Реферат за книгою М. Цеда Дух самурая - дух Японии

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Литературоведение


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

ВЛАДИВОСТОКСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ЕКОНОМІКИ Й СЕРВИСА

ФАКУЛЬТЕТ СХОДОЗНАВСТВА І ЛИНГВИСТИКИ

Реферат

Книжка М. Цеда «Дух самурая — дух Японии»

Составил:

Гриванов Роман РВ-00−01

Владивосток

2001

Самураї - одні із найвідоміших і колоритних персонажів історії Японії. Тринадцять століть відбулося з того часу, як з’явилися котрі з неї і понад сто — як останні офіційно перестали существовать.

Вплив що проіснувало понад тисячу військового стану було така велика у Японії, що нього не можна зрозуміти історію, традиційну культуру, та й будь-яку грань сьогодення сучасної Японии.

Коли чуємо слово самурай, ми символизируем його не з воїном- професіоналом, майстерно знищує будь-яку мета. Але згадуємо і самурайському кодексі честі Бусідо, і легкості протистояння людини смерті, а той час і передачі свого життя їй у вигляді традиційного обряду сэппуку.

Нас досі вражає майстерність володіння самураїв зброєю, і навіть їх здатність вести бій голіруч. Залишається тільки дивуватися відданості самураїв своєму сюзерену, їхньої можливості віддалитися позаду світу і залишитися віч-на-віч із собою. Робота Миколи Цеда повністю присвячена їм. У його книзі історія становлення самурайства, філософські і релігійні основи їхньої світогляду, етика, бойові мистецтва, культура і багато іншого. Очевидно, автора знає і її любить предмет свого розповіді, він чудово показує нам Японію, її історію, її традиції та звичаї і, ясна річ, то без чого розповідь про все це буде неповним — самураев.

Хто які й откуда?

Слово «самурай» («сабурай»), освічене від дієслова старояпонского мови «сабурахи», має у японському словнику древнього мови таке тлумачення: «служити видатної людини, людині вищого стану», «служити хазяїну, захищати хазяїна». Самураєм називали у Японії слугу знатного особи, слугу феодала, службовця його інтересам, який охороняє його маєток, майно та її самого.

Початок становлення стану самураїв — дрібнопомісного военно-служилого дворянства Японії - можна зарахувати до щодо пізню годину — 7−12 ст. У 645 г. після перемоги у боротьбі влада двох будинків родоплеменной знаті (Сумэраги і Накотоми), на престол постав представник перемігшої коаліції - 36й імператор Японії Котоку. Прихід до української влади Котоку одержав у Японської історії назва «переворот Тайка». Цей переворот сприяв розвитку держави, встановленню феодального способу виробництва. У результаті реформ вся земля переставала бути власністю сільській громади, вона оголошувалася імператорської власністю і віддавалася селянам у тимчасове користування. Надельное селянство перетворилася на стан феодального суспільства, яке почали називати «рёмин».

Поруч із наділами селян існували наділи панів, але вони суттєво відрізнялися від селянських земель розмірами, зависевшими від титулу чи посади владельца.

Власники наділів прагнули до повного переходу в приватне користування. Жорстока експлуатація, важке податкове оподаткування, численні повинності й прагнення великих землевласників захопити селянські ділянки належала для розширення своїх маєтків викликали в селянства невдоволення, часто переходившее на відкрите опір. Однією форму протесту селян були пагони зі своїх земель. Швидких почали називати «ронін». Чимало їх ми групувалися в розбійницькі зграї, що з однієї боку займалися здирством, з іншого — йшов службу у приватні володіння, ставали служивими людьми при великих буддійських храмах.

Потреба власників маєтків в ронинах, використовуваних ними як військової сили подолання селянських повстань, боротьби з загонами швидких селян сусідніми феодалами, прагнули забрати собі найкращі землі, — з інший, увінчалися створенням нового стану ранньофеодального суспільства, відірваного від економіки, — стану самураїв чи воїнів (буси).

З 10 століття Японії дедалі більше розвиваються відцентрові тенденції, сепаратизм окремих провінцій, політична роздробленість, породжені посиленням феодалів на периферії. В міру зростання і через посилення великих феодальних маєтків дрібні землевласники, які зуміли збільшити свої, не могли протидіяти сваволі місцевої адміністрації, їхньої землі виявлялися перед загрозою поглинання великими земельними магнатами. Також їм загрожувала небезпека із боку селянських загонів. Тобто були змушені віддавати себе під захист і заступництво великих феодалов.

Дані явища мали також важливого значення у розвиток й зміцнення феодальних самурайських дружин, адже кожен дрібний землевласник, який користувався захистом свого сюзерена, мав би йому військової службою. Ці дружинники поступово перетворювалися з «палацевих самураїв» в самураїв нових типів — збройних слуг, одержували від свого хазяїна за вірну службу содержание.

Інший щонайменше важливою причиною освіти стану воїнів була припинялася з давнини боротьба на сході країни знайомилися з айнами — нащадками найдавнішого населення Японських островів. На межах створювалися фортеці, у спеціальні загони набиралися спритні у стрільбі з цибулі і верхової їзді заможні селяни. Кордон приваблювала до також швидких селян, котрі рятувалися від феодального гніту. Згодом уряд стало заохочувати переселення швидких селян північ. Поселенці, отримали озброєння від влади, вели з айнами ефективнішу боротьбу ніж військові урядові экспедиции.

Озброєння поселенців істотно сприяло зародженню самурайської прошарку в північних районах острова Хонсю. Також великій ролі у цьому разі справляло наявність культурних відносин між поселенцями і айнами.

У процесі постійних війни з аборигенами північно-східні феодали створювали власні самурайські дружины.

Отже, зарождавшееся стан воїнів Японії оформлялися як специфічна група суспільства, яку надавали певний вплив як військові, і мирні контакти з войовничими племенами айнов.

Об'єднання розрізнених самурайських дружин Минамото Ёритиомо (війна кланів Тайра і Минамото 1180 — 85 рр.) заклало основу формування майбутнього сегунату як втілення самурайства.

Філософські основи самурайського мировоззрения.

Військове стан Японії було б таким без дзэн-буддизма, сінтоїзму, вчення Конфуція, всі ці релігійно-філософські системи надали велике впливом геть японців. У книжці М. Цед розповідає появу кожного з цих навчань та його пришестя в Японию.

Дзэн.

На початку другого тисячоліття у Японії початок поширюватися вчення однією з найбільш впливових і згодом гілок буддизму — «дзен». У переведенні з японського «дзен» означає «занурення в мовчазне споглядання», оволодіння зовнішніми і духовними силами задля досягнення «просвітління». Прийняття дзен станом воїнів є закономірним. До становлення системи сёгуната воїни практикували поклоніння будді Аміду. Ідея амидаизма була дуже проста. Суть її полягала у постійному повторенні імені Аміду. Будь-якому людині для «порятунку» (для «майбутнього народження») досить лише нескінченно повторювати цю молитву. Проте якщо з перетворенням самурайства на політичну силу під час Камакура та початком його розвитку, як стану феодального суспільства просте волання до будді Аміду, не развивавшее в воїні нічого, крім безвольності і пасивності, стало недостатнім. Самурай мав наполегливо виховувати волю, акцентувати на самовладанні і хладнокровии.

От у час і вийшли на Майдані сцену проповідники дзен, які доводили, що стала робота з себе, вміння виділити суть будь-який ж проблеми і зосередитися у ньому, незважаючи на що йти до мети мають великий практичного значення у чернечій, а й у світському житті. З цієї часу дзен-буддизм став духовної основою стану воїнів. Однією з основних причин, які вабили самураїв до вченню дзен, була його простота. Самураю не вимагалося обтяжувати свій розум вивченням релігійної литературы.

Дзен-буддизм імпонував самураям виробленням вони самовладання, холоднокровності, волі - якостей, таких необхідних для воина-профессионала.

У цьому поєднанні та з самодисципліною перебувало й те якість, прививаемое воїнам дзен, — незаперечна послух пану і военачальнику.

Дуже великим було також значення дзен в військово-спортивної підготовці самураїв. Вирішальна роль при фехтування, стрільби з цибулі, боротьбі без зброї, плаванні тощо. буд. відводилася японцями не фізичному, а духовному стану людини. Психічна врівноваженість і самовладання, вироблені дзен, були тут превалирующими.

Основний метод (шляхом пізнання істини) у навчанні у системі дзен була медитація — споглядання вагітною сидячи, на абсолютно спокійній позі зі схрещеними ногами, без будь-яких думок. У XIV-XVI ст. дзен досягла найвищого розквіту і став найвпливовішою буддійської сектою, підтримуваної урядом сёгунов. Тоді дзен-буддизм надав значне вплив в розвитку всіх галузей культури Японії. Саме собою зрозуміло, що у першу чергу цукристі сприйняв сам панівний клас середньовічної Японії, зокрема і стан самураїв, яке користувалося культурними цінностями, які у країні. Проте, у зв’язку з розвитком дзен, самурайство трішки зрадило свої погляди на життя й смерть, культури і її восприятие.

Проте класичні становища дзен ідеалістичного плану все більше йшли супроти світоглядом, вироблених самураями з урахуванням дзэновских «мистецтв». Розвиток науку й що з ній військову техніку, металургії, гірського справи тощо. п. розширило коло інтересів самурайства. Новинки озброєння й військової мистецтва показували, однією волі до бою недостатньо, необхідні знання, засновані на книгах, логічне мислення, яка може розглядатися як продукт споглядання по системі дзен, достатні свого часу й стану освіту. Усі це у певною мірою змінювало догми дзен відповідно до духом епохи. Після закінчення періоду усобиць протистояння між дзен і вихованням воїна у системі дзен стали ще помітнішою. Самураї, перестали брати участь у військових діях, отримали більше часу для освіти взагалі. Багато буси з різних обставин залишали свою професію, і ставали вчителями, художниками, поэтами.

Попри те що що переважна більшість самураїв були наступниками ідей дзэнсю, були й такі представники стану воїнів, які йшли вченням інших сект буддизму. Передусім це слід зазначити про секті «нитирэн», яка виникла у середині XIII в. і проповедовавшей положення про неодмінному перетворення через певний строк всіх істот і речей в Будду, оскільки укладений в усьому, чи це людина, тварина чи який- або неживий предмет. Багато самураї, будучи прибічниками догм секти «нитирэн», були її членами, проте більшість прихильників «нитирэн» становили все-таки «вільне» самурайство — ронины, селянство та інші «нижчі» верстви общества.

Синто (Шлях богов).

Важливе місце у релігійному світогляді самураїв обіймав древній культ синто, який мирно співіснував з буддизмом. Змістом цієї релігії японців було шанування сил природи, місцевих божеств, предків. У якості одного із трьох головних синтоїстських святинь японцями розглядався священний меч — символ самурайства і душа японського воина.

Синто вимагало від самураїв обов’язкового вшанування померлих предків і поклоніння душам убитих у бою воїнів, воєначальників, обожествленных героїв і императоров.

Самураї вірив у божественну обумовленість і розраховували своєї волі в повну залежність від волі богов.

Синто, будучи споконвічній релігією японців, проте, рідко існував у чистому вигляді у релігійному житті самураев.

Буддизм був розвиненою (при этом-мировой) релігією, ніж простий і архаїчний синтоїзм. Тому було відразу ж потрапити прийнято правлячими колами країни. Проте сінтоїстські священнослужителі не бажали відмовлятися від своїх убежденийи спиралися на народ, продовжував сповідувати традиційну релігію. Це змусило буддійське духівництво й правителів древньої Японії йти шляхом співробітництва двох релігій, що з часом привело практично до синкретизму сінтоїзму і буддизма.

Злиття синто і буддизму вдарило по духовного життя самурайства. Нерідко японські воїни перед військовими походами чи вирішальної битвою одночасно поклонялися парфумам синто і божествам буддизму. Через війну подібного співіснування багато боги синто стали наділятися особливостями буддійських бодхисаттв, тоді як пантеон буддизму поповнювався прийнятими до нього божествами синтоизма.

Конфуцій (Поважний вчитель Кун).

Девізом вчення Конфуція є поняття Великого шляху: «Людина здатний зробити Шлях великим, але великим людини не шлях». Шлях у Конфуція ототожнюється з істиною, яка являє собою як мета, але і всі, що веде до ней.

Усю філософію Конфуція пронизує одна, яскраво виражена ідея — прагнення до встановлення порядку й спокою у світі людей. Один із ключових ролей у виконанні цієї ідеї відводилася шляхетного чоловіку. Це людина, який, володіючи свободу вибору, свідомо вибирає рух уперед і йде назустріч долі, хоча міг і відмовитися від испытаний.

З догм конфуціанства самураї почерпнули принципи вшанування старших, поваги пана та вірності йому. Але вірність пану могла виражатися у постійному служінні йому, готовності будь-якої миті пащу за нього. Васал виявляв свою вірність як і тим, що дотримувався за своїм паном шляхом смерті, выражавшемся в «самогубство слідом», яке стало на 14-ту віці поширеної формою виконання долга.

Конфуцій дав самураям ту регулятивно-поведенческую основу, де будувалася вся этико-нравственная діяльність військового стану. З засвоєнням ідей Конфуція формування самурайства, вважає автор, завершилось.

Отже, релігійне світогляд самураїв слагалось з догм буддизму і конфуціанства, привнесених до Японії від Китаю, і елементів вірувань і звичаїв місцевої, національної релігії - синто, яка з ними тісне зіткнення. Згодом елементи цих релігій переплелися, і склали хіба що єдине ціле. Інші великі релігії, і релігійні течії надали на стан воїнів менш істотне влияние.

Бойові искусства.

Самураї завжди славилися як вправні війни. Не дивно, в початку, під час роздробленості, практично все життя самурая була війною. Потім, в XVI — XVII століттях ситуація змінилася. З приходом стабільності розквітли різноманітні школи бойових мистецтв, це було зумовлено тим, що самурай зобов’язаний був вміти боротися — це були частиною життя. У книзі описані кілька бойових стилів, які поширені в Японии.

Кендо — мистецтво бою на мечах.

Дзю-дзюцу — мистецтво бою без зброї. Він був грунтується на древніх засобах ведення боротьби зі зброєю та поступово видозмінювалася, совершенствуясь.

Дзюдо — бойове мистецтво створене Дзигоро Кано XIX століття. Грунтується на даоских принципах вдосконалення тіла, і духа.

Каратэдо — дослівно «шлях порожній руки». Бойове мистецтво, яке з Китаю на Окінаву і потім, до Японії. Спочатку було способом боротьби з збройним й захищеним обладунками противником з допомогою рук чи «невійськових» предметів: палиць, серпів, трезубцев.

Айкідо — техніка кидків і захоплень, спрямовану припинення атаки. Спочатку було секретним бойовим мистецтвом. Широке поширення отримала лише ХХ веке.

Культура самурайства.

Доблестю самурая вважалося як бойове майстерність, а й уміння цінувати прекрасне: складати вірші, писати картини, бути майстерним каліграфом. Зрозуміло, далеко ще не всі вони були великими художниками чи поетами, просто дивовижно усвідомлювати те, що люди які жили у період безперервних війн, люди готових будь-яку хвилину пожертвувати життям знаходили час до створення прекрасних стрічок і поетичні твори. Микола Цед розповідає про багатьох із них.

Поэзия.

Поезія була невід'ємною частиною життя самурая. Важко зустріти життєпис чи легенду у вживалися б поетичні рядки. Володіння віршуванням у стилі ренга чи хоку шанувалося нітрохи неменшою заслугою ніж уміння володіти мечём.

У на самому початку Х в. імператор наказав розпочати роботу з складання нової поетичної антології. Очолив цю роботу довів до завершення відомий поет Ки-но Цураюки. «Кокин (вака)сю», чи «Кокинсю» («Збори старих та нових пісень»), також складається з двадцяти сувоїв, але включає лише 1100 віршів, тематично розділених на сезонні цикли, пісні любові, пісні розлуки, пісні мандрівок тощо. Ця антологія, попри різний рівень її зразків, стала ще однією внеском на класичну багаж японської середньовічної літератури. Серед її авторів виділили вже «шість безсмертних поетів». Найбільш знаменитими їх Аривара-но Нарихира і поетеса Оно-но Комати. «Кокинсю» надійно ввійшла у життя освічених хэйанцев. Знання її віршів було неодмінною нічого для будь-якого придворного. Про особистих достоїнствах чи недоліках людини судили залежно від цього, наскільки добре він орієнтувався в «Кокинсю» (в китайської поезії і «Манъёсю» теж) і саме складав стихи.

Найбільш популярної віршованій формою ставала танка. Точні, ємні образи, метафори, майстерність витонченого натяку, особливі ключові і сезонні слова давали можливість у лаконічній формі висловити і захоплення світом природи, і любовні переживання, і філософські міркування тлінність життя… Після «Кокинсю» було укладено ще кілька антологій; мистецтво танка переживало і злети, спади художнього уровня.

До XV в. склався звичай складати вірші вдвох, втрьох, хіба що передаючи одна одній поетичну естафету (рэнга) з тривіршів і двустиший. Знаменитим поетом класичної рэнга був Соги (1421−1502). Рэнга, розділивши танка на частини, дала згодом життя нової, ще більше короткої формі - хокку, тобто. трехстишию (рівнозначні терміни «хайкай» і «хайку»).

Розквіт поезії хоку пов’язаний з ім'ям чергового великого поета — Мацуо Басьо (1644−1694). Його вірші дивні: прості та витончені, щирі і мудрі, ласкаві і чутки.

Японська поезія нерозривно пов’язані з живописом і мистецтвом каллиграфии.

Живопис і каллиграфия.

Мистецтво каліграфії, у чому важливі психофізичні аспекти творчого процесу, пов’язані з духовної і зниження фізичної підготовленістю митця із вимогою максимальну зосередженість, спонтанністю виконання, зазнало велике вплив естетики, і практики дзэн-буддизма.

Каліграфія в дзен є і законним способом медитації, і шляхом пізнання, свого роду навчальним посібником, і духовним заповітом майстра, у кожному разі - це зразок вищої щирості й самовіддачі, гармонійної експресії і безыскусности. Невипадково термін «бокусэки» («слід туші»), як називали у Японії каліграфію, з XV в. використовували переважно по відношення до дзэнскому направлению.

Сприйняття каліграфії потребує певного рівня інтелектуальної і духовної культури, бо треба непросто зрозуміти написане, надзвичайно важливо побачити їх і відчути, як написано.

Хоча самураї і не професійними художниками, окремі створювали прекрасні картини і гравюри. Приклад цього може бути Миямота Мусаси — видатний фехтувальник, чиї монохромні картини викликають непідробне замилування. А ще цей воїн чудово володів мистецтвом чайної церемонии.

Чайна церемония.

Примітно, що чайна церемонія як одне з найбільших явищ японської культури сформувалася у важке, невиразне є час, коли міжусобні війни, чвари між феодальними кланами, криваві бою робили життя нестерпним. Цією безвиході створена великими майстрами чайна церемонія з її естетикою і філософією, невідривної від дзэн-буддизма, прагнула протиставити поклоніння Краси. Ось чому, очевидно, одна з причин їхнього життєстійкості чайної церемонії, яка в усіх власних основних рисах збереглася донині, хоч і змінювалася у різні історичні периоды.

У XVXVI ст. чайна церемонія перетворилася на своєрідний ритуально- філософський міні-спектакль, у якому кожна деталь, предмет, порядок речей мали окреме, неповторне значение.

Згодом ритуал проведення чайної церемонії канонизировался, заданими стали послідовність діянь П. Лазаренка та поведінки. Вже зайшовши у прості дерев’яні ворота, гості занурювалися в особливий світ, залишаючи за спиною все мирську і підпорядковуючись лише законам дійства. У мовчазної зосередженості вони відбувалися за чайному саду. Як заведено в всіх японських будинках, входячи в чайний павільйон, гості знімали взуття та залишали її на порозі. Низько схилившись, вони входили всередину і такий самий в мовчанні розсідалися, зосереджено милуючись сувоєм в токономе і витонченою природністю композиції квітів. Добору квітів, як і свитку, «господар «чайної церемонії приділяв особливе значення. Вважалося, що, як і у чайної церемонії, букет необхідно укласти за принципом єдності контрастів, до прикладу гілка сосни — символ стійкості і вічності - сусідила з ніжної й тендітної камелией. Дуже часто був сам польовий квітку, чи одна ветка.

Після завершення певного часу, протягом якого гості могли розглянути, і оцінити предмети в токономе, з’являвся «господар» чайної церемонії (тядзин). Він низько кланявся гостям і сідав навпаки них, близько вогнища, з якого вже висів казанок із жовтою водою. Перед «господарем «лежали все необхідні предмети чайної посуду: шкатулка з зеленим чаєм, чашка і дерев’яна ложка. Кожен з цих предметів, несучи важливу естетичну і філософську навантаження, найчастіше був справжнім твором мистецтва. Важливе значення мали історія цих предметів, або ті асоціації, що вони вызывали.

«Хазяїн» неквапом насипав в чашку зеленого чаю, потім заливав його окропом. Потім чіткими, зосередженими рухами він збивав цю масу бамбуковим віником, поки порошок не повністю розчинявся і з’являлася ясно-зелена матова піна. Гості мовчазно дивилися на що відбувається таїнством, вслухаючись в ритмічне стукотіння веничка про краю чашки. Потім «господар «з поклоном передавав чашку головному, самому почесному гостю. Той повільно, маленькими ковтками надпивав чай — зелену горьковато-терпкую, тающую в роті масу — й неспішно обтерев краю, повертав чашку «хазяїну «. Пройшовши із широкого кола, вона знову опинялася у «хазяїна », але потім знову передавалася особисто від до рук, щоб кожен зміг тепер уважно подивитися на неї, відчути руками її шорстку поверхню, теплоту глини. Гості брали розмову. Тут можна було розмовляти про повсякденні справи і проблемах, тут говорили лише про красу свитка в токономе, про витонченість соснової галузі в букеті, про природною величавості чайної чашки.

Чайна церемонія і сад вчили бачити красу повсякденному і простому, бачити прекрасне у малому, усвідомлювати високу цінність всього, що дано в цьому житті. Усе було необхідно самураю — на кілька днів отрешится від суєти та небезпек. Інакше кажучи чайна церемонія давала таку необхідну всім річ як психологічна разгрузка.

Самурайська этика.

У моральний кодекс самураїв феодальної епохи велике значення надавалося помсти як вид морального задоволення почуття справедливості. Вірність сюзерену вимагала неодмінного помсти за образу господина.

Принцип скромності вироблявся внаслідок підлеглого становища рядових вояків, неможливості їм піднімати голову перед своїм паном. До скромності була близькою також поняття «ввічливість», подразумевавшее терпіння, відсутність заздрості і зла.

Поруч із зазначеними вище основними принципами самурайська етика включала у собі ряд другорядних, нерозривно що з головними визначали вчинки, і поведінка самураїв. Уміння володіти собою й керувати своїми почуттями було запроваджено у самураїв до великого совершенства.

Відчуття честі, свідомість власної гідності виховувалося в дітей віком самураїв з дитинства. Шана і слава цінувалися дорожче життя, тому, коли на карту ставилося одна з цих понять, самурай, не роздумуючи, віддавав за нього свою жизнь.

Брехня для самурая дорівнювала боягузтві. Слово самурая мало вагу без будь-яких письмових зобов’язань, які, на його думку, принижували достоинство.

Усе це позначилася на філософії бусидо.

Бусідо (Шлях война)

Однією з наслідків освіти стану воїнів є оформлення специфічного світогляду військового дворянства — бусідо — неписаного кодексу поведінки самурая в феодальному суспільстві, представника собою звід правив і норм «істинного», «ідеального» воина.

Бусідо стосувалося відносини самураїв до соціальної спільності, до людей того чи іншого класу, до держави. Будучи злитим воєдино зі східною філософією, бусідо мало характер практичного моралізаторство. Самураї вважали його методом вдосконалення психічної і тілесної гігієни. Бусідо морально осмислило філософське мироучение загалом й було б навчити самурая «правильної життя» в феодальному японському суспільстві. Воно сполучало у собі теорію буття й вивчення психіки людини, вирішувало питання, пов’язані з визначенням сутності індивідуума, його роль навколишній світ, сенсу життя, добра і зла, моральних цінностей і морального идеала.

Воїн, вихований на кшталт бусідо, мав чітко усвідомлювати свій моральны борг, зокрема свої власні обов’язки стосовно сюзерену, мав сам оцінювати свої дії і їх учинки, морально засуджувати себе у разі неправильних дії, порушення обов’язків і долга.

Бусідо, як засіб регулювання поведінки воїна, не спиралося безпосередньо на які спеціальні установи, принуждавшие до дотриманню моральних норм. Воно грунтувалося на силі переконання, суспільної думки, прикладу, виховання, традицій про силу морального авторитету окремих осіб, відзначених в середньовічної історії Японии.

Отже, бусідо — особлива мораль, вироблена станом воїнів, які входили на панівний клас Японії, яка являла собою систему поглядів, і оцінок, що торкалися поведінки самураїв, способів виховання самурайської молоді, створення створення та зміцнення певних моральний якостей і отношений.

Бусідо розвивало в воїнів любов до зброї, які мали навіювати самураям почуття самоповаги й у водночас відповідальності, оскільки самурайська етика вважала безладне вживання меча безчестям і наказувала його застосування лише тоді необходимости.

Філософія бусідо була виражена у книжках «Хгакурэ» (Сокрытое в листі) і «Будосёсинсю» (Напутнє слово яка входила на шлях війна), написані потомственими самураями Ямамото Цунэтомо (1659 — 1719) і Дайдодзи Юдзаном (1636 — 1730).

Ось й з цих книг:

— Я збагнув, що Шлях Самурая — ця смерть.

— Немає нічого за межею цього мгновения.

— Байдуже знати як перемогти інших, важливо знати як перемогти себя.

— Самурай може втратити своє життя, але честь — никогда.

Ще однією істотною для самурая поняттям було ритуальне самогубство — харакири.

Харакірі (Сэппуку).

Нерозривно пов’язане й тісно примикає до бусідо, як частину моралі, обряд харакірі, що з’явився середовищі стану воїнів під час становлення і розвитку феодалізму у Японії. Самураї й інші представники вищих верств японського суспільства робили самогубство (методом харакірі) у разі образи їх честі, скоєння невартого вчинку (ганебного в відповідно до норм бусідо ім'я воїна), разі смерті свого сюзерена або ж, коли обряд сформувався остаточно, — вироком суду як покарання досконале преступление.

Харакірі було привілеєм самураїв, котрі пишалися тим, що можуть вільно розпоряджатися своїм життям, підкреслюючи скоєнням обряду силу духу, і самовладання, зневага до смерти.

У перекладі харакірі означає «різати живіт». Проте слово харакірі має і прихований сенс. Якщо проаналізувати складене бинома «харакірі» — поняття «хара», можна побачити, що він японській мові відповідають слова «живіт», «душа», «наміри», «таємні думки» з тим самим написанням иероглифа.

Відповідно до філософії буддизму, зокрема вченню секти «дзен», як основного, центрального життєвого пункту чоловіки й цим місцеперебуванням життя розглядається не серце, а черевна полость.

Отже, живіт японці розглядають як внутрішній джерело емоційного існування, та розкриття його шляхом харакірі означає хіба що відкриття свої таємні і справжніх намірів, є доказом чистоти помислів і устремлений.

Проте, харакірі з’явилося Японії не раптом. Ведучи мову про ньому як і справу явище, развивавшемся і який прийшов до свого логічного завершення на японському грунті, слід зважати на, як і в деяких інших народів Східної Азії та Сибіру зустрічалися раніше обрядові дії, подібні і що- то віддалено схожі на власне японське сэппуку. Стадіально їх можна зарахувати до більш раннього часу, ніж власне харакірі. Це дозволяє припустити, що обряд розрізування живота ранній період історії народів Далекого Сходу мав більш стала вельми поширеною і він позичений древніми японцями, які мали етнокультурні контакти з представниками цих народів. Йдеться про обряді розтину живота у айнів, аборигенів Японських островів, який у взрезании черевної порожнини і близько що нагадувало японське харакири.

Отже, можна припустити, що уявлення та обряди, пов’язані з черевної порожниною людини, були характерними багатьом народів Азії, і в загальному схожі. Проте остаточного завершення ці уявлення та обряди досягли лише з японському грунті, перетворившись на урочисте дійство по відкриттю живота — обряд харакири.

Починаючи з епохи Хэйан (IX-XII ст.), сэппуку вже стає звичаєм буси, у якому вони кінчали життя самогубством, гинучи від власного меча. Проте обряд ні ще тоді масовим явищем. Самогубства шляхом харакірі отримали стала вельми поширеною у самураїв лише наприкінці XII в., під час боротьби влади двох могутніх пологів — Тайра і Минамото. З цього часу число випадків харакірі стає дедалі більше; самураї робили собі сэппуку, найчастіше щоб уникнути здаватися в полон чи разі смерті свого господина.

Харакірі за смертю пана одержало назву «цуйфуку».

У період усобиць харакірі стоїть у стані самураїв масового характеру. Розтин живота починає домінувати з інших способами самоубийства.

Іншим визначенню сэппуку служило прагнення попередити загрозливе зі боку феодала чи уряду сёгуна покарання будь-якої недостойний честі самурая вчинок, помилку чи невиконання наказу. І тут харакірі відбувалося на власний розсуд чи з рішенню родственников.

Провадилося харакірі й у знак пасивного протесту проти якої- або волаючу несправедливість задля збереження честі самурая (наприклад, при неможливості скоєння кревної помсти), як жертви в ім'я ідеї, або при позбавлення можливість застосування своїх професійних навичок воїна в складі дружини феодала (при втраті вассалитета).

Загалом, харакірі було універсальним виходом із будь-якого затруднительного становища, у якому опинявся самураи.

Харакірі (як і володінню зброєю) самураї починали навчатися з дитинства. Досвідчені наставники у спеціальних школах пояснювали юнакам, як треба чинити розпочати й довести остаточно сэппуку, зберігши у своїй власну гідність і проявивши вміння володіти собою аж до останнього моменту життя. Проте, незважаючи виховання на кшталт дзен й уміння володіти собою, самурай міг підсвідомо втратити контроль над своїми діями внаслідок жахливою біль і померти негарно: висловлювати страждання, впавши горілиць, і кричати і т. буд., зганьбивши цим власне ім'я. У зв’язку з цим правилом і запроваджено інститут кайсякунин, суті якого полягала у допомоги асистента засудженому на харакірі. У обов’язок першого входило припинення муки самурая, вскрывшего живіт, шляхом відокремлення голови від туловища.

Заключение.

Книжка М. Цеда — прекрасний приклад наукового твори. У ньому простою й зрозумілою мовою описано такий складний і багатогранне явище, як самурайство. Але він описано не сухо і байдуже, і з щирим почуттям, захопленістю і жвавістю, яких іноді бракує у таких произведениях.

Дух самурая «яскравий як дзеркало й краще гострий як меч» ось що спробував осмислити Цед у роботі, непросто осмислити, а розповісти нам. Розповісти про багатовікову історію самураїв та його роль формуванні японської культури. Він — пише людей, які «будучи війнами, поєднували в собі поетів, художників, філософів», які зуміли «перетворити битву в мистецтво», людей, які нерозривно асоціюються з Японией.

Книжка безумовно вдалася автору. Він зумів показати ті речі, не зрозумівши які, не вдасться зрозуміти Японию.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой