"Византийский міф" в Історії одного міста

Тип роботи:
Реферат
Предмет:
Літературознавство


Дізнатися вартість нової

Детальна інформація про роботу

Витяг з роботи

«Византийский міф» в Історії одного города

Вячеслав Кошелев

Великий Новгород

Персонаж нарису «Війна за просвітництво» Василіск Семенович Бородавкин мав, за вказівкою автора, «какою-то нечуваної адміністративної въедчивостью», проте вже керував містом Глуповом довше, ніж інші градоначальники, — майже двадцять років: з 1779 до 1798 року. Щедрін у своїй виділяє його «особливість», яка відрізняє його від градоначальників колишніх: «він був автор». Складав не що інше, як проект про повернення «древньої Візантії під затінок российския держави», і «проект» цей (зазначає автор) цілком відповідав насущним глуповским потреб: «Найчастіше бачили глуповці, як він, сидячи на балконі градоначальнического вдома, споглядав звідти, з повними сліз очима, на синіючі удалечині візантійські твердині. Выгонные землі Візантії й Глупова були настільки суміжні, що візантійські стада майже постійно змішувалися з глуповскими, і від цього виходили невпинні суперечки. Здавалося, слід лише кликнути клич…»

«Клича» ніхто не клікнув — і Бородавкину згадалися вірші відомого слов’янофіла А. С. Хомякова. З положень цих віршів Щедрін навів тільки завершальний рефрен — нам ж не зайве пригадати їх повністю. Цей вірш було написане влітку 1847 року, коли Хом’яков під час своєї закордонного подорожі зустрівся у Празі з певним панславистом Вацлавом Ганкой (якому цей вірш і було відіслані і з’явилися торік у чеської друку раніше, ніж у російської). Зазначимо при цьому, що Візантія у тому вірші ніяк — ні прямо, ні побічно — не упоминается:

Беззвёздная північ дихала прохладой,

Крутилася Лаба, гримлячи під окном;

О Празі з грустною думав отрадой,

О Празі мріяв, забываяся сном.

Мне снилося — лікую я: орел сизокрылый

Давно і давно раптом у польоті отстал,

А я, захоплюємо невидимою силой,

Всё вище і вище взлетал.

И з неба картину я визрівав величаву,

В уборі і блиску весь Західний край,

Мораву, і Лабу, далеку Саву,

Гремящий і синій Дунай.

И Прагу я бачив: і Прага сияла,

Сиял золотоверхий на Петчине храм:

Молитва слов’янська голосно звучала

В наспівах, знайомих минулим векам.

И у колишній одязі святого Кирилла

Епископ на Петчин всходил.

И слідом валила народна сила,

И повітря було сповнений куреньем кадил.

И клір, оспівуючи небесну славу,

Лил милість Господнього на Західний край,

На Лабу, Мораву, на далеку Саву,

На галасливий і синій Дунай.

В Празі це вірш було надрукований 1852 року у журналі «Lumir», під назвою «Basen na Prahu» («Вірш про Празі»); у Росії - в 1856 року, одночасно у «Російської розмові» й у «Москвитянине», під назвою «Марення». Воно, власне, й побудоване як «марення» про всеславянском єднанні - і єднання це мислиться передусім єдність віри: в поетичному «сні» виникає бачення «золотоглавого» (тобто православного) храму на празькому пагорбі Петршин — дома знаменитого католицького костелу Святого Лаврентія. Саме з православ’ям пов’язується і «молитва слов’янська»; зовнішніми атрибутами її стає здоровішим та єпископ в «одязі святого Кирила», і «куренье кадил» — атрибути власне православного богослужіння. Посилаючи цей вірш Ганке, Хом’яков коментував: «Я згадував ваші останнє слово про єдність віри, якого немає цілковитої єдності в народи, і то уві сні, чи наяву написав такі вірші» 1.

Вацлав Ганка в середині ХIХ століття виступав своєрідним символом ідеї «всеславянства». Уславлений учений, відкривач (точніше, творець) так званої «Кралєдворського рукописи», содействовавшей пробудженню національного чеського патріотизму; русофіл, який прагнув зробити російську мову мовою міжнаціонального спілкування слов’янських народів та котрий зробив для знайомства чехів з російським літературою; нарешті, творець панславістської політичної утопії, «крамольної» як, і у порабощённых южно- і западнославянских державах… Тютчев ще 1841 року присвятив йому вірш «До Ганке» («Вековать нам в розлуці?.. «), після якого тема історичних доль і майбутнього єднання слов’янських народів стала основою його політичної лірики. А хоча б Хом’яков влітку 1847 року присвятив Ганке ще два вірші, у яких ідея «всеславянства» була виражена ще більше чітко: «Воссияет день прекрасний, // Брати стануть заодно…» Втім, й у поетичному міркуванні вона проявляється саме на цитованих Щедріним віршах, де через кому поминаються річки, у яких мешкають слов’яни різних країн і мов: Лаба, Морава, Сава, Дунай…

То обставина, що це «слов'янські» річки виникають у Бородавкина у зв’язку з його «мріянням» стосовно приєднання Візантії, свідчить про глибокому інтересі глуповского градоначальника до историософским проблемам. Річ у тім, що Візантія в розвідках російських панславістів сприймався як необхідний символ слов’янського єднання. Адже це єднання може здійснитися тільки під егідою Росії - не Росії виглядала як великої держави, а Росії взаємопов'язані як символу православної віри, — то потрібно звернення до початків Православ’я. Візантія ще античності сприймався як земля, наближена до «святилищу небес» — з цієї самої причини римський імператор Костянтин Великий, прийняв християнство, переніс сюди (в 324−330 роках) столицю нову імперію. Виникло грецьке назва цієї землі - Константинополь; саме тут не Вселенському соборі 381 року було прийнято Символ віри, у якому викладалася сутність православного віровчення. У 1453 року Константинополь захопили турками-османами — і перетворився на Стамбул (продуковане від турецького «Исламбол», держава мусульман). Треба було — для об'єднання слов’ян на православної основі - знову «відвоювати» цей символ Православия.

Русские панслависты наполягали у цьому як у історичної завданню. Той-таки Тютчев в 1849—1850 роках (в матеріалах до незавершённому трактату «Росія та Захід») формулював це завдання озираючись на події античності: «Видалення Імперії з Риму та перенесення її в Схід. Це думку християнська, яку думку язичницька заперечуватиме» 2. Візантійські імператори і патріархи оголосили християнський Константинополь «другим Римом», спадкоємцем слави та могутності Стародавнього Риму. Їх поганські опоненти стверджували, що став саме христианство-то і згубило Римську імперію. Проте після падіння Візантії на роль «третього Риму» (центру Православ’я) могла претендувати Москва… Тютчев відверто співчував цієї ідеї та так представляв «всесвітню долю Росії» в вірші 1850 года:

То, що обіцяно судьбами

Уж у колисці було ей,

Что їй заповідано веками

И вірою всіх її царів, —

Венца і скиптра Византии

Вам вдасться нас лишить!

Всемирную долю Росії -

Нет, вам її запрудить!..

Идея завоювання Константинополя ставала частиною «візантійського міфу». Такі завоювання зовсім не від означало лише нове територіальне придбання Росії - символічний зміст її був у торжестві російського Православ’я на противагу історичному знесиллю Заходу, який зумів за чотири століття звільнити питому християнську столицю від несправедливого мусульманського завоювання. Після цього «звільнення» Росія отримувала морального права виступати об'єднувачем всіх славян…

К кінцю 1860-х років ці генеральні панславістські ідеї не отримали ще того «крайнього» висловлювання, яке придбали пізніше (наприклад, у своєму трактаті К. Н. Леонтьева «Візантизм і слов’янство», 1875), але вже настав, що називається, витали повітря і мали численних последователей…

Вернёмся, проте, до «Історії…» Щедріна. Дивно, а й приведені вірші, і авторські розмірковування про характері «творчості» Бородавкина мають за мету одне особистісне зіставлення. Ось обставини роботи градоначальника над своїм трактатом:

«За десятиліття до прибуття Глупов він почав писати проект «про вящем армії й флотів з усього особі поширенні, щоб через то повернення (sic!) древньої Візантії під затінок российския держави уповательным вчинити», і щодня додавав щодо нього за однією рядку. Отже склалася досить объёмистая зошит, заключавшая у собі 3 тисячі шістсот п’ятдесят два рядки (двох років було високосні), оскільки не без гордості вказував відвідувачам, додаючи при том:

-Вот, государ мій, як далеко я види свої простираю!"

Подобные ж «обставини» знаходимо… у передмові Ю. Ф. Самарина до першу публікацію з трактату Хом’якова «Семіраміда» («Уривок із Нотаток про Всесвітньої історії»), надрукованою у другому томі «Російської розмови» за 1860 рік. У передмові повідомляється, що це посмертний працю Хом’якова було розпочато «тому років із двадцять тому», автора писав її себе, «не задаючи собі за мету скласти книжку, він втягувався в роботу потроху», і після щоденних праць «набралося в нього два товстих тому з 21 дрібним почерком обписаних зошитів» (нижче ще уточнювалося: «284 полулиста поштової папери, списані дрібним бісерним почерком»). Вказувалося також, що автор не озаглавив своєї праці, що працю цей «обіймає собою всесвітню історію від найдавніших племен до розпадання скандинавського Півночі деякі племінні групи» 3.

Хомяков далеко невипадково виявився адресатом «особистісного» порівняння з градоначальником, задумавшим «повернення» древньої Візантії й приєднання її до Росії. Такі ідеї - причому цілком серйозно — Хом’яков висловлював ще 1845 року у передмові до «Збірки історичних і статистичних даних про же Росії та народи, їй одноразових і единоплеменных». «Збірник…» цей, що вийшов Москві, був першим «етнографічним» і историософским обгрунтуванням слов’янофільства і панславізму. У передмові ж Хом’якова тема Візантії виникала дуже активно впливають і те що ця передмова мало популярний характер, то Візантія виглядала дуже схожій ту, «выгонные землі» якої сусідять з глуповскими.

Хомяков розмірковує про древніх слов’ян і «тезово» простежує їх історію, починаючи з часу падіння Римська імперія. Слов’янські племена, пише він, займали величезну територію України й намагалися жити на світі з усіма сусідами. «Приєднуючись северною і восточною своїм границею до финно-турецким племенам, слов’яни багато запозичували від них побут військовому. Приєднуючись південними областями до Візантійської імперії, вони приймали від неї багато стихії освіти…» Із заходу слов’ян почав витісняти «світ німецький», але з порушив «природної особливості» їх племен. І далі: «Між слов’янином і візантійцем, після довгих роздумів і кривавих чвар, настало час світу і союзу». (У той «союзне» час слов’яни прийняли християнство і озброїлися «благовествованием віри».) Потім на слов’ян, які межували з «світом німецьким», стали діяти «спокуси Заходу» — і Хом’яков коротко змальовує історію «спокушання» чехів, поляків, моравцев тощо. Але «провидіння врятувало стихію слов’янську» — і це твердження змушує Хом’якова на завершення статті висловити сподіватися «можливість відновлення» і наступного возз'єднання світової слов’янської «стихії» 4. Саме наївність таких міркувань, критично сприйнятих їм іще у юності, і висміює Щедрін в наведеному вище пасажі про Византии.

Но у своїй виникають дві важливі «отграничения».

Во-первых, в своїх мріях про «поверненні» Візантії Бородавкин сподівається насамперед «армію і флоти» — панслависты ж прямо про військовому втручанні говорили, шукаючи мирне вирішення процесу. Втім, трактат Бородавкина не збігаються з реальністю: війська проходять через Глупов кудись «повз», роблячи все безцільні пересування, — і це змушує градоначальника погодитися з думкою, «що з політичних підприємств час не настало…»

Во-вторых, цей висновок Бородавкина зовсім на відповідає історичній характеристиці того часу, коли відбувається дію. Остання чверть XVIII століття Росії - це саме епоха істотних «політичних підприємств», причому «підприємств», пов’язаних саме з теперішньою «спадкоємицею» візантійських земель — Туреччиною. Це епоха російсько-турецьких війн, завершених Ясским мирний договір (1791) і расширивших територію Росії рахунок колишніх «слов'янських» земель. Це епоха грандіозних політичних прожектів, на кшталт меморандуму ЕкатериныII про розділі Османської імперії та створення дунайського держави «Дакії» з православним монархом на чолі, чи її ж «грецького проекту», у якому замишлялося після завоювання Константинополя створити величезну «східну імперію», передавши її онуку Катерини, Костянтину… Це саме та епоха роздумів перетворення «колишньої Візантії» в «губернський місто Екатериноград», які наявні у проекті Бородавкина…

Многие з размышлявших в ХIХ столітті про політику Катерини — а числі цих багатьох, в частковості, і Пушкін — відзначали непослідовність того рішення «слов'янської» проблеми, яка виявилася з закінченням російсько-турецьких кампаній, блискуче проведених в XVIII столітті. У 1822 року у «Деяких історичних зауваженнях» Пушкін дав показове примітка: «…Дунай повинен бути настоящею границею між Турциею і Росія. Навіщо Катерина не зробила цього важливого плану на початку фр ревіння, коли не могла звернути діяльного увагу військові наші підприємства ще, а изнурённая Туреччина нам наполягати? Це позбавило б нам з майбутніх клопоту». У чорновому варіанті примітка завершувалося показовою застереженням: «Це питання може далеко завести» 5. «Майбутні клопоти», про які згадував Пушкін, не забарилися наслідувати: в ХIХ столітті переможні російські війська двічі (в 1829 й у 1877 роках) виявлялися під стінами Константинополя — і обоє разу були змушені погоджуватися на «м'які» умови світу, не яке вирішувало ні «візантійської», ні «усеслов'янської» проблеми. А історіософські «дали», в які міг би завести тривале мусування наміченого Пушкіним питання, були наочно продемонстровані на роботах і висловлюваннях численних російських панславістів другої половини столетия…

Щедрин, теж котрий зіткнувся з тією ж проблемою, вловив переважають у всіх без винятку варіантах її рішення корінний російський парадокс. Бородавкин, як ми пам’ятаємо, залишив свої мріяння про Візантії («зрозумів, що з політичних підприємств час не настало») і він вирішив обмежитися «насущними потребами краю», тобто «війнами за просвітництво»… У цьому шляху градоначальник вже мав попередника — Двоекурова. І продовжувати його шляхетну справу.

Обстоятельства «просвітницьких» війн добре відомий і дивним чином нагадують реальні обставини таких «просвітницьких» кампаній російського уряду, як, наприклад, поява розколу й наступна двохсотлітня боротьби з «древлеправославными християнами». Причиною розколу були, як відомо, завойовницькі «помисли» царя Олексія Михайловича: він намагався стати вождем «всесвітнього» Православ’я, тому обстоював необхідність «виправити» історичні «витрати» православного богослужіння у Росії… До того ж цькування старообрядців посилювалися саме в тих царів, які прагнули продемонструвати власні великодержавні амбіції на «світове» керівництво усіма православними, котрі живуть над Росії, — такими були Петро Великий, НиколайI, АлександрIII… У основі «війн за просвітництво» опинялася звична «західницька» політика російського самодержавства. Але це західницька спрямованість «просвітницьких» війн могла благополучно уживатися з «любов'ю слов’ян» і мріями «всеславянстве» — подібні заклики, на думку Щедріна, нічого не заважали… Адже «війни за просвітництво» запросто могли обернутися «походами проти просвещения».

Показателен і дивний фінал діяльності градоначальника Бородавкина. Відповідно до вказівкою в «Описи градоначальникам…», він «помер 1798 року, на екзекуції, напутствуемый капитан-исправником». Це вказівку орієнтує на «невесёлый» кінець бородавкинских підприємств, що призвели до «екзекуції» та інших поганим речам… Однак у основному оповіданні ані слова про про «екзекуції» — навпаки, сам Бородавкин виступає «екзекутором» міста: «У 1798 року вже зібрані були скоровоспалительные матеріали для спалення всього міста, аж тут Бородавкина Герасимчука… „Усіх розточив він, — каже з цього приводу літописець, — отже навіть попів для напуття їх виявилося. Мусили покликати сусіднього капитан-исправника, що й засвідчив исшествие многомятежного духу його“».

Опять-таки неясно: якщо згадана «екзекуція» була, то присутність «капитан-исправника» зрозуміло, але чому має був виконувати невідь що властиву йому роль попа?

Это одна з показових «протиріч» щедрінського розповіді, теж має символічного смислу: не все одно для історії міста, який фінал життя був у чергового правителя? І, відповідно, немає чи відкритим фінал «візантійського мифа»?..

Список литературы

1 Хом’яков О.С. І. Повне зібр. тв. М., 1900. Т.8. С. 465.

2 Літературний спадщину. М., 1988. Т. 97. Кн.1. С. 218.

3 Російська розмова. 1860. Т.2. С. 101−106.

4 Хом’яков О. С. Тв.: У 2 т. М., 1994. Т.1. С. 486−493.

5 Пушкін О.С. І. Повне зібр. тв. АН СРСР. 1937−1949. Т. 11. С. 15, 289.

Показати Згорнути
Заповнити форму поточною роботою