Внешняя політика Миколи I

Тип роботи:
Реферат
Предмет:
Історія


Дізнатися вартість нової

Детальна інформація про роботу

Витяг з роботи

Зовнішня політика Росії у царювання Миколи I

Після смерті Олександра, міжцарів'я і жорстокої розправи над повсталими декабристами російський престол вступив брат Олександра Микола I.

Особистість Миколи I неоднозначно оцінювалася як сучасниками, і наступними істориками. Найбільш вбивчі характеристики виходили з представників сучасного йому революційного напрями, з яким він у протязі всього життя вів непримиренну боротьбу. Вони писали про неї як «про вкрай обмеженому монарха, жорстокому деспоті і тирані. Наближені, навпаки, захоплювалися його успіхами якостями — незвичайній працездатністю, порядністю, скромністю в быту.

Миколи спеціально не готували до управління такої величезної імперією, як Україна. У молодості не отримав достатнього серйозного освіти. Його цікавило, передусім, військову справу. Проте слід зазначити, що його природний розум, залізна воля, любов до дисципліни давали можливість досить зможе ефективно управляти государством.

Правління Миколи I справедливо вважається однією з реакційних періодів нашої історії. Він прославився безкомпромісною боротьбою з революційними, демократичними рухами у Росії, а й у Европе.

Здійснюючи свій внутрішньополітичний курс, Микола І змушений був враховувати, у Росії продовжувало зріти невдоволення селян своїм становищем, висловлюючись у низці їх виступів і бунтів. Вплинув на світогляд і діяльність Миколи надавала суспільно-політична обстановка у Європі, бурлившей буржуазними революциями.

У другій чверті ХІХ століття Росія була великим і сильних героїв у військовому відношенні державою, здатним ефективно вирішувати свої зовнішньополітичні питання. На початку правління Миколи I військово-технічне відставання Росії від країн Європи не було надто помітне, як згодом. Російська армія була численної і вважалася однієї з найбільш найкращих у світі. основні напрями зовнішньої політики України збереглися з кінця XVIII століття, коли Росія стала складатися немовби величезна євразійська імперія. Новий російський імператор поспішив заявити про продовження зовнішньополітичного курсу свого попередника. Однак у згодом дав зрозуміти, що з проведенні політики у Європі, Росія більше за власні сили, ніж «федеративну солидарность"1 (1 Історія зовнішньої політики України Росії. Першу половину ХІХ століття.- М.: Междунар. відносини.- 1995.- С. 184.).

Микола І зберіг відносини з німецькими державами, під час першого чергу, з Пруссією, яка здавна займала чільне місце в русско- німецьких торгових зв’язків. Тоді ж намітилася тенденція до зближення Росії із Англією і Францией.

У період царювання Миколи I центральне місце в зовнішній політиці зайняв східне питання — стосунки з Османської империей.

Росії важливою завданням було зміцнення своїх позицій на чорноморському узбережжі і захист кордонів Півдні країни. Чорне море набуло важливого значення. Найважливішою проблемою для зовнішньої політики України Росії забезпечення найсприятливішого режиму чорноморських проток — Босфору і Дарданелл. Вільний прохід них російських торгових суден сприяв економічного розвитку і процвітання південних районів государства.

Важливий напрямок політики Росії залишався Кавказ. Вона намагалася розширити свої кавказькі володіння, зробити остаточно стабільними межами на Закавказзі, забезпечити вільну і безпечне зв’язок із знову набутими територіями й остаточно включити весь кавказький регіон в складі Російської імперії. Суперником Росії цього регіоні було Иран.

По мирному договору з Іраном Росія закріпила у себе значні території Східного Закавказзя і західне узбережжя Каспійського морів. У 20-ті роки ХІХ століття Персія (Іран) домагалася повернення Талышского і Карабахського ханств. При шахском дворі склалася сильна антиросійська угруповання. У червні 1826 року іранська армія втрутилася у Карабах. Почалася русско-персидская війна. Іранський головнокомандувач мав намір одним ударом покласти край російським володінням на Закавказзі. Російська армія у тому регіоні була нечисленної. Тільки надзвичайний героїзм російських солдатів дозволив стримати наступ. Росіяни війська активно підтримували вірменські і грузинські добровольчі загони. Росіяни солдати, завоювавши важливу фортеця Эривань, оволоділи г. Тавризом і пішли шляхом столицю Персії, Тегеран. Персія запросила світ. Вже у лютому 1828 року було підписано Туркманчайский мирний договір. За цим договором ханства Еріванське і Нахічеванське цілком введено у складі Росії. На територіях обох ханств утворилася Вірменська область.

У відносинах із Османської імперією дедалі більше значення набував те що, що до складу Туреччини перебували багато християнські і слов’янські народи Балканського півострова, помічені у Росії свого єдиного захисника і рятівника. Ще під час правління Олександра причиною загострення Східного питання, який переріс у міжнародний криза, стало початок грецької революції. Росія, як та інші європейські країни не упустила момент використовувати загострення ситуації у Османської Імперії в зв’язку зі визвольною боротьбою грецького народу для реалізації власних планів на ближньому сході з’явилися й Балканах. У 20-ті роки Східний питання придбав значення однієї з найбільших проблем міжнародної политики.

Імператор Микола І, вступаючи на престол, застав відносини же Росії та Туреччини дуже напруженими, та все ж не бачив необхідності не воюватимемо з турками через греків. Спочатку Микола І що з Великобританією надавав дипломатичний тиск на Туреччину. Однак вона була непохитна і продовжувала особливо жорстоко придушувати повстання греків. Європейські уряду, зокрема і українське, під впливом тенденцій «Священного союзу» так важко вирішувалися заступитися за бунтівних греків перед турецьким султаном. Тільки 1827 року зрозуміли, що дипломатія безсила. У неперервному зв’язку з цим російська, англійська і французька ескадри увійшли до бухту, де перебував турецький флот, і цього короткого бою повністю його знищила. Російсько-турецькі відносини різко загострилися. У 1828 року Росія оголосила війну Османської империи.

Військові дії розгорталася на Закавказзі і Балканах. Нездоланне опір османських військ на Балканах стала цілковитою несподіванкою російського верховного командування і самої царя. Балканські народи прагнули надати допомогу російським військам, домагаючись офіційного дозволу від вищого командування на бойові спільні дії проти турків. Військовий комітет під керівництвом царя відхилив зокрема можливість використання допомоги сербів, але у 1829 року, коли потрібно було перейти на Балкани, Росія ніяк- таки скористалася допомогою болгарських добровольців. Через війну нанесення низки військових поразок турецьким військам, російська армія взяла Андрианополь, що означає наближення кінця війни. Також цьому сприяли успіхи російської армії на Кавказькому фронті, завдяки високим бойовим якостям армії. Результатом наступу на Карському напрямі було взяття потужної фортеці турків у Західному Вірменії. Це було великим подією воєнної кампанії 1828 года.

Після подій в 1829 року було підписано мирний договір. До Росії переходили великі території Чорноморського узбережжя Кавказу та частина вірменських областей, належали Туреччини. Була гарантована широка автономія для Греції, з урахуванням якої у 1830 року було проголошено створення незалежної грецького держави. Отже, внаслідок російсько-турецької війни Росія виконала своєї місії по відношення до грецькому народу.

Через війну підписання Адріанопольської мирний договір, Росія вважати розв’язаними великі конфлікти, які виникли у российско- турецьких відносинах під час Східного кризи 20-х: свобода торгових суден в протоках, права Дунайських князівств і Сербії, автономія Греции.

Отже, з умов Адріанопольської світу Росія отримала право втручання у внутрішні справи Туреччини як заступниця і покровителька одноплеменных і єдиновірних їй підданих султана. Невдовзі (1833 р.) сам султан вдався по допомогу Росії під час повстання проти єгипетського паші. Російський флот прийшов у Константинополь й висадив війська на малоазиатский берег за захистом Босфору від єгипетських військ. Не дійшло до бою, оскільки європейська дипломатія встигла схилити повсталих до покірності султанові. Але султан на подяку за захист уклав із Росією особливий договір, яким зобов’язався замкнути Босфор і Дарданелли для військових суден усіх іноземних держав. Цим договором створено було переважна впливу Росії в ослабілої Туреччини. З ворога, найбільш грізного і ненавидимого Туреччиною, Росія перетворилася як у одного й захисника «хвору людину «- так імператор Микола називав разлагавшуюся Турецьку империю.

Європейські держави ревно сприйняли підсумкам Адріанопольської світу. Їх посилена дипломатична боротьба проти Росії під час східного кризи 20-х ХІХ століття фактично була програна. Переважна більшість Росії в турецьких справах, создавшееся нас дуже швидко, справило тривогу серед європейських урядів і додало гострого характеру «східному питання «. Під спільною ім'ям «східного питання «тоді почали розуміти всі питання, які лише виникали у зв’язки Польщі з розпаданням Туреччини і з величезним переважанням Росії на Балканському півострові. Європейські держави було неможливо бути задоволені політикою імператора Миколи, який вважав себе одного покровителем балканських слов’ян і греков.

Після закінчення російсько-турецької війни 1828−1829 рр. Росія прагнула до підтримки із Туреччиною добрих відносин. Цьому хотіли завадити соперничающие з Росією, на Близькому і Середньому Сході, Англія, Австрія, Франція. Головним противником Росії у рішенні східного питання залишалася Англия.

Через війну російсько-турецької і русско-иранской війн кінця 20-х ХІХ століття до складу Російської імперії остаточно входило Закавказзі: Грузія, Східна Вірменія, Північний Азербайджан. Відтоді Закавказзі стало невід'ємною частиною Російської империи.

Традиційним в зовнішній політиці залишалося західний напрямок — стосунки з європейськими державами. Микола І відмовився від системи Священного союзу, створеної його братом Олександром І. Разом про те він продовжував орієнтуватися у Європі найбільш консервативні сили та найчастіше спирався на союзи з Австрією і Прусією. Протягом усього царювання разом з постійної ворожістю ставився до Франції, розглядаючи її як носія революційного духу у Європі. Розпад Нідерландів на Бельгію і Голландію обурив Миколи I. Він наполягав на збройної захисту іншими державами «прав» нідерландського короля і готував при цьому російські війська. Але незалежність Бельгії підтримували Англія і Франція, Пруссія й Австрія були пасивні: Микола отступил.

Початок 1930-х ХІХ століття було насичене подіями обох головних напрямах зовнішньої політики України Росії - європейської й близькосхідної. У 1830−31 в Європі прокотилася хвиля революцій, яка торкнулася і найбільш Росії. Щойно завершилися війни перська і турецька, як уряду Миколи І довелося розпочати збройний конфлікт із Польщею. Самостійне існування конституції Польщі (у складі Російської імперії) було несумісне з всім укладом світоглядів Миколи I. Створення царства Польського він вважав помилкою Олександра. Польські патріоти не задовольнялися конституцією 1815 року; вони намагалися до відновленню повного державної незалежності Польщі. Хоча царський уряд розглядало польські справи як своїх внутрішніх, повстання вплинув іноземну політику й міжнародне становище імперії. Французька і бельгійські революції дали поштовх польському повстанню й у кінці 1830 року у Варшаві почалося відкрите повстання. Династія Романових було оголошено позбавленої польського престолу, була створена Тимчасовий уряд, формувалася Повстанська Армія. Спочатку повсталим супроводжував успіх. Але було нерівні, і повстання був пригнічений царськими військами. Польське повстання сильно тривожило Миколи, варто було йому «дев'ятимісячних мучений"2 (2 Л. М. Пятецкий. Історія Росії.- М.: Моск. Лицей.- 1998.- С. 147).

По опублікованому указу Царство Польське оголошувалося невід'ємною частиною Російської империи.

Наприкінці 40-х років піднялася нова, ще більше грізна хвиля у районах Західної Європі. Вже у лютому 1848 року спалахнула революція мови у Франції, навесні - в Німеччини, Австрії, Італії, Волощини і Молдавії. Всі ці події Микола І розглядав як безпосередню загрозу російському самодержавству. Саме й тому він узяв активну що у придушенні революційного руху. Консерватизм зовнішньої політики України Миколи висловився у цьому, що він невпинно боровся з революційними рухами країнах Європи дипломатичними, політичними і навіть військовими методами. У 1849 року Микола допоміг Австрії придушити революцію, яка спалахнула в Угорщини, що тоді перебувала у складі Австрійської імперії. Коли угорське повстання загрожувало руйнацією Австро- Угорської монархії, австрійський монарх Франц-Йосиф попросив Миколи I про допомоги. Російський імператор послав 150-тисячне армію, яка придушила повстання відновила в Угорщини влада австрійського імператора. Також російські війська задушили революційні виступи у Молдові, й Валахии.

Микола, звісно, переживав тривогу під час революцій 1848−1849 рр. в Європі. Він особисто написав Маніфест, у якому характеризував «нових смутах», взволновавших Західної Європи після «довголітнього світу», про «заколоті і безналичии», що виникли під Франції, але охоплюють й Німеччину, загрожують России.

Втручання Росії у європейські справи, її захист старого порядку викликали обурення у ліберальних колах країн Європи. Микола І заслужив собі звання «жандарм Європи». Отже, й уряду і народи Європи боялися і любили Росію та її реакційного і зарозумілого царя й раді були скористатися перший факт, щоб знищити собі силу й впливи Росії в Європейських делах.

Коли відгриміли європейські революції 1848−1849 рр., Микола І вирішив зміцнити стратегічне становище своєї імперії. Передусім імператор хотів покінчити з проблемою чорноморських проток. По які діяли тоді угодою, російський військовий флот міг проходити через протоки Босфор і Дарданелли. З іншого боку, Микола І прагнув зміцнити політичний вплив Росії на Балканському півострові. Руками Туреччини Англія сподівалася зміцнити свій вплив Малої Азії, і на Кавказі, відтіснити Росію від морських путей.

Французький імператор Наполеон III шукав можливість себе показати на справі, затвердити авторитет свого трону. Австрійська імперія, зобов’язана Росії спокоєм після придушення угорської революції, не могла не втрутитися у долю Балкан, завезеними на територію який сама розраховувала. Туреччина, спираючись ось на підтримку західноєвропейських держав, виношувала проти Росії широкі загарбницькі плани. Престиж російського імені падав у Туреччині. Це полягала у ряді окремих дрібниць, поки, нарешті, цього не сталося випадкового, але великого сутички між росіянам і турецьким урядами по допиту про святих місцях в Палестине.

Конфлікт в Палестині виник між православним і католицьким духівництвом у тому, хто охоронцем особливо шанованих храмів у Єрусалимі і Віфліємі. Палестина тоді перебувала у складі Османської імперії. Микола І вважав себе покровителем православних в Палестині, а Франція виступала в ролі заступника католиків. Суперечка між Росією і Францією про права католиків і православних у Єрусалимі, було приховати політичної підоснови, що полягала у боротьбі впливом геть Близькому Сході між європейськими державами. З іншого боку, Туреччина, у якій мешкало досить багато християн, відмовлялася забезпечувати їхню рівноправність з мусульманами. Отже, тому що в Росії був союзників, Кримська війна почалася обстановці дипломатичної ізоляції Росії, якої стояла боротьби з коаліцією найбільш технічно розвинених государств.

Для залагоджування питання імператор Микола І в 1853 року подав у Константинополь надзвичайного посланника князя Меншикова, який зажадав від Порти підтвердження протекторату Росії з усіх православними у Турецькій імперії, встановленого колишніми договорами. Після майже 3-месячных переговорів князь Меньшиков, отримавши наперед від Порти, поддерживавшейся Англією і Францією, рішуча до прийняття представленої їм ноти, 9 травня повернулося на Россию.

Тоді імператор Микола І, не оголошуючи війни, ввів російські війська, під командуванням князя Горчакова, в Дунайські князівства «околе Туреччина не задовольнить справедливих вимог Росії» (маніфест 14 червня 1853 року). Яка Хотіла у Відні конференція із тих представників Росії, Англії, Франції, Австрії, але Пруссії для залагоджування мирним шляхом що виникли розбіжностей, мети не досягла. Наприкінці вересня. Туреччина, під загрозою війни, зажадала очищення князівств в двотижневий термін, а 8 жовтня англійські і французькі флоти увійшли до Босфор, порушивши цим конвенцію 1841 року, котра оголосила Босфор закритим для військових суден усіх держав.

23 жовтня султан оголосив Росії війну. Кримська війна почалася як загарбницька по обидва боки. Якщо царизм жадав захоплення чорноморських проток і до розширення свого впливу Балканах, то Англія й Франція прагнули витіснити Росію з берегів у Чорному морі і за межі Закавказзя. Османська імперія також переслідувала у цій війні свої, реваншистські мети. У листопаді 1953 р. російська чорноморська ескадра (під командуванням адмірала Нахімова) знищила турецький флот в бухті г. Синопа, і незабаром західні держави — Англія, Франція і Сардинія відкрито виступили проти Росії. Австрія, зі свого боку, ультимативно, зажадала від Росії очищення Молдови Валахії; Микола змушений був підкоритися цьому вимозі, але в силу загрозливого становища, зайнятого Австрією, він має був залишити на австрійських межах велику армію, яка в такий спосіб, не могла брати участь у військових дій проти західних союзников.

У вересні 1954 р. союзники висадили значну кількість французьких, англійських і турецьких військ у Криму та скоро розпочали облозі Севастополя. Російський флот, зі своєї відносної слабкості, було надати опору і він затоплений російськими моряками біля входу до севастопольську бухту (щоб утруднити вторгнення у ній з моря). На суші солдати севастопольського гарнізону з винятковим мужністю витримували одиннадцатимесячную облогу фортеці, відбиваючи штурми ворога. Лише наприкінці літа 1955 р. союзникам вдалося опанувати південної стороною Севастополя і примусити російські війська відступити північ. Але геройські подвиги російських військ було неможливо приховати те повне банкрутство урядової системи, яке виявила Кримська війна. Причинами військової невдачі були відсталість озброєння й недоліки постачання, відсутність зручних шляхів повідомлення, відсутність підготовлених і здібних військових командувачів. Кримська війна 1853−56 продемонструвала організаційну і технічну відсталість Росії від західних держав, призвела до її політичної изоляции.

Тяжкий психологічний потрясіння військових невдач підірвало здоров’я Миколи, і випадкова застуда виявилася до нього фатальний. Микола помер у лютому 1855 року у розпал севастопольської кампанії. Поразку українців у Кримську війну значно послабило Росію, остаточно розпалася віденська система, яка спиралася на австро-прусский союз. Росія втратила керівну роль справах, поступившись Франции.

Образ Миколи I в пізнішої літературі набув у значної ступеня одіозний характер, імператор постав символом тупий реакції і обскурантизму, що підприємство вочевидь не враховувало усього розмаїття його личности.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛИТЕРАТУРЫ

Історія зовнішньої політики України Росії. Першу половину ХІХ століття (від війн Росії проти Наполеона до Паризького світу 1856 р.).- М.: Междунар. отношения, 1995.

Пособие з історії Росії (від древн. времен на початок ХІХ століття).- Санкт- Петербург, вид-во «Трион», 1996 г.

Орлов О.С., Георгієв В.А., Полунов О. Ю., Терещенко Ю. Я. Основи курсу Росії: Учебн. пособие.- М.: Простір, 1997.

Мунчаев Ш. М., Устинов В. М. Історія Росії. Підручник для вузів.- М.: Видавнича група НОРМА-ИНФРА. М, 1998.

Показати Згорнути
Заповнити форму поточною роботою