Внешняя політика Росії у 2 половині 19 века

Тип работы:
Реферат
Предмет:
История


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

МІНІСТЕРСТВО ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ І ТОРГІВЛІ РФ РОСІЙСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТОРГОВО-ЭКОНОМИЧЕСКИЙ

УНИВЕРСИТЕТ.

Челябінський інститут (филиал)

Контрольная робота з вітчизняної истории

на тему: Зовнішня політика Росії у II половині ХIХ в.

Виконавець: Морозюкова А. Ю.

Студентка 1 курса

Заочного відділення спеціальність: «Товарознавство й експертизу товаров. «

Преподователь: Плужников О. В.

Челябінськ 2003

ПЛАН РАБОТЫ:

1. ПРИСОЕДИНЕНИЕ СЕРЕДНЬОЇ АЗІЇ До РОССИИ.

2. СХІДНИЙ КРИЗА І РУССКО-ТУРЕЦКАЯ

ВІЙНА 1877−1878 г.

3. ДАЛЕКОСХІДНЕ НАПРЯМ ВО ВНЕШНЕЙ

ПОЛІТИКИ РОССИИ.

4. ЄВРОПЕЙСЬКЕ НАПРЯМ ВО ВНЕШНЕЙ

ПОЛІТИКИ РОСІЇ. СТВОРЕННЯ ВОЕННО-

— ПОЛІТИЧНИХ БЛОКОВ.

ЗАКЛЮЧЕНИЕ.

Завдання даної праці полягає у тому, аби простежити розвиток зовнішньої економіки нашої країни у II половині XIX в.

Зовнішня політика Росії у другій половині ХІХ ст. відбивала проблеми внутрішнього розвитку. Росія займалася переважно внутрішніми перетвореннями, уникала гострих міжнародних конфліктів, відмовлялася від повної свободи дій у Європі, намагаючись уладнати спірні питання дипломатичними засобами. Міністр іноземних дел

А.М. Горчаков 3 вересня 1865 р. писав Олександру II: «При сучасне становище нашої держави та Європи взагалі головну увагу Росії має бути завзято спрямоване за проведення справи нашого внутрішнього розвитку та вся зовнішня політика мусить бути підпорядкована цієї основний задаче».

Поразку українців у Кримську війну значно послабило Росію, остаточно розпалася віденська система, яка спиралася на австро-прусский союз. Росія втратила керівну роль справах, поступившись Франции.

Певне послаблення зовнішньоекономічної активності Росії створювало сприятливіші умови на вирішення внутрішні проблеми. Уряд змогло сім років відмовитися від рекрутських наборів, скоротити армію, понизити військових витрат. Провідним напрямом зовнішньої політики України залишався східне питання. Кримська війна збільшила протиріччя на Балканах.

Балканські народи зі зростаючою наполегливістю виборювали на своїй незалежності. Запитань, що з далекосхідної політикою дуже багато, так як тема також не перестає актуальною й зараз. У характері і соціальної спрямованості російської зовнішньої політики України неможливо розібратися без обліку особливостей складу розуму, забобонів і пародіюванням стилю поведінки апарату державної влади конкретних чиновников.

У роботі спробуємо як розглянути, а й проаналізувати розвиток цих відносин, результати політики у відношенні цих країн й Росії наприкінці XIX в.

I. ПРИСОЕДИНЕНИЕ СЕРЕДНЬОЇ АЗІЇ До РОССИИ.

Економічні зв’язки зі Середньої Азією починають помітно повинна розвиватися у першій половині ХІХ ст. На початку століття оборот зовнішньої торгівлі Середню Азію з Росією становив три млн. рублів, а середині ХІХ ст.- 25,5 млн. рублів. Отже, Середня Азія була до 60-х років ХІХ ст. на кшталт свого економічного розвитку територією, яку російські капіталісти прагнули перетворити на колонію, оскільки він була важливим джерелом сировини й ринком збуту товарів для російської промисловості. Середня Азія була обьектом військових домагань як зі боку російського царату, а й інших країнах: Англії, Китаю та своїх сусідів — Афганістану, Ірану (позаду яких стояли Англія й іноді Туреччина). Головним противником царської Росії була Англія. При завоюванні Середню Азію царська Росія діяла повільно й обережно, ніж викликати воєнного зіткнення з Англією, що міг виникнути у будь-якій момент.

Перед початком завоювання Середню Азію російським царатом там існували три головних держави: Кокандское, Бухарское і Хівинське. Між цими державами йшла боротьба за володіння тієї або інший територією, та невидимі кордони їх були устойчивыми.

Економічна відсталість і політичний роздробленість народів Середню Азію, стала боротьба феодалів між собою ослабляли середньоазіатські держави й полегшували дії царату з їхньої завоеванию.

Активна політика російського царату із завоювання Середню Азію відновилася початку 1960-х років ХІХ ст. У 1864 р. із різних сторін одночасно виступили два загону: одне із форту Перовск (із боку Оренбурга), генерала Верёвкина, чисельністю 1200 солдатів, і друге із міста Вірного (Алма-Ата), генерала Черняева, у кількості 2500 солдатів. У вересні 1864 р. після сполуки обох загонів узяли Чимкент. Черняев підійшов до Ташкенту, але взяти його йому вдалося. 17 червня 1865 р., повторивши штурм, Черняев опанував Ташкентом. За взяття Ташкента Черняев був нагороджений шпагою з брильянтовими прикрасами, але у 1866 р. він було відкликано з посади командуючого, за «самовільні «дії з узяття Ташкента. Зроблено це були дипломатичними міркувань, ніж ускладнювати відносини з Англією. Але й після відкликання генерала Черняева завоювання Середню Азію продолжалось.

У 1866 р. узяли Ходжент, та був — Ура- Тюбе. У 1868 р. кокандский правитель Худояр-хан підписала відповідну угоду підпорядкування Кокандского ханства же Росії та про надання російським купцям права торгівлі в Кокандском ханстві однакові підставах від місцевими торговцями, але зі сплатою мита в 2,5%. На зайнятою російських військ території була створена Туркестанское генерал- губернаторство з центром у Ташкенті. Генерал-губернатором був призначений Кауфман, який повів наступ на Бухару. У 1868 р. він узяв Самарканд й попрямував до Бухарі. Війська еміра бухарського зазнали поразки. Він підписав у червні 1868 р. договір, по якому Бухара ставала залежною від імені Росії. Бухарський емір зобов’язувався виплатити 500 тис. рублів контрибуції, росіян купців встановлювалося право безперешкодної торгівлі зі сплатою мита в 2,5%. Развернувшееся у тому року повстання на Самарканді було подавленно. Після цього постало питання про приєднання Хівинського ханства. Торішнього серпня 1873 р. хивинским ханом підписаний договір, яким зізнавалася залежність Хіви від імені Росії. Хан сплачував контрибуцію в 2200 тис. рублів. Росіяни купці отримали право безмитної торгівлі в Хивинском ханстве.

У 1873 р. в Коканде почалося повстання, спрямоване як проти хана, і царської влади, яке тривало до 1875 р. Худояр-хан змушений був бігти під заступництво царської влади. Повсталі проголосили ханом сини Наср-Эддина. До повстанню, у зв’язку з його великим розмахом, приєдналися і феодали, наприклад колишній ханський міністр Автобачи. Але справжньою керівником повстання був Пулат- хан.

Після розгрому Скобелевым повстання Наср-Эддин-хан і Абдурахмана- Автобачи були вислані з ханства. Цар призначив їм пенсію, а Пулат -хан був казнён. У 1876 р. Кокандское ханство було ліквідовано і потім із нього освічена Ферганська область. До Росії залишилася тільки присоединённой лише Туркменія. Центром Туркменії був укреплённый населённый пункт Геок-Тепе з фортецею Денгиль-Тепе, куди туркмени ховалися під час нападів. Просування по безводним пустелях до цього укреплённому пункту було важким і вимагало підготовки, як і затримувало початок дій російських військ у Туркменії. Але тривала затримка могла зірвати подальші плани царату внаслідок усилившейся активності із боку Англії. У 1879 р. англійські війська зайняли Афганістан. Це відкривало Англії шлях у Середню Азію та змусило російський царизм поквапитися із настанням на Туркменію. Базою для наступу стало Красноводськ, заснований 1869 г.

У 1881 р. російських військ було взято фортеця Геок- Тепе. Хоча туркмени мали його оборони близько 25 тис. людина, але вони була лише 5 тис. рушниць. З російською боку діяв загін більш ніж 6 тис. людина під керівництвом генерала Скобелєва, вооружённый артиллерией.

Після взяття Геок-Тепе було приєднано ще Ашгабад і Ахав- Текинский оазис. У 1884 р. узяли місто Мерв, в 1887 р. -Кушка, а 1895 р. зайнятий Памир.

II. СХІДНИЙ КРИЗА І РОСІЙСЬКО-ТУРЕЦЬКА ВОЙНА

1877−1878 г.

У 1970-х рр. в XIX ст. знову загострився східне питання. Розпад феодального ладу в Османської імперії супроводжувалося посиленням її залежність від західноєвропейських країн. Проникнення капіталістичних відносин супроводжувалося посиленням грубих форм феодальної експлуатації, сочетавшихся з жорстким національним і релігійною гнітом балканських народів. У 1970-х рр. починається новий етап національно-визвольної боротьби народів Балканського півострова. Їх політичне стан був неоднаково. Сербія була самоврядною князівством під верховної владою Туреччини. Чорногорія була самостійним державою, але, перебуваючи може майже постійної нерівній боротьби із Туреччиною, відчувала величезні економічні труднощі. Незалежність Чорногорії вони мали офіційного міжнародного визнання. Болгарія, Боснію і Герцеговину були османськими провінціями. Становище християнського населення турецьких провінцій було надто гнітючим, християни або не мали прав власності на грішну землю, було неможливо служити у війську, але зобов’язувалися передплачувати це спеціальний податок, мали надзвичайно обмежені змогу отримання освіти та розвитку національних культур. Європейські держави неодноразово ставили перед урядом Туреччини питання реформах по уравниванию становища мусульманського і християнського населення. Проте слабка зацікавленість європейських урядів в вирішенні питання та страшної суперечності між державами дозволяли правлячим колам Туреччини ухилятися від реформ. У умовах вирішальним чинником національного поступу балканських народів була визвольні змагання. У 1870 р. болгарами-эмигрантами в Бухаресті створили Болгарський революційний центральний комітет, який поставив завдання організувати народне збройне повстання на Болгарії. Величезна заслуга у створенні розгалуженої революційної організації належала Василу Левскому. Коли Левский захопили і страчений турецькими владою, комітет очолив відомий революционер-демократ, послідовник Н. Г. Чернишевського Христо Ботев. Передова громадська думку Росії справляла великий впливом геть визвольний рух слов’янських народів. Критика політики царату руйнувала ілюзії, що російське уряд може бути ініціатором національного звільнення слов’ян. Під упливом поглядів російських революціонерів демократичне крило національно-визвольного руху на Балканах спадало до переконання, що вирішальну роль має належати самим слов’янським народам. Серед слов’янської молоді, обучавшейся у Росії, зміцнилася впевненість, що народне повстання підтримає найширшими верствами російської громадськості. У 70-х рр. сталося різке погіршення становища народних мас у Боснії й Герцеговині. Тоді, коли голодувало, турецьке уряд посилило податковий гне. У 1875 р. в Герцеговині спалахнуло стихійне повстання, яке швидко перекинулося і Боснію. Одночасно спалахнуло повстання на Болгарії, але це швидко було придушене турецькими військами. Однак у квітні 1876 р. спалахнуло нове, ширше повстання болгар. Султанское уряд вдалося до широким каральним заходам, сопровождавшимися нечуваними жестокостями. Зовнішньополітична програма російського уряду у 70-х рр. по- колишньому віддавала перевагу мирним засобам до розв’язання міжнародних конфліктів. Маючи «Союз трьох імператорів», царизм намагався надати дипломатичне тиск на Туреччину, вимагаючи надання автономії в Боснії й Герцеговині. У грудні 1875 року австрійське уряд від імені Росії, Німеччини) і Австро — Угорщини передало ноту, содержавшую вимоги реформ, які визначають рівноправність слов’янського населення з турецьким, свободу віросповідання, полегшення податкового гніту. Ці компромісні вимоги не задовольняли ні повсталих патріотів, ні турецьке уряд. У травні 1876 року, між Росією, Німеччиною й Австро — Угорщиною було підписано «Берлінський меморандум», яким Туреччина принуждалась зреформуватися для слов’янського населення. Меморандум був підтриманий Францією і Італією, але відкинуто Англією. Відчуваючи приховану підтримку Англійського уряду, Туреччина прийняла вимоги європейських і посилила каральні дії проти повсталих, вдаючись до масовим звірств стосовно мирного населення. З посиленням національно-визвольної боротьби на Балканах у Росії зростало масового руху на підтримку південнослов'ян. Нова хвиля громадського обурення піднялася у зв’язку з звірячим придушенням турецькими владою квітневого повстання на Болгарії. На захист болгарського народу виступили видатні вчені, письменники, художники — Д.І. Менделєєв, Н. И. Пирогов, Л. Н. Толстой, І.С. Тургенєв, Ф.М. Достоєвський, І.С. Аксаков, И.Е. Рєпін і др.

Велику допомогу повстанцям стали надавати слов’янські комітети. Вони виникли ще наприкінці 50-х рр. як суспільно-політичні комітети. До цьому народилася широке обговорення питання про культурно-історичному єдності слов’ян, які своєю самобутністю від романо- німецьких народів. Раніше це підкреслювалося слов’янофілами. У 60−70 рр. такий погляд оформилися у складний політична течія панславізму. Ідеї панславізму зародилися серед інтелігенції західних і південнослов'ян, які під гнітом німецьких і османських феодалів. Вони сподівалися шляхом поєднання слов’янських народів під владою російського імператора домогтися звільнення народів від національного гноблення. У Росії її ідеї панславізму поділяли представники різних суспільних груп: революціонери, ліберали, ряд консерваторов-монархистов. Для самодержавства характерно загалом вороже ставлення до панславизму, оскільки панслависты намагалися нав’язати уряду своє розуміння його зовнішньополітичних цілей Росії, які звичайно збігаються з устремліннями царату. У 1970-х рр. панслависты активно виступили водночас у підтримку визвольних змагань південнослов'янських народів, різко критикуючи царизм за нерішучість дій проти Туреччини. Політичними органами панславістів стали слов’янські комітети. Велику популярність у слов’янських комітетах мав відставний генерал Авт. Черняев. Протягом років Кримської війни воював на знаменитому Малаховом кургані. Особливої популярності він здобув під час приєднання Середню Азію. Опинившись у відставці, Черняев вважав себе жертвою военно-бюрократического режиму, але демократичних ідей не поділяв. На відміну від уряду, слов’янські комітети виступили за активну підтримку національного звільнення південнослов'ян. Збиралися великі грошові пожертвування, куди купував зброю, продовольство, медикаменти і переправлялися повстанцям. Розгорнулася активна політична підтримка збройної боротьби балканських народів. У ситуації генерал Черняев налагодив контакти з урядом Сербії, і всупереч заборонам царської влади виїхав до Белград, де була призначений головнокомандувачем сербської армії. У 1876 року новий уряд Сербії та Чорногорії зажадали, щоб Туреччина припинила розправу у Боснії й Герцеговині. Це вимога був задоволено, і 30 липня обидва слов’янських держави оголосили війну Туреччини. По Росії прокотилася нову хвилю солідарності на підтримку виступи південнослов'янських держав. Передові офіцери вимагали, щоб було дозволено піти у тимчасову відставку і на службу в сербську армію. Під тиском громадськості Олександра Другого дозволив офіцерам відставку. Розгорнулося добровольческое рух. У сербську армію вступило майже п’ять тис. російських військових. У госпіталях Сербії та Чорногорії працювали російські добровольцы-врачи, серед яких були відомі медики, як Н. В. Склифосовский, С.П. Боткін. До лав добровольців вступали селяни, що створювали народні дружини. Рух солідарності набувало всенародний характер. За покликанням сучасників, що нижчою був громадський шар, тим більше виявлялося прагнення розпочати ряди добровольцев.

Військові дії розвивалися несприятливо для Сербії. Наступ сербської армії було невдовзі зупинено. Ініціатива перейшла до османським військам. Перед загрозою повного розгрому Сербія звернулася по допомогу до російському уряду. Аби захистити Сербію, уряд Росії пред’явило Туреччини ультиматум щодо припинення військових діянь П. Лазаренка та укладанні перемир’я. Водночас у Росії було оголошено часткова мобілізація. Сербія була спасена.

У гострої міжнародної обстановці царизм по — колишньому прагнув ухилитися від відкритої участі в яка виникла конфлікті. На вимогу Росії наприкінці 1876 року у Константинополі була скликана конференція європейських держав якому було прийнято умови угоди із Туреччиною. Вони передбачалося надання автономії єдиній державі в Боснії й Герцеговини і Болгарії. У відповідь султан оголосив запровадження у провідних країні конституції, котра стверджувала рівність християн і мусульман, і відхилив вимоги європейської конференції. Гарантувати права християнського населення Туреччина також відмовилася. Війна ставала неминучою. У ситуації німецька дипломатія підштовхувала Росію до військових діям на Балканах, оскільки розраховувала, по образному уяві Бісмарка, що «російський паровоз випустить свої пари десь від німецької кордону». Німецьке уряд сподівалося, війна на Балканах дасть йому свободу стосовно Німеччині й посилить його впливом геть Росію безкультурну й Австрію, мали гострі протистояння між собою. Багато чого чого залежало від позиції Австро-Угорщини. Після тривалих переговорів січні 1887 р. була підписана таємна русско-австрийская конференція. У ньому Австрія брала він зобов’язання дотримуватися стосовно Росії доброзичливий нейтралітет надавати їй дипломатичну підтримку. Важливо було досягти повного згоди з Румунією, що була в васальної залежність від султана. Панівні класи Румунії не прагнули до розриву відносин із Туреччиною, і тому правлячі кола заявили про нейтралітет своєї країни. У обстановці, коли війна ставала неминучою, Румунія могло стати театром бойових дій. Якщо ж російські війська з’явилася можливість безперешкодно пройти через румунську територію, воєнні дії тривали у Болгарії. У квітні 1877 г. між Росією і Румунією була підписана конвенція, яка встановила між країнами союзні відносини. Росіяни війська отримали можливість вільного проходу через Румунію. Навесні 1877 г. російський уряд зробило останню спробу мирного врегулювання балканського кризи. З ініціативи Росії було підписано «Лондонський протокол» шести держав з вимогами султанскому уряду зреформуватися в селянських областях. Туреччина відхилила вимоги. Царат виявився перед вибором: втратити свій вплив Балканах і дискредитувати себе у очах світової громадськості Росії або взагалі почати військові дії, хоч і всупереч своїм поточним планам.

12(24) квітня 1877 г. Олександра Другого підписав маніфест про війну з Туреччиною. Хоча війна була обьявлена у квітні, проте військові дії не развёртывались по червень 1877 р. Російська армія до початку бойових дій за чисельністю перевищувала турецьку армію. У Російській армії на Балканах до 185 тис. солдатів. Її підтримували румунські війська і болгарське ополчення, яке налічувало 4,5 тис. чоловік і возглавлялось російським генералом Столетовым.

Військові дії російської армії почалися успішно. У першій половині червня 1877 р. російські війська переправилися через Дунай в районі Галаца і Систово.

Передовий загін під керівництвом генерала И. В. Гурко, маючи невеликими силами, швидко розгорнув наступ і наприкінці червня опанував древньої столицею Болгарії Тырново. Втрат у російських військах мало було. Попереду були гори. Багато чого чого залежало від цього у чиїх руках будуть перевали. 7 липня російські війська оволоділи Шипкинским перевалом. Перед турецьким командуванням стала найважливіше завдання повернути Шипкинский перевал. Проти російських військ була кинуто велика військова угруповання під командуванням сулейман-паши. Почався одне із героїчних епізодів війни — захисту Шипкинского перевалу. Росіяни війська і болгарські військові дружини, що утримали Шипкинский перевал, взимку опинилися у вкрай важких умовах: вони боролися при сильних морозах, постійних заметілях, обмундирування і харчування їх було погане. Росіяни несли великих втрат обмороженими. У виключно умовах, при багаторазовому перевагу противника, російські війська з участю болгарського ополчення відбили численні атаки турецьких військ та утримали перевал до переходу у настання у грудні 1878 г.

Західний загін під керівництвом генерала Н. П. Криденера мав знаменитими силами. Він швидко опанував фортецею Нікополь, але потім знизив темп наступу. Через війну противнику вдалося зосередити великі сили у фортеці Плевна, перебувала на перетині найважливіших доріг. Тричі російські війська з допомогою румунської армії безуспішно намагалися опанувати містом. Тут особливо позначилася відданість частини російського нейтралітету до старих формам війни: мала маневреність військ без активного використання артилерії і тісної взаємодії частин. Так, під час третього штурму успішні дії військ під керівництвом М.Д. Скобелєва не отримали підтримки інших частин 17-ї та загальний результат виявився невдалим. Військовий міністр Д. А. Милютин писав Олександру II: «Якщо ми як і прогнозувати одне безнастанне самоотвержие і хоробрість російського солдата, то короткий час можна вилікувати все наше чудову армію». На пропозицію Мілютіна місто піддався блокаді. Під керуванням Э. И. Тотлебена, що прославився ще під час оборони Севастополя, викопали міцні окопи, побудовано зручні землянки, старанно пристріляні ворожі зміцнення. Провели допоміжні операції, отрезавшие турецьку фортеця від основних сил. Позбавлена підтримки ззовні, фортеця у листопаді 1877 р. здалася. Падіння Плевни було найважливішим подією ході войны.

Менш напружений характер носили бойові дії лівому крилі дунайського театру війни. Тут діяв сильний Рущукский загін, що був сковувати дію супротивника у чотирикутнику фортець Рущук, Шумла, Варна і Силистрия.

Після падіння Плевни починається завершальний період війни. Російське командування прийняло правильне рішення про негайне переході Балкан, не чекаючи весни. Розрахунок будувався на досягненні раптовості. Турецьке командування розраховувало з метою виграшу у часі, крім можливості зимового наступу російських військ. У стислі терміни війська були забезпечені продовольством, теплою одягом, боєприпасами. Проводилася розчищення маршрутів, і організовувалися тактичні вчення. 13 грудня загін під керівництвом Гурко в найтяжких умовах гірську місцевість при 25-градусном морозі подолав Балкани і звільнив його Софію. Інший загін під керівництвом Ф. Ф. Радецкого через Шипкинский перевал вийшов до укріпленому турецькому табору Шейново. Тут вийшло одна з великих боїв, під час якого ворог був розбитий. Росіяни війська нестримно рухалися до Константинополю. Одночасно успішно розвивалися події на закавказькому театрі військових дій. Напередодні війни з військ Кавказької армії було сформовано діючий корпус під керівництвом генерала М.Т. Лорис-Меликова. Основне наступ планувалося на міста Карс, Эрзерум. На початку травня 1877 г. російські війська успішно оволоділи сильної фортецею Ардаган.

У період літніх боїв героїчної сторінкою боротьби стала оборона невеликим російським гарнізоном міста Баязет. У разі 40-градусній спеки і відсутності такої питної води героїчний гарнізон витримав облогу погано укріпленій фортеці 10-кратнопревосходящим противником. Оборону Баязета сучасники порівнювали з Шипкинской епопеєю. Найбільшою операцією на Закавказькому театрі бойових дій було взяття фортеці Карс. Штурм було зроблено вночі з п’ятьма на 6 листопада і вирізнявся сміливістю і оригінальністю задуму. У полон робилося близько 18 тис. турків. Поруч із облогою Карса розгорнулася боротьба за Эрзерум. Проте перемога російських військ на Балканському театрі і укладення перемир’я з Туреччиною запобігли кровопролитні бої. Активні дії Закавказзі позбавлено можливості турецьке командування перекинути Анатолійську армію на Балкани. Успіх російської армії у Закавказзі багато в чому визначений активної підтримкою жителів Кавказу та Закавказзя. Військові успіхи Росії тривогу в європейських урядів. Англійський парламент надав уряду надзвичайний позику потреби армії й ухвалив рішення послати військову ескадру в Мармурове море. Це створювало несприятливу обстановку завершення війни. Російське командування одержало розпорядження вистачає Константинополя. Під загрозою повного військового поразки Туреччина звернулася до командуванню Дунайської армії з пропозицією перемир’я, погодившись передати Росії фортець Видин, Рущук, Силистрия і Эрзерум як гарантію. Умови перемир’я припускали створення Болгарії її етнографічних кордонах, і визнання незалежності Сербії. Питання створення великого болгарського держави викликав протест європейських держав. Переговори про мирний договір із Туреччиною було завершено 19 лютого 1878 р. у містечку Сан-Стефано поблизу Константинополя. За договором Сербія, Чорногорія та Румунія отримували повну незалежність. Проголошувалося створення Болгарії - автономного князівства, у якому протягом два роки перебували російські війська для контролю над перетвореннями країни. Туреччина зобов’язувалася повісті реформи, у в Боснії й Герцеговині. Румунії передавалася Північна Добруджа. Росії поверталася Південна Бесарабия, відірвана по паризькому договору. У Азії до Росії відходили міста Ардаган, Карс, Батум, Баязет і значна частина землі від Саганлуга, населена переважно вірменами. Сан-Стефанский договір між Росією й Туреччиною відповідав бажанням балканських народів та мав прогресивне дію для народів Закавказзя. Вірменський питання було вперше сформульований як міжнародна проблема. Під натиском західних держав царському уряду погодилося передати до обговорення міжнародного конгресу деякі статті договору, мають загальноєвропейську вагу. Конференція відбулася Берліні за головуванням Бісмарка. Найгостріші обговорення викликав болгарський питання. Опинившись в ізоляції, російська делегація виявилася безсилою відстояти умови Сан-Стефанского договору. 1 липня 1878 р. було підписано Берлінський трактат. На відміну від Сан-Стефанского договору, він дуже скорочував територію автономного князівства Болгарії. Болгарські землі південніше Балканського хребта склали турецьку провінцію Східна Румелия. Австро-Угорщина отримала право окупувати Боснію і Герцеговину. У Закавказзі за Росією залишалися лише Карс, Ардаган і Батум зі своїми округами.

Російсько-турецька війна завершила національно-визвольну боротьбу балканських народів. Перемога російської армії обумовлена популярністю цієї війни у Росії. Російський народ і російська армія були вирішальної силою, забезпечила перемогу над Турцией.

III. ДАЛЕКОСХІДНЕ НАПРЯМ ВО ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ РОССИИ.

Аляска було відкрито російськими дослідниками. Ешё 1784-го р. на острові Кадьяк Шелехов створив російське поселення. У 1799 р. була створена Русско-Американская компанія для експлуатації Аляски. Це було російське суспільство. Тоді на Алясці ще були відомі її золотоносні багатства, хоча російські старателі вже відкрили там наявність золота. Вона славилася своєї хутровиною. Попри це, по договору від 18 березня 1867 р. Аляска і Алеутські острова були продані царем Сполученим Штатам Америки за 7 млн. 200 тис. доларів. Причиною угоди було ослаблення міжнародної позиції Росії після Кримської війни, страх сутичок через Аляски з навіть з Англією, потреба царської влади у грошових засобах. Сахалін уперше був в відкритий російськими та з 1806 р. ними освоювався Курильські острова здавна належали Росії з ХVIII в. керувалися російської администрацией.

Приамур’я і Уссурійський край було заселено місцевими племенами

(даурами, эвенками, удэгейцами та інших.), цілком відмінними від китайців в етнічному відношенні. У XVII в. відбувалася колонізація й освоєння цього російськими, основавшими там укреплённые поселення. Серед першопрохідників цих земель були Василь Поярков, Єрофій Хабаров, Онопрій Степанов та інші. Потім тут оселилися козаки під начальством Никифора Чернігівського. Вони заснували Албазинский острог і воєводство. Невдовзі захопленням цих земель зайнялися маньчжурські правителі, неодноразово отримували відсіч від козаків. Про те, що це землі ніколи раніше або не мали ніякого ставлення до маньчжурам, свідчить повідомлення маньчжурскому імператору його підлеглих, які зруйнували Албазинский острог. Вони повідомляли: «Землі, що лежать на сході просторі тисяч тепер і ніколи раніше не належали Китаю, увійшли до складу наших володінь…» Але це захоплення був тимчасовим, природна кордон пролягала переважно річкою Амур. По Нерчинскому договору 1689 р., землі на лівому березі Амура зізнавалися за Росією, як від річки Уссурі і по моря були неразгрониченными. Але фактичний стан залишалося колишнім. Кордон склалася історично й саме тому Китай визнав її без будь-яких воєн та сутичок. У 1858 р. у місті Айгуне головнокомандувачем китайськими військами І. Шанем і генерал- губернатором Східного Сибіру М. М. Муравйовим підписаний договір, у якому зізнавалася реально що склалася кордон. По Пекінському договору (1860 р.) правий берег річки Уссурі і далі на південь до моря зізнавався володінням Росії. Договору було затверджений Богдыханом і був підписаний російським дипломатичним представником Ігнатьєвим. Були складено точні карти, що визначали кордон, вони було скріплено печатками, обидві боку обмінялися ими.

IV. Європейське напрям в зовнішній політиці Росії. Створення военно- політичних блоков.

Після Берлінського конгресу міжнародне становище Росії знову погіршилося. У складався новий баланс політичних вимог і військових сил. На початку 80-х рр. у Європі намітилося різке посилення Німеччини. Усталилися позиції Австро-Угорщини на Балканах. Уникаючи європейських конфліктів, Англія активізувала колоніальні захоплення. На арену світової політики вийшов низку інших держав. У міжнародних відносинах розвивалися нові закономірності, ломавшие дипломатію феодальної епохи. Угоди з урахуванням політичних інтересів монархій було неможливо бути стійкими. Вирішальну роль міжнародних відносинах починають грати економічних чинників. Особливо це знаходило у «Союзі трьох імператорів», у якому наростали нерозв’язні протиріччя. Останні десятиліття ХІХ ст. характеризуються різким посиленням колоніальної експансії капіталістичних держав. Найбільше загострення експансіонізму проявилося під час політиці Англії. Через війну російсько-турецької війни Англія фактично виявилася господинею чорноморських проток. Англійський флот був у на Мармуровому морі. По підсумкам Берлінського конгресу Англія отримала декларація про захоплення Кіпру й мала сильний вплив на політику Туреччини. У травні 1879 р. англійське уряд нав’язав Афганістану Гандомский договір, ставив країну під англійський протекторат. Всі ці події безпосередньо торкалися зовнішньополітичні устремління царизму й загострювали відносини же Росії та Англії. Після Берлінського конгресу в правлячих колах Росії був єдності поглядів на зовнішній політиці. На чолі міністерства закордонних справ перебував Горчаков, але ще не надавав реальний вплив на зовнішньополітичний курс. З 1878 р. міністерством фактично керував Н. К. Гирс, котра дотримується німецької орієнтації й який відрізнявся нерішучістю дії. Останніми роками царювання Олександра ІІ справжнє керівництво зовнішньою політикою було зосереджено до рук більш досвідченого і вольового людини — військового міністра Мілютіна, який прагнув, передусім, зміцнення армії. Дотримуючись такого курсу, Мілютін пов’язував успіх, передусім із спокоєм біля кордонів России.

Дворянско-буржуазные кола Росії було сильно порушено невдачами дипломатії на Берлінському конгресі. У пресі активно виступали московські слов’янофіли на чолі з И. С. Аксаковым. Вони засуджували уряд над його промахи на переговорах, висловлювали ворожі настрої адресу держав, особливо Німеччини, які відібрали в Росії плоди її перемоги. Захищаючи від нападів панславістів, Горчаков все невдачі політики приписував провокативним діям Бісмарка. У Росії її піднялася галаслива антигерманская кампания.

«Газетна війна» не обмежилася полемікою навколо Берлінського конгресу. На початку 1874 р. Бісмарк під виглядом ветеринарних заходів обережності заборонив ввезення худоби із Росії Німеччину, та був були підвищено мита імпорту хліба. Це викликало різкі відгуки друку. Разом про те до початку 80-х р. Німеччина залишалася найважливішим ринком сільськогосподарської продукції, і тому економічні інтереси поміщиків вимагали підтримки із нею дружніх відносини. Наприкінці 1879 р. між Росією і Німеччиною почалися контакти по питання нормалізації відносин. Бісмарк охоче пішов на, але зажадав, щоб взяла участь і Австро-Угорщина. 6 червня 1881 р. було підписано австро-русско-германский договір, яка у історію подібно договору 1873 р., під назвою «Союзу трьох імператорів». Договір закріплював взаємні зобов’язання сторін зберігати нейтралітет у разі війни, а такою з четвертої країною. Фактично договір передбачав ситуації, які можуть виникнути внаслідок франко- німецького, англо-російського і російсько-турецького конфліктів. У договорі було закріплено думка Росії, що протоки Босфор і Дарданелли закриті для військових кораблів. Тим самим було за Англією заперечувалося право вводити в протоки й Чорне море свій флот за угодою з Туреччиною. Договір встановлював співробітництво Росії і близько Австро-Угорщини на Балканах, а також передбачав заходи щодо запобігання вступу турецьких військ у Східну Румелию і сприяв її возз'єднанню із Болгарією. У цілому нині цей договір була вигідна Росії, але його недовговічний і легко расторгался, що зумовило його слабкість. Берлінський трактат 1878 р. торкався переважно загальноєвропейські питання. відносини між Росією й Туреччиною мали визначатися двостороннім мирний договір. Користуючись підтримкою Англії, турецький султан затягував його підписання. Російське уряд вдалося до тиску на Туреччину, затримавши евакуацію військ з її території. У результаті 8 лютого 1879 р. у Константинополі було підписано мирний договір, який замінив Сан-стефанское перемир’я. У ньому закріплювалися територіальні зміни з урахуванням рішень Берлінського конгресу. Туреччина зобов’язувалася виплатити винагороду у сумі 802,5 млн. франків, відшкодувати збитки російських поданих у межах 27 млн. франків і оплачувала Витрати зміст турецьких військовополонених. При фінансової слабкості Туреччини ці зобов’язання Росії ставали політичним важелем для тиску турецької уряд. Важливе місце в зовнішній політиці Росії межі 70−80-х рр. займало сприяння становленні державного суверенітету Болгарії. Вже у лютому 1879 р. в Тырново російський комісар у Болгарії відкрив до Установчих зборів, у якому було прийнято конституція країни. Болгарія проголошувалася конституційної монархією; вводилося загальне виборче право, проголошувалися буржуазні свободи. Питання васальних відносинах Болгарії до Туреччини обходився стороною. Російський комісар затвердив конституцію. Після чого було скликано Велике народне збори Болгарії. Вищий легіслатура обрав князем німецького принца Олександра Баттенберга, племінника імператриці Росії. Після цього тимчасове управління Росії у Болгарії закінчилося, і американські війська були повернуті з Росією. Частина офіцерів залишилася на формування болгарської національної армії. Невдовзі опісля свого проштовхування у Болгарії Баттенберг став замишляти ліквідацію конституції. Уряд Олександра ІІ застерігало Баттенберга від державної перевороту. Проте симпатії царату були за князя, а чи не Народних зборів. Після 1 березня 1881 р. Баттенберг зробив державний переворот і встановив самодержавне правління. Росії це мало негативні наслідки, т.к. які прийшли до тієї влади консерватори, на відміну лібералів, дотримувалися не російської, а німецької орієнтації. У 1883 г. уряд Росії домоглося від князя відновлення конституції. Ліберали повернулися до влади, однак з Росією залишилися підірваними. В1885 р. з Болгарії були відкликані всі росіяни військові. У 1980-х рр. в Болгарії відбулася серія державних переворотів, внаслідок яких впливу Росії в правлячих колах було витиснене. Наприкінці 1886 г. все дипломатичних відносин із Болгарією були порвані. Втрата впливу болгарське уряд був єдиною серйозною невдачею для російської дипломатії. Події у Болгарії означали крах «Союзу трьох імператорів», т.к. Австро-Угорщина всупереч угодам зайняла у болгарському питанні ворожу для Росії позицію, а Німеччина цьому сприяла. У 1887 г. минав термін «Союзу трьох імператорів». Загострення русско- автрийских протиріч на Балканах виключило його продовження нового термін. Це збігалося новим загостренням французько-німецьких протиріч. Нависла реальна загроза війни. Царат змушений був вирішувати питання політиці, у разі франко-німецькою війни. У такій обстановці в спілці з Росією зацікавлена передусім Німеччина. Щоб підштовхнути Росію до угоди, Бісмарк удався до випробуваному способу створення ускладнень для російського уряду Балканах економічного тиску на поміщицькі кола, пов’язані безпосередньо із німецьким ринком. У червні 1887 р. у Берліні було підписано секретний русско-германский договір, який ввійшов у історію під назвою «Союзу двох імператорів» чи «договору перестраховки». Попри підписання договору, політика російського уряду починала дедалі більше набувати антигерманские риси. У 1887 р. були створено укази, ограничивавшие приплив у Росію німецького капіталу і повышавшие мита із ввезення металу, вугілля й т.д. З цієї ж року військове командування вдається до корінний передислокації армії. Доти найзначніші сили армії перебували на південному заході країни, т.к. найбільш імовірними противниками вважалися Туреччина і Австро-Угорщина. Після освіти мілітаристської Німеччини основні військові сили Росії стали переміщатися ближчі один до західному кордоні. Отже, жорстка політика Бісмарка не виправдала себе. Замість поступок німецька сторона зіштовхнулася з переорієнтуванням зовнішньої політики України Росії. Наприкінці 80-х років рр. відносини Росії із Німеччиною й Австрією нормалізувалися, але загальну картину взаємовідносин виглядала хитливо, наростало взаємна недовіра. У 1890 р. термін дії «договору перестраховки» завершився й поновлення його стало неможливим. До кінця 1980-х рр. протиріччя Росії із Австро-Угорщиною й Німеччиною стали ще більше значними, ніж суперечність із Англією. У рішенні міжнародних питань російський уряд стало шукати нових партнерів. Важливою передумовою з таких кроків з’явилися серйозні зміни у всієї європейської ситуації, викликані укладанням в 1882 р. Троїстого союзу між Австро-Угорщиною, Німеччиною й Італією. На початку 90-х рр. намітилися ознаки зближення учасників Троїстого союзу з Англією. У умовах почалося зближення Росії із Францией.

Русско-французское зближення мало як політичну, а й економічну основу. З 1887 р. Росія стала регулярно отримувати французькі позики. У обстановці постійного дефіциту кредиту в Росії французький капітал ставав джерелом фінансування економіки России.

Влітку 1891 р. до Кронштадта прибула французька військова ескадра. Французькі моряки було прийнято з почестями. Російська і французька печатку розцінили цей візит провісниками близькості двох держав. 27 серпня 1891 г. таємно уклали русско-французский союз. Через рік, у зв’язку з новим збільшенням німецької армії, між Росією і Францією була підписана військова конвенція. Остаточне оформлення російсько-французького союзу відбулося не відразу. Лише у січні 1894 р. договір ратифікувала Олександром III і придбала обов’язковий характер.

Союзний договір Росії і близько Франції передбачав взаємні зобов’язання у разі напади проти жодну з країн. Росія брала зобов’язання протиставитися Німеччини, якщо Франція піддасться нападу з її боків чи Італії, підтриманої Німеччиною. Під час перебування чергу Франція брала зобов’язання протиставитися Німеччини, якщо Росія буде вчинено напад із боку Німеччині чи у Австро-Угорщини, вживаної Німеччиною. Що стосується мобілізації сил Троїстого союзу чи одній з назв країн Франція і Росія водночас мали запустити свої Збройні сили. Франція зобов’язувалася направити проти Німеччини 1300 тис. військ, а Росія — від 700 до 800 тис. і одночасно вести дії двома фронтах, щоб Німеччини довелося боротися відразу Сході і заході. Справжня конвенція матиме силу, лише поки що існує Троїстий союз.

Союз і Франції висунув необхідність переорієнтації зовнішньої політики Росії у інших регіонах. Уряд був змушений відмовитися від повної свободи дій на Балканах. Це пов’язували з новими зобов’язаннями Росії перед Францією. Разом про те царизм активізував зовнішньополітичну діяльність Далекому Востоке.

ВИСНОВОК. З 1970-х років в XIX ст. в високорозвинених країнах Європи почався поступовий перехід від домонополистического капіталізму до імперіалізму. Збільшувалася концентрація виробництва й капіталу, з’явилися монополії, зростала боротьба держав за колонії. З кінця 70-х — початку 80-х рр. почали складатися військові й політичні союзы.

Під час вивчення текстів договору «Союзу трьох імператорів» і «Союзу двох імператорів» помітна особлива войовничість, агресивність Німеччини, що викликала згодом до підписання автро-германского союзу, спрямований проти Росії і близько яка початок складанню імперіалістичних блоків у Європі. Укладання російсько-французького союзу б свідчило про виникненні у Європі двох ворожих коаліцій: Німеччини, Австро-Угорщини Франц-Йосиф і Італії з одного сторони, і Росії і близько Франції з іншого. Поза союзу залишалася одна Англія. Освіта цих двох коаліцій відбулося тоді коли складався монополістичний капіталізм, закінчився «розділ світу» і захоплення незайнятих територій. Ці дві військові угруповання і глибокі розбіжності з-поміж них прискорили початок першої Першої світової. Приєднання Середню Азію до Росії мало прогресивне значення: Сприяло розвитку торгівлі, промисловості, ліквідувало патріархальну замкнутість. Було побудовано хлопкоочистительные заводи, стали добувати кам’яне вугілля, селітру. Важлива подія в економічний розвиток Середню Азію було побудову 80-ті роки Закаспійської залізниці. Прогресивність приєднання висловилася й тому, було скасовано рабство і работоргівля, ослаблена міжусобна боротьба феодалов.

Через війну того зовні політичного курсу проведеному імператором Олександром II, главою МЗС князем А. М. Горчаковим та інші помітними діячами російської дипломатії другої половини 19 в. Росія досягла багатьох, поставлених собі целей.

По-перше, було досягнуто скасування нейтралізації у Чорному морі. По-друге, Росія вийшов із міжнародну ізоляцію, де вона перебувала за поразку у Кримській війні до союзу трьох імператорів. У- третіх, Росія відновила свій вплив Балконах після перемоги над турками в Російсько-турецької війні 1877−1878 рр. Варто зазначити, що Росія вчасно зупинила свої війська й уникла конфлікту коїться з іншими великими європейськими державами (Англією і Австро-Угорщиною). Це свідчить про тому, що Російська дипломатія на той час проводила обережну і обмірковану політику. Тільки завдяки такий політиці Росія зуміла вийти з ізоляції і укладати союзи з цими державами, як Німеччина, Австро-Угорщина й Франція. Такий курс зовнішньої політики України багато в чому допомагав Росії розвивати хороші економічні зв’язку зі значними європейським державами. Розвиток торгівлі з великими державами сприяло стабілізації і поліпшення російської экономики.

І.В. Кузнєцов. Історія СРСР (Епоха капіталізму 1861- 1917). М., 1971.

О.С. Орлов і В.А. Георгієв. Історія Росії. М. -1998 г.

В.І. Виноградов. Русско-Турецкая війна 1877−1878 р. і «визволення Болгарії -М. 1978 г.

Н.А. Халфин. Приєднання Середню Азію до Росії -М. 1965 г.

А.М. Амінів, А. Х. Бабаходжаев. Економічні і політичні наслідки приєднання Середню Азію до Росії. Ташкент, 1966.

В.М. Хвостів. Історія дипломатії, т. II. М., 1963.

В. Г. Тюкавкина. Історія СРСР 1861−1917г. М. -1989.

Н.Е. Артёмова. Історія СРСР. М. -1982 р. [pic]

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой