История Тобольско-Тюменской єпархії 17-18 ст

Тип работы:
Реферат
Предмет:
История


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

История Тобольско-Тюменской єпархії 17−18 ст.

Черемисин Роман

Апрель 2005 р.

Введение

После підкорення Сибіру 1583 року, коли славний воєвода Єрмак з дружиною з 840 людина очистив землі Сибірські від салтана Кучума. І бив чолом Івану царством Сибірським, дорогоцінними соболями, чорними лисицями і бобрами. «Слова захоплення з живою радістю повторювалися в палаці і Червоній площі. „Нове царство послав Бог Росії“. Телефонували на сполох, співали молебні вдячні» — пише М.М. Карамзін. Однак у місці з цим Бог послав російському державі величезне полі з плевелами язичництва, який було очистити і засіяти насінням Христової віри. Для місіонерської діяльності російської церкви відкрилися неосяжні простори. Християнська віра добулася Сибіру разом із російської колонізацією. З кінця XVI століття сильним стимулом для колонізації послужила політична й військова підтримка, оказывавшаяся державою вільному руху російських переселенців сходові. Невеликі військові загони, передані урядом, створювали зміцнення. Їх часто линув потік селян-хліборобів, та й авантюристів, що шукали на нові землі швидкої наживи. Поселенці з селян-хліборобів йшли попереду військових загонів, чи слідом, освоюючи нові землі. Саме російські поселенці у Сибіру стали першими проповідниками християнства для інородців. За свідченням сибірських істориків, загальним правилом російських поселенців у Сибіру було: «де зимовище ясашное, то й хрест чи згодом каплиця; де оселення кріпосне, там церква Косьми і гармата; де місто, то й управління воєводське, вогнепальний снаряд і монастир, крім церкви».

История Тобольско-Тюменской єпархії 17−18 век.

Правительство різними заходами намагалося посилити християнський елемент у країні: сибірські храми постачалися з господарів Москви книжками, іконами, дзвонами, воском, ладаном та інші предметами церковної посуду. Але потреби в храмах і священнослужителях були ощутительны. У 1611 року сибірські воєводи писали до Сильвестрові, архієпископу Вологодскому, що чимало новоустроенные храми не освячені, через брак антиминсов, інші стоять без співу, бо немає попів. Недолік пастирів у язичницькій країні причиною, що справа християнського освіти йшло повільно між тубільцями, і західне християнство були глибоко поринути у життя новопросвещенных. Навіть в російських людей-казаков, перших поселенців Сибіру, була дозволяема умычка їхніх дружин та дівиць з міст. Козаки жив татарками і з дружинами, брали шлюби в недозволенних ступенях кревного кревності, забирали силою чужих дружин, кидали їх і брали інших. Самі священики не стояли висоті обов’язків: ними відбувалися всякі незаконні шлюби. З кінця XVI століття до бажанню ченців створювалися монастирі. Так з’явилися перші опорні пункти майбутньої місії. Церковна організація Сибіру не встигала над розвитком життя. Тільки 1620 року у Тобольську, заснованому ще 1587 року, патріархом Філаретом було відкрито архиепископия. Першим сибірським і тобольским архієпископом був Кипріян Старорусенников. Його єпархія простиралася від Уралу далеко Схід без певної межі і розширювалася щорічно у міру просування військових загонів і колоністів і виникнення укріплень. За відгуками сучасників архієпископ Кипріян був «чоловік освічена та ревний, власним прикладом учащий вчитель». Протягом трьох років своєї пасторської діяльності, він встиг багато б зробити освіти своєї єпархії: він поліпшив моральність між християнами і багатьох магометан і язичників звернув до Христа; побудував до 30 храмів, заснував кілька нових монастирів в Туринске, Алапаеве (Невьянске), тій-таки Тарі, Томську і річці Тагілі, в Тобольську, Тураханске і річці Нейве. Навів на належний вид виниклі колись монастирі. На місці старого острогу побудував архієрейський будинок, церковні будівлі, і навіть дерев’яну соборну церква. Назвав її оскільки називався собор з його батьківщині, — Софійській. І ось усе прилегла площа тепер називається Софійським двором. У ігумени монастирів він призначав особисто йому які відомі своєю суворої життям ченців, прибулих із ним саме в Сибір з волоколамського, соловецького та інших монастирів. Після Купріяна, перекладеного на Крутицкую кафедру, приймачем і продовжувачем своєї справи був архієпископ Макарій. У засобах поширення християнства він цілком нагадував свого попередника. Уряд зі свого боку і матеріальними і моральними засобами намагалося забезпечити успіх місіонерського справи Тобольских архіпастирів. У 1625 року архієпископу Макарию дано був наказ щодо ведення місіонерського справи. У наказі радилось розташовувати інородців до прийняття християнства заходами покірливості, ласкавим зверненням, матеріальними вспомоществованиями, клопотанням за винних перед владою. У видах заохочення інородців до прийняття християнства, видано був закон (1629), яким хлоп, належав иноземцу і некрещеному, отримував свободу, зробившись християнином. Православний ж навіть як вільної обслуги ні залишатися при інородця і нехрещеного. Відомо місіонерської роботі між Уралом і Об’ю, проведеної ченцями заснованого 1644 року на Исете у Західному Сибіру Далматского монастиря. Завдяки таким заходам християнство досить успішно стало поширюватися у Сибіру. Траплялося звернення цілих інородницьких селищ.

С 1664 по 1678 рік митрополичье правління здійснював преосвященний Корнилий. Він був уродженець Новгородський. Ні про час народження його, про званні, з якого він хотів відбувався, немає відомостей, але відомо, що освіта він одержав у училище при Новгородському архієрейському домі. По постриганні в чернецтві і з походження всіх ступенів ієрархії, споруджено в сан архімандрита Новгородського Хутынского монастиря, а 1664 року, 24 червня у 24-х Москві хиротонисан на архієпископа Сибірській єпархії. У Тобольск прибув 23 лютого 1665 року й вступив у кафедральний собор з церемониею, за прикладом своїх предместников.

В перше літо перебування архієпископа Корнилия в Тобольську, як у місті, і у всій її окрузі протягом кількох тижнів йшов безперервно такий злива, що прийшли о страх. Архієрей послав духовенство в Абалацкое село, щоб дати від туди до Тобольська чудотворний образ Божої Матері. З молитвою і зі сльозами упав благочестивий архіпастир, і з цим духівництво й весь народ, перед Святий иконою, моля Царицю Небесну умилосердиться над градом і люди согрешившими, і вблагати Сина, і Бога Свого про яке припинення гніву небесного. Потому ікона перенесена був у Софійський, і тільки почалася літургія, — дощ раптом перестав, сонце воссияло, і тоді настав ясно. На згадку цього чудесного події архієпископ Корнилий встановив каждогодно приносити ікону Абалакской Божою Матері до Тобольська 8 липня, що дотримується і по часів.

В 1668 року архієпископ Корнилий по царському велінню прибув Москву, де 25 травня у палацевої церкви Патріархами Паїсієм Олександрійським, Макарием Антіохійським, які у Росії для суду над Патріархами Ніконом і Иоасвафом-Московским, з російськими, і грецькими архієреями, споруджено на ступінь митрополита Сибірського і Тобольского. У ієрархічному порядку Сибірська єпархія поставлена четверту ступінь митрополії, а именно: 1) Новгородская, 2) Казанская, 3) Астраханская і 4) Сибірська. Далі йшли митрополії: Ростовська, Рязанська, Нижнегородская і Крутицкая.

Царь Олексій Михайлович гідно цінував довгострокове і ревне служіння митрополита Корнилия й у січні 1675 року надіслав Тобольск свого стольника Олексія Петровича Салтикова, що у кафедральному соборі урочисто оголосив преосвященному від Государя його милостиве благовоління. Це було рівносильне нинішньому нагородження архіпастирів орденськими знаками, при Найвищих грамотах і рескриптах. Вдячний владика тоді ж зробив урочисте молебень про здравии, и благоденстві Государя.

Достигши похилого віку і відчуваючи наближення смерті, преосвященний митрополит Корнилий, на початку 1678 року переселився в Знаменський монастир і там прийняв схиму, а 23 грудня цього року помер і похований, в перебувала біля архієрейського вдома, Сергієвській церкви.

При митрополиті Тобольськом Симеоне, сучасника патріарха Никона, 14 волостей кодских остяків зголосилися прийняти хрещення. Завдяки старанням Чикаленка у головному остяцком селищі Коді, річці Обі, виник монастир, сделавшийся розсадником християнської віри серед остяків. До кінцю патріаршого періоду християнська віра у Сибіру поширилася від підошви Уралу до гір Байкальских. При тобольськом митрополиті Павлі (1678−1692) відправлено була місія в Даурию. Також митрополит Павло дуже багато будував. Невдовзі прибуття нового архипастыря на свій кафедральний місто, спіткало Тобольск, звичайне на той час, коли місто та храми у Сибіру будувалися дерев’яні, страшне нещастя. Пожежа винищив фортеця, побудовану усього дві роки тому, Вознесенську церкву, 500 будинків, все татарські юрти, наказ, боярський дім" і церква Св. Трійці. Нова фортеця побудована була, разом із церквою Вознесіння у вежі, в 1681 року. У тому ж 1680 року згоріли в Абалаке дві дерев’яні церкви. Преосвященний Павло, бачачи, що дерев’яні церкви робляться здобиччю вогню, просив Государя про дозволі побудувати в Тобольську кафедральний собор, а Абалаке, заради чудотворною ікони, церква — кам’яні й у 1680 року здобув дозвіл, причому Цар Федір Олексійович наказав видати з скарбниці на побудова Тобольского собору видати 700 рублів грошей немає та надіслати з Москви 682 пуди заліза.

Во час Преосвященного Павла почали з’являтися в Сибіру розкольники. У засліпленні невіглаством, злобою і фанатизмом, вони поклали початок самосожигательству, перший випадок якого було в 1679 року, в Тобольськом окрузі, річці Березовці, який зібрав з Тобольська, Верхотурья і Тюмені та його округів розкольників з дружинами й дітьми до 2700 людина, і всі, разом із наставником тюменським иереем Дометианом, в монашеств Доминиилом, самі себе спалили. У 1682 року у Устяцкой слободі, річці Тобол, педалі себе вогню 400 людина дідів та бабусь. У Верхатурском окрузі, у селі Нагормыч, сожглись 100 людина, відразу невдовзі зібралося для самоспалення ще 350 людина. Митрополит Павло не допустив цього. У 1687 року у Тюменському окрузі, річці Тегенке згоріло більш 300 людина, у тому року у тому ж окрузі, у селі Боровикове, згоріло 150 людина. Але розкольники як самі себе спалювали, — вони намагалися наносити страшні шкода і зненавидженим ними православним. Від підпалу розкольниками в 1686 року, першого дня Великодня, на селі Каманке, Тюменського округу, згоріла церкву до 250 людьми які молилися у ній православних. У цьому року, 25 квітня, від підпалу тими самими розкольниками, постраждала Тюмень, згоріло у ній п’ять церков, наказ, гостинний двір і багато будинків.

Труды із управління обширною єпархією, турботи і прикрощі подломили сили та здоров’я маститого митрополита: на 26 липня 1691 року Преосвященного Павла раптово спіткала хвороба — параліч, відібрало язик, і пам’ять, правиця і нога. У стані залишався до кінця серпня різко цього року, а наступному, 1962 року, за вказівкою Государя, викликаний у Москві, куди вирушив хворий, і дорогою помер 4 січня 1692 року.

Для успішного поширення у цьому краї християнства, з благословення патріарха Йоакима, грунтується був Селенгский монастир (1681). У 1683 року був закладено перше кам’яне будинок — Софійський, прообразом якого стала церква Вознесіння московському Кремлі. Софийско-Успенский собор спорудили в 1686 року. Майже водночас, в 1685—1686 роках навколо Софійського двору побудували кам’яну стіну. У його північної частини перебував головний вхід, Святі ворота з Церквою Сергія Радонежского над ними. Тоді ж побудували й дзвіницю. Житлові самого будинку двору довго залишалися дерев’яними, крім двоповерхового архієрейського вдома. У 1700 року у безмежного Тобольской єпархії було 160 православних храмів. Але правильно організованих місій для проповіді християнства Сибіру цей період не було. Язичників, попри успіхи віри Христової, залишалося ще багато, і просвітництво їх було майбутнього.

Петр 1 був дуже зацікавлений у зверненні інородців Сибіру, тому його залучила діяльність майже душевнохворого Тобольского митрополита Ігнатія Римского-Корсакого (1692−1701; фактически до 1699 года), яку у Москві безупинно надходили скарги. Слід зазначити, що Митрополит Павло викривав Тобольского воєводу боярина Андрія Федоровича Наришкіна, який був двоюрідним дядьком, царствовавшего тоді Царя Петра 1. Зловживаючи свою владою, воєвода з дружиною творили різноманітні безчинства: жили розпутно, грабували народ і особливо інородців, катували їх. 18 червня 1700 року Петро попросив Київського митрополита призначити на Сибірський митрополичий престол вченого ченця, «благого, непорочного житія людини, якій би в Тобольську бути митрополитом, міг би Божиею помощию поступово у Китаї, й у Сибіру сліпоти идолослужения та інших неверствиях заскнілих людина забезпечувати пізнання і служіння, і поклоніння істинного Живого Бога». На допомогу цієї людини треба надіслати учених ченців, «які могли твердими святого Євангелія доказами багато душі області темні сатанинські навести світло пізнання Христа Бога нашого».

После цього 23 березня 1701 року малоросійський архімандрит Димитрій Туптало був знає митрополита Тобольского і Сибірського. Проте царю так сподобався цей освічена людина і прекрасний проповідник, що не відпустив їх у Сибір, а зробив митрополитом Ростовським. Наступним кандидатом, запропонованим Київським митрополитом, був архімандрит Филофей Лещинський, який управляв Сибірській єпархією в 1702—1711, і потім ще разів у 1715−1720 роках. Саме його слід назвати засновником місії у Західному Сибіру. Труднощі місіонерства у Сибіру набагато перевершували ті, із якими змушені були боротися проповідники православ’я на Європейської Росії. Віддаленість від головних церковні закони й світських центрів столиці утрудняла службову листування. Духівництво, підлегле митрополиту, не являло собою, як правило, зразок моральності й християнських чеснот, та й відрізнялося освітою. Деякі погоджувалися добровільно вирушити у далеку землю, де умови життя духівництва були значно нижча, ніж у сусідніх російських єпархіях. Багато священиків, диаконы і ченці за якісь провини засилали до Сибіру і залишали ті краї за першої можливості. У у вісімнадцятому сторіччі в Святійший Синод постійно приходили скарги від Сибірських єпархіальних архієреїв на непридатність підлеглого їм духівництва. Клірики не знали мов інородців, і навіть знання розмовної мови не допомагало у перекладі християнських понять, якою перебувало відповідності не лише у мові, а й у уявленнях інородців. Розмаїття релігійних сповідань становила ще одне специфічну труднощі для місії у Західній Сибіру. Народності, котрі раніше під пануванням татар, частково сповідували іслам. Між Уралом і Енисеем і далі Схід кочували народи, прихильні самому примітивного шаманизму, який півдні, в Забайкаллі, на монголо-китайской кордоні, змішувався з буддизмом-ламаизмом. Місіонери зіштовхувалися тут із ворожим ставленням населення до всього російському. Їх не підтримували місцеві державні органи влади, авторитет яких було в у вісімнадцятому сторіччі мізерний: російська владу інородцями в віддаленні міст чи фортець у часто існувала лише з папері. При такі умови місія потребувала співробітників, які б готові на самопожертву.

Митрополит Филофей, відомий у Орловської губернії Свенского монастиря і суворий аскет, з великим ретельністю завів місію в Сибірській єпархії. Спочатку вона хотів заснувати славяно-латинскую школу для полготовки місіонерів, але Петро вважав латину зайвої реклами і відмовив у наданні грошах, поклавши фінансування школі Тобольскую єпархію, кошти якій були і так дуже скромними. Тоді Филофей запропонував царю виселити татар-мусульман з єпархії і введення страту для численних старовірів, що шукали захисток у Сибіру, якщо вони відмовляться повернутися до Церква. Місіонерська діяльність, на його переконання, повинна активізуватися передусім грошовими заохоченнями і пільгами у податках. Можливо, цих пропозицій 1702 року й спонукали до появи згаданих указів царя про пільги для новокрещеных, які діяли її у Сибіру. Филофей управляв своєї єпархією двічі: в 1702—1711 й у 1715−1720 роках. Місія першого періоду зосередилася головним чином області Березова, досить близько північніше Тобольська, на Іртишеві і Обі. По особистим указам Петра I від 1 грудня 1705 року й від 7 червня 1710 року місіонери звертали до православ’я тамтешніх остяків, самоїдів і вогулов, що були під владою шаманів, імператор повелів спалювати ідолів, а новокрещеным як заохочення видавати одяг і зерно за рахунок. Митрополит Филофей виношував ще грандіозніші плани: це у 1702 року він поставив завдання підготувати місію у Китаї та на Камчатці. У 1709 року він захворів і пішов зі сцени до монастиря, де прийняв схиму під назвою Феодора, проте до прибуття середині 1711 роки свого наступника Іоана Максимовича він продовжував старе служіння, митрополит Іоанн, виконуючи указ 1710 року у посиленню місіонерської діяльності, просив просвіщати інородців і далі. Филофей погодився і навіть у спокої, і в другій період служіння віддавав всі сили цієї роботи. Він особисто їздив до остякам на Обь і Іртиш, відвідував Півдні зырян і вогулов, і навіть селища мусульман і татар. Статут від місіонерських праць, він у 1721 року остаточно покинув архієрейський престол і пішов у монастир. Але й він тут трудився для місії до своєї смерті 1727 року; його головною турботою було зміцнення новокрещеных в вірі й окормление їх, він будував храми і намагався виховати хороше духовенство. У добу його предстоятельства хрестили приблизно 40 000 інородців різних народностей Західної Сибіру.

Повествуя історії Тобольско-Тюменской єпархії необхідно розповісти про життя Великого просвітителя Сибірській землі, святителя Іоанна, митрополита Тобольского й усієї Сибіру, чиї мощі до цієї пори спочивають під склепіннями Покровського собору. Святитель Іоанн народився грудні 1651 року у Ніжині, Чернігівської губернії, і належав до дворянського роду. У батька його Максима Васильківського, жив в Києві й вживав свої кошти прикрасу храмів Божиих, було сім синів, з яких Іоанн був старшим. Він виділявся з середовища своїх братів особливими духовними даруваннями і старанністю до книжковому навчання. Завершив свій освіту Іоанн у Київській академії - єдиній на той час на Русі школі вищого богословського знання. По закінченні вчення залишено був за академії учителем, але душа його від юності поривалася Господу. Прослуживши вісім років надійшло — з 1668 по 1676 рік — в академії, Іоанн, бажаючи присвятити себе иноческой життя, зустрів у Киево-Печорской Лаврі постриг безпосередньо з ім'ям Іоанна, потім був висвячений у иеродиакона і ієромонаха, на власний видатний проповідницький талант одержав звання проповідника і він потім полюбляла його монастирської братією обраний відповідальну посаду економа Лаври.

Черниговский архієпископ святої Феодосій Углицкий, знаючи Іоанна Максимовича, як людина суворої подвижницькою життя, і передчуваючи близькість своєї смерті, Григор'єва собі у Чернігів й у половині 1695 року присвятив їх у архімандрита Єлецького монастиря, яким доти часу сам управляв, готуючи з нового архимандрите гідного собі наступника на святительську кафедру у Чернігові. Невдовзі (5 лютого 1696 року) святитель Феодосій спочив про Господі. Наступником йому народом та владою одностайно було обраний архімандрит Іоанн Максимович, рукоположенный 10 січня 1697 року у Москві патріархом Андріаном в архієпископа Чернігівського.

14 років управляв святитель Іоанн Чернігівської єпархією, здобувши собі, як багато обдарованій світильника Христового, побожне шанування від пастви. У тому місяці 1712 року відбулися призначення архієпископа Чернігівського Іоанна Максимовича до Тобольська з будівництвом їх у звання митрополита Тобольского й усієї Сибіру. Вибір духовного начальства і Государя Петра І за зречення митрополита Филофея Лещинського від керівництва Тобольскою єпархією зупинився на Чернігівському архипастыре Жанні Максимовиче бо ще від 18 червня 1700 року Петро, бажаючи просвітити світлом євангелія як сибірських язичників, а й суміжні з Сибіром невіруючі народи, дав указ про тому, щоб у Сибірську митрополію возводимы були мужі не тоько благочестиві, а водночас і науковці. А Іоанн архієпископ Чернігівський, цілком мав цими якостями, яких Великий Імператор не вимагав від кандидатів до архипастыри Тобольские: він сяяв і чеснотами християнськими, був цілком освіченим по тодішньому часу людиною і відомий був, як письменник і перекладач повчальних і душеполезных творів. З іншого боку, він навчений був у справах церковного управління, маючи понад шістдесят від народження. Під час боротьби російських шведам він пророкував Царю Петру Великому повну перемогу в ворогів. «Благословенним є Ти, розмовляв Царю, — егда входиши, і благословенний, егда исходиши: зрадить бо Господь Бог вороги Твої, які чинять спротив Тобі, сокрушены перед обличчям Твоїм; шляхом єдиним дійдуть Тобі й седмию путий побіжать від імені Твого».

Святитель Іоанн прибув Тобольск 14 серпня 1712 року і зупинився спочатку у Знам’янському монастирі березі річки Іртиша. На інший день була в свято Успіння Божней Матері, вранці, він урочисто з хрещеним ходом, супроводжуваний численним народом і військом, вступив у нагорну частина міста Тобольська, відслужив спочатку площею молебень і, благословивши народ, ввійшов у кафедральний собор здійснив Божественну літургію.

По словами Григорія Новицького, автора книжки «Короткий опис остяцкого народу»: «Митрополит Іоанн був старанний ревнитель і працьовитий бажано благочестя». А невідомий автор рукописи сибірської літописі каже: «Митрополит Іоанн був тихий, смирний, благорассудлив, про бідних жалісливий і милостивий».

Несмотря на короткочасне управління Тобольской єпархією, Святитель Іоанн багато допоміг тут справі множення святих храмів Божиих і особливо справі проповіді світла Христого вчення серед численних інородців місцевого краю — вогул, остяків і татар. Помер великий святитель 10 червня 1715 року був похований, відповідно до її бажання, в придельном соборному храмі на вшанування преподобних Антонія і Феодосія Печерських, біля північної боку Успенського собору.

Как це випливає з донесення Святішому Синоду в 1720 року, Филофей не радів статистичними даними про хрещених і дуже скептично ставився до запевненням у тому щирому зверненні до православ’я. І на насправді, митрополит Антоній Стаховський (1721−1740) змушений був у 1727 року доповісти Святішому Синоду про масових отпадениях в язичництво, особливо серед остяків, він також просили розширити систему пільг. Святійший Синод послав у розпорядження Антонія 1000 рублів. У указі про 1730 року Святійший Синод рекомендував відмовитися від примусу при хрещенні і залучати до цієї бурхливої діяльності «жорстких і ретельних» місіонерів, треба діяти «тихо і м’яко». Не можна не згадати про тому, що з професійними місіонерами серед місцевого духівництва Сибіру з’являлися й окремі клірики, посвящавшие себе місіонерським праць із велінням душі. Вони доходили з місією до Єнісей.

В кінці 1749 року своє служіння в Тобольську почав митрополит Сільвестр Головацкий (1749−1755). Вже Казані, де йому підпорядковувалася Контора новокрещенских справ, він порушив невдоволення своїми насильницькими методами звернення. У Сибіру він особливо цікавився татарським населенням так званої Барабинской степу. Як і Казані, і тут застосовував насильницьке хрещення дітей і відвозив в російські школи. Через скарг татар невдовзі було призначено комісія для розслідування, і митрополит в 1755 року був переведений у Суздаль. Поступово політика віротерпимість Катерини II стала проникати і до Сибіру. 20 серпня 1769 року вийшов указ імператриці губернатору Сибіру стежити разом із митрополитом те, щоб клірики, діючі за власною ініціативою, не застосовували що жодних коштів насильства. САМІ Як і всюди, у Сибіру місію було припинено і лише у 30-х роках ХІХ століття стала знову поступово розвиватися.

Далее історію Тобольско — Тюменської єпархії ми відстежувати з історії Тобольской Духовної Семінарії. Засновником попередниці Тобольской семінарії - славяно-российской школі архієрейському дворі, першої духовної школи Сибіру завжди шанувався просвітитель Сибіру митрополит Филофей (Лещинський). Її створення також пов’язаний з ім'ям імператора Петра I.

Указом Петра I від 9 січня 1701 року повелевалось: «…Наказовому людині Тобольского Софійського палацу з дворян Андрію Городецького на Софійському дворі, чи де пристойно, побудувати училище попівських, диаконских і церковниковых дітей, ребяток вчити грамоті, і потім словенської граматиці та інших словенською мовою книгам; і катихизис православної віри міг би цілком знати, і удостояться в чин священства, народ учити і численних у Сибіру іноземців, неведующих Творця Господу Богу, забезпечувати пізнання истинныя віри підважували і тому до святому хрещенню шукати розширення впритул до держави Китайського».

Дело свого попередника митрополита Филофея по розвитку школи продовжив святої Митрополит Тобольский Іоанн (Максимович) у його перебування на Тобольской кафедрі з 1711 по 1715 рік. за таким прибуло кількох людей учених ченців. Митрополит Іоанн вносить власні пожертвування утримання зі школи і пише настанови учням.

Открытие зі школи і перетворення їх у семінарію належить митрополита Антонія II (Нарожницкому), який прибув на Тобольскую кафедру 19 лютого 1743 року. Як зазначив у рукописної записці з історії семінарії її ректор архімандрит Михайло (Бурдуков), «Тобольская семінарія восприяла своє керівництво 1743 року, при преосвященном митрополиті Антонії Нарожницком, який, як любитель вчення, відразу після прибуття заснував школи латинської».

За своє шестиріччя перебування спеціалісти кафедри митрополит Антоній зробив дуже багато для Семінарії. Він вибудував нею нове приміщення, викликав з міста Києва нових вчителів, значно розширив семінарську бібліотеку, набуваючи нею книжки, із бібліотек покійних архіпастирів і пожертвувавши власних двадцять сім томів древніх церковних письменників латинською мові, занепокоївся змістом учителів і учнів.

Особое увагу подальшого розвитку семінарії приділяв митрополит Сільвестр (1749−1755). Спочатку курс освіти у Тобольской семінарії закінчувався навчанням в трехгодичном класі риторики.

Постепенно в семінарії були відкриті усі класи, і з 1764 року його мала їхній повний склад: аналогії чи фари, инфимы, граматики і синтаксими, піїтики, риторики, філософського і богословського. Богословський клас ввів святої Митрополит Павло II (Конюскевич) (1758−1768), призначивши викладачем у ньому архімандрита Михайла (Миткевича), який став першим ректором семінарії. Були і екстраординарні класи: історичний, географічний, грецький, татарський, клас вищого красномовства, математичний, німецький, французький, медичний, пастель.

Постепенно Тобольская семінарії стає центром всього духовного освіти у єпархії; у містах Тюмені, Туринске, Ишиме, Березове, тій-таки Тарі, селі Самарове відкриваються латинські і слов’яно-руські школи, як підготовчі до вступу в семінарію, і навіть семінарія грає помітну роль розвитку світського освіти у Сибіру.

Вследствие збільшення кількості учнів преосвященний Варлаам (Петров) (1768−1802) в 1770 року перевів семінарію в Знаменський монастир в підгірської частини міста. Архієпископ Варлаам під час свого тривалого управління єпархією залишив значний слід історії семінарії (тоді склад семінарії входило і училище). Він було дуже серцевий і ласкавим оперування учнями. Якщо їй повідомляли про якомусь недбайливому семинаристе, він зазвичай виносив таке рішення: «Зобов'язати подпискою, щоб учився старанно і ходив завжди у школу».

Весной 1788 року у Тобольську стався страшний пожежа, що зашкодило і семінарський корпус.

В 1804 року будівництва будинку семінарії виділили 20 000 карбованців і указом Святійшого Синоду преосвященному Антонію III, наступнику кафедри архієпископа Варлаама, було наказано розпочати будівництві. Преосвященний Антоній, мав намір побудувати будинок семінарії на мисі Чукман, там, де стоїть пам’ятник Єрмаку і розташовується міської парк, оскільки місце розташування Знам’янського монастиря в гигиеническом відношенні було несприятливим. Складено був план і почали вже копати рови і закладати фундамент. Однак у 1806 року преосвященний Антоній перевели з Тобольська, а прибулий на кафедру архієпископ Амвросій Келембет вважав розташування Семінарії на мисі Чукман не зручним і наказав призупинить роботи.

Святейший Синод указом від 10 грудня 1808 року схвалив рішення Преосвященного і наказав відремонтувати для семінарії старий монастирський корпус, і навіть вибудувати нове приміщення для вчителів, учнів, лікарню і куховарню.

В жовтні 1818 року Тобольская духовна семінарія була перероблено по «Проекту статуту духовних семінарій». Реформа семінарського освіти у Росії спричинило накопиченими вадами у створенні духовного освіти: відсутністю вищого нагляду над духовними навчальними закладами, мізерністю викладацьких кадрів, невизначеністю і смешанностью курсів, пануванням латини, матеріальною злиденністю. Тобольская семінарія надійшла, відповідно до проведеної реформою, під нагляд Правління Московської Духовної академії.

В Семінарії залишився 191 людина. Курс семінарського навчання, після реформи, розподілено був такий чином: двох років призначалося для словесних наук з додаванням сюди загальної історії (словесний клас, або риторики), двох років — для філософських наук з додаванням математики фізики (філософський) і - для богословських наук з приєднанням церковної історії (богословський клас). Мови грецький, німецький й французький викладалися протягом 6 років, а єврейський — останні чотири роки. З 1826 року було запроваджено викладання татарського мови. Викладання головних предметів велося латинською мовою й по колишнім посібникам. Правлінням Академії було розроблено розклад і розпорядок дня. Викладачі, відповідно до новим статутом, мали мати академічне освіту.

Немало сил віддав облаштування Тобольской семінарії преосвященний Афанасій (1832−1842). «Він виписував різні книжки з богослов’я, історії, географії, росіян і латинських класиків, вносив власні пожертви на навчальну бібліотеку. Не забував він піклуватися про духовне здоров’я семінаристів та його зовнішній вигляд, навіщо їм було запроваджено нова єдину форму: замість колишніх носимых усіма семінаристами халатів по спеціальному розпорядженню пошиті формені сюртуки, а зими й теплі шинелі, що вважалося тоді розкішшю.

С 1840 року Семінарія вступив у новий період розвитку, обумовленого проведеної реформою духовних навчальних закладів. Нова реформа торкнулася переважно навчальної частини й полягала вона у збільшенні практичних богословських предметів за одночасного зменшенні філософських дисциплін, з яких залишені лише і психологія. Викладання стало здійснюватися російською. Викладання мов французького, німецького, єврейського і татарського стало факультативним, ввели природна історія, початкові підстави медицини і сільському господарстві. У 1858 року було запроваджено викладання російського розколу, в 1865 року класи природною минуле й сільського господарства було замінено педагогікою.

В Семінарії викладалися уроки іконопису і живопису. Відомо, що клас малювання відкрили при Тобольской Духовної Семінарії ще в 1800 року, але проіснував всього 18 років. З 1864 року заняття іконописом стають регулярними, і до 1902 року функціонує вже іконописний клас. У семінарії викладалися також практичні предмети — початковій медицини (медичні класи були спочатку відкриті 1802 року) й ужиткового ремесла (столярні, токарні роботи, переплетное справа). І був урок гімнастики.

Семинария на повну історичні підвалини грала помітну роль освіті численних народів Тобольского Півночі. Так, ще 1801 року викладач семінарії священик Йосип Гиганов розробляє і видає «Граматику татарського мови», а 1804 — «Словник російсько-татарський». Це був перші у складі імперії що така посібники; татарський мову, починаючи з 1818 року, вивчався в семінарії на регулярної основі. На початку ХХ століття в Тобольську було видано кілька посібників з вивченню татарського мови з місіонерською метою. За благословенням архієпископа Панаса (Протопопова) (1832−1842) мовою північно-східних народів було переведено кредо, заповіді, молитви, складено словники. «У цій справі велика заслуга учня Тобольской семінарії, та був священика, Луки Вологодського».

Тобольская семінарія впевнено вступала в $ 20 століття, який, на жаль, виявився наполненым бурхливими і трагічними для Росії подіями. Нестроения 1905−1907 років торкнулися і Тобольскую семінарію. Серед студентів спостерігалося деяке бродіння, яке підігрівається людьми, які виявилися в Семінарії і потім його залишили.

Высшая духовна влада 22 жовтня 1905 року змушена була тимчасово закрити Семінарію через затятого небажання вихованців відновити самовільно припинені заняття. Поступово, завдяки мудрому керівництву наставників, — передусім ректора архімандрита Миколи — ситуація стабілізувалася.

Заключение

В Сибір прийшла революция…4(17) грудня 1918 року у домовик семінарської церкви був відслужений молебень і дано благословення загону поручика Лушникова, отправлявшемуся на Північ «у ліквідації що з’явилися червоногвардійців». Тобольская Духовна Семінарія продовжувала своє життя й роботу вже недовго. Останній її випуск відбувся навесні 1919 года.

После цього випуску Семінарія було закрито на 70 років. З огляду на історію Тобольско-Тюменской єпархії XVII-XVIII століття, ми бачимо, що завдання Церкви було просвітництво світлом розуму язичників. Історія нас вчить, примушуючи аналізувати і зіставляти. Чи набагато наш XXI століття відрізняється від часу освіти Сибіру? Не просякнуто наша суспільство неоязычеством? І годі чи знову Православної Церкви брати до рук місіонерський хрест?

Список литературы

Доброклонский О.П. Посібник із історії російської церкви. -М.: Суспільство любителів церковної истории, 1999.

Малицкий П.І. Посібник із історії Російської Церкви. -М.: Суспільство любителів церковної истории, 2000.

Смолич И. К. Історія Російської Церкви. -М.: Видавництво Спасо-Преображенського Валаамского монастыря, 1997.

Рощевская Л. П. Пам’ятники й пам’ятки Тюменської області.- Свердловськ, Средне-Уральское кн. Изд-во, 1980.

Знаменский П.В. Історія Російської Церкви. -М.: Суспільство любителів церковної истории, 2000.

Тальберг Р. Історія Російської Церкви. -М: Видавництво Сретенского монастыря, 1997.

Житие Святителя Иоанна. -Тобольск: Тобольское Єпархіальне Братство, 1995.

Религия і церкву на Сибіру. Збірник наукових статей і документальних матеріалів.- Тюмень, 1992.

Протоиерей Олексій Сидоренко. Короткий нарис історії Тобольской Духовної Семинарии. //Преображение. -2000. -1−8.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой