Алгоритм виживання науці

Тип работы:
Реферат
Предмет:
ТЕХНИЧЕСКИЕ НАУКИ


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Алгоритм виживання для науки

Роман Чагров

На світанку XXI століття наука опинилася у непростій ситуації. Оптимістичні прогнози 60-х і 70-х років не підтвердилися. Зокрема, це, що енергетичні та інші соціально значимі проблеми за період часу вирішені були, а лише поглиблено. Віра у всемогутність науки, здатної вирішити будь-яку з поставлених завдань, зараз втрачено суспільством. А самі вчені все частіше почали говорити про існування її початку й кінця: «…Очевидно, кожна наука має початок і поклала край: за фазою її становлення слід період бурхливого розвитку та принаймні описи основних закономірностей наука вичерпує свій предмет… «

Рассмотрим, наприклад, еволюцію географії. Як наука, він виник у період древніх греків: Геродот цей був великим істориком, а й найбільшим географом свого часу. Розвиток у середні віки засобів і методів дослідження Землі (кораблі, навігаційні прилади, картографія) викликали бурхливий ріст експедицій і відкриття нових земель. Максимум першої похідною очевидно посідає епоху Великих географічних відкриттів (XV… XVI ст.). Після цього пішов спад. Зауважимо, що спад у розвитку науки витратило не визначається кількістю статей. Інститут географії існує у системі Академії наук і дослідження Землі, безсумнівно, корисні й потрібні, тривають. Але вже зрозуміло, що здебільшого Земля описана і великих відкриттів у цій галузі не будет.

То саме можна сказати до мінералогії, анатомії, описової ботаніки і зоології. Окремі відкриття ще трапляються, наприклад, відкриття середині ХХ століття А.В. Івановим нових типів тварин — погонофор. Але, переважно, види тварини рослинного світу описаны.

Почему-то часто вважають, що уповільнення розвитку належить до фізики і хімії. Але ці науки мають предмет, повне опис якого не може означати кінець даної науки. Зазначимо, що його публікацій з фізики й хімії продовжує зростати, а число відкриттів зменшується…" [1].

Кроме того, проведені дослідження носять суто прикладної характер, тоді як і пропозиція про необхідності фундаментальної науки у суспільстві сьогодні всерйоз ніким не розглядається. У цьому вся, на жаль, більшою мірою винні самі ученые.

Многочисленные явища і процеси, спостережувані у природі, досить добре описані, але з представлені у загальнодоступною формі. Не робиться і хоч трохи серйозних спроб узагальнення накопичених знань. У цьому сенсі наука програє релігії, котра має понад чи менш чітку, хоча й спірну з наукової погляду, модель Буття. Суспільство ж інтерпретує свою малу поінформованість як відсутність якихось серйозних наукових здобутків і традицій сповідує у своїй більш зрозумілі собі истины.

Иллюзия стрімкого науково-технічного прогресу, овладевшая сьогодні умами мільйонів покупців, безліч спровокованого насамперед успіхами прикладних дисциплін, — явище тимчасове, викликане лише підвищенням об'єктивності генерируемых знань, більш зрозумілих суспільству, тож і популярніших в ньому. А знання ці не виникли на порожньому місці, а з’явилися наслідком досягнень фундаментальної науки. Це, на жаль, який завжди розуміють. Проте, суспільство розвивається і характеру процесу повністю визначається успіхами ученых.

Приведу фрагмент з лекцій з соціальної філософії, читаються професором В. Г. Сидоровим на другому курсі фізико-технічного факультету КубГУ (р. Краснодар): «Більшість соціально-філософських теорій визнають громадський прогрес, тобто поступальний хід історії, коли відбувається перехід від простих до більш складним соціальним структурам». Однією з критеріїв громадського прогресу з погляду матеріалізму є розвиток продуктивних зусиль і виробничих відносин, тісно що з досягненнями як технічних, так і гуманітарних дисциплін. І це смисл наведеному визначенні нічого немає особливого. Але погляньмо громадський прогрес з погляду біоніки — науки, що займається використанням біологічних процесів і методів для рішення інженерних завдань. (Бионику можна визначити як і вчення про методи створення технічних систем, характеристики яких наближаються до характеристикам живих организмов.)

Ученые звернули увагу до одну важливу деталь у питанні моделювання біологічних систем: складніше об'єкт, тим він понад стійкий. У «світі машин» («друга природа» по До. Марксу) справи, як знаємо, з точністю до навпаки. Інакше кажучи, закони громадського прогресу носять протиприродний характер, а наука у своїй скоріш регресує, ніж прогресує. Безупинне зниження рівня відкриттів, удостоєних Нобелівської премії, служить тому підтвердженням [1].

Дробление заради прогресу на незліченну кількість нічим незв’язаних напрямів, шкіл, лабораторій та інших творчих груп не на користь науки, хоча б оскільки «тоді як в XIX ст. будь-який освічена людина міг зрозуміти сучасну йому фізику, то кінці XX в. навіть фізики-теоретики який завжди розуміють друг друга» [1]. З іншого боку, вузька спеціалізація чревата генеруванням не знань, а помилок: «…Навіть серед учених, своїх коллег-политологов мені вдавалося вести нормальну наукову дискусію. З власної погляду їхнього не збити ніякими як завгодно переконливими доказами. З іншого боку, їм характерно прагнення вкрай звузити свою спеціалізацію. Якщо спеціаліст Росією займається її XVII століттям, про ХІХ столітті його запитувати годі. Таку вузькість вони називають „професіоналізмом“, ніж дуже пишаються, хоча це вузький професіоналізм часто сягає те, що навіть освічена людина не твердо знає, на чиєму боці воював СРСР на другу світову…» [2]. Вочевидь, що у цій ситуації особиста відповідальність вченого різко знижується. Він стає цілком необ'єктивним у своїх оцінках. А рівень підготовлених їм фахівців зменшується рік у рік. Аварія на Чорнобильською АЕС показала всьому світу наскільки небезпечні у суспільстві подібні тенденции.

Объединение необхідне й ідея ця віддавна витає у наукових колах. Спроби робилися, але загальної ситуації у своїй, на жаль, кардинально не змінилася. Важливо чітко усвідомити собі результат такого об'єднання. З одним боку це може цілком нову форму світосприймання, з іншого — переосмислена стара (наукова) і нічого более.

Человек пізнає світ довкола себе з погляду релігії, філософії та, причому у цієї послідовності. Вірю чи ні; гадаю, що це; давайте, порахуємо… Про пріоритетності тій чи іншій форми світосприймання спочатку позбавлені будь-якого сенсу. Сьогодні це краще, ніж, наприклад, наприкінці ХІХ століття. Саме тоді Е.П. Блаватської було сформульовано ідея синтезу релігії, філософії та, так неоднозначно сприйнята обществом.

Многочисленная армія лжепоследователей очікуванням необмежену владу над умами нового покоління дискредитували теософію поки що не етапі її становлення. Вільне тлумачення слова «синтез», і навіть нескінченні спроби з боку новоспечених мислителів замінити той чи інший форму світосприймання на теософію було неможливо не викликати бурю справедливого обурення із боку духівництва, філософів та закордонних вчених. Але теософія не є заміна релігії, філософії або ж науки. Це аж ніяк нову форму світосприймання, що об'єднує їх і передбачає ширший погляд на проблеми пізнання навколишнього мира.

Кроме того, теософія є щось більше, ніж просто сума релігії, філософії та. Вона включає у собі як існуючі форми світосприймання, а й їхні численні взаємозв'язку. Інакше кажучи, межа між релігією, філософією і наукою в теософії частково стирается.

Нечто схоже можна спостерігати й окремо у кожному формі світосприймання, зокрема і наукової. Розподіл людей за ознакою технічного або ж гуманітарного мислення стає дедалі умовним. Фізики цікавляться лірикою, тоді як лірики дедалі більше зіштовхуються із необхідністю вивчення технічних дисциплін. Таке плавне взаємопроникнення різноманітних галузей наукового знання сприяє зародженню нових теорій, здатних непросто описати ті чи інші явления/процессы, але й пояснити передбачити их.

Стало ясно, що відкриття тієї чи іншої закону не призводить до завершення дослідження; щонайменше важливо що й зрозуміти, чому у такий спосіб, а чи не інакше протікають спостережувані зміни у природі. Але за умови, коли відкриті закони неможливо пов’язані одне з одним, це практично неможливо. Ігнорування існуючих зв’язків призводить до накопичення помилки як наслідок, до непередбачуваності досліджуваного явления/процесса. Вочевидь, що заодно й якесь виразному поясненні що сталося також має ніякого смысла.

Кроме того, предмет дослідження з завершення його детального описи і з відсутності якихось перспектив у його подальшому вивченні розпочинає переговори з подачі учених тушкуватися у соку: видумуються численні окремі випадки, визначаються кордону застосування тощо. Плутанина, неминуче що виникає у такому ситуації, сприяє появі сумнівів щодо користь від такої науки. І ще. Потенційно підхід передбачає великі витрати за мінімального результату, з ніж суспільство змиритися не зможе. Отже, все зводиться до необхідності переосмислення існуючої форми мировосприятия.

Итак, підіб'ємо підсумок і визначимо алгоритм виживання науці у такому непростий нею період. Відразу хочу нагадати, що «порятунок потопаючого — справа рук самого потопаючого» і так що жодні спроби реформувати науку ззовні не зможуть призвести до ефективного рішення проблеми. Вчені самі мусять знайти вихід із ситуации.

В цьому їм повинна допомогти синергетика — міждисциплінарний підхід, з’явився друком у 80-ті роки ХХ століття. Вивчення світу — як системи, що з численних взаємозалежних, та заодно суверенних частин вже дало ряд цікавих результатів, причому у технічних, і у гуманітарних областях наукового знання. Чіткої визначення синергетики (чи нелінійної динаміки, або її ще називають) досі немає. Точніше, їх дуже багато; просто кожне наступне містить у собі трохи більше попереднього, тому говорити про існуванні чогось однозначного не можна. «…На відміну більшості нових наук, що виникають, зазвичай, з кінця двох існуючих раніше і характеризуемых проникненням методу однієї науки в предмет інший, (вона) виникає, спираючись не так на граничні, але в внутрішні точки різних наук, з які вона має ненульові перетину; в досліджуваних (нею) системах, режимах і станах фізик, біолог, хімік і математик бачать свій матеріал, і з них, при застосуванні методів своєї науки, збагачує динаміка загального запасу (її) ідей методів…» [3].

Таким чином, з’явилася надія на одужання науки. Вочевидь, що синергетика у тому зіграє не останню роль. Але, у своїй, важливо усвідомлювати, що вона панацея від всіх нещасть, а лише черговий, хоча й ефективний інструмент у науковому пізнанні навколишнього світу. Це і те, що дозволить науці вижити у тих в першу чергу нею складних умовах; те, що започаткує об'єднанню предметів у єдину світоглядну систему.

Но, до жалю, серед учених сьогодні знову намітилася тенденція до штучному ускладнення результатів проведених досліджень: «…Торік конференції „Хаос-98“ у Саратові було багато блискучих доповідей. Як і за доби постмодерну, у яких було багато деталей, тонкощів, відгомонів попередніх епох, прожитих нелінійної динамікою. Звісно, усе це тішить душу професіоналів, але розповідати отримані результатах невтаємниченому стає дедалі тяжче…» [4]. Інакше кажучи, наукові кола знову прагнуть наступити одні й самі грабли.

Будет це повторяться з якоюсь періодичністю надалі або ж ученим вдасться розірвати замкнене коло і створити чітку ієрархічну структуру свого дітища — науки — покаже тільки час. А нам всім залишається тільки цього надеяться.

Список литературы

Крылов О. В. Буде кінець науки? // Російський хімічний журнал. — 1999. — № 6.

Гусев У на злам тисячоліть: міфи й реальність // Тверские відомості. — 2000. — № 56.

Басин М.А., Шилович І.І. Синергетика та Інтернет. — СПб.: Наука, 1999.

Малинецкий Р. Хаос. Глухі Куточки, парадокси, надії // Компютерра. — 1998. — № 47.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой