Эстетическое і художню свідомість Стародавньої Греции

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Культура и искусство


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Московский Державний Педагогический

Открытый Университет

РЕФЕРАТ

по эстетике

на тему:

«Эстетическое і художню свідомість Стародавньої Греции»

Работу виконала студентка Кулакова Маріанна, 4 курс,

факультет психології, 2 потік, 4 группа

Москва, 2002 г.


План:

История розвитку эстетики

Эстетическое і художню свідомість Стародавню Грецію.

Слово «естетика» — одне найбільш вживане з нашого повсякденні у різних галузях. Кажуть естетику одягу, естетиці спектаклю, естетиці фільму тощо. Як відомо, поняття естетики позначає й філософську науку про искусстве.

Розмаїття використання поняття «естетика» поза науки — свідчення його широкої змістовності, тривалості історичного шляху, в ходи якого вирували різні його іпостасі. За всього відмінності ужитку в повсякденному і на професійному рівнях це поняття означає якийсь единый принцип, узагальнююче чувственно-выразительное якість как творів мистецтва, і предметів повсякденного побуту, феноменів природи. А ще звернув увагу німецький просвітитель А. Баумгартен, як у ХVIII століття впровадив поняття «естетика» (від грецького aistheticos — почуттєвий: належить до почуттєвого восприятию).

История розвитку эстетики

Історія розвитку естетики як світової науки йде своїм корінням до давнину, до древнім міфологічним текстам. Завжди, коли йшлося і про принципах чуттєвої виразності творінь людських рук з природою, виявлялося несумісність на будову предметів і явищ, здатних повідомляти почуття емоційного підйому, хвилювання, безкорисливого милування, тобто. закладалися традиції естетичного аналізу. Так склалося враження про мир виразних форм (створених людиною і природою), виступаючих предметом людської рефлексии.

Активно виявлялося їх будову та внутрішню структуру — зв’язок чуттєвої оболонки із символічним, духовним змістом, загальне в естетичному явище усвідомлюваних і невимовних з допомогою слів якостей тощо. Властивості творів та супутні їм емоційного підйому описувалися через поняття прекрасного, з’явився центральним в естетичної науці. Решта естетичні поняття (високе, трагічне, комічне, героїчне тощо.) розвивали свій сенсу тільки через співвіднесеність з розумінням прекрасного, демонструючи неозорі відтінки різних типів почуттєвого сприйняття мира.

Не можна заперечити, що всі споруди естетичної науки будуються на єдиною категорії прекрасного.

Спочатку естетичне знання було уплетено до системи загальфілософських роздумів про мир. Згодом, протягом тисячоліть історія естетики неодноразово змінювала лоно свого розвитку: антична естетична думку розвивалася у межах філософії, середньовічна — у тих теології, за доби Відродження естетичні погляди розроблялися переважно самими художниками, композиторами, тобто. під час художньої практики.

У XVII і XVIII ст. естетика інтенсивно розвивалася грунті художньої критики і публіцистики. Етап німецької класичної естетики, що у творчості І. Канта, Ф. Шіллера, Г. Гегеля, знову ознаменований створенням цілісних естетичних систем, що охоплюють сув’язь проблем естетичної науки.

Отже, розвиток естетичних уявлень відбувалося шляхом чергування тривалих періодів емпіричних спостережень з етапами розквіту великих теоретичних концепцій, узагальнюючих філософських теорій исскусства. І та й інша галузі естетики прагнули до пошукам сутності мистецтва, тенденцій і закономірностей художньої творчості і сприйняття.

Художественное свідомість Стародавню Грецію

Під класичної античністю прийнято розуміти період від кінця VI по IV в. до нашої ери, час процвітання до катастрофи грецького аристократичного поліса. Що ми знаємо про художнього життя античності? Ми знаємо імена таких видатних драматургів, як Есхіл, Софокл, Аристрофан, чиї твори ознаменували злет — і інтенсивна розбудова комедії. Бурхливо розвивалося образотворче мистецтво: хоча живопис не збереглася, але із джерел відомо про прославлених художників Полигноте, Аполлодоре, Зевксисе. У греків були спеціальні будинки зберігання картин (пінакотеки), раз у раз влаштовувалися виставки, і обговорення, котрі залучили безліч знавців живопису та ліплення. Однак у переважній більшості витвори мистецтва вели не музейний спосіб життя. Плутарх стверджував, що у Афінах було статуй, ніж живих людей. Прикрашені скульптури прикрашали площі, храми — світ мистецтва був живим миром.

Про античної музиці, займала значне у житті грека, збереглося обмаль відомостей. Відомо, що у музичному творчості використовувалися специфічні лади — дорийский, лідійський, фригийский. Усі вони була орієнтована до створення творів різних жанрів, різного соціального назначения.

У класичний період Стародавню Грецію розцвітає античний поліс, де відсутня розщеплення між індивідуальними орієнтаціями людини у громадському цілому. Громадянин античного поліса відчував у безпеки — поліс захищав людини, забезпечував його права, справедливість громадських відносин, рівновагу державних підприємств і індивідуальних інтересів. Звідси й форми творчості, які відрізняють взаємопроникнення об'єктивного і суб'єктивного, ліричного і эпического.

Чому античне мистецтво виявилося настільки притягальним як загального критерію наступного художнього розвитку? Оскільки античне художнє свідомість виступало як синкретичное, тобто цілісне за своєю природою. Фактично, всі естетичні категорії, з допомогою яких намагалася позначити основні властивості мистецтва і судження смаку у повсякденному житті, почалися ще античності. Естетичні категорії - це найбільш загальні ознаки, з допомогою яких описуються процеси художньої творчості, будову та своєрідність творів мистецтва, природи й механізмів художнього восприятия.

Для характеристики естетично довершеного явища античність придумала власну категорію «калокагатия», що означає єдність прекрасного і морального. Естетично прекрасне, в такий спосіб, розумілося як і эстетически-нравственное у своїй основі, як осередок всіх скоєних якостей, включаючи справжнє, справедливе чи інші чудові іпостасі. Таке розуміння, безсумнівно, виявляє цілісність, притаманну сприйняттю античного людини, котрій почуттєвий, тілесний компонент прекрасних об'єктів органічно сполучався з великим духовним, символічним змістом. Прекрасне як об'єктивне властивість заданий сама природа заклала, і чудове як суб'єктивне почуття задоволення сосуществуют.

Особливе місце у античності набувають теорії соціального впливу мистецтва, зокрема ідеї художнього виховання. У Стародавню Грецію держава забезпечувало громадянам можливість відвідувати театральні спектаклі, де йшли драми із цивілізованого життя античних героїв. Подвиги минулих років були на юнацтво. Сократ, Платон і Аристотель пройшли цю школу: усі вони добре знали поезію їх часу, драматургію. Сократ наполегливо пов’язує уявлення про прекрасне з визначенням доцільного, тобто придатного задля досягнення певної цели.

Звернімося до Платону (427−347 до нашої ери). Якої ролі він відводить художньої діяльності, який, на його думку, статус художньої творчості? Платон розмірковує так, що справжнім є світ ідей, граничних сутностей людського буття. Широко відома його образна модель. Поетові і митці наслідують тих, хто була настільки чи інакше, сприйняв і зміг реалізовувати своїх формах ці граничні ідеї буття. Художня діяльність, в такий спосіб, є лише тінь, яка відтворює засобами мистецтва те, що втілилося у конкретних формах реальності. Але й сам видимий світ існує як тінь прихованих сутностей. Отже, твори художника — це тінь тіней. Спроба Платона таким чином зв’язати природу художніх форм й цивілізованим світом граничних сутностей людського буття згодом стала трактуватися як теорія, заснована Юнгом (вчення про архетипи).

У діалозі Платона «Іон» дано тлумачення процесу художньої творчості. У час творчого акта поет перебуває у стані несамовитості, їм рухає не виучка, не майстерність, а божественна сила. Поет «може говорити буде лише тоді, коли стане натхненним і несамовитим і нічого очікувати у ньому більш розуму… Не уміння вони почали це кажуть, а завдяки божественної силі» (Платон).

Який поняттєвий апарат Платона, рассуждающего про художньому досконало? Його поняттєвий апарат відзначений увагою до такої категорії, як захід. Платон пише, що коли і межа входить у тотожність з безмежним, він стає мірою, витлумаченої як єдність краю і безмежного. Попри кількаразові затвердження Платона у тому, що має поступово переорієнтовуватися під соціально значимі потреби, в нього звучить й інша ідея: міру диктує внутрішня природа самого твори. Міра за Платоном завжди кінцева, вона робить світ органічним, цілим і обозримым. Міра виступає у Платона однією з атомів його естетичної теорії, одній з базових категорій. Її тлумачення виявляє загальні уявлення античності про час, які мали циклічний характер.

Інша категорія, активно використовувана Платоном, — гармонія. Вона близька поняттю заходи, пропорції, симетрії. Відповідно до Платону, гармонія є щось таке, то безпосередньо з'єднується з схожості. Після Гераклітом він повторює, що гармонія створилася з спочатку розбіжного. Особливо це виразно поводиться в музичному мистецтві, де які суперечать високі і низькі тону, демонструють взаємозалежність утворюють гармонию.

Цікаво простежити як еволюціонувало поняття гармонія в античному художній свідомості. Якщо спочатку гармонія сприймалася переважно космологічно, тобто як екстраполяція всіх об'єктивних властивостей Космосу, то згодом гармонію почали шукати й у земній, повсякденному світі людей, де найчастіше містить у собі відбиток індивідуального отношения.

У зв’язку з цим важко переоцінити категорію катарсису, яка розроблялася в античності стосовно позначенню сутності будь-якого естетичного переживання. Коли результаті художнього сприйняття ми маємо почуття задоволення, ми переживаємо стан катарсису. У Гесіода зустрічається висловлювання: «Голос співака втамовує сум розтерзаного серця». В багатьох мислителів античності зустрічається зіставлення понять «очищення» і «катарсис». У цілому нині поняття катарсису вживається в естетичному, психологічному й релігійних сенсах.

Поняття катарсису початок обговорюватися набагато раніше Аристотеля і додавалося до сприйняття різних видів мистецтв. Сам Аристотель розробив теорію катарсису як однієї з компонентів мистецтва трагедії. Катарсис, відповідно до Арістотелеві, — це очищення від афектів через страх та співчуття трагічному дії. Аристотель також вважав, що художнє - це скоєне естетичне: художник збирає, групує, шліфує промовистість і це створює збірний образ явищ навколишнього світу. Усі прекрасне відповідно до Арістотелеві - є певний порядок, оформленість. Він вважає також, що джерелом мистецтва є саме дійсність.

Аристотель схиляється до думки, що за мистецтво виникають такі речі, форма яких міститься у душі художника. Прекрасна форма немає «заздалегідь », він є результат продуктивної здібності самого художника. Підкреслюючи очевидне своєрідність художньої реальності проти дійсним світом, Аристотель ставить проблему співвідношення правди і правдоподібності мистецтво. Правдоподібність виник як результат вправного копіювання реальності, усе те, що є поза мистецтва. Щоправда мистецтво — щось інше, що стоїть вище правдоподібності, фактично вона уособлює собою особливий художній сенс, висловити якого і передано зусилля художника.

Показово сприйняття художнім свідомістю класичної античності творів Гомера: як вважають, у Гомера немає не прекрасних речей. Проте, очевидно, що художнє досконалість творінь Гомера визначається зовсім на якимось спеціальним (прекрасним) змістом. Отже, художественно-прекрасным може бути будь-яке зміст, предметом мистецтва здатне виступати нескінченне розмаїтість реальних явлений.

Поступово з недостатнім розвитком майнових взаємин у грецькому полісі посилюється грошове, матеріальне нерівність, що веде до нерівності соціальному. Згодом той процес призводить до розщеплення художньої творчості масову й елітарне, до ще більшого розбіжності індивідуального й суспільного.

Зішестя загальнозначущих ідеалів супроводжується посиленням уваги до внутрішнє життя, суб'єктивним сторонам буття. Всі ці процеси з кінця V — початку IV в. до нашої ери призводять до найглибшій трансформації світовідчуття класичної античності. У музиці відбувається зростання ліричних форм (на противагу епічним), нові мотиви пробираються у поезію і особливо у трагедію. До I віці до нашої ери вже є велика число творів, котрі демонструють досить освоєні зразки нових засобів художнього самовираження особистості.

«Эстетика», автор — О. А. Кривцун., видавництво «Аспект-пресс», Москва, 2001 г.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой