Столипінська реформа

Тип роботи:
Реферат
Предмет:
Економіка


Дізнатися вартість нової

Детальна інформація про роботу

Витяг з роботи

смотреть на реферати схожі на «Столипінська реформа «

Столипінська реформа

План

Вступ 1. Передумови проведення реформи. 2. Аграрна реформа 3. Наслідки реформи

Висновок

Література

Проблема реформування нашої держави в більшій чи меншій степені хвилює майже шкірного громадянина країни. Питання подолання перехідного періоду визивають палкі суперечки у провідних економістів країни, й не тільки.

як вивчити, зрозуміти із усією відповідальністю реформаторський курс сьогоднішнього уряду країни?

Вже давно відомо, що реальні результати реформ, як й найбільш об'єктивні їхнього оцінки, з’являються не відразу, а лише через деякий проміжок години. І тому усі труднощі їхнього порозуміння випливають в період, коли реформи лише починаються, лише набирають темп.

Між тім історичний досвід представляє собою невичерпне джерело цінної інформації: економічно-історичних прикладів. Якщо мова йде про реформаторську діяльність, то можна із впевністю говорити, що на основі цих прикладів можливо вдеякій мірі наблизитись до розуміння сучасних реформ, а у деяких випадках й передбачити, спрогнозувати принциповий напрям їхні розвитку у майбутньому. Тут доречно додати, що на шкода, цінний історичний досвід інколи залишається непотрібним: ми знову повторюємо помилки минулого, щоб наші нащадки на свій чергу своєчасно «забули» про наші помилки. Хочеться вірити, що економічний досвід минулого усе ж таки таки якщо максимально використаний.

Тема данної роботи дуже добро висвітлена наукою, причому дуже широко. Інтерес до реформаторів минулого підвищений в зв’язку із невдачами (хочеться вірити — тимчасовими) реформаторів сучасності.

Передумови проведення реформи.

У кінці ХІХ ст. позитивний потенціал реформ 1861р. в Російській імперії був частково вичерпаний, а частково випещений контрреформаційним курсом консерваторів после загибелі імператора Олександра ІІ в 1881р., й тому настала потреба в новому циклі реформ.

На рубежі ХІХ-ХХ ст. потреба в прискоренні капіталістичного розвитку стала проявлятися особливо гостро. Після 60-х рр. буржуазні відносини розвинулися доти необхідного рівня, що справа дійшла до відкритого протистояння феодальної й капіталістичної систем. Цей конфлікт не міг бути нерозв’язаним.

У економічній політиці царизму кінця ХІХ-початку ХХ ст., було б чимало сильних сторін, верхи часто вже не зовсім вірно оцінювали реальну соціально- політичну, економічну ситуації в суспільстві, й тому робили невиправні помилки. У тих рокта Росія впевнено захоплювала позиції на ринках Далекого й Середнього Сходу, витісняючи своїх конкурентів, про що свідчив промисловий під'єм 90-х років.

Головною причиною промислового зростання 90-х років, з’явилася економічна політика уряду, однією з складових частин, якої стало встановлення митних податків на ввозимі в Російську імперію товарів й одночасне усунення перешкод на шляху проникнення в країну іноземного капіталу. Ці заходь, за думкою їхні ініціаторів повинні були позбавити молоду російську промисловість від пагубної конкуренції, й тім самим сприяти її розвитку, якому допомагали іноземні інвестиції. До речі, що по цілому ряду причин, особливістю саме російської крупної буржуазії був готовність піти на чи який компроміс із сучасністю, й тобто, відповідною йому феодально соціально-економічною базою. Влада йшла на перетворення в суспільстві й державі з міркувань збереження монархії, династії, посилення своїх позицій.

Пожвавлення в промисловості супроводжувалося жвавим будівництвом залізниць. Уряд вірно оцінив значення залізничних шляхів для майбутнього економіки й не жалів грошей для розширення їхнього мережі. Залізниці зв’язали багаті сировиною окраїни імперії із промисловими центрами, індустріальні міста й сільскогосподарські губернії - із морськими портами.

Промислове зростання було б підкріплене добрими врожаями в період за останні роки.

Він тривав декілька років й проходив дуже інтенсивно. Особливо високими темпами розвивалася важка промисловість, Яка виробляла майже половину всієї промислової прподукції в її вартісному вираженні. За загальним обсягом продукції важкої промисловості Росія увійшла до перших країн світу.

Так Україна був одним із найбільших розвинених в економічному відношенні регіонів Ро-сійської імперії. У ній відбувалися важливі соціально- економічні зрушення. Тут склалися такі великі промислові центри загальноросійського значення, як Донецький вугільно-металургійний, Криворізький залізорудний й Нікопольський марганцевий басейни та Південно- Західний цукробуряковий район. Розвиток перомисловості в Росії і на Україні у цей період визначався зростанням великого капіталу, який все глибше проникав у усі галузі економіки. Швидкими темпами розвивалася велика капіталістична промисловість, зріс приплив іноземного й вітчизняного капіталу. У результаті інтенсивних процесів концентрації й централізації капіталу утворювалися великі монополістичні об'єднання, котрі відігравали деделі більшу роль економічному житті країни.

Водночас розвиток капіталізму в промисловості відбувався в умовах збереження залишків феодалізму на селі: поміщицького й селянського землеволодіння.

Еволюція земельні відносин на початку ХХ ст. відбувалась в умовах боротьби двох напрямків розвитку капіталізму в сільському господарстві. Домінуючим був прусський, тобто буржуазно-поміщицький, тип аграрної революції.

Суперечності між розвинутою капіталістичною промисловістю й середньовічними пережитками в сільському господарстві царський уряд намагався пом’якшити шляхом організації державного ринку збуту.

Однак ця політика залишалась внутрішньо суперечливою. І не лише тому, що в ній переважали адміністративні заходь й недооцінювалось значення приватного підприємництва. Головне полягало до того, що самому курсу уряду не доставоло збалансованості між потребами промисловості й сільського господарства. Чергова спроба піти від реформ за допомогою «маленької переможної війни» із Японією не лише не вдалася, але й і привела до «революційної безодні».

1905−1907рр. із усією очевидністю показали невирішенність аграрного запитання та інших питаннь Ро-сійської Імперії.

Відомо, що диспропорція між політичною надбудовою й базисом (соціально-економічними відносинами) неминуче приводити до кризи, яскраво вираженному протиріччю, яку може слугувати причиною революції.

З точки зору сучасності, існували три шляхи для вирішення тієї ситуації, що склалася: 1. Продовження революції знизу, що представлялося дуже реальним того годину. 2. Контрреволюція зверху, — в якійсь степені вон здійснилась, переворот, розформування ІІ Державної Думи, але й більшого влада собі не дозволила, крім нового виборного закону, який збільшив представництво в Думі великих землевласників, й представників буржуазії. 3. При загрозі революційних виступів знизу й более чим незначним успіхам контрреволюції зверху, робиться спроба піти по третьому шляху — початку економічних реформ. Зрозуміло, що мова йде про реформи Столипіна, котрі Ленін визначив як другий крок Росії до буржуазної монархії.

Аграрна реформа

Незбалансованість аграрного сектора стало однією із причин економічної кризи початку ХХ ст. Скорочення промислового виробництва, яку розпочалося в 1900р., було б визване відносно слабким розвитком ринкових відносин у сільському господарстві. Монархія не загинула в ній лише бо в уряді знайшлися такі видатні люди, як С.Ю. Вітте і П.А. Столипін.

С.Ю. Вітте будучи лібералом вважав, що усі зміни в суспільному й державному житті потрібно починати з зміни політичного улаштую: спочатку створити якісно нову державну машину, а уже потім впроваджувати зміни в економіці. Тобто, неможливо вдосконалити форму землеволодіння, вирішити проблеми аграрного порядку без попереднього переходу від рабства до свободи.

Петро Аркадійович Столипін увійшов у історію як видатний державний діяч, реформатор, він ставши до керма уряду в переломний годину, коли в правлячих кілках проходив перегляд політичного курсу, що визначався терміном «цезаризм». Цей курс представляв собою спробу царизму укріпити свою соціальну опору, розхитану революцією 1905р. Столипін мав трохи іншу точку зору на цю проблему. Він вважав, що зміни в політичному устрої, в державі, не головне, й не є умовою економічних реформ. Звідси випливало наступне протиріччя: програма реформ був розрахована на буржуазно-демократичний розвиток, смердоті за своєю суттю буржуазно-демократичні (наприклад у питаннях, котрі стосуються земських органів влади), але й Столипін щиро розраховував здійснити їхнього у межах старої, регресивної для якісно нового рівня капіталістичних відносин політичної системи. Сам Столипін був не лише прибічником монархії, але й і вірив в особу імператора Миколи ІІ. Столипін, будучи поміщиком, одним з лідерів губернського дворянства, знавши й розумів інтереси поміщиків, тому для нього аграрне запитання небуло незрозумілим.

Столипін вважав, що зміни необхідні, але й в потрібній мірі, й там де смердоті необхідні для економічної реформи. Поки немає економічно вільного хазяїна — немає й бази для інших форм свободи (наприклад, політичної чи особистої). Він стверджував, що поки селянство бідне, не має особистої земельної власності, поки воно та знаходиться в обіймах общини, воно та залишається рабом, й ніякий писань закон не дасть йому блага громадянської свободи.

Ця суперечка актуальна й у наше годину, майже сто років тому. Найтісніший зв’язок економіки й політики не дає досягнути позитивних результатів реформування однієї суспільної сфери без змін в іншій. Сучасні реформи також починалися із напрямі на нову державу, а тепер ми бачимо як проявляеється усім відома авторитарна бюрократія. Так й нічим іншим апарат бути не може, поки в стране, кажучи словами Столипіна, немає самостійних власників.

6 березня 1907р., П.А. Столипін виступив перед ІІ Державною Думою із викладенням урядової програми реформ. Список відкривав знаменитий указ від 9 листопаду 1906р., а також інші заходь. Декілька законопроектів стосувалися свободи совісті (перехід з одного віросповідання в інше, закон про староорбрядні общини та інші). Були обіцяні законопроекти про недоторканість особини й введені волосне земства, робітникам — професійні спілки й державне страхування, стране в цілому — реформа освіти. Велике значення в програмі надавалося відродженню армії й флоту, бойова міць, які був втраченна в російсько-японську війну.

Указ 9 листопаду трактувався як вибір між селянином-неробою й селянином- хозяїном, в користь останього. Завжди були й будуть нероби, рішуче заявляв Столипін, й не так на них винна орієнтуватися держава, але в здібного, талановитого, працьовитого селянина.

Ще раніше, 24 серпня 1906 р., був опублікована урядова програма, котра складалася з двох частин — репресивної й реформаторської. У відповідності із першою, в місцевостях, котрі знаходилися у воєнному стані чи стані надзвичайної охорони, вводилися воєнно-польові (швидковирішувальні) суди, а в реформаторській частині був закладений указ від 9 листопаду 1906 р. про вихід з общини з відповідними йому законами. Саме із цими складовими — столипінською аграрною політикою й «столипінськими краватками» — у сучасників в першу чергу й асоціювався новий голова уряду.

Декларація перед ІІІ Державною Думою, мало чим відрізнялась від попередньої, й лише підкреслювала перше й основне завданням уряду не «реформи», а боротьбу із революцією, протиставляючи цьому явищу лише силу.

Іншим головним завданням уряду, Столипін оголосив проведення аграрного закону, який являвся важливою задачею уряду, його керівною ідеєю.

Підводячи підсумок сказаному, можемо відмітити, що девіз столипінських перетворень суспільного й державного життя можна виразити фразою — «спочатку заспокоення, потім реформи».

За мітку своїх перетворень Столипін ставив зміни в сфері економіки. Прем'єр був впевнений, й його виступи свідчать про це, що необхідно починати із аграрного сектора. І сам Столипін, й його опоненти підкреслювали головне заподіяння реформи — створити заможнє селянство, яку пронизане думкою про власність, а тому ніколи не потребує революції й виступатиме як опора уряду. Тут чітко простежуються політичні мотиви реформи: без селянства ніяка революція, особливо в Росії, неможлива.

Крім політичного змісту, в реформу уряд закладав й економічний. Економічні аспекти реформ були засновані на бо без нормального аграрного фундаменту, без розвинутого сільського господарства, без задоволення потреб у дешевій робочій силі (за рахунок колишніх селян) промисловость Ро-сійської Імперії не набуде розквіту, й якщо приреченана на відсталість від передових держав світу.

Дійсно, згідно концепції Столипіна, модернізація країни потребувала деяких умів: 1. Зробити селянство повноправними власниками, щоб «міцні та сильні» звільнившись від опіки общини, змогли обійти «убогих та нероб». 2. Добитися посиленого зростання промисловості, підкріпленного розвитком внутрішнього ринку.

Аграрна реформа включала у собі цілий ряд взаємопов'язаних проблем, усі їхнього рішення пронизувала червона нитка — наголос не так на громаду, але в єдиноособового власника. Безперечно, це був повний розрив із ідеологією реформи 1861 р., коли наголос був зроблений лише на селянську громаду як на головну опору монархії, й відповідно, державності в цілому.

Руйнуванню селянської общини сприяв ні до чого від 9 листопаду 1906р., але й й інші закони 1909−1911рр., котрі передбачали: розпуск общини, можливість проведення законів рішенням простої більшості, а чи не 2/3, як це було б раніше. За своїм економічним змістом це були, безсумніву, ліберальні буржуазні закони, котрі сприяли розвитку капіталізму на селі, й отож були прогресивні.

Конкретні заходь аграрної реформи Столипіна достатньо відомі. Указ вводив надзвичайно важливі зміни в землеволодінні селянства. Всі селяни одержували право виходу з общини, котра в цьому випадку виділяла землю у приватну власність особі, що мала вийти. При цьому указ надавав прівелегії для заможнього селянства із метою побудити їхнього до виходу із общини. В частности, тих хто вийшов з общини одержували у «власність окремих хазяїв» усі землі, котрі були в їхнього постійному користуванні. Це означало, що вихідці із общини одержували й надлишки зверх душової норми. При цьому, якщо в даній общині протягом останніх 24 років не проводилися переділи, то надлишки домогосподар одержував безкоштовно, якщо ж перерозподіли й були, то він платив общині за надлишки по викупній ціні 1861р. Ос-кільки за 40 років ціни виросли в декілька разів, то й це було б вигідно заможнім вихідцям.

Важливим інструментом руйнування общини й розширення дрібної приватної власності був Селянський кредитний банк. За допомогою банку держава допомогала багатьом селянським сім'ям в купівлі землі. Банк продавав в кредит землі, котрі раніш були скуплені у поміщиків, чи належали державі. При цьому проценти за кредитами були вдвоє нижче чим за кредитами общині. Між 1905 й 1914рр. до рук селянства таким шляхом перейшло 9,5 млн. га землі. Необхідно зауважити, що умови продаж були доволі жорстокими — за прострочення платежів земля у покупця відбиралася й верталася в банківський фонд для створення нового продажу.

У 1906−1907 рр. Указами царя деяка частина державних й надільних земель був передано Селянському банку для продаж селянству із ціллю послаблення земельної тісноти. Направду земля скуповувалася в основному заможніми селянами, й котрі здобули таким чином додаткові можливості для розширення господарства.

Ця політика був вельми розумною у відношенні до заможнього селянства, вона допомогала їм, але й в цілому вона не вирішила аграрне запитання (селяни- бідняки немогли купити землю). Більш того, громада для виділення в окреме господарство не завжди надавала наділи, достатні для ведення ефективної роботи, при цьому навіть кредити банку було неможливо значно покращити справу, й тому Столипін узявши курс — на переселення селянства на вільні державні землі. Переселенням займалося переселенське управління, в компетенцію якого входило вирішення тогочасного запитання перенаселенності центральних областей Ро-сійської Імперії. Основними районами переселення були Поволж’я, Сибір, Середня Азія, Далекий схід й Північний Кавказ. Уряд усього підтримував й заохочував заселення данних регіонів: були ліквідовані усі перепони й створений серйозний стимул для переселення в ці райони країни. Кредити, що надавалися переселенцям, збільшувалися в чотири рази, проїзд був бесплатним, надавались спеціальні вагони для перевезення худоби, майна.

Масове переселення було б організоване у тому, щоб не наділяючи селян панською землею (не загострювати відносини із буржуазією — радикалізм), збагатити одних селян за рахунок інших, розпустивши громаду й полегшив перехід того, що належало біднякам, у власність заможніх. Тих хто залишився без землі повино було б прийняти місто, чи окраїни імперії, куди організовувалося переселення.

З цієї точки зору Столипін мав на меті досягнути рівноваги суспільних сил, щоб із одного боці, не обмежити законних прав панства на грішну землю, а із іншого-забезпечити землею селянство.

Столипін відводив дуже важливу роль справі державного заохочення, не кредитуванню (грошовому заохоченню), а кажучи сучасною мовою речовим важелям. Дійсно, гроші селянин міг просто пропити, статі жертвою обману, й тому Столипін старався реалізувати допомогу в натуральному вигляді: шляхом створення розвиненої інфраструктури в зонах переселення (залізниці, школи, лікарні, водосховища), надання допомоги у вигляді насіння, худоби, засобів роботи. Усі це можна було б використовувати лише в господарстві, продати все це на переселенських територіях було б нікому. У відносинах «держава-селянин» виключався посередник-торговець.

Кажучи про методи проведення реформи неможна не відмітити, що смердоті спиралися на тиск апарату, чиновників, поліції. Реформа здійснювалась в тієї годину, коли в стране панувала обстановка розстрілів, повішень, прямого насильства влади. Злочинців карали за допомогою військово-польових судів, в склад які Столипін заборонив включати юристів, що було б порушенням всіх норм права. Ці дії завдали величезний моральний удару престижу влади. Столипін створив прецедент: право влади карати без пояснень. Столипін затвердивши також право влади втручатися на суто економічні відносини. Право держави на насильство в економіці вперше було б показане у загальноросійському масштабі саме Столипіним в ході його реформ.

Наслідки реформи

Які ж підсумки столипінського аграрного курсу, що був останньою надією царизму в боротьбі за існування? Чи вдалася аграрна реформа Столипіну?

Столипінська аграрна реформа також не ліквідувала поміщицьку власність на землю, головним її результатом було б зміцнення прошарку сільської буржуазії, посилення соціальної диференціації селянства.

Столипінська реформа передбачала далі посилення заможного селянства шляхом насадження приватної селянської земельної власності, утворення великих фермерських господарств в умовах відпливу бідноти із села й масових переселень на окраїни Росії

У результаті столипінської реформи значно поглибився процес диференціації селянства.

Політика насадження фермерських господарств й переселення селян не послабила соціальні протиріччя на селі, а навпаки, ще понад їхні загострила.

Економісти вважають, що результати були дуже далекі від потрібних, реформування аграрних відносин, наділення селянства правом приватної власності на грішну землю вдалося лише частково, при цьому зберіглося антигоністичне протиріччя міх селянством й панством, відлучення селян від общини вдалося в незначній мірі (приблизно 10% селян відділилося в хутори), а переселення селянства на окраїни в якійсь степені вдалося. Це лише загальні висновки, для более детальної оцінки потрібно звернутися до цифр й фактів.

Приблизно за ці десять років лише 2,5 млн. селянських господарств вдалося вивести із под опіки общини. Рух за припинення «мирського» правління на селі досягнув найвищої точки між 1908−1909рр. (приблизно півмільйона запитів щорічно). Однак згодом цей рух доволі скоротився. Випадки повного розпуску общини в цілому були кранє рідкими (приблизно 130 тис.). «Вільні» селянські землеволодіння складали лише 15% загальної площі, що оброблювалася. Майже половині працюючих на цих землях селян (1,2 млн.) дісталися хутори, закріплені по них постійно, у власність.

Земельна політика не дала кардинальних змін. Перетасувавши земельні наділи вона, не змінила земельного улаштую, він залишився старим, пристосованим до кабали, а чи не до нового аграрного виробництва.

Діяльність Селянського банку теж не дала бажаних результатів. Всього за 1906−1915рр. банк придбав для продаж селянам 4614 тис. десятин землі, підняв ціни із 105 руб. (1907р.) до 136 крб. (1914р.) за десятину землі. Високі ціни й великі платежі, що накладалися банком на заємників, вели до розорення маси хуторян. Усі це підривало довіру селянства до банку, й число користувачів кредитами пішло вниз.

Пареселенська політика наочно продемонструвала методи й підсумки всієї реформи. Переселенці віддавали перевагу уже обжитим місцям, таким як Урал, Західна Сибір, ніж займатися освоєнням безлюдних лісних зон. Між 1907- 1914 рр. 3,5 млн. Чоловік виїхали в Сибір, десь приблизно 1 млн. повернулися тому в центральні райони держави, але й уже без грошей й надій, бо колишнє господарство було б продане.

Одне слово, реформа також не вдалася. Вона не досягнула ані економічних, ані політичних цілей, котрі перед нею ставилися.

Хоча існують й позитивні наслідки. Так із 1905 по 1913 рр. об'єм щорічних закупівель сільгосптехніки виріс в 2−3 рази. Виробництво зернових в державі в 1913р. перевищувало на третину об'єм виробництва зернових у США, Канаді, Аргентині взятих разом. Експорт зерна досяг в 1912р. 15млн.т., в Англію олії вивозилося на суму, вдвічі більшу, ніж вартість всього щорічного видобутку золота в Сибіру. Надлишок хліба в 1916 р. складав 1 млрд. пудів. як бачимо це дуже обнадійливі результати, але й ж усе-таки головне заподіяння — зробити Російську Імперію країною фермерів — вирішити не вдалося. Більшість селянства продовжували жити в общині, й це все зіграло рокову роль розвитку подій 1917 року.

Закінчуючи реферат, необхідно підвести підсумок усьому вищесказаному. Ми багато говорили про тих явища, що виникали в процесі реалізації столипінської реформи, аналізували заподій їхнього появи. Ще раз наведемо головні із них: відсутність соціальної опори реформи, опір самодержавства, бюрократії й буржуазії.

Крах столипінської реформи, неможливість зрощення тоталіризму й автотаризму із самостійністю, крах курсу на селянина-фермера ставши уроком для більшовиків, котрі надали перевагу колгоспам.

Шлях Столипіна, шлях реформ, шлях запобігання революції 1917 року був відкинутий, й тими, хто революції не хотів, й тими хто до неї ринув.

Столипінські реформи, якщо б смердоті продовжувалися, скажімо, ще років 10, принесли б значні результати, головним із які було б б створення прошарку мілких селянських власників-фермерів, так й лише до того випадку, якщо б обставини склалися виключно добро для Столипіна. Алі не ці ж фермери стали США базою для появи однієї з найбільш антибюрократичних форма демократичної держави.

Література

1. А. Я. Аверх. П.А. Столипін і доля реформ в Росії. М.: Видавництво політичної культури, 1991. 2. Н. Верт. Історія радянської держави. М.: ІПА, 1995. 3. П. А. Зырьянов. Столипін без легенд. М., 1991. 4. Історія України: Курс лекцій, 2-га книга, ХХ ст. Навчальний посібник. За редакцією Мельник В. Г., Верстюка В. Ф., Демченко М. В. та ін. До.: Ли-бідь, 1992.

Показати Згорнути
Заповнити форму поточною роботою