Кримiнально-правовi заходи щодо затримання злочинцiв у дiяльностi ОВС

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Разное


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Кримiнально-правовi заходи щодо затримання злочинцiв у дiяльностi ОВС

Кримінально — правові заходи щодо затримання злочинців у діяльності ОВС.
Вступ

Глава 1 Інститут затримання злочинця у системі обставин, які виключають злочинні вчинки:
Історіко-правовий нарис формування кримінального законодавства про затримання злочинця,
Затримання та його місце у системі заходів обмеження волі,
Глава 2 Кримінально-правова характеристика інституту затримання злочинця:
Поняття і ознаки особи підлягаючої затриманню,
Приводи та підстави затримання злочинця,
умови правомірності затримання злочинця,
Глава 3 Кримінально-правові наслідки застосування заходів необхідності затримання злочинця:
Підстави і умови правомірності заподіяння шкоди злочинцю при затриманні,
Заключення.

Список використаної літератури.

Додатки.

Вступ

Найголовнішаа цінність у нашому сучасному суспільстві - людина, її честь, гідність, свобода і недоторканість. Недоторканість особи охороняється державою, її Конституцією, законами і іншими нормативно-правовими актами.
В Законі україни «Про міліцію» говориться, що правоохоронні органи повинні забезпечити захист «законних інтересів громадян».
За останній час, передані гласності випадки грубого порушення законності у діяльності правоохоронних органів, що пов’язані з недодержанням принципу презумпції невинуватості, порушеннями прав підозрюваного і обвинуваченого на захист, незаконними арештами, змушеними зізнаннями і т.і.
Проблема недоторканості особи стала особливо актуальною у наш час, час економічної і політичної нестабільності, величезного зростання злочинності, і прикувала до себе увагу не тільки юристів, але і простих громадян.
Сьогодні ми стоємо на шляху становлення і розвитку правової держави. На наших очах і при нашій безпосередній участі створюються нові закони, міняється законодавча база, що повинна відображати у собі не тільки основи правової держави, але і знаходитися у тісній гармонії з нормами міжнародного права, відповідати його вимозі.
Певно, що «стрижень» нашої держави — взаємовідносини держави та особи, забезпечення її свобод.
Необхідно пам"ятати, що правову державу можна назвати такою, коли в ній чітко виражені і закріплені такі ознаки:
Відображення правом дійсної волі народу,
Право засноване на гуманних загальнолюдських принципах, воно безпробельно та без суперечностей,
Верховенство закону і суворе підпорядкування йому усіх службових особ та громадян на основі рівності перед законом,
Відповідальність держави перед громадянами щодо забезпечення їхніх прав, при наявності ефективного механізму захисту цих прав,
Чіткий розподіл влади на законодавчу, виконавчу, судову і неприпустимість об"єднання їх в одному органі,

Як видно, з вищенаведеного кожна ознака впливає прямо або побічно на положення особи у державі, у тому числі у сфері кримінального судочинства.
Правова реформа держави включає у себе перегляд кримінально-процесуального законодавства. Її мета — створити ряд додаткових гарантій недоторканості особи і особистого життя громадян у кримінальному судочинстві, забезпечити звуження переліку правопорушень, що тягнуть за собою кримінальну відповідальність, більш широке застосування тих видів покарань, що не застосовують позбавлення волі.
Ця реформа повинна вирішити деякі моменти, пов’язані з інститутом затримання.
Щодо мого погляду, необхідно переглянути питання, що стосуються порядку затримання підозрюваного приватними особами, допущення захисника до участі у процесі з моменту затримання, негайної доставки затриманого до прокурора або у суд для допиту і вирішення питання про необхідність і правомірность затримання та ін.
у новому кримінально-процесуальному законодавстві повинна бути проведена політика щодо гуманізації запобіжних заходів. Розроблені і включені запобіжні заходи, що стали б альтернативою арешту (наприклад, домашній арешт, підписка про належну поведінку, застава і таке інше).
Заключення під варту повинно стати виключною мірою припинення, застосованої до суду лише при здійсненні найбільш небезпечних злочинів. Заборонити застосування цього запобіжного заходу до певної категорії осіб (вагітні жінки, тяжкохворі, неповнолітні, престарілі).
Необхідно також, переглянути самі підстави утримання під вартою. Вони не повинні бути скеровані на одержання вимушених зізнань.
Адже мета затримання або арешту: позбавлення волі, що б уникнути здійснення нових злочинів з боку даної особи, не дати йому переховатися, завадити роботі слідства, дізнання або суду щодо встановлення істини при розборі даного правопорушення і т. і.
Але утримання під вартою у нашій системі ВТу порушує усі права і свободи людини, воно принижує її честь, ломає її психіку, змінює, у ненайкращу сторону, її характер. Тому необхідно провести реформування і у виправно-трудовому праві.
Також мета правової реформи — підвищити роль суду, підняти його незалежність. Перші кроки у цьому напрямку уже зроблені. Так Конституцією україни суди наділені широкими повноваженнями.
Доцільно виділити слідчий апарат у окрему структуру незалежну від місцевих органів. Щодо мого погляду, це забезпечить те, що питання про затримання або заключення під варту тієї або іншої особи, як і звільнення ъъ від цих запобіжних заходів буде вирішуватися у відповідності з обставинами діла щодо внутрішнього переконання слідчого без будь-якого втручання, тобто з боку інших службових осіб і органів. Правова реформа також повинна торкнутися прокуратури і адвокатури.
Інститути затримання та запобіжних заходів розглядаються в даній роботі в аспекті захисту прав людини і подальшого удосконалення гарантій недоторканості особи. Адже людина при затриманні позбавляється права свободи, але зберігає багато інших повноважень, з яких складається право недоторканості особи.

Глава 1 Інститут затримання злочинця у системі обставин, що виключають злочинність вчинку.

Спробу сформулювати і теоретично обгрунтувати систему доказів, достатніх для затримання або арешту, вжив Ч. Беккарія у відомому трактаті, який вийшов у 1764 році 1. Розроблений їм перелік доказів з деякими поправками і доповненнями був включений до законодавства ряду Європейських країн, у тому числі і у російський Статут кримінального судочинства 1864 року. Цей перелік, згодом, з деякими змінами був перенесений до КПК РРФСР 1923 року. Пізніше він був збережений, у значній мірі, і у КПК 1958р.
Таким чином, ми маємо діло з давнім інститутом кримінально-процесуального права, висхідним своїми витоками до теорії легальних доказів. Його формальна означенність дозволяє уникати довільних затримок.
Вперше, питання про затримання злочинця було порушено у КК РРФСР у 1922 г. В ст. 145 цього першого радянського кримінального кодексу встановлювалась відповідальність за вбивство особи, яку затримано на місці здійснення злочину, з перевищенням необхідних для його затримання мір. За цією ж статтею передбачалася відповідальність і за заподіяння тих же наслідків при перевищенні меж необхідної оборони. Таким чином, перевищення мір при затриманні злочинця прирівнювалося щодо свойого покарання до перевищення меж необхідної оборони.
у основних засадах кримінального законодавства СРСР і союзних республік 1924 р. та прийнятих у 1926−1928 рр. кримінальних кодексах про заходи щодо затримання злочинця нічого не говорилося, що внесло неозначенність у це питання. Розуміння даного питання було таким:
Якщо при затриманні злочинця йому заподіяна шкода з перевищенням мір, необхідних для затримання, то покарання настає не за статтями про відповідальність за перевищення меж необхідної оборони, а як за звичайний злочин проти життя і здоров"я. 3
Ясність внес Пленум Верховного Суду СРСР від 23 жовтня 1956р., що у п. 5 постанови роз"яснив: «…дії, застосовані потерпілим або іншими особами щодо затримання злочинця з метою доставки його у відповідні органи влади, як правомірні, прирівнюються до необхідної оборони» 4. Кримінальний кодекс уРСР у ч. 3 ст. 15 встановив, що дії здійснені потерпілими та іншими особами безпосередно після здійснення посягання з метою затримання злочинця є правомірними і прирівнюються до необхідної оборони, якщо вони були необхідні для затримання і відповідали небезпеці посягання та обстановки затримання злочинця.
у ст. 16 указу Президії Верховної Ради СРСР від 26 липня 1966р. «Про підсилення відповідальності за хуліганство» говориться, що «дії громадян, спрямовані на припинення злочинних посягань і затримання злочинця, є правомірними і не тягнуть за собою кримінальної або іншої відповідальності, навіть якщо цими діями була вимушене, заподіяна шкода злочинцю».
Виходячи з цих норм, можна зробити висновок, що певний крок в області правового регулювання діяльності громадян, направленої на припинення, попередження злочинів був зроблений.
Заходи щодо затриманню злочинця та захисні дії дуже схожі між собою. Оборона і затримання мають активний характер і єдину мету — попередження і припинення нанесення шкоди інтересам, охоронюваним законом. Відокремлювальна особливість заходів затримання та захисних дій перебує у тому, що перші мають більш широкі межі у часі, тобто право на необхідну оборону виникає в момент появи реальної загрози нападу, а право на затримання може виникнути до появи права на необхідну оборону (приготування, замах).

Затримання і його місце у системі заходів обмеження свободи.

Затримання — короткочасне позбавлення волі особи, підозрюваного у здійсненні злочину, без санкції прокурора і постанови суду.
Затримання заподіює певні моральні страждання та істотні обмеження у правах (обмеження у спілкуванні, розпорядженні майном, пересування, підтвердження обшуку, підрив репутації, як у трудовому колективі, так і у суспільстві).
Враховуючи все це, необхідно пам"ятати, що до затримання треба вдаватися тільки у виняткових випадках і на вагомих підставах. Іншими словами затримання повинно бути законним і обгрунтованим.
При затриманні, протягом 72 годин господарем положення є міліція. Підозрюваний, позбавлений юридичної допомоги з боку захисника, не може отримати тямущу юридичну пораду, дух його зломлен, нерідко людина знаходиться у повній розгубленності, особливо якщо він дійсно не винуват. А в результаті він дасть неточні показання, часто оговорює себе або подає неправдиву інформацію, яка перекручує обставини діла.
у ст. 1 Положення про короткочасне затримання осіб, що підозрюються в здійсненні злочину, зазначені мета затримання:
З"ясування причетності затриманого до злочину,
Розв"язування питання про застосування до нього запобіжних заходів утримання під вартою,
Однак мета затримання визначені не зовсім точно, адже усі ці питання можна з’ясувати і без затримання (кінцево, коли людина затримана, то з"ясовувати їх більш зручно і легше). На мій погляд, цілі затримання необхідно формулювати у більш вузькому змісті. Тут можна заперечити, сказавши, що: щоб з’ясувати усіх ці питання необхідно певний час, а за цей час людина, якщо його не затримати може переховатися. Але співробітники міліції наділені певними професійними знаннями і досвідом, щоб швидко оцінювати людину, ситуацію і без помилок застосовувати рішення.
Мета затримання у деяких аспектах співпадають з цілями запобіжних заходів:
— Запобігання ухилення від дізнання, попереднього слідства і суду, припинення його злочинної подальшої діяльності та інше.
Поняття «обмеження свободи» складається з:
Покарання за здійснене правопорушення (позбавлення волі, як кримінальне покарання, адміністративний арешт, дисциплінарний арешт),
Превентивна процесуальна міра,
Примусове приміщення особи до медичного або виховної трудової установи, як міра захисту,
Примусове приміщення осіб у психіатрічні установи для проведення експертиз по кримінальним і цивільним справам, 1
Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканість. Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше, як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та у порядку встановлених законом… 2
Однак у кримінально-правовому законодавстві немає такого запобіжного заходу як арешт, а говориться тільки про затримання і заключення під варту. При цьому не вимагається санкція суду або прокурора на затримання, тоді як для заключення під варту ця умова необхідна.
Щодо мого переконання, необхідно дозвіл суду або санкція прокурора і на затримання особи. А такі поняття як затримання і заключення під варту об"єднати одним поняттям — «позбавлення волі».
Було б доцільно розробити і впровадити у життя закон, який б регулював усі види обмеження свободи — підстави, строки застосування, а також суб"єктів їхнього застосування, гарантії прав громадян, підданих обмеженню свободи.
Кримінально-процесуальне затримання — не покарання і не штрафна санкція, а превентивна міра, що застосовується для припинення матеріально правового правопорушення, тільки тоді, коли особа обгрунтовано підозрюється у здійсненні злочину.
Деякі автори стояють на позиції, що «захоплення» і доставка повинні стати складниками кримінально-правового затримання і строки повинні обчислюватися з фактичного позбавлення людини волі. Затриманий не повинен розплачуватися за те, що його так довго доставляли у органи міліції.
Сьогодні ж захоплення і доставка осіб, що підозрюються у здійсненні злочинів немов би «нічийна зона», бо вони напряму не регламентовані кримінально-процесуальним правом.
Кримінально-процесуальне затримання звичайно передує обранню запобіжного заходу. «Звичайно», тому що згодом міра припинення може бути не обрана або не пов"язана з заключенням під варту.
Якщо міра припинення не обрана або не пов’язана з позбавленням волі, утриманням під вартою, той час затримання повинно включатися у строк покарання у співвідношенні 1: 1, якщо покарання — позбавлення волі, 3: 1, якщо покарання — виправні роботи.

Глава 2 Кримінально-правова характеристика інституту затримання злочинця.

Ознаки, що характеризують затриману особу — особа, яка почала скоювати або скоїла злочин. Так, одним з головних ознак затримання є те, що затриманим може бути тільки злочинець. Мені здається, що таке формулювання не зовсім правильне. По-перше, тільки суд визнає винність людини у здійсненні злочину і таким чином зводить його у ранг «злочинця», іншими словами не всякий, що скоює суспільно-небезпечний вчинок, є злочинець. По-друге, не кожний, що скоює суспільно небезпечний вчинок є суб"єктом злочину (злочин скоює малолітній, неосудний). На мій погляд, замість терміну злочинець підійшов б термін «особа, що скоїла суспільно небезпечний вчинок».
Друга ознака — особа, що скоїла суспільно небезпечний вчинок повинна бути явною (очевидною). Іншими словами, особа, здійснююче затримання, повинно бути твердо переконана, що іменно дана особа, скоїла дане правопорушення. Переконання повинно будуватися не на теорії і здогадках, а на підставі чітких даних. Висновок громадянина про здійснення очевидного злочину повинен грунтуватися на єдності двох умов: 1) його обізнаність про заборону того або іншого вчинку кримінальним законом,
2) наявність інформації про те, що даний злочин скоєний або скоюється.
Тільки за наявностю цих умов зводиться до мінімуму можливість помилки.

Підстави затримання.

Одним з гарантів недоторканості і свободи особи є та, що особа, яка підозрюється у здійсненні злочину, може бути затримана тільки у випадках передбачених законом. Є строго регламентовані кримінальним і кримінально-процесуальними кодексами підстави затримання громадянина. Ці підстави ніщо інше, як набір певних «доказуючих ситуацій», що за наявностю хоча б однієї з них, на думку законодавця, достатньо, що б запідозрити особу у здійсненні злочину і затримати його.
Розглянемо кожне з, означених у законі, підстав:
Особу застигнута при здійсненні злочину або безпосередньо після його здійснення.
Як правило, службові особи, орган дізнання, попереднього слідства або прокуратури рідко застигають особу при здійсненні злочину. Тому дана підстава адресована особам, що здійснюють фактичне затримання особи «захват».
«Застигнуто» означає раптовість його затримання, а також припиняючий і швидкоплинний характер «захвату». Але дане формулювання цієї підстави залишає відкритим питання: чи можна застигнути і затримати особу при приготуванні та замаху на злочин.
у російському КПК чітко регламентується цей момент, тобто у ньому допускається можливість затримання «при безпосередньому приготуванню до злочину».
Деякі автори вважають, що дане тлумачення необхідно відновити і у нашому КПК. Адже щодо свойого характеру ці дії можуть бути такими, що при спостереженні за ними, не залишається сумнівів у намірі особи скоїти злочин і тому треба визнати допустимим затримання цих осіб, тобто ризик затримання особи не причетної до злочину тут зведений до мінімуму.
З даним поглядом не можна погодитится, уже тому, що ризик затримати невинну особу все ж хоча і мінімальний, але є, а це суперечить конституційним гарантіям свободи громадян.
До того ж, як говорилося раніше, затримання здійснюють або громадяни, або рядові робітники міліції, що, прибувши на місце події, повинні діяти швидко та рішуче і їм ніколи розбиратися дійсно особа приготовувалась до здійснення злочину або ж це суб"єктивна думка громадян. По-друге, як правило, ці особи юридично не грамотні, що заважає їм правильно оцінювати ситуацію.
Ряд авторів пропонують доповнити закон наступним формулюванням: «затримання особи, яка готовиться до здійснення особливо тяжкого або тяжкого злочину, допустимо, якщо спостереження за її діями, що скоюються, самі по собі або у сукупності з іншими даними дадуть підставу вважати, що злочин буде доведений до кінця». 1Але це формулювання просто юридично неграмотне. Адже основні вимоги до закону це стислість та однозначність у тлумаченні, без будь-яких «допустимо» і «якщо». Щодо мого погляду, немає потреби, у будь-яких добавках до даної підстави, тобто саме приготування та замах є стадії здійснення злочину і являються кримінально-караючими діяннями.
Другий момент — закон допускає також затримання безпосередньо після здійснення злочину. Слово «безпосередньо» означає, що затримання здійснюється у ході короткого терміну часу після здійснення злочину або під час переслідування. Якщо ж особі вдалося переховатися, то затримання проводиться уже за іншими підставами, які ми розглянемо пізніше.
Деякі автори, зокрема, Тишкевич І. С., Дубинский А. Я., Петрухін І. Л. Вважають, що особа після здійснення злочину уже не може бути застигнута і ставить питання про допустимість затримання не відразу після здійснення злочину, а у межах встановленого законом строку давності кримінального переслідування (ст. 48 КК україни). І наводять такі приклади: якщо особа несподівано впізнала злочинця згодом після здійснення злочину, то вона повинна мати можливість затримати його або звернутися у міліцію з проханням про затримання.
Ну що ж, можна тільки привітати творчий підхід авторів до даного питання та їх бажання поширити підстави затримання.
Але я вважаю належним нагадати даним авторам, що окрім першої підстави закон передбачає ще ряд підстав, і даний приклад якраз підпадає під другу підставу:
Очевидці, у тому числі потерпілі, прямо вказують на дану особу як на скоївшу злочин.
у даній підставі відразу обертає увага на себе той факт, що показання очевидців або потерпілих законодавець дає у множині. Адже очевидець або потерпілий може бути один. Таким чином, спираючись на «букву» закону можна сказати, що повідомлення одного очевидця або потерпілого є недійсним.
Хоча на практиці це ствердження не має такого «категоричного» вигляду, бо виникає маса ситуацій, коли один очевидець або потерпілий володіють достатніми відомостями, що їх можна вважати переконливими для затримання.
Другий спорний момент перебує у тому, що на даному етапі потерпілі ще такими офіційно не являються, бо немає мотивованої постанови про освідчення особи потерпілою. Тому термін «потерпілий» доцільно замінити на «особу, яка постраджала від злочину».
Очевидці, у тому числі і потерпілі, повинні прямо вказати на особу, яка скоїла злочин, тобто жодні ймовірні, припустимі повідомлення не є прямою вказівкою.
На підозрюваному або на його одязі, при ньому або у його житлі виявлені явні сліди злочину.
Як правило, дана підстава не носить раптовий характер. Нажаль, кримінально-процесуальне законодавство не дає чіткого визначення «слідам злочину» (дане поняття міститься у криміналістиці).
у криміналістичному вченні про сліди розрізняють сліди у широкому і вузькому змісті слова. До першої групи слідів відносяться будь-які матеріальні наслідки, пов’язані з подією злочину (кров, уламки розбитого скла, микроволокна та інше). До другої групи відносяться сліди, в яких передаються ознаки їхнього об"єкту, що залишив і механізм їхнього утворення (сліди взуття, транспортних засобів, рук і т. і.). У даних визначеннях не порушені предмети злочину (речі матеріального світу) при відкритті яких з"являється необхідність у затриманні особи, підозрюваного (наприклад: виявлення ножа, викрадених предметів і т. і.). На мій погляд, формулювання підстави не зовсім повне і його необхідно поширити додавши «явні сліди або предмети злочину».
Інші дані підстави, що дають підозрювати особу у здійсненні злочину.
Відокремлювальна особливість цієї підстави перебує у тому, що ці дані застосовуються тільки у сукупності хоча б з одним з обставин:
Замах особи, підозрюваного на втечу,
Відсутність у підозрюваного постійного місця проживання,
Не встановлення особистості підозрюваного,
Під іншими даними законодавець розуміє фактичні дані, повідомлені потерпілими, свідками, що не були очевидцями злочину, або підозрюваного, обвинуваченого, матеріали експертизи, оперативні дані, явка з повинною.
Цікавою є думка російських юристів, зокрема, професора І. Петрухіна, В. Вольского, що пропонують внести у підстави затримання підозрюваного ««явку «з «повинною, а також ситуації, коли є дані про особу, що готує або що скоїла злочин, отримані в результаті оперативно-розшукувальних заходів». 1 Затримання, як процесуальна міра примушення при явці з повинною, можлива тільки при здійсненні тяжкого злочину. Як показує практика, частіше явка з повинною або не знаходить свого підтвердження у ході попереднього розслідування і викликані особистою зацікавленістю або свідчать про дії, що за своїм характером є малозначними.
На мій погляд, цього робити не можна, тобто явка з повинною не є доказом вини заявника і не переводить його у статус підозрюваного. Нерідко заявники дають неправдиві показання, з метою приховати інший злочин або, переслідуючи інші інтереси, тому явка з повинною вимагає ретельної перевірки і якщо вона підтвердиться, то з"являться інші підстави до затримання (показання очевидців або потерпілих, виявлення слідів злочину та інше).
Не можна погодитись зі ствердженням, що фактичні дані, що встановлюють підстави затримання у момент його фактичного здійснення не є доказами у процесуальному змісті слова, тобто вони отримані не з кримінально-процесуальних джерел. Справа у тому, що докази ніколи не витягаються з кримінально-процесуальних джерел, а тільки закріплюються у них після ретельного відбору, аналізу і обробки, тобто одержують юридичну чинність.
Певно, що докази, які стали підставою до затримання не є доказами вини затриманого, але на їхній підставі ми переводимо особу в розряд підозрюваного.
Більшу складність подає доведення підстав затримання за допомогою негласних оперативних відомостей, як у момент фактичного затримання, так і при складанні протоколів про нього. Складність полягає у тому, що утримання оперативних відомостей не може бути доведене до затриманого, негласні оперативні дані не відображаються у матеріалах кримінальної справи, недосяжні вони прокурорському і судовому нагляду.
Деякі проблемні питання виникають при складанні протоколу затримання. Так, у протоколі затримання, досить часто, не вказуються підстави затримання. Адже право громадянина знати за якої підставі він затриманий випливає з конституційного права недоторканості особи, а також з принципу права «ніхто не може бути підданий арешту, затриманню або вигнанню… 2.

Підстави затримання злочинця за кримінальним правом.

Фактична підстава позбавлення особи особистої свободи (ст. 106 УКК україни). Деякі автори роблять заключення, що необхідність негайної діставки злочинця органам влади, як фактична підстава його затримання має місце там, де він:
— захоплен на місці здійснення очевидного злочину,
скоївши його, викликає небезпеку для окремих громадян, суспільства, держави,
переховався з місця злочину,
виявив прагнення до втечі,
І відсутність, хоча б одного з цих умов, не дає приводу до затримання. 3 З цією думкою не можна погодитись. Припустимо, злочинець не затриманий на місці здійснення злочину, а виявлений у іншому місці і при ньому або у його житлі присутні явні сліди злочину. А це, як відомо, є підставою до затримання злочинця. Більш того, Ю. В. Баулін прямо говорить, що немає необхідності затримувати особу, що скоїла необережний злочин, якщо відома її особистість і вона не вживає заходів по приховуванню від органів правосуддя. 4 Але якщо особа, наприклад, скоїла такий злочин, як вбивство по необережності, необережне нанесення тяжких тілесних ушкоджень орган міліції вимушений затримати людину з метою з"ясування обставин діла. Хто може поручитися, що особа не має намір переховатися від органів правосуддя. Інше діло, що до даної особи не доцільно застосовувати міру припинення «утримання під вартою».
У відповідності з кримінальним законодавством правовою підставою затримання злочинця є здійснення особою злочину. Але не будь-якого злочину. Особа повинна скоїти такий суспільно небезпечний вчинок, що ні у кого не викликає сумніви його злочинний характер. Іншими словами злочин повинен бути очевидним.
Немаловажну роль відіграє і ступінь громадської небезпеки здійсненого вчинку. Громадянин, що припиняє злочинний вчинок і затримує злочинця виходить не з кримінально-правової характеристики злочину, а зі своєї внутрішньої правосвідомості. Виходячи з цього, злочин доцільно поділити на дві групи:
А) з великим ступенем громадської небезпеки, спрямовані на абсолютні цінності (власність, життя, здоров"я і т. і.),
Б) з невеликим ступенем громадської небезпеки, які не завдають великої шкоди (просте хуліганство),
Дане ділення необхідно при визначенні меж заподіяння шкоди злочинцю при затриманні. Баулін Ю. В. піддає критиці таку підставу правомірності затримання як:
небезпеку ухилення злочинця від кримінальної відповідальності - мотивуючи тим, що це прерогатива органів влади,
здійснення особою тяжкого злочину -мотивуючи тим, що дану підставу не можна виділяти в якості самостійної.
Баулін Ю. В. виділяє наступні підстави:
здійснення очевидного злочину,
необхідність негайної доставки злочинця до органів влади,
Але при цьому він не мотивує, чим викликана необхідність доставки особи до органів влади. Адже мета цієї дії і полягає у тому, щоб затримана особа не могла переховатися від органів влади, піти від відповідальності за здійснений вчинок.



Об"єктивна сторона затримання злочинця включає:
Дії, направлені на позбавлення злочинця особистої волі. Ці дії можуть бути, як фізичними, так і психічними.
А) об"єктивні умови затримання (місце, час, обстановка),
Б) короткочасний характер затримання (безпосередньо після здійснення посягання),
Результат, що досягається при впливі громадянина (як правило — це позбавлення особистої волі),
Причинний зв"язок.
Заподіяння шкоди злочинцю при затриманні без підстав є незаконним. Рішення про заподіяння шкоди злочинцю громадянин приймає самостійно, в результаті зіставлення своїх сил, засобів та можливостей, тобто в залежності від обстановки. Обстановка має свої види, наявність яких істотно впливає на кримінально-правову оцінку діяльності громадянина. Обстановка буває:
Сприятливою — коли суб"єкт має явну перевагу в силі, засобах затримання, кількості осіб, здійснюючих затримання,
Несприятливою — коли сили і засоби рівні або злочинець має перевагу,
Таким чином, тільки в другий ситуації виправдовується заподіяння шкоди злочинцю. Однієї підстави «злочинець намагався переховатися недостатньо для заподіяння шкоди». Ще одна особливість — дії, що заподіяли шкоду злочинцю, будуть правомірні тільки у тому випадку, якщо вони мали своєю метою затримати злочинця і доставити його органам влади. Якщо в процесі затримання злочинця була заподіяна шкода третім особам, то такі дії необхідно розглядати, як крайня необхідність, або по необережності. Саме ж заподіяння шкоди не може бути необмеженим. Воно повинно відповідати небезпеці посягання і обставинам затримання.
Мотив і мета затримання злочинця.
Встановлення мотиву має важливе кримінально-правове значення, тобто мотив є частиною самої мети затримання злочинця. Деякі автори, зокрема Баулін Ю. В., стверджують, що мотив визначає саму мету затримання злочинця, а основною метою затримання є доставка особи, що скоїла суспільно небезпечний вчинок до органів влади. Дані ствердження вказують на вузький підхід авторів до даної тематики.
Мотив може різко відрізнятися від мети затримання. Наприклад, мотив припинити суспільно небезпечну діяльність, а мета — повернути предмети власності, відновити порушений громадський порядок. Звичайно мотив — спонукання, які заохочуються мораллю, що відображає суспільно-життєву позицію громадянина. Не можна виключати і особисту мотивацію — прагнення показати свою силу, розрахунок на винагороду та інше.
Сама мета може носити і негативний характер, хоча самий мотив був позитивний (самосуд).
Мета доставки злочинця органам влади — певно, має першорядне значення, але не можна ставити питання про незаконність затримання за відсутностю цієї мети. Виконання даної мети тісно пов"язано з принципами кримінального права, зокрема, з принципами покарання. При недодержанні даного принципу виносити вирок про незаконне затримання можна, тільки вивчивши усі обставини та мотиваційну сферу особи, що здійснила дане затримання. Наприклад, затримання з метою повернути викрадені предмети, затримання особи, яка знаходиться в стані алкогольного сп"яніння з метою припинити хуліганство, до його тверезості. На мій погляд, жорстку позицію на виконання даної мети необхідно займати, коли затриманий скоїв тяжкий злочин. тобто при недоставки такої особи до органів влади або неповідомлення про злочин тягне кримінальну відповідальність.

Умови правомірності затримання:
злочин, у здійсненні якого підозрюється особа, карається позбавленням волі,
затриманий суб"єкт, є належним з точки зору встановлених законом вимоги,
підстави затримання проводимого без попереднього винесення постанови з"являються зненацька,

Деякі автори додають до цих умов — порушення кримінальної справи і діло підслідне даному органу дізнання або слідчому. З цим не можна погодитись. Затримання можна розбити на два види:
без попередньо винесеної постанови органу дізнання, слідства, прокурора або визначення суду,
на підставі такої постанови або визначення суду,
Затримання першого виду проводиться до порушення кримінальної справи і може здійснюватися увсіма співробітниками міліції і приватними особами. Це затримання проходить наступні етапи:
А) фактичне затримання на місці (захоплення),
Б) доставка,
В) перевірка підстав затримання,
Г) складання протоколу затримання,
Д) збудження (відмова) кримінальної справи,
Е) повідомлення прокурора про затримання,
Затримання другого виду виробляється після порушення кримінальної справи і проводиться особами, які мають право на проведення дізнання і попереднього слідства.
Різниця між цими видами затримання полягає у тому, що перше затримання ми здійснюємо зненацька, у другому випадку, ми уже при порушеній кримінальній справі можемо винести постанову про затримання особи. Але це затримання уже не буде раптовим, тобто фактично ми можемо затримати особу, як до порушення кримінальної справи, так і після. Однак у цьому є протиріччя. Справа у тому, що затримання носить процесуальний характер, тобто у своєму роді є слідчою дією, а згідно діючому законодавству до порушення кримінальної справи ми можемо проводити тільки огляд місця події.
Певну складність подає питання про можливість проведення затримання і доставки у міліцію підозрюваного приватними особами.
І. Л. Петрухін пропонує, щоб уникнути помилкових та довільних затримань на місці «громадянам слідувало б надати право затримання тільки у випадках, коли скоюються небезпечні злочини, які караються не менше, ніж 5 роками позбавлення волі. 1 Але нажаль більшість громадян не орієнтуються де небезпечний, а де не небезпечний злочин і тим більш не знають санкцій статей кримінального кодексу.
Існує надто спірне питання про можливість затримання осіб наділених правом дипломатичної недоторканості, а також народних депутатів україни і місцевих Рад Народних Депутатів. На мій погляд, було б бажано зазначити у Конституції та інших законодавчих актах, що депутат може бути затриманий без згоди Верховної Ради україни або іншої належної Ради, якщо для цього є законні підстави. У випадках раптових ситуацій, коли злочин скоєний і очевидно, що злочинець переховувається або завадить встановленню істини, якщо його негайно не затримати. В органу дізнання, слідства або прокуратури часто немає часу, щоб одержувати згоду на затримання депутата. Інше діло, що прокурор має право санкціонувати заключення під варту за умови, що отримане винесене у встановленому законом порядку рішення Верховної Ради про позбавлення затриманого особи депутатської недоторканості. Якщо таке рішення не надійшло у орган дізнання протягом 72 годин з моменту затримання, то тоді депутат повинен бути звільнений.
Затримання підозрюваного за кримінальною справою допустимо тільки один раз. У противному випадку було б суцільне свавілля, тиск на психіку підозрюваного з метою отримати зізнання. Не можна затримання повторювати у випадках застосування різних підстав (спочатку був зловлений на гарячому, після цього випущений, а після цього знову затриманий).
У нашому КПК не вирішено позитивно питання про можливість надання права затримання підозрюваного приватними особами. Хоча і заборони на ці дії немає. У певній мірі дане питання вирішено у кримінальному кодексі України в ст. 15 Необхідна оборона. Таким чином, законодавець визнає наявність права у громадян на затримання злочинця, але процедурна норма, що дозволить напряму реалізовувати це законне право, буде відстунє.
Характеристика затримання.
Кримінальне затримання можна поділити на два види:
1) затримання без заподіяння шкоди (у цьому випадку ущемляється тільки особиста свобода злочинця),
2) затримання з заподіянням фізичної шкоди (у даному випадку крім особистої свободи порушується принцип недоторканості особи),
Характерною рисою є те, що саме затримання злочинця повинно бути правомірним, якщо воно не правомірно, то і заподіяння шкоди у будь-якому випадку буде неправомірним. І навпаки, неправомірність заподіяння шкоди не тягне за собою неправомірності самого затримання.
Вимагає до собі уваги і те, що ознаки і підстави затримання необхідно відбити у кримінальному законі. Це викликане тим, що принципи свобод громадян та їхньої недоторканості є Конституційним Правом громадянина, і охороняються кримінальним законом. У КПК перераховані підстави затримання, але не передбачена відповідальність за незаконне затримання. Хоча саме ненасильнецьке затримання і підпадає під ознаки незаконного позбавлення волі (ст. 173 КК україни), але іменно кримінальний закон повинен визначати, коли позбавлення особистої свободи є правомірним.
Спірним залишається питання, що стосується суб"єктів ст. 15 КК україни. Справа у тому, що дана стаття передбачає загальний суб"єкт — потерпілі та інші особи. У поняття «інші особи» включені службові особи, робітники міліції. Тут то і криється протиріччя. Згідно закону затримання особи право, а не обов"язок громадян. Робітники міліції та інші службові особи зобов"язані виконати дії щодо затримання злочинця. Іншими словами, вони не можуть утриматись від затримання. З точки зору юридичної форми затримання злочинця можна підрозділити на:
здійснення права,
виконання правових обов"язків,
виконання службового боргу,
Одна юридична форма може переходити у іншу. Так, наприклад, право громадянина на затримання злочинця для службової особи, перетворюється в обов"язок в усіх тих випадках, коли скоюється порушення правоохороняємих інтересів.
Правомірність здійснення громадянами дій, направлених на затримання злочинця, заснована на нормах кримінального права. Дані дії громадян можна охарактеризувати, як суспільно-корисні і бажані для суспільства вчинки. Ця норма впливає на розвиток активності громадян у області боротьби зі злочинністю.
З’ясувати правову природу даного виду дій, направлених на затримання злочинця, неможливо не з"ясувавши, чи є вони самостійною обставиною, що виключають громадську небезпеку і протиправність вчинку.
Згідно діючому українському кримінально-правовому законодавству затримання злочинця розглядається як самостійний вид правомірної поведінки громадян, наряду з необхідною обороною і крайньою необхідністю. Але правові наслідки таких дій законодавець прирівняв до правових наслідків необхідної оборони 1, тобто за такі дії кримінальна відповідальність не наступає, а перевищення меж заподіяння шкоди при затриманні прирівнюється до перевищення меж необхідної оборони. (знайти ППВС України про затримання злочинця і необхідної оборони).
Необхідно підкреслити той факт, що дії направлені на затримання злочинця, є підставою, що виключають кримінальну відповідальність. Деякі плутають цю підставу з підставою, що звільняють від кримінальної відповідальності (не досягнення віку кримінальної відповідальності, відсутність одного з елементів складу злочину, малозначимість злочину і т. і.). Це невірно, тобто такі дії людини не тільки не є злочином, але і відрізняються від злочину соціально політичним змістом та юридичною формою, носять суспільно корисний характер.
Ю. В. Баулін розрізняє наступні групи підстав, що виключають кримінальну відповідальність особи за зроблене:
1 група — об'єднує ситуації, здійснення особою злочину, з високим ступенем громадської небезпеки, що за будь-якими причинами, не передбачене кримінальним законом як злочин. А одного високого ступеню громадської небезпеки вчинку не достатньо, щоб кваліфікувати його як злочин.
2 група — охоплює випадки, скоєння особою вчинку, формально кримінально правової заборони, що підпадає під ознаки, але за своїм змісту воно або позбавлене громадської небезпеки (аморальна провина), або ступінь громадської небезпеки характерна адміністративному проступку (малозначні вчинки).
3 група — сюди включаються вчинки, що хоча зовні і нагадують злочин, але відповідають ознакам юридичної форми правомірної поведінки. Сюди входить необхідна оборона, крайня необхідність, затримання злочинця. 1 Баулін також визначає соціально юридичну природу дій громадян, направлену на затримання злочинця. Затримання злочинця — це гарантований і охоронюваний державою, оснований на повноважуючих нормах кримінального права, самостійний вид суспільно корисної і правомірної поведінки громадян, що виключає кримінальну і будь-яку іншу відповідальність особи за шкоду, заподіяний злочинцю при його затриманні, що відповідає обстановці затримання і небезпеки посягання.











Глава3 Кримінально-правові наслідки застосування мір необхідності затримання злочинця.

Підстави, що виключають злочинність вчинку.
Ознаки підстав, що виключають злочинність вчинку:
Підстави подають собою свідомі і вольові вчинки людини, виражені у формі дії або бездіяльності,
Обов"язкова зовнішня схожість вчинків з тим або іншим складом злочину, тобто по своїй юридичній формі підстави є або правомірним вчинком, або правопорушенням,
Характеризуються як негативним, так і позитивним соціально-політичним змістом.
Підстави, що виключають злочинність вчинку — це система зовні схожих з певним колом злочинів свідомих і вольових вчинків, що виключають громадську небезпеку або протиправність вчинку і вимагають від уповноважених на то органів держави обов"язкового і безумовного усунення кримінальної відповідальності за ці вчинки.
Дані ознаки умовно можна поділити на об"єктивні та суб"єктивні. Об"єктивні - позбавлення на короткий строк волі очевидного злочинця шляхом фізичного або фізичного впливу на нього, або шляхом обману. Суб"єктивні - мета затримання. Законодавча мета — доставка особи до органів влади. У громадянина можуть бути інша мета — припинити суспільно небезпечний вчинок, позбавити можливості скоїти нові злочини, перешкодити ухиленню від кримінальної відповідальності та інше. Головне, щоб мета не була злочинною — саморозправа, нажива, шантаж.

Існує ряд помилок, яких найбільш часто припускаються при затриманні. Найбільш повну класифікацію дав, на мій погляд, В. І. Ткаченко:
Помилки, відносно юридичного затримання особи, коли дії потерпілого неправильно приймаються за злочин,
Помилки у властивостях особи, що затримується, тобто коли вона, будучи малолітнею, неосудною або невинною, помилково приймається за дорослу, психічно повноцінну або винну,
Помилки, відносно фактичної підстави для затримання злочинця (органи влади випустили злочинця на підриску про невиїзд, а громадянин його затримує, вважаючи, що органам влади невідомо про злочин), 1
вибачаюча помилка — охоплює ситуації затримання фіктивного злочинця особою, що вибачно помиляється у відношенні юридичної або фактичної підстави затримання особи або її властивостей (у цьому випадку має місце випадок «казус»).
невибачаюча помилка — поспішне затримання, не зважена оцінка обстановки, необачність, помилка відносно підстав затримання і т. і. на відміну від вибачаючої помилки у громадянина була реальна можливість передбачати, що він заподіює шкоду особі, що не є злочинцем,
Кримінальне законодавство регламентує діяльність громадян лише по затриманню очевидного злочинця, тобто осудного і досягнувшого віку кримінальної відповідальності громадянина України, іноземного громадянина і особи без громадянства, що як виконавець, організатор, підбурювач або пособник почав скоювати або уже скоїв очевидний суспільно небезпечний вчинок, передбачене кримінальним законом як злочин.
.
Перевищення меж заподіяння злочинцю шкоди при його затриманні - навмисне нанесення особі тяжкої шкоди, явно непропорційної небезпеки посягання або обстановки затримання.
Нажаль, закон не містить поняття перевищення меж заподіяння шкоди злочинцю. Заподіяння шкоди злочинцю при його затриманні Кримінальний кодекс прирівнює по своїм правовим наслідкам до необхідної оборони.
Обставини, при наявності яких можливо затримання:
1) характер і ступінь громадської небезпеки злочину,
2) ступінь небезпеки особи самого злочинця,
3) співвідношення сил затримаючого і затримаючих,
4) обстановка затримання,
5) поведінка особи під час затримання,
Право громадян на затримання злочинця носить самостійний характер, тобто громадяни здійснюють дане право незалежно від того чи мають вони можливість звернутися за допомогою до органів влади.
Заходи по затриманню злочинця і захисні дії дуже схожі між собою.
1. Право на здійснення цих дій виникає лише у відношенні особи, що скоює суспільно небезпечний вчинок.
Мають активний характер.
Мета попередження і припинення нанесення шкоди або іншої шкоди (затримання після здійснення посягання, оборона — під час здійснення). Загальна мета затримання — затримати і доставити до органів влади. Загальна мета оборони — запобігання нападу.
Як затримання так і необхідна оборона правомірні лише при додержанні певних умов.
Суспільні та юридичні ознаки затримання злочинця:
cуб'єктивне право кожної людини — «Кожна особа має право на…"(ч. 1ст. 15 УК України).
незалежне право — тобто не залежить від можливості особи уникнути нападу чи звернутися за допомогою до інших осіб або до органів влади,
універсальне право — наявність його не залежить від наявності у осіби інших прав ,
найбільш суспільне право — може бути застосовано для захисту права та інтересів усіх інших осіб,
Пленум Верховного суду України у постанові від 28 червня 1991року зазначив, що відповідно до закону заподіяння шкоди особі, яка вчинила злочин, під час правомірного її затримання за правовими наслідками прирівнюється до необхідної оборони. При цьому слід мати на увазі, що не є злочином дїї, які хоч і підподають під ознаки діяння, передбаченого уголовним законом, але спрямовані на затримання особи в момент або беспосередньо після вчинення злочину з метою передачі органам влади, якщо при цьому не допущено явної невідповідності засобів затримання характерові і ступеню суспільної небезпеки.
Об"єкт заподіяння шкоди.

Правомірним визнається шкода, що була заподіяна іменно злочинцю, тобто його життя, здоров"ю або майну. Якщо у ході затримання була заподіяна шкода третій стороні, то він повинен розглядатися з точки зору крайньої необхідності, тобто тут буде ідеальна сукупність — акту правомірного затримання і акту правомірного заподіяння шкоди злочинцю.
Деякі автори нарікають на те, що КПК України «регламентує процесуальну діяльність лише органів дізнання, слідства щодо проведення такої слідчої дії, як затримання злочинця. Право проводити таку слідчу дію окремим громадянам законом не дано 1. Таке право громадянам законом дається Кримінальним законом (ст. 15 КК україни), а кримінально-процесуальний закон не може давати таке право. Згідно кримінально-процесуальному законодавству «затримання"-"слідча дія. Слідчий або орган дізнання, здійснюючи дане право, виносить відповідний процесуальний документ (протокол затримання), тобто він облицює процес затримання у процесуальну форму.


Підстави і умови правомірності заподіяння шкоди злочинцю при затриманні.

умови:
вимушенність,
певне спрямування,
особлива мета,
пропорційність,
Правомірним визнається така шкода, що відповідає сукупності усіх цих умов.
Вимушенність:
опір злочинця при його затриманні,
тяжкість скоїного злочину,
спроби переховатися,
Тут необхідно враховувати два фактору: 1. Фактор, що характеризує злочинця та його поведінка при затриманні. 2. Фактор, що характеризує громадянина його затримуючого.
У перший фактор входить поведінка злочинця, що свідчить про його намагання ухилитися від затримання, або його опір. У другий фактор входять обставини, що свідчать про неможливість конкретного громадянина затримати злочинця без застосування насильства. Тут має значення число осіб з двох сторін: вік, фізичні сили, озброєність та ін. Виходячи з цього, можна зробити висновок, що підстави заподіяння шкоди злочинцю при затриманні, визначаються такою обстановкою затримання, при якій у громадянина була відстуня реальна можливість без серйозної небезпеки для себе та третіх осіб, здійснювати ненасильнецьке затримання протидіючому злочинцю, що викликає необхідність заподіяння йому певної шкоди.
У випадку, коли затримання злочинця було законним і шкода відповідає умовам крайньої необхідності, відповідальність громадянина повністю виключається. Якщо при законному затриманні заподіяння шкоди не задовольняє умовам крайньої необхідності, то громадянин несе відповідальність на загальних підставах.
Мета заподіяння шкоди — припинення діяльності, затримання і доставка до органів влади. Правильна оцінка заподіяння шкоди злочинцю при його затриманні потрібна для з"ясування тих фактів, що розмежують правомірне затримання від саморозправи. Однак мета — доставка особи до органів влади не завжди може бути досягнута. Якщо вона не досягнута по об"єктивним причинам, то заподіяння шкоди все рівно буде правомірним. Вимушене заподіяння шкоди не може бути необмеженим, тобто шкода повинна мати розумні межі. Шкода визнається правомірною якщо вона відповідала небезпеці здійсненого посягання і обстановці затримання злочинця. Іншими словами шкода, що заподіюється повинна бути пропорціональною:
1) обстановці затримання,
2) небезпеки скоїного злочину,
3) особі, що затримується,
4) силам та засобам, наявним в обох сторін,
Перераховані умови відповідності завжди повинні розглядатися у своїй сукупності.
Разом з тим ч. 3 ст. 15 КК України прирівнює до необхідної оборони не будь-які дії по затриманню злочинця, а лише ті з них, що були вжиті безпосередньо після здійснення посягання. Отже, перевищення меж заподіяння шкоди злочинцю згодом після закінчення їм посягання не можна бути приравняти по правовим наслідкам до необхідної оборони. Відповідальність на загальних підставах може наступати лише у двох випадках: 1) коли заподіяна злочинцю шкода не є необхідною для його затримання, тобто при недодержанні громадянином умови, про вимушенність шкоди, що заподіюється, 2) коли вимушено заподіяна злочинцю шкода, явно не відповідна характеру та небезпеці посягання або обстановці його затримання, мала місце не безпосередньо після здійснення злочину, а згодом.
Привілейований характер перевищення меж заподіяння шкоди злочинцю при затриманні виражається насамперед у тому, що кримінальна відповідальність за шкоду, заподіяну у результаті виходу за межі дозволеного, може наступити у випадку заподіяння злочинцю не будь-якої, а тільки тяжкої шкоди. Крім того, покаранність цього злочину характеризується значно зниженими санкціями у порівнянні з санкціями однойменних злочинів, не пов"язаних, однак із затриманням злочинця. Очевидно, що правильне рішення питання про кваліфікацію дій громадян, що перевищили міри по затриманню злочинця, спроможного виявити серйозний вплив на розвиток ініціативи у боротьбі зі злочинністю. Неправильне застосування закону, притягнення до відповідальності осіб, у діях яких було було відстунє перевищення означених меж, або засудження їх за більш тяжкі злочини, у здійсненні яких вони не винуваті, може перешкодити широкому притягненню громадськості до боротьби зі злочинністю, завадити у тій або іншій мірі проведенню у життя нормативних наказів, направлених на подальший розвиток ініціативи населення у боротьбі з правопорушеннями. Рівним чином не притягнення до відповідальності осіб, винних у необгрунтованому заподіянні злочинцю шкоди, спроможно породити свавілля, свідомість безкарності за здійснення суспільно небезпечних дій, зневагу до особистості, закону.


















ЗАКЛЮЧЕННЯ.

Інститут затримання злочинця має свою давню юридичну історію, висхідну своїми витоками до теорії легальних доказів. Створювався він поступово, міняючись у відповідності з змінами, що відбуваються у житті суспільства та держави.
Найбільш прогресивно цей інститут був виражен у кримінальному кодексі Української РСР. У наш час цей інститут особливо і не змінився.
На жаль у стислих рамках даного реферату неможливо повністю проаналізувати цю тематику, та це й не доцільно. Як видно з роботи сьогоднішне законодавство має певні недоліки з питань затримання злочинця.
Ці пробіли стосуються як кримінального, так і процесуального законодавства. Роблячи навіть стислий аналіз існуючого законодавства, відносно інституту затримання можна зробити висновок, що його необхідно розглядати, як самостійний вид правомірної поведінки, наряду з необхідною обороною і крайньою потребою. Інститут затримання злочинця має багато спільного з інститутом необхідної оборони. Однак він має специфічну мету і підстави. Засоби затримання мають більш широкі межі в часу, ніж захисні дії. Адже право на затримання злочинця може постати до виникнення права на необхідну оборону. Не вирішене позитивно питання про можливість надання права затримання особи, що скоїла злочин, приватними особами. Хоча і заборони на здійснення цих дій немає. В якійсь мірі таке право дає ст. 15 КК України, але сама процедурна норма, що дозволить напрямуреалізовувати це право, буде відстунє.
Вимагає до себе увагу і той факт, що ознаки і підстави затримання, не відбиті у кримінальному праві.
На мій погляд, для вдосконалення законодавства, з цього питання, а також для створення ряду додаткових гарантій недоторканості особи і особистого життя громадян необхідно поширити інститут затримання злочинця. Зробити це можна, виділивши його у окремі статті кримінального кодексу, тобто наділити його самостійним складом. У наш час цей інститут особливо не змінився. Так, наприклад, у нашому діючому кримінальному кодексі немає спеціальних статей про відповідальність осіб, що перевищили межі заподіяння шкоди злочинцю. Вдосконалення кримінального законодавства можливо шляхом або додання статей у кримінальний кодекс, що передбачають відповідальність за перевищення меж необхідної оборони, або введення у кримінальний кодекс спеціальних статей, що встановлювали б відповідальність за заподіяння злочинцю при його затриманні непропорційно тяжкої шкоди.




Список використаної літератури.

1. Актуальные проблемы уголовного права. М., 1988 г.
2. Белый Н. А. Процессуальное положение подозреваемого в уголовном процессе. Автореферат. К., 1995 г.
3. Баулин Ю. В. Обстоятельства, исключающие преступность деяния. Х., 1994 г.
4. Варфоломеева Т. В. Організаційні, процессуальні та криміналістичні проблеми захиста адвокатом прав підозрюванного, обвінуваченного, підсудного. К., 1994р.
5. Вишинская З. А. К вопросу о необходимой обороне и задержании лица, совершившего общественно опасное посягательство. М., 1981 г.
6. Вісник Академії правових наук України Х., 1997р. № 1 — про методологію історічного дослідження проблеми свободи волі в соціальній філософії права.
№ 2 — Рецензії: особа під охороною кримінального закону.
7. Ветрова Г. Н. Санкции в судебном праве. М., 1991 г.
8. Вопросы уголовного права и процесса: Сб. статей. Алма-Ата 1963 г.
9. Гальперин И. М. Наказание социальная функция, практика применения. М., 1983 г.
10. Гуляев А. П. Комментарий к положению о порядке кратковременного задержания лиц, подозреваемых в совершении преступления. М., 1982 г.
11. Грищук В. К. Кодификація криміналистичного законодавства України, проблеми історії, методології та теорії. К., 1992р.
12. Дивлетов А., Вегтомов С. О совершении процессуального порядка задержания подозреваемого \ Сов. Юстиция 1991 г. № 5 — с. 12−13.
13. Диденко В. П. Правомерность причинения вреда преступнику при задержании. К., 1984 г.
14. Дурманов Н. Д. Обстоятельства, исключающие преступность деяния М., 1994 г.
15. Еникеев Е. Д. Проблемы эффективности уголовно-процессуального принуждения. Казань. 1992 г.
16. Злочинність в Україні. Бюллетень законодавства та юридичної практиці України № 2. К., 1994р.
17. Закон України «Про запобіжне затримання особи» від 29 липня 1994р.
18. Закон України «Про попереднє ув (язнення» від 12 серпня 1993р.
19. Козлов А. П. Уголовно-правовые санкции. Красноярск, 1989 г.
20. Костенко О. М. Воля і свідомість злочинця. К., 1995р.
21. Коржанський М. Й. Уголовне право України. Частина загальна. К., 1996р.
22. Корнуков В. М. Меры процессуального принуждения в уголовном судопроизводстве. К., 1993 г.
23. Кожохин Б. И., Антонова Л. И., Дрейшев Б. В. Государственная дисциплина и ответственность. Изд-во: ЛГУ, 1990 г.
24. Науково-практичній комментар кримінального кодексу України. К., ЮРінком 1997р.
25. Огородников В. С. «Подозреваемый еще не преступник"\ Известия\ 1990 г.
26. Осипов П. П. Теоритические проблемы построения и применения уголовно-правовых санкций. Л., 1996 г.
27. Права людини: основні міжнародно правові документи. Збіоник документів. К., 1996р.
28. Права людини. Міжнародні договори України. К., 1993р.
29. Преступление и наказание в Англии, США и Японии. Общая часть уголовного права. М., 1992 г.
30. Петрухин И. Л. Задержание и арест: охрана интересов личности \ Советское государство и право. — 1989 г. № 8 — с. 73−82.
31. Петрухин И. Л. Неприкосновенность личности и принуждение в уголовном процессе. М., 1989 г.
32. Стецовский Ю. И. «Если человек обвинен в преступлении», М., 1988 г.
33.И. С. Тишкевич Право граждан на задержание преступника. Минск. 1989 г.
34. Танцюра О. В. Принцип презумпції невинуватості та проблеми його реалізації у процесуальних рішеннях слідчого. Х., 1995р.
35. Харченко В. Н. Роль предварительного заключения в достижении целей наказания, назначенного в виде лишения свободы. Х., 1992 г.
36. Чаадаев С. Г. Уголовная политика и преступность. М., 1992 г.
37. Янович Ю. П. Проблемы совершенствования процессуального статуса подозреваемого и обвиняемого. Х., 1992 г.
38. Якубович М. И. Необходимая оборона и задержание преступника. М., 1989г

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой