Основные поняття та організаційні принципи права

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Юридические науки


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

КАЗАХСЬКА АКАДЕМІЯ ТРАНСПОРТУ І КОММУНИКАЦИЙ

Курсова работа

«Поняття й освоєно основні ознаки права»

Р, а б от у перевірив Р, а б от у виконав студент гр.

Дата: ________________ Дата: ________________ Підпис: _____________ Подпись: _____________

стор.: | |Содержание… |2 | | |… | | |1. |Понятие |3 | | |права…| | | |… | | |2. |Основные ознаки |9 | | |права…| | | |… | | |3. |Право і |17 | | |закон… |23 | |4.|… | | | |Основні засади | | | |права…| | | |… | | | |Список |39 | | |літератури…| | | |… | | | | | | | | | | | | | | | | | |

Поняття права.

Право належить до як найважливіших, а й найбільше складних громадських явлении.

Намагаючись зрозуміти, що таке і яка його роль життя суспільства, ще римські юристи звертали увагу, що не вичерпується одним будь-яким ознакою чи значенням. Право, писала одна їх (Павло), вживається у кількох сенсах. По-перше, право означає те, що «завжди є справедливою й», — яке природне право. У іншому сенсі право — те, що «корисно всіма багатьом в якомусь державі, яке цивільне право».

З розвитком й держави люди, природно змінювалося і помилкове уявлення на право. З’явилося багато різних правових ідей, теорій і суджень. Проте найперші основи, закладені римськими юристами, особливо у такий галузі права як громадянське (цивільне), хоча у «модернізованому» вигляді, але збереглися. Передусім це ж стосується таких правових інститутів як право власності, наслідування, купівлі- продаж і багатьох других.

Аби у тому, досить сказати, що славнозвісний Кодекс Наполеона чи цивільний Кодекс Франції 1804 року підготували на основі глибокого вивчення і використання римського права. У ньому, наприклад, під сильним впливом принципів, і різних інститутів римського права особливо виділялося право власності, яке визначалося як «право користуватися й розпоряджатися речами найбільш абсолютним чином, про те, щоб користування було таким, яке заборонено законами чи регламентами» (ст. 544). У кодексі Наполеона закріплювалися шляхи і засоби набуття власності. Встановлювалося, зокрема, що власність на майно купується і передається шляхом наслідування, шляхом дарування між живими чи з заповіту і з зобов’язань (ст. 711).

Слід зазначити, що чимало інститути римського права як своєрідного першоджерела постійно використовувалися й закони використовують при розробці цивільних кодексів та інших нормативно-правових актів та інших країнах. Таке вплив римського права на правові системи інших країнах, сприйняття останніми в найбільш ясних принципів, і інститутів римського права, що у юридичної літературі рецепцією римського права, в значною мірою позначилося на характері й змісті цих систем, і навіть на визначенні поняття самого права.

Сповна зберегли своє значення і актуальність, наприклад, становища, сформульовані древнеримскими і давньогрецькими юристами щодо нерозривний зв’язок правничий та справедливості, правничий та добра.

Будучи «регулюючої нормою політичного спілкування», право як зазначав ще давньогрецький мислитель Аристотель, повинна бути «критерієм справедливості». А, аби знати, що таке, писав давньоримський юрист Ульпиан, потрібно зрозуміти, ніж якими явищами це пов’язано і звідки воно відбувається. Слід пам’ятати, передусім, що «він одержав свою назву від justitia — щоправда, справедливість», що є «мистецтво добра», «рівності і справедливости».

Не втратили значення для сучасної юридичної теорії та практики, особливо глибокого й усебічного розуміння сутності та змісту права, і навіть його визначення, становища, що стосуються природного права.

Право — у найбільш простому його визначенні - є система регуляції громадських відносин, мета якого — встановлення режиму правопорядку. Але це визначення не вичерпує всієї багатозначності цього юридичного феномена.

«Юристи досі шукають визначення права», — писав Кант близько 200 років тому, узагальнюючи більш як двохтисячорічну історію розуміння природи цього явления. 1] Його слова справедливі і сьогодні, оскільки досі по- колишньому немає загальновизнаною дефініції права. Понад те, по думці російського вченого Л. И. Спиридонова, навряд ця завдання загалом бути можна залагодити з допомогою формально-логических коштів, які й можна використовувати і розробити традиційних определений. 2]

Водночас у юридичної науці існують різноманітні трактування права (нормативна, соціологічна, етична та інших.), кожна з яких має свої обгрунтування. З погляду цікавій для нас проблеми співвідношення правничий та закону насамперед слід зупинитися двома основних, сформованих історія права[3], тенденціях правопонимания.

Перший спосіб формування ідеї права трактується як влада, приналежну Богу, як зовнішню норму, якого має підкоритися воля індивіда. Божественна воля, відповідно до цієї концепцією, розвивається до тями поведінки, виражену у законі, затвердженому владою, державою. Отже, відповідно до цієї теорією, все критерії визначення правничий та сваволі походить від Бога, влади, держави, а індивід (громадянське суспільство) зберігає стосовно праву пасивне становище. Право у разі постає як інструмент примусу до слухняності влади й висловлює лише абсолютний державний інтерес: влада диктує закони, закони містять право, влада карає право їх неисполнение.

У сучасному теорії права викладена вище концепція відома за назвою позитивістської концепції держави й права.

Інша тенденція правопонимания виникла розвивалася з урахуванням розробленого римлянами понять справедливості, природного образу мислення, правосуддя, на визнання взаємності правомочий сторін, які «врівноважують» одне одного у вигляді правий і обов’язків: по право кожного варто її інтерес, що може бути задоволений через обов’язки з іншого боку. Зовнішня примусова сила у разі не требуется. 4]

За такого підходу норми права народжуються лише «згори», а громадянське суспільство, у процесі спільної прикладної діяльності у постійному зіткненні їхніх інтересів. У цьому виробляються правила поєднання цих правових норм, способи взаємодії і придушення, «зона» свободи їхні діяння. Дані правил і є норми права — права як заходи свободи. Один із версій цього гегелівського визначення, вскрывающего функціональну сутність права, радянським юристом Н. Н. Разумовичем викладено так: «Право є історично обумовлена міра людської свободи для підтримки динамічного рівноваги між особистим зацікавленням прочитає і громадської необходимостью"[5].

У представленої дефініції першому плані виходить гарантійна сторона права як сфери безперешкодного дії інтересів людей, захисту їх правомірного поведінки. А загалом більшість сучасних дослідників сходяться у тому, що у розгорнутому визначенні права мають відбитися такі моменти: а) естественно-исторический характер походження права; б) його спроможність служити масштабом поведінки вільних і рівних суб'єктів; на такі властивості права як нормативність, общеобязательность, взаємозалежність ув’язнених у ньому правий і обов’язків; р) гарантії реалізації права, зокрема — у вигляді втручання з боку государства.

Серед основних факторів — сторін, які треба враховувати щодо правничий та визначенні його поняття, важливого значення, крім названих, мають значення і інші чинники. Їх чимало і вони цілком різноманітні. Проте всі разом вони створюють цільну, дуже представницьку, хоча деколи і досить суперечливу картину правової життя, допомагають формулювати адекватне уявлення про різноманітні сторони життєдіяльності правничий та, під час першого чергу, про його понятті і содержании.

У юридичної літературі, як і це випливає з вищесказаного, немає єдиного підходи до визначенню поняття права, а тим паче однозначного про неї уявлення. Спектр думок нього й суджень, як і сукупність чинників, що впливають на процес створення про неї адекватного уявлення, дуже широкий і разнообразен.

Крім багатьох інших причин то найчастіше обумовлюється неоднаковою оцінкою різними авторами ролі й призначення для динамічного розвитку сучасного, особливо «ринкового», права рецепції римського права, різним поданням щодо ступеня впливу традиційних ідей природного права на сучасні теорії права, суперечливими підходами авторів — дослідників права — до розв’язання проблем співвідношення у його понятті і змістовності «загальнолюдського» і «загальнонаціонального», з одного боку, і «класового», з другой.

Що особливо чітко видно у вітчизняній літературі. Якщо порівняти між собою визначення поняття правничий та підходи для її вивченню, характерні для радянських часів з визначеннями поняття права і підходами до його пізнання в пострадянський період неважко помітити, що найважливішої особливістю тих і інших є чи категоричне визнання чи так само рішуче заперечення класового характеру права.

Перші будуються на суворо класових постулатах, виставі про держави не праві як засобах, гарматах до рук панівного класу чи класів. Тоді як другі, мовчазно відкидаючи класовість апелюють до «загальнолюдським» цінностям та інтересам або до «спільним і індивідуальним інтересам населення страны».

Для прикладу суто класового підходи до визначенню поняття права, можна посилатися на, досить типове визначення в відповідно до цього право сприймається як «сукупність встановлених і охоронюваних державою норм, виражають волю панівного класу, утримання визначається матеріальними умовами цього класу». Або — визначення права як «на систему нормативно-обязательного регулювання поведінки людей, підтримувану державою і яка має матеріально зумовлену волю панівних класів (за соціалізму — волю народа)».

Однією з прикладів позакласового чи надклассового підходи до визначенню поняття права може бути його дефініція, відповідно до якої право сприймається як «система загальнообов’язкових правил поведінки, які і охороняються державою, висловлюють спільні смаки й індивідуальні інтереси населення і виступають державним регулятором громадських отношений».

Зрозуміло, у сфері права, як і за іншими областях державній чи життя, не може встановити в останньої інстанції, а із нею і правильності підходів до вивченню й визначення поняття тих чи інших явищ, зокрема й самого права.

Тільки практика, за загальним визнанням, може бути критерієм істини. Але, щоб практика «сказала» свого слова й інші чи іншому визначенню поняття права було винесено виправдувальний чи обвинувальний «вирок», буде потрібен певний час. Лише на самій основі накопиченого досвіду можна буде потрапити говорити з впевненістю переваги чи недоліках тієї чи іншої підходи до вивченню правничий та його определению.

Це стосується всім, які існують у світової державно-правової практиці, і, природно, у яких «право» на існування підходи до розгляду правничий та його визначенню. Певною мірою це й суто класових і внеклассовых дефініцій права.

Обмовка — «певною мірою» тут необхідна у тому, щоб підкреслити ту обставину, наявний досвід визначення права шляхом надмірного випини, перебільшення його класовості у радянській літератури і одночасно повного його заперечення чи підкресленого ігнорування у загниваючій західній літературі, свідчить, як і у разі із державою, про суть двох крайностях.

Перша полягає в абсолютизації ролі класовості, у її явною переоцінці, а друга — у її нічим не виправданому ігнорування, у її недооцінки. Шарахание з однієї крайності до іншої щодо поняття права, як і у всіх інших випадках, — не найкращий спосіб перебування наукової истины.

У реальному житті класи існують поряд з іншими соціальними і політичними спільностями людей. Сповна виявляються та його інтереси, особливо коли класи перебувають при владі. Через це був дуже нерозумним і необачним у процесі вироблення поняття правничий та визначення його сутності та змісту «не помічати» існування і функціонування, повністю ігнорувати вплив класів та їхніх інтересів на государственно-правовую жизнь.

Наявність безлічі визначень права, сформульованих під впливом низки життєвих обставин — факторів, і що відбивають різні боку правової життя і, безсумнівно слід розглядати саме по собі як позитивне. Воно дозволяє подивитись право крізь призму століть, відбити у собі найважливіші як одній історичної епохи, але й інших епох її боку і негативні риси, побачивши право у статиці, а й у динаміці. Існування безлічі визначень права свідчить, крім іншого, про глибині, розмаїтті й багатстві державно-правової думки, про величезному розмаїтті знання праві, накопичених авторами-теоретиками і практиками за тисячоліття його исследования.

Однак у такому безлічі і свої вади. Головний із них залежить від труднощі, породжуваних різними, часом взаємовиключними одне одного підходами, відсутністю єдиного, концентрованого, цілеспрямованого процесу пізнання правничий та його практичного використання. Діалектика цього процесу, в такий спосіб, у тому, що множинність визначень поняття права як позитивним явищем виступає до того ж час як і негативне явление.

Чи можливо успішне подолання негативних сторін множинності, а точніше — відомої розрізненості і навіть суперечливості визначень понять на право? У значною мірою «так». Можливо використання кількох колій та спроб вирішення проблеми. Одне з таких шляхів у тому, щоб у основі сформульованих у різний час приватних визначень поняття права виробити придатну «попри всі часи» і «попри всі випадки життя» загальне визначення поняття права. У виконанні вітчизняної й зарубіжної юридичної літературі спроби були й неодноразово. Зазначалося, в частковості, що «загальне визначення права, коли вона правильно сформульовано, має ту безсумнівну теоретичну і практичну цінність, що його орієнтує на головні і вирішальні ознаки, характерні для права загалом і що відрізняють право з інших суміжних, неправових громадських явлений».

Однак відразу, і без підставі, застерігалося, у процесі дослідження правничий та його застосування не можна обмежитися «самим загальним визначенням поняття права», оскільки там що неспроможні отримати «своє безпосереднє відбиток» дуже важливі глибокого розуміння правничий та практики його застосування специфічні моменти, властиві тому чи іншому історичному типу права". Специфічні особливості, наприклад, рабовласницького чи феодального типів права навряд можна відбити в загальному понятті, яке «убирало» б себе також, хоч дехто специфічні особливості сучасних правових систем чи типів права.

Специфічні особливості і негативні риси характеризують лише окремі визначення поняття права, відбивають, відповідно, специфічні ознаки і негативні риси рабовласницького, феодального чи іншого типу права. Що ж до загального визначення поняття права, воно може складатися, виходячи зі свого назви та призначення, їх найзагальніших чорт особливостей, властивих всім без винятку типам права.

Через це воно неминуче матиме занадто загальний, надмірно абстрактний, малопридатний для успішного рішення теоретичних завдань і досягнення практичних цілей, характер. Розробкою що така визначень, коли право у дуже абстрактному чи однобічному виді лише як «інститут примусу поведінки людини влади правил» чи як «правил поведінки, встановлювані й державою», нерідко захоплюються і «грішать» західні юристы.

Вітчизняні ж автори, котрі робили спроби вироблення загального поняття права, з об'єктивних і суб'єктивні причини найчастіше «збивалися» деякі специфічних рис, що стосуються «волі» одного чи іншого панівного класу, розгляду права лише як класового регулятора громадських відносин, тощо. Ілюстрацією сказаного може бути дефініція загального поняття права, відповідно до якою вона подається як «державна воля панівного класу, котре виражається у сукупності норм, які охороняються державою як класовий регулятор громадських отношений».

Аналіз даного, як і інших, раніше які у ролі прикладу, загальних понять права показує, що допоки вони досить далекі від досконалості. Отже, вони можуть служити — остаточно не сформувавшись у єдиний, повністю що задовольнить потребам державно-правової теорії та практики загальне поняття — ефективним засобом чи шляхом подолання негативних згодом множинності, розрізненості і суперечливості уявлення про праве.

Не можуть бути досягненню цієї мети так звані «ходячі», по вираженню відомого німецького теоретика права Иеринга, чи «найбільш поширені» (Л. Пстражицкий) погляди на право як у примусові норми, користуються визнанням і защитою з боку держави", як у «сукупність які у державі примусових норм». Оскільки за всієї своєї «общепризнанности» і реставрацію широкої поширеності відбивають лише окремі погляди й підходи до аналізу правничий та його визначенню, а чи не є «універсальними» коштами Німеччини та подходами.

За нинішніх обставин найефективнішим, отже, і найприйнятніший шляхом, або засобом подолання негативних наслідків множинності і суперечливості визначень і підходів до праву, є виділення і розгляд його найважливіших, властивих різним типам права, ознак і черт.

Про які конкретно ознаках і рисах йдеться? За багатьма. Однак у першу чергу про те, що дозволяють виділити права як регулятор громадських відносин серед інших, неправових регулятивних коштів. Про це ми бачимо поговоримо надалі. -

Основні ознаки права.

Що таке «істинний закон»? — запитував Цицерон. І відразу відповідав, співвідносячи право як зі справедливістю і добром, але із дуже природою, природним буттям людини, що — це «розумне становище, відповідне природі, розповсюджується усім людей, постійне, вічне, яке закликає до виконання боргу…» Право, по Цицерону, встановлюючи ті чи інші обмеження і заборони, «забороняючи, від злочину відлякує; проте вони нічого, коли це потрібно, не наказує чесним людей і не забороняє їм і впливає на безчесних, наказуючи їм що- або чи запрещая».

Ідеї й освоєно основні становища природного права відбилися в конституційному і поточному законодавстві багатьох сучасних держав. Наприклад, у Конституції РК прямо обгрунтовується те, що «основні правничий та свободи людини неотчуждаемы і належать кожному від народження» (ст. 17, п. 2). Тим самим було підкреслюється, що вони «не даруются і встановлюються «понад» хоч би яким не пішли державним або іншим суб'єктам органом, а з’являються і перебувають у силу природних, ні від когось які залежать, причин.

Поруч із названими чинниками, які надають великий вплив на формування ставлення до сутності та змісті права і навіть з його визначення, важливу рід до цього процесу грають В. Гвоздицький і інші чинники. Серед них слід виділити такі, пов’язані зі службовою роллю та соціальним призначенням права у суспільства і государства.

Загальновизнаним є також те, що у соціальному право не буває абстрактним. Воно завжди і закріплює волю і інтереси панівних класів, які перебувають при влади соціальних верств, груп, прошарків. Ні права «взагалі». 0но завжди конкретно і реально.

Чим це проявляється? Передусім у цьому, що усім стадіях його розвитку освячує і закріплює майнове, соціальне й інша нерівність людей. Нерівність рабовласника і раба, феодала, поміщика і кріпосного, роботодавця й работополучателя. Навіть розмір покарань вбивство людини раніше ставився залежить від його громадського становища. Так, по «Російської Правді» — найважливішим пам’ятника давньоруського права — за вбивство княжого службовця дружинника дотримувався штраф (віра) — 80 гривень. За вбивство «купчины» — 40 гривень. А вбивство княжого холопа — селянина слід було винагороду його хазяїну у вигляді п’яти гривень. По «Салічній правді» — правовому пам’ятника салических франків кінця V в. н.е. — за вбивство вільного франка був штраф (вергельд) в 200 грошових одиниць — солідів. За вбивство напіввільного (позначка) — 100 солідів. За вбивство залежного селянина (колона) покладався штраф в 63 соліди. За вбивство раба справлялося лише 35 солідів та й у користь хозяина.

У той самий час «Салическая щоправда», висловлюючи волю і захищаючи інтереси панівних кіл, передбачала, що «якщо хтось позбавить життя, який перебуває на королівської службі», те з нього стягується потрійний, по порівнянню зі звичайним вільним франком, вергельд у сумі 600 солидов.

Явно виражене чи завуальоване нерівність людей простежується й у багато інших, виданих раніше чи наступні етапи розвитку людського суспільства актах. Широковідоме в марксистської і немарксистській літературі становище — витяг із «Маніфесту Комуністичної партії» у тому, що буржуазії «є лише возведена до закону воля вашого класу, воля, утримання визначається матеріальними умовами життя вашого класу», безсумнівно має під собою реальні підстави, сутнісно адекватно відбиває реальну действительность.

Аналогічний висновок можна зробити у питаннях інших класових по своєму характеру положень та державно-правових тверджень. Не підлягає жодному сумніву те що (і це повсякденної державно-правової практикою), що у суспільстві і державі висловлює волю й інтереси економічно та політично панівного при даної системи відносин класу, що обслуговує колись всього котрі стоять при влади классы.

У цьому сенсі Ленін безумовно мав рацію, коли відстоював теза у тому, що у будь-якому нормативно-правовому акті державна воля є воля панівного класу. «Воля, якщо вона державна, — писав Пауль, -має бути виражена як закон, встановлений владою». У принципі так, поділяючи даний, багаторазово підтверджений самої життям, теза, рухається у той час звернути увагу до певні вади, відому вразливість даного становища. Річ у тому, що, зводячи всю державну волю, що виражається у праві, а із нею і всі соціальне зміст права лише у класовому змісту, ми цим гаємо з цього виду свідомо чи мимоволі, по-перше, й інші, що у суспільстві, крім класових поряд із класовими, численні соціальні спільності (групи, верстви, трудові колективи), їх волю й інтереси. По-друге, не враховуємо те, що при владі певні, найчастіше перехідні періоди, від однієї, історично сформованій системи влади в іншу, можуть стояти не класи, а певні групи (кліки, «клани» тощо.) людей відносини із своїми поглядами, цінностей і інтересами, отражаемыми у праві. І, по-третє, упускається не врахували той загальновідомий факт, що у будь-якій суспільстві поруч із захистом інтересів які перебувають при влади класів чи верств, право спонтанно, природно чи вимушено відбиває інтереси всього суспільства. У ньому незмінно поєднуються групові інтереси з общесоциальными, національні, класові й інші - з загальнолюдськими. Ступінь такого поєднання та відповідності не скрізь однакова. Але вони існують, І це природно. Бо право спочатку породжується розвивається не як результат діяльності лише окремого класу, нації чи групи людей. Воно є породженням всього нашого суспільства та результатом природного розвитку всього суспільства. Право є найбільша цінність і елемент культури всього людства. У рівній мірі вона ставиться як національного, і міжнародного права. Переконати у тому дозволяють такі, наприклад, мають величезну загальнолюдський значимість акти сьогодення, як Загальна декларація правами людини 10 грудня 1948 року Генеральної Асамблеєю ООН; Міжнародний пакт про громадянських і політичні права, ухвалений 16 грудня 1966 року Генеральної Асамблеєю ООН; Декларація про надання незалежності країн і народам, прийнята 14 грудня I960 року Генеральної Асамблеєю ООН; та інші схожі на них акти. Вони закріплені як высокогуманные, загальнолюдські інтереси, а й нескороминущі загальнолюдські ценности.

Такі самі чи їм докладні конституційні принципи, правничий та свободи, що зачіпають інтереси всіх, чи основної маси членів товариства, проголошуються і законодавчо закріплюються та у багатьох країнах. Проте у своїй як й раніше відкритими, далеко ще не однозначними залишаються питання типу: Як співвідносяться у разі загальнолюдські і загальнонаціональні інтереси класових інтересів? Не «розчиняються» чи їх у перших? І, нарешті, чи справді інтереси всього суспільства, як і інтереси окремих індивідів, різних груп, і асоціації, не збігаються з інтересами панівного класу, як формально проголошуються, але та практично здійснюються? Не слід забувати, що у реальної життя класові й інші інтереси найчастіше стоять першому плані, домінують над загальнолюдськими і загальнонаціональними інтересами. Крім того, інтереси правлячих кіл і класів, як і їх воля, зазвичай, не виявляються і позначаються на праві в чистому, оголеному вигляді. Вони часто виступають і подають себе у вигляді загального інтересу й у вигляді загальної національної чи державної воли.

Помічаючи ця обставина, К. Маркс і Ф. Енгельс не безпідставно стверджували: «Поза тим, що панівні індивіди при даних відносинах повинні конституювати чинність у держави, вони мають надати своїй волі, зумовленої цими певними відносинами, загальне вираження у вигляді державної волі, як закону». Зрозуміло, воля і інтереси панівних класів чи соціальних верств, які перебувають при влади, видаються як загальних лише ідеологічних цілях, теоретично. А практично усе як правило, виглядає навпаки. Специфічні воля і інтереси правлячих кіл реалізуються у житті як безпосередньо, а й посередньо, прикриваючись загальної волею і интересами.

Отже аналізуючи численні, сформовані у різний час уявлення та судження на право, її призначення та сутність, можна зазначити такі його найважливіші особливості і негативні риси. 1. Право — це передусім сукупність, а точніше — система норм чи правил поведінки. Не випадкова збірка випадкових норм, а суворо вивірена, упорядкована сукупність певних правил поведінки, це — система.

Як і кожна інша система вона з однопорядковых, взаємозалежних між собою — і взаємодіючих друг з одним елементів. Такими є норми права чи правил поведінки. Система мусить бути внутрішньо єдиної й несуперечливої. Виникаючі між її окремими структурними елементами — нормами — зв’язку, як і держава сама норми би мало бути спрямовані виконання суворо визначених — регулятивних та інших функцій, для досягнення єдиних цілей. Будь-яка правова система у тому, щоб стати дієвою й ефективної, потрібна як цілісна, органічна система. Це одна із неодмінних вимог, і одночасно одним з ознак реальної, діючої, а чи не формальної правової системы.

У основі будь-якого системи норм чи правил поведінки лежать як об'єктивні, і суб'єктивні чинники. Серед об'єктивних чинників виділяються однотипні економічні, політичні, соціальні, ідеологічні й інші умови, які б створення і функціонування системи правових норм у тому чи іншої країни. Як окремі норми, продовжує їх система загалом не створюються стихійно, довільно, за бажання і розсуду тих чи інших окремих осіб. Вони відображають об'єктивні потреби товариства і держави й «проектуються» на реально існуючі економічні, політичні та інакші взаємини. У цьому плані, безсумнівно, мав рацію К. Маркс, пишучи, підкреслюючи об'єктивно обумовлений процес нормотворчості, що «законодавча влада створить закону, — вона лише відкриває і формулює его».

Спроби довільного, умоглядної «конструювання» окремих правових актів чи зміни системи норм неминуче ведуть до негативним або до непередбачених наслідків. Такі відірвані від життя, від реальної дійсності системи, а точніше — псевдосистемы, без ризику помилитися, можна охарактеризувати відомим висловом Гете з «Фауста»: «Словами диспути ведуться, з слів системи создаются».

Зрозуміло, процес створення і функціонування системи норм не тільки заперечує, а, навпаки, всіляко передбачає існування поряд з об'єктивними і піддається. Йдеться у своїй про з розробки й здійсненні у тому чи іншої країни науково-обгрунтованою правової політики, підготовки й реалізації планів законодавчих робіт, активної участі фахівців-юристів у процесі правотворчества, правозастосування, в правоохоронної діяльності державних органов.

Ведучи мову про системі норм, нормативності права як про одну з важ- нейших його особливостей і дідько, треба сказати, що нормативність зовсім значить, на думку ряду авторів, обмеженості чи «замкнутості» права лише нормами — правилами поведінки. Крім і водночас право має містити, зі своїми погляду, й інші структурні елементи як правовідносин, правових поглядів й ідей, правосвідомості, суб'єктивних прав граждан.

Суперечка між прихильниками суворо нормативного розуміння права, коли воно розглядається лише як система норм чи правил поведінки, і розширювального його тлумачення має тривалу историю.

Причому що така дискусії поширюються як на вітчизняне, а й у закордонне государствоведение та правознавство. Проте за всієї тривалості та періодичною обостренности суперечок кожна, коли воно розглядається лише як система норм чи правил поведінки, і розширювального його тлумачення має тривалу історію. Причому такого роду дискусії поширюються як на вітчизняне, а й у закордонне государствоведение та правознавство. Проте за всієї тривалості та періодичною обостренности суперечок, кожна зі сторін, що у них, як не заперечує, а, навпаки, явно передбачає існування системи норм як основної ланки «вузько» чи «широко» витлумаченого права. Понад те, деяких випадках «нормативистское» розуміння права мало не зводиться у абсолют. Г. Кельзен — основоположник нормативистской теорії права схильний, наприклад, розглядати крізь призму норм як саме право, а й правової порядок («правової порядок є систему норм»), держава як «усталений порядок», інші державно- правові явища. 2. Право — це проста система норм, а система норм, встановлених чи санкціонованих державою. У світі безліч систем різних соціальних норм. Але тільки система правових норм походить від держави. Решта створюються та розвиваються різними недержавними — громадськими, партійними й іншими органами і организациями.

Створюючи норми права, держава діє безпосередньо, через свої, уповноважені те що органи, або ж через передачу окремих своїх повноважень на видання деяких нормативно-правових актів недержавними органами чи організаціями. У разі говорять про «санкціонуванні», тобто. дачі дозволу державою за проведення обмеженою правотворческой діяльності цими недержавними институтами.

Чи означає факт видання чи санкціонування державою системи норм їхню цілковиту залежність від держави і підпорядкування державі? Чи є право лише у держави, однією з його ознак, атрибутів або ж вони виступають стосовно ньому, як одне із щодо самостійних институтов?

У виконанні вітчизняної й зарубіжної юридичної літературі є три групи різних думок з цього приводу, три значно які різняться один від друга суждения.

Суть першого полягає у цьому, як вірно помічає відомий російський правознавець Г. Шершеневич, законодавчі норми права розглядаються як «вимог держави». Держава у своїй, «будучи джерелом права, очевидно, може бути саме зумовлено правом. Державна влада виявляється право, а чи не під правом». Держава у світі такого звуження сприймається як явище первинне, а право — вторичное.

Сенс другий, протилежної погляду у тому, що сама держава та державна владу, повинні носити правової характер. У основі структурі державної влади має лежати «невідомо, а право». Держава, хоч і видасть правові акти, «може бути джерелом права», «оскільки вона саме випливає з права». Над державою перебуває право, а чи не навпаки. Воно його стримує і ограничивает.

Нарешті, третій підхід до визначення характеру взаємовідносин держави й права у тому, чого слід взагалі загострювати увагу цьому питанні. Суперечка у тому, що логічно передує іншому — держава чи право, — пише з цьому сенсі угорський державознавець і правознавець И. Сабо, «так само безплідний як і суперечка у тому, що з’явилося раніше — держава чи право». З його погляду, теза, за яким «право — це лише державний наказ, є таку ж одностороннє спрощення», як і судження у тому, що є «слугою права».

На думку автора, держава й право «настільки відповідають одна одній, настільки єдині», що питання, що їх первинне що — вдруге, «породжена й не так реальної дійсністю (й у не є політичним питанням факту), скільки специфічно апріорним підходом до співвідношенню цих двох явищ. Цей апріорне питання характеризується або підкресленням державного волюнтаризму, або виділенням абстрактної ідеї права як самоцели».

Висновок, якого дійшов автор, у тому, що «обидві ці ранні погляду ігнорують справжні взаємозв'язку», що у дійсності «держава й право перебувають одна з одним в функціональному єдності: одне передбачає інше, одне є цементом іншого».

И. Сабо та інші автори, котрі поділяють такі погляди, безсумнівно праві, що у теоретичному, а тим паче — у плані в значною мірою безглуздо вести суперечка у тому, що з цих двох явищ — держава чи право — історично первинне, що — вторично.

Але вони вони не праві, коли йдеться встановити характеру відносин держави й права. Це вже зовсім не безглузде заняття — визначити, у співвідношенні перебувають держава й право теоретично та практично. Важливо встановити, діє чи державна владу у межах закону є «законної владою» чи вона порушує нею ж самою встановлені правові вимоги, і ставить себе отже, у становище «незаконної (нелегітимною) власти».

Питання «зв'язаності» держави правом, про правових межах діяльності держави завжди знаходив живий відгук серед багатьох поколінь юристів й незмінно викликав у тому числі гарячі споры.

Визнаючи надзвичайно значної ролі держави у процесі створення і реалізації норм права, чимало юристів виходили і виходять тим щонайменше з те, що державна влада є «воля», що може робити, що догоджає як і завгодно", «спираючись на силу» І що «найважливішим служінням загального блага із боку структурі державної влади… є служіння праву».

Зокрема, таку позицію поруч із російським професором Л. Петражицким, дотримується також відомий юрист, засновник теорії «солідаризму» («синдикалистского» держави) Леон Дюги.

«Цілком можливо довести, — писав Пауль, — що, крім свого створення державою, право має міцну основу, передує державі, височить над останнім, і, як такий, обов’язково йому». Держава, доводив Дюги, має бути «підпорядковане нормі права», яка знаходить «своє перше прояв в совісті людей, повніше вираження у звичаї, у законі і свій здійснення у фізичному примус держави, яке в такий спосіб виявляється нічим іншим, як силою, яка є праву».

Ідеї підпорядкування держави праву, його самообмеження, зокрема і з допомогою права, поділяв також видатний німецький соціолог і правознавець Георг Еллинек. Створюючи теорію паралелізму, відповідно до якій держава право розвиваються паралельно, «йдуть нога в ногу» і ототожнюючи державний лад із правовим порядком, авторка у той час виходив з те, що створюване державою право зобов’язує як підвладних індивідів, а й сам держава.

Своєрідну позицію у питаннях співвідношення держави й права обіймав Людвіг Гумплович. Послідовно обстоюючи думка у тому, що з вищої історичної погляду право і правопорядок для держави лише" на вирішення завдань, які нею, він у те час вважав, що «праву властива тенденція — дедалі більше емансипуватися від своєї творця, потім від держави, тенденція звільнятися з його впливів й виступати проти як самостійної сили, як правової идеи».

Якщо такі галузі права, як адміністративне право, пояснював автор, «повністю під впливом держави», то такими інститутами («сфери») права, як право власності, з розвитком суспільства, дедалі менше стають піддаються впливу держави, «існують і окремо него».

Остаточний висновок, якого дійшов Гумплович залежить від наступному: «Природа відносини права до держави грунтується, що держава силою своєї певної діяльності… створює всі нові, і нові сфери моральності, з яких витікає право. Але ця остання прагне самостійність і незалежність потім від держави. І тепер, досягнувши цього, дане прагнення йде ще. Воно іде до пануванню в самій над державою. Право хочуть ставати вище держави. Право не хоче вже визнавати своїм творцем того, кому мусить своїм існуванням. Навпаки, він сам намагається зайняти батькове стосовно до держави положение».

Крім вищенаведених як приклади, існують інші точки зору судження про характер відносин держави й права. За всієї їх складності, пістрявості і суперечливості переважна більшість їх полягає в тому ж вихідному тезі, за яким норми права зумовлюються правотворческой діяльністю держави, видаються їм, або санкціонуються. 3. Право завжди висловлює державну волю є основою права, яка своєю чергою, за різними, які існують у вітчизняній та зарубіжної юридичної науці концепціям, втілює у собі волю класу, правлячої групи, народу, суспільства, чи нации.

Світовий досвід існування й функціонування держави й права свідчить, що у праві виражається передусім воля панівне. Разом про те незаперечним фактом є і те, що вона, побоюючись соціальних вибухи й переконатися втрати свого привілейованого становища, найчастіше змушена рахуватися з волею і якими інтересами під властных.

Як співвідноситься воля тих і інших? Як вона виявляється в державної волі й у праві? Усі ці, схожі на них питання здавна перебувають у зору государствоведов і правознавців. Одне з найбільш докладних відповіді них дав ще на початку ХХ століття Г. ф. Шершеневич. «Якщо державна влада є джерело якої в силі воля панівне, — писав він, — то висунуті нею норми права мають насамперед відбивати інтереси самих панівне. Ті, у чиїх руках влада, вводять поведінка підвладних в ті норми, які найбільш відповідають інтересам панівне. Нормами права поведінка підвладних пристосовується інтересам панівне». Чим вже коло панівне, робив висновок автор, «тим різкіше виступає протилежність їхніх інтересів інтересам решти держави. Що ширшим коло, наприклад, республіки, тим більше затушовується це значення права».

Воля й інтереси панівне груп, верств чи класів, проте, не є безмежними. Їх егоїзм, як цілком слушно помічав Г. Шершеневич, повинен підказувати їм «розсудливість і поміркованість в правовому творчості». Крім використання силових коштів, можуть охороняти свої інтереси також з допомогою права, «тісно сплітаючи» свої інтереси з його інтересами підвладних, «наскільки можна, не доводячи останніх до свідомості протилежності». 4. Право є систему норм чи правил поведінки, мають загальнообов’язковий характер. Общеобязательность означає непременность виконання всіма членами суспільства вимог, які у нормах права. Вона виникає разом із нормою права. Разом з ним розвивається і змінюється. І водночас зі скасуванням акта, що містить норми права, прекращается.

Підкреслюючи нерозривний зв’язок норми правничий та общеобязательности, Г. Кельзен цілком резонно вважав, що «норма права є правило поведінки, за яким ту чи іншу обличчя (група осіб) має діяти у певному напрям, незалежно від цього, хоче воно поводитися в такий спосіб чи нет».

Общеобязательность як специфічна дідька й вимога права поширюється як на пересічних громадян, посадових осіб, різні недержавні органи влади й організації, а й у сама держава. Цивілізоване, правової держави, якщо вона на словах, а насправді є, неодмінно самоограничивает, «пов'язує» сам себе і всі свої органи общеобязательностью вимог норм права, організує все своє діяльність суворо у рамках вимог законом і дотримується їх до того часу, коли вони разом із що містять їх нормами у порядку ні змінені чи отменены.

Обов’язковість дотримання правових вимог державою та її органами, разом із іншими суб'єктами права, не піддавалася сумніву помітними юристами ні з минулому, ні з настоящем.

Загальновизнаним вважається теза, за яким право є обов’язкове правило поведінки всім. Воно «має бути соблюдаемо і самою владою його устанавливающею, воно нічого очікувати замінено новим правилом. Якщо ж ця влада, яка б правило, не за потрібне його дотримуватися, а чи діє у кожному конкретному випадку на власний розсуд, то право змінюється произволом».

Виникаючі у своїй суперечки стосуються найчастіше ступені та характеру «правового самообмеження» держави. Питання у цьому, резюмує М. Ориу, чи є таке самообмеження «актом чи рішенням суб'єктивної волі держави, чи це є результатом об'єктивної державної організації»? Відповіді даний питання пропонуються самі суперечливі: від твердження, держава добровільно обмежує сам себе до заяви, що його змушене це робити під тиском із боку «громадянського суспільства». 5. Право охороняється і забезпечується державою, а разі порушення вимог, які у нормах права, застосовується державне примус. Держава неспроможна байдуже ставитися до актів, видаваним їм, або санкционируемым. Воно докладає величезних зусиль їхнього реалізації, охороняє їхнього капіталу від порушень сну і гарантує. Однією з широко використовуваних методів у своїй є державне примус. Воно має застосовуватися лише уповноваженими те що організаціями, діючими суворо у закону, з урахуванням закону, соціальній та відповідність до передбаченими законом процесуальними правилами.

Такими, загалом є це основна прикмета права зумовлені його сутністю і назначением.

Право і закон

Різні підходи до взаємодії правничий та держави, взаємовідносинам чоловіки й держави збереглися й у світі. Не замикаються у наукових дискусій ще й знаходять себе у конституціях сучасних держав. Так було в конституціях США, Франції, Італії, Іспанії втілена надпозитивная (естественно-правовая) концепція правами людини, у Конституції Австрії, ФРН — позитивістська. Але такі розбіжності у конституційних записах годі було переоцінювати, оскільки конституції розвинених держав орієнтовані принципи правової держави, отже право на захист та охороні прав человека.

Мета естественно-правовой доктрини — обмежити претензії держави на власний розсуд визначати обсяг права і свободи людини, не рахуючись із необхідним нормальної життєдіяльності індивіда набором прав, які об'єктивно притаманні їй від його й тому є невід'ємними, невідчужуваними, незалежними від волі держави. Держава неспроможна не визнати прав людини життя, гідність, недоторканність особи, житла. І хоча ці права належать людині від народження, «захищеність» їм надає юридична форма, тобто. форма закону. Ці права й не можуть бути протипоставлено державі, які мають брати він функцію не але їхні захисту та забезпечення, а й їхні законодавчого формулювання. Особливого значення має запис цих прав в Конституции.

Слід також прийняти до уваги, що обмеження влади держави правами людини на повинен провадити до граничного приниження ролі останнього, яка вагома у охороні права і свободи людини, а й в надання їм законодавчої, тобто. загальнообов’язкової форми, що говорилося выше.

Значення позитивного висловлювання природних прав підтверджується досвідом конституційного розвитку США. Конституція США 1787 р. не містила переліку невідчужуваних прав, оскільки батьки-засновники виходили речей, що природно належать людині права й не потребують позитивному підтвердженні з тексту основного закону. Їх перерахування може бути сприйнято як вичерпний перелік права і свободи, що могло б призвести до обмеженню тих прав, які увійшли до переліку. Проте в Основному Законі США переліку федерально закріплених права і свободи, викликало критику Основних напрямів. Під тиском громадської думки знову обраному Конгресу США 1789 р. було запропоновано проекти поправок, містять положення про політичних лідеріва і особистих правах. Десять перших поправок до Конституції, що склали федеральний Білль про права, було ратифіковано до кінця 1791 р. Безпосередньо до людини ставилося 7 поправок, які передбачали свободу віросповідань, свободу слова друку, право народу мирно збиратися і звертатися до уряду з петиціями, недоторканність особи, житла, паперів і розбазарювання майна та інші права.

Практика держав, визнають естественно-правовую доктрину походження правами людини, зовсім на відкидає їх позитивного оформлення. І естественно-правовая доктрина, і позитивістський підхід в світі не виступають як антиподи, антагоністи. Естественно-правовая доктрина акцентує витоки походження правами людини як він невід'ємних, невідчужуваних властивостей. Вона ставить прав людини вища від держави, ідея її спрямовано обмеження правами людини тоталітарних домагань держави. Разом про те, не знаходячи закріплення позитивному законодавстві, прав людини виступають досить невизначено, розмите, і це утрудняє здійснення державою функції забезпечення і защиты.

У світі позитивістський підхід у сфері правами людини неминуче має спиратися на моральні категорії свободи, справедливості, самооцінки індивіда у тому, щоб законодавчо висловити в певному каталозі правами людини. Набуваючи законодавче вираз, прав людини отримують додаткову «енергію», а держава, законодавчо закріплюючи їх, зобов’язує себе гарантувати забезпечуватиме правничий та свободи. Конституційна практика розвинених держав у відомій мері зняла протистояння естественно-правового і позитивістського підходів до людини з урахуванням конституційного закріплення основних правий і свобод, яке виключає придушення та насильство держави за відношення до особистості, обстоюючи її автономію та пріоритет правами людини стосовно государству.

До речі, прав людини, які є захисту гідності індивіда, майже без винятку з давніх-давен гарантовані внутригосударственным правопорядком Швейцарії (переважно писаними нормами і у незначній їх частині неписаними). Ухвалена 1874 р. федеральна Конституція полягає в ліберальних цінностях. Оскільки прав людини після ухвалення Конституції були інтегровані у внутрішньодержавне право, те із часом Верховний Суд Швейцарії відмовив їм у визнання як неписаних основних прав. Основні права гарантуються у внутрішньому праві Конституцією федерації і законодавством кантонів. Це права, на які поширюються судовий захист. Утім, деякі важливі права й не названі на федеральної Конституції. У разі Федеральний суд іноді визнає неписані основні правничий та в такий спосіб ліквідує прогалини у Конституции.

Основні права, закріплені в конституціях держав, базуються на Права Людини: вони вбирають у собі які у них особистісне і естественно-правовое початок. Як істотно нового елемента виступає позитивно-правовая інституалізація. Державно-правове визнання і гарантированность означають великий прорив у ідеї правами людини. Запозичені з постулатів і декларацій як права природні, вони стають правами в юридичному смысле.

Саме розрив позитивізму з тими цінностями дозволив широко використати його тоталітарним режимам, зокрема Радянському державі, яке рішуче відкидало вчення про природні права і завжди виступало «благодійником» стосовно народу, котра отримує своїх прав і свободи з милості всесильного держави. Конституція РК вперше у історії вітчизняного правового розвитку визнала, що «основні правничий та свободи людини неотчуждаемы і належать кожному від народження» (ч.2 ст. 17). Разом про те, Конституція містить позитивне закріплення широкого переліку права і свободи, і личить у руслі сучасної конституційної практики. Визнаючи природні невідчужувані прав людини, законодавець прагне закріпити в основних конституційні права і свободи і забезпечити системою гарантій і немає механізмів захисту, також законодавчо регламентованих (конституційна, судова, адміністративна захист, інститут Уповноваженого у правах людини, парламентський контроль і т.д.).

Виділення категорії «основних прав» людини, зовсім на означає віднесення інших прав до «другосортним», менш значущим, які вимагають менших зусиль держави за їх забезпечення. Основні правничий та свободи становлять стрижень правового статусу індивіда, у яких кореняться можливості виникнення інших численних прав, необхідні нормальної життєдіяльності людини. Ці права дуже важливі для індивіда, його взаємодії коїться з іншими людьми, з і державою. Від основного права може відбрунькуватися значну кількість інших прав індивіда. Наприклад, ст. 21 Загальної Декларації правами людини передбачає, що кожна людина проти неї брати участь у управлінні своєю країною безпосередньо, або за посередництвом вільно обраних представників. Це основне право породжує інші права: декларація про що у самоврядуванні, право висувати свого кандидата тимчасово виборчої кампанії, право вимагати звіту у обраного депутата про виконання ним своїх зобов’язань, право поводження з запитом до депутату по якомусь питання, пов’язаному з діяльністю последнего.

Частина 1 ст. 22 Конституції РК закріплює волю і особисту недоторканність кожного. Це основне право породжує цілу систему прав, закріплених в КК РК, ДК РК, Кодексі РК про адміністративних правопорушення, КПК РК та інших нормативних актах.

Тому основні фундаментальні права, зафіксовані у конституції держави й найважливіших міжнародно-правових актах, є базою для похідних, щонайменше важливих його прав.

Проте прав і свобод людини мають відповідати і певні обов’язки, без здійснення яких правничий та свободи зависають, який був забезпечені винними діями інших, організацій, держави, від яких нормальне функціонування цих правий і свобод.

Складні зв’язку, виникаючі держави і індивідом, і стосунків між людьми друг з одним фіксуються державою юридичної формі - у вигляді прав, свобод і управлінських обов’язків, їхнім виокремленням у своїй єдності правової статус індивіда. Правовий статус індивіда — одну з найважливіших політико-юридичних категорій, яка тісно пов’язана з соціальної структурою суспільства, рівнем демократії, станом законности.

До правил класового антагоністичного суспільства правової статус розкриває становище особистості як представника певного класу, її місце у історично конкретної системі виробництва, у політичному структурі суспільства. З встановленням принципу рівності всіх перед законом виникає єдиний правової статус. Відмінність ньому визначаються становищем суб'єкта правий і обов’язків як людина, громадянина, іноземця, особи без гражданства.

Правовий статус індивіда законодавчо закріплюється державою конституціях та інших нормативно-юридических актах (внутрішньодержавних і міжнародних). Права й обов’язки — основний вихідний елемент права.

У права й обов’язки як фіксуються зразки, стандарти поведінки, які вважає обов’язковими, корисними, доцільними для нормальної життєдіяльності соціальної системи, а й розкриваються основні засади відносин держави й личности.

Взаємозв'язку держави і особи вимагають чіткої врегульованості і упорядкованості. Це пов’язано з особливої важливістю що така відносин для підтримки існуючого ладу, для нормального функціонування. Права й обов’язки фіксують складна система взаємозв'язків держави й особистості, засновану на демократичних засадах. Ці взаємозв'язок харчування та відносини формуються у дії об'єктивних закономірностей у суспільному розвиткові, що зумовлюють об'єм і характер правий і обов’язків громадян. Юридичні правничий та обов’язки визначають найважливіші параметри поведінки індивіда у структурі громадських зв’язків общества.

Слід відразу підкреслити, що у своєї юридичній природі та банківській системі гарантій, правничий та свободи ідентичні. Вони окреслюють соціальні можливості людини у різноманітних галузях, забезпечувані державою. Разом про те аналіз конституційного законодавства показує, термін «свобода» покликаний підкреслити ширші можливості індивідуального вибору, не окреслюючи конкретного його результата.

Тоді як термін «право» визначає конкретні дії людини (наприклад, право брати участь у управлінні справами держави, право обирати й бути обраними). Проте чітке розмежування між правами і свободами провести важко, оскільки найчастіше всю сферу політичних прав з чітко певними правомочностями також називають свободами. Різниця в термінології є радше традиційним, сформованим ще XVIII—XIX вв.

Слід звернути увагу до яке у Конституції РК розмежування основних права і свободи, на правничий та свободи людини і громадянина. Такий підхід перестав бути традиційним до нашого конституційного законодавства, яке зводило становище людину тільки для її взаємозв'язку із державою як громадянин, який отримав своїх прав в «дар» від державної влади повністю їй підлеглого. Встановлюючи різницю між людиною і громадянином, нова Конституція РК відновлює ті загальнолюдські цінності, затверджені в результаті буржуазних революцій і в цьому своє втілення у законодавчих актах, вперше у історії всього людства закрепивших рівність і політичну волю — в Декларації незалежності 1776 р., Білле про права 1791 р. (США), Декларації правами людини і громадянина 1789 р. (Франция).

У чому зміст цього розмежування, «роздвоєння» людини? Воно безпосередньо випливає з розрізнення громадянського й держави, долає одностороннє розгляд людини її взаємозв'язку тільки з державою, звуження сфери його самовизначення. Людині як такого відводиться автономне полі діяльності, де двигуном виступають його індивідуальні інтереси. Реалізація такого інтересу ввозяться громадянське суспільство, заснованому на приватної власності, сім'ї, всієї сфері особистому житті, і спирається на природні прав людини, його ж від народження. Держава, утримуючись захищена від втручання у ці відносини, покликане захищати їх тільки від свого, а й від чийого би там не було втручання. Отже, у цивільному суспільстві на основі правами людини створюються умови для самовизначення, самореалізації особистості, забезпечення її автономії і самій незалежності від будь-якої незаконного втручання, тобто. для реалізації приватних интересов.

Права громадянина охоплюють сферу відносин індивіда із державою (сферу публічних інтересів), де він розраховує як на огородження своїх прав від незаконного втручання, а й у активне сприяння держави у реалізації. Статус громадянина випливає з його окремою правовою зв’язки України із державою — інституту громадянства (ст. 6 Конституції РК).

Усі статті гл. 2 «Права і свободи людини і громадянина» послідовно проводять розрізнення права і свободи за вказаною принципу. Це позначається у формулюваннях статей. Там, де йдеться про права людини, Конституція використовує формулювання: «кожен проти неї», «кожний», «кожному гарантується» тощо. Використання таких формулювань підкреслює визнання зазначених права і свободи за будь-яким людиною, розташованому біля Казахстану, незалежно від цього, чи є він громадянином РК, іноземцем або посадовою особою без гражданства.

Поруч із в ст. 31−33 сформульовані права, належать лише громадянам РК. Це переважно політичні права: право зборів, мітингів, демонстрацій; право брати участь у управлінні справами держави; обирати й бути обраним; право рівного доступу до державній службі; декларація про що у відправленні правосуддя; декларація про звернення. Виняток становить ст. 36, яка закріплює соціальне право приватної власності на грішну землю лише громадянами та його объединениями.

У Конституції є такі й обов’язки, яких зазнають лише громадяни РК: захист Батьківщини (ст. 59), можливість своїх правий і обов’язків повному обсязі із 18-ї років (ст. 60). Лише на самій громадян РК поширюється заборона висилку межі держави або видачу іншій державі (ст. 61), можливість мати громадянство іноземного держави — подвійне громадянство (ст. 52).

Держава закріплює права індивіда не довільно; воно закріплює природні прав людини, і навіть набір прав, який зумовлено рівнем економічного розвитку суспільства. Законодавець може закріплювати лише такі права, реалізації яких сформувалися соціально- економічні та політичні передумови, які з реальних громадських відносин. Права особистості - не «дар» законодавця, а соціальні можливості, щоб забезпечити людині певний стандарт життя. Законодавець неспроможна штучно «занижувати» чи «завищувати» обсяг права і свободи; вона пов’язана принципами та аналогічних норм природного права, умовами соціальних взаємозв'язків людей.

Права індивіда (суб'єктивні права) завжди пов’язані із задоволенням її інтересів в матеріальну годі й духовної сферах. Тому інтерес виступає природною двигуном правових зв’язків людини, він визначає її ставлення для використання прав. Суспільство і держави далеко ще не нейтрально ставляться до того що, як людина реалізує закріплені у законодавстві можливості; зацікавлені в активності індивіда, що є важливою умовою розвитку демократичної общества.

Беручи він зобов’язання з забезпечення прав громадян, держава проти неї вимагати від нього правомірного поведінки, яке відповідала б еталонам, зафіксованим у юридичних нормах. Тому держава формулює свої вимоги індивідам у системі обов’язків, встановлює заходи юридичну відповідальність право їх невиконання. Як носій політичної влади, має спеціальними механізмами забезпечення прав громадян, і виконання ними своїх обязанностей.

Усі сфери дії правового статусу у єдності правий і обов’язків — це «простір свободи», заснований волі вибору, самовизначенні і відповідальності особистості перед суспільством, і своїми співгромадянами. Свобода і відповідальність висловлюють на об'єктивній необхідності певних еталонів поведінки й їх виконання відповідно до інтересами суспільства. Керуючись цими інтересами, держава вимагає виконання обов’язків яких і визначає наслідки, пов’язані з неналежним використанням права і свободи, суперечить інтересам нашого суспільства та держави, правам інших. Зв’язок волі народів і обов’язків розкривається у ст. 29 Загальної Декларації правами людини: «Кожна людина має обов’язки перед суспільством, у якому тільки і, можливо вільне і повний розвиток личности».

Людина, перебувають у суспільстві, постійно взаємодіючи коїться з іншими людьми, неспроможна не мати обов’язків і ворожість до суспільства, і з відношення до співгромадянам. Тому обов’язок — так само важливий і необхідний елемент правового статусу індивіда, як правничий та свободи. Вони пов’язані нерозривно не можуть існувати незалежно друг від друга. Така залежність створює моральне взаємодія для людей. Стаття 1 Загальної Декларації правами людини проголошує: «Усі люди народжуються вільними і рівними прав. Вони наділені розумом та власною совістю і дружина мають вступати у відношенні одне одного у дусі братства».

Основні засади права

Джерела права — це обставини, котрі живлять появу Мельниченка і дію права.

Види джерел права: соціальні джерела права — що розвиваються суспільні відносини (соціальна обумовленість права); державні джерела права — держава робить у його законодавчих органів; юридичні джерела права — форми висловлювання, об'єктивізації нормативної державної волі; неиндивидуализированные нормативно-правові акты.

Природний право — сукупність вищих, постійно діючих, незалежних потім від держави і принципів, що уособлюють розум, справедливість, об'єктивний порядок цінностей, як є директивами для законодавця, а й діючих напрямую.

Позитивне (позитивне) право — цього права, виражене в прийнятих державою нормах.

Джерело позитивного права — це форма висловлювання державної волі, спрямованої на визнання факту існування права, з його формування, зміну цін і констатацію факту припинення існування права певного содержания.

Правотворчество — це діяльність державні органи (у разі референдуму — всього народу) посадових осіб із виданню, переробки й скасування нормативно-правових актов.

Держава — це єдина політична організація суспільства, яка поширює своєю владою всю територію країни та її населення, має при цьому спеціальним апаратом управління, видає обов’язкові всім веління й володіє суверенітетом; джерело забезпечення і юридичної сили позитивного права.

Державний орган — це складова частина механізму держави, має відповідно до законом власну структуру, суворо орпеделенные повноваження у управлінню конкретної сферою громадського життя і органічно взаємодіюча коїться з іншими частинами державного механізму, утворюючими єдине целое.

Законодавчі органи держави — органи, встановлюють загальнообов’язкові вимоги, які виконавча влада має проводити у життя і який служать законодавчої підвалинами діяльності судової власти.

Законодавчий процес — завершальна процес створення права державна діяльність, у яких певні становища зводяться через закон, через інші джерела юридичні нормы.

Стадії законодавчого процесу: a) законодавча ініціатива; b) обговорення законопроекту; з) ухвалення закону; d) опублікування (промульгация) закона.

Законодавча воля — один із проявів людської волі вообще.

Ознаки законодавчої волі: a) носить специфічний політико-правової характер; b) має власних носіїв, які мають даної волею та реалізовують її за дорученням общества.

Носії законодавчої волі - носії публично-властных правомочий; спеціально уповноважені суспільством за проведення законодавчої функції політично дієздатні лица.

Юридичні джерела права — зовнішня форма права, що означає вираз державної волі вовне.

Будь-який нормативно-правової акт є носій інформації про позитивному праві конкретної страны.

Правовий акт — акт, який встановлює норми права, який запроваджує в дію, змінює чи який скасовує правила загального характера.

Нормативно-правовий акт — офіційний письмовий документ, який з уповноваженого з його видання державний орган (чи всіх політично дієздатних громадян), у якому излагаемые у певному послідовності правові норми і має свої межі дії в часу, у просторі і з колу лиц.

Індивідуально-правові акти видаються правозастосувальними органами, не містять правових і є джерелом права, юридично обов’язкові лише фіксованих в акті лиц.

Дія нормативно-правового акта — породження тих юридичних наслідків, що у ньому передбачені. a) Дія нормативно-правового акта у часі магістралі триває з моментом вступу нормативно-правового з і по моменту втрати їм сили. b) Дія нормативно-правового акту на просторі пов’язують із їх поширенням на державну територію. Відповідно до державним суверенітетом, нормативно-правові акти діють безроздільно по всій території держави. Але є акти обмеженого територіального дії. з) Дія нормативно-правового акта із широкого кола осіб означає поширення нормативних вимог на вказаний у акті круг

(категорію) осіб, з урахуванням передбачених у ньому обмежень стосовно офіційних представники інших держав, які мають дипломатичним суверенитетом.

Закон — це нормативно-правової акт, який приймає в особливому законодавчому порядку вищим представницьким органом держави, у якого вищою юридичною чинністю і виражає державну волю по ключових питань регулювання суспільної відповідальності і державної жизни.

Структура закону — логічне його розподіл на розділи, глави, статьи.

Зміст закону — правові нормы.

Закони: Конституційний федеральний закон Федеральний закон Закони суб'єктів федерации

Підзаконний нормативний акт — різновид правових актів, видаваних відповідно до законом, з урахуванням закону, виконання закону, для конкретизації законодавчих розпоряджень чи його тлумачення, чи встановлення первинних норм.

Види підзаконних актів: по суб'єктам видання і сфері поширення: Загальні нормативно-правові акти загальної компетенції, які поширюється усім осіб, у межах країни (розпорядження центральних органів виконавчої, нормативні укази Президента та постанови уряду). Місцеві підзаконні акти — нормативно-правові акти представницьких і виконавчих органів влади на місцях. Відомчі нормативно-правові акти (інструкції, накази) міністерств і відомств. Внутрішньоорганізаційні підзаконні акти, які видаються різними організаціями для регламентації внутрішніх запитань і поширюються лише з членів организации.

Юридична сила — «вказівку «цього разу місце акта, його значення, його верховенство чи подчиненность.

Норма права.

Норма права — це: визнане і що забезпечує державою загальнообов’язкове правило, з яких випливають правничий та обов’язки учасників громадських відносин, чиї дії покликане регулювати дане правило за зразок, еталона, масштабу поведінки. загальнообов’язкове правило поведінки, що йде потім від держави, виражене в законах та інших визнаних державою джерелах і яке на ролі критерію правомерно-дозволенного, забороненого чи запропонованого поведінки суб'єктів права. Для правових норм характерна системність, що полягає в:

1. узгодженості - несуперечливості змісту правових норм, тобто. однаковому підходу до регульованому відношенню, и

2. супідрядності - моменті взаємодії правових норм залежно від своїх юридичної силы.

Також правові норми мають спеціалізацію, тобто. кожна з яких регулює певну область громадських взаємин чи фіксує певний спосіб правового регулирования.

Кожна правова норма має логічний структуру.

Логічного структурою правової норми є така схема: якщо, то, інакше, — це слово відповідають гіпотезі, диспозиції і санкции.

Гіпотеза — вказівку на умови, у яких виникають правничий та обов’язки суб'єкти права; у яких цю норму действует.

Диспозиція — вказівку на сутність, і утримання правил поведінки, на ті правничий та обов’язки, в обороні яких коштує государство.

Санкція — називає заохочувальні чи каральних заходів (позитивні чи негативні наслідки), наступаючі у разі дотримання чи, навпаки, порушення правила, визначеного в деспозиции нормы.

Наприклад, можна взяти будь-яку правову норму. Наприклад з Цивільного кодексу РК. Стаття 25 говорить: «Індивідуальний підприємець, який в змозі вимоги кредиторів, пов’язані з здійсненням їм підприємницької деятельности[6], може визнаватися неспроможним (банкрутом) у вирішенні суда[7]. З часу винесення цього рішення втрачає силу реєстрацію як індивідуального предпринимателя[8]. «

За галузями права виділяються норми державного, адміністративного, трудового, громадянського, карного і інших галузей права.

По функцій: регулятивні норми — упорядочивающие громадські відносини шляхом закріплення існуючих громадських зв’язків в правових нормах; охорони тільні норми — що встановлюють ступінь юридичної відповідальності держави і юридичного захисту, порядку їхнього покладання і исполнения.

За характером, які у нормах права, правил поведения:

Які Зобов’язують — встановлюють обов’язок виконувати певні позитивні действия;

Заборонні - забороняють виконувати певні действия;

Управомочивающие — надають учасникам громадських відносин право здійснювати позитивні дії з метою задоволення якихось своїх интересов.

За рівнем визначеності викладу елементів правової норми в статтях нормативно-правового акта:

Абсолютно певні - це норми, що з абсолютної точністю визначають умови їхнього дії, правничий та обов’язки учасників відносин чи заходи юридичну відповідальність право їх нарушение;

Щодо певні - це норми, які містять досить повних відомостей про умови дії, права й обов’язки учасників громадських взаємин чи заходи юридичну відповідальність і надають правоприменительным органам можливість вирішувати працювати з урахуванням конкретних обстоятельств;

Альтернативні - це норми, що передбачають кілька варіантів, умов його дії, поведінки сторін чи заходів, санкцій право їх нарушение.

По колі осіб норми права поділяються на:

Загальні - поширюються усім осіб, жителів даної территории;

Спеціальні - діють лише до певної категорію осіб (вчителя, лікарі й др.).

Правоотношение.

Правоотношение — це юридична зв’язок між його суб'єктами, основним змістом якої є суб'єктивні правничий та юридичні обов’язки і який виникає з урахуванням норм права у разі наступу передбачених нормою фактов.

Ознаки правоотношения:

a) Правоотношение — громадське ставлення. b) Формальна визначеність правовідносини. Правоотношение — це чітко визначені за змістом у вигляді норми права соціальні зв’язку. з) Гіпотеза містить юридичні факти. d) Диспозиція — вимоги до суб'єктів права, правничий та обов’язки суб'єктів. e) Санкція — модель охранительного правовідносини. f) Правоотношение — цей показник, охоронюване державою. Охоронювані державою правовідносини становлять основу правопорядку будь-якого общества.

Виды правоотношений.

1 Регулятивні і охоронні правоотношения.

Регулятивні правовідносини — це правомірне поведінка суб'єктів, тобто. поведінка, виникає з урахуванням норм правничий та ним суворо відповідне (породжені цивільно-правовим договором).

Охоронні правовідносини — правовідносини, виникаючі внаслідок неправомірного поведінки суб'єктів із єдиною метою охорони регулятивних правовідносин (залучення обличчя на справі як свідок у кримінальній делу).

2 Галузеві правоотношения.

Підставою класифікації правовідносин служить розподіл їх галузі права.

Материально-правовые правовідносини — ті, які виникають з урахуванням норм матеріального права, їхніми змістами є конкретні правничий та обов’язки суб'єктів права: державно-правові адміністративні фінансові земельні цивільні трудові міжнародні сімейні природоохранительные виправно-трудові правоотношения

Процесуальні правовідносини — ті, які виникають з урахуванням процесуальних і передбачають процедуру здійснення суб'єктивних правий і юридичних обязанностей.

3 Абсолютні і відносні, спільні смаки й конкретні правоотношения.

Абсолютні правовідносини — ті, правовідносини, де конкретно визначено лише суб'єкт права, й інші суб'єкти зобов’язані не порушувати цього права (відносини собственности).

Відносні правовідносини — ті правовідносини, де обидві сторони персонально визначені і є носіями правий і обов’язків по відношенню друг до друга (угоди, передбачені цивільним правом).

Загальні - правовідносини, виникаючі безпосередньо з закона.

Конкретні - правовідносини, виникаючі з урахуванням юридичних фактів, тобто. конкретного поведения.

4 Публічні й потужні приватні правоотношения.

Публічне правоотношение є правоотношение юридично нерівних субъектов.

Приватне правоотношение є правоотношение юридично нерівних суб'єктів, одно підлеглих третьому, що знаходиться поза ними правовідносини, якому зобов’язані коритися і до якого звернутися за дозволом спору про повноваження і обязанностях.

Состав правоотношения.

23. суб'єкт правовідносини 24. об'єкт правовідносини 25. суб'єктивні правничий та юридичні обов’язки суб'єктів правовідносини — зміст правовідносини 26. юридичні факты

1 Суб'єкт правоотношения

Суб'єкт правовідносини — суб'єкт права, який використовує свою праводееспособность.

Суб'єкт права — обличчя, на яких право визнає відомі повноваження, заборонності, обов’язки, в такий спосіб здатне вступати в юридичні правоотношения.

Правосуб'єктність особи — здатність стати суб'єктом права. Правосуб'єктність особи складається з правоздатності, дієздатності, деликтоспособности.

Загальна правосуб'єктність. Їй мають особи віком 18 років і визнані судом недієздатними і невменяемыми.

Спеціальна правосуб'єктність необхідна декому правовідносин, суб'єкти яких мають удовлетворяь певним вимогам (вимоги до претендентам посаду судьи).

Правоздатність — здатність особи бути носієм правий і обязанностей.

Правоздатність — здатність мати певні повноваження, обязанностьи і заборони. Проте ще можна не мати полномочий.

Дієздатність — здатність особи своїми діями здійснювати права і обязанности.

Види суб'єктів правоотношения:

1. відповідно до галузями права.

2. характером охоронюваних і забезпечуваних правом інтересів суб'єкти діляться на фізичні і юридичні лица.

Фізична особа — будь-який народжений 1999-го й живе людина, який здійснює різні акти соціально значимого поведінки й несе відповідальність відповідно до підлозі, віку, психічному й фізичного здоровью.

Правоздатність фізичних осіб виникає у момент його й припиняється зі смертью.

Дієздатність фізичних осіб пов’язані з психічними і віковими властивостями чоловіки й залежить від них.

Громадянська дієздатність — здатність громадян своїми діями отримувати й здійснювати цивільні права, створювати собі цивільні обов’язки, і виконувати их.

Часткової дієздатністю мають неповнолітні громадяни, не досягли 14 років (малолітні громадяни) і неповнолітні віком від 14 до 18 лет.

Повний обсяг дієздатності настає з повноліття — 18 лет.

Державою передбачається обмеження дієздатності і визнання громадянина недієздатною.

Політична дієздатність — здатність громадян брати участь у управлінні справами держави (крім громадян, визнаних судом недієздатними, і навіть осіб, які у місцях позбавлення волі по вироку суда).

Деликтоспособность — здатність особи відповідати за вчинки, в першу черга з досконале правонарушение.

Юридична особа — обличчя, яке наділене правоздатністю від своєї імені набувати майнових прав і терпіти обов’язок, має відособленим майном, проти неї бути позивачем і відповідачем у суді (держава, державні та недержавні организации).

Правоздатність юридичної особи виникає з його створення (ст. 51 ч.2 ДК РК) і припиняється момент завершення про його ліквідацію (ст. 63 п. 8 ДК РК).

Юридична особа може мати цивільні права, відповідні цілям діяльності, передбачених у його установчих документах, і терпіти пов’язані з цим діяльністю обязанности.

2 Об'єкт правоотношения

Об'єкт правовідносини — те, потім спрямовані суб'єктивні правничий та юридичні обов’язки суб'єктів правоотношения.

Об'єктами правовідносини є соціальні явища і блага: Предмети матеріального світу Продукти духовної творчості Особисті немайнові благо Поведінка учасників правовідносин Результати поведінки учасників правовідносин — наслідки, яких наводить ту чи іншу дію чи бездействие.

3 Суб'єктивні правничий та юридичні обов’язки — зміст правоотношения.

Суб'єктивне право — передбачена юридичної нормою міра можливого поведінки учасників правовідносини, обумовлена об'єктивним правом.

Об'єктивне право — сукупність норм права.

Правомочність — складова частина суб'єктивного права: правомочність мати певним благом; правомочність скоєння певних дій; правомочність на вимога з інших учасників правовідносин виконувати юридичні обов’язки; правомочність звернутися по захист у судовий орган (притязание).

4 Юридична обязанность

Юридична обов’язок — передбачена нормою права міра належного поведінки учасника юридичного отношения.

Юридичні обов’язки діляться на активні і пассивные.

Активна обов’язок — закріплена гаразд права необхідність действия.

Пасивна обов’язок — закріплена гаразд права необхідність утримання від скоєння действий.

Відмова від виконання юридичної обов’язки є необхідною підставою для виникнення юридичної ответственности.

Юридична відповідальність — примусових заходів особистого чи майнового характеру, що застосовуються до правопорушникові незалежно з його желания.

5 Юридичні факты

Юридичні факти — це такі життєві факти, із якими норми права пов’язують виникнення, зміна, або припинення юридичних отношений.

Види юридичних фактів: характером наступаючих дій юридичні факти діляться на: правообразующие, манливі виникнення правовідносин (правопорушення); правоизменяющие, манливі зміна правовідносин; правопрекращение, котрі припиняють суб'єктивні правничий та обов’язки (смерть лица).

По через відкликання волею учасників правовідносин: події - факти, походження яких немає пов’язане з волею учасників правовідносин (стихійними лихами, народження); дії - факти, пов’язані з волею учасників правовідносин. Дія відбувається свідомо й волею человека.

Правомірні дії - дії, скоєних відповідно до вказівок юридичних норм (висновок договора).

Неправомірні дії (правопорушення) — дії, суперечать нормам права.

Юридичний акт — це таке правомірне дію, яке відбувається з намір породити юридичні наслідки (купівля-продаж, дарение).

Юридичний вчинок — це таке правомірне дію, яке відбувається без мети породити юридичні наслідки, але такі наслідки творяться у силу вказівки закону (фіктивний брак).

Фактичний юридичний склад — сукупність юридичних фактів, необхідні наступу правових наслідків, передбачених нормою (пенсійне правоотношение).

Реалізація права

Реалізація права — втілення розпоряджень правових норм в поведінка суб'єктів права, що реалізують свої потреби й інтереси у різних галузях суспільного жизни.

За характером правореализующих дій, обумовлених змістом правової норми, виділяють чотири форми реалізації права:

Дотримання — виконання розпоряджень заборони (реалізація що забороняє нормы);

Виконання — виконання відповідної обов’язки, активна діяльність суб'єкта (реалізація що зобов’язує нормы);

Використання — використання наданого права, цілком залежить від волевиявлення суб'єкта права (реалізація управомочивающей нормы);

Застосування — владна організує діяльність держави у його органів, має мета забезпечити адресатам правових норм реалізацію їхніх правий і обов’язків, і навіть гарантувати контролю над даним процессом.

Активний суб'єкт правовідносин може вживати свої суб'єктивні права, коло пасивних суб'єктів — дотримуватися їх. Суб'єкт правовідносини, має юридичні обов’язки, мушу їх виконувати. Невиконання суб'єктом своїх юридичних обов’язків тягне виникнення охоронних правовідносин, що однією з фактичних обставин, які вимагають застосування права.

Ознаки застосування норм права: Правоприменительную діяльність здійснюють лише компетентні державні органи (посадові особи); Діяльність щодо застосування норм має государственно-властный характер; Зміст правозастосовчої діяльності виявляється у видання основі норм права індивідуальних правових розпоряджень (актів) — вирок судна у відношенні особи, вчинила злочин; Застосування норм права ввозяться суворо встановленому державою порядке.

Стадії процесу застосування норм права: Встановлення фактичних обставин справи — фактичні основи застосування норм права. Вибір правової норми, що означає дати правову кваліфікацію фактичним обставинам справи. Винесення рішення компетентним органом і доведення цього заходу до зацікавлених осіб і организаций.

Акт застосування норми права — це офіційний правової документ, у якому індивідуальне государственновластное розпорядження компетентного органу, яке їм у результаті розв’язання конкретного юридичного дела.

Система права

Система права — це підрозділ сукупності правових норм на галузі права (конституційне, кримінальна тощо. буд.) й інститути права в залежність від предмета (характері і складність регульованих громадських відносин) і методу регулирования.

Елементи системи права: Юридична норма — це первинна клітина системи, загальнообов’язкове правило поведінки, що йде потім від держави, виражене законів, інших визнаних державою джерелах і яке на ролі критерію правомірно — дозволеного, забороненого, запропонованого поведінки суб'єктів права. Правовий інститут — це відособлена, выделившаяся група юридичних норм, що є специфічної частиною галузі правничий та його первинне самостійне підрозділ, регулююча якісно однорідні суспільні відносини. Галузь права — це систематизована сукупність правових норм, їхнім виокремленням самостійну частина системи права, регулюючих якісно своєрідний вид громадських відносин своїм специфічним методом. Підгалузь права — це обособившаяся частина галузі права, що об'єднує норми й інститути права, регулюючі спеціальні види однорідних по змісту громадських відносин (приклад: підгалузь природоохранительного права — лісове право).

У основі розподілу права на галузі й інститути лежать предмет і метод правового регулирования:

31. Предмет правовим регулюванням — це якісно однорідний вид громадських відносин, який впливають норми галузі права.

32. Метод правовим регулюванням — це сукупність прийомів, засобів впливу галузі права на певну область общ — x відносин, є предметом її регулирования.

Система законодавства — це сукупність джерел права, які є формою висловлювання правових норм.

Конституційне (державне) право — галузь, головним джерелом якої є Основний Закон держави — його Конституция.

Публічне право — свого роду функционально-структурная підсистема права, якою виражено державні, міждержавні і громадських отношения.

Громадянське право — сукупність правових норм, регулюючих майнові, і навіть пов’язані із нею особисті немайнові отношения.

Приватне право — галузь права, регулююча відносини, щоб забезпечити особисті інтереси, автономію та ініціативу індивідуальних власників і корпорацій у тому майнової роботи і особистих отношениях.

Правосвідомість і правова культура.

Правосознание.

Правосвідомість — це такий сфера чи область свідомості, який означає правову дійсність у вигляді юридичних знань і оціночних відносин права та практиці його реалізації, соціально-правових установок і ціннісними орієнтаціями, регулюючих поведінка (діяльність) людей юридично значимих ситуациях.

Внутрішня структура правосвідомості включає у собі дві основні елемента: Правова ідеологія, Правова психология.

Правова ідеологія — є систематизоване наукове вираз правових поглядів, принципів, вимог суспільства, класів, різних соціальних груп, і верств населення, окремих индивидов.

Правова психологія — це сукупність правових почуттів, настроїв, ціннісних відносин, бажань, і переживань, притаманних всього суспільства у цілому або конкретної соціальної группы.

Від рівня життя та зрілості правосвідомості залежатиме якість юридичних і ефективність реалізації правових предписаний.

Правовая культура

Правова культура — це шанобливе ставлення права, як до певної соціальної цінності, як до інструмента упорядкування й стабілізації життя, як засобу захисту права і свободи человека.

Правовий нігілізм — скептичне і негативний ставлення права, є у вигляді ідеологічних течій і теоретичних доктрин (на рівні суспільної свідомості), стійких упереджень, негативних установок і стереотипів (лише на рівні повсякденного масового сознания).

Правова культура суспільства — це певне якісне стан правової життя суспільства, що виражаються в досягнутому рівні досконалості правових актів, правової та правозастосовчої діяльності, правосвідомості і основам правової розвитку особистості, і навіть, а ступеня свободи її поведінки й взаємну відповідальність держави й личности.

1. Права людини. Основні міжнародні документи: Збірник. Москва,

Видавництво «Міжнародні відносини », 1994 г.

2. Конституція РК. Алмати, Видавництво «Юридична література », 1996 г.

3. Державне право РК: Курс лекцій. Під редакцією академіка О.Е.

Кутафина. Алмати, 1993 г.

4. Ємельянов С. А. Право: Визначення поняття. — М., 1992.

5. Лівшиць Р. З. Сучасна теорія права. Короткий нарис. — М., 1992.

6. Ліфшиц О. С. Короткий курс по енциклопедії права. По творам проф. Л. И. Петражицкого. — СПб., 1908.

7. Теорія держави й права. Курс лекцій / Під ред. М. Н. Марченко. -

М., 1996.

8. Туманов В. А. Права чоловіки й виконавча влада. // Радянське держава й право. 1990. № 2.

9. Ведякин В. М. Правове регулювання ринкових відносин. — Самара,

1992

10. Спиридонов Л. И. Теорія держави й права. — СПб., 1995. З. 100.

----------------------- [1] Цит. по: Спиридонов Л. И. Теорія держави й права. — СПб., 1995. З. 100. [2] Спиридонов Л. И. Указ. тв. З. 100. [3] Слід зазначити, що обидві ці тенденції зародилися ще першої країні класичного права — у Давньому Римі. [4] Див.: Мушинський В. О. Правове держава й правопонимание // Радянське держава й право. 1990. № 2. З. 24. [5] Цит. по: Мушинський В. О. Указ. тв., з. 24. [6] Гіпотеза [7] Диспозиція [8] Санкция

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой