Немцы у Росії

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Культура и искусство


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Немцы в России

Работа по предмета «Культурні контакти» студента денного відділення, факультету Культурної антропології і соціології, Полєтаєва Володимира Евгеньевича

Министерство культури Російської Федерации

Санкт-Петербургский Державний Університет Культури і Искусств

Санкт-Петербург

2003 г.

German man’s in Russia

The ministry of culture of Russian Federation

The St. -Petersburg State University of Culture and Arts

Work in a subject «Cultural contacts «the student of daytime branch, Faculty Cultural anthropology and sociology, Poletaev Vladimir Evg.

St. -Petersburg

2003y.

Этноним «німець» у Росії культурно-политологический аспект

Этноним є наочним зовнішнім вираженням етнічного самосвідомості, оскільки, як вважають більшість сучасних істориків і етнографів, казати про додаванні тієї чи тієї інший етнічної спільності можна тільки тоді, коли в цієї спільності з’являється самоназва. Саме самоназва — ясно виражене свідчення виникнення етнічного самосвідомості, свідомості приналежність до одному народу, своєї ідентичності, зростання національної самосвідомості.

Национальное самосвідомість не може існувати автономно, без співвіднесеності, порівняння «себе «з «іншими «. У певному сенсі відчуття національної ідентичності є фіксація розрізнення «ми «- не «вони «. Тому з’ява Поповичевого самоназви як показника сформованого самосвідомості етносу завжди передбачає та усвідомлення иноэтничного й інокультурного — «чужого «- оточення. З допомогою самоназви як виділяється власний «свій «народ, а й відбувається протиставлення його інших народів. Дуже показовим є цьому плані розвиток слов’янської (російської) этнонимики. Пошуки початку слов’янської (російської) этнонимики. Пошуки початку слов’янської історії до VI століття наводять ряд авторів до гіпотезі про відомої етнічної «анонімності «його носія, оскільки не було чітко фіксований самоназва. Як свідчать дослідження, етнонім словене позначав людей, володіють словом, членороздільної промовою, тоді як экзоэтноним венеты (і похідні від цього) на власне слов’яно-руській фольклорній традиції позначали далеку чужу землю, на кшталт Веденецкой землі на російських билинах.

Для позначення «чужих «(неслов'янських) народів слов’ян найбільшого поширення отримали два этникона: чудь, яким в Початковою російської літописі іменувалися неславянские народи, платили данина Російському державі, колись всього фінно-угорські народи, і немец/немцы, вживаний для позначення переважно жителів Європи. У. Петрухін і Д. Раєвський, підкреслюючи виняткового значення этникона німець у російській історії, пишуть: «Було б спокусливо припустити, спираючись на протиставлення словене — німці, що самоназва слов’ян сформувалося до появи на Дунаї період тісних контактів із готами та інші германцями, продвигавшимися з Повисленья до Північному Причорномор’ю і Балкани, на Дніпро рілля та хоча б Дунай в III столітті н.е.: звісно, мову германців ні в буквальному значенні «німим «для слов’ян, недарма у тому древньому спільну мову — праславянском — є багато готських запозичень, зокрема які стосуються найважливішим досягненням культури: хліб, плуг, меч, шолом та інших.» І хоча перше зіткнення з германцями за доби Великого переселення народів, готського поступу південь могло сприяти виникненню етноніма німці залишається загадкою, застосовувався він спочатку лише у германцям чи всім «чужим», у зв’язку цікаво розглянути функціонування етноніма німець в історико-культурних та політичними процесами, які відбувалися на Росії у XVII-XX століттях, коли процес створення російського національного самосвідомості можна вже вважати завершившимся.

У дослідженні національної самосвідомості, національної ідентичності чітко виділяються два досить самостійних блоку, які найчастіше не диференціюються дослідниками. Йдеться виділенні «етнічного образу «та власне ідентифікаційних характеристик, більшою мірою що з політико-ідеологічними настановами й формуванням поняття, «національний интерес/идея ».

Что ж до першої блоку досліджень (етнічний образ), його формування пов’язано першу чергу, з проблемою особистості, оценочно-эмоциональными рефлексіями індивіда. Етнічний образ викликає уявлення про все образі чоловіки й про її поведінку. У формулах-описаниях часто підкреслюється зовнішність образу. Що відбиває уявлення про індивідуальному специфічному поведінці, «нраве «. Одне з чудових прикладів такого стандартизованого етнічного образу дає таблиця з Віденського природничо-історичного музею, що її названо «Короткий опис що у Європі народів та їх властивостей «. Вона було написано невідомим автором орієнтовно на XVI столітті та опублікована у вісімнадцятому сторіччі. У таблиці властивості різних народів розписані за рубриками. Ось як. Наприклад. Виглядає російський чоловік рекомендацій вченого віденця: «Звичаї - злочинницькі, розум — ніякого, прояви цих властивостей — невоздержанные, наука — грецькою мовою, одяг — шуби, пороки — підступність, любови — до кулачному бою, хвороби — дифтерит, образ країни — наповнена крижинами, військові чесноти — з натугою: богослужіння — схизма, пристрасті - до бджолам, проведення часу — сон, порівнювати з тваринами — осів, закінчення життєвого шляху — засніжений «. Можливо, формування подібного образу «дикого московита «було пов’язані з тими соціально-політичними колізіями, що відбувалися у Росії протягом XVI-XVIII століть, терор опричнини, грубість моралі при Івана Грозному й у період Смути та ін.

У російській «Описи якостей знатнейших європейських народів », вміщеній у знаменитій свого часу «Письмовнике «М. Курганова (кінець XVIII століття), навпаки, говориться, що німець поведінці простий, зростанням високий, у одязі подражателен, і страв славиться, в нраве ласкавим, обличчям пригожий, в писанні изряден, у науці знавець, і законі твердий, в підприємстві орел, послугах вірний, у шлюбі господар, німкені домовиты». Така комплементарність, проте, не заважала створенню якогось гротескного образу німця у російській, насамперед, у міській культурі. Як показав аналіз, проведений З. Оболенской на матеріалі російської лубочної картинки і лялькового народного театру Петрушки, образ німця у російській народної культурі XVII1-XIX століть — це зовсім не образ ворога, яким він буде пізніше, ще до його, 1914 року, коли виявилися реальними ворогами. Образ німця — це, передусім образ російського німця, який смішно перекручує російські слова, учений, а чи не знає самого простого, скупий, але з тим дбайливий і акуратний господар, умілий працівник і майстер попри всі руки. У уявленнях російських про німців прозирає добродушний гумор, поки що спокійне визнання факту існування поруч мисткині іншого складу, ніж свій, російський, і наївне переконання, що російський народ має нібито чимось, що від і вченості, і спритності, та хитрощів, і багатства німця.

Итак, етнічний образ, має свої закономірності і історію формування. Служить однією з найважливіших складових національної самосвідомості, оскільки він неспроможна існувати автономно, без співвіднесеності, порівняння «себе «з «іншими «. У певному сенсі відчуття національної ідентичності і є фіксація розрізнення «ми «- не «вони «. Справді, на рівні, як особистості, і спільності судження про властивості над народом неодмінно співвідносні з уявлення про характерних рисах інші етнічні утворень та його членів, причому, зазвичай, ці уявлення емоційно вирізняються, мають оцінну природу. Саме етнічні почуття, не усвідомлені, лежать у основі етнічної компліментарності (образ «ми «і «вони «передбачає як фіксацію розрізнення, а й оцінку не «нас «проти «нами »).

Второй блок досліджень можна умовно позначити як соціально-політичний. Я пропоную досвід прочитання етноніма німець, як кажуть, з політологічній погляду, тобто. через спробу розглянути місце і цього явища у пошуках та формування національної ідентичності, артикулируемую через національну идею/интерес. Попри дискуссионность поняття «національний інтерес «і різнорідність його практичного формулювання, важливо відзначити, що переважна більшість вітчизняних науковців і політиків оцінюють поняття «національний інтерес «як цілком прийнятне і з політичною, і з практичної точок зору.

Особое становище етноніма німець у Росії науковим співтовариством та повсякденним свідомістю сприймається і чітко певна номінація, маркирующая собою сприйняття російським свідомістю будь-якого іноземця, отграничение «російського «і «не російського «. Іншими словами, етнонім німець, можна з’ясувати, як якийсь стійкий гетеростереотип узагальнюючого характеру.

В цьому сенсі не зайвим буде нагадати етимологію і історію розвитку значення слова. По М. Фасмеру, давньоруський ньмьць — «людина, який провіщає неясно, незрозуміло «: «іноземець », ньмьчинъ, «немец-любой іноземець «. У цьому вся значенні слово є у давньоруських документах, по крайнього заходу, вже з XII століття. Цікаво, що етнонімом «ньмьчинъ «позначалися непросто германоязычные народи — німці, шведи, датчани, а й різноманітні іноземці західноєвропейського походження. Так, за свідченням З. Максимова, в новгородських літописах норвежці називалися каинскими німцями. У Актах Археографічною експедиції, у документі 1588 року міститься таке цікаве визначення етноніма німець: «Англійські, барабрнские, венецкие, галанские, датські, каянские, курляндские, прусські, свейские, французькі, шкоцкие, щранские німці «. На XVII столітті російські люди вважали, що «Італія — країна латинска, біля Риму, а живуть у ній мудрии немци ».

Все це не просто загальновідомими фактами, але формується, можна вважати, лише на рівні національного стереотипу, колективного несвідомого, користуючись термінологією До. Юнга. Отже, можна говорити, що етнонім німець зіграв значно більше значної ролі у генезисі російського національної самосвідомості, ніж просто формування етнічного гетеростереотипа і відчуття етнічної ідентичності у вигляді фіксації розрізнення «ми «- не «вони «. Здається, даний етнонім послужив однією з основних критеріїв становлення і генезисі політичної культури Росії, її державних підприємств і національних інтересів.

Становление цих найважливіших історичних реалій, що з етнонімом німець, з особливою інтенсивністю відбувався за кінці XVII- початку XVIII століття і це пов’язані з реформаторської діяльністю Петра I. Суперечливість особи, оцінок і суджень про його діяльності відбилася, зокрема, і долі етноніма німець. Саме Петро з його «європеїзацією «патріархальної же Росії та став тієї базової особистістю, внаслідок діяльності якої починають формуватися нова політична й інша культура, і навіть нові державні інтереси.

Отправной точкою у дослідженні цих явищ може бути цикл переказів, що виник кінці XVII — початку XVIII століття. Це легенди про «подменном царя «і «царе-антихристе », поширені біля всієї Російської Імперії, особливо серед нижчих станів — селянства, й козацтва. Матеріали, зібрані До. Чистовим по друкованим джерелам, у своїй сукупності охоплюють територію від Півночі до Дону й Україна, від Пскова до Сибіру та роки від 1700 до 1722, тобто. майже смерті Петра.

Образ Петра у російському фольклорі дуже суперечливий. З одного боку, Петро -це своєрідний «царь-мужик », великий полководець, позбавлений станових забобонів. «Він бореться, як рівний, з драгунами, поділяє з чолов’ягами і солдатами їх їжу, і нічліг біля вогнища, вчить мужиків робити постоли, змушує бояр трудитися разом з усіма, дякує розбійника Сидорку за порядок річці Вороні і навіть нібито висловлює схвалення діяльності Степана Разіна. З іншого боку, народна традиція повідомляла Петра не «природним », а подменным царем, зберігала оповідання про його намір винищити царевича Олексія, засуджувала його розправу з царицею Євдокією та її відносини з Мартою Скавронской — майбутньої Катериною 1, протиставив йому легенду про «щирому «царевичі Олексія і навіть оголосила його антихристом».

Легенда про Петра — «подменном царя «привертала увагу багатьох істориків (З. Соловйов, У. Ключевський, П. Мельников, Р. Есипов, М. Голікова та інших.) та деяких менших фольклористів (П. Бессонов, М. Барсів, М. Мельц, До. Чистов та інших.). Однак у запропонованому аспекті ця легенда мало розглядалася, крім праці М. Голиковій, де було порушено правової та політичний аспекти розвитку цієї легенди.

Коротко суть легенди зводиться до з того що Петро — не справжній цар, не «природний «син Олексія Михайловича, а, німець, син якийсь німкені із німецької слободи. Приміром, в 1700 року на допиті кріпаки ванеевских вотчин І. Стрешнєва стверджували: «Государ не царського коліна, німецької породи, а великого государя сховали німці у мамок у «малих летех, а замість нього підмінили нова. Німці лукаві, образ під образ підводять «. Пізніше розповідалося у тому, що цариця пані Наталя перед смертю сказала Петру: «Ти не син мій замінений ».

По інший версії не німці підмінили царевича, а сама пані Наталя. Ця редакція легенди вперше з’являється у 1701 року у справах Преображенського наказу. За свідченням З. Максимова, який вивчав документи, пов’язані з сибірської посиланням, в 1712 року у Нариму колишній стряпчий з палацевих волостей Т. Копитов, засланий іще за Федора Олексійовичі, розповідав колодникам, що «нинішній цар не опікується про простий народ, а опікується про німців, адже й сам їхнього породи, а чи не царського кореня «. А справжній спадкоємець царської крові - царівна, яку через побоювання гніву Олексія Михайловича у тому, що спадкоємець не чоловічої статі, цариця Наталя сховала у німецькій слободі, обмінявши в німецького хлопчика. Ось як говорила про це фортечна поміщиця Кикина на допиті в Преображенском наказі (1718): «Государ не російської породи і царя Олексія Михайловича син, взятий у дитинстві із німецької слободи у іноземця по обміну. Царица-де народила царівну, і тоді замість царівни взяли ево, государя, і царівну віддали замість ево ».

Иногда про походження Петра говорилося ще чіткіше: він син Лефорта. «Лефортовский «варіант легенди одночасно пояснював і особливе розташування Петра до Францу Лефорту, призначення його адміралом, «сыновнее «проходження над його саньми при тріумфальне в'їзді і Москву чи в 1697 року. Призначення Лефорта главою «Великого посольства «1697−1699 років та інші факти, говорили про винятковому його значення у роки.

Во другий редакції легенди основною причиною розповіді є сюжет у тому, яким був підмінений за морем. Так, костромський поміщик Василь Аристон. Притягнутий за «непристойні слова », говорив: «Мовляв, Це нам, який цар, адже він не цар, взятий з Кокуя (тобто. із німецької слободи). А наш-де цар німецькій державі «. Іноді місце перебування полоненого царя деталізувалося: Петро у Ризі «закладений в стіні «, «цар в німців в бочку закуто і у море пущений. «государ в неволі в Стекольном «(Стокгольмі) і т.п.

Третья редакція легенди ближче всього стоїть до легенді про Петре-антихристе, була настільки поширеною в старообрядних колах XVII — початку ХХ століття. Найповніше ця редакція легенди представлена старообрядческим «Сказанням про Петра дійсному і Петра фальшивому », відомому з переказі П. Баснина. Суть у цьому, що істинний Петро приховується в старообрядницької молитовні, але в престолі сидить підмінний цар-антихрист. На відміну від циклу легенд, у яких Петро виступає втіленням антихриста, тут розвивається мотив про підміні. Причому на вирішальній ролі в подіях, поруч із боярами, грають німці: «Лефортово військо », «німецька стража ».

Итак, легенди про «подменном царя », пов’язані з іменем та діяльністю Петра, мали три редакції і кілька тисяч їхніх різновидів.

Можно констатувати, що з всіх трьох редакціях легенди про «подменном царя «Петра особливу роль грає етнонім німець, яким позначають як власне німців, а й шведів, латишів, литовців. Пояснення цьому факту можна знайти у «психологічному «і моральному портреті народів, позначених етнонімом «німець ».

" Німці «разом із ними «підмінний цар «» (= німець), як випливає з слів допитуваних в Преображенском наказі, — «злодій, клятвопорушник », «лукаві, образ під образ підводять », тобто. у сенсі мають властивостями перевертнів, здатних змінювати тільки й й не так образ людини, як його внутрішню сутність. Саме таким чином оборотничеству «підмінний цар «і порушує все вікові традиції російського народу. Він змушує носити німецьке сукню, голити бороди, вживати неросійську їжу, нс дотримується посади, знищує російських покупців, безліч ін. Справді, російського людини XVII — початку XV11I вика всі ці нововведення були «німі «. Наприклад, йому щось говорив німецький камзол, тоді як російський традиційний костюм, крім суто утилітарною функції, мав величезне соціокультурне значення, оскільки знаково і символічно маркірував космо-природное простір етносу (вишивка, покрій, склад комплекту тощо.).

То ж можна сказати й про один із найбільш болісних російського людини «німецьких «нововведень — брадобритии. Носіння бороди і вусів було лише символом патріархальної Русі, а й було відбитком світоглядних установок російського народу. Відомо, яке надавалося волоссю у традиційній культурі: вони служили осередком магічною сили чоловіки й роду. Звідси, наприклад, важливого значення обряду скручування у російській весіллі, тобто. одягання молодухой жіночого капелюха, що цілком приховував її волосся, щоб «не нашкодити «роду чоловіка. Невипадково, у російській традиційної культурі вищої формою ритуального «безчинства «було ходіння жінки простоволосої, тобто. з непокритими і розпущеними волоссям (обряди опахивания у час епізоотії, жіночі альтанки тощо.). Примітно, що у змовах «девка-простоволоска «поруч із «бабой-самокруткой », ставляться поряд з «ворожбитом з колдуницей », що автоматично зрівнює ці персонажі як «чужого «. Отже, «простоволосость «жінок, настільки рельєфно проступающая в «німецькому «сукню, як і відсутність бороди і вусів чоловіки, ставили під удар добробут всього російського народу.

Необходимо відзначити, що особливе значення кревності простежується всіх рівнях етнонімів. Приклад цього може служити розмежування дореволюційної Росії державному рівні етнічних росіян та інших народів термінами «інородець », тобто. «іншого, але свій. Російський », і «иностранец/иностранный «- «іноземний, чужоземний, приналежний іншій країні, землі, державі, закордонний, заморський, не свій, чужій, нерідний «. Уявлення про особливості рода/породы та її деталізації в этнониме збереглося донині як вищому — державному — рівні, а й серед простого народу. Приміром, в буд. Осиново Виноградівського району Архангельської області досі є дві сім'ї б із особливим прізвиськом форки. І цей микроэтноним носять в усіх представники цих сімей, але ті, у кого руді волосся і веснянки (особливо цінуються веснянки на спині як знак того, що сонце любить цього і він буде щасливою). «Коли форок народиться, велику гулянку влаштовують. Кажуть: «Це наше порода! «. А інші діти, не руді - це родичі, а руді - це особливе кревність.

Одним із ключових понять ідентичності у Росії був конфесійний чинник, що, зокрема, призвело до семантичному тотожність понять «російський «- «православний », остаточно закріпилося створенням російського національного варіанта східної галузі християнства («обрусєнія християнського віровчення і Церкви », по Б. Грекову). Це національне своєрідність становлення християнства на Русі проявилося під час ході никоновских реформ, засвідчили можливість різноманіття у межах, начебто, єдиної православної віри.

Собор 1666 року просто маніфестував поділ російської церкви на два табору, але, щодо справи, передбачив зародження майбутніх ключових орієнтирів ідентифікації російського народу, багато в чому визначили пізніше становлення державних національних інтересів. У найзагальніших рисах ці точки номінуються етнонімами німець (= бусурманин)/никонианин і «російський «(=- православный)/старообрядец. Це явна модель неодноразово піддавалася семантичним (й іншим) трансформаціям, та її вихідний зміст у цілому залишився незмінним.

Чтобы пояснити цю думку, я повернуся XVI віці, коли у світі ясно визначається цивілізаційний розлам між західної (християнської) та східної (ісламської) цивілізаціями. Саме на цей період Росія, пребывавшая 500 років (з прийняття християнства) цивілізаційної околицею як Передній Азії, і «корінний «Європи, входить у нову стадію ідентичності: Москва створює есхатологічний міф останнього Третього Риму. Однак це ідеологія, строившаяся спочатку за принципом сакральної вертикалі, і покликана служити зростанню духовного життя нації, згодом втрачає свої есхатологічні і апокалиптичсскис компоненти, які поступово замінюються компонентами національно-релігійного месіанства (Росія — хранителька «істинного «християнства, православ’я). Іншими словами. ідея «Москва -Третій Рим «трансформується на теорію «офіційного хилиазма », обслуживавшую насамперед не ідею вселенської церкви, а национально-замкнутый процес (націоналізація православної церкві та всієї середньовічної політико-правової культури Русі).

Таким чином, спроба побудувати нову російську сакральну вертикаль, яка служила б стрижнем ідентичності, приречена насамперед з допомогою зниження духовного потенціалу ідеї «Москва — Третій Рим «. Вона закріпила успіхи державного будівництва, а чи не духовне вдосконалення молодий нації, чия релігійність було поділено між християнськими і по (поза) християнськими уявленнями («денний «- духовної і «нічний «- душевної культурою, по Р. Флоровскому). Еволюція ідеї «Москва — Третій Рим «на користь духовної (офіційної), «денний «культури поставила останню крапку у пошуках російської ідентичності n, i порозі Нового часу. І на ці пошуки, а точніше, «похороні «старої ідентичності не останню роль зіграв розкол російської церкви.

Великий розкол поставив під сумнів сам собою факт те, що Русь (= Третій Рим) — істинно православне царство. Постановою Собору 1966/1667 року Русь відразу виявилася хранителькою не істинного православ’я, функції якою вона прийняла він, проголосивши национально-мессианскую ідеологію «Москва — Третій Рим », лише лише грубих богослужбових помилок. Тим самим було була остаточно зруйнована сакральня вертикаль, яка конституювала цивилизациопиую ідентичність Русі одразу на порозі Нового часу. Через війну Русь знову виявилася перед необхідністю пошуку нової вертикалі. У разі зрощення церкві та держави ці пошуки затяглися на двоє століть.

Петр I вводить нового закону «російськості «, замінюючи принцип «російський — православний «на «російський = імперський службовець «чи, інакше кажучи, заміняє принцип кревності по крови/роду социополитическим критерієм. Росія входить у епоху імперської ідентичності, у якій релігії відводиться не ключове місце. Починаючи з Петра 1. вce російські самодержці відрізнялися разючою віротерпимістю і індиферентним ставленням до питань віри. Не випадково Петро, а чи не Олексій Михайлович, у якому, власне, і відбувається розкол, стає втіленням Антихриста. Можна сміливо сказати, новий канон ідентичності, вдало запроваджений Петром, виявився так само «ньому «для певній його частині російського народу, як і «німецьке «сукню, дозвілля, їжа й ін. Цією частиною (і чималої) стали старообрядці - «ревнителі древнього благочестя «. Саме вони виявилися тієї опозицією, яка просто зберегла старі обряди, а й душевну («нічну ») культуру староруської ідентичності. Никонианство ж, навпаки, цілком відповідало новим вимогам політико-правової культури (секуляризація).

Таким чином, культурно-политологические аспекти побутування етноніма німець у Росії пов’язані не стільки зі становленням етнічного образу власне німецького народу, скільки з пошуками національної ідентичності російського етносу через створення національної ідеї. У ці пошуки етнонім німець сприймався російським політичним і повсякденним свідомістю не як экзоэтноним, а, скоріш, у значенні «німий «(= інший) і «моя «(= чужій) і тим самим служив до створення зовнішніх орієнтирів російської національної ідентичності.

Становление та розвитку соціокультурних й освітніх зв’язків Росії та Німеччині: епоха Петра I

Становление та розвитку соціокультурних й освітніх зв’язків Росії та Німеччині: епоха Петра I.

Немцы у Росії - російські в Німеччини — це історія двох народів, що найчастіше несла з собою страждання, але також була і тривалі періоди зближення, тісного культурного й суспільного обміну. На епоху Петра I найбільш зримо представлені інтегративні зв’язок між Росією і Німеччиною. Вони зумовили формування в цих країнах цілком унікальних соціокультурних ситуацій. Росія, з деяких особливостей власного розвитку, вона була кінцю XVII — початку XVIII в., ще досить стійким, проти Західної Європою, феодальним державою. Проте ідеї Просвітництва проникають й у цій країні. Мабуть, ніколи у історії відносин цих двох народів немає настільки тісного співробітництва, як у добу Просвітництва. Це переконливо свідчить у тому, інтерес російського народу та німецького народів друг до друга має духовну, культурно-просвітницьку основу, яка виявилася міцніше і тривалішою від, ніж найтрагічніші сторінки їх історії. Насамперед, в епоху Просвітництва, розвитку якої сприяв громадський клімат великої європейської держави, створений імперії Петра Великого, було закладено основа для плідних духовних зв’язків же Росії та Германии.

Эпоха Просвітництва починалася Росії приблизно тоді водночас, що у країнах Західної Європи, починалася революційних перетвореннях і військових перемоги Петра Великого. Просвітництво був і двигуном, і метою петровській «революції згори». Радикальні петровські перетворення істотно змінили зовнішню і внутрішньої політики держави, форми громадського життя і приватного побуту. Російська імперія стала великою європейською державой.

Потребность Петра I змінити лад і уклад країни знайшов сприятливий грунт і відгук у Німеччині. Приклад зв’язків. Які починають встановлюватися на той далекий період, ми можемо побачити перші крок до зближенню двох десятків країн чи, кажучи по-сучасному, до інтеграції Росії з країнами Західної Європи, для якої Петро I постає як яскрава постать освіченого монарха. Він ставати своєрідним символом епохи Просвітництва й у наступних поколінь просвітителів уособлює собою образ монарха, який, володіючи владою та освіченим розумом, може значно просунути вперед розвиток цілої страны.

В західноєвропейських країнах Петро знаходив фахівців у різних галузях науку й культури, умілих майстрів, яких запрошував з Росією, надаючи можливість плідно працювати. І це був одне з провідних рушійних сил процесу модернізації Росії, особливо у перших її етапах. Ще 1702 р. у країнах Західної Європи був поширений маніфест Петра I, який запрошував з Росією на вигідні умови іноземців. Серед запрошених були вчені, полководці, інженери, лікарі, педагоги, артисти, мореплаватели.

Особый статус серед зарубіжних учених займали фахівців із німецьких держав, розділених релігійними, економічними і історичними особливостями. Вони зробили у розвиток процес формування російської провінційної середовища дух інтелектуальної атмосфери європейського освіти, європейської культури, сприяли поширенню серед російського народу передових природничонаукових і гуманітарного знання, впровадження у дослідницьку практику наукових методів пізнання світу, становленню прогресивних течій у науці й культурі России.

Своеобразие немецко-русских відносин вже в на початкових етапах співробітництва двох десятків країн визначалося тим, що значно більше німців прибувало з Росією, ніж російських твори у Німеччину. При цьому групи приїжджаючих суттєво відрізнялися друг від друга: у Німеччині знали, переважно, російських солдатів, у студентів і купців, здебільшого які приїздили короткий час. У Росії її, навпаки, багато німців залишалися надовго, більшість — назавжди. Це був вчені, педагоги, лікарі, архітектори, ремесленники.

В історичному аспекті розвитку культосвітніх зв’язків співдружність російської нафти й німецької науки в XVIII в. є ще однією із найяскравіших сторінок на становленні міжнародної науково-освітньої думки. Німецькими фахівцями була проведено величезну робота з поширенню передових суспільно-політичних ідей. Німецькі вчені сприяли організації нових навчальних закладів, займалися практичної діяльністю у державних і приватні навчальні закладах, виховували навчали російське юнацтво вдома, брали участь у написанні підручників організували переклади кращих німецьких педагогічних праці, і навчальних посібників для школи, сприяли розвитку програми навчання російських студентів у німецьких университетах.

Первая половина XVIII в. стала віхою вживлення і поширення нових передових ідей у розвитку науку й освіти у Росії. Німецька книга, яка з’явилася як самостійне явище лише у петровський час, в цей період одним з основних критеріїв розвитку процесу взаємовпливу національних культур. Сюди можна віднести оригінальні твори німецьких авторів, як перекладні, і видані терені Росії у першій половині XVIII в. Ми маємо у вигляді німецьких авторів, котрим німецьку мову був рідним, більшість яких походили з німецькомовних країн Європи. Були зокрема і автори, які вважали своєї батьківщиною Німецьку слободу у Москві. З загальної кількості виданої той час літератури 27,4% (541 найменування) склали німецькі публікації. Чільне місце у числі німецької книжки належало друкарні Імператорської Академії наук в С. -Петербурзі, і навіть приватному видавництву Фрейлиха в Риге.

Большое увагу приділялося питанням розвитку та формування молоді, її моральному, психологічному становленню. За вказівкою Петра I колективом його сподвижників, очолюваним Гавриїлом Бужинским, було видано посібник з правил поведінки в і етикету «Юності чесне дзеркало, чи Свідчення до житейському обходженню». Будучи, власне, першим світським підручником, книга витримала 9 видань (з 1717 по 1767 г.).

При вивченні германо-российских педагогічних зв’язків неможливо пройти повз такий теми, як пієтизм у Росії. Він був філософське відхилення від лютеранства, має метою практичне просвітництво — організацію шкіл, переклад Біблії на національні мови тощо. Засновником пиетизма був богослов Шпенер, яке погляди в області педагогіки було застосовано його послідовником Франке, що є родоначальником пиетической системи виховання. Сутність цього напряму залежить від вимозі, щоб школа вони мали такого відразливого характеру, яким він мала тоді, щоб у більше уваги приділялося почуттю і, щоб релігія не розумілася так формально, як розумілася тоді. У історії німецького Просвітництва Франке відомий як і засновник учительській семінарії із дворічною курсом, звідки виходили знаючі й досвідчені педагоги, і наставники, виховані на кшталт пиетического благочестя. І його закладів вийшла та реальною школа (перші реальні школи: Землера в Галле, заснована 1739 р., і Гекера у Берліні, заснована 1747 р.). З ім'ям Франке пов’язана історія створення Москві школи нових типів, що отримала статус «академічної гимназии».

Реальность соціокультурних й освітніх перетинів поміж Росією і Німеччиною у першій половині XVIII в. втілилося для створення у межах Москви й С. -Петербурга цілого ряду установ, які, як кажуть, стають «міжнародними». І це гімназія Глюка у Москві, академічна гімназія в Петербурзі, Петришуле, і навіть школи при лютеранських церквах св. Анни й св. Катерини. Розвиток освіти у Росії у значною мірою гальмувалося відсутністю вітчизняних педагогів. Саме інтерес до зарождающимся структурам (шкільного і вищої освіти) стало однією з причин величезного потоку німців в Россию.

Немцы в ремеслі і промисловості Москви другої половини XVII-первой половини XVIII в.

Москва другої половини XVII — у першій половині XVIIIв. була найбільшим торгово-промышленным центром Російської держави, у розвитку якого важлива роль належала ремісникам, які представляли дрібнотоварне виробництво, і підприємцям — власникам приватних і орендарям казенних мануфактури і заводов.

Часть їх у цей час була представлена «іноземцями» — вихідцями із Західної Європи, серед яких помітне місце займали німці, уродженці різних земель, князівств та міст Німеччини) і Прибалтики.

Появление німців в ремеслі Москви ставитися до кінця XVI в., а промисловості - до першій половині XVII століття. Але вони становили тільки п’яту частину «іноземців» різної національності, які на теренах російської столиці. Чисельність німців в Москві як і XVII, і у першій половині XVIII в. мала тенденцію до підвищення, було обусловленно активізацією контактів Росії із державами Західної Європи і сподівалися зацікавленістю державної влади царського двору у міністерствах закордонних фахівцях різних професій. Специфіка ж діяльності, як та інших «іноземців» в ремеслі і промисловості Москви другої половини XVII — у першій половині XVIII в., в тому, що переважна більшість їх мешкало тим часом компактно біля Німецької слободи, створеної указом царя Олексія Михайловича березі річки Яуза в 1652 г.

В XVII в. німці - уродженці Німеччині, й Прибалтики були лише ремісниками, а й «гамбургскими купцями», названими як за головному порту Німеччини, з якого велася основний морський германо-русская торгівля, а також медиками і військовими. У Росії приймалися на «державну службу», за яку отримували хороше винагороду, що перевищує платню їх російських колег, і навіть співвітчизників, решти Батьківщині. Приваблювала іноземців до Москви і зберегти свою релігію, оскільки гноблені у низці країн Західної Європи католики і протестанти отримували у Росії декларація про свободу віросповідання. Оскільки німці були частиною іноземного населення Москви, вони користувалися ті самі права й жило у тих-таки умовах, видані російської стороною всім вихідцям із Західної, Центральній, і Північної Європи, незалежно від своїх національностей і вероисповедания.

Основную масу іноземних майстрів ремісничих фахів, у XVII столітті становили «жалувані» майстра, що складалися на «государевої службі» при палацевих майстерень палатах, Гарматному та інших дворах, отримували казенне платню й «корм», казенні дрова і свічі, двори у Москві чи Німецької слободі. До Росії вони запрошувалися через російських посланників або спеціально посланих їх найму осіб (росіян або іноземців), одержували цього особливу царську грамоту. З петровского часу у найманні майстрів активну роль стали грати російські посланці при європейських дворах. Найнятим за договором майстрам оплачувалися видатки проїзд до Москви, як від російської кордони їхнього везли на казенних підводах. Проведення зберігалася й у першій половині XVIII в.

Среди іноземних казенних майстрів другої половини XVII в. переважали ремісники, котрі з металами: міддю, залізом, сталлю, бронзою, і навіть золотому й сріблом. Характерною рисою у роботі ремісничих майстрів XVII і першої половини XVIII в. залишалася їх універсальність, і навіть прирівнювання живописців, скульпторів і різьбярів до ремесленникам.

С 80-х рр. XVII в. для діяльності іноземних казенних майстрів стали складатися сприятливіші умови. Їм дозволили виконувати казенні замовлення поза царських майстерень палат — у своїх будинках, які перебували у німецької слободі. Надали право запрошувати до помічники майстрів і підмайстрів з-за кордону по приватному найму, брати в учні жителів Німецької слободи і російських людей, робити вироби на продаж і з приватним замовлень, що, без сумніви, розширило рамки своєї діяльності XVII в., а XVIII в. — стало неприменным умовою. Розвитку їх ремесла сприяв і той інтерес до виробів західноєвропейських, зокрема німецьких, майстрів, котрий усе помітнішою проявлявся при царському дворі та серед московських дворян, починаючи з 1670-х гг.

В початку 1690-х рр. руками «вільних» іноземних ремісників виготовлено перші камзоли, капелюхи, чоботи, сідла й інших предметів «німецького образу» для для Петра Олексійовича і його оточення. Усунення від бажання влади в 1689 р. царівни Софії, зближення молодого Петра I на жителів Німецької слободи, спричинило початок активного залучення іноземних фахівців для реалізації задумів Петру Олексійовичу. Роки царювання Петра I стали періодом пожвавлення контактів Росії з країнами Західної Європи, зокрема з Німеччиною, проведення реформ, відкрили широкого доступу у країну іноземців різних професій і національностей, яких брали участь для створення регулярного війська та російського флоту, в реорганізацію управління. Розвиток мануфактурної в промисловості й ремесла, медицини, світського освіти і искусств.

С проголошенням Петербурга нової столицею туди було переведено частина жалуваних іноземних майстрів, які у Москві. Проте «вільні» ремісники різних спеціальностей воліли залишатися у Москві, де мали свої двори, усталені ділові і родинні зв’язки. Та й проживання тут вигідно відрізнялося дешевизною продуктів, квартир і здоровим кліматом. І хоча у Москві протягом усього у першій половині XVIII в. працювали казенні мастера-иноземцы різних спеціальностей (серед них інструментальники, будівельники, живописці та інших.), головний результат петровських перетворень стало збільшення частки «вільних» ремісників серед його жителів Німецької слободи, які потіснили за чисельністю жалуваних майстрів, військових, медиків і купців. Початком подібного «переваги» на користь «вільних» ремісників серед німців послужив царський Маніфест 1702 р. і реформи петровского уряду, створені задля зміна побуту російського дворянства. Маніфест 1702 р., вперше звернений жителям Західної Європи, запрошував в Росію як для вступу до «державну службу», але й закладу приватного майстерності. Будучи іновірцями і підданими європейських держав, де вони підлягали подушному обкладанню, несення державних повинностей, і тому перебувають у сприятливіші умови, ніж їх російські коллеги.

С створенням цехів в1722 р. іноземні «вільні» майстра мали записатись у цехи Москви поруч із російськими посадскими ремісниками і терпіти все пов’язані з цехами зобов’язання: платити внески, штрафи та інші., що у якійсь мері зблизило їхнє становище в професійної сфері зі становищем російських майстрів. З іншого боку, в 1721 — 1172 рр. територія Німецької слободи було включено до міської, та її населення — в склад городян, розписаних втричі основні гільдії. У 1-шу було включено ювеліри, доктора, аптекарі, живописці, купці, промисловці, у 2-у — ремісники і інших професії, займалися приватної діяльністю, а 3-ю — «підлі люди», «кормившиеся» найманням у приватних осіб. Усі вони були підлеглими магістрату. Проте німці, як і це з інших західноєвропейських держав, продовжували складати своєрідну категорію жителів Росії, зберігали своє іноземне підданство і релігію, що визволяло їх від багатьох тяганини, які лягали на російське міське населення. Німці втрачали свої привілеї лише за умови хрещення в до православної віри, було рівносильне прийняттю російського подданства.

Таким чином, внаслідок змін, що сталися вагітною і характері діяльності «вільних» іноземних майстрів Москви у царювання Петра I, до другої чверті XVIII в. німці увійшли до ринок Москви, стали складовою і невід'ємною частиною ремісничого населення російської столиці. Внесок німецьких майстрів в дрібнотоварне виробництво Москви цього часу у тому, що вони привносили до нього нові види ремесел і виробів, визнаних у потребителей-москвичей, соціальній та тому, що коли німці сприяли поширенню нових ремесел шляхом навчання своїм «мистецтвам» жителів Німецької слободи і росіян учеников.

До середини XVIII в., засвідчує перепис населення Німецької слободи 1745 — 1747 рр., німці залишалися найчисленнішою групою іноземних ремісників Москви, які представляли різні специальности.

Во другої половини XVII в. іноземці займали домінують у приватному мануфактурної промисловості Росії, проте, німці були представлені у ній одиницями. Це тим, порушення і змістом приватних чи оренда казенних «государевих» підприємств легку промисловість, а тим паче, порохового чи залізоробного виробництва, потребували великих грошових витрат. Там могли піти лише заможних людей, якими були представник іноземного купецтва. Але оскільки найбільш міцне становище у торгівлі Росії другої половини XVII в. займали голландці, те й підприємці виходили головним чином із їх числа.

Единицами було винесено німці й у числі іноземних підприємців Москви у першій половині XVIII століття, коли, шляхом політики Петра I та її приймачів, предприниматели-иноземцы втратили своє монопольне становище у промисловості Росії, поступившись першість російським промисловцям. Підприємства легку промисловість, належали німців у Москві, були, зазвичай, зовсім невеликими. Там тоді працювало близько десятка найманих працівників і майстрів, а мануфактури були їхньою приватною власністю. На відміну від нього, железоделательные і пояснюються деякі порохові заводи, під якими держава надавало казенні чи монастирські землі, приписувало селян, — перебувають у руках іноземців на правах концесії, терміни якої продовжувалися. На відміну від XVII в., коли російське уряд надавало иноземцам-предпринимателям пільги і привілеї, щоб та підтримувати їх, у першій половині XVIII в., внаслідок запровадження загального всім десятинного податку 1719 р. та інших заходів, діяльність іноземних мануфактуристов і заводчиків практично прирівнювалася до місцевих умов російських купцов-предпринимателей.

Во другої половини XVII — першій половині XVIII в. німці були нечисленні серед підприємців Москви, але як мануфактурних і заводських майстрів, які працювали казенних та порожніх приватних підприємствах, вони були досить представлені. Насамперед, на Шкіряному, Капелюшному, Грошовому государевих дворах Москви. Тут виробництво нових видів виробів та впровадження нову технологію налагоджувалося з допомогою німецьких майстрів, спеціально запрошених російським урядом чи набраних із місцевих жителів Німецької слободи, як у перші роки XVIII в., і у 1730 — 1740-е рр. Німці було також провідними майстрами на казенних і доходи приватних скляних, порохових і железоделательных заводах Підмосков'я, власники яких традиційно жили, в Німецької слободі Москви. Таким чином, німці внесли помітні внески у розвиток залізоробного, порохового, стекольного, шкіряного, капелюшного, ливарного і грошової виробництв Росії другої половини XVII — у першій половині XVIII в. як мануфактурних майстрів і підмайстрів, власників та орендарів казенних заводів і мануфактур.

Список литературы

1. Кон І.С. До проблеми національної вдачі // Історія життя та психологія. М., 1971.

2. Поршнєв К.Ф. Соціальна психологія і закінчилася історія. Вид. 2-ге. М., 1979.

3. Mилюков П. Н. Нариси з історії російської культури. М., 1993. Т. I. З. 235, 324.

4. Tpyбачев O.H. Етногенез і культура древніх слов’ян. М., 1991. З. 163.

5. Іванов В.В., Сокир В.І. Про древніх слов’янських этнонимах // Слов’янські давнини. Київ. 19Х0. З. 11−14.

6. Петрухін В.Я., Раєвський Д. С. Нариси історії народів Росії у давнини і ранньому середньовіччя. М., 1998. З. 148, 149.

7. Kopelev L. Fremdenbilder in Geschichte und Gegenwart // Russen und Russland aus Deutschen Sicht. IX-XV11. Jahrhundert. Munhen, 1985. P. S. 25.

8. Kypганов Н.A. Письмовник, у якому науку Російського мови. М., 1831. З. 85.

9. Оболенська С. В. Образ німця в російській народній культурі // Одіссей. М., 1993. З. 182

10. Національні інтереси: теорія і практика. М., 1991.

11. Фасмер М. Етимологічний словник російської. М., 1996. Т. 3. З. 62.

12. Максимов С. В. Рік Півночі. Архангельськ, 1984. З. 286.

13. Російсько-німецький діалог Німці у Росії, С-Пб, 2001

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой