Династия Романових

Тип работы:
Реферат
Предмет:
История техники


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Династия Романовых

Романовы — боярський рід,

с 1613 р. — царська,

с 1721 р. — імператорська династія у Росії, котра правила в до березня 1917 р.

Родоначальником Романових є Андрію Йвановичу Кобыла.

АНДРЕЙ ІВАНОВИЧ КОБИЛА

ФЁДОР КІШКА

ИВАН ФЕДОРОВИЧ КОШКІН

ЗАХАРИЙ ІВАНОВИЧ КОШКІН

ЮРИЙ ЗАХАРЬЕВИЧ КОШКИН-ЗАХАРЬЕВ

РОМАН ЮРІЙОВИЧІ ЗАХАРЬИН-ЮРЬЕВ

ФЁДОР МИКИТОВИЧ РОМАНІВ

МИХАИЛ III ФЕДОРОВИЧ

АЛЕКСЕЙ МИХАЙЛОВИЧ

ФЁДОР ОЛЕКСІЙОВИЧ

ИОАНН V ОЛЕКСІЙОВИЧ

ПЁТР I ОЛЕКСІЙОВИЧ

ЕКАТЕРИНА I ОЛЕКСІЇВНА

ПЁТР II ОЛЕКСІЙОВИЧ

АННА ІОАННІВНА

ИОАНН VI АНТОНОВИЧІВ

ЕЛИЗАВЕТА ПЕТРІВНА

ПЁТР III ФЕДОРОВИЧ

ЕКАТЕРИНА II ОЛЕКСІЇВНА

ПАВЕЛ I ПЕТРОВИЧ

АЛЕКСАНДР I ПАВЛОВИЧІ

НИКОЛАЙ I ПАВЛОВИЧІ

АЛЕКСАНДР II МИКОЛАЙОВИЧ

АЛЕКСАНДР III ОЛЕКСАНДРОВИЧ

НИКОЛАЙ II ОЛЕКСАНДРОВИЧ

НИКОЛАЙ III ОЛЕКСІЙОВИЧ

АНДРЕЙ ІВАНОВИЧ КОБИЛА

Боярин великого князя Московського Іоанна I Калити та її сина Сімеона Гордого. У літописах згадується лише один раз: в 1347 р. він прийшов з боярином Олексієм Розоловым у Твер за нареченою для великого князя Московського Сімеона Гордого князівною Марією. По родословным списками в нього було п’ятеро синів. За словами Копенгаузена, він був єдиним сином Гланды-Камбилой Дивоновича, князя Прусського, який виїхав із ним Росію у останньої чверті XIII в. і прийняв св. хрещення безпосередньо з ім'ям Івана в 1287 р.

ФЁДОР КІШКА

Прямой родоначальник Романових і дворянських пологів Шереметєвих (згодом графи). Був боярином великого князя Дмитра Донського та її спадкоємця. Під час походу Дмитра Донського проти Мамая (1380 р.) з його піклування було залишено Москва і сімейство государя. Був намісником новгородським (1393 р.).

В першому коліні Андрію Йвановичу Кобила та його сини називалися Кобылиными. Федір Андрійович Кішка, його син Іван із сином останнього Захарій — Кошкиными.

Потомки Захарія називалися Кошкиными-Захарьиными, та був вони відкинули прізвисько Кошкины і стали називатися Захарьиными-Юрьевыми. Діти Романа Юрійовича Захарьина-Юрьева стали називатися Захарьиными-Романовыми, а нащадки Микити Романовича Захарьина-Романова — просто Романовыми.

ИВАН ФЕДОРОВИЧ КОШКІН (помер після 1425 р.)

Московский боярин, старший син Федора Кішки. Був близький до великого князю Дмитру Донському і особливо для її синові, великому князю Василю I Дмитровичу (1389−1425 рр.)

ЗАХАРИЙ ІВАНОВИЧ КОШКІН (помер прибл. 1461 г.)

Московский боярин, старший син Івана Кішки, четвертий син попереднього. Згадане в 1433 р., коли його весіллям великого князя Василя Темного. Учасник війни з литовцями (1445 р.)

ЮРИЙ ЗАХАРЬЕВИЧ КОШКИН-ЗАХАРЬЕВ (помер 1504 р.)

Московский боярин, другий син Захарія Кошкіна, дід Микити Романовича Захарьина-Романова і першої дружини царя Іоанна IV Васильовича Грозного цариці Анастасії. У 1485 і 1499 рр. брав участь у походах на Казань. У 1488 р. намісник в Новгороді. У 1500 р. командував московським військом, спрямованим проти Литви, і взяв Дорогобуж.

РОМАН ЮРІЙОВИЧІ ЗАХАРЬИН-ЮРЬЕВ (помер 1543 г.)

Окольничий, був воєводою в поході 1531 р. Мав кілька синів і дочка Анастасію, що стала в 1547 р. дружиною царя Іоанна IV Васильовича Грозного. Відтоді починається піднесення роду Захарьиных. Микита Романович Захарьин-Романов (розум. 1587) — дід першого царя з дому Романових Михайла Федоровича, боярин (1562 р.), учасник шведського походу 1551 р., активні учасники Лівонської війни. Після смерті царя Іоанна IV Грозного, як найближчий родич — дядько царя Федора Иоанновича, очолив регентський рада (остаточно 1584 р.). Прийняв чернецтво з маєтком Нифонта.

ФЁДОР МИКИТОВИЧ РОМАНІВ (1553−1633 гг.)

В иночестве Філарет, російський політичний діяч, патріарх (1619 р.), батько першого царя з династії Романових.

МИХАИЛ III ФЕДОРОВИЧІВ (12. 07. 1596 — 13. 02. 1645)

Царь, великий князь всієї Русі. Син боярина Федора Микитовича Романова- патріарха Філарета, від шлюбу з Ксенією Іванівною Шестовой (в иночестве Марфа). Обраний на царство 21 лютого, прийняв престол 14 березня і вінчався на царство 11 липня 1613 року.

Михаил Федорович разом із батьками піддався опалі за Бориса Годунове й у червні 1601 р. був з тётками на Белоозеро, в якому мешкав остаточно 1602 р. У 1603 р. був перевезён м. Клин Костромської губернії. При ці Димитри I жив матері в Ростові, з 1608 р. у званні стольника. Знаходився бранцем в поляків в осаждённом російськими Кремлі.

Несильный як особистість і свій слабкий здоров’ям, Михайло Федорович було самостійно управляти державою; спочатку їм керували мати — черниця Марфа — і її родичі Салтыковы, потім із 1619 р. по 1633 р. батько — Патріарх Філарет.

В лютому 1617 р. був заключён мирний договір Росії з Швецією. У 1618 р. укладено Деулинское перемир’я із Польщею. У 1621 р. Михайло Федорович видав «Статут ратних справ»; в 1628 р. влаштував перший на Русі Ницинский (Туринського повіту Тобольской губернії). У 1629 р. був заключён трудового договору і Франції. У 1632 р. Михайло Федорович відновив війну з Польщею та мав успіх; в 1632 р. утворив наказ Збору ратних і достатніх людей. У 1634 р. скінчилася війну з Польщею. У 1637 р. зазначив таврувати злочинців і страчувати вагітних злочинниць до закінчення шести тижнів ж після пологів. Було встановлено 10-річний термін розшуку швидких селян. Було збільшено кількість наказів, побільшало дяків та його значення. Велося інтенсивне будівництво засечных чорт проти кримськотатарського народу. Відбувалося подальше освоєння Сибіру.

Умер у Москві 12 червня 1645 р. Тіло його було поховано у московському Архангельському соборі.

Царь він був одружений двічі: 1) на князівні Марії Володимирівні Довгорукої; 2) на Євдокії Лукьяновне Стрешневой. Від першого шлюбу дітей був, як від другого було 3 сина, зокрема майбутній цар Олексій і семеро дочок.

АЛЕКСЕЙ МИХАЙЛОВИЧ (19. 03. 1629 — 29. 01. 1676)

Царь з 13 липня 1645 р., син царя Михайла Федоровича і Євдокії Лукьяновны Стрешневой. Вступив на престол по смерті свого батька. Коронувався 28 вересня 1646 р.

Устрашённый московським сум’яттям 25 травня 1648 р., велів збирати нове Покладання про безстроковому розшуку швидких селян ін., яке оприлюднив 29 січня 1649 р. 25 липня 1652 р. возвёл в патріархи знаменитого Никона. 8 січня 1654 р. прийняв присягу на підданство гетьмана Богдану Хмельницькому (возз'єднання України з Росією), ніж був вовлечён під час війни із Польщею, яку блискуче завершив в 1655 г., отримавши титули государя полоцького і мстиславського, великого князя литовського, белыя Росії, волинського і подільського. Не так щасливо закінчив похід на шведів в Лівонію в 1656 р. У 1658 р. Олексій Михайлович розійшовся з патріархом Ніконом, 12 грудня 1667 р. собор у Москві скинув його.

При Олексія Михайловича тривало освоєння Сибіру, де виникли нові міста: Нерчинск (1658), Іркутськ (1659), Селенгинск (1666).

Алексей Михайлович наполегливо розбудовував і провів у життя ідею необмеженої царської влади. Поступово припиняються созывы Земських соборів.

Умер Олексій Михайлович у Москві 29 січня 1676 р. Цар Олексій Михайлович був одружений двічі: 1) на Марії Ильиничне Милославській. Від цього шлюбу у Олексія Михайловича було 13 дітей, зокрема майбутні царі Федір і Іоанн V і правителька Софія. 2) на Наталі Кирилівни Наришкіної. У цьому вся шлюбі народилося троє дітей, зокрема майбутній цар, та був імператор Петро I Великий.

ФЁДОР ОЛЕКСІЙОВИЧ (30. 05. 1661−27. 04. 1682)

Царь з 30 січня 1676 р., син царя Олексія Михайловича з першої дружини його Марії Іллівни Милославській. Коронувався 18 червня 1676 р.

Фёдор Олексійович був широко освіченим людиною, знав польський латинське мови. Став однією з творців Славяно-греко-латинской академії, захоплювався музикою.

Слабый і болючий від природи Федір Олексійович легко піддавався впливам.

Правительством Федора Олексійовича був здійснено ряд реформ: в 1678 р. проведена загальна перепис населення; в 1679 р. введено подвірне оподаткування, увеличившее податный гнёт; в 1682 р. знищено місництво й у з цим спалені розрядні книжки. Тим самим було було покладено край небезпечному звичаєм бояр і дворян, вважатися заслугами предків при занятті посади. Було введено родовідні книжки.

Во зовнішньої політиці місце хвилювало питання України, саме боротьба між Дорошенком та Самойловичем, яка викликала звані Чигиринські походи.

В 1681 р. між Москвою, Туреччиною й Кримом укладено все опустошённое тоді Задніпров'ї.

14 липня 1681 р. померла дружина Федора Олексійовича, цариця Агафія разом із новонародженим царевичем Ильёй. 14 лютого 1682 р. цар одружився вдруге на Марії Матвеевне Апраксиной. 27 квітня Федір Олексійович помер, не залишивши дітей.

ИОАНН V ОЛЕКСІЙОВИЧ (27. 08. 1666 — 29. 01. 1696)

Сын царя Олексія Михайловича та її першої дружини Марії Іллівни Милославській.

После смерті царя Федора Олексійовича (1682) партія Наришкін, родичів другий дружини царя Олексія Михайловича, домоглася проголошення царем молодшого брата Іоанна — Петра, що було порушенням прав престолонаследия по старшинству, прийнятого московському державі.

Однако стрільці під впливом чуток у тому, що Наришкін задушили Іоанна Олексійовича, підняли повстання 23 травня. Попри те що, що цариця пані Наталя вивела на Червоне ганок для показу народу царя Петра I і царевича Іоанна, стрільці, підбурювані Милославськ, розгромили партію Наришкін і вимагали проголошення на престолі Іоанна Олексійовича. Собор з духівництва та вищих чинів вирішив допустити двовладдя і Іоанн Олексійович також був провозглашён царем. 26 травня Дума оголосила Іоанна Олексійовича першим, а Петра — другим царем, причому у зв’язки Польщі з малолітством царів їх старша сестра Софія було проголошено правителькою.

25 червня 1682 р. відбулося вінчання на царство царів Іоанна V і Петра I Алексеевичей. Після 1689 р. (укладання правительки Софії в Новодівичий монастир) і по своєї смерті Іоанн Олексійович вважався рівноправним царем. Проте фактично Іоанн V на ділі управління участі і «в постійним молитві і твердому посаді».

В 1684 р. Іоанн Олексійович одружився з Парасковії Фёдоровне Салтикової. Від цього шлюбу народилися чотири дочки, зокрема імператриця Ганна Іоаннівна та… Катерина Іоаннівна, онук якої обійняв престол в 1740 р. під назвою Іоанна Антоновича.

В 27 років Іоанн Олексійович з’явився паралічем й погано бачив. 29 січня 1696 р. він помер. Після її смерті Петро Олексійович залишився одноосібним царем. Більше Росії був випадку одночасного правління двох царів.

ПЁТР I ОЛЕКСІЙОВИЧ (30. 05. 1672−28. 01. 1725)

Царь (27 квітня 1682 р.), імператор (з 22 жовтня 1721 р.), діяч, полководець і дипломат. Син царя Олексія Михайловича від другого шлюбу з Наталею Кирилівною Наришкіної.

Пётр I після смерті бездітного брата, царя Федора III, стараннями патріарха Йоакима був обраний царем оминаючи старшому братові Іоанна 27 квітня 1682 р. У травні 1682 р. після бунту стрільців «старшим» царем оголосили болючий Іоанн V Олексійович, а Петро — «молодшим» царем при правительці Софії.

До 1689 р. Петро Олексійович разом з матір'ю жив у підмосковному селі Преображенском, де у 1683 р. завів «потішні» полки (майбутні Преображенський і Семёновские полки). У 1688 р. Петро I почав вчитися математики й фортифікації у голландця Франца Тиммермана. Торішнього серпня 1689 р., отримавши звістку про підготовці Софією двірського перевороту, Петре Олексійовичу, разом із вірними йому військами, оточив Москву. Софія була усунута влади і криється у Новодівичий монастир. Після смерті Іоанна Олексійовича Петро I став единодержавным царем.

Пётр I створив чітку державну структуру: селянство служить дворянства, перебувають у змозі їх повної власності. Дворянство, матеріально забезпечене державою, служить монарху. Монарх, спираючись на дворянство, служить державним інтересам загалом. І селянин представляв свою службу дворянину — поміщику як непряму службу державі.

Реформаторская діяльність Петра I протікала який у гострій боротьби з реакційної опозицією. У 1698 р. був жорстоко придушений (1182 людини страчено) заколот московських стрільців в користь Софії, а лютому 1699 р. московські стрілецькі полки були розформовані. Софія була пострижена в черниці. У замаскованої формі опір опозиції тривав аж до 1718 р. (змова царевича Олексія Петровича).

Преобразования Петра I торкнулися всі сфери життя, сприяли зростанню торгової і мануфактурної буржуазії. Указ про єдиноспадкуванні 1714 р. зрівняв маєтки і вотчини, надавши їх власникам право передавати нерухомого майна одному з синів.

«Табель про ранги» 1722 р. встановив порядок чинопроизводства у військовій й громадянським службі за знатності, а, по особистим схильностям і заслугах.

При Петра I виникало дуже багато мануфактури і безпеку гірничих підприємств, почалося освоєння нових залізорудних родовищ, видобуток кольорових металів.

Реформы державної машини при Петра I з’явилися важливим поступом шляху російського самодержавства 17 в. в чиновничье-дворянскую монархію 18 в. Місце Боярської думи зайняв Сенат (1711 р.), замість наказів засновані колегії (1718 р.), контрольний апарат стали представляти прокурори на чолі з генерал-прокурором. Натомість патріаршества було засновано Духовна колегія, чи священний Синод. Політичним розшуком відала Таємна канцелярія.

В 1708—1709 рр. замість повітів і воєводств були засновані губернії. У 1703 р. Петро I заклав новий місто, назвавши його Санкт-Петербургом, який став у 1712 р. столицею держави. У 1721 р. Росія проголошена Імперією, а Петро — імператором.

В 1695 р. закінчився невдачею похід Петра на Азов, але 18 липня 1696 р. Азов узяли. 10 березня 1699 р. Петром Олексійовичем був учреждён орден св. Андрія Первозваного. 19 листопада 1700 р. війська Петра I було розбито під Нарвою шведським королем Карлом XII. У 1702 р. Петро Олексійович почав бити шведів і одинадцять жовтня взяв приступом Нотебург. У 1704 р. Петро I опанував Дерптом, Нарвою і Иван-городом. 27 червня 1709 р. була здобуто перемога над Карлом XII біля Полтави. Петро I бив шведів в Шлезвинге і почав завоювання Фінляндії на 1713 р., 27 липня 1714 р. здобув блискавичну морську перемогу над шведами при мисі Гангуд. Цей Петром I перський похід 1722−1723гг. закріпив за Росією західне узбережжя Каспійського морів з містами Дербент і Баку.

Петром були засновані Пушкарская школа (1699), школа математико-навигационных наук (1701), медико-хирургическая школа, було засновано Морська академія (1715), інженерна і артилерійські школи (1719), відкритий перший російський музей — Кунсткамера (1719). З 1703 р. виходила перша російська друкована газета — «Відомості». У 1724 р. заснована Петербурзька Академія наук. Проводилися експедиції в Середньої Азії, на Далекий Схід, у Сибір. У період Петра будувалися фортеці (Кронштадт, Петропавлівська). Було належить початок планування міст.

Пётр I з юних років знав німецьку мову, та був самостійно вивчив голландський, англійської і французьку мови. У 1688−1693гг. Петро Олексійович навчався будувати кораблі. У 1697−1698гг. в Кенігсберзі він пройшов повного курсу артилерійських наук, півроку працював теслею на верфях Амстердама. Петро знав чотирнадцять ремёсел, захоплювався хірургією.

В 1724 р. Петро I сильно хворіє, але надалі веде активний спосіб життя, що прискорило його смерть. Помер Петро Олексійович 28 січня 1725 г.

Пётр І був одружений двічі: першим шлюбом — на Євдокії Фёдоровне Лопухиной, від якої мав 3-х синів, зокрема царевича Олексія, казнённого в 1718 р., двоє інших померли під дитинстві; другим шлюбом — на Марті Скавронской (в хрещенні Катерині Олексіївні - майбутньої імператриці Катерині I), від якої мав 9 дітей. Більшість їх, крім Анни й Єлизавети (в наслідок імператриці) померли малолітніми.

ЕКАТЕРИНА I ОЛЕКСІЇВНА (05. 04. 1684 — 06. 05. 1727)

Императрица з 28 січня 1725 р. Було здано на престол по смерті свого чоловіка — імператора Петра I. Царицею було оголошено 6 березня 1721 р., коронована 7 травня 1724 р.

Екатерина Олексіївна народилася сім'ї литовського селянина Самуїла Скавронского, до прийняття православ’я називалася імені Березня. Жила в Мариенбурге у суперінтенданта Гмока в служінні, попалася в росіян під час взяття Мариенбурга фельдмаршалом Шереметьевым 25 серпня 1702 р. Від Шереметьєва її відібрав А. Д. Меншиков. У 1703 р. її побачив Петро I і забрав у Меншикова. З того часу Петро I остаточно свого життя не розлучався з Мартою (Катериною).

У Петра і Катерини було 3 сина, і 6 дочок, майже всі вони померли в ранньому дитинстві. У живих залишилися лише дві дочки — Ганна (1708 р.н.) і Єлизавета (1709 р.н.). Церковний шлюб Петра I із Катериною було оформлено лише 19 лютого 1712 р., в такий спосіб, обидві дочки вважалися незаконнонародженими.

В 1716 — 1718 рр. Катерина Олексіївна супроводжувала Солов’яненка закордонному подорож; йшла з нею до Астрахані в перській поході 1722 р. Вступивши, по смерті імператора Петра I, на престол заснувала 21 травня 1725 р. орден св. Олександра Невського. 12 жовтня 1725 р. відправила посольство графа Владиславича до Китаю.

За роки правління Катериною I відповідно до визначенням Петра I Великого було зроблено таке:

— відправлено морська експедиція капітан-командора Вітуса Берінга, на вирішення питання, з'єднується Азія з Північною Америкою перешийком;

— відкрита Академія наук, план якої було оприлюднено Петром I ще 1724 р. ;

— з прямих вказівок, знайдених паперах Петра I, вирішено продовжувати складання Уложення;

— видано докладний пояснення закону про спадщину нерухомого майна;

— заборонено стригти в ченці без синодского указу;

За кілька днів на смерть Катерина I підписала заповіт про передачу престолу онуку Петра I — Петру II.

Умерла Катерина I у Петербурзі 6 травня 1727 р. Похована разом із тілом Петра I в Петропавлівськім соборі 21 травня 1731 року.

ПЁТР II ОЛЕКСІЙОВИЧ (12. 10. 1715 — 18. 01. 1730)

Император із сьомої травня 1727 р., коронувався 25 лютого 1728 р. Син царевича Олексія Петровича і принцеси Шарлотты-Христины-Софии Брауншвейг-Вольфенбюттельською: онук Петра I і Євдокії Лопухиной. Вступив на престол по смерті імператриці Катерини І за її заповіту.

Маленький Петро втратив матері у віці 10 днів. Петро I звертав мало увагу виховання онука, даючи зрозуміти, що ні хоче, щоб ця дитина взошёл коли-небудь на престол і видав Указ, яким імператор може сама собі вибрати наступника. Як відомо, скористатися цими правами імператор не зміг, і престол зійшла його перша дружина — Катерина I, а та, своєю чергою, підписала заповіт про передачу престолу онуку Петра I.

25 травня 1727 р. Петро II заручився з дочкою князя Меншикова. Відразу по смерті Катерини I Олександр Данилович Меншиков переселив молодого імператора себе до палацу, а 25 травня 1727 р. відбулося заручення Петра II з дочкою князя — Марією Меншиковой. Але спілкування молодого імператора з князями Долгорукими, які зуміли залучити до свій бік Петра II спокусами балів, полювань та інші задоволень, що заборонялося Меншиковим, сильно послабило вплив Олександра Даниловича. І вже 9 вересня 1727 р. князь Меншиков, позбавлений чинів, був з усім сімейством в Раниенбург (Рязанської губернії). 16 квітня 1728 р. Петро II підписав указ про про засланні Меншикова з усією його сім'єю в Берёзов (Тобольской губернії). 30 листопада 1729 р. Петро II заручився з красавицей-княжной Катериною Довгорукої, сестрою його фаворита, князя Івана Долгорукого. Весілля була призначена на 19 січня 1730 р., але 6 січня він дуже застудився, наступного року день відкрилася віспа та19 січня 1730 р. Петро II помер.

Говорить про самостійної діяльності Петра II, померлого на 16-ом року життя, не можна; він постійно знаходився під тим чи іншим впливом. Після посилання Меншикова, Петро II під впливом старої боярської аристократії на чолі з Долгоруким оголосив себе противником перетворень Петра I. Знищувалися створені його дідом установи.

Со смертю Петра II припинився рід Романових по чоловічої лінії.

АННА ІОАННІВНА (28. 01. 1693 — 17. 10. 1740)

Императрица з 19 січня 1730 р., дочка царя Іоанна V Олексійовича і цариці Параски Федорівни Салтикової. Оголосила себе самодержавної імператрицею 25 лютого, а коронувалася 28 квітня 1730 г.

Царевна Ганна не отримала необхідного освіти та виховання уже, вона назавжди залишилася малограмотною. Петро I видав її заміж за герцога Курляндского Фрідріха-Вільгельма 31 жовтня 1710 р., але 9 січня 1711 р. Ганна овдовіла. У час перебування у Курляндії (1711−1730 р.) Ганна Іоаннівна жила переважно у Миттаве. У 1727 р. вона зблизилася з Э. И. Бироном, з яким не розлучалася остаточно свого життя.

Сразу після смерті Петра II члени Верховного таємного ради під час вирішення питання про передачу російського престолу, зупинили свій вибір на вдовою герцогині Курляндской Анні Іоановні, за умови обмеження самодержавної влади. Ганна Іоаннівна прийняла цих пропозицій («кондиції»), але вже настав 4 березня 1730 р. вона порвала «кондиції» і знищила Верховний таємний рада.

В 1730 р. Ганна Іоаннівна заснувала полки лейб-гвардії: Измайловский — 22 вересня і все Кінний — 30 грудня. З нею військова служба обмежилася терміном в один 25 років. Указом від 17 березня 1731 р. був отменён закону про єдиноспадкуванні (майораты). 6 квітня 1731 р. Ганна Іоаннівна відновила страшний преображенський наказ («словом, і справа»).

При правлінні Анни Иоанновны російська армія воювала у Польщі, вела війну із Туреччиною, спустошуючи Крим на протягом 1736−1739 рр.

Необычайная розкіш двору, величезні Витрати армію і флот, подарунки родичам імператриці тощо. важким тягарем лягли на країни.

Внутреннее становище держави у останні роки правління Анни Иоанновны було важким. Виснажливі походи 1733−1739 рр., жорстоке правління і зловживання фаворита імператриці Ернеста Бірона шкідливо відгукувалися на народному господарстві, почастішали випадки повстання селян.

Анна Іоаннівна померла 17 жовтня 1740 р., призначивши своїм наступником малолітнього Іоанна Антоновича, сина своєї племінниці Анни Леопольдівни, а регентом до його повноліття Бірона, герцога Курляндского.

ИОАНН VI АНТОНОВИЧ (12. 08. 1740 — 04. 07. 1764)

Император з 17 жовтня 1740 по 25 листопада 1741 р., син племінниці імператриці Анни Иоанновны, принцеси Анни Леопольдівни Мекленбургской і принца Антона-Ульриха Брауншвейг-Люксембургского. Возведён на престол по смерті своїй двоюрідної бабки імператриці Анни Иоанновны.

Манифестом Анни Иоанновны від 5 жовтня 1740 р. він оголосили спадкоємцем престолу. Незадовго до смерті Ганна Іоаннівна підписала маніфест, яким до повноліття Іоанна регентом при ньому призначався її фаворит герцог Бирон.

После смерті Анни Иоанновны її племінницю Ганна Леопольдівна у ніч із 8 на 9 листопада 1740 р. справила двірський переворот та заявила себе правителькою держави. Бирон був відправлений заслання.

Через рік, й у ніч із 24 на 25 листопада 1741 р., цесаревна Єлизавета Петрівна (дочка Петра I) разом із частиною відданих їй офіцерів та солдатів Преображенського полку заарештувала в палаці правительку з чоловіком й дітьми, зокрема і імператора Іоанна VI. Протягом 3-х років скинутого імператора разом із сім'єю перевозили з фортеці до Петропавлівської фортеці. У 1744 р. усю родину перевезли в Холмогори, але скинутого імператора містили окремо. Тут Іоанн пробув у його самотині близько 12-ї років під наглядом майора Міллера. Боючись змови, в 1756 р. Єлизавета наказала таємно перевезти Івана у Шліссельбург. У Шлиссельбургской фортеці Іоанна містили сам. Про те, він такий, знали лише три офіцера охорони.

В липні 1764 р. (до правління Катерини II) підпоручик Смоленського піхотного полку Василь Якович Мирович, з метою здійснення перевороту, спробував звільнення царського в’язня. Під час цієї спроби Іоанн Антонович було вбито. 15 вересня 1764 р. був обезголовлене підпоручик Мирович.

ЕЛИЗАВЕТА ПЕТРІВНО (18. 12. 1709 — 25. 12. 1761)

Императрица з 25 листопада 1741 р., дочка Петра I і Катерини I. Зійшла на престол, скинувши малолітнього імператора Іоанна VI Антоновича. Коронувалася 25 квітня 1742 р.

Елизавета Петрівна призначалася у наречені Людовіку XV, королю французькому ще 1719 р., але заручини все-таки відбулося. Потім була заручена з принцом Голштинским Карлом-Августом, але помер 7 травня 1727 р. Невдовзі по вступу на престол оголосила своїм спадкоємцем племінника (сина своєї сестри Анни) Карла-Петра-Ульриха герцога голштиньского, прийняв в православ'ї ім'я Петра (майбутній Петро III Федорович).

В правління Єлизавети Петрівни в 1743 р. закінчено війна шведам, що тривала багато років. У самій Москві 12 січня 1755 р. грунтувався університет. У 1756−1763 рр. Росія прийняла успішна участь у Семирічної війні, викликаної зіткненням агресивної Пруссії з його інтересами Австрії, Франції та Росії. Під час царювання Єлизавети Петрівни не було виконано жодної смертної страти. Указ про скасування страти Єлизавета Петрівна підписала 7 травня 1744 р.

Умерла вона 25 грудня 1761 р. у Петербурзі.

Тело її поховано там-таки, в Петропавлівськім соборі, 5 лютого 1762 р.

ПЁТР III ФЕДОРОВИЧ (10. 02. 1728 — 06. 07. 1762)

Император із 25-ма грудня 1761 р., до прийняття православ’я був імені Карл-Пётр-Ульрих, син герцога Голштейн-Готторпского Карла-Фридриха і царівни Анни, дочки Петра I.

Пётр Федорович втратив мати, у віці 3-х місяців, батька — одинадцятирічним. У грудні 1741 р. був приглашён своєї тёткой Єлизаветою Петрівною з Росією, 15 листопада 1742 р. був оголошено спадкоємцем російського престолу. 21 серпня 1745 р. одружився з великої князівною Катериною Олексіївною, майбутньої імператрицею Катериною II.

Пётр III ще будучи спадкоємцем престолу неодноразово заявляв себе захопленим шанувальником прусського короля Фрідріха-II була. Попри прийняте православ’я, Петро Федорович у душі залишався лютеранином і зневажливо ставився до православному духовенству, закривав домашні церкви, поводився з образливими указами до Синоду. З іншого боку, він став переробляти на прусський лад російську армію. Цими діями він порушив проти себе духовенство, армію і гвардію.

В останні роки правління Єлизавети Петрівни Росія успішно брала участь у Семирічної війні проти Фрідріха-II була. Прусська армія була вже напередодні капітуляції, але Петро III відразу після вступу на престол відмовився від участі у Семирічної війні, а також від усіх російських завоювань в Пруссії і тим самим врятував короля. Фрідріх II на присутніх справив Петра Федоровича в генерали своєї армії. Петро III прийняв цей чин, що викликало загальне обурення дворянства й армії.

Всё це сприяло створенню опозиції, у гвардії, яку очолювала Катерина. Вона справила двірський переворот у Петербурзі, користуючись із того, що Петро III був у Ораниенбауме. Катерина Олексіївна, обладавшая розумом і твердим характером з допомогою гвардії домоглася від своєї легкодухого, непослідовного і безталанного чоловіка підписання зречення російського престолу. Після цього 28 червня 1762 р. він був отвезён в Ропшу, де містився під арештом і було вбито (задушено) 6 липня 1762 р. графом Олексієм Орловим і князем Фёдором Барятинським.

Тело його, погребённое спочатку в Благовіщенській церкви Олександро-Невської лаври, 34 роки було перепоховане за велінням Павла I в Петропавлівськім соборі.

За півроку царювання Петра III у числі небагатьох корисних для Росії справ було знищення страшної таємницею канцелярії у лютому 1762 р.

Пётр III від шлюбу із Катериною Олексіївною мав двох дітей: сина, згодом імператора Павла I, і дочка Ганну, мертву у дитинстві.

ЕКАТЕРИНА II ОЛЕКСІЇВНА (21. 04. 1729 — 06. 11. 1796)

Императрица з 28 червня 1762 р. Було здано на престол, скинувши свого чоловіка, імператора Петра III Федоровича. Коронувалася 22 вересня 1762 р.

Екатерина Олексіївна (до прийняття православ’я яка носила ім'я София-Фредерика-Августа) народилася Штеттині від шлюбу Христиана-Августа, герцога Ангальт-Цербст-Бенбургского і Иоганны-Елизаветы, принцеси Голштейн-Готторпской. Запросили з Росією імператриця Єлизавета Петрівною як нареченої для спадкоємця Петра Федоровича в 1744 р. 21 серпня 1745 р. вступила із ним шлюб, 20 вересня 1754 р. народила спадкоємця Павла, а грудні 1757 р. народила доньку Ганну, мертву у дитинстві.

Екатерина від природи була обдарована великим розумом, сильним характером і целеустремлённостью — повна протилежність свого чоловіка, людині слабохарактерному. Шлюб був заключён з кохання, і тому відносини подружжя не складывались.

С вступом на престол Петра III становище Катерини ускладнилося (Петро Федорович хотів відправити їх у монастир), і її, скориставшись непопулярністю свого чоловіка серед розвиненого дворянства, спираючись на гвардію, скинула його з престолу. Уміло обдуривши активних учасників змови — графа Паніна і княгиню Дашкову, хотіли передачі престолу Павлу та призначення Катерини регентшею, вона оголосила себе правлячої імператрицею.

Основными об'єктами російської зовнішньої політики України було степове Причорномор’я з Кримом й північним Кавказом — області турецького панування й панування Речі Посполитої (Польщі), включавшие у собі західноукраїнські, білоруські і литовські землі. Катерина ІІ, яка виявила велике дипломатичне мистецтво, провела дві війни з Туреччиною, відзначені великими перемогами Румянцева, Суворова, Потьомкіна і Кутузова і затвердженням Росії на Чорному морі.

Освоение районів Півдні Росії закріплювалося активної переселенської політикою. Втручання у справи Польщі завершилися трьома розділами Речі Посполитої (1772, 1793, 1795 років), сопровождавшимися переходом до Росії частини західноукраїнських земель, більшу частину Білорусії та Литви. Іраклій II, цар Грузії, визнав протекторат Росії. Граф Валеріан Зубов, призначений головнокомандувачем в поході проти Персії, підкорив Дербент і Баку.

Россия зобов’язана Катерині запровадженням оспопрививания. 26 жовтня 1768 р. Катерина II, перша група у імперії, зробила собі щеплення проти віспи, а ще через тиждень і своїй дитині.

В роки правління Катерини II процвітав фаворитизм. Якщо в попередниць Катерини — Анни Иоанновны (був сам фаворит — Бирон) і Єлизавети (2 офіційних фаворита — Розумовський і Шувалов) фаворитизм був скоріш примхою, те в Катерини були дюжини фаворитів і за ній фаворитизм на кшталт державного установи, і це надзвичайно дорого обійшлося скарбниці.

Усиление кріпосницького гніту й довготривалі війни важким тягарем лягли на народні маси, і нараставшее селянське рух переріс у селянську війну під керівництвом Є.І. Пугачёва (1773−1775 рр.)

В 1775 р. було припинено існування Запорізької Січі, було затверджено кріпосне декларація про Україні. «Гуманні» принципи зайвими не були Катерині II заслати у Сибір О.Н. Радіщева книжку «Подорож з Петербурга у Москві».

Умерла Катерина ІІ 6 листопада 1796 р. Тіло її було поховано 5 грудня, у Петропавлівськім соборі.

ПАВЕЛ I ПЕТРОВИЧ (20. 09. 1754 — 12. 03. 1801)

Император із шостої листопада 1796 р. Син імператора Петра III і імператриці Катерини II. Вступив на престол по смерті своїй матері. Коронувався 5 квітня 1797 р.

Детство його відбулися ні умовах. Палацевий переворот, вимушене зречення і наступне для цього вбивство його, Петра III, і навіть захоплення влади Катериною ІІ обхід прав на престол Павла наклали незгладимий відбиток на й дуже непростий характер спадкоємця. Павло I про як і швидко байдужів до оточуючим, як і прив’язувався, став рано виявляти крайню гордість, презирство до людей і надзвичайну дратівливість, було дуже нервовим, вразливим, підозрілим і непомірно запальним.

29 вересня 1773 р. Павло одружився з принцесі Гессен-Дармштадской Вильгельмине-Луизе, в православ'ї Наталі Олексіївні. Вона померла від пологів у квітні 1776 р. 26 вересня 1776 р. Павло одружився вдруге з принцесою Вюртембергской Софии-Доротее-Августе-Луизе, що у православ'ї стала Марією Фёдоровной. Від цього шлюбу він мав 4 сина, зокрема та майбутніх імператорів Олександра і Миколи I, і шість дочок.

После вступу на престол 5 грудня 1796 р. Павло I про перезахоронил останки свого батька Петропавлівськім соборі, поруч із тілом матері. 5 квітня 1797 р. відбулася коронація Павла. У цей самий день оприлюднили Указ про престолонаследии, який встановлював лад у спадщині престолу --від батька до старшому сину.

Напуганный великої французької революцією і непрекращающимися селянськими виступами у Росії, Павло I про проводив політику крайньої реакції. Введено щонайсуворіша цензура, закриті приватні друкарні (1797 р.), заборонений ввезення іноземних книжок (1800 р.), запроваджені надзвичайні поліцейські заходи для переслідування передовий суспільной думці.

В своєї діяльності Павло I про спирався на фаворитов-временщиков Аракчєєва і Кутайсова.

Павел I прийняв що у коаліційних війнах проти Франции. Однако чвари між імператором і його союзниками, надія Павла I те що, що завоювання французької революції буде зведено нанівець самим Наполеоном, сприяли зближення з Францією.

Мелкая прискіпливість Павла I, неврівноваженість характеру викликали невдоволення серед придворних. Воно посилилося у зв’язку з зміною зовнішньополітичного курсу, нарушавшего сформовані торговельні зв’язки з Англією.

Постоянная недовірливість та підозрілість Павла I досягли до 1801 р. особливо сильної ступеня. Навіть збирався заточити синів Олександра Сергієнка і Костянтина в фортеця. Унаслідок усіх цих причин виник змова проти імператора. У ніч з 11 на 12 березня 1801 р. Павло I про став жертвою цього змови у Михайлівському палаці.

АЛЕКСАНДР I ПАВЛОВИЧІ (12. 12. 1777 — 19. 11. 1825)

Император з 12 березня 1801 р. Старший син імператора Павла I та її другий дружини Марії Федорівни. Коронувався 15 вересня 1801 р.

Александр I обійняв престол після вбивства його у результаті двірського змови, про існуванні якої він теж знав і зробив згоду усунення Павла I з престолу.

Первая половина царювання Олександра пройшла під знаком помірковано-ліберальних реформ: надання купцям, міщанам і казённым поселянам права отримувати незаселённые землі, видання указу про вільних хліборобах, установа міністерств, Державної ради, відкриття Петербурзького, Харківського і Казанського університетів, Царскосельского ліцею та інших.

Александр I скасував низку законів, введённых його батьком: оголосив широку амністію вигнанцям, звільнив ув’язнених, повернув опальним їх посади й права, відновив вибори ватажків дворянства, звільнив священиків від тілесних покарань, скасував обмеження у цивільному одязі, введённые Павлом I.

В 1801 р. Олек-сандр І уклав мирні договору з Англією і Францією. У 1805−1807 рр. він брав участь у 3-го й 4-ой коаліції проти наполеонівської Франції. Поразка під Аустерліцем (1805 р.) і Фридландом (1807 р.), відмова Англії від субсидування військових витрат коаліції сприяли підписання Тільзітського миру 1807 р. з Францією, який, проте, не запобіг нового російсько-французького зіткнення. Успішно які завершилися війни із Туреччиною (1806−1812 рр.) і Швецією (1808−1809 рр.) зміцнили міжнародне становище Росії. У царювання Олександра до Росії було приєднано Грузія (1801 р.), Фінляндія (1809 р.), Бессарабія (1812 р.) і Азербайджан (1813 р.).

В початку Великої Вітчизняної війни 1812 р., під тиском громадської думки, цар призначив головнокомандувачем армії М. И. Кутузова. У 1813 — 1814 рр. імператор очолив антифранцузьку коаліцію європейських держав. 31 березня 1814 р. він розпочав Париж на чолі союзних армій. Олек-сандр І був однією з організаторів і керівників Віденського конгресу (1814−1815 рр.) священного союзу (1815 р.), незмінним учасником усіх її конгресів.

В 1821 р. Олександру I набув розголосу існуванні таємного товариства «Союз благоденства». Цар неможливо відреагував цього. Він зазначив: «не мені їх карати».

Александр I раптово помер у Таганрозі 19 листопада 1825 р. Тіло його було поховано в Петропавлівськім соборі 13 березня 1826 р. Олек-сандр І був одружений зі князівні Луизе-Марии-Августе Баден-Баденской (в православ'ї Єлизаветі Олексіївні), від шлюбу з якою мав двох дочок, померлих у дитинстві.

НИКОЛАЙ I ПАВЛОВИЧІ (25. 06. 1796 — 18. 02 1855)

Император з 14-ма грудня 1825 р. Третій син імператора Павла I та її другий дружини Марії Федорівни. Коронувався у Москві 22 серпня 1826 р. й у Варшаві 12 травня 1829 р.

Николай I обійняв престол по смерті свого старшому братові Олександра й у з відмовою престолу другого брата цесаревича та князя Костянтина. Він жорстоко придушив повстання 14 грудня 1825 р. й першим заходом нового імператора була розправа над повсталими. Микола І карав 5 людина, пустив у каторгу й у заслання 120 чоловік і покарав шпіцрутенами солдатів та матросів, порозсилав їхнім потім в отдалённым гарнізонах.

Царствование Миколи I — період найвищого розквіту абсолютної монархії.

Стремясь зміцнити існуючу політичну систему і довіряючи чиновницькому апарату, Микола І значно розширив функції Власної Його Імператорського величества канцелярії, контролировавшей все основні галузі управління і подменившей вищі державні органи. Найбільше значення мало «Третє відділення» цієї канцелярії - управління таємницею поліції. У його правління підготували «Звід законів Російської імперії» — кодекс усіх існуючих до 1835 р. законодавчих актів.

Были розгромлені революційні організації петрашевцев, Кирило-Мефодіївське суспільство так і ін.

Россия вступала нові щабель економічного розвитку: створювалися мануфактурные і комерційні поради, організовувалися промислові виставки, відкривалися вищі навчальними закладами, зокрема технічні.

В області зовнішньої політики України головним був Східний питання. Суть його в забезпеченні сприятливого для Росії режиму на чорноморських водах, було важливо, як національній безпеці південних кордонів, так економічного розвитку держави. Проте, крім Ункяр-Искелесийского договору 1833 р., це вирішувалося військовими діями, шляхом поділу Оттоманської імперії. Наслідком такої політики стала Кримська війна 1853−1856 рр.

Важной стороною політики Миколи I з’явився повернення до принципів Священного союзу, проголошеного в 1833 р. після введення його у союзну спілку з імператором Австрії, але королем Пруссії для боротьби з революцією у Європі. Здійснюючи принципи цього Союзу, Микола І розірвав в 1848 р. дипломатичних відносин і Франції, розпочав вторгнення в Дунайські князівства, придушив революцію 1848−1849гг. в Угорщини. Він проводив політику енергійної експансії у Середній Азії, і Казахстані.

Император помер раптово 18 лютого 1855 р.

Николай Павлович одружився з донькою прусського короля Фрідріха-Вільгельма III принцесою Фредерикой-Луизой-Шарлоттой-Вильгельминой, прийняла під час переходу в православ’я ім'я Олександри Федорівни. Вони мали семеро дітей, зокрема і майбутній імператор Олександра Другого.

АЛЕКСАНДР II МИКОЛАЙОВИЧ (17. 04. 1818−01. 03. 1881)

Император із 18-ї лютого 1855 р. Старший син імператора Миколи I і імператриці Олександри Федорівни. Вступив на престол по смерті свого батька. Коронувався 26 серпня 1856 р.

Ещё будучи цесаревичем Олександр Миколайович перший із дому Романових відвідав Сибір (1837 р.), результатом чого стало пом’якшення долі засланців декабристів. У останні роки царювання Миколи II і під час його подорожей цесаревич неодноразово заміщав імператора. У 1848 р. під час своєї перебування при Віденському, Берлінському та інших дворах, він виконував численні важливі дипломатичні доручення.

Александром II було проведено 1860−1870гг. низку дуже важливих реформ: скасування кріпацтва, земська, судова, міська, військова та інших. Найбільш значною з цих реформ було скасування кріпацтва (1861 р.). Але це реформи не дали всіх результатів, яких від нього очікували. Розпочалася економічна спад, який сягнув свого піку 1880 р.

В області зовнішньої політики України значне місце займала боротьба за скасування умов Паризького мирний договір 1856 р. (за поразку Росії у Криму). У 1877 р. Олександра Другого, прагнучи посиленню російського впливу Балканах, почав боротьбу з Туреччиною. Допомога болгарам у звільненні від турецького ярма принесла і додаткові територіальні надбання Росії - кордон у Бессарабії була просунута до злиття Пруту з Дунаєм і по Кілійського гирла останнього. Одночасно були задіяні у Малій Азії Батум і Карс.

При Олександра II, був остаточно присоединён до Росії Кавказ. По Айгунскому договору з Китаєм Росії відійшли Амурський край (1858 р.), а, по Пекінському — Уссурійський (1860 р.). У 1867 р. продано США Аляска і Алеутські острова. У степах Середню Азію в 1850—1860 рр. йшли постійні військові зіткнення.

Во внутрішньої політиці спад революційної хвилі після придушення Польського повстання 1863−1864 рр. полегшив уряду перехід до реакційного курсу.

Своим пострілом в Літньому саду 4 квітня 1866 р. Дмитро Каракозов відкрив рахунок замахам на Олександра ІІ. Потім було кілька спроб: А. Березовским в 1867 р. в Парижі; А. Соловйовим у квітні 1879 р.; народовольцями у листопаді 1879 г.; С. Халтуриным у лютому 1880 г. Наприкінці 1870-х рр. посилилися репресії проти революціонерів, але ці не врятувало імператора від мученицькою смерті. 1 березня 1881 г. Олександра Другого було вбито бомбою, кинутою йому серед кімнати И. Гриневицким.

Александр II одружився в 1841 р. з дочкою великого герцога Лудвига II Гессен-Дармштадтского принцесі Максимилиане-Вильгельмине-Софии-Марии (1824−1880 рр.), в православ'ї прийняла ім'я — Марію Олександрівну. Від цього шлюбу було вісім дітей, зокрема майбутній імператор Олександр III.

После смерті дружини в 1880 р. Олександра Другого майже негайно вступив у морганатичний шлюб — з князівною Катериною Довгорукої, від якої ще за життя імператриці мав трьох дітей. Після освячення шлюбу його перша дружина отримала титул ясновельможної княгині Юр'ївської. Їх син Георгій та дочки Ольга та… Катерина успадкували прізвище матері.

АЛЕКСАНДР III ОЛЕКСАНДРОВИЧ (26. 02. 1845−20. 10. 1894)

Император зі 2 березня 1881 г. Другий син імператора Олександра ІІ та його дружини імператриці Марії Олександрівни. Вступив на престол після вбивства народовольцями свого батька Олександра ІІ. Коронувався 15 травня 1883 р.

Старший брат Олександра ІІІ, Микола, помер 1865 р., і лише після його смерті цесаревичем оголосили Олександр Олександрович ще.

В перші місяці царювання Олександра ІІІ політику його кабінету визначала боротьба угруповань всередині урядового табору (М.Т. Лорис-Меликов, А. А. Абаза, Д. А. Милютин — з одного боку, К. П. Победоносцев — з іншого). 29 квітня 1881 р., коли виявилася слабкість революційних сил, Олександр III виступив із маніфестом про затвердження самодержавства, що означав перехід до реакційного курсу у внутрішній політиці. Проте, у першій половині 1880-х рр. під впливом економічного розвитку та сформованій політичної обстановці, уряд Олександра ІІІ провело ряд реформ (скасування подушної податі, запровадження обов’язкового викупу, зниження викупних платежів). З відставкою міністра внутрішніх справ Н. И. Игнатьева (1882 р.) і призначенням цю посаду графа Д. А. Толстого почався період відкритої реакції. Наприкінці 80-х років — початку 90-х рр. в XIX ст. було проведено звані контрреформы (запровадження інституту земських начальників, перегляд земських і міського стану та ін.). Протягом років царювання Олександра ІІІ значно збільшився адміністративне свавілля. З 1880-х рр. відбувалося поступове погіршення російсько-німецьких відносин також зближення і Франції, закончившееся укладанням французько-російського союзу (1891−1893 рр.).

Умер Олександр III порівняно молодим (49 років). Він багато років жив страждав на нефрит. Хвороба погіршили забиті місця, отриманих під час залізничної катастрофи під Харковом.

После смерті 1865 р. свого старшому братику, спадкоємця цесаревича Миколи Олександровича, великий князь Олександр Олександрович ще отримав разом із титулом спадкоємця цесаревича і руку його нареченої, принцеси Марии-Софии-Фредерики-Дагмары (в православ'ї Марії Федорівни), дочки датського короля Християна IX та його дружини королеви Луїзи. Їх весілля відбулася 1866 р. Від цього шлюбу народилося шестеро дітей, зокрема і імператор Микола II Олександрович.

НИКОЛАЙ II ОЛЕКСАНДРОВИЧ (06. 03. 1868 — ?)

Последний російський імператор з 21 жовтня 1894 р. по 2 березня 1917 р., старший син імператора Олександра ІІІ Олександровича. Коронувався 14 травня 1895 р.

Начало царювання Миколи II збіглося з початком бурхливого зростання капіталізму у Росії. Аби зберегти й навіть зміцнити влада дворянства, виразником інтересів якого він і залишалося, цар проводив політику пристосування до буржуазному розвитку країни, що знаходило у прагненні шукати шляху зближення Росії з великої буржуазією, у спробі створення опори в заможному селянстві («Столипінську аграрну реформу») і заснування Державної думи (1906 р.).

В січні 1904 р. почалася російсько-японська війна, невдовзі завершена поразкою Росії. Війна обійшлася наша держава в 400 тис. вояків убитими, пораненими і які потрапили в полон, і в 2,5 млрд. рублів золотом.

Поражение в російсько-японської війні та революція 1905−1907 рр. різко послабили впливу Росії на міжнародній арені. У 1914 р. у складі Антанти Росія вступив у першу Першу світову війну.

Неудачи на фронті, величезних втрат в людей, і техніці, розруха і розкладання на теренах, распутинщина, міністерська чехарда тощо. викликали різке невдоволення самодержавством переважають у всіх колах російського суспільства. Кількість страйкуючих у Петрограді досягло 200 тис. людина. Ситуація у країні вийшла з-під контролю. 2 (15) березня 1917 р. в 23 години 30 хвилин Микола II підписав Маніфест про зречення і передачі престолу своєму братові Михайлу.

В червні 1918 року відбулися нараду, у якому Троцький запропонував провести відкритий судовий процес над колишнім російським імператором. Ленін ж вважав, що у обстановці котре панувало тоді хаосу цей крок явно недоречний. Тому командарму Я. Берзиню наказали взяти імператорську сім'ю під суворий нагляд. І царська сім'я залишилася жива.

Это підтверджується тим, керівники дипломатичного відомства в Радянській Росії Г. Чичерін, М. Литвинов і К. Радек протягом 1918−22 рр. неодноразово пропонували видати тих чи інших членів царської сім'ї. Спочатку в такий спосіб хотіли підписати Брестський світ, потім 10 вересня 1918 р. (два місяці після подій у іпатіївському домі) радянський посол у Берліні Йоффе офіційно звернувся до МЗС Німеччини з пропозицією обміняти «колишню царицю» на К. Лібкнехта тощо. буд.

А якби революційні влади дійсно хотіли знищити будь-яку можливість відновлення монархії у Росії, вони всьому світу пред’явили трупи. Ось, мовляв, переконаєтеся, ні царя, ні спадкоємця більше немає, і чого ламати списи. Проте не доводилося пред’являти. Тому що на Єкатеринбурзі було розіграно спектакль.

И призначені по гарячих слідах слідство у факту розстрілу царської сім'ї прийшло саме до цьому висновку: «в іпатіївському домі було зроблено імітація розстрілу царської сім'ї». Проте слідчий Наметкин був відразу ж потрапити відставлений від справ України та за тиждень убитий. Новий слідчий Сергєєв прийшов точно такого самого висновку і був прибраний. Згодом у Парижі загинула і третій слідчий, Соколов, дав спочатку те, чого нього висновок, але потім котра спробувала все-таки оприлюднити істинні результати розслідування. З іншого боку, як відомо, дуже вулицю скоро ні залишилося серед живих жодної людини і з тих, хто брав участь у «розстріл царської сім'ї». Будинок ж зруйнували.

Но якщо царську сім'ю не розстріляли до 1922 року, потім взагалі відпала всяка потреба в їх фізичне знищення. Понад те, спадкоємця Олексія Миколайовича навіть особливо опікали. Його возили в Тібет лікувати від гемофілії, у результаті, до речі, з’ясувалося, що його хвороба існувала тільки завдяки недовірливої впевненості його матері, мала сильне психологічне впливом геть хлопчика. Інакше він, ясна річ, неможливо міг би прожити стільки часу. Отже, ми можемо з повним виразністю заявити, що Миколи II, цесаревич Олексій, не тільки був розстріляний 1918 року, але що й до 1965 року під особливим патронажем cоветской влади. Понад те, його син Миколо Олексійовичу, народжений в 1942 року, зміг стати, не беручи КПРС, контр-адміралом. Ну, а потім, 1996-го року, із дотриманням повного, полагающегося у разі церемоніалу був оголошено Законним Государем Росії. Бог зберігає Росію, отже, він зберігає і свого помазаника. І ще вірите до цього, отже, ви вірите й у Бога.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із сайту internet

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой