Родина – природній осередок найглибших людських почуттів

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Разное


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Родина — природній осередок найглибших людських почуттів


Відомо, що сім'я — природне й найбільш стійке формування людського суспільства, Яка акумулює в собі усі найважливіші його ознаки. Сім'я завжди був найкращим колективним вихователем, носієм найвищих національних ідеалів.
Деякі золоті перлини народної мудрості, в які закодовано подивися попередніх поколінь поціновано значення сім'ї у житті суспільства:
«Яка вода, такий млин, який батько, такий сін»; «Який батько, такий сін»; «Який батько, такі і діти»; «Які мамка і татко, таке і дитино»; «Який дід, такий його плід»; «Дурна матір — дурні діти»; «Якого породила ненька, такого і приймає земелька»; «Живемо не батьками — помремо не людьми».
У. Сухомлинський вважав, що найблагороднішою роботою кожної сім'ї ї творення людини. Характерною рисою цієї роботи є ті, що людина знаходить у ній ані із чим не зрівняне щастя. Адже, продовжуючи рід людський, батько і матір повторюють самих собі, й від того, наскільки свідоме це повторення, залежить моральна відповідальність за людину, за її майбутнє. Звертаючись до батьків У. Сухомлинський нагадував:
«Якщо ві хочете статі неповторною особистістю, якщо ві мрієте облишити после собі глибокий слід на землі - не обов’язково бути видатним письменником чи вченим, творцем космічного корабля чи відкривачем нового елементу періодичної системи. Ві можете утвердити собі у суспільстві, засяяти красивою зіркою неповторної індивідуальності, виховавши хороших дітей, хороших громадян, хороших трудівників, хорошого сина, хорошу дочку, хороших батьків для своїх дітей. Творення людини — найвище напруження всіх сил. Це й життєва мудрість, й майстерність, й мистецтво. Діти — не лише й не скільки джерело радості. Діти — це щастя, створене працею. «
бацьки й діти! Діти й батьки!
Нерозділиме й одвічне коло…
Б. Р. Олійник.
Добрий дух рідного дому, тепло домашньої атмосфери, одруження із милою людиною — джерело щасливого життя, далі, успішного виховання дітей. Рідна домівка, рідне гніздо — то в народі називають батьківську хату, як особливе місце для людини, а тім понад для дитини. «Важко виразити словами… — писавши До. Д. Ушинський, — ті особливе світле щось, що народжується в нашій душі, коли ми згадуємо тепло рідного сімейного гнізда. До глибокої старості залишаються в нас якісь сердечні зв’язки із тією родиною, із якої ми вийшли».
Про значення рідного дому в житті людини говорять:
«Скрізь добро, а вдома найкраще»; «Удома і стіни допомагають»; «Добре тому, хто в своєму дому»; «Своя хата — своя щоправда, своя стріха — своя втіха»; «М пізно додому і опівночі»; «Свій дім не ворог: коли прийдеш — то прийме».
Рідна домівка — це не лише місце притулку, дах над головою, а і сімейне вогнище, місце захисту від життєвих незгод. Про це навіть свідчить народна масова рухлива гра для дітей «Гусаки, гуси, додому!» «Вовки» — два, три гравці - ловлять інших учасників гри — «гусаків», котрі, щоб уникнути небезпеки, прагнуть швидко забігти «додому». А «вдома» уже ніякий вовк не страшний. Тут не сміє тобі зачепити. До речі, спорудження «будинку», як місця притулку і захисту є однією із найпоширеніших ігор у дітей.
Батьківську хату діти ніколи не забувають, вон вабить із далеких країн, адже, прийшовши до неї, неодмінно п'єш найцілющу, найсолодшу воду — живу воду із рідної криниці, щоб набратися сил, снаги.
Незгладний вплив батьківського дому на формування особистості створюється завдяки щирій материнській ласці й небагатослівній любові батька, домашньому теплу, піклуванню, затишку й захисту, сімейній злагоді.
Красивий тієї дім, де живе одностайна й міцна сім'я, де панують любов, злагода та повага.
Щаслива та оселя, що повниться радісним дитячим багатоголоссям, де діти ростуть у дружньому родинному колі, у гурті своїх братів й сестер.
«Нащо скарб, коли в сім'ї лад», — кажуть в народі. І в цьому вислові закладено глибокий педагогічний зміст. Народна педагогіка надає першорядного значення виховному клімату сім'ї як основному чиннику у формуванні особистості. Неодноразово можна почути: гарна та сім'я, де виростають гарні діти. Цим підкреслюється та особлива роль, якої відіграє у вихованні дітей загальний мікроклімат сімейного життя, його настрій, уклад, спрямованість. Лад у сім'ї Веде до створення, як тепер прийнято говорити, сприятливого педагогічного клімату, а отже, й до виховних успіхів. А це буває у такій сім'ї, де усі живуть цілеспрямованим життям згуртованого, здорового колективу, де усі люблять й поважають одне одного, де панує дух взаємодопомоги, тепла, щирої турботи, де побудована справжня сім'я.
У сім'ї, Яка народжує дітей, закладає основні підвалини їхнього виховання й формування характерів, народна мудрість бачить свій головний педагогічний інструментарій.
Пошанне ставлення до рідні проповідують укра-їнські народні прислів'я й приказки («Хоч й по коліна в воду, аби до свого роду», «Свого доправляйся, роду не чужайся», «Немає в світі, як батьківщина», «Свій хоч не заплаче, то скривитися, хоч не скривитися, то ми не висміє»). Жити на світі без зв’язків з родом й родинної підтримки важко: як «немає роду — родиночки», то «ані до чого притулитися», «нікому порадоньки дати». І навпаки:
У кого батько, в кого матір —
є із кім розмовляти;
У кого брати, в кого сестри —
Є із кім погуляти.
Особливо нестерпним є становище поза родом у чужому краї:
Соловейку маленький, в тобі голос тонесенький,
Защебечи ти Мені, бо зробив у чужій стороні;
Бо зробив у чужій стороні, немає роду при мені,
А ані роду, ані родини, ані просвітлої години,
Ні отця, ані матусі, ані рідного брата.
Без зв’язку із ріднею, як й із рідною країною, людина безпорадна. Тому таким хвилюючим й щирим є звернення до родини:
Вербо ж ти моя, вербо,
Чого хиляєшся?
Чого цураєшся?
Ой роді ж мой, роде,
Не цурайся мене.
Роду немає перекладу. Народні педагоги сумлінно трудяться над тім, щобо сформувати в молодого покоління знання й відчуття роду. У цьому незмінному прагненні закладений глибокий філософський й педагогічний зміст. Саме через відчуття роду й завдяки йому кожна людина приходити до світлого образу Батьківщини, до щирих, глибоких й чесних роздумів про найістотніший, найголовніший сенс людського життя. Слова рід, батьківщина часто фігурють у народному спілкуванні: рід як ряд поколінь, що походять від одного предка, батьківщина, як група людей, що складається із чоловіка, жінки, дітей та інших близьких родичів, котрі жисуть разом. Ці слова прийшли до обігу в практику народного виховання здавна, ще зі староруських часів. Народ створив багату лексику для позначення різних родинних стосунків. Завдяки цьому народна педагогіка має в своєму розпорядженні повний набір назв спорідненості та свояцтва. Родичі і свояки підтримують між собою дійові контакти. Вони часто зустрічаються й спілкуються, особливо якщо мешкають в одному місті чи селі, радяться, допомагають один одному, діляться радістю й горем. У народі здавна прийнято влаштовувати традиційні родинні свята, на котрі запрошують всіх родичів й свояків. Цікаво, що до всіх цих та інших взаємин між родичами й свояками активно залучаються не лише дорослі, а і діти. Для дітей такі родинні взаємини є джерелом не лише задоволення й втіхи, а і великої виховної сили.
У нашому народі, як й у всіх народів світу, здавна живе добра й шляхетна традиція: підгримувати теплі родинні взаємини, долати родинні незгоди. І все це робиться насамперед зазаради дітей, щоб виховати у яких родинні почуття. Саме про це йдеться в українській народній пісня «Під білою березою». Брат й сестра живуть в незгоді через посаг (братові батьки дали понад). Однак сестра усе ж таки таки вирішила відвідати брата, заявивши:
Не прийшла їсти, пити,
Алі прийшла подивитись,
Щоби мене діти знали
Та і тіткою називали.
«З родини йде життя людини», «Без сім'ї - немає щастя на землі» — твердять укра-їнські народні прислів'я й приказки. Такі сам твердження виражають афоризми і інших народів. «Сім'я — ключ до щастя».
Народна мудрість про сім'ю немов перекликається із тими словами високої оцінки сім'ї, якої дали класики педагогіки О. С. Макаренка та В. О. Сухомлинський. О. С. Макаренка назвавши сім'ю тім «природним первинним осередком, де реалізується краса людського життя, куди приходять відпочивати переможні сили людини, де ростуть й живуть діти — головна радість життя».
«У сім'ї шліфуються найтонші грані людини — громадянина, людини — трудівника, людини — культурної особистості. З сім'ї починається суспільне виховання. У сім'ї, образно кажучи, закладаються коріння, із якого виростають потім й гілки, й квіти, й плоди. Сім'я — це джерело, водами якого живитися повноводна річка нашої держави. На моральному здоров'ї сім'ї будується педагогічна мудрість школи». Сім'я робить життя повнокровним. Сім'я дає щастя. Одиноку, без сім'ї людину називають «перекотиполем». Життя такої людини беззмістовне, нецікаве, безперспективне. Воно нерідко порівнюється із безплідним деревом, щербатим горщиком:
Ой горі тому нежонатому,
як тому горщику щербатому,
Коли ще не кипить, та уже й збігає,
Куди не повернешся — щастя немає.
Людина, Яка із якихось поважних причин залишилась без сім'ї, заслуговує глибокого співчуття. Якщо ж вона навмисне уникає обов’язків сім'янина, то її осудять. Недаремно вважають, що проживши на світі лише тієї, хто побудував нову хату, викопав криницю, посадивши дерево, створив міцну сім'ю й добро виховав дітей. Жити, за народними поглядами, означає творити людину, продовжувати собі у своїх дітях.
Народна педагогіка емпіричним шляхом прийшла до цілком матеріалістичних з висновками про функцію сім'ї в суспільстві - відтворення людського роду й виховання дітей, організація господарської діяльності, побуту й дозвілля. Основою сім'ї є шлюб. Шлюб — відповідальний й надзвичайно важливий та вирішальний крок у житті кожної людини («Оженитися — не дощ переждати», «Заміж вийти — не дощову годину пересидіти»). Шлюб береться попри всі життя («Се не так на рік, але в цілий вік», «З кім вінчатися із тім й кінчатися»). Він накладає на людину нові серйозні обов’язки («Заміж іти — треба знаті, що немає ані вислуг, ані відставки», «Не штука женитися, та треба журитися, треба ложки, треба миски, треба ночов й колиски». А тому і одруження вимагає тверезої розсудливості («Перш ніж одружитись, треба роздивись»). Народна педагогіка застерігає від легковажності, негативно переносити до непродуманих поспішних шлюбів. («Козак оженився, неначе утопився», «Поспішився — оженився й в біду зразу ввалився», «Ступивши у закон, як собака в цибулю»). Народну педагогіку можна назвати сумлінною будівницею, невтомною піклувальницею про сім'ю як виховну організацію. У ній усе ретельно і педагогічно передбачливо розраховано ось, щоб будувати дружну, здорову й міцну сім'ю, здатну матір дітей й правильно їхнього виховувати. Одружуватися треба тоді, коли настане для цого час, щоб було б ані зарано, ані запізно, але й неодмінно в молодості («Не кайся, рано уставши, змолоду одружившись»). І в цьому є значний життєво-педагогічний сенс. Якщо своєчасно одружишся, то встигнеш виховати дітей й допомогти їм, дочекаєшся онуків, бо і правнуків. Дозріти до шлюбу в загальноприйнятому розумінні означає певну здатність самому уже на хліб заробляти і матеріально утримувати сім'ю, бути готуємо виконувати усі нелегкі сімейні обов’язки. Основою для шлюбу й створення сім'ї є не якась майнова чи інша вигода для когось, а щире взаємне кохання між подружжям («Хоч в одній льолі, аби до любові», «Не із багатством жити, а із людиною»). Справжнє кохання народ ставити значно вище від усякого багатства, срібла і золота.
У багатьох піснях народна педагогіка утверджує віру в неминучу перемогу кохання як основи родинного щасливого життя, а із ним й здорового виховного осередку. Колі побираються закохані, то і життєві труднощі здаються не такими уже і страшними, бо там, де згода в сімействі, найважче стає легким. Краса високих людських почуттів як основа справжньої сім'ї знайшла відображення в численних українських народних піснях про кохання. Про цементуючу силу кохання в сім'ї народ складав казки, оповідання й легенди.
Народна педагогіка застерігає від шлюбу із розрахунку, вчить совість на багатство не міняти. («Одружуйся на дочці, а чи не на тещі»). У ситуації ж вибору любові чи багатства перевага надається любові:
Не там щастя, не там частка, де багаті люди,
Хто злучиться з милою, тому гаразд буде.
Тієї, хто оженився зазаради багатства, дуже швидко розчаровується («Є в неї волі, та корови, але й немає із нею любої розмови», «Де беруться не із любові, там щастя не буде»).
Свідчення прагнення одружитися із доброю людиною може бути звичай, поширений колися на Русі; парубкові, який приходив свататись до дівчини, пропонували стілець, на якому сиділа кішка. Якщо хлопець штовхне її роздратовано, означати він злий, поведеться лагідно — добрий.
Серед рис, котрі наречені хотіли б бачити одне в одному такі, наприклад, як правдивість й щирість, чесність й шляхетність, хазяйновитість, прагнення матір дітей й виховувати їхні, рішучість й відважність у боротьбі за сімейне щастя. Саме на цьому грунті і постала карпатська легенда про шовкову косицю — шовкову квітку. Так гуцули називають дивний витвір природи, відомий як білотка альпійська, чи едельвейс. Ніжна шовкова квітка зростанні на неприступних кам’яних урвищах. Тільки сміливець міг принести коханій дівчині цю квітку. Міг принести, а міг й загинути. Алі тієї, хто, ризикуючи життям в ім'я любові, приніс квітку, тієї зможе захистити свою любов, тієї вартий любові. Розповідають, аби так одружувалися колися гуцульські легені.
Одне із найвищих мірил людської гідності й порядності в народній педагогіці - честь людини. Тому і тім, хто одружується, хочеться матір супутника свого життя із чесного роду. У народній пісня «Ой вийду я завжди за ворота» дівчина то й каже парубкові:
Пішов, гидкий, прийшов, стидкий,
Поганого роду…
При одруженні не обходитися без авторитетного слова і порад батька і матері. Добре виховані діти, коли стають на рушник щастя, не забувають попрости благословення своїх батьків. Батьківське благословення знаменує собою майбутнє щастя молодої сім'ї. Мудра порада батьків сприймається із глибокою вдячністю.
— Люба порадонька із тобою мой батеньку,
Коли ві Мені порадили
І до вінонька випровадили.
як бачимо, народна педагогіка народила і виплекала тієї ідеал наречених, до якого треба прагнути, який треба утверджувати в житті.
Істини, проголошені народною педагогікою, вічні. Вони ніколи не старіють. Інша річ, що у втіленні цих істин кожна історична доба може вносити певні корективи.
Загальновідомо, що атмосфера для нормального виховання дітей визначається насамперед нормальними взаєминами їхніх батьків як подружжя, чоловіка і жінки. «Весілля, — кажуть в народі, — відбувається два дні, а молодим жити спільно треба все життя».
Розгляду взаємин Чоловік — жінка народна педагогіка приділила дуже велику увагу. І не випадково. Подружня пара — це вісь сім'ї. Кохання двох — чоловіка і жінки Веде до виникнення третього, нового життя. Тому народна педагогіка бере под розгляд шлюбні відносини насамперед зазаради блага дітей. У належних стосунках між чоловіком й жінкою бачить великий педагогічний сенс. Добрі подружні взаємини, по-перше, служать надійним фундаментом для створення міцної сім'ї з здоровим мікрокліматом. По-друге, смердоті допомагають сім'ї успішно розв’язати виховні проблеми. По-третє, є тім взірцем для молоді, який найуспішніше формує майбутніх чоловіків й жінок, тобто кує потенціальний резерв майбутніх подружніх пар для створення нових сімей. Адже загальновизнаним є тієї факт, що діти, одружившись, як правило, будують свої шлюбні взаємини значною мірою за прикладом своїх батьків.
Взаємне щире і світле подружнє кохання народжує велику любов до дітей, запалює в їхніх серцях добрі, чисті, сердечні почуття й чуйність. Ідеалом української народної педагогіки здавна стала така сім'я, де взаємини складаються на основі рівноправності чоловіка і жінки, на засідках взаємного кохання й поваги, духовної спільності, трудового співробітництва та взаємодопомоги у вихованні дітей. Побудувати справжню сім'ю із добрим педагогічним мікрокліматом — це мистецтво жінки й чоловіка. Виконувати цю місію непросто, бо вона багатогранна і кропітка.
Народна педагогіка висунула ідеали чоловіка і жінки. Спільним ідеалом чоловіка і жінки є взаємне кохання й подружня вірність, гарне виховання дітей. Кохання й взаємоповага надають подружнім взаєминам оптимістичної тональності («як Чоловік жінку любити, то і лиха жінка доброю буде»).
Народна педагогіка робить усє, щоб взаємини між чоловіком й жінкою, а отже, й педагогічна атмосфера для виховання дітей були найкращими. Побутує чимало педагогічних висловів, котрі спонукають до зміцнення шлюбного союзу, до сумлінного виконання батьківського обов’язку («як сорочка біла, то і жінка мила», «бацьки берегли дочку до вінця, а чоловіку берегти її до кінця», «Жінку люби, як душу, а тряси, як грушу», «Мені батько не рідня, Мені матір не рідня, Мені теща батьківщина — Мені жінку народила»). Звідси бачимо, що частка новоствореної сім'ї а отже й частка дітей, для народної педагогіки є найважливішою. Своїм ідеалом у родині народна педагогіка пропонує такі взаємини між подружжям, коли панують любов й злагода, піклування одне про одного й про дітей. Тоді в сім'ї створюється сприятлива атмосфера як для подружнього життя, то й для виховання дітей. Дітям подобається одностайна сім'я. Їм хочеться жити в щасливій сім'ї, бути сином чи дочкою гарних батьків, радувати їхні своїми вчинками. («як батьки друженькі, то і діти чемненькі»).
титану Чоловік й жінка, котрі вміють творити велике, безцінне духовне багатство подружнього життя — взаємну повагу і любов, мають у своєму домі найсприятливіший для виховання дітей мікроклімат — незмінне кредо народної педагогіки.
Усе, що шкодіти добрим взаєминам між чоловіком й жінкою та псує атмосферу сім'ї, народна педагогіка засуджує. Це стосується насамперед пияцтва, ледарства, образ, брехні й лицемірства, сварок, бійок й чвар, несправедливості і грубості, ревнощів, подружньої зради й статевої розпусти («Не заглядай на чужих жінок, бо свою загубиш», «Колі п’яниця в шинку скаче, то жінка вдома плачу», «Пій пиво, та не лий, люби жінку та бий»). Украй негативно народна педагогіка переносити до розлучення, яку особливо болюче травмує дітей. Вона вчить чоловіка шанувати жінку, а жінку — шанувати чоловіка. Перші жінки і чоловіки — найкращі. («Жінка перша від бога, друга — від людей, а третя — від чорта»). А звідси і застереження: «Жінка — не рукавиця, мінять жінку не годити», «Драний кожух — не одежа, чужий Чоловік — не надежа»).
Повноцінною сім'я стає лише тоді, коли в подружжя з’являються діти. Отже, справжній сенс спільного життя, і жінки — матір дітей.
Ідеал народної педагогіки — повна сім'я: Чоловік, жінка, діти. Ця ідеальна гармонія повної сім'ї знайшла поетичне вираження таким словах народної колядки:
Ясен місяць — пан господар,
Красне сонце — жона його,
Дрібні зірки — його дітки!
Великий дар природи — продовжити собі й повторити в своїх дітях. Про щастя матір дітей йдеться у цілому ряді українських прислів'їв та приказок, де діти порівнюються із ясними зірочками («Малі діточки, що ясні зірочки: й світять, й радують у темну ніченьку»), із квітами («Діти як рожеві квіти»). Якщо хтось комусь бажає добра, то насамперед спрямовує свої подивися до дітей: «Годіна вам счастливое! Щоб ві Бачили сонце, світло й дітей собі за». Думка ця червоною ниткою проходити й через педагогіку інших народів: «Без гілок — не дерево, без дітей — не сім'я», «Де діти, там й радість», «З дітьми багато клопоту та без них — й світло немилий», «Діти — забарвлення дому». Народ послідовно обстоює думку, що кожна сім'я винна матір дітей. Побудувавши нову хату, молодий господар на новому обійсті саджає кущ калини як символ краси, статку й радості, «щоб діти велися», «щоб калина малих дітей колисала». Свідченням величезної любові до дітей є також та багатюща за змістом, духовним й емоційним вираженням родинна обрядовість, якої створив народ, пов’язану із народженням дитини, вибором кумів, першим купанням й постриганням тощо.
Діти зміцнюють сім'ю. Вони прикрашають життя, і дарують радість, продовжують людський рід й несуть естафету від покоління до покоління. Діти — це опора сім'ї, це майбутні трудівники і захисники рідної землі. На спокійну старість може розраховувати лише тієї, хто має дітей. Колі на схилі літ бачиш онуків й правнуків собі за, то ми не так і страшно вмирати, бо знаєш, що у яких продовжується життя. Народ дбає, щоб у родині був щира співдружність, заснована на взаєморозумінні між батьком й матір'ю, дружбі й повазі між старшими й молодшими, справжнього братства між дітьми. Узі побратимства в педагогіці вважаються непорушними. Вихованню саме цих рис молодого покоління трудова сім'я приділяє значну увагу. Не випадково вислів «Любіться, як браття й сестри» ставши крилатим.
Народна педагогіка підтримує любов й гуманне ставлення до дітей. Дітей треба пестити, приділяти їй велику увагу, віддавати тепло й ласку. Дітям народ присвятив свої найкращі твори. Поза увагою не залишилась й частка позашлюбних дітей. До таких дітей, котрі не зазнали пестощів батьків, народна педагогіка переносити із глибоким співчуттям. Вона виступає категорично проти того, щоб ставити позашлюбній дитині у провину ті, за що повинні відповідати батьки. «Не байстрюкові гріх, а батькові», — кажуть у народі.
Вихованню дітей слід приділяти велику увагу. І тут місія батька й матері як вихователів дуже відповідальна. На батьків постійно спрямовані довірливі подивися дітей. І тому для дорослих є справою честі гідно виконувати свій виховний обов’язок. Дуже вагомими в педагогічному потенціалі сім'ї є взаємини між батьком й матір'ю, на плечі які повністю лягає не лише створення виховної атмосфери в домі, а і усієї системи сімейного виховання. Справедливо кажуть у народі, що дітей виховує вся сім'я, але й частку виховання вирішують батьки.
Історія людського суспільства поклала на батьків головну відповідальність за виховання своїх дітей, за організацію життя родини, коронувавши їхнього як найперших й незамінних вихователів у житті кожної людини. «Виховує, звичайно, сім'я в цілому, — зазначав У. Про. Сухомлинський, — її загальних дух, культура людських стосунків. Алі хто творити це і дух, цю культуру? Звичайно ж, батьки. Без батьківської мудрості немає виховуючої сили сім'ї. Батьківська мудрість стає духовним надбанням дітей; сімейні стосунки, побудовані на громадському обов’язку, відповідальності, мудрій любові і вимогливій мудрості батька і матері, сам стають величезною виховуючою силою. Алі ця сила йде від батьків вони — її коріння й джерело». Про силу виховного впливу батьків красномовно говорять такі укра-їнські народні прислів'я й приказки: «Які мама і тато, таке і дитино», «Який кущ, така і лозина, який батько, така і дитина», «Яка мама, — така сама».
Народна педагогіка на почесний п'єдестал поставила як вихователів й батька й матір. За її справедливим твердженням, у сім'ї однаково важлива роль належить як батькові, то й матері. Слово батька для дитини має авторитетне значення («Не послухаєш тата, послухаєш ката»).
Батько і матір в українців мають спільну назву — батьки, подекуди — родичі, рідні. Матері і батькові в народній педагогіці відводиться найвища, авторитарна роль. На живому спілкуванні слова батько й матір вимовляються шанобливо і поважно. З їхніми образами пов’язується утвердження добра, правди і справедливості («Тільки в світі правди, що ридний отець й мати»).
Діти на знак глибокої поваги за народною традицією звертаються до матері і батька через ввічливу форму Ві. Народ засуджує тихий, хто не виконує своїх батьківських обов’язків. Народна педагогіка вимагає, щоб дітей спільно виховували батько із матір'ю. Слова отець-мати, батько-мати належати до одного із найбільш характерних атрибутів українського фольклору.
Маті, мама, нянька, ненька, матуся. Усі найрідніше, найдорожче, наймиліше увібрало у собі це дивовижне, містке, сонячне слово, перше слово, яку із радісною усмішкою вимовляє дитина. Походить воно та від дитячого белькоту «ма-ма-ма». Ідеал матері, Яка виносить дитину под своїм серцем й приводити на світло, зігріває теплом, ласкою й палкою любов’ю, виховує в ній доброту й світлий розум, плекає чуйність й доброзичливість, широко втілений у українському фольклорі. Рідна матір — перший педагог, від якого розпочався родовід вихователів та і самого виховання, й її ніким замінити не можна (««ема в світі цвіту цвітнішого, як маківочка, немає ж й роду ріднішого, як матіночка», «На світі знайдеш усє, крім рідної матері»). Справжня матір нічого не пошкодує для своїх дітей. Вона ніколи не залишить дитину в біді, а тім понад не кине її напризволяще. Маті завжди зрозуміє дитину, завжди поспішить її на допомогу, не вагаючись віддасть останній шматок хліба, а й за врятування дитини — навіть життя. Маті невтомно піклується про своїх дітей, навіть за таких нестерпних умів, «коли дітей тяжче годувати, ніж камінь глодати». У народній педагогіці неодноразово зазначається, що любов матері до дитини найсильніша в світі. («Дитина плачу, а матері боляче», «У дитини заболить пальчик, а мами — серце»). Любов материнська найбільша, найсвітліша, найбезкорисливіша, безмежна. Яка б у матері дитина не був, вродлива чи не вродлива, здорова чи хвора, талановита чи безталанна, везуча чи невдаха, материнському серцю вона наймиліша («Людям — як болото, а матері - як золото»). Маті готова зробити все, щоб її дитина був найкращою, найщасливішою.
Про безмежну материнську доброту, всепрощаючу любов й самопожертву складено легенди. «Колі в серці синовому загориться іскра, в тисячу разів менша від вогнища материнської любові, то і тоді ця іскра якщо все життя людське горіти незгасимим полум’ям» — говорити старовинна українська мудрість. Сподвижницька любов матері до дітей стала вершиною гуманності в народній педагогіці, а мадонна із маленькою дитиною на руках — святою. У народній педагогіці здавна існує думка, що без глибокої любові до дітей не може бути повноцінного сімейного виховання. Світле шляхетність і велика любові матері до дітей формує її авторитет, а водночас й силу виховного впливу. Однак в любові до дітей треба матір почуття міри, ніколи не впадати в нерозумну, сліпу любов, Яка спотворює виховання, калічить дитину. Не мають рації і тих батьки, котрі вважають любляче ставлення до дітей слабістю вихователя, але в перше місце ставлять суворість, покарання. Такий орієнтир батька чи матері відчужує дітей, робить їхнього відлюдкуватими, потайливими й навіть жорстокими.
Розумно люблять своїх дітей тих батьки, котрі ніжність не доводять до розпещеності, піклування — до потачок й потурання примхам, а вимогливість поєднують із повагою до особистості дитини.
Народна педагогіка наголошує на великому значенні батьківського авторитету в родинному вихованні. Чим вищий авторитет батьків в очах дитини, тім сильніше смердоті впливають на формування її поведінки. Слова батька й матері стають для неї законом. Авторитет батьків визначається взаєминами між батьком й матір'ю, їхнім ставленням один до одного, вмінням користуватися батьківською владою й додержувати єдності у вимогах до дітей, громадським обличчям батьків, прагненнями, ставленням до дітей, всіх членів родини й людям взагалі. Діти поважають батьків вимогливих й справедливих, чуйних й уважних до дитячих потреб й запитів, тактовних й витриманих. Дорослі повинні бути для дітей авторитетом у великому й малому.
Народна педагогіка вчить шанувати батька — матір: «Шти отця — матір, будеш довголітен на землі». Про обов’язок дітей перед батьками йдеться в прислів'ях й приказках: «як батька покинеш, то і сам загинеш», «Шануй батька-неньку — якщо тобі скрізь гладенько». З цого приводу В. О. Сухомлинський писавши: «Невдячний сін… невдячна дочка…» — у скарбниці народної моралі, це, мабуть, найгостріше, найглибше осудження людських пороків… Трудовий народ нещадно засуджує синівську невдячність й підносить шляхетність синівської любові й відданості. «
Нехтувати своїми батьками, а тім понад кривдити їхні ніхто не сміє («Батькова та матчина молитва й із моря викидає, а прокльони в калюжі топлять»). Хто скривдить батька чи матір, братів, сестер чи дітей, того сумління грозитиме все його життя.
За добрими народними традиціями активними вихователями дитини в сім'ї поряд із батьками є також усі інші члени — бабуся, дідусь, сестри й брати. Поведінка шкірного із них впливає на формування характеру дитини. Особливо вагомий внесок у виховання дітей вносять представники старшого покоління — бабуся й дідусь. У душах онуків смердоті попри всі життя залишають незгладимий слід. Хіба можна уявити дитинство, скажімо, без бабусиної чи дідусевої казки, й не лише дитинство, а і отроцтво, юність.
Народна педагогіка застерігає від помилок у родинному вихованні, котрі виникають внаслідок нехтування батьками своїми виховними обов’язками, підміни справжнього виховання лише піклуванням про благополуччя дітей, відсутності єдиних виховних вимог, надмірної суворості чи потворного потурання усім примхам дитини.
Народження дитини несе велику радість для сім'ї. За народними уявленнями поява дитини на світло знаменується спалахом нової зірки, котра осяватиме її весь життєвий шлях.
Педагогічний приціл такої фантастичної гіперболи очевидний. З символічного образу зірки випромінюється високий гуманізм нашого народу, навіюється романтичність події, пов’язаної з продовженням людського роду. Персоніфікована небесна зірка, як й синій птах, символізують щасливу частку людини. Вони відображені над побутових уявленнях, а і оспівані в фольклорі та творчости письменників.
ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой