Ревельские мотиви у творах О.С. Пушкіна

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Литературоведение


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Ревельские мотиви у творах О.С. Пушкина

В. Б. Бобылева

Из всіх ліцейських друзів Пушкіна найближчі йому за духом був Антон Антонович Дельвиг. Добродушний і повільна, мішкуватий і схильний до ліні, він мав поетичним даремно і піднесеними думками. Недарма про нього, так рано вирвався з життя, Пушкін сказав: «Він був із нас».

После ліцею доля їх розвела. У 1825 р. друзі зустрілись у маєтку Ганнибалов. 1825 рік приніс зміни й у особисту долю Антона Дельвига. 30 жовтня він одружився з Софії Михайлівні Салтикової, дівчині освіченою, захопленої, навіть дещо екзальтованої, що у дусі тодішнього виховання. Ці загальні риси характеру особливо передають її листи, у тому числі, до того що ж, можна почути чимало цікавих життєвих подробностей.

Живя у Петербурзі, подружжя Дельвигов часто зустрічалась із батьками Олександра Сергійовича Пушкіна. Старші Пушкін, слідуючи поширилася моді, з 1825 року почали відвідувати ревельские курорти («ревельские води»). Три роки поспіль вони все літо вирушали у Ревель. Інтерес Вільгельма до екзотичним середньовічним старожитностей у столичної публіки став виникати після опублікування А. Бестужевым-Марлинским його колійних записок «Поїздка до Ревеля», виданих 1821 р. Пізніше, в 1827 р., свої враження про Ревелі залишив письменник і видавець журналу «Вітчизняні записки» Павло Петрович Свиньин: «…Прекрасне місце розташування, чистий благорастворенный повітря, організацію купалень у морі, популярність лікарів, зручність квартир, дешевизна життєвих потреб і з інші причини звертали здавна увагу жителів Петербурга цей курорт…» [12. З. 536−537]. Багато друзів і знайомі Пушкіна у роки відвідували ревельские купальні чи навіть місто: там були П. О. Вяземський та її сестра Е.А. Карамзіна, І.А. Крилов, М. М. Язиков, брати Бестужеви, А.О. Смирнова-Россет, А. А. Оленина, Є. П. Ростопчина та інших. Навесні 1827 року старші Пушкін та їхня донька Ольга Сергіївна почали згущуватися в Эстляндию, до Ревеля. Подружжя Дельвиги вирішили приєднатися до них. Їх було знято дача у парку Катриненталь (нині Кадриорг) у домі Витта. Про зустрічі у Ревелі з Олександром Пушкіним мріяв Дельвиг. Він Парасковії Олександрівні Осиповой-Вульф, тригорской сусідці Пушкіна, у перші дні меси: «…Теперьмы в Ревелі будь-якої із милим сімейством Пушкіна милуємося найбільш романтичними видами, насолоджуємося погодою і здоров’ям і лише відчуваємо одна вада: хотів би розділити наше щастя з вами Александром… Ждём його сюди, поки що сумніваємося, стримає чи обіцянку, і це сумнів примножить нашу радість, що він стримає слово…» (14 червня 1827 р.) [13].

Пушкин і Дельвиг обмінювалися листами. Хрестоматійно публікується лише одна лист О.С. Пушкіна, написане їм 31 липня 1827 р. з Михайлівського до Ревеля, де зараз його «звітує» Дельвігу у цьому, що встиг відправити то журнал для печати:

«…На тобі обіцяна елегія, душа моя. Тепер в тебе уривок із листа «Онєгіна», уривок із листа «Бориса» так цієї п'єси. Постараюся надіслати ще щось … Якщо скінчу послання до про черепі твого діда, те й його потиснемо. Я селі і сподіваюся багато писати, наприкінці осені вимагатиму від вас; натхнення ще немає, поки взявся я завжди за прозу. Пиши мені про своє заняттях. Що твоя проза І що твоя поезія? Рицарський Ревель розбудив чи твою заспану Музу… «» [10. З. 181]. Лист Пушкіна, швидше за все, у відповідь лист Антона Дельвига. Які свої враження міг викладати Антон Антонович другу в псковську село, можна припустити. Адже він писав як йому; ревельские давнини він описував і іншим адресатам. Так, 2 серпня він пише Миколи Івановича Гнєдичу: «Далекий, милий друг, здравствуйте… Гляну на древній готичний Ревель і шкодую, що ні можу розділити із Вами моїх почуттів. Тут, кожному кроці, то давнина, та й яка ж? п’ятисот (і більше) літня…» [1].

Мужу вторить, зачарована романтикою Ревеля, Софія Михайлівна. Вона пише своєї подрузі О.Н. Кареліного 1 липня: «Я була багато разів у місті; … що вразило мене, то це ревельские вулиці, такі вузькі, дві карети ми змогли на них зустрітися, так, ніж розчавити одне одного; вдома дуже древньої архітектури: дивлячись ними, я думала про лицарів, яким вони колись мешкали й переносилася у ці щасливі времена…

Церкви особливо чудові; у яких бачиш могили лицарів та їхніх їхніх дружин та їх озброєння, свешивающиеся згори, як і їх фамільне зброю. На деяких із цих могил можна побачити постаті лицарів, зроблені на повен зріст із каменю. Це дуже цікаво. Ми відвідали, ніби між іншим, церква св. Миколи, побудовану в 1317 року [8. З. 210−211].

Там ми бачили тіло одного герцога де Кроа, виставлене вже 150 років поглядам всіх, -за борги він був погребён…" [6. З. 168−169].

Об тому ж герцоге де Кроа згадує у листі до Гнєдичу Антон Антонович: «…По приказанию вашому був в герцога дю-Круа. Вона лежить у церкві Миколи, побудованої католиками колись ще реформації…» [1]. Такі романтичні описи лицарських старожитностей і спонукали Пушкіна скласти елегію на середньовічну тему. До того ж ми уникнули згадувань про німецьких «баронських» предків самого Антона Антоновича.

Прими цей череп, Дельвиг, він Належить тобі з права. Тобі повідаю, барон, Його готичну славу. Поважний череп цей неодноразово Парами Вакха нагрівався; Литовський меч що у лихий годину По ньому з дзенькотом ударявся; Крізь цю кістку не проходив Промінь життєдайний Аполлона; Ну словом, череп цей зберігав Великоваговий мозок барона, Барона Дельвига… [9. З. 26]. Далі йде поетичне розповідь про один недбайливому студента, що у Ризі вивчав медицину, але відчував недолік по частини наочних посібників. Оскільки майбутньому доктору треба добре знати частини тіла людини, те й студент вирішив добути скелет досить незвичний спосіб. Він за кухлем пива з кистером, настоятелем міської церкви, щоб він допоміг йому винести з могильних підвалів, де зібралося дуже багато знатних небіжчиків, кістки однієї з них. Для студента підприємство закінчилося дуже небезобидно, та й кистера церкви тоже.

Однако чому Пушкін пообіцяв свого друга написати послання про черепі його діда? Швидше насамперед тому, що у листах Дельвига були згадування про справжніх його предків, представників старовинного роду. У церкві св. Миколи, яку писали дружини Дельвиги, їм було запропоновано спостерігати сіру надгробок над похованням якогось Беренда Рейнгольда фон Дельвига, захороненного там 15 лютого 1699 року. На надгробку зображені що лежить лицар, шолом, рукавички і герби роду Дельвигов. Багато предки Антона Антоновича пов’язані з Ревелем, та його родовід можна простежити з XVII століття. Якийсь Йоганн фон Дельвиг, лейтенант шведського королівського флоту, який помер у 1652 р. в Ревелі, мав шість синів. Сіра надгробна плита у церкві св. Миколи належить одного з його синів, Беренду Рейнгольду (розум. в 1699 р.). А іншій — його син, Отто (розум. в 1719 р.), був прямим предком Антона Антоновича Дельвига Ім'я своє -Антон — Дельвиг одержав у російському варіанті, як родове від Отто, оскільки у такий спосіб звали його, діда і прадеда.

При вивченні німецьких дворянських родоводів списків можна знайти цікавий факт. Рід Дельвигов відбувається з Вестфалії. Його представники оселилися в Прибалтиці з ХIII століття, з часів орденського завоевания.

Отец поета, Отто Якоб Израэль, народився Естляндії в 1772 року неподалік міста Пярну, у маєтку Саллентак (нині Рооди); потім перебував на російської службі, яка пов’язувала його з Прибалтикою [3. З. 68]. Не знати цього А. А. Дельвиг було. Тому, перебувають у Естляндії, він про своєму баронстве як у жарт, то у серьёз згадав, потім Пушкін відразу зреагував: «Якщо скінчу послання до про черепі твого діда, те й його тиснем…»

Постановление на право підданих Російської імперії на баронський титул набрало чинності через 15 багатьох років після такій ранній смерті Антона Дельвига, що виникла в 1831 р. Він дізнався, що у 1868 році отримала від 13 травня Найвищою твердженням думки Державної Ради Російської імперії за дворянській прізвищем фон Дельвиг визнаний баронський титул [3. З. 79]. Своє «Послання Дельвігу» поет зміг вручити другу лише восени. Зустріч ліцейських друзів відбулася у жовтні, напередодні ліцейської річниці - 19 числа. До цього найважливішим події Пушкін поспішав з Михайлівського. «Барону» Дельвігу він зробив оригінальний подарунок. Про це свідчить двоюрiдний брат Антона Дельвига, Андрію Йвановичу Дельвиг: «…Яего (Пушкина)увидел вперше у жовтні, що він знову приїхав із свого усамітнення, з. Михайловского.

17 жовтня святкували день моїх іменин. Пушкін привіз з собою, подарований його приятелем Вульфом, череп від скелета однієї з моїх предків, похованих у Ризі, викраденого поетом Мовним, тоді дерптским студентом, разом із ним чудове вірш своє «Череп», присвячене А. А. Дельвігу і розпочате строфою: «Прийми цей череп, Дельвиг, він Належить тобі по праву; …» [2. З. 93−94].

Сведения про похованні в версії Пушкіна мали такий вигляд:… небіжчиком у підпорядкуванні церковної книзі Вже був давно записано він, І з предками своїми у Ризі Укушав непробудимый сон. Барон у приміщення сумної Задоволений, втім, був долею, Пастора лестощами похоронної, Гербом гробниці феодальної І епітафією поганий [9. З. 26].

Bернёмся до листів подружжя Дельвиг. Як будь-які мандрівники, вони відвідували все самі цікаві місця у місті. Однією з визначних пам’яток курортного Ревеля була мумія герцога де Кроа, яку писали в листах і Антін, і Софія. Її демонстрував відпочиваючим кистер усе ж церкви св. Миколи, де почивають останки предка «барона» Дельвига.

С жіночої кокетливістю пише Софія Михайлівна 1 липня 1827 р. своєї таємної подруги про відвіданні мумії: «Ми там бачили тіло одного герцога де Кроа, виставлене вже 150 років поглядам всіх, — за борги він був погребён. Уяви собі, що його не зіпсувалося, але закам’яніло. Саме його я чіпала, я знімала великий перуку, і мені показували його власні волосся. Він не огидний. Це людина років п’ятдесяти, що був бути, — бачимо, -і дуже витончений досі, він покритий мереживами, та її чорний оксамитовий плащ чудово зберігся, як і його білі шовкові панчохи і білі рукавички, хоч і розірвані, що походить від те, що постійно приходять його дивитися і знімають рукавички, аби роздивитися його руки: вони в неї дуже красиві і довгі аристократичні нігті…» [8. З. 169]

История реального герцога де Кроа була менш романтична і багата дивовижними колізіями долі. Генерал-фельдмаршал російської армії (при Петра I), гравець і людина, він несподівано всім в 1702 р. залишив цей грішний світ. Це викликало розпач численних кредиторів. Ганзейские купці вирішили скористатися законом Любекського права, яким боржника, не який оплатив рахунки, не дозволялося віддавати землі; вони сподівалися обміняти тіло герцога на своїх вкладів від «знатних і багатих родичів», котрі і не з’явилися. У чеканні такого обміну городяни додали небіжчику «товарний вигляд»: наділи нею багатий камзол, тонке бельё з мереживним жабо, оксамитовий чорний плащ, на руки натягли білі лайкові рукавички, на голову — перуку з кіскою, поклали в багатий труну і помістили їх у підвал церкви св. Миколи (нині Нигулисте). У метушні міського життя про почесному бранці зовсім забули і … знайшли труну з мумією герцога через 120 років [14. З. 37−38].

Во часи відвідин Ревеля столичними курортниками був обов’язковою заходом побувати у відомої церкві та ознайомитися з місцевою визначною пам’яткою -мумією герцога. Як бачимо, Антон Дельвиг звітував перед М. І. Гречем про выполнениии його наказу. Не виключена можливість, що Пушкін теж звідси мав представление.

В Посланні ця думка присутній, хоча головним героєм його опусу є заповзятливий студент: Однак у наші неспокійні роки Небіжчикам спокою немає. Кошлатий улюбленець природи, І математик, і львівський поет, Буян замислений й таке важливе, Хірург, юрист, фізіолог, Ідеолог і філолог, Коротше вам — студент присяжний, З витою трубкою в зубах, У плащі, з дубиною та в вуса З’явився у Ризі… [9. З. 27]. Далі Пушкін коментував: «Студент частинами розібрав всього барона і набив кишені кістками його… Але невдовзі поголос перенесення бароновых кісток з льохи в трактирний прикомірок рознеслася місту. Злочинний кистер втратив місця, а студент змушений був втекти з Риги, як і обставини собі не дозволяли брати з собою майбутнього, то, розібравши знову барона, роздарував він його друзям. Велика частина високошляхетних кісток дісталася аптекарю. Мій приятель Вульф одержав у подарунок череп і тримав у ньому тютюн. Він розповів мені його пам’ятати історію та, знаючи, скільки я тебе люблю, поступився мені череп однієї з тих, яким зобов’язаний я твоїм существо-ванием…» [9.С. 28−29]. Отже, Пушкін підтверджує, що привіз череп з Риги його приятель Олексій Вульф, та про причетності до цієї історії Миколи Язикова вона каже нічого, як те згадує Андрію Йвановичу Дельвиг. Брат Антона Антоновича писав свої Спогади на схилі літ. Він багато подробиці цій історії міг забути чи переплутати. Безперечно одне: за словами самого Пушкіна стала «гуляти» версію тому, що предки барона Дельвига було поховано у Ризі, відповідно до баронскому статусу, у головному храмі міста, тобто. в Домском соборі. Цю думку повторює і Софія Михайлівна у листі до Кареліного (9 лютого 1828 г.). :

«Мысли в прозі - Пушкіна, і п'єса під назвою „Череп“, під якій він не побажав поставити своє ім'я, — також наявність його. Це послання, що він написав до мого чоловіку, при посилці йому черепа однієї з предків, яких в нього сила-силенна у Ризі; вся цю історію — правдоподібна» [8. З. 174]. Знайомлячись з «Архівом М.М. Язикова», куди ввійшла його листування з сім'єю із 1822 по 1829 рр. (перебування його як дерптського студента; р. Дерпт — нині р. Тарту), можна звернути увагу, Микола Язиков дуже докладно і образно описував всі найважливіші віхи своєї студентське життя: свята, втіхи, прогулянки, поїздки, чаювання і літературні вечора. Він про своє поїздку до навколишні маєтку, які під Дерптом, про поїздку до Ревеля і Хапсаалу, до Петербурга під час канікул. З 1825 р. він у приятельських стосунках із Олексієм Вульфом, який приїхав із псковської губернії і зробив навчання у Дерптський університет. У листі до матері (28 липня 1826 р.) Микола Язиков докладно описує свою поїздку до Тригорське з Вульфом [15. З. 256]. У цій подорожі у липні 1826 року сталася перша Язикова і Пушкіна, яка принесла обом так багато яскравих вражень. Згадки про можливість поїздки до Риги або про самої поїздку до листах відсутні. До того йому це малоймовірно, оскільки така поїздка зажадала б значна частина грошей, тоді як у всіх листах до братам Язиков постійно нарікає на недолік їх [15. З. 226]. Але чому Пушкін помістив тлінні останки шанованого «барона Дельвига» у підземелля Ризького собору, не зовсім зрозуміло. Найімовірніше, він поєднав воєдино фантазію про бароновых кістках, написану йому Дельвигом, і конкретний подарунок — череп, привезений йому приятелем Олексієм Вульфом, який справді часто їздив у Риги, оскільки там жила його кузина Ганна Петрівна Керн. Те, що Олексій Вульф справді міг отримати череп з поховання в Домском соборі, теж сприймається як неправдоподібне. Річ у тім, що до того часу, коли Олексій Вульф міг відвідувати Риги, в на Домській церкви не залишилося склепов-подземелий. Автор цих рядків ще червні 1998 року звернулася до керівнику наукового відділу Ризького Домського собору Астриді Пантеле з аналогічним запитанням: «Чи збереглися в Домском соборі поховання (чи навіть надгробка) прізвища Дельвигов?», — й отримала такі роз’яснення: «Згідно з указом імператриці Катерини Другий в 1772 року з міських церков Лифляндии і Естляндії повинні бути вивезені все склеповые останки, щоб перешкодити поширенню епідемії; ризькі влади виконали це вказівку беззаперечно: поховання в міські цвинтаря виносять за межі міста, могили прибрали; підвали засипали; додано був санітарний шар землі, чому рівень піднявся на 1 м. 10 див.; зроблено дерев’яний підлогу, частина надгробних порушених пам’яток прибрали, пізніше, в 1780-х роках, вивезли все, що заважало». «Однак у Таллінні, — заперечили ми, — в Домском соборі й у церкви св. Миколи (Нигулисте) поховання зберегти». Для чого пані Пантеле помітила: «Отже, эстляндские чиновники у період Катерини II були настільки исполнительны, як лифляндские».

… Літній відпочинок подружжя Дельвигов у Лицарській Ревелі розбудив й не так уяву спадкоємця древнього прибалтійського роду, скільки пушкінську Музу. Безперечно, Дельвиг мальовничо відав свого друга своїх відчуттів, якщо його неповороткості він усе ж проникнув у будь-якої лицарський склеп. Ось і здається, що Пушкін сам це добре бачив, сам переживав відчуття, спускаючись у підземелля середньовічного храма.

Между друзями й пізніше зберігається грайливий тон, навіяний рыцарско -середньовічним каламбуром. Два роки з Болдіна до Петербурга Пушкін пише Дельвігу (4 листопада 1830 р.): «Посилаю тобі, барон, васальну мою подати, іменовану Цветочною, через ту причину, що платиться вона у листопаді, саме час квітів. Доношу тобі, моєму власнику, нинішня осінь була детородна І що коли твій смиренний васал не здохне від сарацинського падежу, холерою так званої і занесеного нам хрестовими війнами, тобто. бурлаками, то замку твоєму, „Літературної газеті“, пісні трубадурів не замовкнуть цілий рік…» [10. З. 245]. Може невипадково що, в васальної податі «Болдинской осені» 1830 року) серед маленьких трагедій проходять мотиви, пов’язані з темою лицарства, батька — барона, могильних возів і тиші трун («Скупий лицар», «Камінний гість», «Бенкет під час чумы»).

Наши пошуки, деталі що у силу стислості даної публікації доводиться опустити, показують: віршоване твердження Олександра Сергійовича, що високородні предки його друга Дельвига були поховані у одному з ризьких соборів, були або хибні, чи витонченої жартом. На жаль, це вводить декого оману. Так було в латиському журналі «Majas Draugs» за 1939 рік автор, подписавшийся ініціалами «У. Л. «, аналізуючи вірш Пушкіна, все події, викладені у «Посланні», точно пов’язує з Домским собором у Ризі, так як «саме у Домском соборі із другої половини ХV століття зраджували землі самих іменитих рижан». Латиські дослідники немає сумнівів в ризької версії вірші [6. З. 227]. Виготовлена нами поколенная розпис доводить інше: рід Антона Антоновича Дельвига був із Эстляндией, з Ревелем. На Ризі, цілком, колись могли спати непробудним сном інші Дельвиги.

Список литературы

1. Верховский Ю. «Барон Дельвиг» Матеріали біографічні і літературні. Петербург: Вид-во. О. С. Когана, 1922.

2. Спогади А.І. Дельвига 1820 — 1870. М.? Л., 1930.

3. Гайнуллин М., Бобильова У. Естонська пушкініана. Таллінн: «INGRI », 1999.

4. Genealogisches Handbuch der Livlandischen Ritterschaft. Dr. Astaf v. Transche-Roseneck. 1929.

5. Genealogisches Handbuch der Estlandischen Ritterschaft. O. M. v. Stackelberg. 1929−1931.

6. Дельвиг Антон. Покликання. Вірші. М. 1997.

7. Инфантьев Б., Лосєв А. Латвія долі та творчості російських письменників. ZVAIZGNE ABC, Riga: 1996.

8. Карнович Е. П. Родові прозвання і титули у Росії. М: БИМПА, 1991, Петербург: Видання Суворіна, 1886).

9. Модзалевський Б. Л. Пушкін. Спогади. Листи. Щоденники. М.: АГРАФ, 1999. (перевидання по Прибій 1929. Л.)

10. Пушкін О.С. Вірші. Повне Зібр. тв.: У 10-му т. Л., 1977.Т. 3

11. Пушкін О. С. Листи. Повне Зібр. тв.: У 10-му т. Л., 1979. Т. 10.

12. Російський Архів. 1880 р. Кн. 2. Листи до О.С. Пушкіну. З. 560.

13. Свиньин П. І моя діяльність поїздка до Ревель // Вітчизняні записки. 1828. № 95. З. 536−537.

14. «С-Петербургские відомості». 1866. № 163.

15. Tallinna legendid. Koostanud I. Goldman. P. Kaldoja. Tallinn. Perioodika. 1985.

16. Языковский Архів. Випуск 1-ї. Листи М. М. Языкoва до рідних за дерптський період його життя (1822 — 1829) / Під ред. Є.В. Пєтухова. Спб.: Друкарня Імператорської Академії наук, 1913.

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із російського сайту internet

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой