Поэзия Миколи Олексійовича Некрасова

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Литературоведение


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Некрасов

Я було оспівати твої страданья,

Терпеньем який дивує народ!

І кинути хоч єдиний промінь сознанья

На шлях, яким бог тебе ведет…

М. А. Некрасов

В 70-х роках 19 століття історичне значення поезії Некрасова надійно утвердилось у свідомості російського народу. Вже роки свого життя поет користувався не дуже популярна росіян. Його вірші не залишали байдужими читачів. У ті такі важкі часи потрібна була народу як підтримка й опора. Гадаю, жодного з російських поетів і письменників не пізнав гостро життя простої російського людини, як це зробив Некрасов. Мабуть, що жодного їх не відчував такий гнітючою злиднів, не працював дуже багато, як довелося працювати Некрасову. Чому ті ж поезія Некрасова користувалася таким величезним успіхом? Пояснюю це тим, що у 50−60 роки 19 століття виростав зовсім нове читач — різночинець, що у віршах і поемах знаходив відзвук власних думок та дум. Миколо Олексійовичу став поетичним вождем нової генерації. Ще з дитинства хлопчика волочило до пригнобленим і знедоленим, у ньому пробуджувалося нехіть до оточуючої багна й неуцтвом, прагнення до справедливості.

И от вони знову, знайомі места,

Де життя батьків моїх, безплідна і пуста,

Текла серед бенкетів, безглуздого чванства,

Розпусти брудного й дрібного тиранства,

Де рій придушених і трепетних рабов

Завидоал життю останніх панських псов.

Де судилося мені світ Божий увидеть,

Де вивчився я терпіти і ненавидеть…

Еще в ранніх його поезіях виявилися думки і почуття чужі іншим російським поетам, але відповідальні на запити часу. Некрасов розмовляє з народом на звичному і доступному йому мові. У його поезіях був потоку сліз, але де вони змушували здригнутися, гостро відчути почуття протесту. Перший народний поет, він писав про простий народ й у народу. Жебраки, ремісники, плачучі голодні діти, письменники, умираючі у притулках для бідняків проходять маємо в міських віршах поета. Не про блискучої красі міста, щодо його величному пишноті каже поет, йдеться про непосильному праці голодних людей, про жебраків, замерзаючих які у похмурих його закоулках:

Мрут, як мухи візники, прачки,

Мерзнуть діти на ложе своем.

Кто від росіян поетів так глибоко відчув і зрозумів російський народ, російську душу? Хто живе його думами і печалями, каже його мовою, плаче його кривавими сльозами? Саме це питання є лише одне відповідь: Некрасов!

Как ні тепло чуже море,

Хоч як червона чужа даль,

Не їй поправити наше горе,

Розмикати російську печаль!

Народ і батьківщина. У Некрасова ці поняття зливаються у єдине ціле. Любов народу, до батьківщини, письменник проніс до останніх днів. Витоки цієї любові, напевно, пов’язані з Волгою, рікою його дитинства. Адже навіть, «в золоту пору малолітства», юний Некрасов було залишитися байдужим до того що бурлацкому стогону, який гірко терзав його сердце:

И був нестерпно дик

І буває страшенно ясний в тишине

Їх мірний, похоронний крик,

І серце забриніло у мне.

Этот страшний крик наче проходить крізь роки й зрозуміло достукується до віршах Некрасова. Коли читаю рядки, у яких йдеться про каторжному праці людей, неверится, що таке може бути насправді. Для людей, за плечима яких коштує цар-голод, друд стає погибельним. Тисячі селян, зігнаних для будівництва залізниці, працюючи в нелюдських умовах, «труну здобули тут себе»:

Мы надривалися під спекою і холовом,

З вічно зігнутою спиной,

В землянках, боролися з голодом,

Мерзли і мокли, хворіли цингой.

Не можу не здригнутися, читаястроки про хворому белоруссе:

Губы безкровні, повіки упавшие,

Виразки на худих руках,

Вічно у питній воді до колін стоявшие,

Ноги напухли, мат в волосах.

Поэт непросто споглядає дешераздирающую картину, палко кличе до боротьби, вірить, що знайде правильну шлях щастю. По-моєму, Некрасов переконаний, що щастя народу боротьбі своє счастье:

Винесе все — і широку, ясную

Грудьми дорогу прокладе себе.

Шкода тільки — жити у цю добу прекрасную

Не доведеться — ним ні мені, ні тебе.

В умовах зростання обурення народу, дума про його революційних можливостях дедалі більше хвилювала поета. Прямим закликом позбутися експлуататорів пролунало звернення до людей у вірші «На Волге»:

Чем гірше було б твій удел,

Коли б ти менш терпел?

Но поет ясно бачить слабкість народу, його пасивність і затурканість. Бачив, що попри зростання кількості селянських заворушень, вони досі залишаються розрізненими і приречені на провал. Сумніви у спроможності народу самому домогтися звільнення, він прямо висловлює у вірші «Роздуми у парадного подъезда»:

Ты проснешся виконаний сил,

Іль, доль підкоряючись закону,

Усі, що міг, вже совершил, —

Створив пісню таку стону

І духовно навіки почил?.. -

Уже з юних літ Некрасов зрозумів, що той «серце не навчиться любити, яке стомлено ненавидіти». І його серці не утомлювалося ненавидіти. Він ненавидів те, що заважало і давало батьківщині жити світлої, щасливою життям. Він жагуче бажала свободи своєї країни. Поет схилявся людей революційного подвигу, що піддалися власне життя в ім'я отчизны:

Наперечет серця благие,

Яким батьківщина свята.

Так оцінював Некрасов життя Чернишевського, Добролюбова, Бєлінського. Гадаю, що сама поет жив й інших. Серце його належало до таких серцям, яким батьківщина свята:

Природа-мать! Коли б таких людей

Ти іноді не посилала миру,

Заглухла б нива жизни…

О чим би не писав Некрасов: про селянське праці, про російської природі, про життя міської бідноти, про Волзі і про росіян теренах — уся її поезія — це чудовий криниця невичерпної любові до батьківщини. Некрасов допоміг мені бачити ще краще зрозуміти, що любити батьківщину — це буде непросто споглядати її луки, ниви, Це узгоджувати свої і вчинки з життям своєї страны:

Иди до вогню честю отчизны,

За убежденье, за любовь…

Іді і гинь безупречно,

Помреш недарма: справа прочно,

Коли під нею струменіє кровь.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой