Дисидентство в Україні (Дисидентський рух в Україні)

Тип работы:
Реферат
Предмет:
История


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Національний технічний університет України

«Київський політехнічний інститут»

Фізико-технічний інститут

Реферат

із історії України

студента групи ФБ-11

Купермана Дмитра

Тема: «Дисидентський рух в Україні»

Київ, 2001

План

1. Зародження дисидентського руху. 2. Якби дисидентства. 3. Культурне життя періоду «застою «. 4. Опозиція в 60−70х роках. 5. Українська Гельсінкська група. 6. Релігійне дисидентство. 7. Придушення дисидентства. 8. Персоналії (біографічні довідки). 9. Використана література.

Зародження дисидентського руху

У 60−70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але й дедалі більша кількість людей, які звичайно називали дисидентами і котрі вимагали ширших громадянських, релігійних й національних прав. як после десятиліть терору, в атмосфері жорсткого контролю і при всіх наявних засобах ідеологічної обробки міг зародитися цей гідний подиву виклик режимові? Дисидентство великою мірою виросло із десталінізації, із послаблення «паралічу страху», що їхнього розпочав Хрущов. Його обмежені викриття страхітливих злочинів сталінської доби викликали розчарування та скептицизм відносно і інших сторін режиму. Тому спроба Брежнєва обмежити лібералізацію викликала протести і опозицію, особливо серед інтелігенції.

Помітний вплив на формування інакодумства справляли зовнішні фактори. Передусім це стосується антикомуністичних виступів у країнах «соціалістичного табору », зокрема 1956р. в Угорщині, потім Польщі, Східній Німеччині, розгортання світового правозахисного руху, стимульованого прийнятою у 1948 та розповсюдженою в Україні із 1963 року «Загальною декларацією прав людини ».

Дисидентський рух плинув у СРСР трьома потоками, що часто зливалися. Завдяки легшому доступу до західних журналістів найбільш відомим був московський правозахисний, чи демократичний, рух, що переважно складався із представників російської інтелігенції, серед провідників якої були такі світочі, як письменник Олександр Солженіцин та фізик-ядерник Андрій Сахаров. Іншою формою «антигромадської поведінки» був релігійний активізм. На Україні, як й в інших неросійських республіках, дисидентство викристалізовувалося у змаганнях за національні і громадянські права, а також за релігійну свободу.

Серед західних аналітиків українського дисидентського руху існує розбіжність щодо умів, які спонукали людей до відкритого протесту. Олександр Мотиль доводити, що до зародження дисидентства на Україні, як й в Радянському Союзі взагалі, спричинився насамперед політичний курс радянського керівництва, особливо хрущовська «відлига» і намагання Брежнєва покласти їй край. Відверто проукраїнська лінія Шелеста, поза всяким сумнівом, давала українській інтелігенції додаткову спонуку висловлювати невдоволення Москвою. Всеволод Ісаєв та Богдан Кравченка підкреслюють, що дисидентство було б тісно пов’язане насамперед з соціально-економічною напруженістю. З огляду на організований Москвою величезний наплив на Україну росіян смердоті вважають, що конкуренція за вигідну роботу між привілейованими російськими прибульцями та амбіціозними українцями часто схиляла останніх до підтримки вимог дисидентів надати Україні більшої самостійності. Так чи інакше, в даному контексті дисидентство було б найновішим проявом вікового протистояння між російською інтелігенцією та бюрократією російської імперії.

Шестидесятники

Спочатку осередок українських дисидентів складали «шістдесятники» — нове плідне покоління письменників, що здобувало собі визнання. До нього належали Ліна Костенко, Василь Симоненка, Іван Драч, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Микола Вінграновський, Алла Горська та Іван Дзюба. Пізніше перед тим приєдналися Василь Стус, Михайло Осадчий, Ігор та Ірина Калинці, Іван Гель та брати Горині. Вражаючою рисою цієї групи було б ті, що її члени являли собою зразковий продукт радянської системи освіти і швидко робили собі багатообіцяючу кар'єру. Деякі були переконаними комуністами. Хоча дисиденти діяли переважно в Києві та Львові, смердоті скидалися із різних частин України. Більшість складали східні українці, проте багато із них малі тих чи інші зв’язки з Західною Україною, де свого години навчалися чи працювали. Інша варта уваги рису полягала до того, що чимало інтелігентів були в своїх сім'ях першими, хто залишив село і приєднався до лав міської інтелігенції. Звідси і тієї наївний ідеалізм та складна аргументація, часто притаманні їхнім заявам. Загалом смердоті становили дуже аморфний й неорганізований конгломерат людей. На Україні налічувалося не понад тисячі активних дисидентів. Проте їхнього підтримувало і співчувало їм, напевне, багато тисяч.

Євген Сверстюк писавши у 1993 році:

" …Серед ознак шестидесятників я б поставивши на перше місце юний ідеалізм, який просвітлює, підносить й єднає. …

Другою ознакою я б назвавши шукання правди й чесної позиції. … Поетів тоді називали формалістами за шукання своєї індивідуальності. Направду — за шукання істини — замість ідеї спущеної зверху для оспівування.

як третю ознаку я б виділів непрйняття, опір, протистояння офіціальній літературі та всьому апаратові будівничих казарм. «

На останній хвилі відлиги встигло розквітнути багато талантів, котрі потім страждали за це.

У 1962 році побачила світло перша поетична збірка Василя Симоненка, одного із найяскравіших поетів «українського відродження «. 1965 та 1973 років у Мюнхені були опубліковані інші його твори, але й автор цих видань не побачив. У 1963 році невідомі злочинці жорстоко побили його й того ж року він помер.

Однією із найобдарованіших представниць шестидесятників стала Ліна Костенко. У своїй творчости вона звертається до історичного минулого, одвічних проблем духовності українського народу.

Характеризуючи найяскравіших представників літератури того години Є. Сверстюк писавши, що Незважаючи на спільні риси, кожен із них відрізнявся своєю творчою індивідуальністю: «Іван Світличний виводив соцреалізм на загальнолюдський простір та демонтував теорію партійної літератури. Іван Драч приніс Перші вірші незвичайні та незрозумілі так, наче його і не вчили, про що й як треба писати. Василь Симоненка заговоривши із Україною в тоні надзвичайної щирості та відвертості. Микола Вінграновський тривожно заговоривши про свій народ, й метафори його звучали апокаліптично. Ліна Костенко зрідка виступала зі своїми віршами, але й то були вірші такої сили звучання, наче вся радянська поєзія для неї неістотна. «

Зовсім не ті й негаразд, як навчали в інституті, малювали Віктор Зарецький, Алла Горська, Галина Севрук, Панас Заливаха.

Якби дисидентства

Проти чого ж виступали укра-їнські дисиденти й які цілей прагнули досягти? як й в кожній групі інтелектуалів, тут існувала велика різноманітність й відмінність у поглядах. Іван Дзюба, літературний критик й один із найвидатніших дисидентів, однаково прагнув здобути як громадянські свободи, то й національні права. Він чітко висловив свою мітку: «Я пропоную… одну-єдину річ: свободу — свободу чесного публічного обговорення національного запитання, свободу національного вибору, свободу національного самопізнання й саморозвитку. Алі спочатку й насамперед має бути свобода на дискусію й незгоду». Націонал-комуніста Дзюбу непокоїла велика розбіжність між радянською теорією та дійсністю, особливо в галузі національних прав, тому він закликав власті усунути її на благо як радянської системи, то й українського народу. На відміну від нього історик Валентин Мороз продовжував інтелектуальні традиції українського інтегрального націоналізму, відкрито виражаючи свою відразу до радянської системи та надію на її крах. Проте взагалі укра-їнські дисиденти закликали до проведення в СРСР реформ, а чи не до революції чи відокремлення, і виступали проти національних репресій на Україні та за громадянські права в СРСР.

Перші прояви цого руху малі місце наприкінці 50-х-на початку 60-х років, коли на Західній Україні було б організовано кілька невеликих таємних груп. Виділялася серед них так кликана «Група юристів» на чолі із адвокатом Левком Лук’яненком. Вона закликала до здійснення законного права України на вихід з Радянського Союзу. Після виявлення цих груп їхніх учасників на закритих процесів було б засуджено до тривалих термінів ув’язнення.

У 1962 та 1963 роках Хрущов провів широко розрекламовані зустрічі із діячами культури та мистецтва. Там він роздратовано засудив «відступи від соціалістичного реалізму «та «прояви формалізму й абстракціонізму ».

Інерція десталінізації продовжувала розбурхувати неспокій серед інтелігенції. Проведено у 1963 р. в Київському університеті офіційна конференція із питань культури та мови, доля в якій взяли понад тисячі Чоловік, перетворилася на відкриту демонстрацію проти русифікації. Приблизно за годину студенти та інтелі-генція стали постійно сходитися до пам’ятника Тарасові Шевченку не лише для публічних читань творів поета, а того, щоб критикувати культурну політику режиму. Підозріла пожежа 1964 р., що знищила фонд українських рукописів бібліотеки Академії наук України, викликала бурю протестів провідних діячів літератури. Побоюючися, щоб події не вийшли з-під контролю, Кремль вирішив ударити по дисидентському рухові в усьому Радянському Союзі. Наслідком цієї політики на Україні ставши арешт наприкінці 1965 р. близько двох десятків тихий, хто протестував особливо голосно. Щоб залякати інших, власті вирішили судити дисидентів відкритим судом. Проте ця тактика бумерангом вдарила по них самих, викликавши ще сильніші протести і опозицію. Побувавши на цих процесів у Львові, молодий журналіст й відданий комуніст В’ячеслав Чорновіл написавши «Записки Чорновола» — збірку документів, що викривали свавільні, протизаконні і цинічні маніпуляції влади правосуддям. У палкій промові перед великою аудиторією в Києві засудив арешти Іван Дзюба. Він також подавши Шелесту і Щербицькому свою працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?» — тонкий, ерудований й безжальний аналіз теорії і механіки русифікації на Україні. Після свого арешту 1970-го р. за антирадянську агітацію та пропаганду Валентин Мороз написавши «Репортаж з заповідника ім. Берії», емоційна і викривальна сила якого спрямована проти сваволі радянського офіціозу та руйнування ним окремого індивіда і цілих народів. Щоб не дати владі ізолювати дисидентів одного від одного і від суспільства, щоб інформувати світло про подробиці переслідувань в СРСР, у 1970 р. укра-їнські дисиденти почали таємно поширювати часопис «Український вісник». Хоч КДБ і зміг обмежити поширення цих матеріалів на Україні, йому не под силу було б запобігти їхнього проникненню на захід. Там за допомогою українських емі-грантів смердоті публікувалися і пропагувалися, що викликало у радянських влади замішання і переляк.

Культурне життя періоду «застою «

Післяхрущовське двадцятиріччя (1965−1985 рр. У Україні пройшло под знаком неухильного поглиблення кризи радянського суспільства, що поширилася на усі сфери життя — політику, економіку, соціальні відносини, ідеологію, культуру.

У цей годину суспільноо-політичне життя в Україна розвивалося надзвичайно суперечливо. З одного боці - наступ партапарату, його ідеології, із іншого — зростання національної свідомості.

Розвиток культурного життя теж носивши суперечливий характер. Щорічно відкривалися нові школи, зростала кількість учителів, й у тій годину у зв’язку з зменшенням приросту населення зменшувалась кількість дітей шкільного віку. Усі менше ставало шкіл із російською мовою навчання. На деяких містах, особливо Донецького регіону, смердоті зовсім зникли. Офіційна влада посилено стимулювала процес русифікації. Освіта перебувала у стані постійного експериментування, політизації, пристосування до потреб «комуністичного будівництва «. У 1966−67 рр. У школах республіки почався перехід на нові 10-річні програми навчання. Було запроваджено жорсткі критерії оцінки роботи навчальних закладів за кількісними показниками. Обов’язковість середньої освіти вела до знецінення знань. Поширилося явище «окозамилювання », оскільки високу оцінку керівництва міг матір лише викладач, який мав високі відсоткові показники в навчально-виховному процесі. Особливий акцент робився на трудовому вихованні учнівської молоді. Професійно-технічне навчання поступово переводилося на базу середньої освіти.

Певних успіхів досягла українська наука у кібернетиці, фізиці, математиці. Проте були проблеми, в основному із звинувачуй керівництва. Вітчизняні вчені були виключені із міжнародного обміну інформацією, часто важливі наукові відкриття не сягали керівників.

На науках гуманітарного профілю негативно позначилася заідеологізованість учених, тенденції до технізації всієї академічної системи. Алі і тоді були історики, котрі не так на компроміси із владою: М. Брайчевський, Про. Компан, Я. Дзира.

У Український літературі тихий років червоною ниткою проходили тими жовтневої революції й Великої Вітчизняної війни. Водночас з’являлися й неординарні твори. Поміж них — романи «Собор «(писався у 1963−67 рр.) й «Циклон «Про. Гончара, проза Ю. Мушкетика, Є. Гуцала, Р. Іванчука, Ю. Дрозда, поезії І. Драча, Б. Олійника, Д. Павличка, Л. Костенко, інших.

За сприяння тодішнього керівника республіканської компартії П. Шелеста влада пішла на цілий ряд суттєвих пом’якшень у своїй культурній політиці, навiть почався новий, щоправда, дуже поміркований варіант «українізації «, розпочало діяльність Українське товариство охорони пам’яток історії та культури, що, зокрема, здійснювало реставрацію пам’яток козацької доби. Однак все це явно суперечило московському курсові на створення «нової спільноти — радянського народу «і толерувалося лише до першої зручної нагоди.

Такою нагодою стали відомі події 1968 року в Чехословаччині. Хоча П. Шелест активно підтримав інтервенцію, він недовго протримався при владі, звинувачений в недостатньому послухові Москвi та потуранні українському націоналізмові. Після приходу до влади ультралояльного щодо Москви У. Щербицького знову почалося закручування гайок. Знаменним початком його були засудження та фактична заборона роману «Собор «. Багатьох «шістдесятників «піддано гострій критиці та переслідуванням, кількох (зокрема Iвана Дзюбу) навіть заарештовано. Практично припинилися перевидання творів митців, репресованих у 30-тi рокта. З культурного обігу старанно вилучалося все, що могло стимулювати національні почуття, цензуруванню почали піддавати навiть класичні вірші Тараса Шевченка. Наслідком стала поява альтернативної, підпільної «дисидентської «культури, зокрема — так званого «самвидаву «. Дисидентами (а пізніше — політв'язнями) стала найрадикальніша частина «шiстдесятникiв «. Інші чи самоізолювалися від активного культурного життя, чи пішли на компроміс з владою, вважаючи це єдиним способом продовжити спілкування із читачем.

Свідченням про наростання тиску на літературу стало прийняття ЦК КПРС у січні 1973 року Постанови «Про літературно-мистецьку діяльність «. Вона вимагала більшої активності у слідування ідейним настановам партії.

Виникли проблеми і у розвитку інших видів мистецтва. Режим прагнув підкріпити безплідні ідеї про «розвинуте соціалістичне сус-пільство, як вищу форму цивілізації «. Замовлення верхів стимулювалося високими гонорарами, лауреатськими званнями, почестями й матеріальним достатком.

Кількість театрів зросла із 61 до 89. На сцені були суворо заборонені п'єси, котрі викривали недоліки існуючого ладу. Український театр дедалі понад втрачав свою національну особливість. Наприклад, із семи ТЮГів лише львівський був українським.

У музичному мистецтві в тих рокта плідно працювали Р. Майборода, У. Губаренка, П. Майборода, І. Шамо. Алі стало помітним й зникнення інтересу до національної музики. Її традиції намагалися зберегти хор імені Вірьовки, капела «Думка », заборонений у 1971 році етнографічний ансамбль «Гомін «та інші колективи. У 1979р. трагічно обірвалося життя автора пісень «Червона рута та «Водограй «У. Івасюка. Розвивалося оперне мистецтво. (М. Стеф «юк, А. Солов «яненко, Д. Гнатюк).

У образотворчому мистецтві того години занадто багато місця займали образи леніна (М. Божій, У. Касіян, З. Шипка). Алі розвивалась й українська школа живопису (М. Дерегус, У. Чеканюк, Т. Яблонська, Й. Кошая). Твори деяких художників-новаторів просто знищували (А. Рибачук, У Мельниченко).

60−70ті рокта Стали періодом формування українського поетичного кіно. Започаткували його випущені за годину фільми «Кам'яний хрест «Леоніда Осики, «Криниця для спраглих «Юрія Іллєнка за сценарієм І. Драча, Білий птах із чорною ознакою «й «Вавілон ХХ «Івана Миколайчука, Тіні далеких предків «Сергія Параджанова. Частка цих картин не був простою. Часто її вирішувала не професійність режисури чи майстерність акторів, а реакція влади.

Після падіння у 1972 р. Шелеста, Щербицький, спираючись на шефа КДБ Федорчука й партійного ідеолога Маланчука, розпочав масивний погром опозиційної інтелігенції, що призвів до арешту сотень людей й набагато суворіших вироків, ніж у 1965−1966 р. Відвертих дисидентів, а також співробітників дослідних інститутів, редакційних колегій, університетів, які підозрювали в «неблагонадійних» поглядах, виганяли із роботи. Ця хвиля переслідувань, що нагадувала сталінські дні, травмувала ціле покоління української інтелігенції і змирилася багатьох, серед них й Дзюбу, покаятися і відійти від дисидентської діяльності.

Опозиція в 60−70х роках

У вересні 1965р. підчас презентації у кінотеатрі «Україна «фільму «Тіні далеких предків «із різкою критикою арештів інтелігенції виступили Дзюба, Стус, Чорновіл. Під їхнім листом підписалося 140 присутніх. Реакція влади був блискавичною. Їх всіх було б звільнено із місць роботи. Листи звернення до керівників УСРР та СРСР стали однією із найпоширеніших форм протесту у тих роки.

У 1967 році в структурі КДБ створюється спеціальне «п'яте управління «на яку режим поклав обов’язки по боротьбі з «ідеологічними диверсіями », а по суті - із інакодумцями.

Іншою формою діяльності дисидентів було б поширення підготовлених книжок, статей, відозв. Вони потайки переписувалися, передавалися із рук до рук. Така система називалася «самвидавом «. Першою «самвидавською «роботою (1966р.) був «Правосуддя чи рецидиви терору? «В'ячеслава Чорновола. У січні 1970 року почав виходити журнал «Український вісник «. До 1972 року вийшло шість номерів.

Завдяки цілеспрямованим діям дисидентів у 60х рр. був започаткована традиція 22 травня вшановувати пам’ять Тараса Шевченка. Цього дня 1861 року труну із його тілом провезли із Петербургу через Київ до Канева. 1967 року в цей день міліція розігнала учасників зібрання біля пам’ятника поетові у Києві й заарештувала 4 із них. На вимогу розгніваних людей, котрі влаштували демонстрацію біля ЦК КПУ арештантів звільнили.

У 1972 році досягла свого апогею кампанія репресій проти інакомислячих. Були заарештовані В’ячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Іван Дзюба, Михайло Осадчий, Юлій Шелест, Василь Стус та інші. Практично усі смердоті були засуджені до тривалого ув’язнення та відправлені до таборів суворого чи особливого режимів на Уралі та в Мордовії. Крім цого було б поставлено систему «каральної медицини «. Деяких опозиціонерів, які було б важко звинуватити у порушенні відповідних статей кримінального кодексу оголошували божевільними та замикали до психіатричних лікарень спеціального типу.

На початку 70-х рр. дисидентство стало впливовим чинником політичного життя. Активні дії правозахисників стали відомі на Заході, повідомлення про них як на сторінки іноземної преси.

Масові репресії 1972 року на деякий годину паралізували активність дисидентів. Однак уже у 1974 році побачили світло 7 та 8 випуски «Українського вістника «у чому незаперечна заслуга Степана Хмари.

Поріділі чисельно, але й і далі сповнені рішучості дисиденти у 1975 р. дістали новий імпульс, коли СРСР підписав Гельсінкську угоду і офіційно погодився шанувати громадянські права своїх підданих. Повіривши Кремлеві на слово, дисиденти організували відкриті і, на їхню думку, юридичне санкціоновані групи, заподіяння які полягало до того, щоб наглядати за дотриманням громадянських прав із боці Кремля. перший Гельсінкський комітет було б засновано в Москві у травні 1976 р. Незабаром, у листопаді 1976 р., в Києві з’явилася Українська Гельсінкська група. Аналогічні групи сформувались у Литві (листопад 1976 р.), Грузії (січень 1977 р.) та Вірменії (квітень 1977 р.).

Гельсінські групи інакшим вже поширеним явищем серед країн соціалістичного табору. У Радянському Союзі їхні було б 5. Поза його межами смердоті існували лише у Польщі (Комітет захисту робітників, перетворений згодом у Комітет громадського захисту (KOS-KOR)), у Чехословаччині (група «Хартія-77»). У Румунії подібні групи не виникли, оскільки таємна поліція придушувала кожну таку спробу у зародку. У Німеччині місцеві громадяни користалися Гельсінськими угодами головно у тому, щоб дістати право еміґрації. Зовсім слабим був відгук на гельсінський процес у Болгарії та Угорщині. Усі це дає підстави стверджувати, що укра-їнські дисиденти були однією із головних опозиційних груп у Центральній й Східній Європі.

Українська Гельсінкська група.

Очолив Українську Гельсінкську групу письменник Микола Руденко — політичний комісар у рокта другої світової війни та колишній партійний чиновник у письменницькій організації. Його близьким товаришем був генерал Радянської армії Петро Григоренко — кавалер багатьох урядових відзнак, якого відправили у відставку. Ця група налічувала 37 учасників, найрізноманітніших за походженням. Тут були дисиденти, що уже відбули терміни ув’язнення, такі як Ніна Строката, Василь Стус, Левко Лук’яненко, Іван Кандиба, Надія Світлична та В’ячеслав Чорновіл, такі колишні націоналісти (що вижили после десятиліть, проведених у сталінських концтаборах), як Святослав Караванський, Оксана Попович, Оксана Мешко, Ірина Сеник, Петро Січко, Данило Шумук та Юрій Шухевич (сін командувача УПА Романа Шухевича), і такі релігійні активісти, як православний священик Василь Романюк.

Незважаючи на постійні арешти, склад УГГ продовжував збільшуватися, й уже у 1985 р. вона нараховувала 36 Чоловік. Наприкінці 1970-х років деякі із членів — Григоренко, Строката-Караванська, Надія Світлична — еміґрували із СРСР, тім самим діставши можливість представляти УГГ за кордоном.

Українську Гельсінкську групу відрізняли від попередніх дисидентів дві важливі риси. Перша полягала до того, що група являла собою відкриту громадську організацію, котра хоч й не був прорежимною, проте вважала, що має законне декларація про існування. Такі подивися були для Східної України чимось нечуваним ще із години встановлення радянської влади. Іншою безпрецедентною рисою були контакти із аналогічними групами по всьому СРСР із метою «інтернаціоналізувати» захист громадянських й національних прав.

У програмних заявах групи явно проступало і нове мислення. Вони наголошували на застосуванні легальних методів, убачаючи вирішення суспільних проблему дотриманні законів узагалі і поважанні прав особини зокрема. Тому члени групи часто називали свою діяльність правозахисним рухом. як зауважував Іван Лисяк-Рудницький, проповідування законності і справжньої демократії замість певної ідеології, наприклад, націоналізму чи марксизму, якими доти захоплювалася українська інтелі-генція, стало важливим поворотним пунктом в історії української політичної думки.

Хоч деякі члени Української Гельсінкської групи лишалися якоюсь мірою на позиції марксизму чи націоналізму, подивися її більшості найчіткіше передає такий уривок з спогадів Данило Шумука, що в минулому був водночас комуністом й націоналістом й провів близько 40 років у польських, нацистських й радянських тюрмах: «Лише демократія здатна урятувати людство від небезпеки тиранії як лівого, то й правого гатунку. Лише необмежене, гарантоване законом право всіх громадян висловлювати, пропагувати і захищати свої ідеї спроможне дати людям можливість контролювати й скеровувати політику уряду. Без цого права й не може бути і мови про демократію й демократичні вибори до парламенту. Там, де немає легальної опозиції, що користується рівними правами в парламенті і серед народу, немає демократії… Я дійшов цих з висновками после багатьох років роздумів, узагальнень та аналізу, й смердоті привели мене до критичного ставлення як до комуністів, то й до націоналістів донцовського типу».

Різким контрастом до ксенофобії, притаманної націоналізмові оунівського гатунку, було б ті, що палкий патріотизм українських дисидентів не передбачав ворожості до інших народів, навіть до росіян. У 1980 р. в одній з їхніх заяв говорилося: «Ми розуміємо, що означати жити под колоніальним гнітом, й тому заявляємо, що народові, який живе в нашій стране, якщо забезпечено найширші політичні, економічні й соціальні права. Будуть безумовно гарантовані усі права національних меншостей й різноманітних релігійних асоціацій». Виходячи зі своїх легалістських поглядів, члени Української Гельсінкської групи вважали, що найкращим шляхом в Україну є застосування гарантованого в радянській конституції права на вихід із СРСР. На їхню думку, найефективніший спосіб «деколонізації» Радянського Союзу полягав у тому, щоб Дозволити його народам провести справді вільні вибори.

Алі ані поміркованість Гельсінкської групи, ані вимоги Заходу дотримуватися зобов’язань, що їхнього у собі узявши СРСР за Гельсінкськими угодами, не перешкодили радянським владі знову влаштувати дисидентам погром. До. 1980 р. приблизно три чверті членів Української Гельсінкської групи отримали терміни ув’язнення від 10 до 15 років. Решту було б вислано із України. Деяким, аби заспокоїти світову громадську думку, дозволили емігрувати.

Діяльність Української гельсінської групи засвідчила про перехід дисидентського руху в нову, зрілішу стадію — стадію, котра відзначалася сформованою організаційною структурою і чітко окресленою політичною програмою. Основним новим моментом цієї програми був перехід українських дисидентів на самостійницькі позиції. У документах дисидентського руху все частіше звучала вимога виходу України зі складу СРСР й створення незалежної демократичної української держави".

Релігійне дисидентство.

Окремий різновид дисидентства на Україні базувався на релігії. Теоретично радянська конституція гарантує свободу віровизнання. Алі режим удавався до цілого ряду заходів для боротьби із релігійними віруваннями та практикою. Вони включали обмеження релігійних публікацій, заборону навчати дітей релігії, проведення серед них атеїстичної агітації, засилання агентів у середовище священнослужителів й церковної ієрархії, закриття культових споруд, застосування до тихий, хто стоїть за віру, громадських та економічних санкцій, обмеження можливості здобути освіту. Проте духовна безплідність радянської ідеології, із одного боці, та обурення жорстокою політикою режиму, із іншого, зумовили відновлення потягу до релігії, особливо на селі. разом з цим зростала войовничість віруючих,

Скажене переслідування Української греко-католицької церкви («церкви у катакомбах») не змогло цілком знищити її. У останні десятиліття таємні відправи для віруючих проводили на Західній Україні 300−350 греко- католицьких священиків на чолі із кількома єпископами. Існували навіть підпільні монастирі і таємні друкарні. У 1982 р. Йосип Тереля організував Комітет захисту Української католицької церкви, що ставив собі за мітку домогтися її легалізації. Хоч у відповідь на це режим ставши заарештовувати її активістів, серед українців Галичини та Закарпаття відданість своїй давній церкві не втрачала сили.

Православна церква на Україні, що офіційно називалася Російською православну церквою, перебувала у вигіднішому становищі, оскільки її визнавав радянський уряд. Алі ціною цого було б співробітництво із режимом, що сягала плазування проти нього. як наслідок, у православній церкві, і особливо серед її ієрархії, поширилися корупція, лицемірство й тенденція задовольняти державні інтереси за рахунок релігійних потреб. Це призвело до того, що кілька членів нижчого духівництва, зокрема жорстоко переслідуваний Василь Романюк, виступили із осудом як власних зверхників, то й держави.

Чи не найбільш войовничими й динамічними віровизнаннями на Україні в 60−70-х роках були баптистська та інші протестантські секти — п’ятидесятники, адвентисти, свідки Ієгови. Вони відправляли свої релігійні потреби в автономних конгрегаціях, навчали дітей, як цого вимагає їхня віра, нерідко відмовлялися реєструватися органів влади, що ускладнювало владі контроль з них. Їхні фундаменталістські подивися, організація, що спирається на простих віруючих, палиця відданість вірі приваблювали перед тим численних новонавернених, особливо на Східній Україні. У ці рокта смердоті складали непропорційно велику частку «в'язнів совісті» в СРСР. До свого виїзду в Сполучені Штати першим провідником баптистів був пастор Георгій Вінс.

Придушення дисидентства.

На початку 80-х рр. У Україні дисидентський рух було б практично розгромлено.

Незважаючи протягом усього відвагу, натхненність та ідеалізм дисидентів й на одіозну поведінку їхніх гонителів, цей рух не набув широкої підтримки на Україні. Однією із причин цого стало ті, що, крім засудження режиму і вимог дотримуватися законів, дисиденти не сформулювали виразної політичної програми. Питання, котрі смердоті порушували, не були проблемами щоденного життя, що хвилюють більшість населення: робітників й колгоспників. Тому дисиденти малі вузьку соціальну базу, що складалася майже виключно із інтелігенції.

Алі вирішальною причиною невдачі дисидентського руху був природа системи, що протистояла йому. На дисидентів ополчилися усі потужні сили радянської системи і особливо всемогутній КДБ. Володіючи монополією на засоби комунікації, режим всіляко перешкоджав поширенню інформації про дисидентів серед громадськості. Колі ж якась інформація усе ж таки з’являлася, то вона звичайно був спотвореною і змальовувала дисидентів у негативному світлі. Маючи в своєму розпорядженні сотні тисяч офіцерів, агентів у цивільному, донощиків, КДБ, здавалося, був усюдисущим й всезнаючим у своєму прагненні не допустити поза наглядом уряду будь-якої громадської діяльності. Алі на відміну від сталінських часів таємна поліція уже не виявляла такого фанатизму і не знищувала дійсних й потенційних супротивників. Тепер вон намагалася ізолювати дисидентів від суспільства і, застосовуючи перед тим методи дедалі більшого тиску, змусити їхнього покаятися чи замовкнути. Тім, хто критикував режим, відмовляли в робочих місцях, у можливості здобуття освіти їхнім дітям і навіть у даху над головою. Найупертіших засуджували до тривалих термінів ув’язнення чи запроторювали до психіатричних лікарень, де їм давали препарати, що руйнують людську особистість. Знищуючи кількох, КДБ успішно вдавалося залякати багатьох.

У своїй діяльності на Україні таємна поліція був не такою обмеженою, як у Москві. Ізольовані від столичних західних журналістів, укра-їнські дисиденти не малі захисту так званої «парасолі гласності», як їхні видатні російські та єврейські колеги. Та і проблема національних прав українців не викликала на Заході великого інтересу. Тім годиною, побоюючись українського націоналізму, режим провівши на Україні особливо жорстокі репресії. Вісь чому київський КДБ мав репутацію найбрутальнішого в СРСР, вісь звідки непропорційно велике число саме українських «в'язнів совісті».

Однак завдяки самовідданій боротьбі дисидентів у громадський свідомості поступово стверджувалася думка, що Український народ є непросто придатком до «великого брата », що можливе створення незалежної держави. З середовища дисидентів вийшло багато видатних політиків.

Персоналії (біографічні довідки).

СТУС ВАСИЛЬ СЕМЕНОВИЧ (6.1. 1938 -4.9. 1985) — видатний Український співає, правозахисник. Народився у з. Рахнівці Гайсинського району на Вінниччині в селянській родині. У 1940 сім'я переїхала до м. Сталіне (тепер Донецьк), де батько завербувався однією з хімічних заводів. У 1944−54 навчався у міській середній школі № 150. Після закінчення школи вступивши на історико-філологічний факультет педінституту. У студентські рокта Стус постійно і наполегливо працював у бібліотеці. разом із ним навчалися відомі в українській літературі люди, як Олег Орач, Володимир Міщенко, Анатолій Лазаренка, Василь Захарченко, Василь Голобородька. У студентські рокта Стус разом із Олегом Орачем, Володимиром Міщенком, Анатолієм Лазаренком, Василем Захарченком, Василем Голобородьком був членом літературного об'єднання «Обрій». Почав друкуватися із 1959. У 1961 працював учителем української мови і літератури в Таужнянській школі на Кіровоградщині. Протягом двох років служив в армії на Уралі. З березня 1963 — літературний редактор газета «Соціалістичний Донбас». Про те ж року вступивши до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Шевченка А Н УСРР з спеціальності «Теорія літератури». Впродовж години перебування в аспірантурі підготував й здав до видавництва першу збірку творів «Круговерть», написавши ряд літературно- критичних статей, надрукував кілька перекладів із Гете, Рільке, Лорки. Належав до Клубу творчої молоді, який очолював Лесем Танюком. У 1965 под годину прем'єри кінофільму «Тіні далеких предків» у кінотеатрі «Україна» Стус разом із Іваном Дзюбою, В’ячеславом Чорноволом, Юрієм Бадзьо закликав партійних керівників й населення столиці засудити арешти української інтелігенції, що стало першим громадським політичним протестом на масові політичні репресії в Радянському Союзі у післявоєнний годину. За доля в цій акції його відраховано із аспірантури. Працював у Центральному державному історичному архіві, згодом — на шахті, залізниці, будові, в метро. З 1966- 72 — старший інженер у конструкторському бюро Міністерства промисловості будматеріалів УРСР. У цей період життя підготував другу збірку віршів «Зимові дерева», якої, однак, як й збірку «Круговерть», у вітчизняних видавництвах надрукувати не вдалося. У 1970 у Брюсселі виходить книжка віршів поета «Веселий цвинтар». Поезія Василя Стуса характеризується ліричністю, мелодійністю, її основу становить усвідомлення внутрішньої свободи, готовності до боротьби за кращу частку народу й України. Проте поступово домінуючими в творах поета стали песимістичні настрої, зневіра, породжені «соціалістичною» дійсністю. Литературная діяльність поета, його звернення у вищі партійні інстанції із протестами проти порушення людських прав й критичними оцінками тогочасного режиму спричинили арешт у січні 1972. На початку вересня 1972 київський обласний суд звинуватив його в «антирадянській агітації і пропаганді» та засудив до 5 років позбавлення волі й 3 років заслання. Покарання відбував у мордовських й магаданських таборах. З ув’язнення звернувся з заявою до Верховної Заради СРСР із відмовою від громадянства: «…матір радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином — означати бути рабом…». Після звільнення повернувся до Києва, працював на київських заводах, вступивши до Української гельсінської групи (жовтень 1979), продовжував правозахисну діяльність, зокрема, виступав на захист репресованих членів УГГ У травні 1980 заарештований вдруге, визнаний особливо небезпечним рецидивістом й у вересні засуджений до 10 років таборів особливого суворого режиму та 5 років заслання. У одному із листів, адресованому світовій громадськості (жовтень 1980), відомий російський правозахисник А. Сахаров розцінив вирок Стусові як ганьбу радянської репресивної системи. Утримувався у таборі для політв'язнів у з. Кучині (тепер Чусовського р-ну Пермської обл., Росія). Табірними наглядачами знищено збірку із приблизно 300 віршів. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації із політв'язнями кілька разів оголошував голодування. У січні 1983 за передачу за грати зошита із віршами на рік був кинутий у камеру-одиночку. У 1985 Р. Бьолль висунув творчість Стуса на здобуття Нобелівської премії із літератури. 28 серпня 1985 року Стус оголосив безстрокове сухе голодування. Помер в ніч із 3 на виборах 4 серпня у карцері, куди потрапив свої, що читаючи книжку камері, сперся ліктем на нари. Похований у з. Борисово. У листопаді 1990 прах Стуса разом із прахом О. Тихого й Ю. Литвина перепоховано на Байкового кладовищі у Києві. Після смерти поета в Україні бачено збірки «Поезії» (1990), «Вікна в позапростір» (1992), три млой «Творів» (1994−95; ред. Д. Стус й М. Коцюбинська) та спогади «Не відлюбив свою тривогу ранню…». Державна премія ім. Т. Шевченка 1993 (посмертно).

МАРЧЕНКО ВАЛЕРІЙ (16.9. 1947 — 7. 10. 1984) -відомий Український правозахисник, літературознавець й перекладач. Народився у Києві. Навчався на філологічному факультеті Київського університету, одночасно вивчав тюркські мови в Бакинському університеті. З 1970 — співробітник газети «Літературній Україні», за сумісництвом викладав українську мову й літературу в середній школі у Києві. Протягом 1971−72 опублікував ряд перекладів із азербайджанської творів З. Ахундова, Дж. Мамедкулі-Заде. У період 1968−73 були написані, але й не опубліковані літературознавчі розвідки про М. Зерова («Російське спадщина неокласика»), публіцистичні з статтею «Київський діалог», «Страшний якийсь тягар» та ін. Друкувався у молодіжних виданнях Азербайджану й Туркменістану. 25 червня 1973 заарештований співробітниками КДБ. За вироком Київського обласного суду від 27. 12. 1973 відповідно до ст. 62 год. 1 Кримінального кодексу УСРР. «Наклепницькі вигадки, котрі ганьблять радянський суспільний лад…, за поширення документів націоналістичного змісту, в які зводиться злісний наклеп на радянську дійсність, національну політику КПРС…». Засуджений до 6 років позбалення волі в колонії суворого режиму й 2 років заслання. Відбував покарання у пермському таборі для політв'язнів Є 35. У таборах познайомився із українськими правозахисниками — І. Світличним, З. Глузманом та ін. У ув’язненні написавши ряд публіцистичних нарисів, в які висвітлював умови існування в’язнів у радянських таборах, трагічні події 1940−50-х рр. у Західній Україні. Незважаючи на тяжку хворобу нирок, Яка привела до інвалідності, М. відмовився писати заяву-каяття. Після звільнення живий у Києві. Довго не міг знайти роботу, згодом працював сторожем. Займався перекладами із англійської, писавши публіцистичні з статтею — «Там, у Київських печерах», «ГУЛАГ». Активно займався правозахисною діяльністю, розсилав листи-протести із засудженням існуючої тоталітарної системи. Рішуче виступив проти інструкції Міністерства освіти УСРР «Про посилення вивчення російської мови у школах України», якої назвавши «найсвіжішим Валуєвським указом». 21 жовтня 1983 уже важко хворого М. заарештовують вдруге й засуджують до 10 років таборів особливого режиму й 5 років заслання. Етапом був відправлений у пермські табори, де незабаром відмовили нирки. Помер у тюремній лікарні в Ленінграді. Похований у з. Гатному (Києво-Святошинського р-ну Київської обл.). У Гамбурзі вийшла в перекладі німецькою мовою книга про життя, і творчість Марченка — «Не травня ані дому, ані вулиці».

ГОРСЬКА АЛЛА ОЛЕКСАНДРІВНА (18.9. 1929−28. 11. 1970) — українська художниця й відомий діяч правозахисного руху 60-х років в Україні. Народилася в м. Ялті. Підчас війни пережила блокаду Ленінграда. Навчалась в художньому інституті в Києві. У 1961−65 разом із У. Стусом, У. Симоненком, І. Світличним та ін. стала одним із організаторів й активним членом Клубу творчої молоді у Києві, який був тоді центром українського національного життя. Брала доля в організації літературно-мистецьких вечорів, підготовці щорічних Шевченківських святий та ін. Плідно займалась мистецькою діяльністю, створила ряд монументально-художніх робіт. У 1964 за виконання Шевченківського вітражу до вестибулю Київського університету (був знищений), виключена із спілки художників, однак згодом поновлена. Належачи до групи «шестидесятників», брала активну доля в українському правозахисному русі. За доля в акціях протесту в 1965−68 проти розправ над українськими правозахисниками — Б. й М. Горинями, П. Заливахою, З. Караванським, У. Морозом, У. Чорноволом та ін. Горська був знову виключена зі спілки художників й зазнала переслідувань із боці радянських органів безпеки. У квітні 1968 поставила свій підпис под листом-протестом 139 діячів науки й культури до тодішніх керівників СРСР у зв’язку із незаконними арештами й закритими судами над дисидентами. 28. 11. 1970 трагічно загинула при нез’ясованих обставинах у Василькові біля Києва. Це вбивство за деякими версіями приписують КДБ, який мстив Горській ще за оприлюднення разом із У. Симоненком фактів масових розстрілів киян у Биківнянському лісі. (Скоріш на, саме це стало причиною побиття міліціонерами у м. Смілі Симоненка, внаслідок чого він й помер у лікарні через кілька місяців.) Похорон Горської перетворився в демонстрацію протесту проти існуючого комуністичного режимові у Україні. Автор численних художніх творів: «Автопортрет із сином» (1960), «Портрет батька» (1960), «Абетка» (1960), «Біля річки» (1962−63), «Портрет У. Симоненка» (1963) та ін.

ЛИТВИН ЮРІЙ ТИМОНОВИЧ (26. 11. 1934 -5,9. 1984) — відомий Український співає, журналіст й правозахисник. Народився у з. Ксаверівці под Києвом. Навчався у гірничопромисловій школі у м. Шахти, згодом працював у Донбасі. З юнацьких літ цікавився російською літературою й національною культурою. У 1953−55 відбував перше ув’язнення на будівництві Куйбишівської гідроелектростанції. Невдовзі после звільнення 14 апреля 1956 Литвин був заарештований вдруге, звинувачений у створенні в ув’язненні підпільної націоналістичної організації «Група Визволення України» й засуджений до 10 років позбавлення волі. Покарання відбував у таборах Мединь й Вихорівка («Озерлаг», Іркутська обл.) й мордовських таборах для політв'язнів. У ув’язненні писавши вірші російською й російською мовами та закінчив в 1965 збірку «Трагічна галерея» (розповідь про злочини тоталітарної системи проти українського народу). Незабаром усі поезії були вилучені підчас обшуку. Після звільнення в червні 1965 був змушений через переслідування переїхати у Красноярськ. 14 листопаду 1974 Литвина знову заарештували й засудили за ст. 187−1 («Наклепницькі вигадки, що ганьблять радянську державу й суспільний лад»). У листопаді 1977 Литвин, лише звільнившись із ув’язнення, ставши членом Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінських угод й продовжив боротьбу проти тоталітарного режимові у Україні. У квітні 1979 завершивши статтю «Правозахисний рух в Україні. Його засади й перспективи», в якій виробив політичну програму українського правозахисного руху. 5 июля 1979 важко хворого Литвина заарештовують знову, звинувачують у веденні «антирадянської агітації й пропаганди» та засуджують до 10-річного ув’язнення й 5 років заслання. З травня 1982 відбував покарання у таборах суворого режиму (селах Кучино, Половинка, Всесвятське Пермської обл.), де перебувала більшість учасників українського правозахисного руху. 24.8. 1984 Л. знайшли в камері з розрізаним животом. 5.9. 1984 він помер. У листопаді 1989 прах Юрія Литвина, Василя Стуса й Олекси Тихого був перевезений до Києва й із почестями похований на Байкового кладовищі. Автор книжок «Робоча справа», «Безумець», «Поема про подснежниках».

ТИХИЙ ОЛЕКСІЙ ІВАНОВИЧ (Олекса Тихий; 27.1. 1927 — 6.5. 1984) — відомий Український співає, правозахисник. Народився на хуторі Їжівка (Костянтинівського р-ну Донецької обл.). Закінчив філософський факультет Московського університету. З 1950 працював учителем біології у Ново- Костянтинівській школі (тепер Приазов-ського р-ну Запорізької обл.). З 1953 мешкав у селі Рубцове (тепер Краснолиманського р-ну Донецької обл.), викладав у школі. З 1954 -вчитель історії у рідному селі. У 1948 вперше засуджений військовим трибуналом Сталінської (тепер Донецька обл.) області за критику кандидати депутати п’ять років позбавлення волі, але й військовий трибунал МВС Українського округу замінив покарання на умовне. Заарештований у лютому 1956 за аркуша, надісланого до ЦК КПРС з протестом проти введення військ Варшавського договору в Угорщину. 18 апреля 1957 на закритому засіданні Сталінського обласного суду на підставі ст. 54−10 год. 1 Карного кодексу УСРР «за антирадянську агітацію та пропаганду» засуджений на майже 7 років позбавлення волі. Термін покарання відбував у Володимирській тюрмі та Дубовлагу. Після звільнення 15 лютого 1964 Тихий, не маючи можливості влаштуватись на роботу за спеціальністю, працював вантажником, слюсарем- механіком, оператором-дефектоскопістом, пожежником. Водночас провівши велику роботу із укладання словника української мови, розробив «метод навчання без школи» (за домашніми завданнями). У своїх публіцистичних творах виступав за відродження української мови та національної культури на Донеччині. У січні 1972 Тихий надіслав до редакції газета «Радянська Донеччина» статтю «Роздуми про українську мову та культуру в Донецькій області», але в початку 1973 — до Президії Верховної Заради УРСР аркуша под назвою «Думки про ридний донецький край» (у квітні аркуша було б виправлено на адресою Голови Президії Верховної Заради УСРР І. Грушецького). У 1974 написавши нарис «Сільські проблеми» та роздуми «Ві й ми», в які виступив проти процесу русифікації та на захист української мови. У листопаді 1976 Тихий разом із М. Руденком, Про. Мешко, П. Григоренком, Л. Лук’яненком, Про. Бердником та ін. виступив членом-засновником однієї із перших правозахисник асоціацій — Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод й підписав Перші документи УГГ — «Декларацію Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод» та «Меморандум № 1». Литературная й правозахисна діяльність Тихого стала причиною його іншого арешту на початку лютого 1977. Справу Тихого було б об'єднано зі справою колишнього секретаря парткому спілки письменників України М. Руденка. У червні-липні 1977 под годину суднового процесу в з. Дружківці (Донецької обл.) засуджений за звинуваченням у «антирадянській агітації й пропаганді» та «за незаконне зберігання зброї» (було б підкинуто гвинтівку) до 10-річного позбавлення волі у таборах особливо суворого режиму й 5-ти років заслання. 21.7. 1977 оголошено вирок: за ст. 62 ч.2 КК УРСР Тихого було б позбавлено волі на 10 років із засланням п’ять років та за ст. 222 ч.І - на 3 рокта; остаточно -10 років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії особливого режиму із засланням п’ять років. Відбував покарання у мордовському таборі (з. Соснівка). У березні 1980 переведень у табір особливого режиму для політв'язнів у з. Кучино (Чусовський р-н Пермської обл., Росія). Кілька разів оголошував голодування (найдовша -52 дні). З 1981 тяжко хворів. Помер 6.5. 1984. у тюремній лікарні у Пермі. Постановою Пленуму Верховного суду УСРР від 7. 12. 1990 вироки щодо Тихого скасовано й справу закрито «за відсутністю складу злочину». 19. 11. 1989 прах Олекси Тихог перепохований разом із тлінними рештками У. Стуса й Ю. Литвина на Байкового кладовищі у Києві.

І дещо докладніше про журнал «Український вісник».

«УКРАЇНСЬКИЙ ВІСНИК» — нелегальний суспільно-політичний часопис. Виходив від января 1970 до березня 1972(випуски 1−6) у Львові. Засновник, автор, редактор й видавець — В’ячеслав Чорновіл. У вступному слові «Завдання „Українського вістника“», яку відкривало усі шість випусків, декларувалося, що видання подаватиме об'єктивну інформацію про порушення свободи слова та прав, гарантованих Конституцією СРСР, про судові і позасудові репресії, факти шовінізму і українофобії, становище українських політв'язнів, про акції протесту, а також друкуватиме твори самвидаву. У підготовці журналу брали доля Ярослав Кендзьор, Михайло Косів, Валентин Мороз, Юрій Шухевич, Микола Плахотнюк, Ніна Строката, Надія Світлична, Василь Стус, Атена Пашко. Умови для конспіративного друку часопису забезпечувала Олена Антонів, друкували журнал Людмила Шереметьєва (випуски 1−4), У. Чорновіл та Я. Кендзьор. Кур'єрами та розповсюджувачами були Стефанія Гулик, Ганна Садовська. Сприяли розповсюдженню журналу Зіновія Франко, Ярослав Дашкевич, Валентина Чорновіл. Студентка КДУ із Чехословаччини Ганна Коцур вивозила журнал у Пряшів, звідти Павло Мурашка передавав «Український вісник» на захід. Журнал передруковували видавництво «Смолоскип» ім. У. Симоненка (США), видавництво «Сучасності» (Мюнхен), Українська видавнича спілка у Лондоні та ін. До української та світової громадськості публікації журналу доносило радіо «Свобода». У Україні випуски «Українського вістника» поширювалися самвидавом. За довідкою Львівського УКДБ, «журнал друкувався на друкарських машинках, а потім шляхом розмноження перших примірників розповсюджувався серед різних осіб» машинописом, ксероксуванням та фотоспалахобом. У багатьох містах журнал мав своїх кореспондентів та розповсюджувачів. За Розпорядженням У. Чорновола, заарештованого у січні 1972, видання журналу було б припинене. На сторінках «Українського вістника» публікувалися документи про політичні репресії та дисидентський рух кінця 1960 — початку 1970-х років, публіцистичні з статтею, листи протесту та літературні твори, авторами які були У. Симоненка, У. Стус, І. Світличний, У. Романюк, У. Чорновіл, І. Дзюба, З. Караванський та ін. Зважаючи на великий авторитет позацензурного часопису, в Україні здійснено кілька спроб продовжити його випуск. У 1972 намагалися поновити видання журналу в Києві Євген Пронюк, Василь Овсієнко, Василь Лісовий та Іван Гайдук, але й появі журналу завадили арешти. У 1974 Степана Хмару із Червонограда (Львівска обл.) спільно із київськими журналістами Олесем Шевченком та Віталієм Шевченком бачили свій «Український вісник» под числом 7−8 (у 1975 опублікований за кордоном). Кілька чисел журналу под такою ж назвою бачила Українська загальнонародна організація. Після звільнення із ув’язнення У. Чорновіл разом із Михайлом Горинем, Павлом Скочком, Василем Барладяну у серпні 1987 відновив видання журналу як Першого в Україні опозиційного до влади легального літературно-художнього та суспільно- політичного часопису (до березня 1989 вийшли 7−14 випуски). Від випуску 11 (січень 1988) журнал був органом Української гельсінської групи, згодом — органом Української гельсінської спілки. Поліграфічним способом його тиражувало Закордонне представництво УГС (Нью-Йорк). З 5. 12. 1987 почали виходити щомісячні експрес-випуски «Українського вістника», із 11.7. 1988 — аркуші прес-служби УГС (по 2−3 на тиждень) й невдовзі випуск журналу було б припинено. Використана література 1. Я. Грицак «Нарис історії України. Формування модерної української нації

XIX-XX століття" 2. І.З. Підкова, Р. М. Шуст «Довідник із історії України» 3 т. 3. Ю. Солод «Українська література у XX столітті»

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой