Проблема трансформації виборчої системи України

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Разное


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Контрольна робота

з політології

1. Проблема трансформації виборчої системи України

Відомо, що між партійними та виборчими системами існує тісний взаємозв «язок. Виборча система впливає на формування типу партійної системи. Вона зумовлює появу того чи того типу партійної системи, оскільки лише через підтримку на виборах відбувається легітимація партійних мас, що відіграє вирішальне значення у становленні партійної системи.

Потрібно зазначити, що в сучасних демократичних країнах можливе існування лише дво- або багатопартійної системи. Завданням і одночасно проблемою нових незалежних країн у процесі трансформації є вибір вірної виборчої системи, що б забезпечила формування та діяльність адекватної партійної системи, яка б, у свою чергу, слугувала гарантом політичної стабільності суспільства. Розглянемо основні закономірності впливу виборчої системи на партійну, а також на зв’язок виборчої системи із політичною стабільністю.

Французький вчений Моріс Дюверже сформулював «три соціологічних закони» щодо впливу виборчої системи на кількість партій у суспільстві й на відносини між ними, тобто на партійні системи. Він констатував, що виборча систем впливає на політичне життя суспільства головним чином за допомогою партій.

Емпірично цей дослідник установив, що мажоритарна система виборів веде до двопартійної системи; голосування в один тур містить стимули до формування двопартійної системи, за якої створення коаліцій не є закономірністю (наприклад, провал «третьої сили» перед першим туром президентських виборів у Росії в 1996 р.), а голосування в два тури — до двоблокової багатопартійної системи. Виборні посади при цьому є досить привабливими, тому основною метою партій є отримання перемоги на виборах. Це характерно як для президентської, де формуються двоблокові коаліції, так і для парламентської форми правління, за якої діє біпартійна система. Таким чином, у країні формується така партійна система, партії якої мають досить гнучкі позиції і прагнуть до взаємних контактів і пропозицій.

Як правило, мажоритарна система відносної більшості формує монолітну партійну більшість у парламенті, а також однопартійний кабінет. Внаслідок цього з’являється стабільний уряд, який, спираючись на парламентську більшість, проводить послідовну політику щодо управління державою. Така система сприяє ефективному функціонуванні політичних інститутів, посилює «вертикальні» аспекти демократії. Це частково гарантує політичну стабільність, оскільки стабільність уряду не може повністю гарантувати стабільності політичного курсу, який може різко змінюватися при приході до влади опозиційної партії.

Однак, навіть за умов мажоритарної виборчої системи можливе формування так званої малопартійності, коли представлені партії небагаточисельні. Невеликі партії та групи отримують можливість брати участь у формуванні коаліцій для блокування найбільш популярного кандидата у першому турі і у різноманітному співробітництві перед другим туром (наприклад, ситуація напередодні другого туру президентських виборів у Росії в 1996р.). Такі коаліції не є стійкими, тому і виникають певні проблеми після виборів: розбіжності у поглядах, постійна конкуренція, які не можуть забезпечити політичної стабільності.

При пропорційній виборчій системі, яка складається з чисельних партіях, що мають жорстку внутрішню структуру, досить важко досягти однозначної парламентської більшості і сформувати однопартійний кабінет. Партії не залежать одна від одної, тому така система використовує коаліційний принцип діяльності парламенту та коаліційний тип уряду, засобами якого є переговори, компроміси, недовгострокові та слабкі коаліції. Це призводить до слабкості урядів, їх нестабільності, до дрібного політиканства, партійних торгів, непропорційного впливу дрібних партій. Однак, за певних умов коаліційний принцип може демонструвати відсутність різких змін в уряді, що надає політиці держави успіху і співдіє довготривалій політичній стабільності. Варто зазначити, що є суттєвий негативний аспект даної виборчої системи для посткомуністичних партій: дана виборча система стимулює появу мультипартійної структури, а політиків — до пошуків розбіжності в поглядах, оскільки це може послугувати створенню нової політичної партії. Введення ж процентного порогу для обмеження впливу мілких партій призводить до інших проблем. Це дає привід сумніватися у тому, що для пострадянських країн дана виборча система є ефективною, оскільки головною проблемою таких держав є величезна кількість мало чисельних партій.

Однак, за умови, що у країні ще не сформувалася багатопартійність і певна партія й досі утримує владу, пропорційна виборча система може бути досить непоганим вирішенням.

З іншого боку, при вірному впровадженню і дотриманню законодавства даний тип виборчої системи може гарантувати зменшення кількості маловпливових партій та консолідацію політичних сил. Варто зазначити, що для пострадянських країн характерна змішана виборча система, яка на думку деяких авторів є досить ефективною, оскільки вона «здатна забезпечити конфігурацію політичних сил у парламенті відповідно до співвідношення сил у суспільстві на час виборів, реалізуючи переваги та певною мірою долаючи недоліки мажоритарної та пропорційної систем». Змішана виборча система базується на комбінації елементів пропорційної та змішаної систем, за якої прихильники «малих партій» змушені голосувати за провідні партії. Таким чином, мало партійність повністю виключається. Однак, існує інша проблема, доказом якої є вибори до російської Думи 1995 р., коли кваліфікаційний бар'єр подолало декілька партій, які отримали загалом менше половини голосів виборців. Це дає підставу сумніватися в ефективності даної виборчої системи в пострадянських країн, де і без того виникають сумніви щодо легітимності обраної влади.

Окрім підходу Дюверже існує й інша думка щодо залежності партійної системи від результатів виборів та типів виборчих систем. Виділяють такі закономірності появи певного типу партійної системи:

— системи, основані на партіях з мажоритарним напрямком, які характеризується тим, що при рівних можливостях партій тривалий час віддають перевагу лише одній партії;

— системи з домінуючою партією, в яких партія прагне набрати не менш 30% голосів на виборах, але змушена шукати союзників для формування уряду;

— системи, які спираються на коаліцію міноритарних партій і які функціонують як коаліційна багатопартійність.

Однак, як ми вже встановили, у демократичній країні рано чи пізно складається або дво-, або багатопартійна система, яка також тісно пов’язана із поняттям політичної стабільності. Цей факт дає підставу проаналізувати переваги і недоліки кожної з систем.

Багатопартійна система відображає досить широкий політичний спектр суспільства, демонструє реальні співвідношення та розстановку політичних сил у країні.

З іншого боку, що особливо стосується посттоталітарних країн, у яких існує величезна кількість малочисельних партій, це призводить до надмірної сегментації електорального кола під час виборів. Проблема у тому, що велика кількість партій і блоків, що беруть участь у виборах, ще не гарантує більш широкого представництва інтересів різних груп у парламенті.

Надмірна фрагментарність політичних сил у парламенті ускладнює проблему формування стабільного і ефективного кабінету міністрів, оскільки блоки не є стійкими і довгостроковими.

Крім того, як засвідчує практика пострадянських країн, багатопартійність сприяє появі феномена «безвідповідальної опозиції». Не маючи змоги прийти у законодавчий орган, дрібні партії можуть займатися популізмом, знаючи при цьому, що їм цього виконувати не доведеться. Такою поведінкою «опозиційні» партії сприяють радикалізації настроїв суспільства, що виключає існування політичної стабільності.

У свою чергу двопартійна система забезпечує більш стійке політичне життя: стабільне однопартійний уряд, домінування протягом тривалого часу єдиного політичного курсу. Однак, для посткомуністичних країн така система є дещо загрозливою, оскільки вона являє собою монопольне положення двох партій у політичному просторі, роблячи тим самим прагнення здобути владу іншими партіями практично неможливими. Таке положення дуже схоже на нещодавню однопартійність, враховуючи традиційні історичні особливості даних країн. Крім того, формування двопартійності практично неможливе у пострадянських країнах, оскільки воно потребує наявності багаточисельних партій. З іншого боку, політична практика свідчить, що кількість партійних блоків і партій зменшується за політичною та економічною стабільністю, оскільки останні, концентруючи політичні сили, не вимагають наявності великої кількості партій та блоків. Отже, бачимо, що виборча система значно впливає на формування партійної системи, а також на політичну стабільність. Партійна система теж значно впливає на існування партійної стабільності. Остання, у свою чергу, обумовлює існування певного типу партійної системи. Це означає, що вищезгадані явища тісно пов’язані і обумовлюють існування один одного.

2. Джерела права за Каутільєю

Головним джерелом права за Каутільєю виступала «Артхашастра». Це джерело відповідно до індійської традиції, приписується мудрому брахману Каутильї (відомому також під ім «ям Чанакья), впливовому раднику і міністру Чандрагупти I. (IV-III ст. до н.е.). За даними сучасної науки, вона оформлялася протягом тривалого часу між першими століттями до нашої ери і перших століть нашої ери, підсумовуючи і критично сприймаючи всі те, що було створено до її древніми мислителями Індії.

По обсязі і структурі «Артхашастра» являє собою об «ємний фоліант, що складається з чотирнадцяти розділів, кожний з який містить від 15 до 40 підвідділів. «Артхашастра» складається з наступних розділів: «Про правила поведінки», «Обов «язки наглядачів», «Про судочинство», «Про усунення перешкод (на шляху до суспільного порядку)», «Про застосування витончених засобів (державної політики)», «Про основи держави», «Про шість методів (зовнішньої) політики», «Про нещастя в державі», «Дії, що наміряється напасти», «Стосовне до війни», «Образ дій у відношенні об «єднань», «Про положення найсильнішого (пануючи)», «Про засоби до оволодіння зміцненням», «Застосування таємних засобів», «Методика (трактати, методи науки)».

По своєму змісту і значенню цей добуток не тільки являє собою керівництво до керування державою, але і є видатним пам «ятником політичної, економічної, дипломатичної, юридичної, філософської і військової думки в древній Індії. В вступі до «Артхашастрі» говориться, що вона являє собою «єдине керівництво політики, що складено на підставі витягів з більшої частини тих посібників з політики, що були створені древніми вчителями з метою оволодіння землею і для її охорони». Крім того вона «досліджує в навчанні про державне керування — вірну і невірну політику» (Артхашастра, 1993, с. 36).

У «Артхашастрі» обґрунтоване положення про те, що «навчання про державне управління» — є однієї з найважливіших (після філософії і навчання про господарство), системоутворюючих і самостійних наук. «Наука про державне управління — засіб для володіння тим, чим не володіли, для збереження придбаного, для збільшення збереженого, і вона розподіляє серед гідних прирощене добро. З нею зв «язані всі мирські справи» (Артхашастра, 1993, с. 36−37).

У «Артхашастрі», поряд з визнанням того, що «закон заснований на істині», явна перевага віддається практичній користі «артхі» і обумовленими нею політичним заходам і адміністративно-владним установленням. Саме корисність виступає в цьому дослідженні як визначальну основу і ведучого принципу політичних дій, що відповідають задачам сильної, караючої влади і цілям збереження існуючої соціальної системи. У «Артхашастрі» проглядаються теоретико-прикладні аспекти політичного керування в умовах царської влади, елементи макрополітичного і макроекономічного підходів. Рефреном у всьому трактаті проходить думка про те, що влада і багатство варто здобувати, відстоювати і збільшувати всіма способами як гарними, так і дурними, коли останні виявляються більш надійними чи єдино можливими. Через півтора тисячоріччя цей принцип розгляне і розробить видатний флорентійський політолог Нікколо Макіавеллі (1469 — 1527) у своїй знаменитій роботі «Государ».

Виділення корисності як самостійний початок, означало помітний крок у формуванні індійської світської доктрини політики і законодавства. Подібне вивільнення політики з морально-религозних вуз, що міститься в «Артхашастре», дало визначені підстави для характеристики, що зустрічається в літературі, її автора в якості індійського Макіавелли, хоча на наш погляд, із хронологічної точки зору, було б точніше називати самого Макиавелли (1459−1627 р.) італійським Каутілья.

«Артхашастра» — це наука про те, як варто здобувати і зберігати владу, іншими словами, наставляння по мистецтву правителя. Своїм особливим місцем в історії идийской політичної думки «Артхашастра» зобов «язана зводу прийомів політики і керування. Каутилья оповідає не тільки про борг, але і про мистецтво і ремесло правителя — що і як потрібно робити, щоб збільшити влада і багатство. Хоча гарний цар виступає в Каутильи як батько народу, що малюється їм система керування далека від ідилії, вона насичена гострими протиріччями, взаємною недовірою, підозрілістю й інтригами. Звідси ретельно розроблена система шпигунства, стеження і контролю.

У трактаті широко представлена технічна сторона мистецтва керування. Великий інтерес представляють принципи, етичні основи політики. Каутилья переконаний, що влада і багатство варто здобувати, відстоювати і збільшувати всіма способами, як гарними, так і дурними, коли останні виявляються більш надійними і єдино можливими. «Той метод, — писав Каутилья, — із застосуванням якого не виходить ні процвітання, ні упадка, веде до стану застою» (Артхашастра, 1993, с. 299.).

У розділі, присвяченому основам держави, сказано: «Основними елементами держави є: государ, міністр, сільська місцевість, укріплені міста, скарбниця, військо, і союзники». Дуже докладно характеризується «ідеал государя». З погляду якостей, що залучають до нього людей він повинний бути високого роду, із щасливою долею, справедливим, правдивим, що не змінює своєму слову, не мати у своєму оточенні облич негідних. Йому повинні бути властиві такі якості розуму, як допитливість, здатність учитися, пізнавати, міркувати про привід пізнаного, відкидати негідне і проникати в істину. Його діяльність повинні відрізняти наступні позитивні якості: красномовство, спритність, уміння відплачувати за добро і зло, далекоглядність, бути митецьким при виборі світу і війни, а також бути вільним від пристрастей, гніву, жадібності, неуважності, похилості до наклепу. У розділі міститься попередження: цар, що не має позитивних якостей, гине від своїх чи підданих ворогів.

Важливе значення придается нарадам, що проводить цар. Нарада повинна бути закритим, «з який не минають розмови, куди не можуть заглянути і птаха». Перелічуються наступні п «ять елементів наради: спосіб приступу до справ, наявність достатнього числа людей і матеріалів, визначення часу і місця, протидія невдачам, щасливе завершення справи.

Становить інтерес розділ за назвою «Спостереження у своїй країні за партіями людей відданих і людей по-зрадницькому набудованих». Тут розписується тотальне стеження і техніка провокацій. Стежити треба за усіма — і за головними посадовими особами, і за простими городянами і сільськими жителями. Шпигунам рекомендується впроваджуватися в місця масових скупчень людей — у зали збор і навіть місця священних обмивань: «Нехай шпигуни, переодягнені пустельниками, голеними чи з заплетеною косою, довідаються достаток і невдоволення людей». Задоволених цар шанує матеріальними дарунками і знаками уваги, незадоволених піддає покаранню. Образ «ідеального царя», явно тьмяніє на тлі дій, що пропонуються царською владою шпигунам.

В зовнішній політиці держави варто застосовувати шістьох методів:

— мир, що припускає договір, який зв «язує ворогуючі сторони;

— війну, як заподіяння шкоди супротивнику;

— вичікувальне положення як перебування в байдужному стані;

— настання, тобто вживання заходів до нападу на супротивника;

— пошуки союзу з кимсь на стороні, з іншою державою;

— двоїсту політику, як використання те війни, то світу.

Не позбавлений інтересу і таке розглянуте питання: йти на війну проти більш сильного, але несправедливого чи правителя йти проти слабкого, але такого, котрий править справедливо? Відповідь міститься в «Артхашастрі» такий: варто йти проти більш сильного, але правлячого несправедливо. Тому що якщо такий правитель піддасться нападу, те його піддані не будуть йому допомагати; вони допоможуть вигнати його чи перейти на сторону його ворога. Якщо ж піддасться нападу більш слабкий, але справедливий, то його піддані будуть йому допомагати, і не відомо чим закінчиться напад (див.: Артхашастра, 1993, с. 31−37, 284−299).

У «Артхашастрі» поряд із традиційним пієтетом до «дхарми» і визнанням того, що «закон заснований на істині», перевага віддається практичній користі «артхи» і обумовленим нею політико-правовим заходам і адміністративним установленням. Саме корисність виступає в книзі як визначальну основу і ведучого принципу політичних дій, що відповідають задачам сильної, караючій владі і цілям збереження системи варн. Виділення корисності як самостійний початок поряд і в загальній відповідності з «дхармою», морально і релігійно освяченою законністю, означало помітний крок у формуванні світської доктрини політики і законодавства.

3. Дуалістична монархія характеризується тим, що:

г) влада монарха обмежена парламентом.

Якщо детальніше, то монархія -- форма державного правління, при якій державна влада зосереджена цілком або частково в руках однієї особи — монарха, передається в спадщину, не залежить від населення (як правило, не затверджується ним)

Протягом історії виникали різні види монархій:

1) східна деспотія, заснована на азіатському засобі провадження;

2) антична (рабовласницька);

3) феодальна:

а) ранньофеодальна — характеризується великим ступенем децентралізації,

б) станова-представницька — влада монарха поєднується із наявністю станово-представницького органу (Іспанія — кортеси, Франція — генеральні штати, Англія — парламент);

в) абсолютна,

4) конституційна.

Розглянемо абсолютну та конституційну монархії, тому що інші практично не існують.

Монархія

Абсолютна (необмежена) Конституційна (обмежена)

Монарх не обмежений конституцією; здійснює законодавчу діяльність; керує урядом, який формує сам; контролює правосуддя, місцеве самоврядування, тобто вся державна влада зосереджена в його руках (характерна для рабовласницьких і феодальних суспільств). Збереглася в первозданному вигляді (без конституції і парламенту) в одиничних країнах (султанат Оман). Сучасна абсолютна монархія, як правило, має і конституцію, і парламент. Конституція встановлює, що влада виходить від монарха, тобто затверджує його абсолютну владу Парламенту приділяється роль консультативної ради при монарху (Кувейт, Саудівська Аравія), яка у будь-який час може бути розпущена (у Бахрейні розпущена через півтора роки після створення) Влада монарха обмежена конституцією, він не може прямо впливати на склад і політику уряду, що формується парламентом і підзвітний йому; парламент здійснює законодавчу діяльність (Велика Британія, Іспанія, Данія, Швеція, Бельгія, Голландія, Японія та ін.).

Конституційна монархія може бути парламентською та дуалістичною. Остання форма практично відживає.

У парламентській монархії влада монарха в законодавчій, виконавчій і судовій сферах діяльності символічна. Монарх лише підписує законодавчі акти, прийняті парламентом, і формально зберігає статус глави держави — виключно з представницькими повноваженнями. Фактичним главою держави (прем «єр-міністром) стає лідер партії, яка володіє найбільшим числом депутатських місць у парламенті. Уряд формується парламентом і лише йому підзвітний.

Сучасні монархії здебільшого є парламентськими (Японія, Іспанія, Швеція, Данія та ін.).

Дуалістична монархія (двоїста монархія) — форма державного правління, за якої поряд з монархом функціонують парламент і уряд. Глава держави особисто формує уряд, який відповідальний не перед парламентом, а перед монархом. Монарх має право вето на закони, які приймає парламент.

У дуалістичній монархії юридичне і фактично влада поділена між урядом, що формується монархом (або призначеним їм прем «єр-міністром), і парламентом. Монарх вже не має законодавчої влади, вона перейшла до парламенту, але він ще зосереджує у своїх руках виконавчу владу і формує уряд, відповідальний перед ним, а не перед парламентом. Монарх своїми указами регулює багато сфер суспільних відносин. Він має право відкла-дального вето щодо законів, які видаються парламентом, і право розпуску парламенту.

Дуалістична монархія характерна для перехідного періоду від феодалізму до капіталізму. Вона є своєрідною спробою примирити інтереси феодалів (їх переважно виражає монарх) і інтереси буржуазії (їх представляє парламент). Наприклад, дуалістична монархія була в кайзерівської Німеччині в 1871—1918 pp. Вона існувала також у Тунісі, Таїланді, Лівії, Ефіопії та інших країнах. У деяких сучасних країнах (султанат Бруней, королівство Тонга) збереглися окремі риси дуалістичної монархії.

Література

1. Бебик В. М. Базові засади політології. К.: МАУП, 2000.

2. Гаджиев К. С. Политическая наука. — М.: Логос, 1995.

3. Мурадян А. А. Двуликий Янус. Введение в политологию. — М.: Наука, 1994.

4. Вятр Є. Соціологія политических отношений. — М.: Прогресс, 1979.

5. Бебик В. М. Базові засади політології. К.: МАУП, 2000.

PAGE

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой