Юрій Липа

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Разное


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Юрій Липа

Олесь ЯНЧУК,
аспірант
кафедри теорії і методики
викладання літератури
Одеського державного університету
ім. І. Мечникова
МИТЕЦЬ ЛІТЕРАТУРА І СУСПІЛЬСТВО
В ІДЕЙНО-СВІТОГЛЯДНІЙ СИСТЕМІ
ЮРІЯ ЛИПИ

Формування Юрія Липи як письменника, літературознавця і літературного критика відбувалось в період міжвоєнного двадцятиліття (20−40-ві роки) — час, коли територія України була розділена між СРСР і Польщею. Проживання на еміграції у Варшаві, усвідомлення бездержавного статусу українців, вкрай обмежені можливості розвитку української культури і літератури у часто відверто неприхильному чужонаціональному й иншомовному середовищі, — все це, безумовно, мало вплив на світогляд критика. Можливо саме еміграційне підсоння стало причиною того, що Ю. Липа як літературознавець основну увагу приділяв ролі письменника й літератури у збереженні української духовності, їх місця у боротьбі за державність України [1].
Характерною особливістю Ю. Липи є його певне відсторонення від бурхливого політичного життя, принципова неучасть у численних українських політичних партіях і організаціях, що діяли в той час на території Польщі. Ще зі студентської лави він розуміє недоцільність і шкідливість залучення всієї (тут і далі виділення автора — О.Я.) молоді до політичної підпільної боротьби.
На його думку, «недостатньо навчитися руйнувати старе. потрібно навчитися і бути здатним будувати нове» [2,47]. Тобто недостатньо лише здобути незалежність України, — необхідно мати достатньо кваліфікованих кадрів, які зможуть очолити цю новопосталу державу в усіх галузях суспільного і культурного життя, будуть здатними утвердити її на віки. І такі молоді й перспективні кадри для майбутньої України виховував Ю. Липа, залучаючи їх до організованої ним студентської корпорації «Чорноморе» [2,47].
Разом з тим, Ю. Липа відкидав будь-який ізоляціонізм письменника. Він вважав, що для здобуття незалежності потрібно координації зусиль усіх патріотичних сил і принципово засуджував отаманщину і міжпартійні чвари в українській політичній еміграції [3,70]. На думку Ю. Липи, кожен має займатись властивою йому справою, але таким чином, аби ця конкретна справа якнайкраще придавалася ідеї визволення України, її культурного і духовного відродження [4,2].
Письменникові Ю. Липа відводив роль провідника у суспільстві. Свої погляди на провідництво письменства він виклав у однойменному есе [5,115−119].
Заперечуючи твердження французького літературознавця І. Тена про те, що «твір виростає з оточення», тобто вплив на митця мають «раса, середовище і момент», Ю. Липа наводить контраргумент — «Ні, це твір формує оточення… Осередок сили є в мистцю, а не в масі, юрба оточує мистця, власне, тому, що він дає їй змогу висловитися, вона існує тому, що він з`явився» [5,116]. У полеміці з І. Теном Ю. Липа стверджує, що окреслений вплив міг відбуватися і навпаки — не лише вплив маси на мистця, але й у зворотньому напрямку художника на середовище. Подібною полемікою стосовно діалогізму «митець — суспільство» Ю. Липа продовжував давні літературні дебати, які вперше виникли між французькими літературознавцями І. Теном та Е. Еннекеном у 1888 році після виходу в світ книги останнього «Наукова критика», де були викладені основи естопсихологічного методу в літературознавстві та літературній критиці.
На думку Ю. Липи, не є письменником той, що пише лише для розваги, який у пошуках дешевої популярності запобігає перед низькими інстинктами натовпу, задовольняє його найприземленіші прагнення. Письменник має бути духовним провідником, вождем нації. В цих рядках відчувається перегук думок Ю. Липи із поглядами на роль і особистість митця (поета) Г. Чупринки, висловлені ним у вірші «Поет»:
«О ні. Поет — не гладіатор,
Щоб бавить натовп цирковий!
Поет — пророк. Поет — новатор
І вільний мучень життьовий. «
Ю. Липа, подібно до Г. Чупринки, вивищує поета над «Юрбою» не здатною зрозуміти його ідеальних поривань в блакитні простори, його інтуїтивних, магічних осяянь і холодної космічної самотності.
Наведені думки Ю. Липи певною мірою подібні до філософських поглядів Вільфреда Парето і Гаетано Моска, які досліджували духовний вплив еліти на масу [6,85], а також французького літературознавця, основоположника естопсихології Е. Еннекена, що приділяв значну увагу дослідженням контактів між митцем і реципієнтом. Останній, зокрема, виводив такий «закон»: «твір має дію тільки на тих людей, душевні особливості яких втілені в його естетичних властивостях. Коротше кажучи, художній твір діє тільки на тих, чия душевна організація є хоч і нижчою, але аналогічною організації митця…» [7, 254−255].
Так чи інакше цієї теми торкався також І. Франко, який сприйняв деякі положення теорії Е. Еннекена і застосував його естетичний, психологічний та соціологічний аналіз у працях «Із секретів поетичної творчості» й «Метод і задача історії літератури», з якими був знайомий Ю. Липа.
«Лише коли письменник стає самим собою, коли творить як письменник у слові, утверджуючись як висловник життя в письменстві, ставлячи письменство понад усіма іншими засобами вислову — лише тоді він є письменником» [5,117]. Провадити націю до найвищих проявів духу, до найбільших сплесків культури, а згодом і постання державності - таким Ю. Липа бачить завдання мистця.
В наведених думках відчутний відгомін традицій українського народництва (у позитивному сенсі цього терміну), однією з центральних тез якого була теза про «відродження». «Літературне відродження тотожне культурному й національному. Українська література тотожна Україні. За відсутності реальної, державної України, література покликана заміняти її, виконувати її роль. Писати у відповідному стилі й напрямі - означає в перспективі творити реальну Україну» [8, 31]
Такі переконання були притаманними більшості українських письменників-емігрантів, що світоглядно стояли на позиціях боротьби за самостійність України. В першу чергу це стосується так званих «празької поетичної школи», «вісниківської квадриги» та
інших літературних угруповань, до яких, зрештою, можна віднести й самого Ю. Липу. Ритуальність і культовість, притаманні творчості цих письменників, пов`язувалися з ідеєю відповідальності як поетів і критиків, так і їхніх читачів та слухачів за долю нації.
У поглядах Ю. Липи на творчість, її природу ясно простежуються впливи ідей Г. Гегеля, викладених у його працях «Феноменологія духу», «Лекціях з історії філософії», «Науці логіки» та інших. Як і Г. Гегель, творчу силу, здатність до творення, творчий акт Ю. Липа переносить у сферу абстрактного, позасвідомого, надприродного. Його суттєвими характеристиками творчості є примат ідеального над матеріальним у культурно-творчій діяльності людини та обмеженість свободи творчої діяльності об`єктивною необхідністю. Подібно до Г. Гегеля Ю. Липа розглядає творчість як діяльність, що народжує і творить світ. Діяльність проявляється як самодіяльність, тобто як діяльність, що виникла на грунті внутрішніх протилежностей і протиріч [9, 10].
Окресливши побіжно погляди Ю. Липи на місце письменника у суспільстві, зокрема в національно-визвольному русі, звернемося до його розуміння літератури та її ролі. «Література — це одна з найсправніших сил до розуміння внутрі раси*. Літературні факти-синтези творять довкола себе споєність». Ю. Липа цілком погоджується із думкою французького поета й літературознавця П. Валєрі, якого цитує у підтвердження своїх слів: «Література є організаційною цінністю, що окреслює і розвиває наші духовні можливості. Вона так само, як мова, дозволяє ті духовні можливості докладно позначити, сполучувати і побільшувати» [5,116]. В контексті цього, Ю. Липа переконаний, що для письменника найважливішим має бути не обожнювання читачами його особи й не тріумфальне захоплення його творами, а «істотний, живчиковий зв`язок із читачем» [5,116]. Він має змагати до зміни способу відчуття або навіть цілої системи мислення читача. І лише досягаючи цього може вважати свій твір вдалим і досконалим, а його функцію здійсненою.
Ю. Липа стверджував, що творчість письменника часто має велике значення для власного народу, а письменницькі зусилля важливі до
______________
* Цим терміном, на європейський зразок, Ю. Липа називав націю, щоправда надаючи йому значно більшого змістового насичення.
синтези почуттів цілої нації. «Література, — писав критик, — може утримувати єдність і енергію раси так само, як і інші шляхи її духової організації» [5,116]. Виходячи зі сказаного, роль письменника в «організації почуття раси», створенні її духовного обличчя Ю. Липа прирівнював до ролі істориків, філософів чи навіть героїв.
Критерій оцінки художнього твору Ю. Липи дуже подібний до аналогічного критерію П. Валєрі: «Твори мистецтва цікавили мене менше — більше цікавили мене їхні печаті, які вони накладають на свою генерацію. З такого боку дивлячись, побачимо, що тоді зникає різниця між ученим і мистцем. Залишається тільки гра побудження уваги, подій і духовних обставин» [5,116]. Тому й літературно-критичний метод оцінки твору Ю. Липи доволі оригінальний — для нього не так важливі напруга подій, стрункість сюжетних ліній чи яскравість образів, хоч і естетичний бік художньої літератури він не відкидав. Проте на перше місце завжди ставив визначення впливу твору на суспільну опінію, реакцію на нього громадської думки, оцінку перетворень у свідомості читача, викликаних прочитанням книги.
У літературно-критичних есе Ю. Липи не знайдемо спроб визначити достоїнства твору і основні засоби його архітектоніки, оскільки, на думку автора, це було завданням чистої естетики і літературної критики. Ю. Липа розглядав твір не стільки з погляду його змісту, форми, побудови, скільки піклувався про відношення його особливостей до психологічних, х одного, і до суспільних особливостей, з другого боку. Подібно до Ш. Сент-Бева та Е. Еннекена (частково), Ю. Липа цікавився твором мистецтва як «символом, позначкою, відкриттям душевної і суспільної організації» із заглибленням у психологічний та соціологічний аналіз його, що свідчить про приналежність критика до естопсихологічного напряму в літературознавстві.
Окреслена Ю. Липою функція літератури передбачає певну світоглядна догматичність твору. «Писати, це значить твердити» — казав Бальзак. Тому він пише: «В глибині кожного твору є певний догматизм, чи як там називано його — Standpunkt, освітлення, пункти бачення, становище. Без догми не можна нічого написати в літературі, не тільки зсинтезувати, але й розповісти. Той, хто оповідає, — не вагається: він зробив вибір, і він твердить уже тим вибором своєї оповіді» [5,116]. Ця думка знову викликає паралелі між Ю. Липою і П. Валєрі. Останній, зокрема, теж зазначав: «Мистецтво писання, як і кожне інше мистецтво, не може обійтись без могутньої односторонності і монументальної тривалості» [5,116].
Зазначених догм є чимало, і кожна з них має свій вплив на письменника. Існують догми збірні, синтетичні, подібні до «мистецтва для мистецтва», догма поезії українського барокко, футуризму, догми окремих письменників, як скажімо Буало чи Аполлінер, і навіть догми окремих творів — царина в українській літературі чи не найменш досліджена. Але всі вони разом і кожна з них окремо проводять читача до якоїсь конкретно окресленої мети. Переконавшись у цьому, Ю. Липа робить висновок: «Отже, твір письменника організує і провадить почуття читача. Є підстави назвати місію письменника в суспільстві - провідницькою» [5,116]. Він лише наголошує, що це провідництво має бути усвідомленим, що вимагатиме від мистця почуття глибокої відповідальності й патріотизму — речей, що доповнюють і є продовженням одна одної. Відповідальності перед Словом і перед Добою.
«Чому найменший робітник, що носить цеглу, відповідає за її укладання, чому найнижчий вартовий відповідає за свій відтинок

фронту, а письменник, vir illustissimus* свого оточення й культури, має бути невідповідальним» — запитує Ю. Липа [5,117]. Відповідальність, на його думку, не є приниженням чи обмеженням права письменника на свободу творчості. Значно більше принизливою є безвідповідальність письменника, його нічим не обмежене право будь-чим, навіть найбільш шкідливим для духовності, «нагодувати» читача. Тому неабияке місце відводиться критиці, яка, позбавившись ідеологічно-партійного спрямування, відіграватиме важливу роль регулюючого чинника.
Ю. Липа мав доволі традиційні, як для українського народництва, погляди на роль літературної критики на формування яких значний вплив мали літературознавчі і критичні праці І. Франка. Якщо європейське розуміння критики початку століття, окреслене Т. Еліотом у статті «Функції літературної критики», визначало її завданням «коментування й аналіз художніх творів у письмовій формі», а основним знаряддям — «порівняння й аналіз» [11, 66, 71], то українська літературно-критична школа, яка розвивалася в умовинах бездержавності, несла на собі значно більші від лише критичних завдань навантаження.
Подібно до І. Франка, Ю. Липа відводив критиці прескриптивну функцію — роль ідеолога культури, зокрема літературного процесу. Критик мав бути вихователем письменника, а письменник — вихователем народу. І попри певну тенденційність такої схеми, вона була єдиноможливою підставою розгортання українського літературно-мистецького процесу в еміграційних умовах, у стані боротьби за право самого існування України як бездержавного культурного феномена.
Відповідальність в першу чергу перед самим собою, миттєва оцінка, передбачення шкоди, яка може бути заподіяна національній духовності
______________
* Найповажніша, найславетніша людина (лат).
та культурі ідеями твору — такий обов`язок, на думку Ю. Липи, лежить на письменникові. «Ніхто не може змусити письменника до відповідальності. Відповідальність може бути тільки добровільна… Тоді лише провідництво письменника буде чимсь свідомим і органічним одночасно, чимсь, що випливає з його відчуття національної прив`язаності, окреслене поняттям патріотизм». У цих словах відчутні впливи ідей Ф. Шлегеля, який наполягав на необмеженій волі поета і стверджував, що поет не повинен підлягати жодному закону крім внутрішнього самоконтролю.
Почуття патріотизму для Ю. Липи, його національний ідеал подібний до національного ідеалу і патріотизму І. Франка, який писав: «…синтезом усіх ідеальних змагань, будовою, до якої повинні йти всі цеглини, буде ідеал повного, нічим не в`язаного і не обмежуваного життя і розвою нації. Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фарисеїв, що раді би широкими «вселюдськими» фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації» [12, 294].
Для Ю. Липи, патріотизм це «не порожнє слово, як бляшане повторювання гасел». Це — почуття, закорінене в душі кожної людини. Те ірраціональне, майже невловиме, що змушує людину навіть всупереч обставинам, а часто навіть загрозі життю, стати в обороні найбільш беззахисного — «істоти душі людини, істоти її крови, її раси». Лише тому письменникові вдається найповніше висловити у творах всі найпотаємніші, сакральні почуття і прагнення нації, найяскравіше передати її психологічний портрет, який сам є носієм, виразником і творцем національних цінностей. Чи ж не тому у поляків саме після виходу в світ творів Г. Сєнкевича відбувся черговий зрив національного самоусвідомлення, що дав їм сили здобути незалежність?
«Прив`язання до своєї раси — то є критерій провідництва письменника» [5,118]. Для того, аби бути провідником і речником нації, письменник, на думку Ю. Липи, має визнати останню найвищим (після Бога — О.Я.) авторитетом у духовному житті. Має відчувати власну неповторність і свій нерозривний зв`язок із збірною духовністю народу, яка народжується із подібностві родини, історії, побуту та клімату. Коли відчує, визнає її найвищою для нього серед усіх інших націй, тоді вона проникне до глибин його серця, буде напувати живою водою його творчість. Тоді Найвища Воля дасть йому Божий дар Провідництва. «Коли почування свого зв`язку і відповідальності перед расою, киплючи в нім, ранячи його, тривожне і гнівне раптом зірве заслону теперішньости, жадібно сягне поза в`язницю часу — і вкаже своїй расі її будуччину.
Але тоді це вже буде — пророцтво» [5,118].
Аналізуючи погляди Ю. Липи на митця, літературу і їх суспільну роль, важко оминути окреслення його стилістики і методики дослідження, характеристики його як літературознавця і критика.
Як видно з наведених вище думок письменника, його найперше цікавила духовність, роль митця і літератури в її піднесенні. Це вимагало від нього концентрації на описові власних відчуттів, що надміру важко здійснити, адже слів часто замало, аби викласти на папері всю глибину особистих переживань. Тим то й складно аналізувати твори Ю. Липи, сповнені часто ірраціональних тверджень, що вимагають не так розумового чи логічного сприйняття, як відчуття, конкретного психологічного настрою на сприйняття твору.
Власною дослідницькою методологією Ю. Липа принципово різниться від традиційних літературознавців. Останні часто «довго збирають факти, згромаджують назви, пристосовують численні цитати і перетасовують прізвища. І, як правило, не менш старанно уникають будь-яких гіпотез, концепцій, моделей. У кращому разі, вони пишуть коментар. Тому складається враження, що науковець куйовдиться десь унизу, біля підніжжя, а літературний твір ніби нависає над ним» [13, 111].
Розкриваючи методологію літературознавця, Л. Череватенко зазначає, що Ю. Липа уникає схематичного розтину твору на тему й ідею, досліджень сюжетних плетив, строфіки тощо. «Він намагається оглянути літературу і літературний процес згори, «з верхньої точки». Насамперед він прагне узагальнити. Метод цей зовсім не обов`язковий для всіх і кожного, він має свої негативні моменти, але має і достойності незаперечні: дозволяє роздивитися те, чого не побачиш «впритул». Ю. Липі цей метод дозволяє помітити і сформулювати більш великовимірні закономірності, вловити ритми, які охоплюють не лише роки і десятиліття, але й цілі століття й історичні епохи. Безперечно, це робилося не інтуїтивно, а цілком усвідомлено і осмислено»…
Філософ історії і літературознавець Ю. Липа вирізнявся незвичайною відважністю у висновках, яка випливала з його енциклопедизму. «Не копирсатися в частковостях, не гибіти в дрібницях — обсервувути з найвищої височини, не випускаючи з овиду тисячі учасників неперервного тисячолітнього літературного процесу — таким він бачив своє завдання» [13, 111].
Пізнаючи фундаментальні підвалини української духовності, Ю. Липі поталанило реалізувати свій творчий задум, втіливши його в єдиній книзі літературознавчих есе «Бій за українську літературу» [14], в якій він, творячи «від підстав почуття, від інстинктів, від стихійности», синтетично вивів власне розуміння характеру українського мистецтва та літератури. Йому вдалося найповніше висловити своє розуміння призначення української культури, висловити його якнайбільш насичено, дати з нього найпотужніше. І це ставить Ю. Липу в ряд найвизначніших постатей української літературно-критичної думки.



Цитована література.

1. Янчук О. Пороги вічності Юрія Липи //Українське слово: Київ-Париж, 1998.- 5 трав.
2. Теребус О. До біографії Ю. Липи //В світлу пам`ять д-ра Юрія Липи (Збірник до 40-річчя геройської смерті).- Женева, 1946.- 60 с.
3. Янчук О. Спогади про Юрія Липу в останній рік життя //Янчук О. Юрій Липа в листах і спогадах сучасників. — Одеса: Видання Українського Чорноморського інституту ім. Ю. Липи, 1998.- 80 с.- (Книга 4).
4. Липа Ю. Лист до літераторів (Рукопис) //Фонд Івана і Юрія Липів.- Відділ стародруків і рукописів.- Бібліотека публічна.- Варшава.
5. Липа Ю. Провідництво письменства //Кур`єр Кривбасу.- 1997.- № 9.- С. 116−119.
6. Корчинський Д. Ідеологічний вплив еліти на масу //Корчинський Д. Геометрія революції.- Одеса: Видання Українського Чорноморського інституту ім. Ю. Липи, 1998.- 85 с.
7. Літературознавчий словник-довідник.- К.: Вид-во «Академія», 1997.- 752 с.
8. Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі.- К.: «Либідь», 1999.- 448 с.
9. Новиков Б. Творчество и философия.- К., 1989.- 193 с.
10. Шумилин А. Проблема теории творчества.- М., 1989.- 137 с.
11. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. (За ред. Марії Зубрицької).- Львів, 1996.- С. 66, 71.
12. Франко І. Зіб. тв.: в 50 т.- К., 1986.- Т. 45.- С. 294.
13. Череватенко Л. Літературознавство як провісництво //Кур`єр Кривбасу.- 1997.- № 9.- С. 109−115.
14. Липа Ю. Бій за українську літературу.- Вид-во «Народний стяг»: Варшава, 1935.- 152 с.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой