Культура античного світу

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Разное


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Науковий реферат

Культура античного світу

Зміст

1. Значення античної культури для світової цивілізації.

2. Культура Стародавньої Греції.

3. Культура Стародавнього Риму.

1. Значення античної культури для світової цивілізації

У розумінні сучасної науки античність — це історія і культура Стародавньої Греції і Стародавнього Риму — від виникнення перших давньогрецьких держав (кінець III-II тисячоліття до н.е.) і до падіння Західної Римської імперії та завоювання Риму варварськими племенами (V ст. н.е.). Відповідно існують поняття античної філософії, античного мистецтва, античної літератури і т.п. Буквальний переклад слова «античний» з латинської - «стародавній». В Європі в епоху Відродження увійшло в моду колекціонування предметів старовини, їх стали називати «антиками». Пізніше у Франції виникло вже власне поняття «античність» — для позначення всіх ранніх форм мистецтва. В міру поглиблення досліджень зміст терміна звузився.

Рівень розвитку і ступінь впливу на подальшу історію надають культурі Стародавньої Греції і Стародавнього Риму виключного характеру. В античному світі досягли розквіту всі, без винятку, сфери культури — освіта, наука, література, мистецтво. Творчість античних авторів і в науці, і в мистецтві мала гуманістичний характер, в її центрі була людина, її фізичне й духовне життя. Шедеври, створені античними письменниками, скульпторами і драматургами, стали в подальшому сприйматися як класичні, як неперевершені і гідні наслідування зразки. Давньогрецька і латинська мови є базою сучасної наукової термінології.

Становище вільних людей в античних державах принципово відрізнялося від інших давніх суспільств. Виникає демократія, громадяни користуються політичними правами, беруть участь в управлінні державою. Хоч не можна забувати і про те, що античне суспільство було рабовласницьким. Раби відігравали істотну роль в економіці давньогрецьких держав, робили свій внесок в їх розквіт, на певному етапі римської історії навіть стали основною продуктивною силою.

2. Культура Стародавньої Греції

Кріто-мікенська (егейська) культура. Ранній етап історії Стародавньої Греції носить назву кріто-мікенський або егейський. У кінці III-II тисячоліття до н.е. перші держави виникають в басейні Егейського моря — на острові Кріт і півострові Пелопонес (місто Мікени). Це були держави ранньомонархічного типу з розвинутим бюрократичним апаратом, сильними общинами. Вони схожі на давньосхідні деспотії.

Мікени відкрив Г. Шліман після своїх сенсаційних розкопок в Малій Азії, де він відшукав легендарну Трою. Поштовхом для початку досліджень англійського археолога А. Еванса на Кріті послужили сюжети багатьох грецьких міфів: про великого майстра Дедала, який побудував для крітського царя палац-лабіринт, про героя Тесея, який переміг мешканця лабіринту Мінотавра і знайшов шлях за допомогою «нитки Аріадни».

У кінці III — на початку II тисячоліття до н.е. наймогутнішим було Крітське царство, яке займало виключне географічне положення і володіло сильним флотом. Крітські майстри обробляли бронзу, але не знали заліза, виготовляли гарний керамічний посуд, прикрашаючи його кольоровими зображеннями рослин, тварин, людей. Особливо відомим є парадний посуд з «морськими» сюжетами.

Вражає царський палац у Кноссі. План цієї багатоповерхової споруди справді нагадує лабіринт. Багато приміщень, сполучених складною системою переходів, коридорів, сходів, не мали зовнішніх вікон і освітлювалися через спеціальні світлові шахти. У палаці діяла система вентиляції і водопостачання. Стіни прикрашали чудові фрески, найзнаменитіша з яких — «Парижанка». Так А. Еванс назвав зображення молодої гарно вбраної жінки з темним волоссям. Палац був центром не тільки політичного, але й релігійного життя. Існує гіпотеза, що будова палацу якось пов «язана з уявленнями про потойбічний світ. Багато знахідок вказують на те, що в релігійних уявленнях центральним був культ бика. Дах палацу прикрашали монументальні стилізовані зображення рогів, у вигляді голови бика виготовляли ритуальний посуд, на одній з фресок зображена гра акробатів з биком. Кносс був зруйнований, і Кріт втратив своє панівне становище в середині II тисячоліття до н.е. внаслідок невстановленої катастрофи — чи то землетрусу (що супроводжувався виверженнями вулкана), чи то зовнішнього нападу, чи то внутрішніх усобиць.

Після цього центром ранньої грецької цивілізації стало місто Мікени, де жили греки-ахейці. Його оточували могутні оборонні мури з величезних, грубих кам «яних блоків. Головні ворота — Левові - прикрашала трикутна стела з рельєфним зображенням двох левиць. Г. Шліман знайшов також «золоту усипальницю» мікенських царів — розташовані по колу підземні споруди з купольним перекриттям. У кінці II тисячоліття до н.е. Мікени очолили війну греків проти міста Трої в Малій Азії. Приблизно в XII ст. до н.е. греки-ахейці були витіснені племенами греків-дорійців, які переселилися з півночі Балканського півострова. Останні стояли на нижчому рівні розвитку. Вторгнення первісних племен дорійців спричинило занепад міст і політичного життя, втрату ранньогрецької писемності.

Основні періоди історії Стародавньої Греції. Історія Стародавньої Греції після дорійського вторгнення, образно кажучи, починається заново. Знову відбувається розклад первісних відносин і формування державності. Цей період свого роду «глухих часів», що тривав приблизно з ХI по IХ ст. до н.е., називають гомерівським, оскільки він відомий насамперед з поем Гомера «Іліада» та «Одіссея».

Наступний великий період — полісний (VIII — IV ст. до н.е.): державність сформувалася у вигляді полісів — міст-держав переважно з республіканським ладом. Крім того, розгорнулася грецька колонізація в Середземномор «ї і Північному Причорномор «ї, де греки заснували численні міста-колонії (на території сучасної України — Ольвія, Херсонес, Пантікапей, Феодосія, ін.). Треба враховувати, що назва «Стародавня Греція» (у греків — Еллада) означає не єдину державу, а незалежні поліси, які мали спільну мову, релігію, культурні традиції, політичні і торговельні зв «язки. Проявом такої спільності були, наприклад, Олімпійські ігри.

В межах полісного періоду виділяють архаїчний етап, коли відбувається поступове складання основних форм давньогрецької культури, і класичний етап — час найвищого піднесення — V-IV ст. до н.е. Найвпливовішим політичним і культурним центром після перемоги в греко-персидських війнах були Афіни. Своєї максимальної могутності і культурного розквіту вони досягли, коли на чолі держави стояв видатний політичний діяч, демократ Перікл.

Новий етап в історії країн Східного Середземномор «я — етап еллінізму — починається з походів Олександра Македонського (IV ст. до н.е.) і закінчується завоюванням елліністичних держав Римом (у I ст. до н.е. останнім був захоплений Єгипет). Македонія, яка завоювала Грецію, повністю сприйняла її культуру, і після походів Олександра Македонського давньогрецька культура поширилася у підкорених східних країнах. У свою чергу, ці народи були носіями власної багатої традиції і самі впливали на античну культуру.

Протягом усіх періодів давньогрецької історії зберігалися спільні риси і спадкоємність розвитку культури. Тому можна дати загальну характеристику основних сфер давньогрецької культури.

Міфологія. Поєднувальну, формотворчу роль для розвитку культури відігравала міфологія. Вона почала складатися ще в кріто-мікенський період. Прадавніми були божества, які втілювали сили природи. Від союзу Геї - землі і Урану — неба з «явилися титани, старшим був Океан, молодшим — Крон. Діти Крона — боги на чолі з Зевсом — в жорстрокій боротьбі з титанами здобули перемогу і розподілили владу над світом. Громовержець Зевс став царем богів і людей, Посейдон — морів, джерел і вод, Аїд — похмурого підземного царства.

Гора Олімп вважалася оселею дванадцяти верховних богів на чолі з Зевсом. Гера — дружина Зевса — була покровителькою шлюбу і сім «ї, одна сестра Зевса — Деметра — богинею родючості, інша — Гестія — покровителькою вогнища. Улюблена дочка Зевса Афіна шанувалася як богиня військової мудрості і мудрості взагалі, вона протегувала знанням і ремеслам. Згідно з міфом Афіна з «явилася з голови Зевса в повному бойовому обладунку — в шоломі і панцирі. Богом війни був син Зевса і Гери Арес. Гермес — спочатку бог скотарства і пастухів, пізніше шанувався як вісник олімпійських богів, заступник мандрівників, купців, бог торгівлі, винахідник міри і пастушої флейти. Артеміда спочатку була богинею родючості і покровителькою тварин і полювання, богинею Місяця, пізніше вона стала покровителькою жіночої цнотливості і охоронницею породіль. Аполлон — брат Артеміди, божество сонячного світла, освіти, медицини, мистецтва, яке втілюється його супутницями — дев «ятьма музами. Ще одна дочка Зевса — Афродіта, яка народилася з піни морської біля острова Кіпр, богиня кохання і краси. Чоловіком Афродіти був бог-коваль Гефест. Діоніс — найвеселіший з богів, покровитель виноградарів і виноробів, йому присвячувалися бучні свята в кінці сільськогосподарського року. Крім олімпійських, існувала безліч інших (переважно — місцевих, локальних) богів, які мали свої функції.

Боги в уявленні греків виглядали як люди, мали людські бажання, думки, почуття, навіть людські вади і недоліки. Вони суворо карали тих, хто намагався наблизитися до них за красою, розумом і могутністю. Особливе місце займає міф про титана Прометея — захисника людей від свавілля богів. Прометей викрав з Олімпу вогонь і передав його людям, за що Зевс прикував його до скелі і прирік на вічні муки.

Крім міфів про богів, існували легенди про героїв, найулюбленішим з яких був Геракл, що здійснив дванадцять великих подвигів. Міфи і легенди про богів та героїв складалися в цикли.

Паралельно з міфологією розвивалася культова практика — жертвоприношення і молитви, які проходили в храмах. Кожне місто мало бога-заступника. Афіна вважалася покровителькою Афін. Олімпія була центром поклоніння Зевсу, якому і присвячувалися тут спортивні змагання. Місце головного святилища Аполлона — Дельфи, де знаходилися відмічений особливим каменем центр («пуп») Землі.і знаменитий оракул (оракул — місце в святилищі, де отримували відповідь божества на поставлене питання, або це пророцтво божества).

Людяні, гармонійні образи грецької міфології стали грунтом для розвитку мистецтва. Міфологія давніх греків справила вирішальний вплив на формування давньоримської міфології і релігії, в епоху Відродження вона була активно включена в європейський культурний процес. Досі до неї не слабшає і науковий, і пізнавальний, і естетичний інтерес.

Наука. В давньогрецькій міфології відчувається прагнення дати всеосяжну картину світу, знайти пояснення всьому сущому. На іншому світоглядному рівні ці пошуки продовжили вчені Стародавньої Еллади. Саме в античній культурі наука вперше в людській історії виділяється в самостійну сферу, і можна говорити не просто про накопичення наукових знань (що перебували в руках жерців), а про розвиток професійної науки.

Особливе значення має антична філософія. У Стародавній Греції зароджується філософія як наукова теорія, розвивається система понять, ставляться і отримують своє оригінальне розв «язання основні філософські проблеми. Однією з найважливіших рис давньогрецької філософії є космологізм — розробка питань про походження Всесвіту, про природу людини.

Першим грецьким філософом, астрономом і математиком традиція вважає Фалеса Мілетського. Його ім «я починає список «семи мудреців», йому приписують багато відомих висловів: «Пізнай самого себе», «Найбільший за все простір, тому що він все в собі містить», «Сильніша за все необхідність, бо вона має над всім владу», «Наймудрішим є час, бо він все відкриває». Першоосновою всього сущого Фалес вважав воду — «розумну і божественну». Фалес стоїть біля джерел деміфологізації світу: Зевса він вважав світовим розумом, богів — діючими в світі силами. Фалес став засновником стихійно-матеріалістичної школи філософії.

До матеріалістичної традиції належить атомістична концепція будови світу Демокріта (від «атомос» — неподільний). В становленні діалектики важливу роль відіграв Геракліт, у постановці і глибокій розробці соціально-етичних проблем — Сократ. Його учень Платон став основоположником філософської школи об «єктивного ідеалізму, одним з найвпливовіших філософів усіх часів. Арістотель — найзнаменитіший з енциклопедичних розумів в історії людства, в своєму вченні спробував з «єднати сильні сторони поглядів Демокріта і Платона. Його вчення суттєвим чином вплинуло на філософські напрями Середньовіччя і Нового часу.

Відмітною рисою філософських творів елліністичного часу є посилення уваги до окремої людини і її проблем. Філософія Епікура своє завдання бачила у звільненні людини від страху перед смертю і долею, він заперечував втручання богів у життя природи і людини, доводив матеріальність душі. Життєвим ідеалом філософської школи стоїцизму були незворушність і спокій, які повинна зберігати людина на противагу мінливому світу. Основними чеснотами стоїки вважали розуміння (тобто знання того, що є добро і зло), мужність і справедливість. Особливої популярності стоїцизм набуде у Стародавньому Римі.

Історична наука Стародавньої Греції передусім асоціюється з ім «ям Геродота. Він багато подорожував: відвідав Малу Азію, Єгипет, Фінікію, різні міста балканської Греції, узбережжя Чорного моря. Головна праця Геродота — «Історія», присвячена найважливішій політичній події грецької історії - греко-персидським війнам. Незважаючи на те, що «Історія» не завжди відрізняється цілісністю і науковістю, факти, які наводяться в ній, переважно достовірні. Праця Геродота має велике значення для вивчення минулого народів, які жили на території сучасної України. Саме Геродоту належить перший в античній літературі систематичний опис життя і побуту скіфів.

Досить рано почали узагальнюватися медичні знання. Верховним покровителем медицини, богом-цілителем вважався один з олімпійських богів — Аполлон. Богом власне медицини став Асклепій, причому багато вчених зараз вважають, що у цього міфологічного персонажа був історичний прообраз, реальний майстерний лікар. У Греції склалося декілька наукових медичних шкіл, найзнаменитіші - Кнідська (місто Кнід) і Коська (острів Кос). Представником останньої був Гіппократ, який жив у класичну епоху. Його ідеї про причини хвороб, про чотири темпераменти, про роль прогнозу при лікуванні, про морально-етичні вимоги до лікаря справили винятковий вплив на подальший розвиток медицини. Клятва Гіппократа і сьогодні є моральним кодексом лікарів усього світу.

Епохою успішного розвитку науки був еллінізм. Для цього етапу характерна поява нових наукових центрів, особливо в еліністичних державах на Сході. Найбільшим науковим центром елліністичного світу була Александрія Єгипетська з її Мусейоном («Дім Муз») і бібліотекою, яка нараховувала більше півмільйона книг. Сюди приїжджали працювати видатні вчені, поети, художники з усього Середземномор «я.

Синтезом накопичених на той час математичних знань можна вважати працю «Елементи» (або «Начала») Евкліда, який жив в Александрії. Викладені тут постулати й аксіоми, дедуктивний метод доказів служили протягом століть основою геометрії. З ім «ям Архімеда із міста Сіракузи пов «язане відкриття одного з основних законів гідростатики, початок лічби нескінченно великих і малих величин, ряд важливих технічних винаходів. Помітно просунулося вивчення людини. Герофіл Халкедонський виявив нерви і встановив їх зв «язок з мозком, він же висловив припущення, що з мозком пов «язані розумові здібності людини. Ерасістрат вивчав анатомію серця. Це дуже неповний перелік успіхів давньогрецької науки.

Освіта. З розвитком античної духовної культури поступово виробляється ідеал людини, який передбачає гармонію, поєднання фізичної і духовної краси. З цим ідеалом співвідносилася вся система виховання й освіти, унікальна для свого часу. Саме поліси Еллади вперше в історії поставили завдання давати освіту дітям усього вільного населення (мова йшла насамперед про хлопчиків). Причому увага зверталася як на придбання наукових знань, так і на фізичний розвиток, на засвоєння морального кодексу вільного громадянина. Існували приватні і державні навчальні заклади. На структурі освіти позначалися політичні відмінності між полісами. В Афінах — місті з демократичним республіканським ладом — сформувалася така система навчання. Після домашнього виховання хлопчики з семи років вчилися в початковій школі, яка називалася дидаксалейон (від грецького — «дидактикос» — повчальний). Тут вивчали грамоту, літературу починаючи з Гомера, музику, арифметику, малювання. Більш поглиблене вивчення цих предметів з доповненням основ астрономії і філософії продовжувалося в граматичних школах (у віці від 12 до 15 років). Навчання фізичній культурі велося одночасно у спеціальному комплексі - палестрі. Всі ці типи навчальних закладів в Афінах належали приватним особам. Юнаки 16−18 років завершували загальну освіту в гімнасії. Тут були такі предмети: риторика, етика, логіка, географія, а також гімнастика. Про гімнасії дбала держава, для них зводилися монументальні будівлі. Багаті люди вважали за честь зайняти виборну посаду керівника гімнасії, незважаючи на те, що вона вимагала великих особистих витрат. Гімнасії були центрами наукового життя поліса. В Афінах прославилася Академія, де бесіди зі своїми учнями вів Платон і Лікей, заснований Арістотелем. Після гімнасії можна було стати ефебом — учнем вищого навчального закладу, який в полісну епоху був військовим, а в елліністичну докорінно змінився і став цивільним. Своєрідною формою вищої освіти можна вважати гуртки, що створювалися навколо великих вчених.

У Спарті контроль держави над розвитком особистості був досить жорстким. За переказами, новонароджених оглядали члени герусії (міської ради старійшин) і відбирали тільки здорових дітей. Кволих і хворобливих скидали в провалля Тайгетського хребта. Існувала система державного шкільного навчання, обов «язкова для кожного спартіата від 8 до 20 років. Вчилися в школах, на відміну від Афін, і хлопчики, і дівчатка.

Література. З міфологією, її сюжетами й образами пов «язаний дуже ранній початок давньогрецької літературної традиції. Розвиток окремих сфер культури не завжди відбувається рівномірно. Так, у Стародавній Греції вершини поетичної творчості були досягнуті набагато раніше, ніж склалися класична наука, освіта і мистецтво.

Приблизно у VIII ст. до н.е. Гомер склав свої великі епічні поеми «Іліаду» й «Одіссею». Більшість вчених вважає, що Гомер жив у Малій Азії і був рапсодом — так називали поетів, які виступали з декламацією своїх віршів. Важко сказати, коли ці поеми були записані. Існує точка зору, що перші записи з «явилися ще за життя Гомера. На думку інших, це сталося пізніше — у VI ст. до н.е. Обидві версії співвідносяться з історією грецької писемності. Алфавіт (фонетичне письмо) був запозичений греками у фінікійців саме у VIII ст. до н.е. Греки тоді навіть писали, як фінікійці: справа наліво і без голосних. В VI ст. до н.е. грецьке письмо набуло вже звичного для нас вигляду.

Поеми пов «язані з народним героїчним епосом, присвяченим Троянській війні, в якому переплелися і реальні історичні події (військовий похід греків-ахейців на Трою, яку вони називали Іліон), і фантастичні сюжети («яблуко розбрату» як причина війни, участь богів у конфлікті, «троянський кінь»). Проте Гомер не переказує міфи, а створює художні образи, малює внутрішній світ героїв, зіткнення характерів. «Іліада» присвячена одному епізоду останнього, десятого, року війни — гніву наймогутнішого і найхоробрішого з грецьких воїнів Ахілла, який образився на ватажка греків, мікенського царя Агамемнона. Ахілл відмовляється брати участь у битві, троянці прориваються до кораблів, гине кращий друг Ахілла — Патрокл. Ахілл змінює рішення, вступає у двобій з головним захисником Трої - сином царя Пріама Гектором — і вбиває його. Приголомшує сцена зустрічі Ахілла з Пріамом, коли цар, цілуючи руки переможця, просить віддати йому тіло сина для поховання з усіма почестями.

«Одіссея» — інша за композицією і сюжетом. Вона розповідає про довгий, повний неймовірних казкових пригод шлях додому одного з головних учасників війни — царя острова Ітака, хитромудрого Одіссея.

Точну й образну оцінку значення «Іліади» та «Одіссеї» дав середньовічний візантійський письменник: «Подібно до того, як, за висловом Гомера, всі ріки і потоки беруть свій початок з Океану, так джерелом будь-якого мистецтва слова є Гомер». Греки не просто любили гомерівські поеми, а схилялися перед ними. Їх знали напам «ять, багато разів переписували. Вони стали основою виховання й освіти.

Продовжив епічну традицію Гомера Гесіод. У поемі «Теогонія» він виклав міфологічні уявлення про походження богів і будову світу. У «Трудах і днях» уперше ввів в епічну поему особисті оцінки, опис обставин власного життя. Надалі в Греції набрала розвитку лірична поезія. Нам відомі імена поетеси Сапфо (сапфічна строфа — особливий віршований розмір), Анакреонта (анакреонтика — лірика, що оспівує радість життя і мирські насолоди), однак вірші цих та інших давньогрецьких авторів збереглися лише фрагментарно. Як самостійний жанр літературної творчості склалася драматургія.

Театр. Походження театру пов «язане зі святами на честь бога виноградарства Діоніса. Учасники ритуальних процесій зображали почет Діоніса, одягали козячі шкури, співали і танцювали (слово «трагедія» в перекладі з грецького — «пісня козлів»). Про історичне коріння театру свідчить обов «язкова участь у давньогрецьких трагедіях хору, з яким спочатку вів діалоги один актор, пізніше кількість акторів збільшилася до трьох. Поєднання з літературною традицією в класичну епоху перетворило театр з релігійних, народних вистав на самостійний вид мистецтва.

Театральні вистави стали невід «ємною складовою державних свят — Діонісій і Ліней. Для них будували грандіозні кам «яні театри, розраховані на тисячі глядачів (збереглися театр Діоніса в Афінах, амфітеатр в Епідаврі). Керівники міста знаходили хорега (людину, яка забезпечувала фінансування), за жеребом визначали порядок показу комедій, трагедій. Бідні люди отримували гроші на вхідний квиток. Акторами були тільки чоловіки, вони грали в особливих масках. Постановником був сам поет. Після закінчення вистав, які тривали декілька днів з ранку до вечора, спеціальні судді визначали кращих, вручали призи.

Найуславленішими драматургами є трагіки Есхіл, Софокл і Евріпід. На превеликий жаль, більшість драматичних творів втрачено. Повністю збереглося лише сім п «єс Есхіла (написав 90 п «єс, 13 разів перемагав у драматургічних змаганнях), сім — Софокла (написано 123 трагедії, з них перемогли — 24), трохи більше — 17 — Евріпіда (108 п «єс, 4 перемоги)

Есхіл в історичній п «єсі «Перси» прославляє перемогу греків у війні з загарбниками, в якій, до речі, сам брав участь. Інші п «єси написані за міфологічними сюжетами. Автори досить вільно інтерпретували їх, виражали власні погляди. Есхіл у трагедії «Прометей прикутий» захоплюється мужністю і волелюбністю титана.

Софокл привніс психологічне мотивування вчинків героїв. Наприклад, в «Антігоні» головна героїня приносить себе у жертву, але виконує етичний обов «язок: всупереч забороні царя ховає загиблого брата. Саме в цій трагедії звучить хор зі знаменитим рефреном: «Багато в світі сил великих, але сильнішого за людину немає в природі нічого».

Евріпід, молодший з трьох великих драматургів, жив уже в епоху кризи, громадянських воєн, зовнішньої небезпеки, яка наростала з боку Македонії. Все це і дістало відображення в його творчості («Медея», «Іполіт»). Арістотель називав Евріпіда «найтрагічнішим з поетів».

Майстром комедії заслужено вважається Арістофан («Хмари», «Оси», «Жаби»). Драматичні твори давніх греків досі залишаються в репертуарі багатьох театрів, вони неодноразово екранізувалися.

Важливе місце в житті еллінів займала музика. Існували спеціальні колегії (об «єднання) співаків, музикантів, танцюристів. Музика була одноголосною, хор співав в унісон. Поширеними музичними інструментами були ліра та флейта.

Архітектура. В давньогрецьких полісах розвивається система регулярного планування міст, з прямокутною мережею вулиць, площею — центром торговельного та суспільного життя. Культовим та архітектурно-композиційним ядром міста був храм, який будувався на вершині акрополя — високої й укріпленої частини міста.

Елліни виробили абсолютно інший, ніж давньосхідні цивілізації, тип храму — відкритий, світлий. Він прославляв людину, а не викликав страх. Характерно, що в архітектурі присутнє людське метричне начало. Математичний аналіз пропорцій храмів довів, що вони відповідають пропорціям людської фігури. Класичний грецький храм був прямокутним у плані, з усіх боків оточеним колонадою. Дах будували двосхилим. Трикутні площини, які утворювалися з фасадів — фронтони, — як правило, прикрашалися скульптурами.

Характерною рисою грецької архітектури є чистота і єдність стилю. Було вироблено три основних архітектурних ордери («ордер» — у перекладі з грецького «порядок») — вони розрізнюються типами колон і перекриттів, пропорціями, декоративною прикрасою. Дорійський та іонічний стилі виникли в полісний період. Найошатніший — корінфський ордер — з «явився у часи еллінізму.

Найбільш довершеним архітектурним ансамблем класичної Греції є афінський Акрополь. Він був споруджений у другій половині V ст. до н.е., у період найбільшої могутності Афін. Скеля Акрополя, яка на 150 м височить над рівнем моря, здавна була фортецею, а потім місцем розташування головних культових споруд. Однак під час персидського нападу древні храми зазнали руйнування. Після перемоги Перікл став ініціатором грандіозної реконструкції Акрополя. Роботами керував особистий друг Перікла — видатний скульптор Фідій.

Характерна риса цього комплексу — надзвичайна гармонійність, яка пояснюється єдністю задуму і швидкістю будівництва (близько 40 років). Парадний вхід до Акрополя — Пропілеї - зведено архітектором Мнесіклом. Пізніше перед ними на штучно збільшеному виступі скелі було побудовано невеликий храм Ніки Аптерос (Ніки Безкрилої) — символ того, що богиня перемоги ніколи не покине місто.

Головний храм Акрополя — біломармуровий Парфенон — храм Афіни Парфенос (Афіни-Діви). Його архітектори Іктін і Каллікрат задумали і спроектували будівлю настільки пропорційно, що вона, безумовно, виділяється як найвеличніша споруда комплексу, проте своїми розмірами не «тисне» на інші. У старовину в центрі Акрополя на постаменті в золотому обладунку вивищувалася грандіозна фігура Афіни Паллади (Афіни Воїтельки) роботи Фідія.

Ерехтейон — храм, присвячений Посейдону, який за міфом сперечався з Афіною за право протегувати місту. Найвідоміший у цьому храмі портик каріатид. Портиком називають відкриту з одного боку галерею, що спирається на колони, а в Ерехтейоні колони замінені шістьма мармуровими фігурами дівчат-каріатид. Ми і зараз можемо повторити слідом за римським істориком Плутархом, який писав про споруди Акрополя: «… їх вічна новизна врятувала їх від дотику часу».

Архітектура елліністичних полісів продовжувала грецькі традиції, але більше уваги стало приділятися громадському будівництву — архітектурі театрів, гімназій, палаців еллінських правителів. До цього часу належить споруда таких прославлених «чудес світу», як гробниця царя Мавзола в Галікарнасі і Фароський маяк на вході в Александрійську гавань.

Образотворче мистецтво. Улюбленим видом мистецтва еллінів була скульптура. Статуї богів ставилися в храмах і на міських майданах, споруджувалися переможцям Олімпійських ігор і великим драматургам.

Оволодіння, дуже поступове, досконалістю у цьому виді мистецтва сходить до архаїчних часів. Археологами знайдено десятки дуже схожих одна на одну архаїчних статуй двох типів: так звані куроси — статуї оголених юнаків і кори — жіночі статуї. Ці фігури виглядають ще дуже скуто, можна побачити поки тільки спроби передати живий рух.

Шедеври скульптури, якими не перестає захоплюватися людство, дала світу епоха давньогрецької класики. Сучасниками були великі майстри Фідій, Мирон, Поліклет. Фідія називали «творцем богів». До нас його головні роботи не дійшли, судити про них ми можемо лише із захоплених описів та посередніх копій. Статуя Зевса, облицьована золотом і слоновою кісткою, в головному храмі Зевса в Олімпії була віднесена сучасниками до семи чудес світу. Він же створив видатні барельєфи і скульптури Парфенона, в тому числі головну статую — Афіни Парфенос (Афіни-Діви).

Мирон досяг висот у прагненні передати в скульптурному зображенні рух людини. У його знаменитому «Дискоболі» вперше в мистецтві вирішено завдання передачі моменту переходу від одного руху до іншого, подолано статичність. У той же час відповідно до загального естетичного ідеалу обличчя атлета скульптор зображає абсолютно спокійним.

Поліклету належить цикл статуй атлетів — переможців Олімпійських ігор. Найбільш знаменита фігура — «Доріфор» (юнак зі списом). Поліклет теоретично узагальнив досвід своєї майстерності в трактаті «Канон».

Найславетнішим творцем жіночих скульптурних образів був Пракситель. Його «Афродіта Кнідська» має безліч наслідувань. До цієї традиції належить і знаменита «Афродіта Мілоська» невідомого майстра. Пропорційність класичних скульптур стала зразком для майстрів багатьох епох.

Епоха завоювань Олександра Македонського, подальшого краху його імперії, сповнена пристрастей, злетів і падінь людських доль, цілих держав, привнесла нову атмосферу в мистецтво. Якщо порівнювати скульптури епохи еллінізму з попереднім, класичним періодом, то їх вигляд втратив незворушність, спокій. Художників стали цікавити душевні пориви людей, їх стан у трагічні моменти (наприклад, скульптурна група «Лаокоон»). З «являються скульптурні портрети, які передають індивідуальні риси. Яскравою була творчість Лісіппа (до нас дійшов скульптурний портрет Олександра Македонського). Успіхи науки розширили технічні можливості мистецтва. Одне з «семи чудес» світу — Родоський колос, що являв собою бронзову статую бога сонця Геліоса (висота колоса була близько 35 м).

Живописні твори (фрески, картини) не збереглися, але судити про їх рівень дає можливість чудовий вазовий живопис. З удосконаленням керамічної технології зростав і художній рівень: для архаїки характерний так званий чорнофігурний стиль зображення (малювалися темні фігури на світлому фоні), у класичну епоху з «явився червонофігурний стиль, який зробив зображення більш реалістичними.

З політичною і воєнною поразкою Греції та елліністичних держав від Римської держави антична культурна традиція не перервалася, почався її новий етап.

3. Культура Стародавнього Риму

Культура Стародавнього Риму — другий етап античної культури. Вплив культури Стародавньої Греції на Рим не підлягає сумніву. Давньогрецький історик, автор фундаментальної 40-томної «Загальної історії» Полібій, який прожив у Римі 16 років, підкреслив одну з особливостей давньоримської культури: «Римляни, виявляється, можуть краще за всякий інший народ змінити свої звички і запозичити корисне». Але в той же час римська культура не копіювала грецьку, вона розвивала, поглиблювала досягнуте, а також привносила власні національні риси — практицизм, дисциплінованість, дотримання суворої системи. Найбільші завойовники старовини — римляни, підкоряючи різні народи, вбирали їх культурні досягнення, але при цьому зберігали й свої «домашні» звичаї. Динамізм римської культури — така ж істотна її особливість, як і традиціоналізм. Взаємодія цих двох начал обумовила і її життєздатність, і величезну роль для подальшої культурної історії Європи, особливо Західної.

Періодизація. Періоди в розвитку давньоримської культури дуже чітко відповідають трьом основним етапам у політичній історії: царському, періоду республіки і періоду імперії.

Традиційно починають відлік історії Стародавнього Риму з VIII ст. до н.е., від легендарної дати заснування Риму Ромулом і Ремом в 753 р. до н.е. До VI ст. до н.е. Рим являв собою поліс на чолі з царями. Великий культурний вплив справляли на римлян сусідні народи, особливо загадкові етруски (неясне походження цього народу, бо залишається незрозумілою його писемність). У них римляни запозичили більшість літер свого алфавіту, прийоми будівництва, деякі обряди (наприклад, гладіаторські бої). Символ Риму — бронзова статуя вовчиці - виконана етруським майстром. Етруською була остання з царських династій.

Після вигнання царя влада переходить до народних зборів, які обирали сенат і двох консулів. У період республіки (VI-I ст. до н.е.) Рим підкорив всю Італію, переміг Карфаген і завоював Грецію. Греки стають вчителями своїх завойовників, грецький вплив на римську культуру домінує: вивчається грецька філософія, література, знання грецької мови стає обов «язковим для освіченої людини, копіюються грецькі скульптури.

Внутрішня криза республіканського ладу, перетворення армії на професійну, зміна ролі воєначальників спричиняють громадянські війни. Гай Юлій Цезар проголосив себе імператором. Після вбивства Цезаря і запеклої боротьби до влади прийшов його племінник Октавіан Август. Його правління починає період імперії (I ст. до н.е. — V ст. н. е). Накопичений культурний потенціал, політична стабільність, величезні матеріальні багатства обумовлюють піднесення римської культури. Завойовані східні народи також роблять свій внесок до культури Риму, особливо їх вплив відчувається в релігійній сфері. Рим довго не знає воєнних невдач, але внутрішні протиріччя ослабляють його, в кінці IV ст. н.е. відбувається поділ Римської імперії на Західну і Східну. У 476 р. Рим був зруйнований варварами, і цю подію вважають кінцем історії Стародавнього Риму та стародавньої історії взагалі.

Релігія. Релігія римлян найдавнішого часу базувалася головним чином на уявленні про внутрішні сили, властиві окремим предметам і людям, на вірі в духів — охоронців і заступників місць, дій, станів. До них належали генії (добрі духи, що охороняли людину протягом її життя), пенати (охоронці і заступники рідної оселі, а потім — усього римського народу, звідси бере свій початок відомий вислів — «повернутися до рідних пенатів», тобто повернутися на батьківщину, додому). Вірили і в божества гір, джерел, лісів. Ці духи і божества були спочатку безособові і безстатеві, нерідко іменувалися і в чоловічому, і в жіночому роді (Янус і Яна, Фавн і Фавна). Цим божествам приносилися жертви, їм присвячувалися релігійні церемонії. Величезне значення приділялося різного роду ворожінням (за летом птахів, за нутрощами тварин тощо).

Під впливом італійських племен з «явилися бог Сатурн, верховний бог Юпітер, Юнона і Мінерва. У плебеїв (нижча верства громадян) була своя трійця божеств: Церера (богиня злаків), Лібер (бог виноградарів) і Лібера. Загальноіталійськими богами стали Марс (бог війни), Діана (богиня Місяця), Фортуна (богиня щастя, успіху), Венера (богиня весни і садів, потім — кохання і краси). Деякі боги шанувалися головним чином людьми одного стану або професії (крамарі шанували Меркурія, ремісники — Мінерву). У римлян не склалася власна розвинена міфологія. З посиленням грецького впливу відбулося певне зближення римських богів з грецькими і запозичення грецької міфології (Зевс — Юпітер, Гера — Юнона, Афіна — Мінерва, Асклепій — Ескулап тощо). Проникали в Рим і східні культи — Ісиди, Осіріса, Кібели, вмираючого і воскресаючого бога Мітри.

Характерною рисою світогляду давніх римлян була міфологізація своєї історії. Якщо про богів практично не було сюжетних розповідей, то про заснування Риму розповідав міф про братів Ромула і Рема, які спершу чудом залишилися живими після змови проти їх батька і потім були вигодувані вовчицею. Починаючи з найдавніших часів передавалися розповіді про військову доблесть і патріотизм римлян. Одна з них — про Гая Муція, прозваного Сцеволою (Лівшею). Під час облоги Риму етрусками він пробрався у ворожий табір і спробував убити царя, але був схоплений. Щоб показати ворогові стійкість духу римлян, Гай Муцій сам поклав праву руку на вогонь світильника і спалив її, не вимовивши ні звуку. Приголомшені етруски відпустили Муція і зняли облогу. Пізніше на честь воєнних перемог Риму влаштовували грандіозні тріумфи, а полководці ставали об «єктом культу. Римський народ вважав себе обраним, а свою державу — однією з найвищих цінностей. На етапі імперії сформувався культ імператора як живого бога.

Виникнення християнства. В міру наростання загальної кризи Римської імперії настає і криза традиційної релігії. Внаслідок складного синтезу східних релігій і культів, передусім іудаїзму, платонівської і елліністичної філософії (зокрема стоїцизму) та соціальних утопій виникає нова релігія — християнство. З іудаїзму — монотеїстичної національної релігії єврейського народу — в християнство прийшла та частина Біблії, яка називається Старим Заповітом — збірник давніх священних текстів. Він складався протягом І тисячоліття до н.е. і містить виклад міфологічних систем і сюжетів, історичні перекази, релігійну публіцистику і притчі, філософсько-моралістичні твори і любовну лірику, зразки релігійної містики.

Що становить зміст нової релігії - християнства? Якщо намагатися сказати стисло, то це віра в те, що дві тисячі років тому Бог прийшов у наш світ — народився, прийняв ім «я Ісус, проповідував, страждав і помер на хресті, як людина. Священою книгою християн стала Біблія, до якої увійшли Старий Заповіт та Новий Заповіт. Новий Заповіт містить: 4 євангеліє (в перекладі з грецького «євангеліє» — блага, добра звістка) — від Матфея, від Марка, від Луки і від Іоанна, в яких описане земне життя Ісуса Христа; Діяння святих Апостолів (учнів Христа); Соборні послання святих Апостолів; Послання Апостола Павла і Откровення Іоанна Богослова, або Апокаліпсис. Досвід, втілений і зафіксований у Біблії, збагатив народну мудрість, вплинув на розвиток літератури, образотворчого мистецтва, філософської думки.

Сучасна історична наука виходить з того, що євангельські розповіді про Ісуса мають під собою безперечне історичне підгрунтя. Більшість істориків погоджуються на думці, що Ісус (який народився в 4 р. до н.е.) був реальним подвижником і проповідником, який жив в Іудеї і героїчно прийняв мученицьку смерть за віру й істину. Історичними (тобто такими, що реально існували) особистостями вважається і більшість апостолів — найближчих учнів Христа (Петро, Андрій, Іоанн, Павло і інш.). Наслідуючи приклад свого Вчителя, апостоли не повинні були володіти майном, їм не можна було залишатися на одному місці довше одного-двох днів і брати з собою в дорогу що-небудь, крім хліба.

Христос проповідував дві «найбільші заповіді в законі», в яких зосереджений весь дух і значення істинної віри. Перша з них: «…возлюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всім розумінням твоїм… «, друга ж: «возлюби ближнього твого як самого себе; на цих двох заповідях затверджується весь закон…» (Євангеліє від Матфея. 22. 37; 39−40).

Провідна у ранньому християнстві ідея рівності людей перед Богом була своєрідною формою протесту завойованих і пригноблених. Нова релігія, яка спочатку поширилася серед нижчих верств суспільства у східних провінціях, зазнавала суворого переслідування. Перші згадки про християн у римських джерелах належать до часу правління імператора Нерона (I ст. н.е.), коли їх звинуватили в підпалі Риму і влаштували масову страту. Поступово християнство завойовує все більше прихильників, а верхівка церковнослужителів вступає в союз з владою. Імператор Константин I на початку IV ст. н.е. визнав християнство рівноправною релігією, а в кінці IV ст. імператор Феодосій I заборонив всі язичницькі обряди, тобто християнство перетворилося на державну релігію.

Система виховання й освіти. Особливу роль у римлян відігравало сімейне виховання. Діти виховувалися в дусі поваги до вірувань і звичаїв предків, беззаперечного підкорення батьківській владі. Справжній громадянин у римлян — це слухняний син і дисциплінований воїн. Прадавнє законодавство передбачало суворе покарання за порушення батьківської волі, в цьому ж напрямі діяла державна релігія з її обожнюванням громадянської і військової доброчесності. У V ст. до н.е. з «явилися елементарні (у перекладі з латині - основні) школи, де навчалися головним чином діти вільних громадян. Предмети — латинська і грецька мови, письмо, читання і лічба. Пізніше серед знатних і заможних сімей набула поширення домашня освіта. У II ст. до н.е. виникли граматичні і риторські школи, які також були доступні тільки для дітей багатих римлян. Риторські школи були своєрідними вищими навчальними закладами (ораторське мистецтво, право, філософія, поезія). Поступово юристи-вчителі утворили досить стійкі групи, які отримали назву «кафедри». За таким же принципом оформляються кафедри риторики і філософії, медицини й архітектури. Декілька вищих шкіл виникає у II ст. н.е. (Рим, Афіни). Студенти, які приїжджали здобувати освіту з різних частин Римської держави, об «єднувалися в земляцтва — «хори».

У період республіки навчання було приватним, і держава в нього не втручалася. Однак у часи імперії держава почала контролювати систему освіти. Вчителі перетворилися на оплачуваних державних службовців. Відповідно до розмірів кожного міста встановлювалася кількість риторів і граматиків. Вчителі користувалися рядом привілеїв, а в IV ст. н.е. всі кандидатури викладачів підлягали затвердженню імператором. Така система мала і позитивні, і негативні наслідки.

Наука. Римляни зуміли освоїти і переробити накопичений наукою різних країн потенціал і, розвиваючи його, досягнути найзначніших результатів, особливо в тих галузях знань, де можливе практичне застосування наукових досягнень.

На римській філософії найсильніше позначався грецький вплив, тут не склалося жодного оригінального напряму. Популярність отримали насамперед морально-етичні вчення. Майже офіційною доктриною римської держави став стоїцизм, який бачив мету філософії в тому, щоб вказати шлях до щастя. Видатним представником цього напряму був Сенека. Він відігравав помітну політичну роль при імператорі Нероні, але закінчилася його кар «єра трагічно. Запідозривши участь Сенеки в змові, Нерон змусив філософа покінчити життя самогубством. Сенека насамперед розробляв проблеми практичної моралі: подолання страху смерті, важливість стриманості, етична рівність людей, існування долі. Філософська розробка такого кола ідей дозволяє вважати вчення Сенеки одним з джерел християнської етики.

Помітним внеском римської науки було створення цілого ряду енциклопедичних робіт, які систематизували знання, накопичені в різних сферах. Так, основні ідеї античної матеріалістичної думки про атоми, про смертність душі, незалежність природи від волі богів викладає Тіт Лукрецій Кар у науково-просвітницькій поемі «Про природу речей». Він, зокрема, формулює фундаментальні ідеї зв «язку руху і часу, збереження речовини («з нічого ніщо постати не може та в цілковите ніщо повернутись»), нескінченність світу («Всесвіту справді у жодному напрямі жодна границя не замикає… Визнати мусиш те, що не має кінця, в який бік би не ширився, всесвіт»).

Класична праця з географії належить Страбону, який зібрав у своїй «Географії» всі існуючі відомості про країни і народи — від Британії до Індії. Птолемей, узагальнюючи астрономічні спостереження, розробив геоцентричну модель світу, згідно з якою навколо Землі, яка має форму кулі, обертаються Сонце та інші планети. Ця модель залишалася панівною до Нового часу. Головною фігурою античної медицини і незаперечним авторитетом протягом подальшого тисячоліття був Гален, який вивчав нервову систему, спинний мозок. Галену належить перша в історії науки концепція кровообігу.

З огляду на особливе ставлення римлян до своєї держави зрозуміла виняткова роль історичної науки у Стародавньому Римі. Істориками часто ставали люди, які займали високе суспільне становище і брали активну участь у політичному житті. Історичні твори належать Юлію Цезарю («Записки про гальську війну»). Близьким до Октавіана Августа був Тіт Лівій, твори якого є майже єдиним джерелом для вивчення ранніх періодів в історії Риму. Тацит намалював картину римської історії часів імперії, приділивши значне місце варварським племенам, які нападали на Рим, згадавши серед інших і венедів (одна з назв слов «янських племен у старовину). Одним з найпопулярніших істориків світу залишається Плутарх, який обрав жанр історичного портрета. Його твори і зараз видаються великими тиражами, читаються. У «Порівняльних життєписах» він відшукує паралелі в грецькій і римській історії через розгляд біографій уславлених людей.

Виключно значущим і оригінальним внеском Стародавнього Риму в світову наукову традицію є створення юриспруденції. Римське право обов «язково входить в учбовий курс усіх сучасних вищих навчальних закладів, які готують юристів. Перші закони були письмово оформлені за часів боротьби плебеїв з патриціями в ранній республіці і втілили перемогу рівності політичних прав усіх громадян Риму. В результаті з «явилися так звані «Закони 12 таблиць», які заклали підвалини римського законодавства. Важливий внесок у розвиток юриспруденції зробив Марк Туллій Цицерон — видатний оратор, автор праць з філософії держави, послідовний прихильник демократичного правління. Після вбивства Цезаря він намагався відтворити республіку, але марно.

У Римі діяла чітка судова система. У часи пізньої республіки та імперії, коли в закони часто вносилися зміни, виникла потреба інформувати громадян про закони, які приймалися. За Юлія Цезаря на центральну площу виставляли гіпсову дошку з повідомленнями про воєнні перемоги й урядові акти та рішення — «Щоденні відомості римського народу» (своєрідний прообраз газет). Копії розсилалися по державі у всі провінції.

Літературна традиція. Цілком особлива роль належить у світовій культурній традиції латинській мові. Масштаби римських завоювань перетворили її на мову міжнаціонального спілкування для всіх підкорених народів — від Іспанії до Межиріччя. На основі так званої «народної латини» виникло багато сучасних європейських мов: італійська, іспанська, французька, англійська. Надалі латина довго залишалася в Європі мовою літератури і науки, а в медицині не втратила цю роль і до сьогодні. Латинською ведеться католицьке богослужіння.

Особливість розвитку латини полягає в тому, що протягом тривалого часу мова ця удосконалювалася не в художній творчості, а насамперед у політичній сфері: у виступах ораторів у сенаті і на судових процесах, у законотворчості, в політичній публіцистиці. Про образність мови свідчить безліч афоризмів, які живі і зараз: «Карфаген мусить бути зруйнований» (Катон), «Прийшов, побачив, переміг» (Юлій Цезар), «Доки, Катіліна, ти будеш випробовувати наше терпіння?» (Цицерон) і багато інших. Цицерон, який вважав себе насамперед політиком, по суті був творцем латинської художньої прози. Зразковим став стиль його промов, листів, філософських творів. Своєрідне продовження цієї традиції ми бачимо вже в художній літературі: саме в Стародавньому Римі вперше з «являється прозаїчний роман. Найбільш популярним був сатиричний роман «Метаморфози, або Золотий осел» Апулея.

Поезія Стародавнього Риму не мала власної національної традиції. Вона починає активно розвиватися тільки під впливом грецької літератури, в кінці республіканського періоду. Переломну роль відіграла творчість Катулла. Її головна тема — не Римська держава, не римський народ, а особисті переживання, почуття і думки. Він створює цикл ліричних віршів, більшість з яких передає драматичні злами стосунків з жінкою, виведеною під поетичним псевдонімом Лесбія. На відміну від епічних поем, при читанні його віршів практично не відчуваєш часової дистанції.

Час правління Октавіана Августа часто називають «золотим віком» римської літератури. Сучасниками були три великих римських поети — Вергілій, Горацій і Овідій. Найзнаменитішим твором римської літератури стала поема Вергілія «Енеїда». Вергілій з блиском вирішив дуже важке творче завдання. Справа в тому, що «Енеїда» — це літературний епос, тобто вона не має народної усної основи, повністю створена поетом. До того ж поема відразу стала складовою частиною римської державної ідеології - поет писав на політичне замовлення імператора. Коротко зміст поеми такий. Еней — син царя Анхіза і богині Венери, один із захисників Трої, після її падіння відправляється в плавання на кораблі, довго поневіряється і зрештою, виконуючи волю богів, прибуває в Італію і стає родоначальником римського народу. Від нього ж ведеться і родовід Юліїв, до яких належав Октавіан Август. Неперевершеним вважається володіння Вергілієм виразними засобами мови. В. Брюсов писав, що «для поета читання „Енеїди“ в оригіналі є суцільним рядом здивувань… перед владою людини над стихією слів». Існує безліч перекладів поеми на сучасні мови. Можна пригадати, що початок формування сучасної української літературної мови поклала авторизована «Енеїда» Івана Котляревського.

Ліричними поетами були Горацій і Овідій. Творчість Горація пройнята розумінням ролі поета в суспільстві. Особливо чітко ці думки пролунали в оді «Пам"ятник». До цього сюжету Горація звертався О.С. Пушкін («Я памятник себе воздвиг нерукотворный… «), інші.

Важко склалася доля Овідія. Його збірник «Мистецтво любові» приніс йому величезну популярність і обвинувачення в аморальності. Потім він звернувся до класичних сюжетів — «Метаморфози» («Перетворення») — поетична переробка міфів, у сюжеті яких присутні чудові перетворення. За не зовсім зрозумілих, ймовірно політичних, причин Овідія було заслано до Причорномор «я, звідки він писав пройняті тугою «Листи з Понту» (грецька назва Чорного моря — Понт Евксинський).

У римські часи з «явилося багато новинок у книжковій справі. Крім папірусу, поширився винайдений у малоазійському місті Пергамі матеріал для письма — особливим чином оброблена шкіра — пергамент. Крім книг-сувоїв з «явилися книги-кодекси, які від сучасних книг відрізнялися тільки способом скріплення аркушів. Бібліотеки як сховища документів, книг існували вже давно, а ось бібліотеки для громадського користування виникли саме в Римі. Цікаво, що в цих бібліотеках були передбачені досить ізольовані місця для роботи, оскільки в ті часи люди читали виключно вголос.

Мистецтво. Для практичних римлян мистецтво було одним із засобів розумної організації життя, звідси — провідне місце архітектури. В архітектурі римляни об «єднали етруську і грецьку традиції, східні елементи. Римляни урізноманітнили будівельні матеріали: використали дуже міцний з «єднувальний вапняковий розчин, винайшли бетон. Римські архітектори і будівельники досконало освоїли і дуже широко використали арочну конструкцію, її розвитком стали склепіння і купол.

Центрами політичного і культурного життя в містах були форуми (буквальне значення — ринкова площа). Тут на ранніх етапах проводилися народні збори, зводилися головні храми та інші громадські споруди (більшість з них являли собою базиліки — прямокутні в плані, розподілені поперечними стінами на декілька залів, у перекладі - «царський будинок»). Всіх перевершував уже в республіканську епоху, звичайно ж, римський форум. Юлій Цезар поклав початок традиції будівництва форумів кожним новим імператором (форум Августа, форум Траяна). Частиною форумів були меморіальні споруди, які прославляли перемоги римської зброї, видатних полководців, а потім імператорів: тріумфальні арки і колони (найбільш знаменита — колона Траяна).

Як і раніше важливим було культове будівництво. На відміну від греків, римляни вміщували колонаду найчастіше тільки перед фронтальною стороною храму. Часто будували круглі в плані храми — ротонди (від латинського — кругла). Вони розробили свої варіанти дорійського, іонійського і корінфського ордерів, причому в їх використанні не було такої суворості, як у греків. По мірі зростання могутності Риму храми, спочатку досить скромні, ставали все багатшими і прекраснішими.

Свого найвищого втілення архітектурна й інженерна думка Стародавнього Риму дістала в Пантеоні - храмі всіх богів, побудованому у II ст. н.е., ймовірно, Аполлодором Дамаським. Храм являє собою ротонду, вхід в яку прикрашений портиком. Купол цього храму, відлитий з бетону, в діаметрі перевищує 40 м (за розмірами він залишався в Європі неперевершеним до ХIХ ст.) Люди старовини сприймали купол як символ неба — втілення верховного бога Юпітера. У зв «язку з цим особливу роль відігравав єдиний отвір, розміщений у вищій точці купола. Стовп світла, який проникав через нього, ставав центром композиції. Периметр храму і його висота практично однакові, такі пропорції «збільшують» приміщення. У нішах навкруг залу у давнину стояли статуї богів. Дуже багатими є внутрішнє оздоблення різними сортами мармуру, яке повністю збереглося до наших днів. Уперше в світовій архітектурі в цьому храмі головна роль відведена не зовнішньому вигляду, а створенню особливої внутрішньої атмосфери.

У Стародавньому Римі створюється ряд абсолютно нових типів споруд. Це передусім амфітеатри. Найбільший — амфітеатр Флавіїв або Колізей (I ст. н.е.). Місця для 50 тисяч глядачів спиралися на конструкцію, фасад якої має вигляд триярусної аркади. Арена у формі еліпса була забезпечена складною системою підземних технічних приміщень. Важливою частиною римського способу життя були терми, які служили не тільки лазнями, але і культурними центрами, місцями зустрічей, відпочинку. В епоху імперії терми стали величезними спорудами з внутрішнім оздобленням, які не поступалися палацам. Крім приміщень з холодними і гарячими басейнами, вони включали зали для відпочинку, для фізичних вправ, а іноді й бібліотеки. У бідних міських районах уперше з «являються багатоповерхові житлові будинки — інсули.

Уславили римлян і їх технічні споруди. Мережа чудових мощених камінням доріг з «єднувала всі частини величезної держави. Найдавніша Аппієва дорога, яка вела в Рим, служить і зараз. Римляни запозичили на Сході і довели до досконалості арочну конструкцію мостів. Міста обов «язково оснащувалися складною системою водопостачання. Символом могутності і багатства Риму була протічна вода, яка струмувала в римських вуличних фонтанах. Водопроводи були як підземними, так і наземними. У наземних водопроводах — акведуках — керамічні труби клали на високу аркаду. Для брудної води будувалися підземні канали.

Свої особливості мало образотворче мистецтво. Якщо грецька скульптура прославилася насамперед узагальненими образами, які втілювали людську красу, то в Римі значного розвитку набув жанр психологічного скульптурного портрета. Його джерелами були: особливий культ родини (латиною — «фамілії»), предків у римлян, з одного боку, а з другого — нове сприйняття особистості, її ролі в історії. Мистецтво «оживило» історію, залишивши портретну галерею її головних дійових осіб: Помпея Великого, Юлія Цезаря, Цицерона, Октавіана та інших.

Фресковий живопис і мозаїка — реалістичні, з багатою колірною гамою, з передачею об «єму і глибини простору — стали відомі після розкопок міст Помпеї і Геракуланума, знищених під час виверження вулкана Везувій у 79 р. н.е. Ця трагедія, яка принесла загибель людям, зберегла життя творам мистецтва. Розкопки тут розпочали у XVIII ст., вони тривають і зараз. Про живописні портрети дізналися після археологічних знахідок у Фаюмському оазисі в Єгипті, де склався поховальний обряд, що об «єднав східні і західні традиції. На дошках (іноді - тканинах) на восковій основі були написані портрети померлих, які вражають витонченістю, а також точністю передачі не тільки зовнішності, але й внутрішнього світу людини.

Виникнення театрального мистецтва в Римі пов «язане зі святами збору урожаю. Самобутнім римським театральним жанром були міми — побутові комічні сценки, які включали діалоги, спів, музику і танці (своєрідний прообраз сучасної оперети). Пізніше стали ставитися комедії і трагедії за грецьким зразком. Римські актори походили з середовища вільновідпущеників або рабів. Вони займали, як правило, низьке суспільне становище. У Римі вперше виникають професійні акторські трупи і камерні (для невеликої кількості глядачів) театральні вистави.

Великою популярністю в Римі, особливо в період занепаду, користувалися циркові вистави, гладіаторські бої, що свідчило про деградацію театральної культури.

* * *

В античності порівняно з давньосхідними цивілізаціями було зроблено принциповий крок уперед щодо становища людини в суспільстві, осмислення художньої творчості - складається гуманістична традиція. Відмінність полягає і в ступені впливу на інші народи старовини, і в тому, що культура Греції і Риму ніколи не забувалася і безпосередньо вплинула на подальший розвиток культури.

При всій єдності античної культури, її грецький і римський етапи мають свої особливості. На політичне й релігійне мислення, філософські та юридичні погляди, літературу і мистецтво Західної Європи сильніше вплинув Рим. У культурній традиції Східної Європи, в тому числі України, провідним через посередництво Візантії був грецький вплив. За античності зароджуються явища, які на подальших етапах стануть визначальними в культурі, особливо — християнська релігія.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Авдиев В. И. История Древнего Востока. — М.: Госполитиздат, 1953. -758с.

2. Античная Греция. — В 2-х тт. — М.: Наука, 1983.

3. Асеев Ю. С. Джерела. Мистецтво Київської Русі - К. :Мистецтво, 1979.- 216 с.

3. Барг М. А. Эпохи и идеи. Становление историзма. — М.: Мысль, 1987. -348 с.

4. Белічко Ю.В. Українське радянське мистецтво періоду громадянської війни. — К. :Мистецгво, 1982.- 183 с.

5. Білецький П.О. Українське мистецтво другої половини ХVII-ХVIII століття. — К. :Мистецтво, 1981.- 159 с.

6. Богомолов А. С. Античная философия. — М.: изд-во МГУ, 1985 -368 с.

7. Винничук Л. Люди, нравы и обычаи Древней Греции и Рима.- М.: Высшая школа, 1988. — 496 с.

8. Воропай О. Звичаї українського народу. — К. :Оберіг, 1993.- 590 с.

9. Горфункель А. X., Философия эпохи Возрождения. — М.: Высшая школа, 1990. — 368 с.

10. Гриненко Г. В. Хрестоматия по истории мировой культуры. — М.: Юрайт, 1998.- 669с.

11. Грушевский М. С. Очерк истории украинского народа. — К. :Лыбидь, 1991. -398 с.

12. Гуревич А. Я. Категории средневековой культуры. — М.: Искусство, 1984. -350 с.

13. Дмитриева Н. А. Краткая история искусств. — М.: Искусство, 1990. -319 с.

14. История Древнего мира. В 3-х тт. — М.: Наука, 1983.

15. История искусства зарубежных стран. — М.: Искусство, 1980.- 384 с.

16. История средних веков. — В 2-х тт. / Под ред. Сказкина С. Д. — М.: Высшая школа, 1977.

17. История Франции. — В 3-х тт. — Т. I. — М.: Наука, 1972. -360 с.

18. Історія світової культури. — Либідь, 1994. -320 с.

19. Історія української літератури XX ст. — У двох книгах. /за ред. В. Г. Дончика.- К. Либщь, 1994.

20. Історія української культури /За загал. ред. Г. Крип «якевича. — К. :Либідь, 1994.- 656 с.

21. Ковальчук О. В. Українське народознавство. — К. :Освіта, 1992.- испр. и перераб. / Гл. ред. М. Д. Аксенова. — М.: Аванта, 1999.- 704с.

40. Энциклопедия для детей.- Т.6. — Религии мира. 4.2. — 3-е изд., испр. и перераб. /Гл. ред. М. Д. Аксенова. — М.: Аванта, 1999.- 688с.

41. Энциклопедия для детей.- Т. 7. — Искусство. 4.1 — 2-е изд., испр. и перераб. /Гл. ред. М. Д. Аксенова. — М.: Аванта, 1999.- 688с.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой