Голодомор 32-33 років (голод в Україні в 32-33 гг.)

Тип работы:
Реферат
Предмет:
История


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Міністерство освіти України

Контрольна робота із історії України студента І-го курсу ФПК Міщенко Ігора Володимировича

ТЕМА: Голод в Україні 32−33 років.

ХАРКІВ 2000

У аграрній програмі партії більшовиків соціалістична перспектива пов’язувалась із утворенням на базі експропрійованої поміщицької власності великих державних господарств под керівництвом Радий депутатів від сільських робітників. Економічні зв’язки між сільськими радянськими господарствами та промисловістю, а також між дрібними селянськими господарствами й усуспільненим секторм малі здійснюватись у нетоварній формі, шляхом продуктообміну.

Та величезна більшість селян бажала зрівняльного поділу земель. Інтерес до самостійного господарювання на своїй землі навіть тих дрібні власники, котрі опинилися уже на грані розорення. І тому наприкінці серпня 1917р. В. Ленін висловився свої, щоб партія пішла на вчинки дрібнобуржуазному селу й задовольнила його вимогу про соціалізацію, тобто оголошення державних поміщицьких селянських та інших земель всенародним надбанням, їхні безвідплатне відчуження й перехід у користування всіх трудящих на зрівняльній основі. По суті, партія більшовиків брала на озброєння есерівську аграрну програму. Соціалізація землі був узаконена Декретом про землю.

Аграрні перетворення перших років Радянської влади зняли основну частину класових суперечностей, котрі нагромаджувались всередині селянства. Якщо раніше на селі гостро відчувалося протистояння двох більш-менш сформованих класових спільностей — пролетарів та напівпролетарів, із одного боці, й куркулів — із іншого, то «за нових умів класів позиції всього селянства почав уособлювати середняк. Середняцькими стали майже половина бідняцьких господарств й три четверті куркульських. Куркульський клас, який почав формуватися ще в дореволюційному селі, перетворився на прошарок всередині селянства.

Соціалістичне будівництво у Перші рокта Радянської влади здійснювалося на воєнно-комуністичних засідках. Система воєнного комунізму передбачала продуктообмін між містом й селом при забороні торгівлі, націоналізаю всієї промисловості, включаючи дрібну, встановлення практики замовлень-нарядів на державних підрпиємствах при максимальній централізації управління промисловістю (главкізм), поступове згортання копійчаного обігу. Винекнення воєнно-комуністичної практики та ідеології пов’зувалося не лише із прогалинами в марксистській теорії на початковій стадії її розвитку, коли соціалізм по суті був лише доктриною, непідтвердженою життям, а і із необхідністю вистояти у складних умовах згортання громадянської війни та воєнної інтервенції. Однак уже в умовах переходу до мирного будівництва було б прийнято ряд воєнно-комуністичних дерктів, спрямованих на далі згортання сфери копійчаного обігу. В частности, у грудні 1920р. з’явилися декрети про безплатність розподілюваних по картках продуктів, а також поштово- телеграфних й телефонних послуг. З початку 1921р. безплатним стало користування житлом, водогоном, каналізацією, газом та електрикою. Припинилося стягнення грошових податків.

Український уряд прагнув налагодити «державну організацію розподілу продуктів замість приватної торгівлі, промислових продуктів на село». Положення про витіснення торгівлі планомірно організованим розподілом у рамках споживчо-виробничих комун увійшло до підготовленого Леніним начерку проекту нової партійної прграми. У умовах розруху у промисловості обмін між містом й селом набув форми продовольчої розкладки, коли усі товарні лишки забирали перед селянами майже безкоштовно. Селянські маси реагували на продрозкладку скороченням обсягу вироблюваної продукції, й тоді, щоб запопігти цьому VІIІ з'їзд Радий у грудні 1920р. висловився за встановлення кожному селянському господарству обов’зкових завдань по засіву. Цей крок (ніколи не реалізований) був настільки ж логічним продовженням продрозкладки, як й заборона торгівлі.

Після виходу із війни партія не збиралась відмовлятися від воєнно- комуністичних методів. Схвалений VIII з'їздом Радий план ГОЕРЛО мав виконуватись перш на за рахунок розкладки із селянських господарств.

Життя показало, однак, що селяни не мирилися із продрозкладкою, забороною торгівлі, директивним плануванням посівних площ. Усі це йшло врозріз із їхнього життєвими інтересами. як лише війна закінчилась, селянське невдоволення набуло гострих форм. Стягнення продрозкладки проходило із величезними труднощами. У хлібовиробничих районах виник й поширився політичний бандитизм. Зростання продовольчих труднощів поглибило господарську розруху. У березні 1921р. відбувся Х з'їзд РКП (б), який проголосив заміну продовольчої розкладки продовольчим податком. Це рішення було б принциповим кроком на шляху впровадження економічної політики. У промові леніна на Всеросійській продовольчій нараді 16 червня 1921р. вперше з’являється термін «нова економічна політика». Уперше тут припусккається можливість торгівлі над місцевому обороті. Уперше перед більшовиками переносити заподіяння вчитися контролювати ринок.

Еволюція традиційних для марксистів поглядів на торгівлю й ринок, Яка відбулася за перший рік непу, створила нову ситуацію у питанні про соціалістичні перспективи села. Замість колгоспу, для якого властивим було б відчуження безпосереднього виробниа од землі та інших засобів виробництва, у центрі по-соціалістичному організованого сільського господарства ставав кооператив дрібних товаровиробників. Кооперація цілком відповідала селянській природі, а тому робила перехід до соціалізму вибачимо, легким й доступним для селянина.

Впроваджена У. І. Леніним нова економічна політика — явище складне. У її основі - заміна продрозкладки податком, дозвіл вільного продаж селянами товарних лишків, допущення в економіку приватного капіталу. Проте у непі був ще одна важлива грань: запровадження вартісних, товарно-грошових відносин безпосередньо в економіку соціалістичного сектора, відмова від воєнно комуністичної моделі соціалізму, котра склалася в рокта громадянської війни. У цьому розумінні тривалість непу не може лімітуватися рамками перехідного періоду від капіталізму до соціалізму. Хоч Ленін не встиг теоретично обгрунтувати новий погляд на соціалізм, у практичній діяльності Радянського уряду із 1921р. було б взято курс — на відмову від воєнно- комуністичних методів управління підприємствами на заміну їхнього методами економічними, госпрозрахунковими. Однак й в практичній сфері Ленін не встиг реалізувати усі задуми.

Замість плати за ресурси до бюджету почали відраховувати промисловий податок, потім податок із обороту, тобто платежі, котрі не малі прямого зв’зку із результатами внутріпромислового господарювання. Вони через відхилення цін од вартості акомулювалися нагромадження інших галузей. Одже, із 1923р. оформилася залежність майбутнього розгортання промисловості (індустріалізації) від бюджету.

Цей принциповий відступ від Ленінської економічної політики відбувався непомітно як для сучасників, то й для істориків. Адже відмовлялися від задуму, що не встиг увійти в життя. Проте нова економічна політика одразу втратила динамізм. У обрисах соціалізму, що будувався, знову стали помітні воєнно-комуністичні риси. Яскравим прикладом зростаючого в народному господарстві впливу адміністративного початку служити зовні непомітна трансформація ленінського плану кооперування населення. Хоч мережа кооперативів різного профілю розвивалася на селі посиленими темпами, вищою формою кооперативного руху стали вважати колгоспи в тихий їхні формах, котрі виникли в рокта воєнного комунізму.

Ос-кільки прмисловість «посадили» на бюджет, треба було б вишукувати нові джерела бюджетних доходів. Ще восени 1923р. відновили горілчану монополію. Проте ані горілчана монополія, ані емісія було неможливо бути головним джерелом доходів бюджету. Ця роль завжди належала сільському господарству. Випробували і відповідний механізм вилучення селянських коштів. Керуючись ідеєю народногосподарського оптимуму дерективи з’зду визначали досить високі темпи індустріалізації, колективізації сільського господарства й піднесенням матеріального добробуту трудящих. Керуючись в основному дерективами, Держплан розробив два варіанти п’ятирічки — відправий й оптимальний. У квітні 1929р. XVI конференція ВКП (б) схвалила оптимальний варіант, а ще через місяць, на V з’зді Радий він ставши законом. Проте цей закон залишився на папері. Перша п’ятирічка, котра почалася із жовтня 1928р., виконувалась за сумою щорічних планів, котрі не малі майже нічого спільного з затвердженим п’ятирічним планом.

Праворуч у бо п’ятирічка ще у формі деректив ХV з'їзду ВКП (б) мала фундаментальний недолік: «ножиці цін"(розрив у цінах). Селяни перешкоджали на це згоди й взимку 1927−1928 років практично припинили підвезення хліба на ринки. У стране спалахнула хлібозаготівельна кризу. Виїхавши у січні 1928р. на хлібозаготівлі до Сибіру, Сталін у серії виступів перед партійними працівниками розгорнув прграму із трьох пунктів: — зажадати від куркулів негайної здачі всіх надлишків хліба за державними цінами, але в випадок відмови — застосувати надзвичайні заходь й конфіскувати надлишки; - у найближчі 3−4 рокта провести часткову колективізацію сільського господарства; - услід за частковою провести суцільну колективізацію сільського господарства.

Колгоспи були потрібні Сталіну, щоб подолати хлібозаготівельну кризові й одержати від села додаткові кошти на індустріалізацію. Надзвичайні заходь були придатні для вилучення готової продукції. З їхнього допомогою неможливо було б змусити селян-одноосібників постійно виробляти товарний хліб. Одже, одразу после ХV з'їзду ВКП (б) Сталін відійшов від курсу соціалістичного будівництва, накресленого в дерективах по п’ятирічному плану. Замисливши в лютому 1928р. скасування непу, примусове об'єднання селян у колективні господарства й накладання продрозкладки на колгоспи, Сталін на словах усе це заперечував.

«Рік великого перелому» характеризується не лише переходом до су-цільної колективізації селянських господарств при розкуркуленні їхні заможного прошарку, а і швидким згортанням ринку, наростанням в економіці розподільчих, воєнно-комуністичних рис. У містах відбувався перехід до нормової торгівлі. Призначені для села промтовари теж були вилучені із вільного продаж і увійшли до фонду отоварювання заготівель на контракційній основі.

Ліквідація непу, перехід до су-цільної колективізації зустріли опір із боці найстаріших членів Політбюро — М. І. Бухаріна, Про. І. Рикова й М. П. Томського. У групи Бухаріна не виявилось альтернативної програми у найважливішому для долі соціалізму питанні про темпи індустріалізації. Відкинувши у 1923р. разом із іншими членами партійно-державного керівництва курс леніна на самофінансування й повний госпрзрахунок у соціалістичній промисловості, смердоті потім — хоч-не-хоч — згоджувались й на «нажоці цін», й на обмежене застосування надзвичайних заходів про тобі й маєш ліквідацію непу смердоті згодитись не могли.

Сталін переміг под прапором боротьби за прискорену індустріалізацію країни. Здобувши абсолютний контроль над партією й Державою, він негайно перейшов до авантюристичної лівацької політики «стрибка» в індустріалізації. Утруднень у фінансуванні капітального виробництва понад не існувало, хоч через відсутність справжнього госпрозрахунку промисловість самостійно заробляла порівняно небагато.

1928р. Сталін ще не міг відкинути рішення XV з'їзду партії про часткову колективізацію на добровільній основі. Після того, як опір групи Бухаріна було б зламано, перегляду цого рішення ніщо не перешкоджало. Механізм «стрибка», складовий елемент якого становила суцільна колективізація, було б запущено.

Рік великого перелому характеризувався остаточним відступом до політики воєнного комунізму. Початок форсованої колективізації збігся із практичною забороною торгівлі й введенням практики планових завдань щодо здавання державі хліба та інших сільськогосподарських продуктів із розкладкою плану по кожному селу, колективному чи індивідуальному господарству. Проте розкладка виявилася ефективною лише наступного року, коли кількість колгоспів зросла, а невиконання плану стало каратися розкуркуленням. З літа 1930р. поширилась практика твердих завдань щодо здачі всіх «лишків». Повернення до непопулярного воєнного комунізму термінологічно маскувалося. Методи воєнно-комуністичного штурму було б названо «новим етапом непу». Поняття «продрозкладка» замінювалося поширеним терміном «план».

Перша колгоспна весна 1930р. був обіцяючою. Україна здобула непоганий врожай. Було здано по 4,7 центнери із гектара — рекордний показник товарності за усі рокта Радянської влади. Створювалися уявлення, що колгоспне село здатне забезпечити «стрибок» в індустріалізації. Селян результати Першого року су-цільної колективізації викликали появу шоковий стан. Хоч грізне слово «прдрозкладка» не вживалося, в колглспне село повертався напівзабутий побут десятирічної давнини. Ринок зникав. Гроші втрачали свою купівельну спроможність. Фонд отоварення заготівель був мізерний, а заробтки в громадському господарстві - злиденними. Щоб прогодуватися, треба було б розраховувати в основному на присадибну ділянку. Проте кількість колгоспів зростала. Після березня 1930р. адміністративний тиск на одноосібників ставши вважатися перегином. Це не означає, що колективізація втратила примусовий характер. Господарювати індивідуально ставало дедалі важче: одноосібників розкуркулювали, обкладали «повторюємо завданням «та високими податками, тоді як колгоспники одетжували податкові підьги. До кінця 1932р. на Україні колективізували майже 70% селянських господарств із охопленням понад 80% посівних площ. Не менш високого рівня колективізації досягнули в інших зернових районах. Колективізація супроводжувалася експропріацією заможного прошарку селянства й руйнування розвиненої системи сільськогосподарської кооперації. Продрозкладка вела до швидкого зростання кризових явищ. Найістотнішим проявом кризи, Яка охопила молодий колгоспний лад, був цілковита незацікавленість селян у розвитку громадського господарства, їхнє пряме небажання працювати.

До початку су-цільної колективізації в колгоспах панувала «поденщина». Іноді доходи розподілялися по їдцям чи кількості робітників в сім'ї. Колгоспцентр СРСР у директиві від 6 червня 1930р. «Про оцінку й облік роботи у колглспах» висловився за впровадження нової економічної категорії - трудодня, який давав змогу враховувати не лише кількісні, а і якісні результати роботи. У 1932р. переважна більшість колгоспників до організації роботи за трудоднями. Проте в самому порядку нарахування їхнього існувало багато недоліків. Один із найсерйозніших — дискримінація роботи польових працівників викликана насамперед бюрократизацією управлінської сфери через відсутність справді демократичних норм у примірному Статуті сільськогосподарської артілі. У 1930−1931рр. У колгоспах створювалися тимчасові бригади — на період сільськогосподарської кампанії. Непостійний склад пригад й незакріпленність робочої худоби, реманенту, земельні ділянок тягли за собою знеосіблення й зрівнялівку. Під годину збиральної кампанії й обмолоту запанував цілковитий розгардіяж й безладдя. Бригади розпалися, на ровоту виходив хто хотів, праця організована не був. Планів не малі. Роботу зволікали. Хліб осипався, просапних не збирали зовсім. Розкрадвння пішло навалою, усунь й вночі із поля возили на очах у всіх, розтягали колгоспний хліб. Обліку не було.

Партійний вплив на стан справ у колгоспах відчувався слабко. З кількісного та якісного боці, а й за своєю організаційною структурою партійні організації відмовлялися на належній висоті. Нечисленність сільської парторганізації й специфіка складу (переважали члени партії, котрі займали керівні посади, а також агрономи, лікарі, вчителі та інші спеціалісти) перешкоджали переходу від територіального до виробничого принципу в її побутові. А життя вимагало розв’язати запитання про організацію партійного осередку безпосередньо в колгоспі. У лютому 1931р. ЦК партії прийняв «положення про осередок ВКП (б) у колгоспах». Відповідно до нього сільські осередки околицях су-цільної колективізації обов’язково малі бути перетворені на колгоспні. Найпоширенішими були міжколгоспні організації, котрі об’днували по 5−6, а іноді понад 10 колгоспів у кількох населених пунктах. З жовтня 1930р. до кінця п’ятирічки на Україні через кожних два дні з’являлася нова машинно-тракторна станція. Наприкінці 1932р. в республіці діяло їхні 592 — обслуговували половину колгоспів, переважно великих. Та розгортання мережі - лише частина справ. Активно впливати на організаційно-господарське зміщення колгоспів МТС ще не могли.

При аналізі заподій дезорганізації колгоспного виробництва не можна відкидати неготовності основної маси колгоспників до колективної роботи. Дрібнобуржуазна психологія середнього селянина, який раптово для собі опинився в колгоспі, нерідко виявлялася в низькому рівні дисйипліни, безвідповідальному ставленні до усуспільненого майна і худоби, байдужості до всього, що було б за межами власної присадибної ділянки. І усеж безуспішність спроб реалізувати в масовому масштабі заходь щодо організаційно-господарського зміщення колгоспів, котрі добро собі зарекомендували в передових артілях, пояснювалася, насамперед, не особливостями селянської психології, а руйнівним впливом продрозкладки. З одного боці селяни було неможливо почути собі господарями у власному колгоспі, бо вироблена колективною працею продукція стала власністю колективу. З іншого боці, смердоті знали, що колгоспи утворенні шляхом об'єднання їхніх власних засобів виробництва. Колізія розв’язувалась просто: колгоспники починали забирати продукцію, вироблену в громадському господарстві, до її оприбуткування й вивозу. Такі дії кваліфікувалися як крадіжка. У 1932р. крадіжками займалися від 85 до 90% колгоспників. Крали, щоб забезпечити собі продуктами харчування чи щось заробити прдажею. На ринку, який існував практично нелегально, ціни на продукцію сільського господарства до кінця першої п’ятирічки зросли за 30 я разів. Колгоспники застосували своєрідну тактику соботажу хлібозаготівель: намагалися приховвти при обліку справжні розміри врожаю, залишали збіжжя у соломі при обмолоті, щоб згодом потайки перемолотити її другий раз — для себе.

Замість того, щоб покінчити із виробничими відносинами, котрі змушували колгоспників красти власну продукцію, Сталін та його найближче оточення обрали шляхи репресії. Хоч давно уже було б оголошено про ліквідацію куркульства як класу, Молотов знову заговоривши про загрозу збоку куркуля, який нібито організував на селі розкрадання хліба та іншого колгоспного добра, аби шкодити громадському господарству колгоспників, виконанню ними державних завдань. ВЦВК й РНК СРСР 7 серпня 1932р. прийняли постанову «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів й кооперації та про зміцнення громадської (соціалістичної) власності». Відповідно до цого законодавчого акту розкрадання майна колгоспів й кооперативів каралося розстрілом, а й за пом’якшуючих обставин — бозбавлення волі на рядків не менше 10 років. 22 серпня 1932р. ВЦВК й РНК СРСР прийняли постанову «Про боротьбу з спекуляцією». Спекуляція карала ув’язненням в концтаборі на рядків від 5 до 10 років без права застосування амністії.

Руйнівний вплив продрозкладки на продуктивні сили сільського господарства повною мірою виявився 1931р., коли в колгоспі об'єдналася більшість сільського населення України. Однак дезорганізація й деградація громадського виробництва голгоспів не позначилася на поставках державі: їхні стягували залізною рукою. Зате рівень життя колгоспників, який залежав від «залишкового» принципу плати роботи. Вже Перші місяці 1932р. в багатьох сільських районах вичерпалися запаси продовольства насамперел хліба. Над колгоспниками зависла загроза голоду.

У сільському господарстві України спостерігався катастрофічний стан. Посівна кампанія затяглася до кінця червня й усе ж таки недосіяли понад 2млн гектарів, відведені под чорний пар площі перетворилися на розсадник бур’янів. Через ті, що просапних культур не обробляли, частина посівів загинула. На площах, що залишилися, врожай був невисокий, Незважаючи на задовільні погодні умови.

15 апреля 1932р. завідуючий приймальною інформував Лозовський райком партії про стан артілі «Червоній Жовтень»: у колгоспі 70 дворів, 260 їдців, хліба вистачило лише до 1 лютого, колгоспники вживають як їжу винятково буряк, через що хворіють, було б чотири випадки голодної смерти, хворих — 50 Чоловік. 25 апреля в Решетилівський райком партії надійшла інформація за скаргою групи громадян хутора Степового Піщанської сільради: план хлібозаготівель виконано, проте смердоті залишилися зовсім без хліба, немає і картоплі, люди пухнути із голоду. 25 апреля в приймальну надійшов лист із артілі «12 Жовтень» Дворічанського району: в громадському господарстві було б 300 коней, а залишилося 5, селяни кидають артіль й розбігаються. титану, хто залишився, пухнути із голоду. Тоді ж група колгоспників артілі «Трактор» Сумського району написала: в хлібозаготівлі взяли все зерно, колгоспники не мають хліба і картоплі, без фуражу залишилася худорба. Балтійський моряк, який побував у відпустці в селі Петрушки біля Києва, писавши: непрацездатним хліб не видають, запаси його, до того числі страховий фонд, передана у хлібозаготівлі, є випадки голодної смерти. 14 травня приймальня здобула аркуша від жителя Остерського району такого змісту: «Я дуже хочу жити, але й не можу, вмираю із голоду. як в нас у селі Крихаєві, то й по цілому району Остерському настояща голодування: пуд борошна ржаної 100 крб, пуд картоплі - 20 крб, й то ніде не купиш й багато випадків: дяько купивши пуд, давши 100 крб, а від нього міліція відібрала. У Крахаєві одкрився тиф голодна, приїхала бригада із району лікарів, закрили школу й ну ліквідіровать тиф. Навезли із району продуктів, підкормили больних й відмовлялися вмирати із голоду. У селі померло із голоду три душі здорових, багато дітей й старих. У Остерському районі зареєстровано захворювання тифом по 15 селах, в Крихаєві було б 90 випадків, із них четверо померло».

Єдиним для 1932р. нововведенням у взаємостосунках між містом й селом був дозвіл торгівлі для колгоспів, колгоспників та одноосібників за цінами вільного ринку. Зроблена із воєнно-комуністичних позицій спроба налагодити плановий продуктообмін між містом й селом був офіційно визнана неспроможною. Проте на поточну ситуацію постанова не вплинула. Адже торгівля хлібом дозволялася лише после виконання заготівельного плану, із 15січня 1933 року.

Сталін сліпо вірив у дієвість обов’язкових постанов, незалежно від того, чи відповідають смердоті реальним інтересам й відносинам. Він думавши, що проблему жнив 1932р. можна розв’язати прийняттям закону, в якому були б передбачені заходь проти виявлених раніше хиб. У постанові РНК СРСР й ЦК ВКП (б) від 5 июля 1932р. «Про збиральну кампанію 1932 року» висувалася вимога запроваджувати скиртування: своєчасно скошений й заскиртований хліб не міг тривалий годину зберігатися в полі. З метою заохочення колгоспників дозволялося уже при обмолоті видавати аванси в рахунок натуральної частини доходів в обсязі 10−15% фактично обмолоченого хліба. Це був певний крок уперед від «залишкового» принципу оплати трудоднів: раніше хліб на трудодні видавали лише взимку, после виконання заготівельного плану. 1932р. було б заскиртовано понад скошеного хліба, ніж у попередні рокта. Втрати від обсипання зменшилися. Зате тривале зберігання хліба в полі викликало масове розмноження гризунів. На засіданні Раднаркому УРСР 11 листопаду 1932р. вказувалося, що поширення польових мишей набуває розмірів стихійного лиха. Щоб не вмерти із голоду колгоспники ціною надлюдської роботи розкрили мишачі нори на площі 120 гектарів. У результаті вдалося одержати 17 центнерів доброякісного зерна. У кожній норі було б від 2 до 6 кг пшениці.

1932р. втрати врожаю позначилися уже не так на життєвому рвні колгоспників, але в хлібозаготівлях. До Першого листопаду від селянського сектора України надійшло лише 136млн пудів хліба. Мляво відбувалися заготівлі й в інших регіонах країни. Централізовані ресурси хліба та інших видів продовольства швидко танули. Це викликало скорочення й так низьких норм видачі продуктів за картками для робітників та службовців. Різко зменшився хлібний експорт, що призвело до майже десятикратного збільшення дифіциту зовнішньоторговельного балансу порівняно із 1929 фатальністю. Зростання короткострокової заборгованості обумовило появу на західних валютних ринках чорної біржі радянських векселів. Прострочення платежів загрожувала непередбаченими наслідками, й із поточних рахунків іноді доводилося розплачуватися валютою, одержаною від продаж національних художніх цінностей. Саме тоді із головних музеїв країни назавжди пішли за кордон сотні творів великих художників.

Є безліч фактів, котрі незаперечно доводять злочинний характер діяльності надзвичайних комісій надісланих Сталіним у листопаді 1932р. до Харкова, Ростова-на-Дону й Саратова з завданням взяти хліб за будь-яку ціну. Надзвичайну комісію на Україні очолив Молотов.

Комісія Молотова не приймала власних постанов, а діяла від імені партійно-державного керівництва республіки. Діяльність її розпочалася із прийняттям постанов ЦККП (б)У від 18 листопаду й РНК УРСР від 20 листопаду 1932р., майже ідентичних за змістом й под однаковою назвою — «Про заходь по посиленню хлібозаготівель». Постановами передбачалося, що в артілях, де под годину жнив допускали авансування колгоспників понад встановлену норму (15% від фактичного обмолоту), мають організувати Повернення незаконно розданого хліба. Вводилася практика натуральних штрафів (м'ясом, картоплею та іншими продовольчими продуктами — на випадок відсутності запасів зерна) колгоспників та одноосібників-боржників по хлібозаготівлях. Ключовим серед репресивних заходів був дозвіл райвиконкомам перераховувати в хлібозаготівлю усі створені в колгоспах натуральні фонди — насіннєвий, продовольчий й фуражний.

Сіла, котрі малі особливо велику заборгованість по хлібозаготівлях занотовувалися на «чорну дошку». Статут «чорної дошки» означав фактичну блокаду: селяни позбавлялися права на виїзд, й якщо не було б продовольчих запасів, люди гинули голодною смертю. Велике село Гаврилівка загинуло майже повністю. Лише із 15 грудня 1932р. було б дозволено продавати затухав, сірники та інші промтовари у селах, за винятком 82 районів 5 областей, котрі найбільше заборгували по хлібозаготівлях.

Вилучення максимальної кількості колгоспного хліба методами продрозкладки на перших порах докорінно поліпшило непросту ситуацію в зовнішній торгівлі. Справді, у 192 627р., коли хлібозаготівлі відбувалися шляхом закупівель на ринку, було б вивезено приблизно130млн пудів. У 1928р., коли вибухнула хлібозаготівельна кризу, вивезти вдалося лише 27 млн пудів, а 1929р. — 11 млн пудів. Якраз у цей годину почалася світова кризу, що із особливою силою вдарило по радянській зовнішеій торгівлі. Ціни на сировину, що вивозилася, впали значно нижче, ніж ціни на устаткування, що ввозилося. Отже, треба було б експортувати зночно понад сировини, щоб одержати ту саму валютну вирочку. Продрозкладка спочатку дала можливість збільшити експорт зернових. У 1930р. він зріс у 27 разів — до 298 млн пудів, у 1931р. — досяг максимальної величини за весь післяреволюційний період — 316млн пудів. Воднораз продрозкладка викликаючи прогресуючий параліч, сільськогосподарського виробництва, різко зменшила, в кінцевому підсумку, експортні ресурси.

Хлібозаготівлі подовжувалися навіть у першій декаді лютого 1933 року, коли селяни почали гинути від голоду. Практично на всій територї України в сільській місцевості тоді уже не існувало скільки-небудь великих запасів продовольства.

Повна безвихідь ситуації змирилася на Дніпропетровщині звернутися до апсолютно неморального засобу — нагороди за донос. Кожний, хто вказував, де сусід ховае зерно, одержував від 10 до 15% виявленого як премю. 17 лютого цей «досвід» поширився протягом усього республіку у формі спеціальної урядової постанови.

Насіннєва проблема відійшла на другий план после того, як секретар ЦК ВКП (б) Постишев добився прийняття 25 лютого постанови РНК СРСР й ЦК ВКП (б) про виділення Україні позички в $ 20 млн пудів зерна. Фактично, телеграфний дозвіл на викорестання розміщених у республіці державних запасів хліба для харчування голодуючих у розмірі 3млн пудів надійшов 19 лютого. Всього до кінця апреля республіка здобула 22,9 млн пудів насіннєвої позички, 6,3 млн пудів фуражної позички, 4,7 млн пуді продовольчої позички й 400 тисяч пудів продовольчої допомоги.

Про тобі й маєш селі відбувається щось страхітливе, знали усі. Біженці заповнювали міста й вмирали сотнями просто на вулицях. Інформація про голод проникала і за кордон. Намагаючись урятувати від голодної смерти дітей, селяни везли їхні до міст й залишали в установах, лікарнях, просто на вулицях. Лавина голодних смертей наростала із місяця в місяць аж до початку літа. Така інформація ретельно приховувалася від народу. Сталін мовивши про успіхи міжз'їздівського періоду, із підкресленим тиском відзначав, у контексті із цифрами про зростання національного прибутку й промислової продукції. Включення до традиційного переліку успіхів нового елемента — даних про зростання населення — мало, на меті покласти край різного роду чуйні у стране й за кордоном про величезні втрати людей від голоду.

Аналіз даних демографічної статистики 30-х рр. свідчить, що прямі втрати населення України від голоду 1932р. становили близько 150 тисяч Чоловік. 1933р. голодною смертю загинуло від 3 до 3,5 млн Чоловік. Повні демографічні втрати, включаючи зниження народжуваності, сягали в 1932—1934 рр. 5млн Чоловік. Не менше мільона загинуло на Кубані. Голод у 1933р. був наслідком спроби здійснювати соціалістичне будівництво воєнно- комуністичними методами. Проте примусова колективізація й накладена на колгоспи продрозкладка призвели до глибокої деградації сільського виробництва, котра так дорого, так боляче й невідшкодовно обійшлася стране і народові.

Cписок використаної літератури:

1. З. У. Кульчицький «Трагедія голоду 1933»; т-во «Знання»; До. 1989; 2. З. У. Кульчицький, М. Котляр; «Довідник із історії України»; видавництво «Україна»; До. 1996

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой