Сохранить людське у пеклі ГУЛАГа

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Литературоведение


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Сохранить людське у пеклі ГУЛАГа.

(рассказ А. І. Солженіцина «Один день Івана Денисовича»).

План.

Глава I. Біографія та художній світ А. І. Солженицына.

Глава II. Радянська людина в тоталітарному обществе.

§ 1. Доля оповідання «Один день Івана Денисовича.

§ 2. Головний герой рассказа.

§ 3. Система образів і ідейний зміст рассказа.

§ 4. Категорії часу й простору в рассказе.

§ 5. Епоха, отражённая в произведении.

§ 6. Мовні особливості рассказа.

Заключение.

Общие выводы.

Список використаної литературы.

Ім'я Олександра Солженіцина, довгий час що під забороною, нарешті з права зайняло своє місце у історії російської літератури радянського периода.

Після виходу «Архіпелагу ГУЛАГу» (яке відбулося лише 1989 року) ні у російській, ні з світовій літературі й не залишалося творів, які представляли б велику небезпеку для радянського режиму. Ця книга розкривала всю сутність тоталітарної держави. Пелена брехні, котрі самообману, усе ще застилавшая очі багатьом наших співвітчизників, спадала. Лише після, які вдалося зібрати у книзі, було розкрито з разючою силою емоційного впливу, з одного боку, і з силою документального свідоцтва — з іншого, уже не дивовижно і страшно.

Проте починався А. І. Солженіцин як письменник ні з повістей і бурхливих романів, і з оповідання «Один день Івана Денисовича», написаного 1959 року. Він першим показав радянському читачеві ту зворотний бік життя, яку воліли мовчати; він засудив нелюдську систему і заклав реалістичний характер справді народного героя. Тому дослідження цього твору з позиції сучасного читача був і залишається актуальним. До того ж, попри загальний інтерес творів Солженіцина, творчість його як і залишається недостатньо исследованным.

Мета нашої роботи — визначити зв’язок між темою творчості А. Солженіцина і фактами його біографії; виявити ідейний зміст оповідання «Один день Івана Денисовича»; розглянути систему образів; розкрити його мовні особенности.

Досягнення поставленої мети нами використовувалися такі методи дослідження: описовий, семантико-стилистический, метод компонентного аналізу, метод контекстного анализа.

Практична цінність нашої роботи залежить від можливості її використати в уроках літератури в партії 11 класі середньої школы.

Структура роботи. Воно складається з запровадження, двох глав, укладання, загальних висновків, і списку використаної литературы.

Глава I. Біографія та художній світ А. І. Солженицына.

Як зауважив дослідник творчості письменника А. Архангельський, «доля Олександра Ісайовича Солженіцина складалася не завдяки, а всупереч» (1, с. 7).

Він народився 11 грудня 1918 року Исаакия Солженіцина і Таїсії Щербак; рано вже не ходжу до церкви (бо всі храми після революції 1917 р. року закрили); вступив до комсомолу і став старостою класу. «Йому, здавалося, написано було в роду перетворитися на правовірного марксист. Нехай особисто чесного, нехай щирого, однак ладна — як і герої багатьох його книжок (лейтенанту Зотову у своєму оповіданні „Випадок на станції Кочетовка“; Льву Рубіну у романі „У колі першому“) — поступитися заради ідеї Соціалізму чужій людської життям. Не перетворився.» (1, с. 8).

Після закінчення школи А. І. Солженіцин навчався відразу у двох інститутах — в Ростовському університеті на фізматі і заочно московському Інституті філософії та літератури; мріяв стати письменником. Пізніше Солженіцин скаже, що міг стати таких як багато радянські письменники — співаком революції" і «соціалістичного» гуманизма.

Проте доля надіслала йому два випробування. Почалася війна. 18 жовтня 1941 року його призвали б в армію. Він пройшов шлях від Орла до Східній Прусії, отримав бойові нагороди: орден Великої Вітчизняної війни 2-го ступеня та орден Червоного Прапора. Але саме у цей короткий час він починає усвідомлювати, що живе занадто бездушній життям, що він упоён офіцерської владою, правом командувати. Напружена духовне життя, роздуми історію революції призводять до сомненьям, які капітан Солженіцин наївно довіряє пошті, ділячись ними з другом.

У 1945 року обох заарештували. Солженіцин отримав вісім років надійшло виправно-трудових таборів, п’ять із що їх провів у таборах Підмосков'я й допомогу Москви, що три — у Середній Азії. Це було отримано друге випробування. Доля розпорядилася тож він як побачив усіма колами тюремного пекла, а й став у 1952 року свідком повстання ув’язнених в Экибастузе.

Засланий у вічне поселення до Казахстану вже склав про себе, в пам’яті кілька розповідей та п'єс, замысливший величезна праця історію Росії, Солженіцин невдовзі довідається у тому, що хворий на рак І що жити йому кілька місяців. Але сталося диво: рак відступив. Солженіцин побачив у цьому Божий Промисел: йому дана відстрочка, щоб він міг розповісти за усіх, загиблих страждання російського народу після 1917 года.

Поборником і подвижником Божим називає себе письменник: «я — не я, і мій літературна доля — мій, а всіх мільйонів, хто доцарапал, не дошептал, не дохрипел своєї тюремної долі, своїх табірних открытий».

Так народжуються з-під пера Солженіцина і дивом пробиваються до читача «Один день Івана Денисовича» (1962), «У колі першому» (1968, 1978), «Архіпелаг ГУЛАГ» (1973−1980).

Книгу «Архіпелаг ГУЛАГ» (ГУЛАГ — Головне управління таборів НКВС) Солженіцин вважає головним твором свого життя. Тут описана історія радянських таборів і лише репресивного апарату період із 1918 по 1956 рік. Письменник присвятив свою працю «всім, кому вистачило життя звідси розповісти. І нехай вибачать вони мені, що не побачив, не все згадав, не про всьому здогадався». А побачив він усе ж дуже багато: цілу країну відносини із своїми законами, правителями і підданими, «малу зону» у складі «великий зони» — Союзу Радянських Соціалістичних Республик.

Паралельно зі книжками про ГУЛАГу А. Солженіцин створив ряд творів про сенс буття, про людської відповідальності, про добро і зло («Матрёнин двір», «Випадок на станції Кочетовка»), про життя і смерть («Раковий корпус»).

Лише з названих творів з’явилися торік у радянській пресі. Більшість текстів публікувалося у країнах, а СРСР вони поширювалися таємно, видрукувані на машинках і навіть просто переписані від руки.

Усе це були не дратувати влади. У 1969 року Солженіцина виключили зі Спілки письменніиків. Найбільш злісний характер цькування письменника придбала після присудження йому Нобелівської премії (1970 рік). Затим публікації за кордоном «Архіпелагу ГУЛАГ» письменника насильно вислали з страны.

Після нетривалих поневірянь в Європі Солженіцин влаштувався США, у штаті Вермонт, і розпочав здійсненню свого давнього грандіозного задуму: він пише хронику-эпопею про Росію між серпнем 1914 і квітнем 1917 року. Результатом багаторічної праці став багатотомний роман «Червоне колесо». У цьому вся розповіді про передреволюційних роках та про революції Солженіцин шукає запитання у тому, що було джерелом того скорботного шляху, яким довелося пройти Росії у наступні 70 лет.

Але тут, в Вермонті, написані багато публіцистичні статті А. І. Солженіцина, який закликає «немає по брехні», а, по совісті; стверджує «каяття і самообмеження як категорії національної життя»; пише, що релігія має повернути народу духовність. Його максималізм не знає меж. У Західній суспільстві, поддерживавшем їх у боротьбі прав людини, — А. Солженіцин розгледів серйозний духовний криза. У «Гарвардської промови» він висловився ознаки цієї кризи з такою ж обуренням, ніж про вітчизняному лібералізмі і словоблудді (звідси — його стаття «Образованщина»).

Оспівавши російського людини, російський народ, російську державність, він тим щонайменше закликав відмовитися від колонізованих російськими територій і зосередитися розвиток Півночі і Сибіру («як облаштувати Росію»). Емігрант мимоволі, він різко негативно сказав про добровільних емігрантів, вважаючи, місце російського людини — Батьківщині (він повернулося на Росію у 1994 року). Революційним шляхах зміни громадської життя він протиставив еволюцію, вирішальний чинник якої оголосив не особисту свободу, а духовну спільність людей.

А. Солженіцина часто критикували критикують через те, що не з «демократами», не з «патріотами». Він — з Росією, де, на його переконання, все партії і повинні об'єднатись у спільній справі облаштування родины.

Сфера постійної роботи А. Солженіцина — російський національний характері і історія Росії ХХ століття переважають у всіх драматичних і героїчних моментах.

Цим обумовлений і вибір героїв, зазвичай, це — рядовий російський людина: мужик-крестьянин («Один день Івана Денисовича»), вчорашній зек, інтелігент у першому поколінні Олег Костоглотов («Раковий корпус»), математик і філософ Нержин («У колі першому») чи юнак Саню Лаженицын, робить перші життєві кроки («Червоне колесо»). Навколо такого персонажа — цілий світ, народ всій Росії. «Чи свідчить письменник про маленькій селі, таборі чи ракове корпусі лікарні, він художньо моделює всю Росію. Такий масштаб авторського погляду корисно художнику зберігати вірність життєвих реалій, відданість документальної точності» (4, з. 162).

З книжок А. Солженіцина з абсолютної точністю встановити, в якому таборі відбувалися події «дня Івана Денисович», як і «шарашці» — дію «Кола першого», якій галузі розташований «Матрёнин двір» у якій лікарні Ташкента перебувати «Раковий корпус».

Принцип сполуки одиничного і спільного письменник поширює й на художнє час. Перед створенням майже кожного твори письменник іще з пунктуальністю історика відвідує архіви і наукові бібліотеки, становить великі картотеки, досьє, хронологічні таблиці. Але остаточний текст вбирає у собі не довге і безупинне перебіг часу, а концентровано изображённое головна подія. Сам письменник називає це принципом узлов.

Найповніше цей був реалізований у циклі «Червоне колесо», де Солженіцин робить хронологічними вузлами романів катастрофу 1914 року у Східній Прусії долю Столипіна, жовтневі хвилювання 1916 року у Росії і близько ленінські дії цей час, Лютневу революцію з її парадоксами і, нарешті, приїзд Леніна на квітні і последовавшую для цього підготовку Жовтневого перевороту. «Розповідь в отмеренных термінах» — так визначив жанр «Червоного колеса» сам писатель.

Отже, сюжет набуває філософське значення, виводить читача подумати про про закони історії. Часто цьому сприяють назви твори. Словосполучення «одного дня» викликає думка про тривалості життя героя у важких, нелюдських умовах; «коло перший» каже читачеві про наявність інших, ще більше страшних кіл всесвітнього пекла. У заголовку «Раковий корпус» таїться символічний підтекст: промову на книзі йде хворобу всієї страны.

Глава II. Радянська людина в тоталітарному обществе.

§ 1. Доля оповідання «Один день Івана Денисовича».

У творчості А. И. Солженицына присутні тільки великі епічні полотна, а й твори малого жанру — оповідання. «Стиснення часу й концентрація простору — одна з основних законів у художньому світі письменника». (6, з. 164).

Розповідь «Один день Івана Денисовича» — розповідь про один щасливому дні укладеного щ — 854 — став дебютним виступом автора в друку. Він було написано за за три тижні в 1959 року. Після ХХII З'їзду КПРС, наприкінці 1961 року, друг Солженіцина по марфинской шарашці, видатний германіст і перекладач Лев Копєлєв відніс рукопис до наукового журналу «Новий світ», головним редактором якого тоді був А. Т. Твардовский. Для її публікації у № 11 за 1962 рік знадобилося особисте дозвіл Н. С. Хрущева.

Розповідь приніс А. Солженицыну популярність, і потім і слава. У 1963 року письменник було висунуто на здобуття Ленінської премії, яку, як пише літературознавець А. Архангельский, «на щастя, недоотримав. На щастя — оскільки цей період „партійно-радянського“ визнання міг перетворитися на затяжний союз, результатом почала б поступова здавання всіх позицій, і творчість, підлегле логіці компромісу» (2, з. 14).

§ 2. Головний герой рассказа.

Героя оповідання, Івана Денисовича Шухова, Солженіцин наділив не свого власного біографією інтелігента — офіцера, заарештованого за необережні вислови щодо Леніна Сталіна в листах другу, а значно більше народної - селянина — солдата, що у табір за одноденне перебування на полоні. Письменник зробив свідомо, оскільки саме такі люди, на думку автора, і його вирішують зрештою долю країни, несуть заряд народної моральності, духовности.

Звичайна й те водночас незвичайна біографія героя дозволяє письменнику відтворити героїчну і трагічну долю російського людини ХХ столетия.

Читач дізнається, що Іван Денисович Шухов народився 1911 року у селі Темченево, що він, як мільйони солдатів, чесно воював, після поранення він, не долечившись, поспішив повернутися в фронт. Біг з полону і разом із тисячами бідолах — окруженців потрапив у табір як нібито виконував завдання німецької розвідки. «І який завдання — ні Шухов сам він не міг придумати, ні слідчий. Ось і залишили просто — задание».

У Шухова залишилася волі сім'я. Думки неї допомагають Івану Денисовичу зберегти у висновку людську гідність надію краще майбутнє. Проте передачі надсилати він дружині заборонив: «Хоча волі Шухову легше було годувати сім'ю цілу, чому тут одного себе, але знав він, чого ті передачі стоять, і знав, що років його з сім'ї не потягнеш. Так краще без них».

У таборі Іван Денисович стане «придурком», тобто тим, хто хабар чи якісь інші послуги начальству влаштувався на тепленьке місце в табірної адміністрації. Шухов не змінює віковим мужицьким звичкам і «не зронює», не принижується через сигарети, через пайки і вже тим більше вилизує тарілки і доносить на товарищей.

По відомої селянської звичці Шухов поважає хліб (носить їх у спеціальному карманчике, у чистій ганчірочці); коли їсть, знімає шапку. Не гребує і заробітками, а «на чуже добро черева не распяливает».

Ніколи не симулює Шухов хвороби, а захворівши всерйоз, поводиться в санчастині винувато («Ось что… Николай Семенович… я на кшталт это… болен,» — совісно, начебто заздрячись на чуже, сказав Шухов).

Особливо яскраво народний характер персонажа вимальовується в сценах роботи. Іван Денисович і муляр, і пічник, і чоботар. «Хто два справи руками знає, та ще і… 10 підхопить», — каже Солженицын.

Навіть у умовах неволі Шухов береже і ховає майстер в руках уламок пилки перетворюється на шевський ніж. Мужицький господарський розум не може змиритися з перекладом добра. І Шухов, ризикуючи спізнитися до ладу й можуть бути покараним, не іде зі будівництва, ніж викидати цемент.

«Хто роботу міцно тягне, той над сусідами на кшталт бригадира стає», — каже писатель.

Людське гідність, рівність, свобода духу, за Солженіциним, встановлюються у праці, саме у процесі роботи зеки шумлять і навіть веселяться, хоча й дуже символічним і те факт, що ув’язненим доводиться будувати новий табір, в’язниці для самих себя.

Шухов протягом оповідання переживає лише табірний день («Таких днів, у його терміні від дзвінка до дзвінка було 3 тисячі шістсот п’ятдесят три. Через високосні років — дні зайвих набавлялось»…). День щодо щасливий, коли, як визнає Солженіцинський герой, «видався багато удач: до карцера не посадили, на соцгородок бригаду не вигнали, ополудні він ухилився кашу, бригадир добре закрив процентовку, стіну Шухов клав весело, з ножівкою на шмон не попався, підзаробив ввечері у Цезаря і табачку купив. Не захворів, перемогся».

Проте цей «нічим незатьмарений» день справляє на читача досить тяжке враження. Адже хороший, совісний людина Іван Денисович постійно повинен думати лише у тому, як не пропасти, прогодуватися, не замерзнути, добути зайвий окраєць хліба, не розгнівити наглядачів і табірних офіцерів… Можна лише здогадуватися, як важко доводиться то менш щасливі дні. Та все ж Шухов знаходить час розмірковувати про рідному селі, у тому, як там облаштовується життя, у якому він розраховує включитися після звільнення. Його турбує, що мужики не працюють у колгоспі, проте переважно йдуть на відхожі промисли, заробляють не курною роботою — розфарбуванням килимів. Іван Денисович, а разом із і автор цих, розмірковує: «Легкі гроші - які й не веселять нічого, та відчуття цього немає, що ось, мовляв, ти заробив. Правильно старі говорили: внаслідок чого не доплатишь, того і не доносиш. Руки у Шухова ще добрі, смогают, не вже він волі ні пічний роботи знайде, ні столярній, ні жестяной?»

Серед критиків довгий час не вщухали суперечки, позитивний чи герой Іван Денисович. Бентежило очевидно: він сповідував табірну мудрість («Крекчи так гнися. А упрешся — переломишься»), а чи не кидався, як майже все герої радянської літератури, «у бій із вадами». (До чого наводила за тих умов ця «боротьба» О. Солженіцин показав з прикладу кавторанга Буйновского). Ще більше сумніву викликало проходження героя іншому табірному правилу: «Хто кого зможе, той цього й гризе». У оповіданні є епізод, коли герой відбирає піднос у слабака, з великою вигадкою «веде» толь, обманює жирномордого кухарі. Проте кожен цю раз Шухов діє для особистої користі, а бригади: нагодувати товаришів, заколотити вікна і зберегти здоров’я солагерников.

Найбільший подив у критиків викликала фраза у тому, що Шухов «вже сам він не знав, вже хотілося волі чи ні». У ньому, проте, є дуже суттєвий для письменника сенс. Тюрма, за Солженіциним, величезне зло, насильство, але страждання і со-страдание сприяють морального очищення. «Жилаве, не голодне і сите стан» прилучає людини до більш високому моральному існуванню, об'єднує зі світом. Недаремно ж заявляв письменник: «Благословляю тебе, в’язниця, що був у моєї жизни».

Іван Денисович Шухов — герой не ідеальний, а цілком реальний, узятий із гущі табірне життя. Не скажеш, що він немає недоліків. Він, наприклад, по-селянськи боїться перед будь-яким начальством. Не може, в силу малообразованности, вести учений розмову з Цезарем Марковичем. Проте усе це не применшує головного у солженіцинському герої - його волю до життя, прагнення це життя прожити над збитки іншим державам і почуття виправданості власного бытия.

Ці якості Івана Денисовича ми змогли винищити довгі роки, проведені у ГУЛАГе.

§ 3. Система образів і ідейний зміст рассказа.

Решта персонажів твори побачені хіба що очима головного героя. Є у тому числі ті, хто викликає в нас відверту симпатію: це бригадир Тюрин, кавторанг Буйновский, Олексійко — баптист, колишній в’язень Бухенвальда Сенька Клевшин і ще. По-своєму симпатичні і «недоумок» колишній московський кінорежисер Цезар Маркович, устроившийся на легку і престижну роботу у табірної конторе.

Є, навпаки, такі, хто в автора, головний герой і ми, читачів, нічого, крім стійкого відрази, не викликають. Це — колишній великий начальник, нині опущений зек, готовий вилизувати чужі тарілки і підбирати недопалки, Фетюков; десятник — донощик Дэр; заступник начальника табори за режиму холоднокровний садист лейтенант Волковой.

Негативні герої ніяких власних ідей у оповіданні не висловлюють. Їх постаті просто символізують ті чи інші засуджені автором й головним героєм негативні сторони действительности.

Фетюков, наприклад, уособлює життєву безпорадність і паразитизм людей з табірного «потоку 37-го року» — колишніх партійних і радянських керівників, раніше які санкціонували розкуркулювання селян репресії проти безпартійної інтелігенції, і потім теж стали жертвами сталінських чисток.

А лейтенант Волкової - це символ жорстокості тоталітарного держави, знайшов своє згусток в ГУЛАГе.

Інша річ — герої позитивні. Вони проводять друг з одним часті суперечки, свідком (але з учасником) яких стає Іван Денисович. Ось кавторанг Буйновский, чоловік у таборі новий термін і до місцевих порядків не привчений, сміливо кричить Волковому: «Ви права й не маєте людей на морозі роздягати! Ви дев’яту статтю кримінального кодексу не знаєте!..» Шухов ж про себе, як зек, коментує: «Мають. Знають. Це ти, брат, ще знаешь».

Тут письменник демонструє крах надій тих, хто щиро відданий радянської влади і вважав, що стосовно їх скоєно беззаконня і треба лише домогтися неухильного і точного дотримання радянських законів. Іван Денисович разом із Солженіциним чудово знає, що такий спір Буйновского з Волковим непросто безглуздий, а й дуже небезпечна зайве гарячого зека, що ніякої помилки із боку табірної адміністрації, ясна річ, немає, що, ГУЛАГ — добре налагоджена державна система і що вони виявилися у таборі сидять не внаслідок фатальний випадковості, а оскільки комусь нагорі це потрібно. Шухов підсміюється у душі над Буйновским, ще забули командирські звички, які у таборі є безглуздими. Іван Денисович розуміє, що кавторангу треба буде упокорити їхню гординю, щоб вижити під час присудженого йому двадцятип’ятирічного терміну. Але з тим він відчуває, що зберегти силу волі і потрібна внутрішній моральний стрижень кавторанг скоріш вціліє у пеклі ГУЛАГу, ніж опущений «шакал» Фетюков.

Бригадир Тюрин, табірний ветеран, розповідає сумну історію своїх лихих пригод, що сіло, що ще 1930 року пильні командир і комісар полку вигнали його з армії, отримавши повідомлення, що тюринские батьки розкуркулені: «Між іншим, в 38-ом на котласской пересилання зустрів я свого колишнього комвзводу, теж йому десятку засунули. Так дізнався від цього: і той комполку, і комісар — обидва розстріляні в тридцять сьомому. Там вже їх було пролетарі чи кунаки. Мали совість чи або не мали… Перехрестився що й кажу: «І все-таки ти є, творець, на небі. Довго терпиш, так боляче бьешь…».

Тут Солженіцин вустами бригадира декларує теза у тому, що репресії 1937 року стала Божої карою комуністам за нещадний винищування селян на роки насильницької коллективизации.

Практично всі персонажі оповідання «Один день Івана Денисовича» допомагають автору висловити свої основні ідеї щодо про причини і наслідків репрессий.

§ 4. Категорії часу й простору рассказе.

Проза А. И. Солженицына має якістю граничною переконливості у передачі життєвих реалій. Розказана ним історія про один день із цивілізованого життя укладеного сприймалася першими читачами як документальна, «непридуманная». Справді, більшість персонажів оповідання — справжні, піти з життя взяті натури. Такі, наприклад, бригадир Тюрин, кавторанг Буйновский. Тільки образ головний герой оповідання Шухова, за свідченням автора, складено із солдата артилериста тієї батареї, якої командував на фронті Солженіцин, і з укладеного № 854 Солженицына.

Прикметами непридуманной реальності наповнені описові фрагменти оповідання. Такі портретна характеристика самого Шухова («голена, беззуба і ніби усохшая голова»; його манера рухатися; скривлена ложка, що він дбайливо ховає за халява валянка і т.п.); ясно намальований план зони з вахтою, санчастью, бараками; психологічно переконливе опис почуттів укладеного під час обшуку. Будь-яка деталь поведінки в’язнів чи його табірного побуту передано майже фізіологічно конкретно.

При уважному прочитанні оповідання з’ясовується, що ефект життєвої переконливості та психологічної достовірності, вироблений розповіддю, — результат досягнуто не лише свідомого прагнення письменника до максимальної точності, а й слідство його неабиякого композиційної майстерності. Вдале висловлювання про художньої манері Солженіцина належить літературознавцеві Аркадию Белинкову: «Солженіцин заговорив голосом великої літератури, у категоріях добра і зла, життя і смерть, влади й общества… Он заговорив про один день, тому випадку, одному дворі… День, двір, та випадок — це прояви добра і зла, життя і смерть, взаємовідносин чоловіки й общества».

У цьому вся висловлюванні літературознавця точно помічена взаємозв'язок формально-композиционных категорій часу, простору й сюжету з нервовими вузлами проблематики Солженицына.

Один день була в оповіданні Солженіцина містить згусток долі людини. Слід звернути увагу на надзвичайно високий рівень деталізованості розповіді: кожен факт дробиться на дрібні складові, більшість яких подається великим планом. Надзвичайно старанно, скрупульозно стежить автор, як він герой вдягається до виходу з барака, як і надіває ганчірочку — намордник чи як скелета об'їдає ж в супі дрібну рыбешку.

Така пунктуальність зображення мусила утяжелить розповідь, уповільнити його, однак цього немає. Увага читача як не втомлюється, але ще більше загострюється, а ритм розповіді не стає монотонним. Річ у тім, що солженицинский Шухов поставлене ситуацію між життям і смертю; читач заряджається енергією письменницького уваги до обставин цієї екстремальній ситуації. Кожна дрібниця для героя — в буквальному значенні питання життя і смерть, питання виживання чи помирання. Тому Шухов (а разом із і найнедовірливіший читач) щиро радіють кожною знайденою штучці, кожної зайвої крихті хлеба.

День — та «вузлова» точка, якою у своєму оповіданні Солженіцина проходить вся людське життя. Саме тому хронологічні і хронометричні позначення з тексту мають що й символічного значення. «Особливо важливим є, що зближуються друг з одним, часом майже стаючи синонімами, поняття „день“ і „життя“. Таке семантична зближення здійснюється через універсальне у своєму оповіданні поняття „термін“. Термін — те й отмеренное укладеним покарання, і внутрішній розпорядок тюремної життя, і - саме важливе — синонім людської долі й нагадування найголовніше, останньому терміні людського життя» (4, з. 169). Тим самим було тимчасові позначення набувають у оповіданні глибинну морально — психологічну окраску.

Важливість категорії часу у оповіданні підкреслюється тим, що його і фрази присвячені саме часу («О п’ятій ранку, як відомо, пробило підйом — молотком про рейок у штабного барака». — «Таких днів, у його терміні від дзвінка до дзвінка було 3653. Через високосні років — дні зайвих набавлялось»…)

Місце дії цього також надзвичайно важила у оповіданні. Простір табору вороже в’язням, особливо небезпечні відкриті ділянки зони: кожен укладений поспішає якнайшвидше перебігти ділянки між приміщеннями, воно побоюється бути захопленим у тому місці, поспішає прошмигнути в укриття барака. На противагу героям російської класичної літератури, традиційно люблячим широчінь, далеч, Шухов та її солагерники мріють про рятівної тісноті укриття. Барак виявляється їм домом.

«Простір у своєму оповіданні вибудовується концентричними колами: спочатку описаний барак, потім окреслена зона, потім — перехід по степу, будівництво, після чого простір знову стискається до розмірів барака» (3, з. 183).

Замкненість кола у мистецькій топографії оповідання отримує символічного значення. Огляд в’язня обмежений оточене дротом окружністю. Ув’язнені відгороджені навіть від неба. Зверху їх безперервно засліплюють прожектора, нависаючи так низько, що ніби позбавляють людей повітря. Для себе не мають горизонту, немає неба, немає нормального кола життя. Але є ще внутрішнє зір укладеного — простір пам’яті; а ньому долаються замкнуті окружності і виникають образи села, Росії, мира.

§ 5. Епоха, відображена у произведении.

Створенню узагальненої картини пекла, якою був приречений радянський народ (а Солженіцин своїм твором доводить, що укладені радянських таборах і в’язницях перебувають у значно більше важкому і безправне, ніж у царської Росії), сприяють запроваджене розповідь епізодичні персонажі зі своїми трагічними судьбами.

Уважний читач неспроможна не помітити, що історію тоталітаризму О. Солженіцин веде ні з 1937 року, не зі сталінських, як тоді говорили, «порушень норм державної влади і партійного життя», і з перших післяжовтневих років. Зовсім ненадовго з’являється у оповіданні безіменний старий зек, котра сидить з підстави радянської влади, беззубий, вимотаний, але, як відомо народні персонажі у О. Солженіцина, «не дуже до слабкості ґнота — інваліда, а до каменю тесаного, темного».

Простий підрахунок скрупульозно зазначених письменником термінів укладання солагерников Івана Денисовича показує, перший бригадир Шухова Кузьмін був арештований «рік великого перелому» — в 1929 р, а нинішній, Андрій Прокопович Тюрин, — в 1933 р, названого на радянських підручниках історії «роком перемоги колгоспного строя».

У невеличкому оповіданні умістився цілий перелік несправедливостей, народжених системою: нагородою за мужність у полоні став для сибіряка Єрмолаєва і героя Опору Сеньки Клевшина десятирічний термін; за віру в Бога при оголошеної Сталінської Конституцією свободі віри страждає баптист Олексійко. Система нещадна і до 16-летнему хлопчику, що мав до лісу їжу; і до капітана другого рангу вірному комуністу Буйновскому; і до бендеровцу Павлу; і до інтелігентові Цезарю Марковичу; і до естонцям, вся провину яких — у бажанні свободи для над народом. Злим іронією звучать в тому сенсі, що Соціалістичний містечко будують заключенные.

Отже, щодо одного дні й нікого одному таборі, зображених в оповіданні, письменник сконцентрував ту зворотний бік життя, що була перед ним таємницею під сімома печатками. Засудивши нелюдську систему, письменник водночас створив реалістичний характер справді народного героя, зумів пронести крізь ці випробування і зберегти найкращі риси російського народа.

§ 6. Мовні особливості рассказа.

Відтворюючи образ простого російського людини, О. Солженіцин домагається майже повного злиття авторського голосу і промови героя.

У композиційному відношенні цікаво, що все розповідь вибудований як несобственно-прямая мова Івана Денисовича. Повідомляючи про табірної життя, письменник міг би обрати іншу розповідну манеру. Це могло б б бути епічне розповідь «від автора» чи, навпаки, розповідь від першого особи, від імені героя. Солженіцин ж віддав перевагу такій формі розповідання, що дозволяла гранично зблизити думку мужика з позицією автора. Такий художній ефект найкраще досягається використанням невласно-прямої промови: розповідається як у тому, що міг би повідати нашого героя твори, а й речах, навряд чи досягнутих його розумінню. У цьому сама манера мовного висловлювання визначається властивими сказовой промови просторечиями і діалектизмами, і навіть запровадженням табірного жаргона.

А.И. Солженицын досить скупо використовують у оповіданні переносні значення російських слів, воліючи початкову образність і домагаючись максимального ефекту промови. Додаткову експресію надають тексту нестандартно використані фразеологізми, прислів'я і приказки у мові героя. Він здатний надзвичайно стисло й влучно двома — трьома словами визначити суть події чи людського характеру. Особливо афористично звучить мова героя в кінцівках епізодів чи описових фрагментов.

Взагалі Солженіцин вважає, що з часом «сталося иссушительное збіднення російської», а сьогоднішню письмову мову називає «затертої». Втрачено багато народні слова, фразеологізми, синонимы.

Бажаючи «відновити накопичені, і потім втрачені багатства», Солженіцин як становив «Російський словник мовного розширення», а й використовував матеріал цього словника у своїх книжках, в частковості у своєму оповіданні «Один день Івана Денисовича». Художник часто вживає окказиолизмы і словосполучення, які з вже наявних мовних одиниць, але у незвичайних значеннях: «другоданная життя» (про выздоровывшем людині), «женобесие» (про развратничестве). Дуже виразні освічені автором прислівники: «впробежь, поизнову, напроброс, наразбив». Любить він і дієслівні фориы з приставками: «приудобился. Задрог, позбутися, изнахалился». Народний, просторечный характер набувають слова зі зміненим чередующимся звуком: «застыживался, непокорчивая».

Що ж до синтаксису, А. И. Солженицын уникає розтягнуті періодів, насичуючи текст короткими рубаними фразами, синтаксичними повторами, емоційно забарвленими вигуками та правовими питаннями. Будь-яка випадковість описи, будь-який погляд чи оцінка — усе це передано через сприйняття самого героя.

Можна відзначити, що мовні пошуки Солженіцина надали впливом геть багатьох письменників, зокрема на В. Астафьева, В. Распутина, Ф. Абрамова.

Заключение.

А чим притягує нас творчість А. И. Солженицына? Правдивістю, болем за те що, прозорливістю. Письменник, історик, він постійно попереджає нас: не потеряйтесь в истории.

«Скажуть нам: що в змозі література проти безжалісного тиску відкритого насильства? А забудемо, що насильство не те й не здатне жити одне: воно неодмінно сплетено з брехнею, — писав А. И. Солженицын. — А потрібно зробити простий крок — не у брехні. Нехай це спадає у світ і навіть панує у світі, — але з через мене». Письменникам і художникам доступно більше: перемогти лож! Солженіцин був і залишається таким письменником, що переміг брехня. «А своїми творами він як спорудив монументальний пам’ятник мільйонам замучених упродовж свого радянської влади, а й нещадний вирок тоталітарної системі, довівши своїх читачів її нелюдськість і історичну приреченість». (5, з. 49).

Общие выводы.

1. Формування А. И. Солженицына як письменника — викривача тоталітарного держави відбулося під впливом важких життєвих випробувань: війною, і исправительно — трудовими лагерями.

2. Основною темою творчості письменника — історія Росії сучасності у всіх її драматичних і героїчних моментах. Основний герой — рядовий російський человек.

3. Стиснення часу й концентрація простору — одна з основних законів у художній світі А. И. Солженицына.

4. Розповідь «Один день Івана Денисовича» — дебютне твір автора, що принесло йому відомість і славу.

5. Герой оповідання — крестьянин-солдат, що має заряд народної моральності й духовності, що саме такі люди, на думку письменника, і його вирішують зрештою долю страны.

6. І головне герой, й інші персонажі - як позитивні, і негативні - допомагають А. И. Солженицыну висловити свої основні ідеї щодо про причини і наслідків сталінських репрессий.

7. Значну роль оповіданні грають категорії часу й пространства.

8. У оповіданні відбито епоха тоталітаризму у Радянському Союзі, створена узагальнена картина пекла, якою був приречений радянський народ.

9. Розкриття теми і ідеї оповідання сприяють мовні особенности.

10 А. И. Солженицын — письменник, який переміг брехня, який виніс нещадний вирок тоталітарної системе.

Использованная литература.

1. Архангельський А. «Поезія і справді. — в кн: Росіяни письменники — лауреати Нобелівської премії. Олександр Солженіцин. — М. «Молода гвардія», 1991. 2. Агеносов В. В. О. Солженіцин. — М. 1999 р. 3. Нивка Ж. Солженіцин — М. 1992 р. 4. Паламарчук П. Олександр Солженіцин: Путівник .- 1991 Р. 5. Соколов Б. Зберегти людське у пеклі ГУЛАГу (розповідь О. Солженіцина «Один день Івана Денисовича») — М. 1992 р. 6. Чакмаев У. Олександр Солженіцин. Життя невпинно й творчість. — М. 1994 р. 7. Солженіцин А.І. Вибране -М. Молода гвардія. 1991 г.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой