Конституционное право

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Право


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

1. Поняття До. права як провідною галузі права у країнах. Термін «До. право» має три значення: галузь чинного права, наука, навчальна дисципліна. Як галузь права воно є систему внутрішньо узгоджених юридичних норм (правил особливий), які у К. -ях, законах, декретах Президента та т.д. і регулюючих певну групу громадських відносин (передусім основи устрою й держави, правового становища особистості). Як наука це сукупність різних теорій, навчань, поглядів, гіпотез з питань До. права, викладені у книгах, статтях, наукових доповідях. Як навчальна дисципліна це предмет викладання на вищу школу. Поняття «До. право розвинених країн» значить особливу галузь права — такий галузі немає. Існує До. право тій чи іншій країни, в кожній їх — своє (французьке, індійський, конголезское, бразильське, австралійське та інших.). Отже, за умови вживання терміна «До. право розвинених країн» мова про відгалуженні від єдиної науки До. права, про комплексному і порівняльному вивченні До. права багатьох країн світу (нині існує 200 держав), і навіть про навчальної дисципліни. У різних країнах До. право може мати свій об'єкт регулювання, а наука й урізноманітнюють навчальний курс — свій предмет вивчення, але основний зміст цій галузі права в принципі однаковим, подібним, аналогичным.

2. Співвідношення категорій «До.» і «держ.» право у російській й зарубіжної юридичної науці. Співвідношення До., публічного, держ. права перебуває у інший площині, ніж зазначені вище зв’язку конституційного правничий та інших галузей права. До. право — переважна більшість публічного права. Термін «публічне право» має збірне значення. За традицією, яка від римських юристів, у складі публічного права включаються галузі, у яких домінує регулювання не приватних відносин, а публічної царини життя: до.- ное, адміністративне, фінансове, кримінальна право та інших. Деякі галузі, і громадянське право, ставляться до окремого праву. Цей поділ в значною мірою умовно, особливо у сучасну епоху, коли спостерігається втручання у регулювання різних галузей життя, раніше залишалися поза ним. У цивільному, торговому, сімейному праві також є неабиякі елементи публічно-правового регулювання. У деяких країнах (у Німеччині, до цього часу СРСР) поруч із терміном «До. право» використовується термін «держ. право». Часто цих галузей права збігається, по суті, це сама й той самий галузь, а часом вони різняться -друг від одного й переважно в обсягу. Вважається, що, з одного боку, конституційне право ширше держ., оскільки К. -я включає норми, які стосуються власності, сім'ї, охорони природи тощо., а законодавство, що належить до До. праву, розвиває ці вихідні становища. З іншого боку, ширше держ. право, що виходить межі До. норм, у тому числі багато запитань держ. управління, адміністративного, фінансового права. Втім, останніми роками у Німеччині видавалися роботи, що об'єднають під одним заголовком До. і держ. право.

3. Предмет і об'єкти До. права як галузі права у країнах. Предметом правовим регулюванням держ. права розвинених країн є певні групи громадських відносин, складаються у процесі здійснення держ. влади. Будучи врегульовані нормами держ. права, ці суспільні відносини стають До.- (держ. -) правовими. Об'єкт регулювання До. права у країнах. Свою назву До. право одержало від особливого юридичного документа — К. -и, яку офіційно (Німеччина) чи неофіційно (Болгарія) зазвичай називають основним законом. Проте До. право не зводиться до До., а включає безліч правових актів — законів, прийнятих парламентом, указів і декретів президента, постанов чи ордонансов уряду, постанов До. суду України або До. ради тощо. У на відміну від інших галузей права, кожна з яких має власний об'єкт регулювання (майнові і пояснюються деякі немайнові відносини у цивільному праві, трудові відносини — в трудовому, злочини і покарання — у кримінальному та т.д.), правові акти, які стосуються До. праву, регулюють передусім найважливіші, найважливіші громадські відносини: основи життя суспільства, держави, колективу, особистості. Ці акти у своїй сукупності поширюються попри всі чотири головні сфери життя: економіку, соціальні відносини, політику, ідеологію. До. право регулює основи соціально-економічної структури суспільства, його політичною системою, духовного життя і основам правової статусу особистості. У соціально-економічної сфері До. право визначає основи відносин власності, соціальну роль держави й ін., у сфері - створення умов та роль політичних партій, виборчих об'єднань, організацію держави тощо., у Московській духовній сфері До. право може допускати плюралізм (множинність) ідеологій, і може закріплювати жодну як офіційної, пануючій, єдиною (наприклад, марксизм-ленінізм і ідеї Мао-Цзедуна у Китаї). Найважливіше частина До. права — принципи правової становища особистості: До. права, обов’язки, їх гарантии.

4. Методи к. -правового регулювання. На відміну від галузей приватного права, де використовується, зазвичай, диспозитивный метод регулювання (сторонам дають можливість вибору тієї чи іншої варіанти поводження), в конституційному праві домінує імперативний (наказовий) метод. Більшість норм до. права, будучи тісно пов’язані з властеотношениями, мають який наказував би, який забороняє, який зобов’язує характер. Вони велять лише певне поведінка (нормы-веления), як це має місце у цитованих вище статтях. Рідше використовуються нормы-дозволения (вони широко застосовуються і є основними лише за регулюванні основ правового статусу особистості). У цілому нині в конституційному праві домінують відносини субординації (підпорядкування), відносини ж координації (узгодження) застосовуються рідше. Проте в до. праві є й світло диспозитивные норми. Така, наприклад, ст. 94 італійської До. 1947 р., що встановлює, кожна палати парламенту може висловити довіру чи до відмовити у ньому шляхом поіменного голосування. У цьому разі президент республіки може звільнити уряд у відставку чи розпустити парламент з призначенням дати нових виборів, тобто. вирішення питання колізії парламенту й уряду віддається на розсуд виборців. Названі вище норми — це нормы-правила. При виникненні відповідних юридичних фактів — подій, станів, дій (у нашій прикладі це факт голосування на парламенті в питанні про довірі) ці норми породжують відповідні правовідносини (у нашій прикладі між парламентом, урядом, президентом). Реалізовуються такі норми внаслідок перетворення правових розпоряджень в фактичне поведінка учасників громадських відносин причому при застосуванні норм- правил це відбувається найочевиднішим образом.

5. Поняття, структура й ті види норм до. права. У до. праві багато і норм-принципов, реалізація яких має опосередкований характер. Вони отримують свій розвиток і наповнюються конкретним вмістом у інших статтях конституції, в актах інших галузей права, у діяльності органів держави. Наприклад, ст. 17 До. Китаю 1982 р. встановлює принцип соціалізму: «З кожної - за здібностями, кожному — за працею». Сам це гасло безпосередньо правових наслідків не породжує, але покликаний служити керівним принципом суспільної відповідальності і державного життя, поведінки людей суспільстві. У деяких конституціях містяться норми-мети (целеполагание було надто притаманно основних законів країн тоталітарного соціалізму, провозглашавших мети будівництва соціалістичного і комуністичного суспільства). Є й норми- символи. Так, ст. 1 До. Гвінеї 1990 р. встановлює «девіз республіки»: «Праця, справедливість, солідарність». Є нормы-определения: ст. 2 До. Франції визначає держ. як неподільну, світську, соціальну і демократичну республіку. Особливого характеру мають становища преамбули (запровадження) До. Зазвичай вважається, такі становища не нормативны, але містять вихідні початку розуміння суті даної До. Структура норм до. права теж має свої особливості. Санкції в нормах до. права трапляються нечасто (звичайно названі на актах інших галузей права), і якщо й є, то зазвичай носять политич. характер: відставка уряду, відмова з посади Президента тощо. Кримінальна відповідальність то, можливо передбачено лише поза певні злочину і формулюється у найзагальнішому вигляді (наприклад, за держ. зраду чи хабарництво президента), та надходить вона лише після відмови від посади й, як й у громадянина, за нормами кримінального права. Громадянська відповідальність вищих посадових осіб заподіяння шкоди громадянам внаслідок незаконних діянь у виконанні службових обов’язків також може бути передбачена конституцією, та надходить вона за нормами громадянського права. Що ж до гіпотези (умови застосування норми), вона також рідко має словесне вираження у актах конституційного правничий та зазвичай мається на увазі чи формулюється непрямим образом.

6. Поняття і різноманітні види інститутів конституційного права у країнах. Норми до. права, як та інших галузей права, з одного боку, об'єктивно, а з іншого — волею ученых-систематизаторов з'єднуються в окремі групи. Наприклад, одна група норм належить до питань громадянства (придбання громадянства, втрата громадянства, громадянство дітей за зміни громадянства батьків тощо.), інша регулює становище глави держ. (порядок виборів Президента, його повноваження, дострокове відмова від посади й т.д.), третя — особисті свободи громадян (недоторканність особистості, житла, таємницю листування тощо.). Такі об'єднання норм утворюють інститути до. права. Інститут до. права — це система узгоджених норм, регулюючих однорідні і взаємозалежні суспільні відносини не більше цієї галузі права. Інститути до. права у країнах у загальному збігаються з інститутами, які вычленяются у російському до. праві: інститути економічної системи суспільства, соціальної системи, політичної системи, основ духовного життя суспільства, правового статусу особистості, форми держ., виборчого права, референдуму, парламенту, для глави держави, уряду, місцевого самоврядування та інших. Нерідко членування трапляються й більш дробовими, всередині більших (комплексних) інститутів виділяються інші (наприклад, інститут правами людини, форм правління, правового становища депутата, інститут відповідальності уряду), які розглядаються як подинституты, що можуть дробитися і дальше.

7. Поняття і різноманітні види к. -правовых відносин. Предметом правовим регулюванням державного права розвинених країн є певні групи громадських відносин, складаються в процесі здійснення структурі державної влади. Будучи врегульовані нормами державного права, ці суспільні відносини стають конституційно правовими. До. правові відносини є таку групу громадських відносин, утворюють процесі здійснення структурі державної влади, регульовані нормами державного права. Норми К П регулюють ті суспільні відносини, які творяться у через відкликання твердженням і закріпленням основ конституційного ладу, гарантією основних права і свободи людини, формуванням і функціонуванням публічної влади. Ці відносини носять публічно-правовий (т. е. здебільше і переважно політичний) характер. Завжди, як у суспільні відносини вторгається публічна влада, ці відносини політизуються (чому вони часто й розмовляють Заході, що КП — ці політичні право).

8. Суб'єкти к. -правовых взаємин у інших країнах: поняття, види, своєрідність. К. -правовые стосунки держави й суб'єкти цих взаємин у інших країнах. У результаті юридичних фактів з урахуванням дії норм до. права між різними сторонами виникають к. -правовые відносини. Їх учасники називаються суб'єктами до. права. У до. праві немає розподіл суб'єктів на фіз. і юр. осіб, як, наприклад, у цивільному праві. У ньому прийнята своя класифікація. У найбільш узагальненому вигляді у число суб'єктів до.- правових відносин зазвичай включаються: 1) соціальні й національні спільності (народ, є джерелом влади, нації, вищі інші етнічні групи, з правом самовизначення, класи у країнах тоталітарного соціалізму та інших.); 2) держ. та її складові (наприклад, суб'єкти федерації в Німеччині чи у автономні освіти у Китаї); 3) основні органи держ. (глава держ. — імператор у Японії, Президент на США, парламент Великобританії, кабінет міністрів таки в Індії, народний захисник хто в Іспанії і т.д.); 4) громадські об'єднання і колективи громадян публічного характеру, тобто. ті, які переймаються політикою, а чи не займаються, скажімо, витяганням прибутку, як акціонерні товариства (наприклад, партії, які висувають кандидатів виборах у органи держави, у Бразилії чи групи виборців у Швейцарії, які мають право народної законодавчої ініціативи, — див. нижче); 5) депутати представницьких органів, які мають, наприклад, правом депутатського питання до представників виконавчої влади; 6) органи місцевого самоврядування та управління (наприклад, поради графств у Великій Британії, мери міст мови у Франції); 7) індивіди (громадяни, іноземці, особи без громадянства, особи з множинним громадянством — кожна з цих тих категорій населення має своїм обсягом до. прав).

9. Поняття й ті види джерел до. права у країнах. Источ. до. права у країнах є норм. акти, які містять норми, рег. к. -правовые відносини. Головним источ. цієї галузі права в переважну більшість країн (искл. сос. нек. -е мусульманські держ.) служить до. — основний закон. До іншим источ. ставляться: 1) закони — до. (вносять зміни у ДО чи доповнюють її), органічні (приймаються в усложненном порядку і звичайно регулюють будь-якої інститут до. права загалом), звичайні (регулюють деякі питання, наприклад Закон про вибори президента), надзвичайні (відповідно до самої До., цих законів можуть полишати її положень, але приймаються лише з стислі терміни, зазвичай сталася на кілька місяців, хоч і з правом парламенту продовжити цей термін); 2) внутригос. публічно-правові договори (напр., нац-ный пакт 1943 р. у Лівані про розподілі вищих держ. посад між прибічниками різних релігій); 3) регламенти парламентів та його палат, встановлюють внутрішню організацію та влитися процедуру роботи парламентів; 4) акти глави держ. і виконає. влади (укази монархів, декрети президентів, посаду. прав-ва). Особлива роль серед актів виконає. влади належить актам, у яких силу закону (напр. вони видаються відповідність до искл. повноваженнями президента (Франція); 5) акти. органів до. контролю (до. судів, до. рад та інших.), що дають офиц. тлумачення До., визнають ті чи інші закони соотв-щими/не соотв-щими До.; 6) судові прецеденти (особливо у англосаксонському праві) — рішення про те високих інстанцій, опубліковані ними і стають підвалинами прийняття іншими судами аналогічних рішень щодо цих справ. У деяких країнах судові прецеденти не зізнаються источ. права, тобто., сутнісно, не є прецедентами; 7) до. звичай, 8) релігійні источ., 9) правова доктрина, 10) міжнародно-правові акти. На локальному рівні - в суб'єктів федерації, автономних утвореннях — діють свої джерела до. права (До.- ії штатів в США).

10. Предмет і силові методи до. права заруб. країн як галузевої юрид. науки. Предмет до. права заруб. країн як навчальної дисципліни. Термін «до. право» має три значення: галузь чинного права, наука, навчальна дисципліна. Як галузь права воно є систему внутрішньо узгоджених юрид. норм (правил особливий), які у К-ях, законах, декретах Президента та т.д. і регулюючих опред. групу товариств. відносин (колись всього основи суспільний лад і держ., правового становища особистості). Як наука це сукупність різних теорій, навчань, поглядів, гіпотез по питанням до. права, викладені у книгах, статтях, наукових доповідях. Як навчальна дисципліна це предмет викладання у вищу школу. Поняття «до. право заруб. країн» значить особливу галузь права — такий галузі немає. Існує до. право тій чи іншій країни, в кожній їх — своє (французьке, індійський, конголезское, бразильське, австралійське та інших.). Отже, за умови вживання терміна «до. право заруб. країн» йдеться про відгалуженні від єдиної науки до. права, про комплексному і порівняльному вивченні до. права багатьох країн світу (нині існує 200 держ.), і навіть про навчальної дисципліни. У різних країнах до. право може мати свій об'єкт регулювання, а наука й урізноманітнюють навчальний курс — свій предмет вивчення, але основний зміст цій галузі права в принципі однаковим, подібним, аналогичным.

11. Поняття і юр. св-ва совр. писаної до. Представники різних юр. шкіл по-різному характеризують сутність до. Школа природного права бачить у ній свого роду общест-ный договір, нормативисты — вищу, основну норму, институционалисты — статут як держ., а й корпоративної організації общ-ва загалом, марксизм-ленінізм — продукт класової боротьби, і закріплення її результати. У совр. науці До. розглядають як як юр., а й як політ. і ідеолог. документ. Її сутність як юр. документа (у разі не про соц. сутності) полягає у тих якостях, які ще вище у визначенні До.: в особливому зміст (предметі рег-ния), її вищої юр. силі, ролі До. як юр. основи поточного зак-ва, в підвищеної стабільності, що пов’язані з порядком її ухвалення, й зміни, відрізняється від звичайного зак-го процесу. Деякі з цих якостей, хар-щих різні сторони сутності, називають властивостями до. Іноді додають та інші св-ва: вища ступінь узагальненості проти іншими прав. актами, комплексний характер До. як прав. документа, його значення як юр. бази зак-ва та інших. У багатьох країн, проте, існують відступу від цих коштів ознак. Іноді до. регулюють не лише основи суспільного телебачення і держ. ладу, а й несуттєві деталі (швейцарська До. 1874 р. забороняє різати худобу та пускати кров без попереднього його оглушування). Поруч із искл. стабільністю деяких До. (До. США — більш 200 років буде лише з 27 поправками) основні закони низки країн Азії, Латинська Америка піддаються частим змін. Писана До. — це особливий законод. акт чи кілька нерідко різночасних актів (Финляндии/Швеции), які офиц. проголошені основними законами даної страны.

12. Соц. -пол. сутність совр. До. Як політичний документ До. закріплює співвідношення соц. наснаги в реалізації суспільстві, їх боротьбу і «співпраця, досягнута поступка, інколи ж, навпаки, — панування певних верств населення чи військово-політичних угруповань (останнє насамперед належить до тимчасовим К. ям, прийнятою в результаті військових переворотів), регулює політ. процес у суспільстві. До. відбиває ступінь сприйняття її загальнолюдських цінностей у суспільстві даної країни, містить, хоча у неоднаковою мері, програмні положення про шляхах розвитку суспільства. Ці якості, отримують своє вираження над якийсь окремій статті, а змісті всього основного закону, і закріплення До. співвідношення соц. наснаги в реалізації суспільстві, котрі за допомогою боротьби і співробітництва дійдуть консенсусу з принципових к. ным питанням суспільного телебачення і держ. ладу, зумовлюють соціальну сутність До. Як ідеологічний документ До. в концентрованому вигляді відбиває пануючу у суспільстві чи прийняту його керівними силами соц. -полит. доктрину, певне світогляд. Іноді положення про прийнятої ідеології безпосередньо закріплені в До. (ідеї марксизму-ленінізму і Мао Цзедуна в китайської до До. 1982 р.). Соц. зміст До. — це конкретизація її соц. сутності. Воно багатшими сутності, оскільки відбиває необхідне (основи існуючого ладу, тобто. сутність) випадковий (несуттєве, приватні национально-специфические особ-ти країни). К. -и Японії Індії однакові зі своєї соц. сутності - це К. -и капіталістичного суспільства, але конкретні соціальні сили у цих країнах, що визначають їхній розвиток, неоднакові (у разі - велика буржуазія, у другому — національна буржуазия).

13. Класифікація совр. К. -й: підстави, наукове і практич. значення. Клас-я до. по соц. ознаками. Марксистсько-ленінське направлення у правознавстві зазвичай розрізняє До. буржуазного і соціалістичного типів, а також К. и, перехідні до буржуазному типом і перехідні до соціалістичному типу У основу такий класифікації покладено передусім соц. ознаки: характер що закріплюється основним законом суспільного устрою і природа політ. влади. Клас-я к. й по юр. ознаками. Вище говорилося про розподіл К. -й з місця зору, їх структури на консолідовані, неконсолидированные та інших. Форми — два виду К. й: писані і неписані. Писана До. — це особливий законодавчий акт чи кілька нерідко різночасних актів (Фінляндія /Швеція), які офиц. проголошені осн. законами цієї країни. Неписана До. — це сов-ть різних законів, судових прецедентів і звичаїв (конвенціональних норм); через останніх така До. і називається неписаною. Ці акти і норми у своїй сов-ти закріплюють певною мірою основи існуючого ладу, але формально не проголошені як осн. законів (Великобританія). По способу зміни різняться «гнучкі» і «жорсткі» До. «Гнучкими» — змінюються у тому порядку, що інші закони (неписана До. Великобританії). «Жорсткі» До. потрібні особливі умови, вищезазначені (кваліфіковане більшість голосов/двойной вотум). Період дії До. бувають посаду. і брешемо. Зрозуміло, віднесення тій чи іншій До. до першої групи зовсім на означає її вічного дії: вічних До. не було і (два століття діє До. США, більш як століття — Бельгии).

14. Порядок прийняття, зміни, перегляду і скасування К. -й у країнах. Прийняття До. Однією з найбільш демокр. способів прийняття До. вважається прийняття її спеціально обраним цієї мети заснує. зборами — vs парлам. — однопалатний, і після ухвалення До. він нерідко розпускається, поступаючись місцем парлам., обраному з урахуванням нової До. До. нерідко приймаються шляхом референдуму — общегос. голосування виборців. Рефер. — демокр. інститут, проте читають виборець може лише відповісти «так» чи «немає» на питання, схвалює він До. У деяких країнах До. було прийнято військовими владою, проголосили перехід у такий спосіб до цивільному правлінню. Октроирование К. -й: вони даровались «хорошим» монархом своєму «вірному народу». Зміна до. Кращим засобом, здатним забезпечити необхідну стабільність К. -ых норм, вважається складніший порядок внесення змін в До. проти звичайним законом. Скликання учред. збори внесення поправок до тексту вже діючої До. звичайно потрібно, але наприклад, у Болгарії, зміни «укріплених» статей До. це потрібно. Поправки вносяться у вирішенні парлам. чи підставі результатів рефер., прийняття рішень пов’язаний із спец. вимогами. Насамперед саме пропозиції щодо внесенні поправок вимагає дотримання певних умов. Якщо проект звичайного закону, у деяких країнах може зробити один член парламенту, то проект про зміну До. вноситься тільки главою держ., урядом, певної групою депутатів (у Туреччині - 1/3 повного складу парламенту). У поправку до До. може зробити і одну депутат, і поза 200 років — запропоновано понад десять тис., прийнято 27. Поправки до До. штатів США м/б внесено і як народної ініціативи. Зазвичай, поправка має бути прийнята непростим, а кваліфікованим більшістю у кожному палаті парламенту (2/3 Австрії, Італії). Таке рішення який завжди остаточне. Нерідко забороняється зміна До. під час чрезвыч. становища (Іспанії), іноді - протягом опред. терміну після ухвалення (Бразилії - 5 років). При військових переворотах нерідко використовується надзвичайний порядок зміни і скасування До.: військові поради відміняють чи припиняють її деякі глави чи статті, а де й весь текст.

15. Основні риси форми, структури та змісту сучасних до. Фактична До. — це реально існуючі основи общественно-полит. ладу, дійсне становище особистості тій чи іншій країні. До. юр. — це документ, основний закон/несколько осн. задо. має вищу юр. силу, який приймає і изменяемый особливому порядку, регулюючий більшому чи меншому обсязі основи социально-экон. ладу, політ. системи, правового статусу особистості, духовного життя суспільства, тобто. має особливий об'єкт. Структура До. Юр. До. може бути один документ (консолидированная/кодифицированная, До.). Таке більшість До. країн світу (Китаю 1982). Іноді поправки до До. у її текст не вносяться, а додаються до нею певної нумерації (США). Законодавчий акт, що становить консолідовану До., найчастіше і називається: «До.». Іноді застосовується інша термінологія: «политич. До.» (Колумбія). У багатьох країн До. представляє собою сукупність законів, які у час (неконсолидированная/некодифицированная, До.). Назва зазвичай дається в відповідність до предметом регулювання: «Форма правління». У окремих країнах До. включає До. та інших основні документи. Так, у Франції ця До. 1958 р., преамбула скасованої До. 1946 р. і Декларація правами людини і громадянина 1789 р. У окремих випадках під До. розуміється сукупність законів, судових прецедентів і неписаних К. -ых звичаїв (Великобританія). Закони, вважаються частиною такий До. (Великобританії їх більш 300), приймаються над особливому порядку (кваліфікованим більшістю), а звичайним способом.

62 Президент може обіймати свою різне становище у системі державної влади: бути тільки главою держави (Німеччина), одночасно главою держави й виконавчої (Бразилія, США), глава держави і фактичним керівником уряду за наявності особливої посади адміністративного прем'єр-міністра (Єгипет, Франція). Президент обирається визначений термін: Для обрання посаду президента зазвичай висуваються такі умови: громадянство цієї держави, наявність повних громадянських і політичних прав, досягнення певного віку (зазвичай 35 років, але у Нікарагуа — 25. Іноді встановлюється і граничний вік (наприклад, в Намібії - до 65 років). Багато конституції встановлюють для кандидата певний строк проживання, у країні. Кандидат у Президенти може бути висунутий групою виборців. Існують різні способи обрання президента: 1. Голосування у парламенті (Чехія, Словаччина, Угорщина, Туреччина, Албанія і ін.). Для першого туру виборів зазвичай потрібно кваліфіковане чи абсолютна більшість голосів, але за множинності кандидатів такий такого результату досягають рідко, голоси розподіляють між різними кандидатами. У наступних турах вимоги знижуються, однак через партійної роздробленості зазвичай проводиться багато турів 2. Голосування виборщиків. Виборці голосують за виборщиків, що, не збираючись разом, обирають президента у складі кандидатів, висунутих партіями (Аргентина, США, до 90-х Фінляндія). У цьому способі результати виборів (ім'я майбутнього Президента) стають відомі до голосування виборщиків, щойно підрахована їх партійність: президентом буде той, хто має у себе більшість виборщиків. 3. Обрання президента спеціальної виборчої колегією, яку зазначалося вище (Федеральне зібрання у Німеччини, що складається з членів нижньої палати такої кількості представників земель, колегія, що складається з членів обох палат парламенту і делегатів обласних рад у Італії, Колегію з обраних членів обох палат парламенту, у Індії, та законодавчих зборів штатів). 4. Обрання безпосередньо виборцями (Мексика, Україна, Франція та інших.). Переобрання президента наступного року термін у багатьох країнах нічим не обмежується (Єгипет, Франція, Сирія та інших. Повноваження президента часто сформульовані однотипово у президентській, напівпрезидентської, парламентарної республіці, але насправді у тому здійсненні існує величезна різниця, що з особливостями форми управління. Президент має такими полномочиями:1. Повноваження за представництвом держави зовні і усередині країни. На цій посаді він призначає дипломатичних представників, за нього акредитуються зарубіжні посли, він призначає своїх представників ув суб'єкти федерації деяких федеративних держав. Як посадова особа, зобов’язане зберігати єдність держави, він виступає із ініціативою погоджувальних процедур в суперечках між федерацією і його суб'єктами, між суб'єктами федерації, між палатами парламенту тощо. Президент забезпечує узгодження функцій і взаємодія органів структурі державної влади. 2. Повноваження щодо парламенту і здійснення законодавчої влади. Президент призначає дату виборів до парламенту, скликає парламент сесія, може достроково розпустити парламент з призначенням нових виборів, підписує (санкціонує) закони та має право вето (відмови від підписи), публікує їх. Президент має право лише відкладеного вето 3. Повноваження із формування інших вищих органів держави. Президент призначає уряд самостійно, чи на пропозицію лідера партії більшості (коаліції партій) у парламенті. У деяких країнах він призначає прем'єр- міністра чи міністрів (США) з дозволу парламенту. Президент призначає багатьох вищих, котрий іноді як вищих, посадових осіб, наприклад судей.4. У сфері нормотворчої діяльності президент видає нормативні акти (укази, декрети, декрет-законы), скасовує акти органів виконавчої влади. Акти президента, мають силу закону, зазвичай видаються до прийняття закону з даному питанню, і з прийняттям відповідного закону, вони втрачають силу. Такі акти видаються також як тимчасових заходів, на основі делегування відповідних повноважень парламентом, у разі вони підлягають контролю останнього 5. Повноваження з врегулювання надзвичайних ситуацій. Президент вправі оголошувати надзвичайне, військове, облогове становище у відповідність до прийнятим звідси законом (на певний час під медичним наглядом парламенту), вводити президентське правління суб'єктів федерації, здійснювати федеральну інтервенцію (вмешательство).6. Повноваження з розпорядження збройних сил. По конституції президент є головнокомандувачем з усіма звідси наслідками. Він призначає вищий командний склад армії, привласнює вищі військові звання, відпо-відає забезпечення безпеки держави; за нього зазвичай створюється дорадчий орган — рада безопасности.7. Як вища посадова особа президент призначає державних службовців певних рангів. 8. Повноваження у сфері правничої статусу личності. Президент вправі приймати осіб, у громадянство цієї держави, вирішувати вихід із громадянства, пом’якшувати покарання, надавати помилування він нагороджує орденами, медалями, привласнює почесні звання тощо Президент є гарантом конституції, права і свободи громадян Він погоджується на заходи для охороні государства.

69 Зазвичай, уряд — це колегіальний орган виконавчої, у якого загальної компетенцією здійснює керівництво державним управлінням. Він очолює адміністративну, тобто. исполнительно- распорядительную, діяльність у країні, під керівництвом перебувають державний апарат, Збройні сили, фінанси держави, іноземні справи. Види уряду (з погляду партійного складу). У групі тих парламентарних державах, де якась партія має абсолютне більшість (50% плюс вони одностайно в однопалатном парламенті, чи його нижньої палаті) створюється однопартійна уряд. Така ситуація характерна для країн із двопартійної системою (Великобританія, Австралія, Канада і ін.) і із однієї домінуючою партією (наприклад, таки в Індії, Японії так була досить довго). У цих державах лише в часи війни, надзвичайних подій у однопартійна уряд включаються представники від партій («частково розділена відповідальність»). У президентських республіках також створюється однопартійна уряд. Глава держави призначає міністрів із свою партію і лише інколи виводить на склад кабінету одиничних представники інших партій чи безпартійних фахівців. Представники від партій має діяти у тому уряді в відповідність до політикою президента. У напівпрезидентських республіках склад уряду у певною мірою може бути зв’язаний з складом парламенту. Однопартійні уряду завжди створюють у країнах тоталітарного соціалізму, де діє жодна партія, але там, де є інші члени партії, їх представники зазвичай входять у склад Ради Міністрів, що ні змінює, сутнісно, його характеру: міністри-комуністи завжди становлять у ньому абсолютна більшість. Представникам від партій зазвичай віддаються два — чотири міністерських посади, при цьому невідь що вагомих. Однопартійні уряду створюють у тих країнах, де конституція чи закон дозволяють одну партію. Якщо парламентарної монархії чи парламентарної республіці в парламенті, немає більшості якоїсь партії, з урахуванням попереднього угоди між лідерами кількох партій формується коаліційний уряд, підтримуване більшістю парламентаріїв. Лідери цих партій ділять між собою міністерські посади, ніж, зокрема, таке уряд відрізняється від уряду у постсоціалістичної напівпрезидентської республіці, де міністрів вибирає президент. При підтримці (голосуванні) депутатів, які належать до партіям, які входять у коаліцію, коаліційний уряд отримує вотум довіри, але часто виявляється неміцним через розбіжності в коаліції. У кризові моменти, особливо за умов війни, може бути створено коаліційний уряд особливий — уряд національної єдності із широкою представництвом різних партій, приймаючих себе відповідальність за керівництво державою. Такі партії і громадських руху часто об'єднуються з урахуванням збіги першочергових цілей, наприклад боротьба проти іноземних загарбників, але розсуваються в різні розумінні подальших шляхів розбудови держави. Тож у уряді національної єдності (національного фронту й т.п.) існують внутрішні суперечності, а після досягнення першочергових цілей усередині нього нерідко починається справжня боротьба. Там, як у уряді є одна-дві великі партії, які мають, проте, порізно переважно парламенті, може бути створені уряд парламентського меншини. Один із партій формує уряд, а кілька (чи одна-дві) нечисленних партій, не входячи по принциповим міркувань або будучи запрошені у коаліцію, обіцяють підтримати уряд голосуванням при вотум довіри й роблять це. Якщо парламентарної республіці чи парламентарної монархії вдасться сформувати уряд на коаліційної основі, створюється службове (ділове, чиновницьке) уряд із фахівців. Вони може бути безпартійними, можуть належати до партіям, але у своєї діяльності має враховуватися партійність. Таке уряд зазвичай має тимчасовість і є нових виборів до парламенту, коли можна буде сформувати уряд на партійної основі. Часто вона виникає саме з здобуття права за умов урядової кризи і відставки уряду організувати такі вибори. (Болгарія лютому 1997 р.). Безпартійні уряду є й завжди у країнах, де всі політичні партії забороненими або політичне розвиток ще призвело до створенню партій. Нині безпартійні уряду, котрі перебувають з родичів монарха, діють у Саудівської Аравії, Бутане, Бахрейні, Катарі, Кувейті, ОАЕ (в ОАЕ уряд створює колегія емірів). Через війну військових і революційних переворотів нерідко створюється тимчасове уряд. Воно утворюється внепарламентским способом й не основі конституційних норм. Тимчасовий уряд за складом своїх членів то, можливо партійним і безпартійним Нерідко він називається тимчасовим, але насправді є таковым.

71 Повноваження уряду. Найбільш докладно компетенція уряду регламентується конституціями у країнах тоталітарного соціалізму. Зазвичай основні закони містять перелік запитань, поручаемых ведення уряду (керівництво народним господарством і соціально-культурним будівництвом, охорона громадського порядку й прав громадян, загальне керівництво зовнішніми зносинами і будівництвом Збройних Сил, раз работка і здійснення планів економічного та розвитку країни, державного бюджету та взагалі ін.). Деякі сучасні" постсоціалістичні конституції йдуть цієї традиції, також докладно перераховуючи питання ведення уряду. Лише одиничних конституціях містяться свідчення про питання яку уряд має вирішувати колегіально (наприклад, конституція Словаччини, увійшовши в силу в 1993 р.). Це, зазвичай, найважливіші питання у компетенції уряду. Насправді питання, що запроваджують до компетенції уряду, часто вирішують його президія (бюро), комітети інформації з уряду, прем'єр-міністр. Останні десятиліття роль прем'єра в колегії уряду в усіх країнах значно зросла: нині вона вже непросто перший серед рівних, а обличчя, що б політику уряду. Та й голосування на засіданнях уряду буває дедалі рідше, вирішальне слово належить прем'єр-міністру. Від неї ж залежать і міністри. Так було в деяких парламентарних державах, як говорилося, парламент обирає (призначає) лише прем'єр-міністра, а міністрів прем'єр призначає звільняє сам. Уряд видає підзаконні акти — нормативні і ненормативні (укази, ордонансы, декрети, розпорядження та інших.). Вони займають нижча місце по порівнянню з актами глави держави полягає. У напівпрезидентських республіках, в парламентарних монархіях і республіках уряду (у низці країн — лише міністри, а чи не колегія уряду) можуть видавати нормативні акти або від імені, або тільки як акти, що оформлялися за вказівкою уряду у вигляді декрет-законов президента, наказів монарха у раді. У президентських республіках, навіть тоді як неї лише рада міністрів, нормативні акти уряду видаються як акти для глави держави. Як зазначалося, що за різних формах правління уряд може також видавати, за дотримання певних умов, тимчасові акти, мають силу закона.

73 Поняття і значення конституційного контролю. Юридична верховенство конституції передбачає контролю над її дотриманням. Існують спеціалізовані й неспеціалізовані органи, зобов’язаних не допускати застосування законів та інших актів, суперечать конституції, а у країнах — перешкодити і? виданню. Фахова конституційний контроль (нагляд) — найважливіший спосіб захисту конституції юридичними засобами. Поруч із ним й інші: прокурорський нагляд за законністю, роль президента як гаранта конституції, діяльність уповноважених парламенту (омбудсманов та інших.). Разом про те можливі безпосередні, неюридические засоби захисту конституції. Наприклад, народ загалом й у громадянин у відповідність до конституціями Гани, Німеччини, Словаччини вправі перешкодити зазіханням на демократичний конституційний устрій. Існує відповідальність посадових осіб за порушення конституції (аналізовані нижче імпічмент, переказ вищих посадових осіб особливому суду), можливі репресивні заходи з єдиною метою припинення порушень конституції (заборона у суді діяльності політичних партій, котрі підривають конституційний устрій, запровадження надзвичайного стану). Особливу роль гра ет конституційний контроль — судовий, спеціальних органів, a і деяких країнах (Франція) — контроль із боку адміністративних судів (особливо їхнього вищого органу). У результаті конституційного контролю (його органи влади та процедури розглядаються нижче) здійснюється як захист конституційні: норм, а й їхні розвиток відповідно до мінливих обстановкою Найяскравіший приклад цього — США, де діюча сьогодні конституція 1787 р. було прийнято в зовсім інших соціально-економічних і розширення політичних умовах. Майже за двоє століть існування конституційного нагляду (з 1803 р.) суди, і передусім Верховного суду США, своїми тлумаченнями створили практично нову, «живу» конституцію. Нові норми конституційного права створюються органами конституційного нагляду та інших країнах (Індія, Італія, Канада, Франція тощо.). З іншого боку, конституційний контроль який завжди оберігає конституцію від порушує її законодавства. Особливо це стосується країнам, де відбувається лише наступний нагляд: неконституційні нормативні акти (особливо акти органів виконавчої, зокрема прийняті гаразд делегованого законодавства) діють іноді десятиліттями, як виникає запитання про їхнє конституційності. Нарешті, на практиці самих органів конституційного контролю трапляється так, як у прийнятих ними рішеннях не так витлумачуються становища конституцій. Побічно свідчать особливі погляди членів конституційних судів, досить часте прийняття рішень за мінімальної перевазі голосів. Проте інститут конституційного контролю (нагляду) — найважливіший демократичний інститут. Його правильна функціонування забезпечує дотримання основного закону, у якій висловив співвідношення соціальних наснаги в реалізації світі початку й покликаного підтримувати необхідну стабільність. Серед органів, здійснюють конституційний контроль, є заклади і посадові особи, які роблять це поруч із виконанням інших обов’язків, а є й світло спеціально створені цієї мети органи конституційного контроля.

75 Органи конституційного контролю. У соціалістичних країнах функції конституційного контролю (нагляду), особливо за конституционностью ухвалених законів, було покладено сам парламент, і навіть з його діючу орган (президія вищого представницького органу, державний рада та ін.). Іноді цієї мети при парламенті створювався спеціальний орган, що включав поруч із депутатами- кілька фахівців із конституційного права. Нині в соціалістичних країнах немає спеціальних органів конституційного контролю. Вважається, що й повинно бути, оскільки наявність таких органів порушувало б верховенство парламенту. Інституту конституційного контролю немає й у Великобританії, де було сформульовано концепція верховенства парламенту. У багатьох країн деякі функції конституційного контролю виконує президент, що у відповідність до основним законом є гарантом конституції (Франція та інших.). Практично висловлюється, зокрема, в тому, що Президент після прийняття закону парламентом і по його промульгации (підписи президента, удостоверяющей і що зобов’язує виконувати його) вправі звернутися у спеціальний орган конституційного контролю з аналогічним запитанням про конституційності даного акта. Особое значення має тут судовий і квазісудовий конституційний контроль. У багатьох країн англосаксонської системи права (Австралія, Індія, Канада, навіть ін.) цю функцію виконують загальні суди, т. е. ті суди, головна мета яких у розгляді кримінальних та цивільних справ. У деяких країнах цих функцій можуть здійснюватися усіма загальними судами, а остаточне рішення приймає вища судова інстанція (Скандинавські держави, США, Філіппіни, Японія), за іншими — лише вищими судами (Гана, Шрі-Ланка, Естонія), а федераціях — також вищими судами штатів (Індія, Канада, Малайзія), хоч і щодо останнього остаточне рішення приймає верховний суд держави. У багатьох країн функції конституційного контролю (нагляду) довірені спеціальному органу — конституційному суду (Німеччина, Італія й ін.). Звичайно формується з участю різних гілок нашої влади (законодавчої - парламенту, виконавчої - президента), і навіть суддівського корпусу (вищого ради магістратури чи аналогічних органів судового керівництва). У його часто не лише фахові судді з великим стажем судової чи адвокатської практики, а й професора права, політики, колишні державні службовці. Вони зазвичай призначаються не довічно, але в один, проте досить тривалий період (але з більш 12 років), рідше — на два терміну (Угорщина, Сирія) з ротацією (частковим оновленням складу суду). У деяких країнах функції конституційного суду виконує спеціалізована палата конституційних гарантій, конституційного правосуддя, діюча окремо чи складі верховного суду (Колумбія, Перу та інших.). У деяких країнах з'єднуються обидві моделі контролем із боку спільне коріння й спеціальних судів: тоді як процесі суддя дійшов висновку (зазвичай за заявами сторін) стосовно можливої неконституційність застосовуваного закону, він звертається до конституційний суд (Греція, Італія, Португалія). Крім конституційного нагляду для цієї органи покладаються зазвичай та інші функції: спостереження правильністю проведення, оголошення їх результатів (Франція), розгляд конфліктів з питань компетенції між центральними та обласними органами (Іспанія), розгляд сутнісно обвинувачень, висунуто парламентом проти президента республіки (Італія), оголошення не конституційними політичних партій (ФРН), тлумачення конституцій і помилкове уявлення висновків вищим органам держави за конституційним питанням, а деяких країн і тлумачення звичайних законів (Албанія, Єгипет, Польща, Узбекистан). Звертатися до органів конституційного контролю можуть найвищих органів держави й посадові особи, суб'єкти федерації, автономні освіти, групи депутатів і сенаторів, суди, омбудсманы, громадяни, якщо порушено їхні конституційними правами (зазвичай тільки після розгляду справи загальними чи іншими судами). Нарешті, якщо вичерпані всі можливі способи захисту конституційних прав у своїй країні, громадян можна звертатися до міжнародні органи, і міжнародних судів. Докладніше щодо умов за таке поводження в главі, присвяченій правовим статусом личности.

74 Форми конституційного контролю. Конституційний контроль називається попереднім, коли уповноважені те що органи дають свої висновки про відповідність конституції тих чи інших актів до вступу з. Як правило, такий контроль здійснюють конституційні поради, яких звертається Президент або певна законом група депутатів (зазвичай з опозиції) з проханням (перевірці конституційності прийнятого закону до підписання його президентом. При наступному конституційному контролі суперечка про конституційності тієї чи іншої акта розглядається лише по тому, як цей акт набрав чинності (Німеччина, Індія, США, Філіппіни та інших.). Закони та інші правові акти, визнані неконституційними, або відразу анулюються, або забороняються до друку (і, отже, не набирають чинності), або, нарешті, вони в зводах законів, але з можна застосовувати суднами і іншими органами держави. У багатьох країнах можливі й й інші наслідки. Зазвичай, рішення спеціалізованого органу конституційного контролю є і оскарженню заборонена. У деяких країнах, проте, рішення органів конституційного контролю не: є остаточними: тоді як Намібії, Польщі, Румунії, Еквадорі, Ефіопії конституційний суд визнає закон неконституційним, таке рішення підлягає утвердженню парламенту (у Польщі передбачається скасування цього правила, введеного ще «соціалістичний» період). У Казахстані проти рішення конституційної ради може заперечити президент, і річ розглядається повторно. Розрізняють конкретне запитання і абстрактний конституційний контроль. У першому випадку рішення виноситься у конкретній справі, у другому вона пов’язана з такою справою (наприклад, суд дає тлумачення певної правової норм із запиту групи депутатів). Буває обов’язковий і факультативний контроль (обов'язковому підлягають певні види законів, наприклад органічні закони мови у Франції до їх підписання президентом), вирішальний і консультативний контроль (щодо останнього рішення необов’язково для відповідного органа).

16. Поняття, види й значення к. -х принципів (к. -х основ) у країнах. Правове регулювання экон. К. -е регулювання экон. відносин включає питання соб-ти, праці, і розподілу і ін. До. право закріплює основні принципи про народному суверенітет, верховенство парлам., рівність всіх перед законом, пануванні правничий та т.д. К. -и, споруджувані з урахуванням ринкової моделі экон., встановлюють рівноправність всіх видів соб-ти — держ., приватної, муніципальної, хоча правової режим различ. видів ні однаковий. Проголошується свобода предприн. деят-ти; втручання держ. в ринкові відносини огран-ся товариств. необх. цілями. У цих До. зазвичай говориться про недоторканності соб-ти. К. и країн ліберальної экон. звичайно говорять про класову структуру суспільства. Хоча у окремих із них (Ірландії 1937 р.) були згадування про класах — йшлося про відсутності будь-яких привілейованих класів. Принципи політ. сист. К. -и регулюють ті чи інші її ланки, боку, елементи: держава, політичний режим, часто — політ. партії, іноді політ. ідеологію. Тому політ. система традиційно є вивчення К. -го права, хоча тривалий час вивчалися лише її окремі сторони, і лише у останні десятиріччя вона опинилася стала об'єктом вивчення як комплексний К. -но-правовой інститут. принципи духовного життя. У разі демократичних режимів К. -и проголошують ідеологічний плюралізм, свободу переконань й точні висловлювання своїх думок (Німеччина). Тоталит. — обов'язкова ідеологія. Серед опитаної країн існує офіційно визнана ідеологія (рукунегару у Малайзії), вона впроваджується примусово і ухилення від нього не тягне покарань. Проте її пропаганди створюються значні преимущества.

17. Поняття прав. становища чол. і гражд. і форми його закріплення совр. К. -ях. Права чол. — це природні, невідчужувані права, його ж в силу народження як особистості. Під гаслами невідчужуваних правами людини передові представники «третього стану», революційної буржуазії, виступали від свавілля абсолютних монархів і покріпачення особистості середньовічної церквою. До невідчужуваних прав чол. відносять зазвичай під собою підстави, свободу, безпеку, власність, фізичну й психічну недоторканність, гідність особистості, особисту й сімейну таємницю. Вважається, що це права держ. влада може дарувати чи відчужувати своїми актами і непрофесіональними діями. Права гражд., пов’язані з фактом громадянства, приналежності особи до опред. держ., політ. співтовариству. Це права особистості як члена політ. співтовариства, вони пов’язані з актами і реальними діями держ. органів. До до їх числа ставляться, наприклад, избират. права, декларація про об'єднання в політ. партії, декларація про що у управлінні справами держави. Однак непереборної межі між правами чоловіки й правами громадянина, який завжди з-поміж них можна провести відмінності, їх поділ має переважно общетеоретический характер. Обидва права записані в К. -ях, мають забезпечувати держ., його органами. Всеобщ. деклар. прав чол. ООН 1948 р. У країнах тоталит. соціалізму, де немає прийнято розрізняти права чол. і право громадянина, особливе значення надається іншому розбіжності - правам громадян, і правам трудящихся.

18. Загальна характеристика м/дунар. -правовых джерел рег-ния права і свободи чол. За сучасних умов певну базу правового статусу особистості, а певних аспектах і громадянина (наприклад, з питань виборчого права) в отже. ступеня визначаються м/дунар. правом, його общепризн. принципами та аналогічних норм. У К. -ях багатьох держ. містяться посилання Загальну декларацію правами людини ООН 1948 р., на Міжнародні пакти про права людини 1966 р. (набрали чинності в 1976 р.). М/дунар. акти, ратифиц. держ., можуть діяти безпосередньо уживати судами країни — як її внутрішнє право, причому, деякі К. и встановлюють примат (верховенство) м/дунар. права над внутрішнім (крім ратифікованих держ. актів це становище стосується й загальновизнаним принципам м/нар. права). Норми м/дунар. права в питанні про правах чол. можуть діяти й через внутрішнє право, якщо вони імплементовані (включені) до законодавства країни (часом м/дунар. право передбачає таку імплементацію для гос. -в, котрі підписали і ратифиц. відповідні м/дунар. документи). М/дунар. право встановлює: 1) внутрішнє законодат. неспроможна суперечити зафіксованим в м/дунар. актах основним правам чол. і общечел. цінностям; 2) немає абсолютної волі народів і абсолютних прав; можуть бути обмежені, але з урахуванням законом і у частині, у це допускає До. відповідно до вимогами м/дунар. правничий та в певних цілях (збереження товариств. порядку, публ. моралі, здоров’я населення); 3) забороняється злоупотр. правами, тобто. використання його з метою заподіяння шкоди прав і законним інтересам інших фіз. чи юр. осіб; 4) права особистості обмежені правами інших лиц.

19. Юридична конструкція правового становища людини і громадянина: поняття, елементи, значение.

31 Особи з множинним, подвійним громадянством мають й права і несуть обов’язки відповідно до законодавством всіх держав, громадянами яких є. Колізії (збіг обов’язків по відношення до кількох держав, наприклад служба до армій) дозволяються дипломатичними каналами. Іноземці, особи без громадянства, з множинним громадянством, як і громадяни цієї країни, зобов’язані знати й виконувати закони країни — свого перебування. Незнання законів не від відповідальності право їх нарушение.

39. У конституційному праві розвинених країн традиційно використовуються кілька понять, характеризуючих різнобічно форму держави. Це форма правління, форма державного (территориально-политического) устрою, форма політичного (державного) режиму. Деякі конституції беруть у якості одного із характеристик форми держави участь населення діяльності його органів, тобто. принцип зворотного зв’язку державні органи з керованими. Особливо говориться про це в конституціях країн тоталітарного соціалізму, але норми про партиципации є договір за іншими основних законах. Конституція Колумбії 1991 р. характеризує держава як «партици-паторную республіку». Класифікація форм держави у конституційному праві. У конституційному праві для класифікації форм держави використовуватися свій підхід — з позиції теорій поділу влади й єдності влади. З цього погляду як основних різновидів можна назвати поликратическую (многовластную) і монократическую (єдиновладну) форми держави. Проміжне становище з-поміж них займає сегментарная державна форма, з'єднує риси цих двох форм. Така класифікація застосовна всім закордонним країнам, в тому однині і до тих, які проголошують себе у конституціях соціалістичними. Кожна з цих форм має безліч різновидів. Та загалом поликратическая державна форма характеризується: поділом влади між різними органами держави (парламент — законодавча влада, главу держави і уряд — виконавча влада, незалежні суди — судова влада), налагодженими способами взаємодії гілок нашої влади, системою їх взаємних стримування і противаг, самоврядуванням територіальних колективів, демократичним державним режимом, різними формами партиципации населення. Монократическая державна форма характеризується єдиновладдям певного органу чи посадової особи. У конституціях то, можливо проголошено повновладдя одного органу, а певної системи однорідних органів (наприклад, рад у умовах тоталітарного соціалізму). Та й у цьому випадку вважається, що державна владу у центрі й на місцях належить тільки їм, інші органи держави — це органи не структурі державної влади, а управління, правосуддя та інших. Повнота структурі державної влади може належати одній особі Під час такої державної формі немає системи стримування і противаг; територіальні колективи або під суворої опікою центру, або місцеве самоврядування прямо відхиляється як інститут: воно замінюється призначеними губернаторами (іншими посадовими особами) чи обраними порадами, яким за Конституцією належить всю владу, проте вони насправді підпорядковані місцеві органи правлячої партії; панує єдина державна ідеологія (тільки в країнах, наприклад, у Індонезії, Ірані, Пакистані, це було встановлено конституціями, за іншими таке панування мало фактичний характер); існує авторитарний режим; партиципация або відхиляється, або форм, у яких вона проводиться, немає реального значення для визначення політики державних органів центрі й на местах. Сегментарная державна форма характеризується тим, що державна інституція як єдине ціле складається з різнорідних відрізків, та її об'єднує єдина природа структурі державної влади, єдність державної політики щодо з принципових питань, єдині принципи організації і діяльності. Органи структурі державної влади формуються шляхом виборів, але де вони «заорганизованы», а число партій, що допускаються до брати участь у них, нерідко обмежена (три десятки в Індонезії, дві в Нігерії, свого часу три, та був чотири в Сенегалі тощо.). Вибори до парламенту немає, проте, принципового значення, оскільки традиційно вирішальна частка влади зосереджена руках президента (багато президентські республіки до Латинської Америки), іншого глави держави ви (Йорданія, Марокко) чи іншого структури (сенату і військових Таїланді). Поділ влади конституціями може визнаватися, але насправді реальної системи стримування і противаг не існує. Поняття і класифікація форм правління. Форма правління — це характеристика структури та взаємовідносин органів законодавчій і виконавчої влади чи інших основних органів держави в країнах, де немає поділу на законодавчу, виконавчу, судову влада, а ухвалять концепцію «республіки рад». У багатьох країн для характеристики особливостей форми управління має значення і діяльність органів конституційного нагляду (верховних законодавчих і конституційних судів, конституційних рад), деяких інших органів, що у управлінні державою. За традицією прийнято розрізняти дві основні форми управління: монархію і республіку. Докладніша класифікація створюється у тому рамках (дуалістична монархія, президентська республіка та інших.). Разом із цим у сучасних умовах певні розбіжності цих форм стираються. Виникають змішані форми, в монархії з’являються риси республіки (наприклад, періодична, уп’ятеро років, виборність монарха в Малайзії, «колективний монарх» в ОАЕ), а республіці складаються, по суті, монархічні елементи (довічні президенти); створюються напівпрезидентські, полупарламентарные республіки, поєднують риси різної форми; навіть абсолютна монархія дедалі більше приймає зовні конституційну оболонку (даровані конституції, консультативні парламенты).

40 Юридична поняття політичну партію. Як відомо, у суспільстві поруч із класами, крім і усередині них є безліч різних професійних, регіональних, статевовікових та інших груп населення із своїми устремліннями та інтересами. Та й саме людина виступає у різних іпостасях, виконує кілька ролей у суспільстві, обумовлених його соціальними, професійними, лантух турными й іншими даними, у зв’язку з ніж може одночасно примикати до різним громадським об'єднанням. Серед різні? інтересів та потреб людини принципове значення мають його корінні, життєві інтереси й потреби чи з крайнього заходу ті їх, які вона сама вважає особливо собі. Партії покликані виділити, сформулювати вони, висловити їх у рівні політики. Тому партії зазвичай виступають як авангард своєї групи, організацію, найрельєфніше які формулюють її інтереси і що відстоюють їх. На відміну з інших громадських організацій політичні партії, зазвичай, висувають Мети створення уряду чи участі у ньому, виборюють державної влади головним чином виборах, котрий іноді іншими способами. Юридична поняття партії враховує всі обставини, але це акцентує на юридичних ознаках. З юридичної погляду політичну партію — це добровільна стійка самоврядна організація певної угруповання суспільства, створена основі спільності переконань і цілей її, діюча з урахуванням принципів демократії та гласності, має своїм завданням не одержання прибутку чи задоволення професійних, культурних та інших запитів своїх членів, а участь у формуванні і вираженні державної волі народу й у боротьбі державної влади мирними, конституційними засобами. Бувають, звісно, і ті партії, які висувають мети насильницького повалення конституційного ладу, застосовують терористичних методів задля досягнення своєї мети, вимагають встановлення певного соціального шару. Це відхилення від цього поняття партії, що склався нашого часу на базі общегуманистических принципів. Серед перелічених ознак партії є такі, які збігаються з характеристиками громадських об'єднань є взагалі. Це природно, оскільки партії - це з видів громадських об'єднань у сенсі слова. Разом із цим у визначенні є й світло специфічні ознаки партії: спільність ідеологічних установок її, участь у формуванні і вираженні державної волі народу, у боротьбі державної влади мирними, конституційними засобами, як її головна цель.

41 Типологія партій. Класифікація політичних партій можлива із найбільш різним підставах. У політології виділяють буржуазні, селянські, робітники і інші члени партії, праві, ліві, центристські партії, демократичні й авторитарні, радикальні і реформістські тощо. При вивченні конституційного права називають також кілька різновидів партій, пов’язаних переважно зі змістовними, політологічними характеристиками: 1) консервативні партії, виступаючі збереження колишніх порядків, проти реформ (наприклад, Консервативна партія у Великобританії); 2) клерикальні (релігійні) партії (Христианско- демократичний спілка перетворилася на Німеччини, Мусульманська ліга в Пакистані та інших.), які прагнуть, щоб суспільне життя і управління державою сообразовывались з догматами релігії; 3) ліберальні партії (Ліберальна партія у Великобританії, Партія центру на Швеції), виступаючі за свободу економічної діяльності, невтручання держави у громадську життя; 4) реформістські партії, які (особливо в країнах) виступають під гаслами національного соціалізму, за соціальну справедливість за збереження приватної власності (соціал-демократичні партії, у Європі, Індійський національний конгрес, Інституційно- революційна партія у Мексиці, деякі партії соціалістичного відродження арабських країнах); 5) радикалистские партії, виступаючі за корінне перебудову суспільства із застосуванням, зазвичай, насильницьких заходів. У цьому гурті партій є такі, що відбивають устремління самих різних, зокрема протилежних, соціальних верств (наприклад, з одного боку, неофашистські партії, які мають тепер скільки-небудь помітного впливу, з другого — марксистсько-ленінські партії). З погляду організаційної структури прийнято розрізняти партії кадрові, масові і партии-движения. Кадрові партії маю фіксований членство, прийом на них пов’язані з певними умови ми, іноді навіть потрібно письмова рекомендація від осіб, вже які у даної партії; нерідко до отримання повного членства існує кандидатський стаж чи статус співчуваючого, особливо характерний деяких, найчастіше правлячих марксистско- ленінських партій. Кадрові партії засновані на визнання досить жорсткої дисципліни, обов’язкових членських внесків; керівництво ними на значної ступеня централізовано. Зазвичай це партії нечисленні, хоча у країнах тоталітарного соціалізму правлячі комуністичних партій мають дуже велика кількість членів. У масових партіях, зазвичай, немає фіксованого членство чи її недостатньо суворо враховується. У, як вже говорилося, Демократична і Республіканська партії вважають своїми членами всіх, хто голосував під час виборів право їх кандидатів. Партійні внески звичайно мають фіксованого характеру і сплачуються за бажання або мають вид пожертв у партійну касу. На місцях нерідко немає партійних організацій, зборів не проводяться, місцеве керівництво не обирається, а складається з відомих бізнесменів та політиків, на низовому рівні партійним лідером є бос. Легальні партії - це партії, діючі на засадах. Вони можуть і незареєстровані, хоча у ряді країн, як, до реєстрації партійна діяльність не дозволяється. Партія стає нелегальної, якщо вона заборонена законом, судовим рішенням, але продовжує своєї діяльності у підпіллі. У окремих країнах (Мексика, Шрі-Ланка та інших.) існує поняття національної, тобто. загальнодержавної, партії, користується особливим впливом у суспільстві: не все загальнодержавні партії вважаються національними. Такою визнається партія, отримавши на загальнодержавних виборах встановлений законом відсоток голосів. Партія, визнана національної, має певні правових переваги над іншими партіями. Вона користується переваги ми при висування кандидатів під час виборів (нею не обов’язкові деякі дії, зокрема збирати підписи на підтримку кандидатур), під час проведення виборчої кампанії (привілеї доступу на державне радіо, телебачення). Разом про те на національні партії покладаються й додаткові обов’язки: публікувати періодичне видання, мати центр політичної освіти та інших. Партії, не визнані національними, можуть на діяльність у загальнодержавних масштабах і буде в певною мірою здійснювати її (так діяла півстоліття комуністична партія у Мексиці до визнання національної), але у гнітючому більшості випадків це місцеві партії, які у окремих реґіонах, штатах. Як багато таких партій на Індії, часом вони очолюють уряду штатів, тоді як у центрі при владі стоїть інше партия.

44 Загальну виборче право значить, що це жителі країни можуть участь у виборах. Виборчих прав звичайно мають іноземці й обличчя без громадянства, що у країні, де відбуваються вибори. Ці категорію осіб іноді можуть участь у виборах органів місцевого самоврядування, якщо вони живуть у країні протягом визначеного часу (зазвичай багато місяців, або навіть роки) і сплачують податки (Угорщина, Іспанія, Фінляндія). У Великобританії на виборах можуть брати участь громадяни держав — членів британського Співдружності. У багатьох країн Латинської Америки, у Новій Зеландії у виборах можуть брати участь іноземці, але з міжнародних угод на основі взаємності (в Латинської Америки — лише громадяни інших латиноамериканських держав). Виборчі права мають в повному обсязі громадяни цієї країни. Не беруть участь у виборах граждане-дети (які досягли виборчого віку), душевнохворі (це має бути визнано рішенням Господарського суду). У багатьох країнах тимчасово не здійснюють свої виборчі права особи, які під вартою вироком суду. У окремих країнах не голосують в повному обсязі особи, що містяться під охороною, а лише приречені судом до тюремного ув’язнення терміном понад рік. Подследсвенные і обвинувачувані більшості країн вправі голосувати. Не голосують пери у Великій Британії (вони теж мають свою палату), у низці країн — солдати (офіцери мають цього права), у країнах — «племінні вожді (там, де за парламентах є дорадчі палати вождів). Позбавлення виборчих прав то, можливо здійснено судом, зокрема за злісне банкрутство, шахрайство під час виборів, за систематичні відхилення від участі у виборів у тих країнах, де закон передбачає обов’язкову голосование.

45 Прямі і непрямі вибори. Прямі вибори — це безпосереднє обрання громадянами своїх представників ув органи держави, окремих посадових осіб (наприклад, президента). Майже завжди (виняток становить, наприклад, королівство Бутан) прямими виборами обираються депутати нижньої палати парламенту, однопалатного парламенту, низові органи місцевого самоврядування (общинні поради), інших органів місцевого самоврядування. Проте й цьому випадку є винятку. У деяких мусульманських країнах (Бангладеш, Пакистан) певна кількість жінок-депутатів в нижньої палати обирається самим парламентом, а однопалатном парламенті то, можливо мало депутатів, призначених президентом з середовища видатних громадян країни (наприклад, до 10 чоловік у Єгипті.) Разом про те багато найвищих органів держави й посадові особи, зокрема у неповазі демократичних країнах, обираються непрямими виборами. Тому питання застосуванні тієї чи тієї інший системи виборів — це питання доцільності, пов’язані з конкретними умовами країни, з її історією, національної специфікою. Є дві різновиду непрямих виборів: непрямі і багатоступневі (їх називають іноді многоступенчатыми). Непрямі вибори, мають два варіанта. За першого варіанті вибори проводяться спеціально яка робиться цього виборчої колегією. Прикладом цього є обрання Президента США, коли виборці голосують за виборщиків від тій чи іншій партії, та був вже виборщики, зібравшись у столицях своїх штатів, голосують за оголошеного заздалегідь майбутнього президента від тій чи іншій партії. Голоси виборщиків штатів сумуються там — столиці США. Непрямими виборами обирається верхня палати парламенту таки в Індії, Президент на Німеччині тощо. Багатоступневі вибори організуються інакше. Низові представницькі органи обираються безпосередньо громадянами, та був вже ці органи обирають вибори до вищі представницькі органи, останні ж обирають вищої ланки, і так до парламенту. Нині вони існують у Китаї. Таємне й відкриту голосування. При таємне голосування виборець подає свого голосу без відома інших шляхом заповнення виборчого бюлетеня, використання виборчої машини (США, Індії, та ін.), з допомогою електронної картки виборця (у Бразилії передбачається запровадити такої системи 1998 р.). Порушення таємницю голосування карається законом. Ніхто немає права вимагати інформацію у тому, як голосує той чи інший виборець, за умови що сам виборець не побажає повідомити звідси. Відкриті вибори здійснюються дуже рідко, зазвичай, у низовому ланці представницьких органів шляхом підняття руки. Вони використовувалися до 90-х років у деяких африканських країнах під час виборів органів місцевого самоврядування, а час застосовуються під час виборів низової ланки зборів народних представників ув Китае.

43. Вибори — цей найважливіший інструмент легітимності структурі державної влади, вони забезпечують відбір політичної еліти, є одній з визначальних характеристик державного життя, державного режиму. Порядок виборів регулюється численними нормами, разом складовими інститут виборів — систему норм, регулюючих процес обрання кандидатів до представницькі органи влади та на виборні державницькі посади. Ці норми встановлюють: основні засади виборчого права, вимоги, які стосуються виборцям, і кандидатам; порядок організації і діяльності органів, здійснюють проведення виборів, створення територіальних та інших виборчих одиниць, яких обираються кандидати; статус виборців, виборчих об'єд-нань і виборчих коллегий; процедуры передвиборної агітації і голосування; порядок встановлення результатів виборів; способи оскарження і опротестування результатів виборів. Ключовою категорією для виборів, і навіть для інститутів відкликання, референдуму, народної законодавчої ініціативи є поняття виборчого права. Термін «виборче право» вживається у двох значеннях: об'єктивному і суб'єктивному. Об'єктивно виборче право — це розділ конституційного права. Нормы, регулюючі виборче право, зберігають у конституціях (зазвичай лише принципи виборчого права), законів про вибори (інколи ці закони дуже розлогі і тому їх називають виборчими кодексами), причому у суб'єктів федерації, у політичному автономії можуть діяти свої умови про вибори органів прокуратури та посадових осіб цих державних утворень. Такі норми можуть утримуватися в декретах президента, в постановах уряду, у вирішенні конституційних судів, що стосуються тих чи інших питань виборчого права, в інструкціях центральних виборчих комісій і інших органів, які очолюють проведення виборів (наприклад, в актах верховних виборчих трибуналів в деяких країнах Латинська Америка). У суб'єктивному сенсі виборче право — цього права конкретної особи участь у виборах. Зазвичай при цьому необхідно мати громадянство цієї держави (іноземці країни проживання, зазвичай, не голосують), певний вік (зазвичай 18 років), бути які закидають (душевне здоров’я). Проте і інші умови, про яких сказано нижче. Існує й формальне вимога: треба бути включеною у голосувати, бо якщо виборець прийде з посвідченням на право голосування на інший виборчий ділянку, змушений буде внести в додатковий голосувати. Розрізняють активне і пасивне виборче право. Активне — цього права обирати, голосувати якусь кандидатуру або проти запропонованих кандидатів. Пасивне виборче право — цього права обраним, наприклад, у парламент, посаду президента, направляти до органу місцевого самоврядування Сутність виборів — визначення партій та посадових осіб що протягом певного терміну управлятимуть державою державним освітою чи адміністративно-територіальної одиницею. Переважна більшість країн вільні, «чесні» (без фальсифікації) і регулярні вибори розглядаються як із найважливіших ознак демократії. У багатьох країнах вибори поклав край військовою і авторитарним режимам (Бразилія, Аргентина та інших.) Але часто вибори минають і за умов авторитарних режимів. Навіть тоталітарних режимів іноді практикують регулярні вибори, обстав ленні отже противникам тоталітаризму перемогти на выбоpax неможливо. З погляду класичного мусульманського права, фундаменталізму, вибори, як інститут не заслуговують високої оцінки, хоча використовують у більшості мусульманських стран.

46 Рівне виборче право — це встановлені законом рівні можливості для виборця проводити результати і однакові можливості бути обраним відповідність до умовами закону. Виборче право є рівним, якщо: 1) кожен виборець має однакову число голосів; зазвичай вони одностайно, але, можливо дві держави і більше; 2) країни існує єдиний виборчий корпус, тобто. все виборці не розділені на соціальні чи інші групи з неоднаковим (зазвичай заздалегідь фіксованим) представництвом, як, наприклад, у Китаї, коли міське і сільське населення представлено у парламенті неоднаково; 3) депутат обирається від рівного числа жителів чи виборців, в багатомандатних округах повинна дотримуватися пропорція мандатів і, на єдиній загальнодержавному (національному) окрузі повинна діяти сама й той самий квота (виборчий метр); 4) закон пред’являє однакові вимоги порядок висування кандидатів, ведення ними в передвиборній агітації й універсального визначення результатів виборів. Порушенням цього принципу може бути так званий плюральный вотум, коли більшість чорногорських виборців мають вони одностайно, і деякі - кілька голосів (зазвичай два. Рівність виборчого права передбачає створення рівних чисельності населення (чи рівних можливостей у пропорції числа мандатів та населення) виборчих округів. Звісно, забезпечити рівність з точністю до одну людину неможливо, Тому виборчі закони допускають певне нерівність в чисельності населення виборчих округів, зазвичай на 25−30% у той або ту бік Через певний, іноді фиксируемый у законі проміжок часу кордону виборчих округів переглядаються (наприклад, у Великій Британії - через 15 років). Порушенням принципу рівності у зв’язку з нарізкою виборчих округів є так звана виборча географія (геометрія), іноді позначена американським терміном «джерримендеринг» (від власного імені одного американського губернатора, що використовував нарізку округів у сфері свою партію, і англійського слова, перекладного, зокрема, як «майструвати»). Використовуючи цей прийом, адміністрація, стоїть біля влади, нарізає виборчі округу в такий спосіб, аби перемогти хоча б із мінімальною перевагою переважно округів, а електорат (прибічників) на другий або від партій зосередити із цілком великим перевагою у меншості округів. Для цього він попередньо проводяться конкретно- соціологічні дослідження, з’ясовуються симпатії виборців різних населених пунктів. Тому створювані округу інколи сприймають вигадливі форми серпа, коромисла тощо., бо їх кроять по-різному. Щоправда, в останні десятиліття вжито деякі заходи проти такого прийому. Ми згадували встановити термінів обов’язкового перегляду кордонів округів незалежно від цього, яка партія буде при владі у період. З іншого боку, забороняється розривати виборчі округу: повинно бути слитными, і т.д.

47 Призначення виборів. Початком офіційної виборчої кампанії є призначення дати виборів. Вона може бути встановлена конституцією. У конституції може бути оцінена не дата, а умови виборів: вони проводяться після закінчення терміну їхніх повноважень даного органу чи посадового особи (Болгарія, Польща, Чехія), після розпуску представницького органу (через 20 днів, у Великобританії). Але й за цих умов видається відповідного акта про точну дату виборів. Дата призначається або тільки одним органом, або різними органами залежно від цього, який орган чи яка посадова обличчя підлягає обранню. Подальша виборча кампанія проходить безліч стадій. Це — створення виборчих округів і виборчих дільниць, складання списків виборців, формування виборчих комісій, передвиборна агітація тощо. Виборчі округи та виборчі дільниці. Виборчий округ — найпоширеніша різновид виборчих одиниць (при многостепенных виборах такими одиницями можуть бути нижчі представницькі органи, при непрямих — виборчі колегії). Виборчий округ об'єднує виборців певній території чи колективу для виборів однієї чи кількох депутатів. Кількість і нарізка виборчих округів з виборів парламент зазвичай визначаються законом, іноді урядом (Італія), спеціальними комісіями (Канада); з виборів органи місцевого самоврядування — актами цих органів. Залежно від характеру представництва виборчі округу бувають територіальними і виробничими. Перші об'єднують виборців за місцем проживання, другі - на роботі. Існують три основні види територіальних округів: одномандатні, багатомандатні і загальнодержавні. В інших країнах зазвичай називають національними округами. Від одномандатного округу обирається один депутат в парламент чи місцевий до представницького органу, від багатомандатного округу обираються дві держави і більш депутата (іноді більше 10), національний округ може охоплювати усіх депутатів парламенту, але він може створюватися й у обрання частини депутатів (як, наприклад, в Угорщини), а решта обираються по одномандатних і багатомандатних округах. Виборча дільниця — це пункт голосування, куди приходять виборці, щоб виявити свою волю, і виробляється первинний підрахунок поданих голосів. Інші комісії підсумовують дані протоколів, отримані від дільничних і нижчестоящих виборчих комісій. Виборчі органи — це зазвичай комісії,. Вони відають організацією та проведення виборів, забезпечують контролю над дотриманням виборчого законодавства, визначають про результати виборів. Виборчі комісії різні залежно від охватываемой ними території. Повноваження загальнодержавної комісії (зазвичай вона називається центральною чи національної) поширюються всю країну, в федеративних державах свої комісії створюють у суб'єктів федерації. Територіальні комісії утворюються у адміністративно-територіальних одиницях, окружні комісії - у виборчих округах, дільничні комісії - на пунктах голосування (ділянках). Окружні комісії реєструють кандидатів у депутати зі свого округу, визначають переможця за підсумками голосування. Головні завдання дільничної виборчої комісії - складання повного списку виборців, проведення голосування, підрахунок голосів. Переможця де вони визначають: при цьому свої протоколи вони у вищу до виборчої комісії - окружну чи територіальну, залежно від характеру виборів. Всі ці комісії виконують й інші завдання, про які йшлося вище у спільній формі: контролю над дотриманням законності виборів, організація виборчої кампанії уряду й т. д Списки виборців. За загальним правилом голосувати можуть тільки той, включені до списку виборців. Особи, мають тимчасові посвідчення на право голосування (наприклад, у зв’язку з відрядженням), заносять у додатковий голосувати і після цього отримують бюлетень. Лише окремих країнах, наприклад, у Сирії, немає списку виборців, досить пред’явити посвідчення особи, у якому робиться позначка, що виборець проголосував. Висування і реєстрація кандидатів. офіційне висування й подальша реєстрація кандидатів починаються від часу, вказаної у акті з. призначенні виборів або в виборчий закон. Після реєстрації кандидата йому дозволяється вести передвиборну агітацію. Кандидат може бути висунутий у різний спосіб. По-перше, можливо самовисування кандидата, та заодно зазвичай потрібно, що його підтримало своїми підписами певне, зазвичай, дуже незначна кількість виборців. Передвиборна агітація. У багатьох країн після реєстрації кандидатів, або опублікування зі списку (Литва) їм офіційно дозволяється передвиборну агітацію. Лише окремих країнах (Румунія) це дозволяється від часу оголошення дати голосування чи з точної дати досі голосування (за 15 днів, у Туреччини). Законодавство розвинених країн по-різному регулює умови такий агітації, тільки в країнах досить жорстко, за іншими — м’якше, але завжди закон визначає допустимі методи агітації, забороняючи все другие.

48 Мажоритарна виборча система і його різновиду. На звання цієї системи походить від французького слова «мажорите», що таке «більшість». У його основі лежить принцип більшості: обраним є кандидат (в одномандатному окрузі) чи кілька кандидатів (в багатомандатному окрузі), які належать до одному й тому списку партії, яка дістала окрузі більшість голосів виборця проти іншими партіями (партійними списками). При мажоритарної системи розрізняють три виду більшості: кваліфіковане, абсолютне і відносне. Згідно з з цим існують головні різновиду мажоритарної виборчої системи. При мажоритарної системи кваліфікованої більшості закон встановлює певні проценти голосів, який повинен одержати кандидат (список кандидатів), щоб обраним. Цей відсоток зазвичай більше більшості, тобто. більше 50% плюс вони одностайно, але може бути іншим. Так, президент Коста-Ріки, щоб обраним у першому турі, повинен мати щонайменше 40% голосів всіх зареєстрованих виборців. Якщо за мажоритарної системи кваліфікованої більшості в першому турі хто б перемагає, слід другий тур, який звичайно проводиться через один-два тижні. У в другому турі на нове голосування виборців при даної системи виносяться дві кандидатури, які набрали найбільше голосів із порівнянню коїться з іншими. Але тур то, можливо організований тож інакше. При мажоритарної системи абсолютного (простого) більшості для обрання необхідно одержати щонайменше 50% (мінімум 50% плюс вони одностайно) всіх поданих голосів. Цей відсоток нижче, аніж за системі кваліфікованої більшості, але й досить високий, а голоси теж розподіляють між різними кандидатами отже нерідко жодного з них отримує необхідних 50%. Тому, за даної системи також буває другий тур у його двох варіантів: на повторне голосування виносяться або дві кандидатури, які набрали найбільшу кількість голосів, або всі кандидатури, отримали встановлений законом відсоток голосів При мажоритарної системи відносного більшості кандидат (список кандидатів), щоб бути обраним, повинен мати більше голосів, ніж будь-який інший кандидат список. Дуже рідко використовуються поруч із названими трьома ще різновиду мажоритарної системи: єдиного непереходящего голосу і кумулятивного вотуму. При системі єдиного непереходящего голоси, яку іноді називають полупропорциональной, створюються багатомандатні округу, як буває при пропорційну виборчу систему, але кожен виборець може голосувати лише однієї з тієї чи іншої партійного списку, що міститься у бюлетені. Обраними вважаються кандидати, зібрали більше голосів, ніж інші, тобто. діє принцип мажоритарної системи відносного більшості (число обраних відповідає числу мандатів по округу). При кумулятивному вотум (кумулятивний означає сукупний) виборець має один, а кілька голосів (три, чотири континенти і т.д.). Він може віддати всі заставки одного кандидата, і може розподілити їх між різними кандидатами одному й тому ж партии

49 Пропорційна виборча система можна застосовувати лише у багатомандатних і загальнодержавних (національних) виборчих округах. У одномандатному окрузі її застосувати не можна, оскільки одне місце не можна розділити між різними кандидатами чи партійними списками. Головне в пропорційну виборчу систему — не встановлення більшості голосів, хоча, звісно, підрахунок голосів із різним партійних списків кандидатів необхідний і за цієї системи, а обчислення виборчої квоти (виборчого метри). Ця кількість голосів, необхідне обрання хоча самого депутати з того чи іншого списку, висунутих партією, виборчим об'єднанням тощо. Виборча квота то, можливо обчислена по-різному, залежно від цього, який спосіб передбачає виборчий закон цієї країни: в Ізраїлі, наприклад, інший, ніж у Болгарії, а Німеччини (при застосуванні змішаної системи) він відрізняється від прийнятого у Латвії) Найпростіший спосіб обчислення квоти — визначення так званої природною квоти, чи обчислення квоти методом англійця Хэйра. Цей спосіб застосовується нині у Румунії, Естонії та ін. У цьому способі загальне кількість поданих в окрузі голосів ділиться на число депутатських місць по даному округу. За такої обчисленні квоти два місця залишаться нерозподіленими і буде розподілені між партіями вже у відповідність до додатковими правилами, передбаченими цей випадок законом даної страны.

50

Поруч із обчисленням природною та штучної квоти використовуються й інші способи обчислення квоти, хоча у загальному усі вони зводяться до системи пошуків квоти методом делителей (нерідко ці різновиду пошуку квоти при пропорційну виборчу систему називають методом чи системою найбільшої середньої, хоча і термін використовують і у деяких значеннях). Більше широке поширення серед таких методів отримав метод, запропонований математиком буд «0нд-том. У законах країн, використовують його, він і називається: метод (спосіб) буд «0ндта. При даному методі обчислення квоти голоси, отримані кожної партією (списком), діляться на цілий ряд послідовних цілих чисел, починаючи з одиниці, — делителей. Зазвичай буває достатньо розподілу на 1, 2, 3, 4 (для округу). Звернімося при цьому самому прикладу у нашій виборчому окрузі: чотири партії виборюють п’ять місць у мажоритарному окрузі; вони мали відповідно 56 тис., 24 тис., 15 тис. і п’яти тис. голосів Застосовуючи метод буд «0ндта, ми змогли відразу розподілити все депутатські місця. Та буває також завжди. Нерідко складається така комбінація числа голосів, отриманих партіями, що відразу розподілити місця вдасться. Тож у деяких країнах його вдосконалили. У Болгарії число голосів ділиться на непарні цифри: 1, 3, 5, 7 тощо., Латвії - на 1, 4, 7 тощо. І все-таки і за таких удосконаленнях при застосуванні методу буд «0ндта, як і за використанні методу Хэйра, іноді вдасться відразу розподілити все виділені округу чи загальнодержавному масштабі місця. І тут дуже важливі додаткові правила, встановлених у законі країни. При пропорційної виборчої системи також може бути іноді два туру. У цьому випадку до другого туру допускаються лише партії, зібрали певні проценти голосів (наприклад, щонайменше 17% у Греції). Розрахунок виборчої квоти на другому туру виробляється вже по-новому: з решти незамещенных мест.

51 Змішані виборчі системи. Як зазначалося, і мажоритарна, і пропорційну виборчу система має плюси та «мінуси. Тож у зараз у світі усі частіше спостерігається тенденція об'єднання цих систем: частина парламенту чи колегіального органу місцевого самоврядування обирається за однією системі, а частина — з іншої. Комбінуються також різні способи підрахунку голосів, що було показано на прикладах системи єдиного непереходящего голосу і кумулятивного вотуму. Зрозуміло, змішані системи, як і пропорційна, можна буде застосувати лише за виборах колегіального органу. Їх неможливо використати, наприклад, під час виборів президента. З сказаного видно, що є безліч великих і трохи дрібних різновидів виборчих систем, які неодноразово вдосконалювалися з метою забезпечити відповідність поданих голосами й розподілених депутатських мандатів. Проте повній відповідності, певне, досягти неможливо: при мажоритарної системи меншість взагалі отримує депутатських місць у окрузі, при пропорційну виборчу систему завжди є залишки неврахованих голосів, отже, точної пропорції голосами й місць немає й у найближчому майбутньому за умов представницької демократії врядли буде. При безпосередньої демократії, навіть за застосуванні техніки майбутнього, думка певної частини меншини він може залишатися неврахованим. Головною проблемою полягає у захисту та інтересів цього меньшинства.

52 Парламентарна республіка. Парламентарна республіка, особливо її «чистому» вигляді, поширена набагато менше, ніж президентська. У парламентарної республіці президент зазвичай обирається в такий спосіб, щоб не отримував свій мандат безпосередньо від народу (громадян-виборців) і було протиставляти себе парламенту, депутати якого обираються безпосередньо громадянами. Застосовуються різні способи непрямих виборів президента. Його обирають або парламентом (Греція, Ліван, Туреччина), або особливої колегією (наприклад, у Німеччині склад колегії входять все депутати нижньої палати таку саму кількість депутатів, обраних представницькими органами земель; ця колегія називається Федеральним зборами). У Італії склад колегії входять члени обох палат парламенту і делегати обласних рад, таки в Індії - виборні члени парламенту і виборні члени законодавчих зборів штатов. Способ виборів Президента не є, проте, вирішальним критерієм відмінностей парламентарної республіки від президентської чи напівпрезидентської. Головне гаразд призначення уряду його політичну відповідальність. Уряд формується партією (партіями), перемігшої на парламентських (а чи не на президентських) виборах. У парламентарної республіці президент за Конституцією нерідко наділяється широкі повноваження, але здійснювати їхню може лише з пропозиції («раді») уряду. У такій республіці не править, але це отже, що його роль державі незначна. Деякі запитання державного значення президент вирішує самостійно (Італії він призначає деяких посадових осіб, до ФРН у певних умов вправі відхилити прохання уряду про розпуск нижньої палати). У разі, коли ситуація складається в такий спосіб, що урядова партія втрачає більшість (наприклад, внаслідок переходу вибори до інші члени партії), президент може проявити самостійність у формуванні нового уряду .У парламентарної республіці уряд відповідає лише парламенту, але перед президентом. Вотум недовіри, ухвалений парламентом (більшістю голосів), зобов’язує уряд піти у відставку. Щоправда, є варіант: президент, який діє у парламентарної республіці за порадою і з дозволу уряду, може розпустити парламент з обов’язковим призначенням нових виборів. Якщо цього результат буде на користь урядової партії, тобто. вона програє вибори, уряд іде у отставку.

53

Президентская республіка. У президентській республіці президент, як правило, обирається незалежно від парламенту (наприклад, в Мексиці прямим голосуванням виборців, США — непрямим). Президент призначає міністрів, як, наприклад, США чи Бразилії, й у разі жити окремо від президента уряду немає, існує Кабінет президента, куди міністрів мають лише дорадчий голос. У деяких президентських республіках може призначити також прем'єр-міністра. У цьому вся випадку є уряд на чолі з українським прем'єром, але фактичним керівником уряду залишається президент. З іншого боку, ні прем'єр, ні міністри політичну відповідальність парламенту не несуть, що неспроможні бути звільнені їм у відставку. Це означає, що кабінет чи уряд формується партією, перемігшої на президентських, а чи не на парламентських виборах, і Президент — це лідер правлячої партії, хоча у багатьох країнах, будучи обраний, він складає з себе партійні обов’язки, і постає як «надпартійний» діяч. Президент вільний доборі урядовців та робить це з власного розсуду. Як мовилося раніше, переважно президентських республік немає особливої посади прем'єр-міністра, таким є президент. Якщо така посаду є (іноді вона передбачена конституціями, а може і згадуватися ними, та у багатьох країнах Азії та Африки вона то вводилася, то скасовувалася), це так званий адміністративний прем'єр. Політику уряду визначає президент, під проводом якої проходять засідання Ради Міністрів, де вирішуються найважливіші питання (менш важливі питання вирішуються під головуванням адміністративного прем'єра). У президентській республіці здійснюється «жорстке» поділ влади: президент же не вправі достроково розпустити парламент (практично у що розвиваються буває; наприклад, в 1993 р. президент Перу призупинив чинність Конституції і розпустив парламент, призначивши, щоправда, нові вибори), а й парламент — не вправі зміщувати міністрів шляхом вотуму недовіри. У тих окремих випадках, коли такий можливість можна використовувати, завжди передбачено, що це належить до фактичному главі уряду — президенту. Відповідальність уряду (міністрів) перед президентом — головний ознака президентської республіки. Щоправда, парламент такий республіці має певні повноваження (нерідко дуже значні) контролю за управлінням, та все ж не має права звільнити у відставку не угодних йому міністрів. У президентській республіці цілком можлива що ситуація (її називають «розділеним правлінням»), коли сформована однієї партією, а парламенті більшість місць належить опозиційної партії (партіям). Це неодноразово відбувався за Венесуелі, Коста-Ріці, США. Однак у Мексиці, наприклад, таку можливість досі була виключена, оскільки Институционно-революционная партія значно перевищує за своїм впливом інші члени партії і завжди перемагала і президентських, і парламентських виборах. Термін «розділена правління» іноді використовують і й інші значенні: за умов інший форми управління — парламентарної республіки чи парламентарної монархії - у складі уряду парламентської більшості включаються кілька міністрів від опозиції. Зазвичай робиться у обстановці загальнонаціонального кризи, війни, щоб забезпечити єдність дій різних політичних сил є в критичних ситуациях.

54. Монархія — це такий форма правління, коли глава держави є обличчя, одержавши і передавальне свій державну посаду і особливий почесний титул у спадок й довічно (король, імператор, султан та інших. Кількість монархій у досить велике: якщо рахувати, у тому числі членів британського Співдружності, у яких британський монарх представлений генерал-губернатором, всі вони становлять близько шостий частини держав світу. Серед монархій є великі країни — Великобританія, Іспанія, Японія, Таїланд, але існують і досить дрібні держав з населенням кілька сотень тисяч (Свазіленд у Африці). Загальна тенденція розвитку свідчить перехід від монархії до республіці як більше демократичної формі. Після Другої світової війни монархія було скасовано у Болгарії, Італії, Румунії і ніяк деяких інших країнах, потім у Греції та Афганістані. Але є й світло випадки відновлення монархії (хто в Іспанії по смерті диктатора генерала Франко). У розвинутих країнах (Великобританія, Іспанія, Японія та ін.) монархія фактично не впливає політичний режим країни, становище у монархії Великобританії мало чому відрізняється від ситуації у сусідньої республіці - Франції. Однак у багатьох країнах монархія, будучи феодальним інститутом, обмежує розвиток демократії. Хоча монарх — главу держави, насправді їй немає завжди належить верховна влада, який завжди він реально править країною. Верховна владу у монархії найчастіше здійснюється системою вищих органів, включно з головою держави, парламент, уряд, а часом і неформальних структур (сімейну раду, вище духовенство, рада аш-шура). Тому, за вивченні конституційного права й не обмежуються констатацією факту монархії, а розрізняють певні її види: абсолютну, дуалістичну і парламентарну. Перша їх характеризується юридично, а вони часто й фактично необмежену владу монарха, дві інші - конституційні монархії, влада для глави держави обмежена, хоча у різною степени. Абсолютная монархія. До цього часу цій формі правління, властива докапіталістичним стадіям розвитку, існує у кількох країнах. У султанаті Оман немає конституції, її роль виконує, як говорилося, Коран. Ні, у країні й парламенту, уряд формується королем, відповідально лише проти нього, а прем'єр-міністром зазвичай є син, брат або інший родич короля. Багато міністрів, а також губернатори провінцій належать до правлячої сім'ї. За інших еміратах Перської затоки — Бахрейні, Катарі, Кувейті, в ОАЕ, Саудівської Аравії є конституції, але де вони, по-перше, даровано монархами (в ОАЕ — Радою емірів), а чи не прийнято демократичним шляхом, по-друге, їхня цілющість часто припиняється по-третє, вони встановлюють, що все влада — законодавча, виконавча, судова — походить від монарха, над конституцією стоїть Коран. У цих країнах є парламенти, іноді обрані населенням (лише чоловіками), але, сутнісно, це законосовещательные органи, оскільки з їхньою рішення потребують злагоді монарха. У Саудівської Аравії замість парламенту створено дорадчий рада, призначуваний королем (1992 р.). Отже, хоча у названої групі країн є Конституції і парламенти, на справі не обмежують влада монарха й інші держави теж є фактично абсолютні монархії. Особливого значення в системи управління в існуючих нині своєрідних абсолютних монархіях мають сімейну раду і мусульманська релігія. Сімейний рада — це неформальне, але дуже важливе установа. Він з членів правлячої сім'ї, близьких родичів короля та деяких менших вищих улемов, особливо шанованих знавців Корану. У Саудівської Аравії сімейну раду низлагал короля і призначав його місце нового з тієї ж сім'ї. Король — це одночасно вища духовна обличчя — імам, а мусульманська релігія — державна У дуалістичної монархії є конституція (нерідко вона теж даровалась народу монархом), парламент, й без участі якого закони не можуть прийматися. Проте (рада міністрів) призначається монархом і відповідально лише проти нього, але з парламенту. Фактично такий монархії внаслідок впливу традицій, роль особистості монарха, і навіть інших у тому числі релігійних, чинників влада короля ба більше, чому це встановлено конституцією. Деякі монархії, які за Конституцією ближчі один до парламентарным (Йорданія, Марокко, Непал), є насправді дуалістичними. Монархи цих країн неодноразово розпускали парламенти і правили без них роками, або навіть десятиліттями. Та й передбачена в конституціях відповідальність уряду перед парламентом найчастіше служить фікцією: традиційно уряд повністю підпорядковане королю. В парламентарної монархії діє конституція, прийнята демократичним шляхом, законодавчою владою має який обирається парламент. Монарх юридично залишається глава держави, але участі у управлінні країною фактично так само. Конституція Японії 1946 р. прямо забороняє йому це, інших країнах (наприклад, у Великій Британії) монарх позбавлений владних повноважень з урахуванням конвенціональних норм, сформованих гаразд звичаю під час державної практики. Уряд в парламентарної монархії відповідально лише парламенту. Щоправда, по конституції звичайно призначається монархом, але таке призначення, як правило, — суто формальний акт. Насправді уряд формується лідером партії переважно парламенті, якого король призначає прем'єр- міністром. Призначити іншого прем'єр-міністра вона може, оскільки інший склад кабінету не отримає вотуму довіри (затвердження) у парламенті при поданні парламенту урядової программы.

55 Монарх. Зазвичай, монарх (король, султан та інших.) є главою держави й одночасно главою виконавчої. Насправді проте, всю повноту влади йому належить лише у абсолютної монархії. Реально повноваженнями глави держави й глави виконавчої влади він користується в дуалістичної монархії, в парламентарної ж монархії акти глави держави й глави виконавчої влади він робить зазвичай за вказівкою уряду. Як мовилося раніше, монарх отримує ще й передає свою посаду по спадщині. Є кілька систем наследования: 1) салическая, коли престол успадковують лише чоловіки (передусім старший син), а жінки, в тому числі дочки, виключають із числа спадкоємців престолу (Бельгія, Норвегія, Японія та др.);2) кастильська, коли саме жінки (дочки) успадковують престол, якщо в покійного монарха немає синів. Якщо є молодший син і старша сестра, то син має перевагу (Великобританія, Данія з 1953 р., Іспанія, Нідерланди й ін.); 3) австрійська (вона існувала минулому), коли саме жінки можуть успадковувати трон за умови, що у всіх поколіннях даної династії немає чоловіків (практично, у разі останні століття, жінки з цієї системі посаду монарха не займали); 4) шведська, відповідно до якій із закону 1980 р. жінки успадковують престол на рівних підставах від чоловіками. Нині 18-річна дочка короля Швеції, що має ще молодший син, є претендентом на трон і діє і як заступник короля під час його від'їздів із країни (до ухвалення закону 1980 р. у цій державі тричі правили королеви: в XIV, XVII і XVIII ст.); 5) мусульманська, коли трон успадковує, сутнісно, не певну особу, а «шляхетна» правляча сім'я (частина династії), яка сама вже вирішує, хто з наших найближчих родичів покійного короля (не обов’язково син) займе звільнений трон (Катар, Кувейт, Саудівська Аравія та інших.). І ця сім'я з участю вищих священнослужителів і мусульманських учених (улемов) зміщує короля і його місце іншого членів сім'ї (як було, наприклад, із Саудівською Аравією внаслідок обвинувачення короля у недостатньому благочесті); 6) племінна, коли король сприймається як головний вождь племені, яке спадкоємця визначає племінної рада у складі численних синів покійного. У Свазіленді це робить племінної рада на чолі з королевою-матір'ю, у яких позначаються пережитки матріархату. Востаннє він обирав короля в 1982 р. у складі більш 150 синів покойного. После наслідування престолу передбачено особливий обряд коронації. Цей урочистий акт відбувається у головному соборі країни, у присутності вищого духівництва, вищих посадових осіб, парламентаріїв, наближених монарха, дворянства. Якщо престол успадковує малолітній монарх, його повноліття із найближчих родичів монарха чи інше близький до нього обличчя з дозволу сім'ї та за порадою вищих посадових осіб, ми інколи з затвердження парламенту або за призначенням уряду, стає регентом. У окремих випадках створюється регентський рада з кілька людей. Регент і Національна рада діють від імені монарха. Якщо монархом (королевою) стає жінка, її чоловіка не стає королем, він лише її чоловік і має особливий вищий дворянський титул.

57. На відміну від унітарної держави, яке цілком або основу своєї складається з адміністративно-територіальних одиниць (як ми бачили, в деяких унітарних державах є й автономні освіти), складовими частинами федерації є держави-члени чи державні освіти. Вони називаються по-різному: штати (США, Індія й ін.), землі (Австрія, Німеччина), провінції (Канада, Пакистан та інших.), кантони (Швейцарія), емірати (ОАЕ) тощо. Узагальнено їх називають зазвичай суб'єктами федерації. Цей доктринальний термін прийнято тепер разом і окремими конституціями. Поруч із суб'єктами федерації, на які припадає всю (наприклад, Австрія) чи переважну частину території держави (Індія), існують часом і інші частини федеративної держави: території чи союзні території (наприклад, Індія, США), володіння (Венесуела), федеральний чи столичний округ (Бразилія, Нігерія), асоційовані держави, що займають особливе становище (США). Нині серед розвинених країн існує 23 федеративних держави: 6 у Європі (Австрія, Бельгія, Німеччина, Швейцарія, Югославія, і навіть створена 1995 р. сербо-хорвато-мусульманская федерація у Боснії й Герцеговині - колишньої республіці Югославії, нині самостійному державі), 4 в Азії (Індія, Малайзія, ОАЕ, Пакистан), 6 і в Америці (Аргентина, Бразилія, Венесуела, Канада, Мексика, США), 4 у Африці (Коморські Острови, Нігерія, Танзанія, Ефіопія, де федерація засновано 1994 р.), 3 в Океанії (Австралія, Папуа — Нова Гвінея, Сполучені Штати Микронезии). Чимало їх ми мають особливості, але сербо-хорвато-мусульманская федерація унікальна: це «держава робить у державі», федеративну державу всередині унітарного. Таким шляхом з урахуванням міжнародної угоди знайшли вихід для припинення тривалих бойових дій, що виникли на етнічної і релігійному грунті. Більшість федерацій.- великі й середні держави, яких у сукупності мешкає майже населення Землі. У тому числі є потужні стосовно економіки країни (Німеччина, навіть ін.), невеликі держав з високий рівень розвитку (Австрія, Бельгія та інших.), але є й світло відсталі держави, де промисловість розвинена дуже погано (Нігерія) чи його взагалі немає (Коморські Острова).

58 Суб'єкти федерації мають свої конституції (США, Мексиці - все штати, в Танзанії - лише Занзибар, таки в Індії свій конституційний закон має штат Джамму і Кашмір), але у провінціях Канади та Пакистану, у штатів Венесуели конституцій немає. На відміну від автономії суб'єкти федерацій самі приймають свої конституції, які потребують затвердженні центральних органів (мова, зрозуміло, про тих федераціях, де суб'єкти мають конституції). Суб'єкти федерацій будують парламенти (крім ОАЕ, де суб'єктами управляють абсолютні монархи — еміри). Ці парламенти може бути і однопалатними, і двопалатними (таки в Індії, наприклад, частина штатів мають двопалатні парламенти, а частина — однопалатні). Парламенти видають місцеві закони. Штати мають власне уряд (його глава — губернатор, прем'єр- міністр, головний міністр), може мати власну судовою системою, аж до верховних судів штатів, діючих паралельно з федеральними судами (наприклад, США), а й у багатьох федераціях (наприклад, у Канаді) у провінцій власної судової системи немає. Суб'єкти федерацій може мати своє громадянство (США його мають усі штати, а Індії, та Пакистані суб'єкти федерації власного громадянства немає). Іноді штати мають символи (герб, прапор, столицю), можуть укладати між собою неполітичні союзи (створення федеративних утворень, інших, ніж існуюча федерація, їм заборонено), і навіть угоди економічного і охорони культурної характеру з суб'єктами федерацій інших держав (це переважно між суб'єктами, близькими з мови, котрий іноді з державами, наприклад угоди франкомовного Квебеку у Канаді і Франції). Іноді суб'єкти федерацій будують представництва інших держав, але з дозволу міністерства закордонних справ. Такі представництва виконують лише завдання економічного і охорони культурної, але з політичного характеру. Суб'єкти федерацій представлені на другий палаті федерального парламенту, що вважається специфічним органом висловлювання їхніх інтересів. Вона має в цієї палаті чи однакову представництво, незалежно від кількості населення (по 2 сенатора від кожної штату США, по 3 — в Бразилії), чи нерівне, що залежить від кількості населення, хоча й пропорційно Штати іноді будують координаційні органи (рада глав урядів штатів, національна асоціація легислатур — законодавчих органів штатів), коли трохи штатів об'єднують у великим економічним райони, які будують політичні органи, але утворюють різноманітних економічні комітети різноманітні спільним программам.

60

Известны два різних підходи до концепції демократії та, отже, демократичного режиму: ліберальний і марксистсько-ленінський. За першого наголошується на політичну демократію (багатопартійність, політичні правничий та особисті свободи, правової держави тощо.), другий — коли на чільне місце кута ставиться вимога соціальної демократії (влада трудящих, і ліквідація майнового нерівності, можливість обмеження прав громадян у тих цілях, всесильне держава як головний знаряддя створення нової ладу синапси і т.д.). Натомість у межах концепції ліберальної демократії є безліч різних шкіл і напрямків. Однією із найбільш впливових є теорія плюралістичної демократії (вона виступає ж під назвою дисперсії державної влади під іншими назвами). Відповідно до цієї теорії, різні соціальні, професійні, вікові й інші групи тиску (зацікавлені групи) мають певною часткою політичної влади й здійснюють тиск на центри структурі державної влади, у результаті вона бере рішення на інтересах всього суспільства, ж виконує функцію арбітра і примирителя конфліктуючих інтересів. З погляду конституційного права демократичний державний режим характеризується такими рисами: 1) визнання політичних права і свободи у тому обсязі, що забезпечує можливості самостійного і активної участі громадян, у визначенні державної політики і дозволяє легально на рівних умовах діяти як партіям, які відстоюють урядову політику, а й партіям опозиційним, які вимагають про ведення інший політики; 2) політичний плюралізм і політичного керівництва про «партії в іншу, отже, формування основних вищих органів держави (парламенту, глави держави) шляхом загальних і вільних виборів громадянами; все партії, громадські объ єднання, громадяни мають у своїй юридично рівні можливості; 3) поділ влади, рольова автономія різних гілок влади (законодавчої, виконавчої, судової та ін.) при системі стримування і противаг і забезпечення взаємодії; 4) обов’язкове і реальну участь у здійсненні структурі державної влади загальнодержавного представницького органу, причому не лише вона має право видавати закони, визначати основи зовнішньою і внутрішньою політики держави, його бюджет; рішення приймає більшістю при захисту меншини і політичної опозиції; 5) свобода пропаганди будь-який політичної ідеології, коли його послідовники не закликають до насильницьким діям, не порушують правил основі моралі й суспільну поведінку, не зазіхають на права інших граждан.

59 Поняття автономії. У широкому значенні слова автономія в конституційному праві означає надання будь-якої частини держави, кільком частинам, всім однопорядковым одиницям, нарешті, всім разнопорядковым адміністративно- територіальним одиницям (у Японії) внутрішнього самоврядування, самостійності у вирішенні місцевих питань Найчастіше, проте, під автономією розуміються особливі политико-территориальные одиниці, створені з урахуванням національного складу, культури, традицій, побуту населення них населення (наприклад, Корсика мови у Франції, Північна Ірландія Великобританії, Іракський Курдистан). Автономні освіти іноді створюються законом згори (проти Іраку), іноді попередньо проводиться референдум околицях гаданої автономії, після чого видається відповідного закону. Нерідко створення автономії є наслідком довготривалої й завзятій боротьби населення цій території, особливо якщо населення характеризується етнічними особливостями. Компетенція автономних утворень визначається конституцією (Італія) чи спеціальними законами про конкретної автономії (Великобританія). Види автономії. Залежно від того, компактно чи розрізнено мешкають етнічні й інші спільності, виділяють три характеристики автономії: персональна, корпоративна і територіальна. Персональна автономія зазвичай створюється, коли будь-які етнічні групи, національні меншини мешкають розрізнено (наприклад, Австрія, в Угорщини) і аналітиків створюють свої об'єднання, які у основному займаються питаннями культури, побуту, але можуть брати участь у політичного життя шляхом представництва (з правом дорадчого голоси) при деяких центральні органи держави. Корпоративна автономія зазвичай пов’язують із існуванням лінгвістичних спільностей, котрим нерідко резервується певна частка місць у державному апараті, а державні службовці інші етнічні груп, працюють у даному районі, мусимо знати язик, і побут місцевого населення, який живе невеликими групами впереміж із іншими народностями (існує іспит з мови для державних службовців). З іншого боку, судовий процес, викладання школі можуть здійснюватися на місцевому мові. Таку форму автономії мають, наприклад, звані зареєстровані касти і племена таки в Індії. Територіальна автономія зазвичай буває національно-територіальною чи этнотерриториальной, але буває заснованої не так на етнічних ознаках, а обліку особливостей культури, традицій, побуту населення цій території. Територіальна (этнотерриториальная) автономія утворюється лише тоді компактного розселення етнічних груп чи інших груп, відмінних іншими особливостями. Створюються автономні області, округу, райони, інші автономії, часто мають офіційна лише географічні назви, іноді які включають до назви найменування національності, а окремих випадках — й визначення автономії. Залежно від обсягу повноважень є дві форми національно-територіальною (этнотерриториальной) автономії: політична (її часто називають ще державної, законодавчої) і адміністративна. Політична автономія має й певні ознаки державності. Вона (її органи) має право законодавства місцевим питанням (перелік цих повноважень зазначений у конституції, наприклад, у Італії, чи визначається спеціальним законом: Адміністративна автономія не має право видавати свої місцеві закони, хоча її представницькі органи видають нормативні акти не більше її повноважень. Проте з порівнянню зі звичайними адміністративними одиницями, теж видають нормативні акти місцевого значення, адміністративна автономія має деякими додатковими правами. У Китаї представницькі органи автономних утворень можуть приймати відвідувачів акти (становища) про автономію, можуть змінювати чи скасовувати акти вищих органів держави, коли такі акти відповідають місцевих умов (але із дозволу вищих органів), можуть брати участь у зовнішньоекономічних стосунках у відповідність до законами держави. У районах адміністративної автономії в судочинстві може застосовуватися місцевий мову, враховуються звичаї населення, на місцевому мові видаються газети, здійснюються радіопередачі, його використовують до навчання у школах. З іншого боку, державний апарат комплектується з тих, знають місцевий мову, корінних жителів віддається перевагу для формування місцевого управлінського апарату. Адміністративна автономія існує у меншої кількості країн ніж політична. У Нікарагуа є дві округу на Атлантичному узбережжі, населених індійськими англоговорящими племенами, Молдови — два округу, де живуть гагаузи, таки в Індії автономія створюєте декому дрібних народностей окремими штатах. У деяких країнах існують своєрідні напівавтономні освіти. До до їх числа ставляться так звані історичні одиниці Великобританії - Шотландія й Уельс. У головних містах цих одиниць країни є свої відомства, до уряду Великобританії входять міністри у справі Шотландії та Уельсу (і навіть Північної Ірландії, що є автономією), але пропозицію про автономії Шотландії та Уельсу відкинули на референдумі їх избирателями.

63 Монарх. Зазвичай, монарх (король, султан та інших.) є главою держави й одночасно главою виконавчої. Насправді проте, всю повноту влади йому належить лише у абсолютної монархії. Реально повноваженнями глави держави й глави виконавчої влади він користується в дуалістичної монархії, в парламентарної ж монархії акти глави держави й глави виконавчої влади він робить зазвичай за вказівкою уряду. Правове положення монарха. Монарх — обличчя недоторканне. Він може бути притягнутий до адміністративної, кримінальної відповідальності, проти може бути звернений цивільний позов. За дії монарха із управління державними справами політичної відповідальності несуть його министрыМонарх має право особливий титул — король, султан тощо. Монарх має державними регаліями (трон, корона та інших.), має власний двір — осіб, зайнятих обслуговуванням її самої та сім'ї, але що оплачуватимуться із державного бюджету. І тому парламент щорічно виділяє грошові кошти — цивільна лист. Часто монарх наділяється правом вето стосовно до законів, а й у багатьох країнах їх використовує (наприклад, в Великобританії майже століття, у зв’язку з ніж склався конституційний звичай про незастосування вето монархом). Відповідно до конституцією монарх призначає уряд, але насправді в парламентарних монархіях він управі лише підписує відповідний документ, склад ж уряду обумовлюється співвідношенням різних наснаги в реалізації парламенті й партією, яка має більшістю. Кандидатури міністрів підбираються лідером партії. У дуалістичних монархіях монарх сам підбирає і призначає міністрів, очолюючи насправді уряд; в абсолютних монархіях вона має владу необмежену, хоча теж зазвичай є посаду прем'єр-міністра й її займає, зазвичай, із найближчих родичів монарха. Фактична роль монарха за кордоном різна. У дуалістичної і особливо у абсолютної монархії вона має реальну владу, в парламентарної - панує, але з править. У разі його вплив на політичного життя невелика, інколи ж навіть мізерно; він підписує (і неспроможна відмовитися від прийняття цього) все акти, які передають парламент і уряд. У той самий час у монарха є резервні, «сплячі» повноваження, королівська прерогатива, яка можна використовувати у певних ситуациях.

61 Авторитарний (владний) режим, як і демократичний, може існувати в умовах різного суспільного устрою. Він мала місце в розвинених капіталістичних країнах (наприклад, його елементи у Франції). Авторитарні режими шукають своє теоретичне обгрунтування у різних варіантах концепції героїв та юрби. Її послідовники відкинули концепцію плюралістичної демократії, як надмірну ідеалізацію. Вони вважають, що у будь-якому суспільстві існує правляча меншість, еліта, що складається з верхнього шару (правителі, особи, приймаючі обов’язкові всім рішення) й нижнього шару (бюрократія), що грає посередницьку роль між правлячими і керованими, роз’яснював і яка проводить у життя рішення верхнього шару і службовця резервуаром поповнення цього. Правляча меншість діє самостійно, уникаючи контролем із боку більшості, незважаючи існувати демократичних процедур, які мають б забезпечувати такий контроль. Це меншість набагато професійніше, має високий рівень розуміння вітчизняних завдань й у кінцевому підсумку, по твердженням элитаристов, саме він діє користь який завжди сознающему країни більшості. З позицій конституційного права авторитарний режим характеризується такими рисами: 1) політичні правничий та свободи громадян зізнаються у обмежений обсяг, який забезпечує можливості самостійної участі громадян (партиципации) в визначенні державної політики, не надає деяким опозиційних партій права діяти легально. 2) перехід політичного керівництва від партії до іншої і формування вищих органів держави за конституції має відбуватися з урахуванням виборів, але сам вибір партій виборцями, як ми бачили, обмежений. Вибори депутатів парламенту відбуваються часто з урахуванням перебігу етнічних та релігійних пристрастей, вибори президентів підпорядковані харизматичному принципові або організуються в такий спосіб, що Президент стає, сутнісно, безстроковим: 3) визнається тільки обмежений політичний плюралізм, дозволяються лише деякі організації, причому на певних умов, державні рішення приймає більшістю правлячої партії не враховуючи прав меншини, яке піддається «чистці» у парламенті, права політичної опозиції порушено, її видання піддаються цензурі, часто припиняються і конфіскуються, та її лідери піддаються арештам. Це нерідко відбувався за Гондурасі, Йорданії, Кенії, Тунісі та країнах; 4) принцип поділу влади то, можливо згадано зовсім у конституції, але фактично він відхиляється. Акти президента чи уряду вторгаються в сферу законодавчої влади й нерідко мають великої ваги, ніж закон. 5) плюралізм політичної ідеології обмежується. Можливо, пропаганда різних ідеологічних поглядів, але вони повинні суперечити «керівної» ідеології 6) Збройні сили часто грають політичну роль (концепцю «подвійний ролі армії» та інших.). У основі тоталітарного режиму лежать різні концепції. Його ідеологи використовують расистські «теорії», ідеї масового держави, харизматичного лідера й натовпу, марксистські положення про диктатури пролетаріату, яка потрібна на здобуття права привести суспільство до «світлого майбутнього», концепції про «подвійний ролі» армії - як організації для Ізраїлю і політичною організації, здатної реформувати «загнившее» суспільство. З погляду характеру інститутів конституційного права тоталітарний режим характеризується такими рисами: 1) політичні правничий та свободи громадян, можливість їх самостійного і активної участі у визначенні державної політики принципово відкидаються концепцією вождизму, лежачого основу режиму. У громадян немає вибору, і вони орієнтовані існування єдиної системи, на яку немає варіантів: як виступи проти нього, а й проста критика розглядаються законом як кримінальний злочин; 2) перехід політичного керівництва від партії в іншу може бути здійснено шляхом виборів: зазвичай існує одна легальна партія, і якщо допускається існування інших всі вони, як і масові громадські організації, перебувають під медичним наглядом партії. Іноді від партії висуваються 2−3 кандидати парламент в багатомандатному окрузі (у минулому в Ефіопії, Танзанії та інших.), але ці вибір не різної політики, а лише особистих якостей кандидата. Результати виборів часто-густо абсолютно не відбивають реального стану справ, не відбивають які й істинних позицій населення: невдовзі після настільки «одностайного» голосування відбувалися військові перевороти і народ залишався пасивним, виходячи право на захист «схваленого» поголовным голо сованием режиму; 3) політичний плюралізм принципово відхиляється, політична опозиція заборонена, захист прав меншини зізнається принцип демократичного централізму, включений у конституції не яких країн тоталітарного соціалізму, і країн соціалістичної орієнтації, вимагав безумовного підпорядкування меншини. 4) поділ влади відхиляється, в конституціях у цьому чи іншому варіанті фігурує принцип єдності влади (влади фюрера, дуче, каудильйо, влади рад, насправді подменяемых партійної номенклатурою, влади керівника держави, глави військового чи революційного ради). Поважні органи або розбещені, а акти, мають силу закону, видаються військовими владою (за умов військового режиму), або ці органи існують, однак є єдиними законодавчими органами Тоталітарний режим має різновиду. Безпартійний військовий режим, де безроздільна влада належить лідеру, очолює військовий чи революційний рада, істотно відрізняється від фашистського чи комуністичного режиму, де у механізмі влади величезну роль грає партія. З іншого боку, фашистський режим принципово відрізняється від комуністичного за ідеологічними настановам, формам організації роботи влади, методам примушений іє. Тоталітарний соціалізм міг мати деякі позитивні риси, його не можна ототожнювати з фашизмом. /

64 Сучасний парламент — це найвищий орган народного представництва, виражає суверенну волі народу, покликаний регулювати найважливіші суспільні відносини переважно шляхом прийняття законів, здійснює контролю над діяльністю органів виконавчої влади і вищих посадових осіб. Значення парламенту, у суспільстві величезна. Він є виразником інтересів різних політичних сил є, ареною шукати компроміси. Нерідко, проте, у парламентському діяльності домінують дрібні й дрібні інтереси, особисті амбіції, різні неформальні зв’язку, як це буває у країнах СНД. Структура парламенту. Під парламентом зазвичай розуміють однопалатное представницьке установа або нижньої палати двопалатного парламенту, і з юридичних позицій це поняття набагато складніше. У англосаксонському праві парламент — це триєдине установа, у тому числі глави держави (монарха у Великій Британії, президента Індії), верхню і нижню палати (у своїй закон, зазвичай, може бути прийнятий згоди всіх таких трьох складових частин). У країнах із впливом англосаксонського права, де главою держави є Президент і існує одна палата (наприклад, в Танзанії за Конституцією 1977 р.)> парламент сприймається як двоєдиний установа, що складається з глави держави й Національного зборів. У континентальному праві, у Німеччині, Франції, під парламентом розуміються дві його палати, глава ж держави перестав бути складовою парламенту. Нарешті, у країнах (Єгипет) главу держави сприймається як частина однопалатного парламенту. Палати парламенту мають різні назви (нерідко — палата депутатів і сенат), та їх прийнято називати нижньої і верхньої. Останнє назва має історичний характер: нині більшості країн верхня палата має меншими повноваженнями, ніж нижня. Палати парламенту неоднакові своєю чисельністю. Зазвичай нижня палата в двічі (Італія), або навіть більше (Польща), чисельніша від верхньої. Формування палат парламенту. Члени нижньої палати парламенту зазвичай називаються депутатами, народними представниками, члени верхньої палати — сенаторами. Депутати нижньої палати однопалатного парламенту обираються зазвичай на 4−5 років або безпосередньо громадянами, або шляхом многостепенных виборів. Частина членів парламенту може обиратися непрямими виборами. У деяких країнах резервуються місця прибічникам певних релігій і національностей, і навіть тоді. Ці місця теж заміщуються шляхом непрямих виборів .У Єгипті половина місць резервується для депутатів — робітників і селян, які обираються усіма громадянами поряд з депутатами з інших груп населення. Правильність обрання депутатів перевіряє або сам парламент (практично — створювана палатою мандатна комісія), або (зі скарг і протестам) орган конституційного контролю, верховний суд, спеціальний виборчий трибунал. Верхняя палата формується у різний спосіб: шляхом прямих і непрямих виборів, призначення, заняття місця за посадою та інших. Прямі вибори сенаторів громадянами передбачені в цьому США (дві сенатора від штату), у Бразилії (по три), Італії (щонайменше семи від області), і багатьох інших країнах. Шляхом непрямих виборів формується сенат мови у Франції, де виборчу колегію у кожному регіоні (найбільш великої адміністративно-територіальної одиниці) становлять, як вище, члени нижньої палати від цього регіону та радники різних муніципальних органів. Нижню палату і однопалатний парламент переобираються повністю. До верхньої палаті часто застосовується принцип ротації: сенатори обираються більш термін і палата оновлюється частинами (США на 6 років із оновленням на 1 /З два роки, у Франції 9 років із оновленням на 1 /З через 3 роки). Багато країнах верхня палата обирається той самий термін, як і нижня (Італія, Адже й ін.). Припинення повноважень палат і органи, які заміщають парламент. Парламент припиняє своїх повноважень після обрання нового складу, як тільки це склад почне працювати (у країнах — після присяги депутатів). Він то, можливо розпущений достроково. Дуже рідко глава держави розпускаються обидві палати (наприклад, Італія). Зазвичай розпуску підлягають лише нижня палата і однопалатний парламент, а верхня палата лише припиняє своїх повноважень тимчасово розпуску нижньої палати (наприклад, у Польщі). Якщо верхня палата обрана більш термін, ніж нижня, то після обрання в новій нижній палати верхня відновлює своєї діяльності. Буває й дуже (хоча рідко), що верхня палата вправі здійснювати своїх повноважень за відсутності нижньої і навіть у певною мірою заміщати її, даючи (або даючи) згоду на видання президентом тимчасових актів з силою закону. Розпуск однопалатного парламенту або нижньої палати обмежений поруч умов. Парламент (палата) може бути розпущений за умов військового чи надзвичайного стану, протягом кількох до закінчення терміна його повноважень або ж після початку засідань новообраного парламенту, і навіть може бути розпущений президентів кілька місяців (зазвичай, за шість) до закінчення терміна повноважень Президента. Розпуск парламенту здійснюється за різним підставах: при висловлення недовіри уряду з ініціативи парламенту; у відмові у довірі, коли цей питання урядом; якщо парламент — не може сформувати уряд у певний строк (21 день була в Польщі) або взагалі почати пленарні засідання (за тридцяти днів Україні); якщо парламент — не приймає до державного бюджету протягом визначеного терміну; коли він неодноразово позбавляв довіри уряд протягом за встановлений термін. У перелічених випадках главу держави може розпустити парламент, але з зобов’язана виконувати це. Він може, наприклад, звільнити в відставка уряд чи при неухвалення бюджету запровадити бюджет минулого года.

65. Повноваження парламенту. Головне завдання парламенту — прийняття законів. У тому числі найважливіше значення мають основні закони — конституції (в деяких країнах їх беруть парламентами), поправки до них, органічні закони, і навіть щорічно прийняті закони про державному бюджеті. Усі їх беруть по особливій процедурі, щоправда, неоднаковою для різних видів законів. Парламент обирає, призначає, утворює інші вищі органи держави, формуючи їх цілком або у частині (решту може призначати президент). Робить він це самостійно, чи стверджуючи, даючи згоду на кандидатури, запропоновані іншим вищим органом держави. У багатьох країнах парламент утворює весь склад уряду: шляхом голосування програмі уряду висловлює йому довіру, після чого уряд призначається актом глави держави ви. Парламент (одне з палат) формує конституційний суд (чи призначає частину його членів), верховний суд (чи призначає його голови), призначає генерального прокурора, генерального контролера, деяких інших вищих посадових осіб. Повноваження за освітою вищих органів прокуратури та призначенню вищих посадових осіб різні палати зазвичай здійснюють роздільно: кожна з них своя компетенція. У президент призначає міністрів, членів Верховним судом з дозволу верхньої палати; у Бразилії вищі судді, генерального прокурора, голова за Центральний банк призначаються Президентом із згоди нижньої палати. У сфері зовнішньої політики України парламент ратифікує (стверджує) міжнародні договори чи дасть згоду президенту з їхньої ратифікацію (при ратифікації не можна вносити поправки в договір, можна лише ратифікувати в цілому чи відмовитися зробити це), вирішує про використання Збройних Сил поза межами країни. Він має деякими квазисудебными повноваженнями: вирішує питання про імпічмент (відмові з посади) Президента та деяких інших посадових осіб Парламент має право вирішувати питання, які стосуються основам правового становища групи осіб: тільки він може оголошувати амністію. Особливе значення мають фінансові та контрольні межі повноважень парламенту. У багатьох країнах тільки він вправі встановлювати матеріальні обтяження держави (зокрема, приймати рішення з державних позиках, про позиках в іноземних держав та Міжнародних організацій), встановлювати податки, приймати до державного бюджету у вигляді єдиного закону про доходи та витратах державі терміном роком (Франція) або у вигляді сукупності бюджетних (фінансових) законів (Японія). Питання державної скарбниці від традиційно ставляться до найважливішим повноважень парламента.

66 Контроль парламенту над діяльністю виконавчої влади і інших вищих органів держави. Контроль парламенту може мати політичного характеру (наприклад, вираз недовіри міністру) й цілком юридичне (діяльність створених парламентом розслідувальних комісій). Використовуються такі форми контролю над діяльністю виконавчої, особливо уряду, міністрів, підлеглих їм структур, хоча контроль парламенту може здійснюватись і щодо інших органів: 1. Питання, до. уряду (іноді відводиться особливе час спеціально для запитань до прем'єр-міністру), міністрам, іншим вищих органів держави й посадових осіб на пленарному засіданні парламенту (палати). У відповідність до регламентами парламентів зазвичай разів на тиждень встановлено «годину питань» до уряду й міністрам, котрі можуть тривати 40 хвилин, а палаті лордів — 20 хвилин. Питання, зазвичай, подаються заздалегідь, у письмовій формі й оголошуються на засіданнях палат. Відрізняються усні і письмові питання (відповіді останні обов’язково підлягають публікації). Запитання має ставитися до фактів і утримувати обвинувачень. Після відповіді міністра віз можна виступ депутата, який задав питання (але з понад п’ять хвилин) Обговорення відповіді не передбачено, і це не приймається. Для подачі питань можуть існувати обмеження. Питання, вимоги, прохання можуть поширюватися до міністра й не пленарному засіданні, а під час відвідання депутатом міністра чи порядку листування з нею депутата. 2. Дебати за заздалегідь визначеними питань, і загальної політиці уряду. Їх тему, зазвичай, пропонує опозиція, але такі пропозиції можуть виходити від уряду, прагне забезпечити підтримку з громадській думці. Можливо початок дебатів і за пропозицією певної кількості депутатів Дебати не переслідують мети винесення рішення з оцінкою діяльності уряду. 3. Интерпелляция, що використовується лише у парламентарних республіках і монархіях, соціальній та деяких напівпрезидентських республіках. Вона передбачає постановку будь-якого важливого, суспільно значимого питання на пленарному засіданні, яку слід пояснення міністра (глава уряду), обговорення прийняття рішення шляхом голосування. Незадовільна оцінка відповіді, вираз недовіри, осуд дій можуть спричинити у себе відставку міністра або уряду, чи, навпаки, воно може, діючи через главу держави, розпустити парламент з призначенням дати нових виборів. По порівнянню з аналогічним запитанням подача интерпелляций істотно утруднена. Зазвичай потрібно велика кількість підписів, встановлено жорсткі строки їхньої подачі й обговорення й т.д. 4. Постановка питання про вотум недовіри або внесення резолюції осуду уряду (вирішується голосуванням). Внесення резолюції про недовіру, як і интерпелляции, утруднено і підпорядковується суворим правилам. Зазвичай це запитання ставить опозиція, яка намагається «звалити» уряд. Але й уряд часто вдається до такого заходу, пов’язуючи вимога прийняти будь-якої закон висловлювати довіри уряду й погрожуючи інакше своєї відставкою. Відставка не завжди бажана в момент частині членів опозиції, оскільки пов’язані з новими виборами до парламенту, а депутати який завжди впевнені, що зможуть знову потрапити до нього. Тому такий захід є дієвим засобом тиску уряду депутатів і часто успішно їм застосовується. 5. Доповіді і звіти уряду та міністрів про своє діяльності на пленарних засіданнях палат. Дієвість цього заходу залежить від форми управління. У парламентарних республіках і монархіях при незадовільну оцінку роботи виконавчої постає питання про відставку уряду і міністрів, але, оскільки уряд спирається на парламентську більшість, цього, зазвичай, немає, та й звіти мало заслуховуються «своїм» ж парламентом. 6. Парламентські слухання. Ця форма активно використовують у президентських і напівпрезидентських республіках і дуже рідко — в парламентарних державах. Особливо ефективні парламентських слухань США. Вони організуються будь-якої постійної комісією парламенту і ставлять за мету привернути увагу громадськості, державні органи до питань великої значимості. На слухання запрошуються представники виконавчої влади, відомі громадські діячі, вчені, експерти, інші особи. 7. Парламентські розслідування. З цією метою парламент або його палати створюють спеціальні комісії, які мають доступ всім документам, включаючи секретні; все посадові обличчя і громадяни мають бути за викликом цих комісій і навіть показання, відмова загрожує обвинуваченням в неповазі до парламентові й покаранням. 8. Діяльність парламентських комісарів та інших органів при парламенті. Вище згадувалося про рахункових палатах, завданням якого є перевірка виконання бюджету, прийнятого парламентом, і інших законів, про уповноважених у правах людини, про генеральних контролерах 9. Скликання спеціальних засідань парламенту для контролю над діями органів виконавчої влади особливих ситуаціях. 10. Імпічмент стосовно вищим посадових осіб, коли парламент (нижня палата) пред’являє обвинувачення гаразд квазисудебного процесу верхня палата вирішує про відмові з посади. У деяких країнах парламент лише формулює обвинувачення, а справа розглядає спеціальний суд. 11. Контроль за делегованим законодавством — актами виконавчої, виданими за дорученням парламенту і мають силу закону. Такі акти видаються до парламенту і часом підлягають утвердженню їм у установлений термін (інакше вона втрачає силу). У Німеччині, наприклад, вони видаються в відповідну постійну комісію, яка доповідає про неї на пленарному засіданні парламента.

68 У багатьох країн члени парламенту є професійними парламентаріями й отримують упродовж свого депутатську діяльність солідне винагороду з державної скарбниці У деяких країнах оплату виконують шляхом видачі добового винагороди за кожне засідання, крім невеличкий більшості (Індія). Депутати мають пенсійні пільги. У вони теж мають декларація про пенсію з 50 років. Переважна більшість країн депутати і сенатори мають так званий вільний мандат. Вони розглядаються як представники всього народу, Не тільки свого виборчого округу (тим більше якщо вони обрано в округах, а, по загальнодержавним партійним списками), і тому не зобов’язані виконувати накази виборців округу, що неспроможні бути достроково відкликані ними. У країнах тоталітарного соціалізму депутат, навпаки, має імперативного мандату, що передбачає можливість дострокового відкликання, якщо він виконує накази виборців. Багато країнах члени парламенту мають депутатським імунітетом. Це означає, що депутат може бути підданий поліцейському затримання чи арешту, проти може бути порушила кримінальну справу без згоди палати, членом якої є. Депутат володіє депутатським индемнитетом. Цього слова має дві значення. Перше — невідповідальність за виступи у парламенті і поза дії, які депутат підтримував своїм голосуванням, навіть якщо ці дії будуть потім визнані протиправними. Невідповідальність за такі дії, допущені ним у протягом парламентського терміну депутата, має довічний характер (Іспанія). Друге значення индемнитета — депутатське винагороду. Депутат вправі брати участь у роботі парламенту, його комісій, інших органів, вільно виступати й голосувати, має право запиту чи питання до вищим посадових осіб держави щодо засіданні парламенту або поза нею (шляхом усного чи письмового звернення); він може отримати першочерговою відповідь від посадових осіб і позачергової прийом вони. Депутат має декларація про оплачених з допомогою держави помічників, секретарів, і навіть на безкоштовні транспорт, службову листування, телефонні переговори, на оплачуване державою житло. У депутатів є й інші правничий та привилегии. Обязанности депутата. Депутат зобов’язаний бути присутніми при сесіям парламенту, брати участь у пленарних засіданнях палат, у роботі постійних комісій (комітетів). У багатьох країнах все парламентарії зобов’язані перебувати у будь-якій однієї комісії, іноді депутати перебувають у кількох комісіях. Якщо депутат не бере участь у роботі парламенту без поважних причин, може бути позбавлений депутатського мандата. Парламентарій то, можливо позбавлений мандата під час переходу до іншої партію (таки в Індії - у вирішенні спікера), скоєння певних правопорушень і поза порушення етичних норм. Такі рішення приймає самої палатою парламенту, зазвичай кваліфікованим більшістю голосів Якщо депутат порушує свої обов’язки чи порядок роботи парламенту, щодо нього можна буде застосувати заходи дисциплінарного стягнення: заклик порядок, зокрема з занесенням в протокол; вираз осуду (у Франції ця може викликати позбавлення другий, тобто. неосновний, частини депутатського винагороди); відрахування з депутатського винагороди (Німеччина, Польща у новій регламенту 1996 г.);временное усунення з посади у парламенті; позбавлення мандата (у разі систематичних і грубих порушень). Депутат може припинити свої повноваження на результаті добровільної відставки, а деяких країнах — відкликання виборцями (Китай, КНДР, Куба). Відкликання депутати з законодавчих зборів суб'єктів федерації можливий лише у окремих странах.

70 З погляду перечня/должностных осіб склад уряду у різних країнах різний. У його складу входять очолює уряд прем'єр- міністр, що мати інші офіційні назви — прем'єр Державної ради у Китаї, министр-председатель у Болгарії, державний міністр, у Швеції. Під керуванням прем'єра працюють міністри, державні міністри (у Японії так називається будь-який член кабінету міністрів, у Португалії - заступники прем'єр-міністра), державні секретарі, парламентські секретарі, що забезпечують зв’язку уряду та міністрів із парламентськими структурами, представляють міністрів у парламенті. До складу уряду часто включаються міністри без портфеля — особи, які керують певними відомствами, але засіданнях уряду заслуговують вирішального голоси. Іноді виконують окремі доручення прем'єр-міністра, координують роботу групи министерств. В деяких країнах, особливо у Великобританії, традиційно зберігаються середньовічні назви окремих членів Кабміну іноді не дають точного ставлення до колі їх занять: лорд-канцлер (сутнісно, це — міністр юстиції, головуючий й у палаті лордів), лорд — хранитель друку, канцлер казначейства (міністр фінансів Нерідко у складі уряду створюються більш «вузькі структури які можуть опинитися виконувати деякі (інколи досить важливі) повноваження уряду. Існують чотири форми таких органів: 1) у країнах із впливом англосаксонського права (у саму? Великобританії, таки в Індії та інших.) різняться уряд і його кабінет Уряд включає всіх міністрів, молодших міністрів, котрі за термінології інших країнах, є лише заступниками провідних міністрів, інших осіб. 2) у країнах континентального права (Франція, франкомовні Африка та інших.) розрізняють рада міністрів та рада кабінету. Засідання Ради Міністрів — це офіційні засідання, які відбуваються під керівництвом президента; ними приймаються найважливіші рішення. Засідання ради кабінету проходять під керівництвом прем'єр-міністра, зазвичай щоразу якось по-особливому дорученням президента; ними розглядаються переважно оперативні вопросы; 3) у країнах тоталітарного соціалізму нерідко всередині уряду створюється особливий орган — президія чи бюро уряду. У його складу входять прем'єр, його заступники, іноді деякі міністри. Президія (бюро) приймає рішення з багатьом важливих питань, які належать до компетенції правительства; 4) деяких випадках у складі уряду створюються міжвідомчі комітети чи комісії, які б поєднували групи родинних міністерств. Їм також делегуються повноваження у рішенню окремих питань компетенції правительства. Особую роль уряді грає прем'єр-міністр (голова уряду). Від неї залежить добір кандидатур у складі уряду. Нерідко парламент обирає чи призначає лише прем'єр-міністра, інших міністрів він призначає і зміщує сам (Болгарія, Німеччина). Часто він швидко приймає рішення від імені уряду. За уряду створюється орган управління справами уряду. Керуючий справами уряду у країнах тоталітарного соціалізму нерідко має ранг міністра, інших країнах він також іноді називається міністром у справі уряду. У в країнах Заходу уряд, будучи створено глава держави, парламентом, не підпорядковується вказівкам свою партію; вважається, що його неспроможна служити інтересам партії, а має відстоювати загальнодержавні інтереси. Фактично, проте, у складі уряду зберігаються саме лідери партії, але головну роль грає не центральний орган партії, та її парламентська фракція. У країнах тоталітарного соціалізму уряд рухається за вказівкам центрального комітету правлячої партии.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой