Игра.
Казки Матільди Шапиро

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Литературоведение


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

«Игра»

(притча)

(06. 01. 04 — 17. 03. 2004)

I

Така історія статися з кожним людиною. Це була просто гра. Гра дитини, залишеного наодинці з собою. Може його пішли у театр, і може, затрималися на роботі, мені це відомо. От і точно можу сказати, що це був просто гра. Я сама так грала, сама творила світ чарівництва й казок, сидячи будинку у щонайбільшій самотині. Скільки мені було років, тепер не пам’ятаю. Може, це відбулося три рочки, і може й у сім. Пам’ять втекла мене, і спогади це померкли у моїй уяві. Втім, для справжньої, живої істини це, напевно, немає жодного значення. Так якось жив було маленьке дитина, світлий і радісний, як небесний янголя. І він залишався сам-один. Що робити і коли ти сам-один? Залишається лише грати! Придумувати щось весела і бешкетна. Отак з самотності й безневинної дитинства народився у новий світ. Який він був? Він був дитячий. Напевно, трохи непоказний але що дивовижно свіжий. Цей світ стала справжньою грою для малюка, що є його творцем і творцем. Він дуже повірив у нього. Ось і сталося найсправжнісінька диво. Саме то диво, про яку хочу вам розповісти. Гадаю, що всі ці події може придбати у житті важливого значення, якщо у вашому серце живе ребенок.

Спочатку малюк представив, що є величезна, величезне місце для гри. Це було простір його мрії і безкрайого уяви. І ось біда на початку воно було темним, претемным, як сам космос, як глибокий преглубокий сон. Адже він управі лише, лише придумав його. І додав яскраві, преяркие зірки. Вони осліпили його. Вони закрутилися навколо неї хороводом новорічної гірлянди. Тоді він вирішив, що піти може ними керувати: то якомога яскравішими світло, то більше пітьма. Усе, що хочеш, з його власним бажанням. Як можна жити у відкритий простір, у космосі? Звісно не можна! Що там робити простому маляті? Він просто хотів знайти друга, він хотів знайти рівність себе, знайти розрада своєму самітності і доброго партнера для гри. Чому? Коли ти один, то навіть пітьмі ставати нудно, і її шукає світло. Адже гаразд, коли є той, з ким можна подружитися, кого можна любити дітей і трохи посперечатися, і потім радісно бігати і реготати. Так з’явилася планета малюка з блакитними, преголубыми небесами. Тут було всього: і річки, і найсправжнісінькі моря, и маленькі пташки, і напевно все, усі про чому тільки зміг подумати це маленьке фантазер. Він також був тут. Спочатку з відерцем та лопатою, потім з та городніми грабельками. Але витрачати час на самотині нудно. І він придумав собі друга. А найкращий друг — це самі. Бо немає ближчого істоти, чому ви самі. Навіть мама не може стати вам ближче, і улюбленішими, ніж власне «хочу — не хочу». Так був і в цій новонародженої планеті. Так з’явився друг малюка — точна копія її самої. Ні по всьому білому світі більшої любові, ніж людини до себе. Вони повинні були щасливі. Гра стала просто дружбою та неподільної любов’ю. Що чудово у світі фантазій — не буває труднощів, тут немає голоду та жаги, немає ворогів і обманщиків, не було й сну. Була лише дружба і гра. У що саме грали малята? Та ж, у дорослих. У сон, в їжу, в добру допомогу, а іноді навіть в сварку. Ще для гри потрібна була іграшки. Багато, багато іграшок та багато, багато друзів. Світ гри наповнився вигадуванням великими й малими, добрих і злих, веселих і сумних. Діти погодилися б і віддали свою планету цілому світу різних, приразных придуманих істот. Тепер гра могла жити сама. А наші творці ледь встигали радіти і утішатися, лікувати, годувати, вкладати спати, мирити і трохи карати. Адже тепер в кожного їхньої картини був власний обличчя, свій характері і своя гра. Світ фантазії наповнився багатогранним творчістю, і це дуже нагадувало світ їх минулої неигрушечной життя. Діти щасливі. Тепер усі було сьогоденням і живим. Малюк відчув, що втомився від зростаючих клопотів і клопоту. Він пригадав про батьків. Про турботи і ніжності мами, про мудрої суворості свого батька. Саме там міг відпочити і сховатися гри. Малюк подумав про дорослих і мить пішов до них. Після прийшов сон і світ перед юним творцем померк, у стані глибокої пітьмі забуття. за таким пішов та її єдиний друг, він жив у ньому й тихо розмовляв про різні дрібниці. Але сон розірвав їх зв’язок — малюк перестав чути себе. Глибоке спокій розлилося з його припухлих, дитячих губах таємничої і ніжної усмішкою. Світ фантазії залишився без нього. Що ж сталося з фантазією? Що сталося з його іншому? Може, все розвіялося і зникло разом із сном малюка? Хто знає, що таке гра, й де її найтонша грань дійсності й фантазії? Адже, це казка, сама звичайна казка про малюка. Гра стала жити за власними законами, які виходили з намірів і світлій любові малыша.

Усе не помітно. Юний творець давно зник піти з життя безіменного світу гри. Фантазія стала жити у нас образу і подоби свого творця. Після сон витіснив друга малюка. Його образ «хочу — не хочу» знову з’явився тут. Адже, глибокій і безтурботному сні свого юного творця йому не було місця. Він був діяти і грати сам. Тепер це світ почав її фантазією. Він подорослішала. Він уже як хотів бути малюком. Адже дорослі люди — ця сама, саме для дитини. Це зміст, саме втілення, сама радість. Дорослість — це воля і сила. Я гадаю, що це малята думають у такий спосіб. І зважилася назвати її - Герой. Напевно, це так, тому що дружина й у моїй уяві мені бачився прекрасний юнак. Той славний, сильний і мужня людина, котрі можуть врятувати кожного нужденного. Той, хто може пожертвувати своїм добрим серцем заради любові. Хто стане мудрецем, здатним втілити найщасливіші і найглибші помисли людей. Таким був мій Герой. Його чекав світ фантазії, світ гри, світ її друга, але пам’ятаєте, що це був трошки підступний світ. Світ «хочу — не хочу». Там частку Героя могли звалитися найсправжнісінькі випробування. Адже світ «хочу — не хочу» — це образ випадкового пориву, миттєвого бажання, світ захоплень і необдуманих пристрастей. А Герой хотів стати єдиним і мудрим. Він просто хотів знайти саму себе та мріяв стати дорослим. Тому шлях його творчості відчинив врата щодо його устремлінь, і казка вступила до своєї права. Що чекало його? Звісно ж, багатства та злидні, любов, і зрадництво, влада та мудрість. Його чекала життя, звичайнісінька жизнь.

II

Як приходить мудрість? Як вона стає вами? Як милосердя і життєрадісність стають безмежній, приголомшуючої і всепроницающей Любов’ю? Ці питання й міріади багатьох інших подібних питань роїлися у самому серце юного Героя. Не довге мандрівку планеті наповнило його живим інтересом до дороги, до чудесним квітам, до гарячого сонцю і, нарешті до прекрасної дівчині, що він зустрів наприкінці нового дня. Тепер не пам’ятав про своє творця, він забув про своє розвідках, забув про все. Напевно, це був любов? Чи, можливо, це були жаль і дружба? Тільки мить, лише випадковий перший погляд і його серці забилося сильніше, його голову охопив жар переживань, душу раскачало сумнів, яке мети прикидало попелом гарячих почуттів. Лише одна мить, лише одне погляд змінили його світ, його життя його самого. Так почалася його гра. Вона забурлила весняним потоком в його жилах. Вона танцювала прекрасними баченнями у його фантазіях. Вона перетворилася на єдину, прекрасну мрію. Пройшла тривала й болісна ніч. Сон Героя змінився новим сходом, і гра вступив у свої непорушні правила. Пролетів мить невіри у собі, мить й настала рішучість, але ті миті розтанув солодкий образ, зник його шлях. Дівчина розчинилася повітря, як спекотний міраж, як легке хмарина в лазурі безкрайнього неба. Так відбувається у світі гри. Цей світ любить сміливих і впевнених. Він любить стрімких і безоглядних. Герой був готовий померти! Туга, самотність, пітьма закрили її розум, вкрали душу. Залишилися тіло, курна, безмежна дорогу й зоряна ніч. Там попереду, десь дуже далека замерехтів вогник багаття. Вогник сподівання. Наш мандрівниче поспішив вперед. Він бачив дороги, він страждав, не думав, не був, не жив. Бездумність і володіли їм. Так буває. Не має дивувати вас. Це — шлях багатьох, багатьох. В кожного з вас зустрічаються гостинні нічні вогнища з несподіваним частуванням та добрими зустрічами. Так і з Героєм. Він опритомнів лише сидячи перед жаркими мовами полум’я, а гаряча юшка обпалювала його засохлі губи. Він обдивився. Це був вогнище, розкладений трохи осторонь дороги. Двоє подорожніх мовчки сиділи поруч із. Вони безмовно споглядали полум’я. Одне з них здавався крупніша, але особи був видно. Його голову повністю закривав капюшон пишного вбрання з «дорогого білої тканини. Другий чоловік був одягнений у чорне, запилене вбрання мандрівника, його лиса голова трохи біліла, відділяючи великі риси його особи від густий бороди. Запанувало глибоке молчание.

Герой наївся солодкого відвару з невідомих йому рослин i перервав тишу словами своєї подяки. Бородатий людина, щойно глянувши на нього, усміхнувся, і трохи кивнувши головою, знову зупинив свій погляд вогнищі. Юнак не зміг стриматися, бо його тіло боліло, її розум стогнав, його душа тріпотіла, а життя неспокійно апелювала для її гарячого серцю. Він звернувся безпосередньо до подорожуючим: «Дякую рятувати! Дозвольте мені звернутися після того?» Йому здалося, що обидві подорожнього кивнули схвально. І він продовжив своє мовлення: «Я прийшов сюди з …». Він розповів усе, що знав. Він розповів про дружбу та про грі, про своє шляху й про затмевающей любові. Знову настала тиша. Подорожні мовчали, ніби нічого цього не сталося. Нарешті до нього донісся чи тихий голос, ні те шелест вітру: «Що ти від хочеш дізнатися, юнак?» Герой подумав, що це голос людини у білому вбранні. Однак цей короткий час він почув кроки позаду. Він повернув голову і… побачив високого, бородатого людини з довгими не стриженими волоссям в пастушьем вбранні, який, неквапливо, підходив до вогнищу. Герой привітав прибульця. Обидва співрозмовника трохи кивнули головами. Очі нового гостя блищали потаєної усмішкою, і може, просто вони до добру й невеличкі радощі. Тепер їх стало четверо. Новий учасник цієї вечері з інтересом розглядав юнака. Куточки його тонких губ не приховували добродушного розташування. Тиша знову наповнилася миготінням зірок і потріскуванням багаття. Нарешті прибулець заговорив: «Вітаю вас, добрі мандрівники. Як довго ми бачилися на стежині життя?!» Але відповіді також не пролунало. Щоправда, Герою здалося, що у яка виникла мовчанні між його новими знайомими йде добра, приятельська розмова. Нарешті чоловік у білому вбранні, трохи кивнувши головою, зняв свій капюшон. Під ним виявився житель сходу. Його що була без єдиного волоска, а, по вираженню особи можна було сказати, що не молодий, але ж надто енергійна людина. У його чорних очах світилася молодість і завзяття. Він повернув власне обличчя до Герою і знову запитав його тихим ледь чутним голосом: «Милий Людина, що шукаєш на цих загублених стежках?» Юнак трохи розгубився від такої прямого питання. Тим паче, що дві інших подорожнього як і звернули на себе нього свої погляди. Вони допитливо вдивлялися у його обличчя, і може бути прибутковим і в саму душу. Він відчув тяжкості від інтересу себе. Їх дивні очі й добрі особи стали підтримкою. Питання раптом завирували у голові. Вони захлеснули його сонмом слів, відчуттів та надій. Юнак напружив всі сили свого знеможеного тіла, і страждаючою душі, й упорався з цим слабкістю. У його серці прийшла тиша, зрозумілість і єдність. Відповідь народився сам, без думки, попри бажання, без мети: «Я шукаю себя!».

III

Миттєве хвилювання пробігло з його співрозмовникам. Вони щось говорили, вони всі як і мовчали. Але навіть їх погляди раптом відсторонилися його й кинулися кудись далеко, далеке від цього нічного багаття. Першим мовчання перервав чоловік у чорному вбранні: «Якось я чув історію мудреці. І хочу розповісти її тобі. У старі часи жив великий мудрець. І всі, все в в цих місцях знали його, як великого мудреця. Усе життя він займався йогою і зазнав багато позбавлення. Усе життя він мучив себе постами і аскезами. Люди дуже шанували його з те й вважали найвидатнішим людиною. Та якось, природно, найбільший свято приходу весни з нею сталася бувальщина. Це було так. Односельці запросили мудреця на свято, що він благословив це добра справа. І коли готували солодкий бенкет, мудрець залишився сам-один за святковим столом. Люди вийшли з трапезній, щоб виконати танець радість і закликати добробут за свої поля. Старий довго роздивлявся це кулінарне багатства і раптом бажання і голод перемогли його волю і гордість. Мудрець жадібно почав їжу, поки людей був поблизу. Та життя повна поневірянь і голоду зіграла з нею злий жарт. Бо нерозбещений шлунок не була привчений до такої різноманітною та багатою їжі. Старий сильно об'ївся, а коли увійшли до трапезну, щоб поласувати славними дарами своєї праці, то знайшли його скорчившимся в страшних муках на підлозі. Мудрець помер. Та цим його пригоди не закінчилися. Щойно його душа відірвалася від тіла, то перед нею відразу розкрилися небесні двері. І ангели, зустрівши його, стали корити і сварити душу старого: „Ти зовсім не від мудрець. Ти просто був і знову залишився дуже голодним дитиною. Навіщо ти боровся зі своїми єством стільки років. Ти народився впертим ідіотом і помер впертим ідіотом. Ти вважав себе чимось іншим, і його насправді, тому ти так постраждав. Якщо тобі наказано випити чашу бажання — випий її. Якщо перед тобою чаша гордості - випий її. Якщо перед тобою чаша праці - здійсни його. І тоді звільнившись від бажань, гордині і суєти ти зможеш знайти шляхи до мудрості. Іди, прилучися знову на світ — не знайшов своєї мудрості!“ Не минуло й миті, як і знову відчула себе крихітним немовлям, десь під самим, самим серцем про свою матір». Людина перетворюється на чорному вбранні замовчав. Думки, думки і думки каламутила душу Героя. Одкровення, свідомість та мудрість торкнулися її. Нарешті зваживши свої переживання, відповів: «Я випити чашу своєї дружби, я хотів випити чашу влади, і пристрасть любові обпалила мене своїми пекучими променями. Але всі йде від мене. Я відкритий всьому, що здійснюється зі мною. Але він відмовляє мені, воно жене мене самотності. Воно повертає моїй порожнечу мого нерозуміння. Я порожній і покинут».

Тепер на поклик Героя відгукнувся чоловік у пастушої одязі: «Милий юнак, твої слова прекрасні й матері кажуть про багато про що. Я теж хочу ділитися навіть із тобою однієї історією. Якось у далекій країні жив юнак. Він було дуже гарний, дужим і залежно від розумний. Та ось настав час, що його серце загорілося величезної любові до прекрасної дівчині. Вони давно були друзями. Їх рідні та близькі жили, в злагоді. Дівчина як і любила юнака. Але зізнатися один одному звий любові вони не встигли. На країну юнаки налетіла війна і розірвала умиротворення їхнього життя. Він пішов захищати рідний будинок. Вона залишилася чекати свого коханого. Смерть прийшла до них обом в і той ж годину. Але розмова із цієї підступній гостею кожен із новачків вів по- різного. Юнак встав перед Смертю, як гордий і сміливий герой. Він був юний і гарячий, в нього був слів про мир, в нього був слів про кохання, в нього не було слів про життя. Він знав багато що. Він жадав великого. Не було віри в його знанні. Немає істини у цьому. Він був іграшкою до рук фантазії і мирської суєти. Він тоді ще стане Людиною, стане собою. Смерть легко забрала його горде серце, його палкий розум і нестійку віру. Юна дівчина зустріла Смерть спокоєм. Вона навіть помітила свою гостю. Вона не жила переживанням, вона жила жалем, вона жила турботами. Величезна віра у добро, величезна віра у любов, величезна віра у справедливість загального божественного єдності жило її серце. Щасливе милосердя, всепрощаюча чеснота і світле творчість був у її єстві. Вона любила життя, вона любила світ, вона полюбила і Смерть — посланницю її віри, посланницю її єдності, посланницю її вічної життя. Смерть відступила. Це серце було непідвласно їй, ця благість була підвладна їй, це щастя прогнало її, ця любов відібрала в Смерті коханого. Він ніби весняний дощик оросив обличчя дівчини, ніби він пахощі квітів наповнив її ароматом життя, ніби він сонечко опромінив її радістю. Юнак повернувся зі своєю улюбленої. Він розкрив свої очі, вони знову були. Єдність віри принесло у світ Любов. Воно принесло у світ Свідомість. Воно обдарувало їх Вічністю!». Очі оповідача горіли незвичним вогнем. Вони світилися тихим, заспокійливим світлом, а блиск сліз у яких нагадував зоряне небо, разверзнувшееся над Героєм, як колиска його невідомого дитинства. Щось у тому оповіданні розірвало його тишу, висвітлило його розгубленість, воспело її самоту. Щось залило його груди трепетної радістю загального єдності, вогнем сопонимания і кохання, безмежній вірою у собі. Це диво з притчі увірвалося, ввійшло і заповнило усі його єство. Він мовчав. Йому не доводилося сказати. Це можна були лише пережити, стати тим або піти, заперечити свій Шлях, змінити собі, своєму серцю, своїй вірі, своєї обумовленості. Герой встояв, він здобула той, про ніж говорив цей невідомий йому Учитель. Він повірив, він полюбив, його вирішили! Напевно, він став взрослым?!

Тишу перервав чоловік у білому вбранні: «Я бачу, мої друзі проникли в твою душу, в твоє серце й у твій розум. Однак відповідь на твоє запитання ще вичерпаний. Тому вислухай і моє історію. Жив у світі одна людина. Він був дуже вправний у справі. Воно полягала у постійному обмані людей. Він був актором, тому постійно одягався, то юнаків, то дідом, то беззахисною дівчиною, то мужнім воїном. Людям дуже подобалося його мистецтво перевдягання. Вони завжди намагалися дізнатися він чи то це частина або хтось інший. Вони захоплювалися його поданням, цілком забуваючи себе. Багато героїв і образів створив це майстер. І чи завжди людей тішить були обманутися його невеликим хитрощів. Гра є гра. У грі обов’язково потрібно обманутися, а після знайти істину, бо ж грати. Це мистецтво не мало логіки чи розумності. Він був красиво, витончено і допомагало людям прожити життя веселощі і бездумності. Адже, кожен бачив у поданні щось свої вміння і навчався у цьому чудовому досвіді. Так проходили року, століття і тисячоліття. Але майстер після свого чергового уявлення задався питанням про сенсі свого ремесла. І це стало. Світ осиротів і став скушен. Люди перестала бути добрими і злими, світлими і темними, радісними і сумними, розумними і дурними. Вони почали безликими. Вони взагалі перестала бути. Майстер перестав розмірковувати. Його чекало улюблене мистецтво — без мети, велике творчість без початку й кінця, його чекало його майстерність. І радість гри знову опромінила мир».

Вогнище тихо потріскував, взвиваясь височінь чорного неба крихітними іскорками. Герой глибоко замислився над цими нелогічними, не розумними, не людськими словами: «Щоб пізнати себе треба стати собою, наповнитися добротою ще віри і просто жити, жити собі й інших, не жаліючи й беручи до уваги, бути джерелом життя, поза форми, смислу і планів?!». Він розпізнав себе, залишилося знайти свій шлях, свою обумовленість, свою чеснота і свій мастерство.

IV

Герой заснув. Вогнище, зірки, пошуки і переживання — усе розтануло в насолоді небуття солодкої дрімоти. І ось прийшов новий що і він прокинувся. А може, це прокинувся наше маля. Просто тепер вони були об'єднані. Навіть вони, а й просто він. Він розкрив свої заспані очі й подивився світ зовсім з іншому. Він був зовсім ще дитиною. Він був малюком. Його невинність і ніжність оточували його як м’яке світло. Його очі дивилися бездонною блакиттю безмежного довіри. Вони світилася велика, безіменна, мовчазна мудрість. Мудрість єдиної життя. Малюк вже всі, все забув, його чекала нова гра. Гра нового дня. У цьому була його майстерність. Майстерність грати, майстерність завжди бути нове і свіжим. Майстерність не нудитися минулим і чекати майбутнього. Таке це вічне дитинство, така ця споконвічна мудрість. Така сама Життя, така сама Любов. Таке це всеосяжне Єдність. Такий Шлях безцільних пошуків і незайманою любові. Такий шлях Людини. Напевно, такою є Вічність — цей споконвічний немовля. Не заважала їй бути славним і грайливим пустуном. Любов розквітало у його погляді, співала у його подиху, пробуджувалася у його грі свіжістю істини. Тій істини, яку вирікають лише немовлята. Дорогі читачі, бажаю тобі бути прибутковим і завжди залишатися дитиною. Бажаю тобі бути самим безневинним і наївним немовлям — без мети, без сенсу, попри бажання, без занепокоєності, без вчора і завтра. Будь самим дитинством — любов’ю, співчуттям, милосердям, безмежної вірою в Єдність світу. Тільки від цього живого дива зможе народитися твоя мудрість, твоя зрілість, твоя вічна життя. Прислухайся Людина, тебе кличе Свідомість. Єдність пробуджує тебе від сну. Любов сподівається на твоє співчуття і відкритість. Життя кличе тебе играть!

Редакция 23. 03. 04 года.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой