніки із блискучою поверхнею. Датуються ці могили від II ст. до Р. X. до II ст. по Хр. Знайдено чимало o поселень та городищ - переважно на високих берегах річок. Використана література:

1. Лановик Б.Д., Матейка Р.М., Матисякевич З.М. Історія України: Навчальний посібник/ За ред. Б.Д. Лановика. До. – 1999 р. 2. Бойко О.Д. Історія України: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. – До.: Видавничий центр “Академія”, 1999 р. 3. Історія України/ Керівник ред. кіл. Ю. Зайцев. – Львів: світ, 1998 р. 4. Субтельний Орест. Україна: історія. – К.:Либідь, 1993 р.

Головна:Виникнення та формування українського етносу