История України (окремі вопросы)

Тип роботи:
Реферат
Предмет:
Історія


Дізнатися вартість нової

Детальна інформація про роботу

Витяг з роботи

План

1. Неоліт Украины.

2. Захоплення Українських земель іноземними державами в ХIV — XVI ст. Під Польщею і Литвы.

3. Кирило-Мефодіївське братство. Цілі. Программа.

4. М. С. Грушевский — політичний портрет.

1. Неоліт Украины

Слово «Україна» найчастіше тлумачиться як «порубежная земля», «кордоні». Така назва країни — дуже точно відбиває її місце становище. Це — Юго-Восточный край Європи, поріг Азії. Україна простяглася вздовж північно-східній облямівки Середземноморського світу. Вона рівномірно, вільно розкинулася з обох боків колись дуже важливою лінії, отделявшей відкриту степ від затишної лісової чащи.

Перші сліди людського проживання біля сучасної України з’явилися приблизно 150 тис. років тому назад.

Приблизно за 10 тис. років до Різдва останній льодовик відступив північ, залишивши по собі той ландшафт, який бачимо на Україні і. Зате світ самої людини став змінюватися дедалі швидше. У будь-якому разі під час неоліту (України воно тривало від 6 до 2 тис. до зв. е.) людство зазнало глибші зміни, як по все попередні 2 — 3 млн. років свого предположительного існування. Всупереч своїй назві неоліт, т. е. «новий кам’яний століття», мав небагато спільного з каменем. «Революційний» значення цієї епохи полягала у цьому, що знайшли принципово нових шляхів добування їжі: від полювання й до колекціонерства перейшли нарешті до її производству.

Вважається, що землеробство початок поширюватися територією України з заходу — межиріччя Бугу і Дністра. Саме тут близько V і IV тисячоліть до зв. е. і виникли найдавніші Східної Європи хліборобські поселення. Нині замість здобуття права блукати околицях у пошуках видобутку, людина надовго осідав навколо свого поля. Так з’являються села. Хліборобство зажадало більшої робочої сили в ніж, ніж полювання і збиральництво, тому населення швидко зростає. А зростанням населення знадобилися та ще якісь примітивні форми політичної й соціальної организации.

Найвідоміша з давніх землеробських культур біля сучасної України — так звана трипільська. Вона розвивалася на полонинах Дністра, Бугу і Пруту і потім досягла Дніпра. Розквіт її припав на 3500 — 2700 рр. до зв. е. Тоді ж кількість жителів кожного з трипільських поселень становила 600 — 700 людина. Трипільці організовувалися в клани за лінією. Жили вони, зазвичай, в довгих вузьких хатинах, всередині яких кожна окрема сім'я мала свій отгороженый кут з глинобитній піччю. Свої глиняні судини вони прикрашали м’якими контурами золотисто-черно-белых візерунків. Такі малюнки характерні для культур з розвиненою магією, різноманітними ритуалами і верованьями в сверхестественные силы.

Поруч із цим уживалися і геть практичні речі. Перше України механічне пристрій — свердло для проделывания отворів камені і дереві - виникло в людей трипільської культури. Ще важливими винахід дерев’яного плуга. Тепер уже точно землеробство почало надійним способом існування, ніж полювання. Наступне винахід, можливо, було запозичили з Азії: йдеться про використання першого з металів — меди.

Що ми знаємо про заході трипільської культури? Археологи припускають, що перенаселеність обжитих місць змушувала людей підшукувати собі нові необжиті. Одні просувалися вглиб степів. Інші, які жили у долині Дніпра, йшов північ, в дрімуче Поліссі і далі. До 2000 р. до зв. е. трипільці як історичний народ більше існували. Вочевидь, певну частина полонили асимілювали войовничі степові племена, інша знайшла захист і прихисток у північних лесах.

2. Захоплення Українських земель іноземними державами в ХIV — XVI вв.

Під Польщею і Литвы

Тисячоліттями Україна не була плавильним казаном могутніх політичних утворень — імперій скіфів і сарматів, Київської Русі. Жителі цієї землі як самі розпоряджалися своїй історичній долею, а й впливали на долі своїх сусідів. Цивілізації, які були території України, перебували на авансцені культурного і соціально-економічного розвитку всієї Східної Европы.

Проте падіння Галицько-Волинського князівства призвело до епохальним змін в усій в історії України. Українські землі й далі складати ті чи інших потужних політичних організмів — але з тут боротимуться серця цих організмів. За винятком тих поодиноких моментів у наступної в історії України, коли її жителям вдавалося однак самоутверджуватися, їх долі тепер вирішуються на далеких чужих столицях — Варшаві, Москві чи Вене.

Литовська экспансия

Історичні події XIV в. розвивалися в несприятливому Україні напрямі. Саме той самий час, коли він переживала політичний, економічний і культурне спад, її сусіди — Литва, Адже й Московія — входили під час розквіту. Швидко розростаючись територіально, вони відчули вакуум за своїми південними рубежами.

Серед нових завойовників, які поквапилися скористатися відкритими можливостями, були литовці. У XIII в. князь Миндаугас об'єднав щодо відсталі войовничі литовські племена, щоб дати відсічі тискові Тевтонського ордена німецьких крестоносцев-колонизаторов, осілих на Балтійському узбережжі. З цієї боротьби литовці вийшли сильними і єдиними як ніколи. У перші десятиліття XIV в., при великому князя Гедиминасе вони рушили на Білорусію. І вже син Гедимінаса Альгердас рішуче заявив, що все Русь повинна належати литовцям. При Альгердасе, в 1340-е роки, литовці вступив у українські земли.

На початку 1350-х дрібні князьки дніпровського Лівобережжя вже визнали себе васалами Альгердаса. У 1363 р. його війська вступили до Києва. У 1363 р., завдавши нищівну поразку Золотий Орді, литовці вторглися в Поділлі. Відтоді Велике князівство Литовське, подчинившее більше частина Росії та Білорусі, стає найбільшим політичним утворенням Европе.

Проте навряд чи вірно уявляти собі приєднання України залучені до Литві як грубого вторгнення хто знає пощади чужинців. Це було саме приєднання чи, якщо хочете, проникнення литовців на українські землі, включення цих слов’янських в склад Одного Великого князівства, де правила енергійна честолюбна литовська династія. Та й самі війська Альгердаса по більшу частину складалася з українських васалів чи союзників литовського князя, тому населення, як і, хлібом-сіллю зустрічала ці війська по всьому шляху їхнього переможного підвищення на Україні. І єдиним противником, який виникав вони по дорозі були монголо- татары.

Проте про причини настільки швидкого й успішного проникнення литовців вглиб українських земель міститься низку припущень. Ось ті їх, які вважатимуться общепринятыми.

По-перше і, населенню України, перспектива литовського правління була заманчивей монголо-татарського свавілля. У- других, українців було багато, а литовців мало. І, насамкінець, й існують самі собою нові «гості», виробляли хороше впечатление.

Польська экспансия

І все-таки попри розмаху литовської експансії не вона справила найбільш тривале вплив та всебічне вплив на долі українців. Важливіше у сенсі виявилося завоювання України Польшей.

Початок і було належить при Казимирі Великому (1320 — 1370), восстановившем середньовічну польську монархию.

У 1340 року, усього за 9 днів по смерті Болеслава — останнього незалежного правителя Галицького князівства, війська польського короля вторглися до Галичини. Зроблено це були під виглядом захисту тамтешніх католиков.

Проте приєднання до своїх землям українських не зійшло полякам з рук також гладко, як литовцям. Свавільні галицькі бояри під проводом Дмитра Дитинко встановили своєю владою у своїй стране.

Ще велику загрозу польським інтересам у Галичині і Волыне представляли литовці. І битва ті землі припинялася протягом двох десятирічної, причому у союзі з Кримом поляками воювали угорці, а литовців підтримала більшість украинцев.

У 1349 року у результаті вдалою військової компанії Казимир підпорядкував собі Галичину і частина Волині. Нарешті, в 1366 року, війна закінчилася польської окупацією всієї Галичини та її невеличкої частини Волині. Уся інша Волинь залишилася за литовцами.

Підпорядкування українських земель й українського населення Польщі стало важливим поворотним пунктом історія обох народів. Для поляків це означало круту зміну орієнтації із Заходу сходові - зміну повлекшую у себе далекосяжні політичні, культурні та соціально-економічні наслідки. Та й для Українців йшлося щодо про просту заміну своїх правителів чужими, йдеться про тому, щоб підкорюватися народу інший релігії, інший культуры.

Отже, в XIV — XVI ст. На авансцену історії закінчилися усі сили, як і наступні століття визначатимуть України. Литва вже відіграла своєї ролі, хоча щодо початку її завоювання були найбільш великими, а політична система — найприйнятнішої українців. Більше численніша і більш агресивна польська шляхта витиснула литовців із Держоркестром України. Вдаючись чи до військовому тиску на Литву, чи до засобам дипломатії, Польща поступово посіла все найважливіші плацдарми для подальшої експансії на схід. Нарешті, десь на задньому плані виникли нові діючі особи, яким потрібно було висунутися більш важливі роль цієї історичної драмі. Швидко ширяться володіння московських царів. Зміцнюються кримські хани, пов’язані з потужною Османської імперією. У цих обставин перспектива незалежної України ставала дуже проблематичной.

3. Кирило-Мефодіївське братство. Мета і программы

Першу половину ХIХ століття характеризувалася значне зростання суспільно-політичного життя. Яскравим доказом цього було діяльність таємного товариства, названий у честь перших слов’янських просвітителів Кирила і Мефодия.

Кирило-Мефодіївське братство було засновано грудні 1845 — січні 1846 рр. у Києві, який на той час став осередком суспільной думці і політичного життя українців, за прикладом існували таємних товариств «Сполучених Слов’ян» і «Малоросійське общество».

Засновниками братства були Микола Костомаров, Микола Гулак і студент Київського університету Василь Билозерский.

Значний вплив на ідейний формування членів суспільства і їх практичну діяльність надавав видатний український поет, громадський діяч Т. Р. Шевченка, який долучився до суспільству у квітні 1846 р. З цього приводу І. Франко писав, що «молодіж… под впливом його пісень утворила був таємний зв’язок в цілі освічування народу й знесення кріпацтва».

Восени 1846 р. кількість членів таємного товариства становила 12 людина. У тому числі були студенти Київського університету, вчителя і навіть помещик.

Кирило-Мефодіївське суспільство було первою в Україні организациею політичного напрями. Це свідчать два його документа: «Закон Божий (Книжка буття українського народу)», написаний М. Костомаровым і «Статут Слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія», і навіть пояснення до Статуту, зроблене У. М. Билозерским.

Програмні становища костомаровского «Закону Божего» знайшли практичне здійснення закликів Кирило-Мефодіївського товариства «Брати, українці!» і «Брати великороссияне і поляки!». У цих документах звучить заклик до народів об'єднається в Радянський Союз слов’янських республік, створити слов’янську федерацію і демократичними інститутами. Кирилло-Мефодиевцы пропагували свободу, рівність, братство є основою нового суспільства. Конкретні заходи задля досягнення цього бачив у скасування кріпацтва, ліквідації юридичних різниці між станами, доступність освіти для трудящихся.

Погоджуючись щодо загальних принципів, учасники груп розходилися в питанні, що прийнято вважати першочерговим і найголовнішим отже, в братерство існувало два течії: либерально-буржуазное, еволюційний, і народно-демократичне, революционное.

До першого напрямку належали М. Костомаров, У. Билозерский, Про. Маркович, Про. Тулуб, Д. Пыльчыков, П. Куліш, М. Савич. Вони проголошували єдність і братство слов’ян, важливість розвитку української культуры.

Революційно-демократичних погляди поділяли Т. Р. Шевченка, М. Гулак, Про. Навроцький, І. Посяда, Р. Андрузский.

Проте практичну діяльність кирило-мефодіївців, яка складалася з поширення програмних документів, творів Т. Р. Шевченка, народної освіти, годі було переоцінювати, оскільки товариство було малочисельним, зв’язок між братчиками були дуже стійкими, діяльність ограничена.

М. Грушевський зауважив: «З цих плянів нічого не вийшло, бо і брацтво Кирило-Мефодіївське не довго проіснувало; ріжні напрями й ріжниці, котрі були лише у його членів, не встигли вияснитися й вирішитися — не лише що перейти в діло"[1].

3 березня 1847 р. студент Київського університету Про. Петров доніс царським владі про таємному суспільстві, яке виявив під час одній з дискусій, що проводили «братья».

Царське уряд розкрила і розгромило Кирило-Мефодіївське товариство, учасники покарані укладанням й посиланням. Лише наприкінці 50-х років ХIХ століття вони змогли повернутися до літературної, наукової і викладацької деятельности.

Значення товариства у тому, що його вперше зробив спробу вийти з культурологічного до політичного етапу національного развития.

4. М. С. Грушевский — політичний портрет

Ми більше переконуємося, що незнання власну історію, підміна об'єктивного і наукового аналізу політичними догмами від нашому суспільству непоправної шкоди й обходяться дуже дороге. Історія повторюється, повторюється кожен її поворот, і якщо десь кілька років тому ці слова сприймалися як банальність, той зараз вони змушують належить до них із всієї відповідальністю. Аналогії між переломним 1917 р., коли М. Грушевський став на чолі Центральної Ради, і нинішніми 90 — ми рр. лежать лежить на поверхні, що нині відбувається, допомагає нам краще розібратися у минулому, а минуле, своєю чергою, стає точним, хоча часом і сумним пророцтвом нашого недалекого майбутнього. Варто тільки згадувати перелік деяких законодавчих актів, прийнятих Центральною Радою наприкінці 1917 — початку 1918 рр.: Постанова про поширення влади Генерального Секретаріату на території України, Закон про відстрочку призову на військову службу і відрядження з неї громадян Української республіки, Закони про громадянство, Закон про винятковому праві Українською Центральною Ради видавати закони для УНР, Закон про Генеральному Суде, Закон про організації Прокураторского надсмотра України, Тимчасовий земельний закон, Закон про національно-персональну автономію, Тимчасовий закону про випуску державних кредитових білетів, Закон з приводу створення Українського народного війська. Тим паче, що це минулі і справжні події відбуваються на однаковому історичному тлі економічної розрухи, ерозії державної влади й політичної анархии.

Прикро, що політичні ідеї М. Грушевського повернулися до нас із таким запізненням, інакше ми могли заощадити дуже багато часу зусиль, які ми витратили те що, щоб винайти те, що винайшов М. Грушевський. Тому що на завойованих парламентських, мітингових, газетно-телевизионных баталіях таких понять, як суверенітет, союз вільних республік і навіть вірність соціалістичному вибору — усе з політичного арсеналу М. Грушевского.

Але водночас ми маємо права забувати і про те що кінці кінців призвело до падіння Центральної Ради, і з з нею й загибель намірів і величних планів М. Грушевського. Проте не у тому, щоб підняти на щит «помилки» вченого, оскільки наше завдання залежить від іншому — обійти ті рифи, куди потрапив його корабль.

1. Орест Субтельний Історія України, Киев: «Лібідь», 1994 г.

1. Історія України в особах, — Миколаїв, 1993р.

1. М. С. Грушевський Історія України — Русі: в 12 т., — Київ, 1954 г.

----------------------- [1] Михайло Грушевський Ілюстрована історія України, — 1954р. С. 490.

Показати Згорнути
Заповнити форму поточною роботою