Радіочутливість

Тип роботи:
Реферат
Предмет:
Різне


Дізнатися вартість нової

Детальна інформація про роботу

Витяг з роботи

Радіочутливість


Радіочутливість — це здатність живих організмів реагувати у відповідь на подразнення, викликане поглинутою енергією іонізуючого випромінення. Радіочутливість частіше на оцінюють за смертельною дією радіації.
У 1906 році Бергон'є та Трибондо вивчаючи дію опромінення на сім'яники щурів, з’ясували, що герменативні клітини значно пошкоджувались при опроміненні, у тому годину як інтерстеціальні залишалися непошкодженими. На основі цих спостережень смердоті сформулювали закон, який каже, що клітини є радіочутливими, якщо смердоті мають високу мітотичну активність, якщо в нормі смердоті здатні до великої кількості поділів, й якщо смердоті морфологічно й функціонально не диференційовані. Диференційована клітина — це зріла спеціалізована клітина, що не схильна до поділу. Таким чином радіочутливість тканини прямо пропорційна її мітотичній активності та обернено пропорційна ступеня диференціювання клітин, із які вона утворена. Отож, тканини, що діляться, є дуже радіочутливими, а более диференційовані є более резистентними.
То в ссавців печінка, м’язи, мозок, кістки, хрящі та сполучна тканина відносяться до резистентних, оскільки ці тканини у дорослих проявляють низьку проліферативну активність й складаються з спеціалізованих зрілих клітин. Навпаки ж клітини кісткового мозку, гермінативні клітини яєчників та сім'яників, епітелій кишківника та шкіри є сильно радіочутливими. Виключення: овоцити та лімфоцити хоч й не діляться, але й є радіочутливими.

Рівні радіочутливості.
Розрізняють наступні рівні радіочутливості: на клітинному рівні - мікро- та макрорадіочутливість (на рівні молекул та на рівні органоїдів), у багатоклітинних організмів розрізняють тканинний рівень, організмений рівень.

Дія іонізуючого опроміненя на рівні клітини.
Завдяки деяким захисним системам різномаінтні організми зберегли свою спадкову інформацію. Тому дози іонізуючого випромінення, що відповідають природного фонові, не шкідливі для життєдіяльності переважної більшості організмів та їхнього потомства. Проте навіть природний рівень випромінення в окремих випадках може спричинити шкідливі мутації. З підвищенням дози іонізуючої радіації імовірність виникнення таких змін зростає.
За ефектом прояву розрізняють два основних типи ушкожень ДНК- сублетальні та потенційно летальні. Перші не можна вважати безпосередньою причиною загибелі клітин, але й смердоті сприяють їй при тривалому чи наступному опроміненні. Прикладом є одиниічні розриви нитки ДНК — смердоті не смертельні, проте чим їхнього понад, тім імовірнішою стає поява подвійних розривів, котрі зумовлюють зазагибель клітини. Потенційно летальні ушкодження ДНК спричиняють зазагибель клітин, але й за певних умів смердоті усуваються завдяки реперативним системам.
Під годину дії іонізуючого випромінення уражуються також й інші біологічно активні сполуки, проте кількість клітин, що гинуть, значно менша, ніж у разі порушення структури ДНК. До таких речовин належати білки, ліпіди, вуглеводи, гормони й вітаміни.
При поглинанні білковими розчинами досить високих доз енергії випромінення (100 Грн й понад) змінюється конформація білкових молекул, відбувається їхня агрегація та деструкція. Якщо організм тварин опромінюється значно меншими дозами (приблизно 50 Грн), знижується концентрація вільних амінокислот, особливо метіоніну та триптофану, що сповільнує біосинтез білка. Зменшення вмісту сульфгідрильних груп у тканинах опроміненого організму — один із найбільш ранніх ефектів дії іонізуючого випромінення, що проявляється, мабуть, внаслідок впливу радикалів й перекисів.
Ферментні системи реагують на опромінення по різному: їхня активність може зростати, знижуватись чи залишатись незмінною, проте при великих дозах смердоті інактивуються.
Високою чутливістю до дії іонізуючого опромінення характеризуються процеси, що супроводжуються утворенням АТР. Насамперед це окислювальне фосфорилювання у внутрішній мембрині мітохондрій.
Опромінення розчину простих сахарів високим дозами спричинює їхнє окислення й розпад, полісахаридів — зменшення в’язкості й розпад на прості сахари. При поглинанні організмами доз 5−10 Грн порушуються процеси розщеплення глюкози, знижується вміст глікогену в тканинах, змінюються властивості ряду вуглеводів.
Дія іонізуючого випромінення призводить до підвищення окислюваності ліпідів, що зумовлює утворення перекисів, до перерозподілу вмісту ліпідів в різних тканинах.
Поглинена макромолекулами енергія може мігрувати по молекулах, зумовлюючи зміни в найслабших місцях. Насідком таких процесів є порушення структури та функцій біологічних мембран, а згодом й метаболізму (розпад білків, нуклеїнових кислот).
Іонізуюче випромінення зумовлює різноманітні ушкодження внутрішньоклітинних структур. Найчутливішими до радіації у клітинах ссавців є мітохондрії та ядро. При ушкодженні мітохондрій порушуються процеси енергозабезпечення клінити. Власлідок змін у ядрі пригнічуються енергентичні процеси, порушується функція мембрани. Можливі також усі види мутацій (зміну числа й структури хромосом, структури генів), що призводить до утворення білків із порушеною структурою, котрі втрачають біологічну активність.
Чутливість клітин до випромінення залежить від швидкості процесів обміну, що відбуваються у яких, й кількості внутрішньоклітинних структур. Клітини із великою кількістю мітохондрій менш чутливі; клітини із диплоїдним набором хромосом менш чутливі за клітини із гаплоїдним набором хромосом.
Слід зазначити, що кінцевий ушкоджуючий ефект радіації залежить від активності процесів відновлення, бо значна частина первинних ушкоджень є потенційними й реалізується, якщо не відбуваються відновні процеси.
Показати Згорнути
Заповнити форму поточною роботою