Информатизация в юриспруденції: правової режим інформаційних ресурсів

Тип роботи:
Реферат
Предмет:
Право


Дізнатися вартість нової

Детальна інформація про роботу

Витяг з роботи

Информатизация в юриспруденції: правової режим інформаційних ресурсов

Разуваев Володимир Эдуардович

Для розкриття поняття «правової режим інформаційних ресурсів» необхідно краще визначитися з тим, що розуміється під правовим режимом, у яких його суть. З узагальнюючої погляду, під режимом розуміється встановлений порядок будь-яких речей, їх використання, володіння, розпорядження ними, і навіть порядок взаємовідносин, утворюють певній сфері. Отже, правової режим — це особливий порядок правовим регулюванням, встановлений державою як правових і забезпечений силою державного примусу. З наведеного вище тези видно, що правової режим обумовлений наявністю конкретного порядку. Натомість порядок є технологічну послідовність скоєння одних дій за іншими. Як слушно відзначають автори Малька А. У. і Родіонов Про. З., «правові режими забезпечують стійке нормативне регулювання групи громадських відносин, певної ділянки соціального життя, сприяє оптимальному використанню конкретних объектов». 1

Сказанное дозволяє говорити, що з встановлення правового режиму необхідно послідовне технологічне виконання певних дій, порушення порядку виконання яких може викликати у себе неадекватність правових норм дійсності. Ефективне функціонування правового режиму припускає скоєння, по-перше, логічно обгрунтованих, і, по-друге, закономірно і послідовно що випливають із попередніх, дій. Перш, ніж користуватися будь-яким технічно складним предметом, для дієвого його функціонування було б вивчити інструкцію по експлуатації, т. до. невивчення (або незнання взагалі) мінімальних експлуатаційні вимоги може призвести до сумних наслідків (у разі - до поломки). Вищеописаний приклад, мій погляд, повною мірою відбиває іманентну сутність справжньої роботи.

Безусловно, режим інформаційних ресурсів встановлюється про те, щоб дати можливість їх власнику розпоряджатися вони за своєму розсуду: надавати в користування іншим особам, продавати, дарувати, змінювати, отримувати певну вигоду від використання, і навіть обмежувати доступ. Принципово важливим виступає твердження у тому, що правової режим інформаційних ресурсів зумовлює цивільний оборот, складаний серед суб'єктів інформаційного обміну по приводу інформаційних ресурсів. З метою забезпечення нормального функціонування зазначеного обороту Закон про інформацію встановлює готовий до цього термін — «інформаційні ресурси» (ст. 2), і навіть вводить принципи правової режиму інформаційних ресурсів (глава 2).

Позиция законодавця з приводу визначення поняття інформаційних ресурсів виражена в ст. 2 Федерального закону «Про інформацію, інформатизації і захист інформації». Під ними розуміються «окремі документи й окремі масиви документів, документи і масиви документів мають у інформаційних системах (бібліотеках, архівах, фондах, банках даних, інших системах)». Законодавець не свідчить, що інформаційні ресурси — це, передусім, інформація, а вже потім — документ себто будь-якого носія. У документах, які у інформаційних системах, неодмінно наявна інформація, але інформація особливий. Та, яка оброблена і зафіксована певним чином. Про опрацюванні та фіксації інформації, тобто. про порядок документування інформації, мова може бути трохи нижче, тому має нині сенсу розкривати цих понятий.

В час доволі використовується поруч із категорією «інформаційні ресурси» поняття «інформаційний продукт». Гадаю, що ні стоїть ототожнювати ці дефініції, оскільки це різнопланові поняття.

Что розуміється під інформаційними ресурсами, було вказано вище. Тому, не зупиняючись вкотре у цьому визначенні, зауважу, що поняття «інформаційний продукт», про який нині йтиметься, немає до закону про інформацію, хоча гадаю, що це коштувало б зробити з наступним причинам:

· ототожнення категорій «інформаційний ресурс» і «інформаційний продукт» веде до неточному розумінню у різноманітних галузях життєдіяльності, що несприятливо б'є по розвитку інформаційних процессов;

· його присутність серед Законі про інформацію категорії «інформаційний продукт» забезпечить зрозумілість і уніфікацію у сенсі цього явища, і навіть встановить єдине поняття для учених-юристів і практиков;

· встановлення поняття «інформаційний продукт» та її визначення саме у Законі про інформацію вкотре підкреслить базовость даного правового акта.

Однако виправдатись нібито відсутністю Законі про інформацію поняття «інформаційний продукт» не заперечує його наявності у інших нормативні акти. У ст. 2 Закону «Про в міжнародному інформаційному обмене"2 проголошується, що інформаційний продукт — це документована інформація, підготовлена відповідність до потребами користувачів і призначена чи застосовується для задоволення потреб користувачів. З цієї визначення видно, що інформаційний продукт — це, яка підготовлена (підібрана, проаналізовано …) конкретної споживача, від використання у конкретних обставин. Наприклад, норми таки Податкового кодексу може мати різне практичного значення для бухгалтера і юриста. Відповідно до цим самі норми НК Російської Федерації в чистому вигляді виступатимуть інформаційним ресурсом і юристові, й у бухгалтера. Проте задля успішного застосування НК практично видаються різні коментарі офіційних органів, які можуть опинитися підготовлені окремо для юристів й окремо для бухгалтерів. У разі спеціалізований коментар, підготовлений для практикуючого юриста, буде бути йому інформаційним продуктом. Для бухгалтера зазначеним продуктом виступатиме відповідний, готовий до професії бухгалтера, коментар, що задовольнить його при застосуванні НК у роботі і може задовольнити потреби юриста (а то й брати до уваги суб'єктивну бік питання).

Другим прикладом інформаційного продукту може бути інформацію про дітях, решти без піклування батьків. Сам собою державний чи регіональний банк даних дітей, решти без піклування батьків, уявляєте собою інформаційний ресурс відповідного рівня (федерального чи регіонального). Проте інформацію про конкретному дитині, якого громадянин хотів би прийняти на виховання у сім'ї, представлена йому федеральним чи регіональним оператором банку даних дітей в письмовій формах, де вказуються відомості, встановлені ст. 6 ФЗ «Про державне банку даних дітей, решти без піклування родителей"3, буде при цьому громадянина інформаційним продуктом, т. е. інформацією, підготовленої з урахуванням її побажань і потреб.

Следует також пам’ятати, що означає визначення інформаційного продукту конкретних інформаційних відносинах залежить від стадії обробки інформації будь-яким обличчям. Йдеться фактично у тому, що одне й та документована інформація у межах різних стосунків може й бути і сучасних інформаційних ресурсом і сучасних інформаційних продуктом. Наприклад, замітка з газети для аналітика інформаційним ресурсом, бо, що він вийде з урахуванням повноцінного аналізу, створене їм, оброблене — вже інформаційний продукт. У той самий час журналіст, писав замітку. Користувався іншими інформаційними ресурсами, а замітка, опублікована у засобі масової інформації, стала результатом його творчої діяльності, — інформаційний продукт.

На погляд, головним відзнакою інформаційного продукту від інформаційного ресурсу знакове підготовленість (чи непідготовленість) інформації конкретної споживача. Разом з цим хотілося б виділити деякі що характеризують особливості інформаційного продукту, мають теоретико-практическое значение:

1. інформаційний продукт — це результат праці, породження або наслідок обробки інформаційного ресурсу. Інформаційний продукт створюється у процесі творчої, виробничої, аналітичної, синтетичної та інших корисних видів деятельности;

2. інформаційний продукт може бути залучений за бажання власника в економічний оборот, наслідком може бути, приміром, перехід права собственности;

3. інформаційний продукт завжди відповідає потребам тих чи інших споживачів. Під час створення продукту чітко простежується ідея, т. е. головний задум, заради реалізації якого і складається сам продукт;

4. для формування інформаційного продукту враховується дві позиції: позиція споживача інформації (замовника, покупця), якій потрібно інформація певної спрямованості, й яких власника з безпосереднього оригінального формування інформаційного продукта.

С урахуванням названих характеризуючих особливостей проявляється якась схожість інформаційного продукту з визначенням «інтелектуальної власності». Проте гадаю, що ці категорії може бути ототожнені лише з ознакою загальних характеристик, властиві обом поняттям, але сточки зору істотною спрямованості і іманентних причин виникнення зазначені дефініції не є у повному розумінні идентичными.

Возвращаясь до інституту правового режиму інформаційних ресурсів, нагадаю, що основи зазначеного режиму визначені у главі 2 закону про інформації. Норми, що визначають правової режим інформаційних ресурсів, устанавливают:

· порядок документування информации;

· право власності деякі документи й окремі масиви документів мають у інформаційних системах;

· категорію інформації з рівню доступу до ней;

· порядок правового захисту информации.

Наличие цих 4 складових «забезпечують все характеристики інформаційних ресурсів як об'єкта відносин також гарантує можливість його захисту Законом"4.

Первой складової, яка вказана у п. 2 ст. 4 закону про інформації, правового режиму інформаційних ресурсів, є порядок документування інформації, чому присвячено статтю 5 зазначеного Закону. У ньому, зокрема, говориться, що документування інформації є обов’язковою умовою включення інформації в інформаційний ресурс. Але тут пропонується порядок документування, який установлюють органами структурі державної влади, відповідальними за організацію діловодства, стандартизацію документів та їхні масивів, безпеку Російської Федерації. Відповідно до ст. 5 Закону документ, отриманий із автоматизованих інформаційних систем, набуває юридичної чинності після підписання посадовцем у порядку, встановленому законодавством Російської Федерації. У ст. 160 Цивільного кодексу встановлюється дозвільна норма про використання під час проведення угод факсимільного відтворення підписи з допомогою коштів механічного чи іншого копіювання, електронного цифрового підпису чи іншого аналога власноручного підписи при умови, якщо те передбачає закон чи угодою сторін. Після ДК п. 3 ст. 5 Закон про інформацію свідчить, що юридична сила документа може підтверджуватися електронного цифрового підписом.

После тривалих і бурхливими обговореннями законопроекту у Росії було прийнято ФЗ «Про електронний цифровий подписи"5, регулюючий відносини з використанню електронної цифрового електронного підпису в електронних документах. За дотримання певних умов, встановлених законом, така підпис в електронний документ визнається рівнозначною власноручного підписи на документі на паперовому носії. У відповідність до п. 2 ст. 1 зазначеного Закону, його поширюється на відносини, які під час укладанні цивільно-правових операцій та за іншими передбачених законодавством Російської Федерації випадках. Безумовно, Закон про електронного цифрового підпису зможе помітно полегшити життя тим, хто постійно «спілкується» з комп’ютером і робить угоди з використання телекомунікаційних технологій. Проте в такий спосіб може бути укладено ті угоди, які вимагають нотаріального посвідчення. Що й казати стосується практичного застосування електронного цифрового підпису, то вже з спливанні 2 місяців дії Закону з’ясувалося, що «працювати не может"6: західних стандартів не збігаються з російськими. Вважаю, що непрацюючий закон є певного роду «сміттям» в правовому просторі, ще древні говорили: погані закони — гірший вид тиранії. Та загалом можна сказати, що Закон про електронного цифрового підпису, незважаючи на до уваги міжнародні стандарти у системі електронного документообігу та його невідповідність з російськими, має, безумовно, прогресивне значення біля Росії. Електронна цифрова підпис, будучи засобом надання електронному документа юридичної сили (чи значимості), є реквізит, призначений за захистом документа від підробки, отриманий у результаті криптографічного перетворення інформації з допомогою закритого ключа електронного цифрового підпис дозволяє ідентифікувати власника сертифіката ключа підписи, а також знайти відсутність спотворення інформацією електронний документ (ст. 3 закону про електронного цифрового підпису). Отже, призначення електронного цифрового підпису можна зводити до наступним 7 целям:

1) надання електронному документа юридичної силы;

2) захист документа від подделки;

3) ідентифікація власника сертифіката ключа подписи;

4) встановлення відсутності спотворення інформацією електронному документе;

5) підтвердження справжності документові в електронної форме;

6) стійке формування та розвиток громадського обороту під час використання ЭВМ;

7) скорочення часу, необхідного на проставление власноручного підписи на якомусь документе.

Вторая складова правового режиму інформаційних ресурсів залежить від встановленні права власності на інформаційні ресурси. У цьому сенсі інформаційні ресурси можуть бути елементом складу майна Російської Федерації, суб'єктів Російської Федерації, органів структурі державної влади, органів місцевого самоврядування, організацій, громадських об'єднань є і громадян. Відносини щодо права власності на інформаційні ресурси регулюються цивільного законодавства і, отже, всі етичні норми, встановлені ДК, у сфері права власності поширюються і інформаційні ресурси. Ця теза міг би припускати, що власності на інформаційні ресурси традиційно зводиться до наявності трьох правомочий: володінню, користування і розпорядженню. Проте інформаційні ресурси є специфічний об'єкт права власності, і тому даному об'єкту притаманні деякі відмінності, отграничивающие інформаційні ресурси від інших об'єктів. До таких відмітним рис можна віднести право власника інформаційного ресурсу визначати умови розпорядження документами за її копіюванні і розповсюдженні. Йдеться фактично про те, що власник інформаційного ресурсу вправі укласти договору про копіюванні його інформаційного ресурсу і надання копій споживача з будь-яким громадянином чи організацією, які виступатимуть посередниками за умов інформаційного обміну. Встановлення права власності на інформаційні ресурси дозволяє власнику виробити певні механізми захисту інформаційних ресурсів, і навіть розробити конкретну технологію обороту інформаційних ресурсів немає і концепцію з використання цих ресурсів іншими лицами.

Отличительные риси інформаційних ресурсів як об'єкта права власності відбивається також й у тому, що фактичне володіння таким є дуже умовним терміном. Візьмемо, приміром, електронний документ, являє собою, безсумнівно, інформаційний ресурс. Фактично потримати до рук, помацати його неможливо. Можна мати магнітним носієм (дискетою), що має певна форма й у який міститься безпосередньо електронний документ. Тому, використовуючи право власності на інформаційні ресурси, людина має фактично і носієм цього інформаційного ресурсу (хоча права власності на носій може і мати).

Третья складова правового режиму інформаційних ресурсів передбачає обов’язок встановити категорію інформації з рівню доступу до неї. У реаліях сьогодні особи, зайняті у інформаційній сфері, постійно займаються збиранням, обробкою, накопиченням, зберіганням зброї та наданням інформації (а також інші види інформаційну діяльність), навіщо звертаються до різним інформаційних ресурсів. Безумовно, власник інформаційних ресурсів з метою захисту встановлює рівень доступу до них. Рівень доступу до інформації (ступінь відкритості) означає, з одного боку, цінність і значимість даних відомостей, з другого, небажання осіб, які мають конкретної інформацією, повідомляти її іншим. Разом про те, законодавством встановлюються переліки інформації, доступом до якої то, можливо ограничен.

В відповідності зі ст. 10 закону про інформації усі державні інформаційні ресурси діляться на відкриті (загальнодоступні) і з обмеженою доступом, а їх у своє чергу можуть утримувати документовану, інформацію, віднесену до державну таємницю, і конфиденциальную.

Следует акцентувати в аналізованому аспекті правового режиму інформаційних ресурсів за тими інформаційних ресурсах, доступом до яким ограничен.

П. 3 ст. 10 закону про інформації встановлює заборона віднесення деяких інформаційних ресурсів до категорії обмеженого доступу. Такими інформаційними ресурсами являются:

· законодавчі та інші нормативні акти, встановлюють правової статус органів структурі державної влади, органів місцевого самоврядування, організацій, громадських об'єднань є, і навіть права, волі народів і обов’язки громадян, порядок їх реализации;

· документи, містять інформацію про надзвичайні ситуації, екологічну, метеорологічну, демографічну, санітарно-епідеміологічну і той інформацію, необхідну забезпечення безпечного функціонування населених пунктів, виробничих об'єктів, безпеки громадян, і населення целом;

· документи, містять інформацію про діяльність органів структурі державної влади органів місцевого самоврядування, про використання бюджетних засобів і інших державних підприємств і місцевих ресурсів, про стан економіки та потребах населення, крім відомостей, віднесених до державної тайне;

· документи, що нагромаджуватимуться у відкритих фондах бібліотек та архівів, інформаційних системах органів структурі державної влади, органів місцевого самоврядування, громадських об'єднань є, організацій, які мають суспільний інтерес чи необхідних реалізації прав, свобод і управлінських обов’язків граждан.

К інформаційних ресурсів з обмеженою доступом належить, як говорилося, державна таємниця. Віднесення відомостей до державну таємницю визначається відповідно до Законом Російської Федерації «Про державну тайне"7, за яким державної таємниці - це захищені державою відомості у сфері військової, зовнішньополітичної, економічної, розвідувальної, контррозвідувальної і оперативно-розшукової діяльності, поширення яких може зашкодити безпеки Російської Федерації. На справжній момент перелік відомостей, віднесених до державну таємницю, міститься у Указі президента Російської Федерації від 24. 01. 1998 года.8 При аналізі правових норм, регулюючих інститут державних таємниць, видно, що зазначений інститут отримав жорстку кримінально — і административно-правовую захист. Слід також сказати пам’ятати, що захист виявляється вході судового розгляду. Так, пп. 1 п. 2 ст. 241 КПК Російської Федерації встановлено, що розгляд справи в самісінький суді, що може призвести до розголошенню державних таємниць, може бути підставі ухвали чи постанови суду проведено закрыто.

Последней, 4-ой, складової правового режиму інформаційних ресурсів, виступає встановлення порядку правового захисту інформації. Суть цієї маленької частини питання зводиться до проблеми інформаційну безпеку, чому мусить бути присвячена окрема работа.

Розглянуті вище 4 складові правового режиму інформаційних ресурсів підтверджують висловлене теза у тому, що правової режим — це встановлена послідовність скоєння одних дій за іншими, без здійснення яких немислимим є саме поняття «правового режиму» і, всього становлення процесу інформатизації в юриспруденції як якогось социально-зкономического та науково-технічного процесу у правовому просторі. Отже, правової режим інформаційних ресурсів у цілому є складну процедуру з включення інформацією сферу громадянського обороту, і що може невтомно говорять про високого рівня важливості даної процедури і його деталізованої опрацюванні у законодавстві. Саме законодавче визначення дозволить різним інформаційних систем, технологіям і суб'єктам інформаційного обміну працювати у легальному режиме.

Список литературы

Малько А. У., Родіонов Про. З. Правові режими у російському законодавстві. Журнал російського права, № 9, вересень 2001 року / Справочно-правовая система «Гарант»

Федеральный Закон від 04. 07. 1996 року № 85-ФЗ «Про в міжнародному інформаційному обміні» // Збори законодавства Російської Федерації. 1996. № 28. У розділі ст. 3347

Федеральный закон від 16. 04. 2001 року № 44-ФЗ «Про державне банку даних дітей, решти без піклування батьків» // Російська газета від 20. 04. 2001 года

Бачило І. Л., Волокитин А. У., Копилов У. А. Науково-практичний коментар до Федеральним законом «Про інформацію, інформатизації і захист інформації» / Справочно-правовая система «Гарант»

Федеральный закон від 10. 01. 2002 року № 1-ФЗ «Про електронний цифрового електронного підпису» // Російська газета від 12. 01. 2002 року

Интервью, підготовлене У. Баршевым та О. Арсюхиным, з 1-ым заступник. Міністра Російської Федерації зв’язку й інформатизації А. Коротковим // Російська газета від 21. 03. 2002 р.- З. 5

Закон Російської Федерації від 21. 07. 1993 року у ред. ФЗ від 06. 10 1997 року «Про державну таємницю» // Російська газета від 21. 09. 1993 року й Російська газета від 09. 10. 1997 года

Указ президента Російської Федерації № 61 від 24. 01. 1998 року «Про затвердження переліку відомостей, віднесених до державну таємницю» // Російська газета від 03. 02. 1998 року

Показати Згорнути
Заповнити форму поточною роботою