Особенности сучасної політичну ситуацію в Україні

Тип работы:
Реферат
Предмет:
История


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Особенности сучасної політичну ситуацію на Украине

Москва — Донбас: перспективи розвитку отношений

Если говорити, у узагальненому сенсі, то, передусім, треба сказати, сучасна політична ситуація в Україні виглядає вкрай суперечливою. З одним боку, після президентських виборів 1999 року у державі намітилася певна стабілізація політичних процесів. З іншого боку, необхідність кардинально реформувати економічних взаємин у країні перед повного банкрутства держави, немає сумнівів, що у Україні назріла потреба змінювати та політичні відносини.

В силу сказаного, характеристики діючої в Україні політичною системою виявляються й досить неоднозначними. З одного боку існуюча політична система неможливо сприяє з розробки й проведенню ефективної політики щодо управління державою, з іншого боку — зберігає високу ступінь керованості і централізації.

Суть політичною системою в Україні і його суперечливість можна було зрозуміти, простеживши генезис державного управління.

Так, при створенні незалежної держави в 1991—1992 роках, в Україні, в на відміну від Росії, колишня компартійна вертикаль влади, було повністю збережена. Тобто, по суті, з «перемогою перебудови», присутній перший секретар міськкому партії став називатися міським головою у цьому реформація системи управління завершилася. Далі, з допомогою жорстких заходів для централізації органів влади, запровадження інститутів представників президента, перший Президент України у Леоніда Кравчука зумів поставити під сферу впливу ситуації у українських регіонах і тим самим, привчити місцеві еліти до того що, що у нової політичну ситуацію все життєво важливі регіонів питання слід вирішувати у Києві. У результаті, українська система управління зберегла високий рівень керованості, аналогічний керованості радянської системи влади. Відмінність між «старої» і «нової» системами управління виявилося які перебувають в тому, що тепер центр «перемістився» з Москви до Київ. І лише. Відтепер, будь-яка вненоменклатурная сила — чи це політичну партію чи об'єднання підприємців при своїй появі на політико-економічної арені виявлялися віч-на-віч із сильним і добре організованим держапаратом, а була змушена будувати свій діяльність з урахуванням запитів останнього. Через війну, саме держапарат стало головним (а кілька днів взагалі єдиним) учасником політичного процесу у країні. Позаяк цей держапарат, радянських зразків, був жорстко централізовано, то — відповідно — визначальною силою у країні почав його верхівка — Президент і уряд.

Далее. 1995-го року, остаточно зіпсувавши відносини із регіонами країни, у Леоніда Кравчука програв чи президентські вибори регионалу Леоніда Кучми. Проте, опинившись у Києві, останній незабаром усвідомив всі переваги централізованої державної влади і «без вагань» довів остаточно процес, розпочатий Кравчуком. У результаті, до 1996 року навіть потенційне опір губернаторів президенту було зламано. З цього часу, «феномен Лужкова» — самостійного міцного господарника, «хазяїна регіону» в Україні стало неможливим: все ймовірні претенденти усувалися на «далеких підступах» до української влади.

В 1996 року зазначена структура управління було закріплено у Конституції України. У цьому вся документі була чітко прописана жорстко централізована структура влади й різко обмежені права регіонів. З цього часу, зокрема, українських губернаторів став призначати президент. З іншого боку, у Конституції 1996 року було закріплені дуже широкі повноваження Президента, а парламент (особливо після що пройшов квітні 2000 року референдуму) виявився повністю залежатиме від адміністрації Президента (хоч і зберіг у себе низку дуже важливих функцій по законодавчому й кадрового забезпечення державної політики).

Между тим, на насправді, сьогодні найважливіші питання державі вирішуються вузьким колом осіб, наближених до президента (втім, іноді, альтернативні центри «вирішення питань» виникають навколо уряду чи керівництва парламенту). У цьому, процес підготовки рішень перебуває у руках якогось союзу державних чиновників, депутатів, представників великого бізнесу і впливових людей на правах «друзів» (радників) президента (прем'єра, спікера) — так званої групи впливу чи клану (очолюваного «олігархами»).

Логика утворень такі групи випливає з описаної вище структури управління українським державою. Спочатку, представники великого бізнесу на вирішення будь-яких своїх питань (приватизація, доступом до поставкам енергоносіїв) мали мати змогу впливу процес прийняття рішень, яке у надрах держапарату, причому, бажано, на основі. І зрозуміло: ніж більше в тій чи іншій групи підприємців можливостей проводити влада, тим паче успішно в неї йде бізнес.

Однако при цьому, на відміну із російських олігархів, зазначені групи впливу Україні є власне владою. Вони лише «організують» прийняття владою розв’язання тих чи інших рішень. Іноді дуже багатьох, іноді небагатьох. Але за будь-якого разі, при необхідності, добре керований держапарат за першим ж натяку з Центру здатний знищити будь-якого знахабнілого «олігарха» й кількості прихильників його, чиновників. Протягом кількох років відбувалося неодноразово: щойно певна група впливу починала грати проти влади, або намагалася замінити собою влада (як у з Павлом Лазаренка), перша влада її ж «ставила цього разу місце». Через війну, сформувався особливий тип поведінки українських олігархів, які звикли до місця і доречно підкреслювати свою лояльність до влади, підтримувати всі її проекти, натомість отримувати гарантії власної воєнної безпеки і можливість «вирішувати питання» у властивому їм напрямі. Аналогію даної системи можна знайти в часи пізнього феодалізму при дворах європейських правителів. Останні також були залежать від своїх фаворитів, проте, за необхідності, легко могли їх зрадити до рук ката.

В 1998—1999 роках, напередодні нових президентських виборів, Президент і його адміністрація кілька послабили хватку, прагнучи зберегти лояльність впливових кланів. У результаті українські підприємницькі клани кілька осміліли і, скориставшись моментом, значно зміцнили своє ситуацію і фінансові можливості. Приміром, відразу після президентських виборів вони зажадали у кандидата-переможця негайної «розплати за рахунками», кому надалі - гарантій недоторканності (особистої й капіталу) і правий і можливостей проводити прийняті рішення. Загалом, 1999 року в Україні сталося приблизно теж, що у Росії після президентських виборів 1996 року.

Однако, до початку 2000 року економічна ситуація в Україні ускладнилася такою мірою, подальше потурання олігархам поставило під питання існування самої держави. Енергетичний і бюджетний криза, боргова проблема у цей той час у дійсності могли покласти край самостійного правлінню українського держапарату. Причому, в чималої мері зазначені кризи були спровоковані поведінкою самих олігархів, які платили податків, не платили за цей газ, електроенергію, і сприяли безмежній бартеризації економіки. З іншого боку, засилля груп впливу Україні дратувало представників західного бізнесу — а ще через них — фінансові організації та уряду країн. Стратегічно необхідна нинішньому київському режиму підтримка Заходу опинилася під погрозою. З іншого боку, адміністрація Путіна посіла жорстку прагматичну позицію у питанні повернення боргів за енергоносії.

В такий ситуації та у керівництві України ні склалося поки певного плану дій. Нині український уряд проводить масовану кампанію, спрямовану на обмеження впливу олігархів на процес прийняття рішень. З іншого боку, сьогодні в Україні розвивається конфлікт Президента та уряду, у якому президентська сторона використовує юнионистскую риторику, а олігархи виступають за президента.

Прогнозировать розвиток цій ситуації нині досить складно.

Однако, виходячи з геополітичних інтересів Росії, оптимальним варіантом розвитку подій не Україні була б, як здається, ослаблення впливу найбільших вітчизняних олігархічних кланів, за умови зміни уряду з прозахідного Кабміну Віктора Юшенко на лояльно налаштований до Росії кабінет технократів.

Дело у цьому, що українські «олігархи» насправді неспроможні (так, і зацікавлені у тому, щоб) ефективно проводити зміна антиросійського вектора українсько-російських відносин. Понад те, об'єктивно, вони (ці олігархи), здійснюють фінансове забезпечення процесу структурі державної влади в Україні, яка, у геополітичній перспективі, стимулює подальше розмежування державних інтересів України та.

Устранение з політичної арени олігархічних груп впливу, зрештою, призведе до ослаблення позицій номенклатури у економічній життя в країні. У результаті Україні може скластися сприятливі умови на формування класу незалежних підприємців.

Общая економічна ситуація сьогодні складається у користь Росії. І ця тенденція, очевидно, збережеться в найближчій перспективі. І - і сподіватися — міркування вигоди із своєю непреодолимостью стимулюватимуть незалежних українських підприємців для пошуку шляхів зближення Росії з Россией.

А це, на свій чергу, є необхідною передумовою зміни політичну ситуацію на Украине.

Характеристика основних груп впливу Украине.

На сьогоднішній той час у Україні склалося кілька великих груп впливу. А именно:

Номенклатурная група Кравченко-Азарова-Литвина. За своїми політико-адміністративним ресурсів зазначена група сьогодні є, мабуть, однією з найбільш потужних на Україні. Її лідери більшість, яка, й у особистому плані - найбільш близькі чинному президенту. На чолі групи стоять керівники ключових державних відомств країни: Юрія Кравченка — глава МВС республіки, Микола Азаров — глава Державної податкової адміністрації, Литвин — голова адміністрації президента. До складу групи входить Генеральний Прокурор України Потебенька.

В політичному плані, група Кравченко-Азарова-Литвина характеризується «рівновіддаленістю» від інших груп впливу, і навіть прагненням надавати безпосереднє вплив формування політичної «лінії Президента».

Представителями групи Кравченко-Азарова-Литвина в українському політичної сцені є Партія регіонального відродження України (партія В.В. Рибака), і знову створена партія «Солідарність», що сформували однойменну фракцію українському парламенті (лідер — У. Порошенка, новий фаворит президента, аналізований деякими українськими політологами, як можливого наступника Кучми посаді президента країни).

В плані група Кравченко-Азарова-Литвина досить неоднорідна. Більшість її немає стійких політичних переконань (точніше кажучи: у свідомості корисливі міркування превалюють над політичними переконаннями). У водночас, представник Донбасу у Києві, Азаров був при витоків практично всіх некомуністичних проросійських проектів в Україні, як-от Цивільний конгрес України, Російська громада України тощо.

Между тим, в цілому, свою близькість до важелів влади, група Кравченко-Азарова-Литвина, колись всього, використовує для реалізації своїх економічних інтересів. Так, скажімо, ДПА, Прокуратура й МВС України здійснюють контроль над безліччю підприємницьких структури тому однині і дуже великих, а адміністрація президента (за сприяння члени групи) дедалі більше перетворюється на орган, координуючий лобістські зусилля різних промислових объединений.

На сьогоднішній день стратегічної лінією групи Кравченко-Азарова-Литвина є усунення з України прозахідного уряду Ющенка й прихід до влади донецьких технократів. Дотримуючись цьому плану, члени зазначеної групи сьогодні використовують його всі свої адміністративні змогу «вимивання» з українських держструктур найодіозніших «націоналів», ніж об'єктивно, в конфлікті Кучми"), і Ющенка, «ллють воду на президентську млин».

Представителями донецького клану інформації з уряду України сьогодні є Юрій Єхануров і письменник Сергій Тулуб.

Между тим, по суті, для групи Кравченко-Азарова-Литвина життєво важливих є наявний статус-кво у якому й інші олігархічні клани об'єднання виявляються залежать від державної машини в Україні, й у потенціалі, жодного з них є недоторканним. Слабкою стороною цієї групи і те обставина, що рівень її впливу прямо пропорційна часу, протягом якого її лідери утримаються своїх державних посадах. Щойно зазначені лідери з якихось причин своїх посад позбавляться, дана група відразу ж потрапляє припинить своє існування.

Отношения з Росією представники зазначеного олігархічного об'єднання будують по партийно-номенклатурным каналів зв’язку, збережені ще радянських часів. Його лідерки підтримують тісні контакти з представниками силових відомств Росії. У цьому сенсі, група Кравченко-Азарова-Литвина є одним із найбільш доброзичливо налаштованих стосовно Росії груп впливу Україні. Проте, попри у своїй, лідери зазначеної групи, насправді, зовсім на зацікавлені у відродженні єдиної держави Росії й України в тій чи іншій формі, бо блок з Росією неминуче призведе до обмеження їх особистої влади в Україні.

Группа Деркача. Зазначену групу очолює голова Служби безпеки України Леоніда Деркача і його син Андрій (народний депутат). За своїми характеристикам група Деркача в що свідчить нагадує групу Кравченко-Азарова-Литвина, із тією лише відзнакою, що СБУ є абсолютно самостійний канал впливу президента (минаючи всі інші відомства), і навіть має власні, які патронуються бізнес-структури. З іншого боку, Леоніда Деркача й Леонід Кучма підтримують тісні дружні стосунки ще від часів перебування обох Дніпропетровську.

В українському парламенті група Деркача контролює фракцію «Трудової України», лідером якої є Андрій Деркач. Крім зазначеного, останній нещодавно заснував своє власне партію — «Центр».

В Росії група Деркача підтримує тісні зв’язки з Анатолієм Чубайсом та її бизнес-окружением. Клан Деркача лобіює інтереси Чубайса в Україні. Тим більше що, як у разі з групою Кравченко-Азарова-Литвина, останнє зовсім на означає, що Деркачі прагнуть політичної інтеграцію з Росією.

Стоит також відзначити, що з Деркача тісно співробітничає з впливовим українським підприємцем, президентом Всеукраїнського єврейського конгресу Вадимом Рабиновичем, нині котра проживає Ізраїлі. Свого часу, Рабинович очолював власну потужна група впливу, проте, рассорившись з людьми з близького оточення президента, поступово втратив своїми панівними позиціями, і був змушений виїхати із країни. Проте, певні зв’язку в Україні в нього збереглися, що робить її дуже цінним діловим партнером сім'ї Деркачів.

Группа Суркіса-Медведчука. Якщо піддати аналізу політичні й економічні можливості групи Суркіса-Медведчука, то, очевидно, доведеться визнати, що у сьогодні цю групу є, мабуть, найбільш солідною в Україні. Безумовними лідерами даного клану є: президент футбольного клубу «Динамо Київ» Григорій Суркіс і віце-спікер українського парламенту Віктор Медведчук. Головна мета діяльності групи є лобіювання інтересів власної фінансово-промислової групи. Характерною рисою політичної програми групи Суркіса і те обставина, що її лідери — найбільш активні прибічники втілення у життя «єльцинської» концепції відносин між кланами та владою, яка передбачає всемірне обмеження можливостей останньої проводити «олігархів».

Нужно сказати, що сама Грн. Суркіс має можливість досить складні стосунки та лідерами двох зазначених вище груп. Проте, цей політик вміє знаходити власні канали тиску Президента та, ще, посилює останнім часом свій вплив на українські регіональні еліти. Основний політичний ресурс групи — парламентське «більшість», у якому однією з головних ролей грає політична надбудова групи Суркіса — Соціал-демократичної партія України (об'єднана). Через СДПУ (про) і віце-спікера Віктор Медведчук, група істотно впливає на процес прийняття парламентських рішень.

С Росією і російськими політичними структурами група Суркіса-Медведчука підтримує виключно короткострокові ділові контакти. Суркіс особисто одна із найактивніших противників проникнення країну російського і західного капіталу, як основних конкурентів на бизнес-поприще.

Группа Бакая-Волкова. Глава цієї групи, Олександра Волкова — із найближчих радників Президента Кучми. Ця обставина дає групі перевагу прямого доступу до глави держави, минаючи численних номенклатурних посередників. Група Бакая-Волкова лобіює українським уряді інтереси ФПГ Ігор Бакай (колишнього голови НАК «Нафтогазом України), проте цим її діяльність не обмежується. Маючи практично необмежені лобістські можливості, А. Волков нерідко виконує «замовлення» «дружніх» підприємницьких структур із проштовхування потрібних їм рішень. У цьому терені, інтереси Волкова перетинаються з його інтересами номенклатурних груп впливовості проекту та, передусім, з інтересами клану Леонідом Деркачем, що нерідко призводить до серйозних сутичкам між лідерами.

Кроме того, А. Волков надавав серйозний вплив на процес прийняття рішень на недавно вирвався у відставку уряді Валерія Пустовойтенка, соціальній та українському парламенті. Проте після формування нової уряду та різкого посилення в парламенті групи Суркіса, становище Волкова істотно похитнулося. Проте він менш, він, як і, зберігає досить близькі стосунки із Президентом Кучмою.

Следует спеціально відзначити, що з роки своєї перебування у адміністрації Кучми, Волков зумів створити розгалужену мережу партій та аналітичних центрів, які обслуговують інтереси його групи. Найвідомішими є фонд «Соціальний захист» (з якого відбувалося фінансування виборчої кампанії Л. Кучми), і партія демократичний союз. Парламенту України А. Волков контролює фракцію «Відродження регіонів».

В Росії Волков підтримує тісні контакти з Борисом Березовським і Романом Абрамовичем, активно лобіюючи свої інтереси в Україні (відповідно, Борис Березовський лобіює інтереси Волкова у Росії). Як найяскравіший представник олігархічних груп впливовості проекту та провідник інтересів коштом російського капіталу, Волков збуджує особливу ворожість Заходу. Представники Заходу неодноразово вимагали від Кучми видалити від себе Волкова і навіть заборонили відкривати йому візу для в'їзду у ряді країн (у цьому однині і США). У результаті, слід визнати, що конкурентний тиск Заходу почасти принесло свої плоди, і нинішній становище клану Бакая-Волкова в Україні не відрізняється особливої устойчивостью.

Группа Пінчука. Цю групу очолює народний депутат Віктор Пінчук — великий підприємець, котра перебувала цивільному шлюбі з дочкою Кучми, Оленою Франчук. Пінчук курирує роботу ФПГ «Інтерпайп», відповідно, лобіюючи у «владних органах її інтереси. Завдяки особливим стосунки з членами сім'ї глави держави, Пінчук має прямого доступом до президенту країни, і, подібно Волкову й Деркача, намагається скористатися цим цю обставину для проштовхування рішень «на замовлення» інших підприємницьких груп. У цілому нині, слід зазначити, що поки це виходить; тим часом, її становище при владі виглядає стабільнішим, ніж в інших олігархів.

Кроме того, Пінчук сьогодні фактично контролює ситуації у Дніпропетровському регіоні, де після падіння екс-прем'єр-міністра країни до Павла Лазаренка утворився певний вакуум власти.

Политической надбудовою групи Пінчука є фракція «Трудової України», де Пінчук активно співробітничає з Андрієм Деркачем.

Серьезных зв’язків у Росії Пінчук немає. На інтеграцію з Росією він теж орієнтується, вбачаючи у експансії коштом російського капіталу можливу загрозу власному бізнесу. З усіх українських олігархів, Пінчук, мабуть, найбільше є послідовником концепції «європейський вибір» України.

Клан ВПК. Представники зазначеного клану спочатку ставили собі досить вузьку мета: лобіювання інтересів підприємств ВПК у цьому керівництві країни. Одне час цієї діяльністю інформації з уряду й у адміністрації Президента активно займався вже ж згаданий вище Вадим Рабинович (виходець із Харкова, де і як розташовані основні потужності української «оборонки»). Проте, останні роки йому «змінюють» прийшов колишній голова Ради з національній безпеці й обороні України Горбулін, що сьогодні фактично здійснює роль куратора окремих підприємств країни.

Поскольку основним конкурентом українському ВПК на світові ринки озброєнь справжній момент є російський ВПК, дана група у плані досить рішуче виступає до інтеграції, хоча продовжує зберігати тісні зв’язки з родинними підприємствами ВПК Росії.

Региональные клани. На цей час, серйозні важелі впливу розвиток політичної ситуації у країні у регіональних політичних еліт немає. Навіть донецька група, що сьогодні є найпотужнішої серед усіх українських ФПГ у фінансовому плані, немає загалом якогось значного для політичного впливу. Найважливіші політичні запитання регіонали вирішують через київські групи впливу. Тим більше що, такий стан справ регіональні політичні угруповання зараз розцінюють, як неприйнятне і паралельно ведуть активну діяльність щодо посилення свого впливу процес прийняття рішень центральною владою через створення двопалатного парламенту, запровадження виборної (а чи не призначуваною) посади губернатори і т.д., т .п.

Клан Ющенка. У зараз у Україні відбувається формування сильної групи впливу навколо прем'єр-міністра країни Віктора Ющенка. Ця група включає у собі залишки клану Лазаренка (представник — віце-прем'єр з питань ПЕК Юлія Тимошенко) і, цілу обойму наших політиків і підприємців, віддавна безпосередньо які залежать від Ющенка. Це насамперед, представники фінансового капіталу (українського суспільства і західного), з яким Юшенко контактував під час, коли обіймав посаду голови правління Національного банку України, і навіть численні політичні та громадські організації, залежні від фінансову допомогу Заходу. Останнім часом намітився також альянс між Ющенка і міністром оборони В. Кузьмуком, що ще більше зміцнило позиції прем'єра.

В цьому разі слід зазначити, що відразу після свого призначення посаду прем'єр-міністра, Ющенка вдалося сформувати уряд, уникнувши включення до нього представників інших груп впливу, що явно забезпечило йому самостійну і сильну позицію у керівництві країни, з якою, потім, він повів наступ на конкуруючі клани. Що стосується, якщо опір останніх буде зламано, клан Ющенка стане повновладним господарем положення у країни й контролюватиме нове перерозподіл та фінансових потоків між, швидше за все, зарубіжними компаніями.

Политическая позиція Ющенка, у відношення до геополітичному розташуванню України гранично зрозуміла — це інтеграція до Європи. У той самий час Ющенка є противником щодо Україну російських компаній, вважаючи, мабуть, що з сильному прозападном курсі уряду, доступ російських компаній український ринок безпечний для незалежності країни.

Зарубежные групи впливу. З іноземних країн найсильніше впливом геть внутрішню політику України західні держави. Їх керівництво і ЗМІ активно втручається у внутрішню політику України з трьом напрямам: боротьби з корупцією (читай — усунення від влади можливе місцевих груп впливу); дотримання права і свободи людини; захист інтересів західних компаній українською рынке.

Правда, вказане вплив годі переоцінювати. Вочевидь, що у останніх виборах, Захід хотів поразки Леоніда Кучми та доклав до цього чимало зусиль. Проте, зрештою, позиція Заходу не завадив українським олігархам залишити Кучму президентом другого термін.

Влияние російського уряду внутрішньополітичні процеси України мізерно мало — в виду відсутність бажання Москви взагалі якось ними впливати.

Влияние російських бізнес-груп обмежується тими прикладами, які вище. Ця обставина пояснюється відсутністю інтересу російських підприємців до вкладення коштів у економіці України, у вигляді (коли говорити загалом) її нерентабельність. Ті підприємницькі групи, які, тим щонайменше, беруть участь у господарському житті в Україні, під час проведення своїх операцій, як правило, — див. вище — спираються у місцеві лобіюючи группировки.

Политические партії на Украине.

. Политические партії в Україні не грають значної роль політичного життя країни, де основні питання вирішуються шляхом кулуарних операцій та угод, а результати голосування визначаються місцевою владою за наказом з єдиного центру. У результаті, українським партіям фактично є об'єднання магриналов, не здатні прийняти управління державою. Це також тим, що єдиний засіб вирвати владу зі рук держапарату і пов’язаних із нею груп впливу є створення паралельної структури влади, що держапарат припиняє у самому зародку. Єдине можливе виключення з правил — випадок, коли створюється певної групою впливу, що зуміла забезпечити тотальний контроль над керівництвом країни.

Если ж говорити, у цілому, то українським партіям може бути розбитий на дві групи: партийно-бюрократические структури та партійні концерни.

Первые є політичні партії класичного типу — об'єднання людей певної політичної позицією. Як приклад можна згадати ліві партії:

— Комуністичної партії України,

— Соціалістичну партію України,

— Прогресивно-соціалістичну партію Украины.

Праволиберальные партии:

— Партія реформа і порядок.

Национал-демократические партии:

— Народний рух України,

— Український народний рух,

— Українська республіканська партия.

Националистические партии:

— Конгрес український націоналістів,

— УНА-УНСО,

— Социал-националистическая партія Украины.

Практическое значення з цих партій мають ті, які зуміли пройти парламент і створили свої фракції. Останні займаються лобіюванням інтересів підприємницьких структур цього не зуміли створити свої групи впливу при президенті, або банальної торгівлею голосами.

Партийные концерни — це партії, створених як політична надбудова олігархічних груп впливу. На момент саме вони є найвпливовішими партіями у парламенті, отже, і у житті країни взагалі.

Примерами таких партій являются:

— СДПУ (про), контрольована кланом Суркіса,

— Демократичний Союз (Волков),

— Трудова Україна (Пінчук, Деркач),

— «Батькищина» (Юлія Тимошенко) і другие.

Политические програми розвитку й ідеологічні установки зазначених партій на поведінка їх лідерів ніякого впливу не надають; ступінь їх для політичного впливу — прямо пропорційна впливовості материнського клану. Характерно, у разі розгрому клану чи втрату їм своїх адміністративних позицій, ці партії автоматично хиріють. Так, розгром клану Лазаренка призвів до повного занепаду його партії - «Громади», а втрата Валерієм Пустовойтенко посади прем'єр-міністра швидше за все призведе до різкого ослаблення впливу Народно-демократичної партій України, яку екс-прем'єр довгий час курирував.

Отдельно стоїть згадати про неймовірною слабкості проросійських і громадських рухів в Україні. Ці відносно невеликі політичні об'єднання перманентно розриваються внутрипартийными чварами, боротьбою за лідерство, за уваги з боку Москви. Приміром, як у 1999 року у оточенні Є. Примакова з’явилися чутки про принципову можливість фінансових вливань РФ російські рух в Україні, у країні відразу активізувалися чотири загальноукраїнських російських лідера: А. Базилюк (Слов'янська партія, Конгрес російських організацій), У. Єрмолова (Суспільство російської культури «Русь»), А. Свистунів (Російське поступ України) і Ко. Шуров (Російська громада України). Причому, останні два організації було створено, саме, в останній момент виникнення зазначених чуток: влітку 1999 р.

Между тим, таки головною причиною слабкості прорусских організацій в Україні, з погляду, у тому, жодна зі значних українських груп впливу не орієнтується на блок з Росією. З іншого боку, в бізнес-колах у Росії відсутня серйозна зацікавленість у лобіюванні своїх інтересів у Україні (у вигляді відсутності - див. вище — таких). З іншого боку, як згадувалося, у РФ в сьогодні не вироблено усвідомлена політична лінія щодо України. Звідси — виникає явна «асистемность» проросійських організацій в Україні, що ipso facto прирікає їх у маргінальне становище навіть серед маловлиятельного українського партійного руху.

В цьому разі, наприклад, варто пригадати, що у виборах 1999 р. А. Базилюк одержав лише 36 тис. голосів із всій Україні (0,14%) і підприємців посів передостаннє місце серед 13-ти.

Вместе про те, не слід забувати про те, що сколоченный з участю офіційного Києва «псевдолевый» блок «Трудової України» (друге у списку, якого обіймав той самий А. Базилюк) блискуче виступив на парламентських виборах Донецької області (майже 358 тис. голосів, 16,17% у самій великої області України), що, з погляду, вочевидь свідчить у тому, що з належному фінансуванні, мінімальної адміністративної й інформаційної підтримки і при відповідної розкрутці конкретних політичним лідерам (яких був в інших галузях України у рік минулих президентських виборів), ідея якогось — насправді - пропрезидентської блоку, виступає й виступав проти комуністів, і боротьбу проти націоналістів за блок з Росією, може дуже плідної; причому, швидше за все, що ця карта і буде розіграна адміністрацією Кучми ході майбутніх парламентських виборів (втім, по яка виникла Україні традиції, останнє, звісно, зовсім на означає, що який під проросійськими гаслами до парламенту політичний блок точно впроваджуватиме у життя дані виборцям обещания).

Неслучайно на Україні раз у раз виникають чутки у тому, що (по крайньої мері, деякі) загальноукраїнські лідери російських організацій «ламають списи», на насправді, тільки й й не так у боротьбі увагу Москви, скільки сподіваючись привернути до себе «погляд» офіційного Києва (виключаючи природно, галицьку угруповання). І це має свої резони: як і парадоксально це навіть звучить, фінансові вливання у російські руху в Україні із боку з проросійськи налаштованих членів української номенклатури зараз видаються більш ймовірними, ніж пряма (зокрема і грошова) допомогу російських политиков.

Украинский інформаційний рынок.

Как й у російські, українські ЗМІ перебувають під медичним наглядом різних груп впливу. Відповідно — поведінка українських мас-медіа повністю з політичної позицією українських олігархів та характеризується абсолютної лояльністю до влади, неприйняттям ідеї союзу з Росією, тощо., тощо.

При цьому, однієї зі специфічних особливостей українського інформаційного ринку є массовидное присутність у ньому російських ЗМІ, і навіть медіа, керованих західним капіталом. Тим більше що, насправді, досі, політично, формуванням зазначеного ринку займалися тільки медіа останнього типа.

В світлі сказаного, цілком очевидний, що російським ЗМІ в Україні користуються найпопулярнішими зонами для населення. Проте, насправді, управляються ці ЗМІ місцевими (регіональними) кланами, які визначають спрямованість і змістом найістотніших публікацій.

Так, скажімо, в як приклад можна згадати діяльність однієї з популярних на Україні телеканалів «Інтер», який має ексклюзивні права на ретрансляцію передач ГРТ у країні. Загальновідомо, що засновників даного каналу належить управління ГРТ. Тим більше що, останнє насправді немає реальній можливості поголовно на редакційну політику істотного впливу. Отож, якщо, скажімо, ГРТ вирішить на відразу здійснити трансляцію сюжету, що суперечить інтересам київського режиму, то керівництво «Інтера» просто відмовиться це випускати, замінивши на передачі власного виготовлення.

Кстати кажучи, інші російські канали в Україні не транслюються. Єдине виняток — ретрансляція передач у вигляді кабельного телебачення. Українські «кабельники навряд» піратським чином ретранслюють своїм абонентам «необрізані» програми російського ТБ, проте, у вигляді малої платоспроможності населення України, число таких абонентів вбирається у 20% загальної глядацькій аудиторії країни.

Аналогичная ситуація розвивається і ринку періодичних видань. Російські газети й журнали — єдині, справді затребувані українським читачем. Тим більше що, права на видання тих, які поширюються країни значимими тиражами, віддавна продані їх російськими засновниками місцевим масмедійним компаніям. Тому, саме місцеві компанії визначають редакційну політику т. зв. «російських газет», видаються в Україні.

В даному разі, за приклад можна згадати «Комсомольську правду», «Аргументи як факти», «Московський комсомолець», які видаються в Україні ЗАТ «Українська прес-група», яке у клан Деркачів.

Что стосується ЗМІ, які у світ із пайовою участю західного капіталу, всі вони також піддаються серйозного впливу місцевих груп, хоч і намагаються зберігати свою незалежність. Цьому значною мірою сприяє принципова позиція їх західних засновників, чого не скажеш російських засновниках українських медіа.

Типичным прикладом у разі є телеканал «1+1» (другої за популярності країні після «Інтера»), який заснований з участю фонду СME (міжнародна організація створена однією з лідерів міжнародного єврейського руху Робертом Лаудером; серед акціонерів цього фонду — російська компанія НТБ). У свого часу, створення зазначеного телеканалу пролобіював вже ж згаданий вище Вадим Рабинович. Після його опали значне впливом геть «1+1» отримав Олександра Волкова. Проте вплив групи Волкова пропонувала на формування інформаційної політики каналу «1+1», насправді, це не тотальним, і часом канал дозволяє собі не є не погоджуватися з думками олігарха. Крім того, цей канал є основним провідником західного впливу інформаційному ринку України, яке думка на події які у Росії, зазвичай, цілком збігається позицією більшості західних ЗМІ.

(В справжньої роботі не будемо спеціально зупинятися на аналізі ситуації на книжковому ринку в Україні: в основних своїх рисах вона аналогічна описаної вище — книжковий ринок у цій країні жорстко контролюється відповідними державними інститутами; найпопулярніші в Україні користуються російськомовних видань; тому переважна більшість українських видавничих фірм займаються безгонорарній передруком праць російських авторів (благо — на Україні є Закон про авторське право, але дана країна досі не підписала відповідних угод з Росією); ті самі російські видання, які виходять Україні легальним чином, піддаються нещадної цензурі, до купірування найбільш «одіозних» текстов.

Что стосується поширення Інтернету в Україні, його можливості сьогодні доступні вкрай незначному кількості людей в Україні. Причому, зазвичай, це люди — заможні, створивши свій капітал у роки незалежної України, беручи участь у розграбуванні країни. Інакше висловлюючись, здебільшого, цих людей — несприйнятливі до проросійської пропаганді. До того ж, у зв’язку, стоїть згадати у тому, що у Україні - обмежене число провайдерів Інтернету й вони перебувають під жорстким адміністративним контролем).

В загальному ж розклад сил на медіа-ринку України" виглядає наступним образом.

Группа Деркача володіє в Україні багатьма ЗМІ, питання роботи із якими курирує Деркач-молодший. Друковані ЗМІ Деркач об'єднав у холдинг «Українська прес-група», куди входять «Комсомольська щоправда України», «Московський комсомолець України», «Аргументи як факти України», «Телетиждень», «Ділова тиждень». Разом з Рабиновичем Деркачі управляють ТРК «Ера», газетою «Столичні новини» (спільне підприємство з «Московськими новинами») і іншими ЗМІ.

Группа Волкова-Бакая має великої медиа-империей, що включає невідь що популярну газету «Сьогодні», газету «День», (яка претендує звання загальнонаціональної щоденної газети), телеканал «Гравіс» і ICTV, і навіть надає серйозне впливом геть державний телеканал УТ-1 й почасти, на телекомпанію «1+1».

Клан Суркіса-Медведчука володіє газетою «Київські відомості», і навіть фактично контролює найпопулярніший Україні телеканал «Інтер» (спільне підприємство із ГРТ можливі).

Виктор Пінчук володіє дуже популярної всеукраїнської газетою «Факти», і навіть низкою ЗМІ Днепропетровска.

Кроме того, невелику медіа-імперію має Юлія Тимошенко (газети «Вечірні відомості» і «Кіевській телеграфъ»), і навіть голова Ради національній безпеці й оборони Євгена Марчука (телеканал СТБ).

Виктор Ющенка доки має сильними медиа-позициями і задовольняється підтримкою ЗМІ Тимошенко, і навіть низки медіа, створених із участю західного капіталу.

Из всього вищесказаного можна зробити такі висновки, а именно:

1. Найважливіші питання у Українській державі вирішуються вузьке коло осіб, наближених до президенту. У цьому процес підготовки зазначених рішень перебуває у руках якогось союзу державних чиновників, депутатів, представників великого бізнесу і впливових людей на правах друзів (радників) президента (прем'єра, спікера) — про груп впливу або кланів (очолюваних «олигархами»).

2. Жоден з українських політичних кланів незацікавлений у просуванні країни у напрямі союзу з Росією, оскільки це, насправді, загрожує їх впливу розвиток подій країни. По аналогічним причин українські клани намагаються обмежити і вплив Заходу в розвитку ситуації в Україні.

3. Групи впливу (клани, «олігархи») в Україні є «недоторканними об'єктами». У разі потреби влада може легко розправитись із будь-який групою впливовості проекту та із усіляким олігархом. Тому українські групи впливу завжди виявляють лояльність до правлячому режиму.

4. З розвинених країн найсильніше впливом геть внутрішньої політики України надає Захід. Вплив російського уряду розвиток політичної ситуації на Україні - мізерно мало.

5. У даний момент політична система України на порозі глобальної кризи, викликаного необхідністю реформувати характер відносин державної влади й груп впливу навколо. У цьому прогнозування підсумків прийдешнього кризи утворює сектор припущень з розкидом думок від посилення ступеня впливу кланів управління державою (варіант пізнього Єльцина) до різкого обмеження їхнього впливу (варіант раннього Путіна). З погляду Росії найбільш оптимальним варіантом розвитку подій був б ослаблення впливу найбільших українських кланів, за умови зміни уряду з прозахідного Кабміну Віктора Ющенко лояльно налаштований до Росії кабінет технократів. Однією з наслідків зазначеного кризи може бути формування в Україні класу незалежних підприємців. Цей варіант розвитку подій представляється найперспективнішим, оскільки забезпечить необхідні умови для зміни зовнішньополітичного курсу правлячої політичної еліти.

6. Політичні партії, у Україні визначають розвиток політичної ситуації у країні. Найвпливовіші їх є політичні надбудови відповідних кланов.

7. Інформаційний ринок кожної країни контролюється місцевими групами впливу, і навіть, певною мірою, західними засновниками низки українських мас-медіа. Вплив Росії формування інформаційного ринку вкрай слабое.

Каким чином можна використовувати сучасну політичну ситуацію в Україні на вирішення геополітичних завдань, завдань, які Російською Федерацією, і, завдання усунення від втручання влади правлячої політичної элиты?

Для рішення зазначеного завдання, з нашого погляду зору, передусім, потрібно краще визначитися з тим, яким сили, і в середині української держави, і поза ним, російське керівництво міг би обпертися під час проведення необхідної політичної линии.

Исходя з наведених даних, також тих відомостей, котрі за міркувань економії місця залишилися поза рамками справжньої роботи, сьогодні ми, по крайнього заходу, можемо точно визначити, яким сили непотрібно орієнтуватися під час вирішення поставленої проблеми. Такими являются:

А) люмпенизированные і маргіналізовані народні маси України. На ці сили (ми сьогодні аналізуватимемо ситуації у різних стратах — від фермера до інтелігенції: українському народові загалом тепер перебуває у стані злиднів) не можна обпертися у вигляді низькою соціальної активності населення.

(Для ілюстрації цього тези можна навести результати дослідження українських соціологів М. Рагозина і І. Навки, опубліковані книзі «Аномія чи переоцінка цінностей?» (Донецьк, 1998). Для визначення стану, у якому сьогодні перебуває Україна автори скористалися запровадженим Еге. Дюркгеймом поняттям аномії (безнормності), т. е. властивості суспільства, «де відсутня громадська солідарність, натомість взаємини органів громадського організму не регламентовані» і дійшли висновку, що сьогодні трусять українське суспільство перебуває в патовом стані нескінченного очікування, у якому воля до дії паралізована, а й народ просто чекає якогось Події, що може перевернути його сумну життя (наприклад, прихід якогось Лідера, здатного вивести країну з цього стану, окупації країни певної зовнішньої силою тощо. буд., і т.п.)).

Дело у цьому, що, за всієї непослідовності проведених в Україні політичних лідеріва і соціальних реформ (а — можливо — саме у виду зазначеної непослідовності) українському народові відразу, хіба що, «продавили» повз «точки опору» — умоглядної ментальної позначки, подолавши яку людина втратила здатність протистояти привхідним негативним обстоятельствам.

Сегодня українському народові зайнятий виключно проблемою виживання. І це ніякі гасла і заклики — навіть найвірніші і справедливі - до необхідної політичної активності їх подвигнут.

И краще підтвердження — результати голосування усім проведених у останнє десятиліття в Україні референдумах і вибори.

Б) при здійсненні зазначеної політичної лінії не можна обпертися ще й на українського чиновництва.

Украинская номенклатура, в суті своїй, аполітична і космополітична. Вона, в дійсності, перестав бути носієм стійкою націоналістичної ідеології. Проте, внаслідок прийняття державної незалежності українського чиновництва одержало безроздільну владу самої великий Європі (в територіальному відношенні) країною. І ділитися цією владою ні з ким не має намір. До того ж, і з російською політичної элитой.

В) У цьому світлі сказаного, немає великого сенсу у взаємодія суспільства та з українською бізнес-групами. Сьогодні «бізнесмени» в Україні - від олігархів до лоточників — перебувають у, майже фортечної, залежність від українського чиновництва. Сучасні «нові українці», як і українські «апаратники» немає ніяких націоналістичних переконань: капіталу у принципі всі одно, як і національної середовищі звертатися — отримав прибуток в Україні - можна «перекинути» вартість Мальту, «приростив» банківський рахунок у Середземномор'ї - будь ласка, якби в Сінгапур! Тим більше що, сформовані на внутрішніх ринках України «правил гри» зараз такі, що українським бізнесменам, насправді, сьогодні невигідно брати участь у реалізації геополітичних устремлінь Російської державності. Тому шукати прибічників зближення Росії з РФ з української бізнес-середовищі, з нашого погляду зору, представляється малоперспективним.

Г) ще, під час проведення своєї політичної лінії в Україні, Росія вправі прогнозувати конструктивне сприяння діячів російського руху. Дане рух роз'єднана, слабко, а насправді, маловлиятельно. Його представники, зазвичай, немає навичок управління і - в деяких випадках — навіть здібностей до стратегічного мисленню. Ось чому вважаємо, що виняткова опора на діячів російського руху в Україні, з неминучістю призведе до дискредитації зусиль з реформування її політичної системи. У результаті реалізації згаданої політичної програми, російське рух в Україні варто використовувати позаяк у роки вітчизняної війни радянське керівництво використало партизанське рух: щосили і можливості воно сприяло боєготовності найбільших партизанських загонів, проте основні свої зусилля направляло матеріальним забезпечення тих фронтів, у яких розгорталися генеральні бою войны.

Д) годі було також радіти з цього приводу можливостей ведення інформаційної пропаганди на Україні. Як очевидно з наведеного аналізу стану українського ринку мас-медіа, ситуація у ньому жорстко контролюється правлячої політичної елітою. Власне кажучи, зазначене положення речей видається не зовсім зовсім безнадійним: все-таки в Україні сьогодні найбільш популярними є саме російські тіло і радіо програми, російські тогочасні книги й періодичних видань; проте до подолання блокади українського інформаційного простору необхідно додаток відомих зусиль російських мас-медійних магнатів. І організувати такий рух — завдання структурі державної влади Російської Федерації, що можна виключно за наявності сильної політичної влади і політичною волі.

Таким чином, усередині України, сьогодні ми виявляємо сил, здатних надати дієве сприяння російського керівництва у вирішенні завдань, які ним геополітичних завдань. Ці сили треба шукати самої Російської Федерації, причому, у цьому разі й у обов’язковому порядку — див. звідси далі - це мають бути легітимні (найкраще -офіційні) сили, які спираються протягом усього міць державної машини РФ.

Список литературы

Р. Манекин. Особливості сучасної політичну ситуацію на Украине

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой