Фольклор як універсальний тип субкультури

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Культура и искусство


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Фольклор як універсальний тип субкультуры

В.Е. Гусев

Предложенная М. С. Каганом теоретична концепція «системи субкультур» [1] дозволяє по-новому узагальнити напрацьовані гуманітарними науками XX в. характеристики фольклору. Конкретизована на матеріалі європейської середньовічної культури концепція М. С. Кагана продуктивна й у осмислення культури у наступні епохи, і навіть для культури сучасних урбанізованих цивілізацій. У цьому, зрозуміло, виділена автором субкультура «селянська, фольклорна» [2] в культурі середньовіччя може бути автоматично перенесена все процес розвитку культуры.

Привычное поширене досі уявлення про фольклорі як частини традиційної селянської культури справедливе й значимо стосовно феодального суспільству й у що зберігаються пластів культури у селянському середовищі протягом наступних періодів історія суспільства, і навіть почасти й нової доби, що переконливо свідчать деякі узагальнюючі праці етнографів, фольклористів і мистецтвознавців XX в. [3], і навіть нові польові дослідження, відео- і магнітофонні записи фольклору, наприклад, в осередках традиційної культури, як білоруське, російське і українська Поліссі, Закарпатті, Балканський півострів та інших заповідних зонах Европы.

Но звернення до інших матеріалам та авторитетним трудам спонукає об'єктивного історика культури істотно розширити уявлення про фольклорі загалом, не обмежуючись традиційної селянської культурою. Так само важливою для розуміння соціальної природи й форм фольклору, і навіть його функціонування виявляється творча діяльність різних груп міського населення. Процес цей, що виник ще творчості середньовічного міського плебсу, ремісничого люду, що порвав з аграрним працею, особливо яскраво виявився у міської карнавальну культуру епохи Ренесансу, дослідженої у відомій книзі М.М. Бахтіна в масових святах і звеселяннях «простолюду» в містах Росії й України XIX — поч. XX ст., причому ігрова стихія захоплювала тут усе верстви міського населення. Це досліджувана, зокрема, російськими мистецтвознавцями, театрознавцями і фольклористами різних поколінь., до робіт 1990-х рр. [4].

Так що саме, фольклором вважатимуться сільську субкультуру і творчість «простого люду» міст? Так, але лише це. Тут ми відбуває о саме велике культурне простір. Розвиваючи логічний концепцію «системи субкультур», слід зазначити, що фольклор як субкультура загалом створюється будь-якому соціальному і етнічної спільністю, будь-який групою чи будь-яким колективом, відчувають потреба у «неофициозном» самовираженні, зі спілкуванням між складовими їх індивідуумами й у передачі творів своєї творчості іншим групам і колективам (солідарним чи опозиційним). У нещасних випадках протистояння цих груп сформованій соціальної і політичною системі, пануючому класу, є при владі партії фольклорна субкультура набуває характеру «низового» дисидентства, инакомыслия.

К фольклору спеціалісти відносять самодіяльне творчість будь-який професійної (за діяльністю) середовища — творчість гірників, мисливців, плотарів, рибальських артілей тощо. У тому ж сенсі говорити про фольклорі студентському, про фольклорі туристів, і альпіністів, про фольклорі солдатському і моряків, про козацьких похідних піснях та про фольклорі різних видів козацтва загалом як військового стану, нашого часу — про фольклорі учасників боїв в Афганістані (нам довелося слухати і записувати пісні від різних, що були лікуванні в клініці Військово-медичній академії - у 80-ті гг.).

Своеобразную частина фольклорній субкультури становить фольклор колишньої каторги й посилання Росії, тюремні пісні, створений пізніше — фольклор ГУЛАГ’а радянських часів, зібраний і опублікований петербурзькими фольклористами (В.С. Бахтіним та інших.). звані «розбійницькі» пісні були предметом спеціальних фольклористичних досліджень, у Росії, і навіть типологічно подібний різножанровий фольклор «збойников», «опришков» і аналогічні цикли переказів, пісень і танців у фольклорі інших народів. Особливу групу становить творчість людей «дна», «блатні пісні», приспівки беспризорников.

Большой пласт у культурі багатьох народів середини XX в. утворив фольклор Другий Першої світової: фронтовий, партизанський, біженців, антифашистського Опору в окупованих країнах Західної Європи, фольклор повстань до гето, фольклор різняться в сенсі і з політичної орієнтації патріотичних наснаги в реалізації Польщі, на Балканах, Західній Україні, Карпат. Цей пласт вивчений фольклористами багатьох країн, але потребує нових об'єктивних исследованиях.

Несомненный інтерес представляє фольклор населення СРСР доби масових репресій, антирадянські анекдоти, приказки, частівки, і навіть серії анекдотів типу «про Чапаєва», «вірменського радіо», фольклор дисидентського руху на різних країнах, сучасні політичні анекдоти і т.п.

Особую частина фольклорній субкультури становить неканонічне творчість різних конфесійних громад (перекази і легенди староверов-«раскольников» і музика пісні сектантів у Росії, гуситські пісні у Чехії, пісні перекази, легенди чернецтва, зокрема, у різних монастирських подвір'ях Афона). І сама офіційна церква була вільна від апокрифічних сказань, від неканонічних песнопений…

Уместно нагадати, що у минуле і у сприйнятті сучасних гуманітарних науках термін «фольклор» вживається на досить різних значеннях: у самому вузькому як «мистецтво усного слова», а інших — більш-менш обмежувальних, що пропагують той чи інший обсяг складових його видів тварин і форм. З іншого боку, найчастіше він ототожнюється із цілком загальним поняттям «народне творчість» або конкретизується як частину народної художньої культури. У самих собою розбіжності спеціалістів у поглядах нічого поганого немає. Біда й інші - найчастіше термінологічні суперечки мають формальний, а то й сказати — схоластичний характер, заступають сутність реальної проблеми — необхідність розрізняти систему культури та її підсистеми, різні співвідношення («рівні») структур, складових той чи інший цілісність, і навіть необхідність конкретно-історичного визначення поняття «народ», розуміння мінливих від епохи до епохи його соціальній і етнічної характеристики.

Не стану тут обговорювати все різноманітні визначення поняття фольклор, це — прерогатива фольклористики як спеціальної науки [5]. Не поділяємо категорична заява, тим паче дивне у вустах керівників Республіканського центру російського фольклору при Міністерство культури Російської Федерації, заяву необхідність «переорієнтації до вивчення фольклору з фольлористики та мистецтвознавства на пам’ятати історію та соціологію» [6]. Переконаний, що завдання й можливості фольклористики далеко ще не вичерпані. Зрозуміло, фольклор то, можливо об'єктом та інших наук, предметом міждисциплінарних досліджень. Але не має призвести до поглинання фольклористики будь-який інший наукою. І справжня стаття має розглядатися як відмови від професійного вивчення фольклору. Вона — лише як заявка щодо участі в обговоренні культурологічного підходи до фольклору.

Прослежу одну тенденцію історія науки, зокрема — й у фольклористиці, важливу для обгрунтування можливості широкої культурологічної концепції фольклора.

Многозначность терміна «фольклор» була визначена спочатку, невдовзі по тому, як і поняття запропонував англійський історик культури Вільям Томс під псевдонімом А. Мертон (в 1846 р.), особливо тоді, коли яке засноване 1870 р. «Фольклорне суспільство» (Folk-Lore Society) сформулювало два значення терміна: як «древні звичаї, звичаї, обряди і церемонії минулих епох, перетворилися на забобони і започаткував традицію нижчих класів цивілізованого суспільства» й більш широкому значенні - як «сукупність форм неписаною народу». Саме там читаємо: «Можна сміливо сказати, що фольклор охоплює всю культуру народу, котра була використана в офіційної релігії, і історії, але її є й світло що була завжди його власним твором» [7].

В універсальному значенні «народних знань» і «народних традицій» стали вживати термін багато вчених Великобританії, США, Латинська Америка, Франції, Німеччини, Бельгії й інших країнах [8]. Соціологічне напрям, заснований А. Вараньяком й О. Мариню, охопило сув’язь артефактів народної культури. У Скандинавії й Фінляндії фольклор окреслюється колективне традиційне знання, передане у вигляді слова [9]. У Росії її, веденный в ужиток Є. Анічков, А. Веселовським, У. Ламанским, У. Лесевичем в 1890-е — поч. XX в., термін подолав обмеження предмета звичними поняттями «народна поезія», «народна словесность».

В 1920 — 1930-ті рр. у радянській науці розгорілася серйозна дискусія на задану тему «Що таке фольклор?». Протистояли дві принципово різні позиції. Одні вчені - У. Жирмунський, Є. Кагаров, Про. Фрейденберг наголошували на реліктових елементах народної культури загалом. Інші - М. Азадовский, М. Андрєєв, Ю. Соколов, М. Кравцов сприймали фольклор як усне словесне творчість, здатне для інновацій. У десятиліття теоретична думку у країнах Європи та у Радянському Союзі дедалі більше звернулася до расширительному тлумаченню фольклора.

Наконец, 1 березня 1985 р. спеціальне Нарада Комітету урядових експертів при ЮНЕСКО із різних держав прийняло таке розгорнутий визначення: «Фольклор (у сенсі традиційна і поширена культура) — це < ,…> заснований на традиціях творчість груп чи постатей, що відбиває очікування (надії) громади, що є адекватним вираженням її культурного і соціального самосвідомості. Фольклорні норми і релігійні цінності передаються усно, наслідуванням чи іншими засобами. Його форми включають серед інших — мову, усну словесність, музику, танці, гри, міфологію, ритуали, звичаї, ремесла, архітектуру та інші мистецтва» [10].

Нас в усіх задовольняє у тому визначенні (зокрема, відсутність свідчення про розвиток фольклору, на еволюцію його традиційних форм, відсутність констатації факту появи нових видів тварин і форм творчості). Сумнів породжує формулювання «інші мистецтва»: і у традиційній й у сучасної культурі, особливо у масовому новотворчестве в повному обсязі набуває художню форму. Питання про співвідношення у фольклорі естетичну функцію коїться з іншими функціями залишається спірним, хоч і П. Г. Богатирьов чітко писав про полифункциональности фольклору і навіть характеризував ряд конкретних неэстетических функцій [11]. Поліфункціональність фольклору особливо важливо враховувати під час культурологічному його изучении.

Чтобы зрозуміти динаміку фольклору як субкультури недостатньо розглядати кожен її вид в довільно обраному історичному відрізку. Бажано простежити його розвиток у різні епохи й роздивитися його долю нашого часу. Спробуємо це зробити з прикладу однієї з характерних феноменів святкової культури, конкретно з прикладу весняного свята, відомого багатьом народам під назвою карнавалу і типологічно подібних свят, що отримали в різних народів інші названия.

Генетически пов’язані з архаїчним аграрно-магическим обрядом, що продукує родючість, карнавал народи романської мовної сім'ї успадковував деякі традиції давньоримських свят (сатурналий і литурналий), але формувався народи Європи — й придбав свої характерні риси у епоху пізнього Середньовіччя. У цілому, будучи у цю епоху символічним відбитком зміни пір року (перехід від зими навесні), карнавал придбав амбівалентний сенс («смерть, яка загрожує життям», по М. Бахтіним). Цим пояснюється ряд звичаїв, котрі супроводжували свято — багата ритуальна їжа, знаки родючості, образ персонажів. Центральний образ — частіше символічна постать (опудало), рідше — ряджений людина, образ наділений гротескної характеристикою (товстун — ненажера з гіпертрофованими ознаками чоловічої статі, або старий і стара, уособлюють зиму). Помітну роль діях грали блазні й різні типи ряджених. У святі переважали еротична і фарсова стихії. Цьому сприяли буффонные сцени «народження» Карнавалу (чи персонажа під іншими іменами), обрання «короля» свята (раніше також — «короля блазнів»), сцена суду з цього персонажем, його викривальні монологи, звернені до «суддям», його «заповіт» публіці. Кульмінацією свята були: сцена перемоги Посту над страдательным персонажем з участю Смерті й Лікаря, епізод його «дротів» (страти, спалювання, затоплення), часто пародійна сцена «похорону» по церковному обряду (з участю відповідних клерикальних масок, «трунарів», хора).

Распространяясь в усіх країнах Західної Європи, та був на Балканах, Східної Європи, в Росії, в Україні, у Білорусі («масниця»), свято увібрав помічаємо багато елементів місцевої дохристиянської культури, придбала в кожного народу своєрідні етнічні риси, втратив поступово початкову ритуально-магическую функцію. Конкретне опис свята за матеріалами, зібраним переважно у ХІХ — початку XX ст., широко і повно за багатьма народам зберігають у не який утратив пізнавальну цінність колективній праці «Весняні свята» (М., 1977) російською (з великою бібліографією на іноземних мовах), в працях російських, українських, чеських, словацьких, сербських, хорватських, угорських, німецьких дослідників [12]. Ці описи й не так реконструюють ранні етапи поширення свята, скільки фіксують змінився до нового часу характер святкування в різних народів. У новий час до храмового свята пристосовувалися види зрелищно-игровой культури, які пов’язані з його початковою змістом (наприклад, у Росії ляльковий театр типу «Петрушки», подання у балаганах, монологи і діалоги закликальників — «дідів» на балконах балагану, раешники коробейників, каруселі та інші.). Змінювався як сам споконвічний тип традиційної культури, а й нашаровувалися, адаптувалися нові форми культури. Істотно змінилася природа сміху: вона втратила магічну функцію і придбала соціально-побутову направленность.

Последний етап в еволюції весняного свята протікає очах. «Відроджуючись» у багатьох країнах (Італії, наприклад, з кінця 80-х рр.) не спонтанно, а зусиллями організаторів, більш-менш компетентних, карнавали і типологічно подібні форми в різних народів перетворилися на видовища сучасних міських жителів і закордонних туристів. У Росії її також робляться який завжди вдалі спроби відтворення олійних гулянь і звеселянь. Поширюється діяльність автентичних фольклорно-етнографічних ансамблів. Групи професійних фольклористів і самі не прагнуть надати своїм виступам на свіжому повітрі чи естраді ритуально-магический сенс, а виконують просветительски-эстетическую завдання ознайомлення публіки зі справжніми фольклорними творами. Ці виступи приваблюють численних глядачів і слухачів, які лише окремих випадках (майданами і вулицях міст) втягуються на загальне дійство (переважно — діти). Іноді масленичный обряд чи його фрагменти відтворюються на фольклорних фестивалях (необов'язково приурочені дням самої масленицы).

Таким чином, відбувається перетворення описаного виду традиційного фольклору в специфічний вид фольклоризма, що є взагалі характерною формою сучасної субкультури. Слід розрізняти комерційний фольклоризм елемент «індустрії туризму», як сучасної масової культури (негативно оцінюваний авторитетними вченими Р. Мозером, Р. Баузингером, До. Кёстлином, Д. Антониевичем, М. Башкович-Стулли та інших.) і, з іншого боку — продуктивні форми справді творчого фольклоризма як органічний процес адаптації, трансформації і репродукції фольклору у культурі сучасного суспільства, що переконливо писали чеські і словацькі вчені Про. Сироватка, М. Лещак. З. Швеглак, угорський теоретик У. Фойгт, німецький історик культури Р. Штробах та інших [13]. Обидва ці виду фольклоризма — комерційний, і творчий — виявляється у дослідах відтворення свят карнавального типу, що зробила їх актуальними для порівняльних культурологічних исследований.

К жалю, тоді, як проблема фольклоризма була предметом багатьох досліджень, і дискусій у країнах Західної та Центральної Європи пов’язано з початку 1960-х рр., радянська наука, по суті, проігнорувала цієї проблеми, незважаючи те що, що у В. М. Жирмунський в передмові до першого тому «Історії російської фольклористики» М. К. Азадовского (1958) позначив термін «фольклоризм як «широке громадське явище», що з «боротьбою навколо тлумачення і використання фольклору між собою російської літератури й культури». Радянські вчені в 1930 — 80-ті рр., відійшовши від розширювального тлумачення фольклоризма, намечавшегося у російській науці, обмежилися одним його виглядом — «фольклорними інтересами письменників» (формула М.К. Азадовского) і літературних критиків. Сам термін немає у радянських енциклопедичних словниках і з’явився вперше у додатковому (!), 9 томі Стислого літературної енциклопедії (1978). Настільки тривале одностороннє висвітлення проблеми було наслідком панівного вузького, литературно-центрического сприйняття фольклору як «мистецтва усного слова».

Тот процес, який ми відзначили з прикладу весняного свята, характерний до нашого час та інших традиційних народних обрядів, і свят (крім, мабуть, лише різдвяних святок) і взагалі - багатьом видів традиційного фольклору загалом. Найпростіше було тлумачити це явище як регрес народної культури, але, з погляду, його об'єктивно можна як закономірну зміну одного типу субкультури іншим типом субкультури, що створює нові цінності. Тому фольклоризм повному обсязі може бути предметом найпильнішої внимания.

В висновок спробуємо визначити основні загальні ознаки різних явищ (від архаїчного обряду до сучасного анекдоту), які об'єднують у особливий тип субкультури. Незалежно від часу, середовища проживання і місця виникнення ці негативні явища характеризуються насамперед із тим, що вони висловлюють потреба тих чи інших колективів і груп у неофициозном самовираженні і взаимообщении. Вони — результат колективної творчості (як і зароджуються з ініціативи індивідуума, відриваються його й стають надбанням тій чи іншій спільності, наражаючись у своїй більшої або меншої трансформації, варіантності). Їх характерно, зазвичай, тимчасове збіг створення та публічного виконання, і навіть передача артефактів від однієї спільності до іншої і від покоління до покоління, що дає їм традиційність. Життя багатьох артефактів, зазвичай, тривала, але можна і латентне їх існування, що є наслідком відродження хіба що зниклих з обігу чи забутих артефактів через покоління (від дідів до онукам), або навіть за кілька поколінь (факт, встановлений видатним іспанським фольклористом академіком Менендес Пидалем і підтверджений в час). Явищам фольклорній субкультури властива здатність до саморозвитку, оновленню, актуалізації. Нарешті, треба сказати включеність цієї субкультури у безперервний процес розвитку культури загалом, вона функціонує як частину системи, перебуває у різних зв’язках із іншими підсистемами, здатна до запозичення нових форм культури та способів передачі досвіду та матеріальних цінностей. У цьому вона й залишається «низовий» культурою, що, втім, не знижує її значення громадської жизни.

Список литературы

[1] Каган М. С. Філософія культури. СПб., 1996. З. 347.

[2] Саме там. З. 99.

[3] Див.: Чичеров В.І. Зимовий період російського народного землеробського календаря XVI-XIX ст. (Нариси історії народних вірувань). М., 1957, Пропп В. Я. Росіяни аграрні свята. Л., 1963, Різдвяна С.Б. Російська народна художня традиція в суспільстві. М., 1981, Некрасова М. А. Народне мистецтво як частину культури. М., 1983, Чистов К. В. Народні традиції і фольклор. Нариси теорії. Л., 1986, Гусєв В.Є. Російська народна художня культура (Теоретичні нариси). СПб., 1993.

[4] Богатирьов П. Г. Художні кошти на гумористичному ярмарочном фольклорі // Питання теорії народного мистецтва. М., 1971, Шаповалова Р Р. Сільська частівка у місті // Етнографічний дослідження північного заходу СРСР. Традиція і культуру сільського населення. Етнографія Петербурга. Л., 1977, Блажес В. В. і ін. Традиційний робочий фольклор в місті // Фольклор Уралу. Вип. 5. Свердловськ, 1980, Некрылова А. Ф. Росіяни народні міські свята, втіхи і видовища. Кінець XVIII — початок XX ст. Л., 1984 (2-ге вид. СПб., 1989), Духовна життя сучасної суспільства. Т.1. Субкультури і етноси в художнього життя. М., 1996, Соколов К. Б. Субкультурне стратифікація і міської фольклор // Традиційна культура. Науковий альманах I/2000. М., 2000.

[5] Див.: Кагаров О. Г. Що таке фольклор // Художній фольклор. Т. 4−5. Л., 1929, Жирмунський В. М. Проблеми фольклору // Сергію Федоровичу Ольденбургу. До п’ятдесятиріччю і науково-громадською діяльності. Л., 1934, Гусєв В.Є. Фольклор. Історія терміна та її сучасні значення // Радянська етнографія. 1966, № 2, Путилов Б. М. Фольклор і народна культура. Ч.1. М., 1994, Van Gennep A. Le folklore. P., 1924, Varagnac A.D. Definition de folklore. P., 1938, Schulze F.W. Folklore. Zur Abteilung der Vorgeschchte einer Wissenschaftsbezeihnung. — Halle, 1949, Bayard S.P. The materials of folklore // Journal of American Folklore. 1953, № 259, Dandes A. The study of Folklore. Prentice-Hall, 1965, Krzyzanowski Ju. Folklore // Slownik folkloru polskiego. Warszawa, 1965, Strobach H. Folklore — Folklorepflege — Folklorismus. Tendenzen, Probleme und Fragen // Jahrbuch fur Volkskunde und Kulturgeschichte. T. 25, 1982, Richtman-Augustin D. Folklore models and symbols // Contribution to the study of contemporary folklore in Croatia. Zagreb, 1988,

[6] Каргин О. С., Хронів Н. А. Фольклор і валютна криза суспільства. М., 1993. З. 13.

[7] Folk-Lore Record. Vol. II. Appendix. L. 1879. P. 4.

[8] Див.: Standard dictionary of folklore, mythology and legend. Vol. I. New-York, 1949. (статті «Folklore» понад двадцять авторів).

[9] Honko L. 1) Four forms of adaption of tradition // Studia Fennica. Vol. 26. Helsinki, 1981, 2) Possibilities of internationational cooperation and regulation in the safeguarding of folklore // Newsletter, 1987. № 1. Вивчення фольклору в Скандинавії і Прибалтиці широко висвітлювалося в ж. «Newsletter» (Turku) і висвітлюється з нового періодичному виданні - NNF News. Abo. Eesti-Finland (з 1997 р. три випуску год).

[10] Newsletter / Published by Nordic institute of Folklore. Turku, 1987. № 1. P. 8. Зауважу, що у деяких публікаціях російською з. переклад недостатньо точно відтворює формулювання документа. Ми дотримуємося переважно перекладу Б. М. Путилова в своїй книжці «Фольклор і народна традиція». СПб., 1994. З. 18.

[11] Богатирьов П. Г. Питання теорії народного мистецтва. М., 1971. З. 38−49, 297−366, 432−449.

[12] Бахтін М. М. Франсуа Рабле і народна культура середньовіччя якщо й Ренесансу. М., 1965, Лихачов Д. С., Панченко А. М. «Сміхової світ» Київської Русі. Л., 1976, Календарні звичаї і образи країнах зарубіжної Європи. Кінець XIX — поч. XX ст. Весняні свята. М., 1977, Соколова В. К. Весняно-літні календарні обряди російських, українців і білорусів XIX — поч. XX ст. М., 1979, Гуревич А. Я. Проблеми середньовічної культури. — М., 1981, Даркевич В. П. Народна культура Середньовіччя. М., 1988, Івлєва Л. Ряжение у російській традиційної культурі. СПб., 1994, Masopustne tradice. — Brno, 1976, Lozica і Hrvatski karnevali. Zagreb, 1997. Серія статей колективу Заґребського Інституту етнології і фольклористики, присвячена карнавальному свята Poklade, опублікована у другої половини 1980-х рр. (див. Щорічник Інституту «Narodna umjetnost»).

[13] Гусєв В.Є. Фольклоризм як головний чинник становлення національних культур // Формування національних кульутр країнах Центральної і південно-східної Європи. Сб. ст. М., 1977, Земцовский І.І. Про сучасному фольклоризме // Традиційний фольклор у сучасній художнього життя. Сб. ст. М., 1984, Moser H. Vom Folklorismus in Unserer Zeit // Zietschrift fur Volkskunde. 1962. H.2. Bausinger H. Folklorismus in Europa // Zeitschrift fur Volkskunde. 1969. H. 9, Bosrovic-Stulli M. O folklorizmu // Zbornik za narodni zivot і obicaje juznih slavena. Knj. 45. — Zagreb, 1971, Sirovatka O. Folklorismus jako jev soucasne kulture // Tradice Lidove kulture v zivote socialisticke spolecnosti. — Brno, 1974, Lescak M. Folklorizmus ako stimul inovacie folklornej tvorby // Lidove umeni a dnesek. Brno, 1977, Le folklorisme d’hier et d’aujourd’hui. Kecskemet, 1978. Communication. 1−4, Vogt V. Folklor and Folklorismus today // Folklorismus Bulletin. № 1. Budapest, 1979, Gusev V. Principal types of present-day folklorismus // Folklorismus Bulletin № 2, 1980, Ibid. Типологія фольклоризма // Folklor tarsadolom muveszet, 8. Kecskemet, 1981, Strobach H. Folklor — Folklorpflege — Folklorismus // Jahrbuch fur Volkskunde und Kulturgeschichte. V. 25. Berlin, 1985.

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із російського сайту internet

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой