Перспективи та розвиток банківської справи в Україні

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Разное


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Перспективи та розвиток банківської справи в Україні

Зміст
ВСТУП 2
ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ВІТЧИЗНЯНОЇ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ ЗА РОКИ НЕЗАЛЕЖНОСТІ 2
ЕТАПИ СТВОРЕННЯ СУЧАСНОЇ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ 2
І етап (1991−1992рр.): 2
процеси перереєстрації та реорганізації 2
II етап (1992−1993 роки): 3
поява банків «другої хвилі» 3
III етап (1994−1996 роки): 3
перші банкрутства 3
IV етап (1996−1998рр.): 4
стабілізація банків та впровадження національної валюти — гривні 4
КЛЮЧОВІ ФАКТОРИ РОЗВИТКУ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ 7
ЕКСКУРС У ХХІ СТОЛІТТЯ 10
ВИСНОВКИ 12
ЛІТЕРАТУРА 12

Вступ

Розпад Радянського Союзу, чому сприяли, зокрема, прийняття Верховною Радою України в липні 1990 року Декларації про державний суверенітет та проголошення у серпні 1991 року України незалежною демократичною державою, відкрив нову сторінку в розвитку вітчизняної банківської системи. 20 березня 1991 року Верховна Рада прийняла перший банківський Закон України «Про банки і банківську діяльність». Згідно з ним на базі Української республіканської контори Державного банку СРСР створено Національний банк України. З перших днів його діяльність спрямована на зміцнення державності України, він проводить єдину державну політику у сфері грошового обігу, кредитування та забезпечення стабільності національної грошової одиниці. 2001 року банківська система України святкуватиме своє десятиліття.

Історія розвитку вітчизняної банківської системи за роки незалежності

ЕТАПИ СТВОРЕННЯ СУЧАСНОЇ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ
Декларація про державний суверенітет України та Закон «Про економічну самостійність Української РСР», які законодавче закріпили за нашою державою право на самостійне формування власної банківської системи, стали фундаментом для появи українських комерційних банків. Упродовж 1989−1991 років у Москві було зареєстровано близько шістдесяти українських банків.
Формування сучасної банківської системи України відбувалося в кілька етапів.
І етап (1991−1992рр.):
процеси перереєстрації та реорганізації
2 жовтня 1991 року Національний банк почав перереєстровувати комерційні банки України, зареєстровані ще Держбанком СРСР. У цей період «міністерський» капітал, тобто вкладення у комерційні банки різних державних установ, поступово витісняється ринковим капіталом спільних та малих підприємств, акціонерних товариств. Державні Промінвестбанк, Агропромбанк, Укрсоцбанк акціонуються під тиском головних менеджерів та основних клієнтів. На цьому етапі за станом на 1 січня 1992 року зареєстровано 77 банків.
II етап (1992−1993 роки):
поява банків «другої хвилі»
На засадах різних бюджетних та позабюджетних фондів, диверсифікації пасивів у діючих банках та внесків підприємств (шляхом прихованих кредитів) виникає ціла низка нових комерційних банків. Протягом 1992 року зареєстровано ще 60 банків, 3 банки вилучено з реєстру. За станом на 1 січня 1993 року в Україні налічувалося вже 134 комерційні банки.
На цьому етапі відповідно до Постанови Кабінету Міністрів «Про передачу міністерських пакетів акцій на управління до Міністерства фінансів України» у комерційних банках дедалі зменшувалася частка «міністерського» капіталу. Постановою передбачалося, що Мінфін України буде одержувачем дивідендів за акціями, що належать іншим міністерствам, братиме участь в управлінні банків. Зрозуміло, це не влаштовувало колишніх власників акцій, і вони поспішили вилучити свої кошти із комерційних банків та інших акціонерних товариств.
На цьому ж етапі спостерігалося масове утворення дрібних малопотужних «кишенькових» банків із капіталом, який часто не перевищував вартості трикімнатної квартири. Ці банки непогано зростали на гіперінфляції, примітивно експлуатуючи цей зовнішній, незалежний від них фактор.
III етап (1994−1996 роки):
перші банкрутства
Активна побудова Національним банком України чіткої системи регулювання діяльності комерційних банків збіглася в часі із призупиненням інфляційних процесів, що стали, як уже зазначалося, основним джерелом безбідного існування цілої низки комерційних банків. Не готові до жорсткого контролю з боку НБУ, до зміни кон’юнктури фінансового ринку, до управління банківськими процесами зсередини, ці банки опинилися на межі банкрутства. Багатьом із них не вдалося втриматися на плаву: 1994 року ліквідовано 11 збанкрутілих банків, 1995 року — 20, серед яких і найбільші («Інко», «Відродження», Економбанк, Лісбанк), 1996 року прямими банкрутами стали 45 банків та 60 опинилися у стані прихованого банкрутства і ще протягом багатьох років виборюватимуть право на існування. Зрозуміло, це не могло не внести певних додаткових ускладнень у функціонування всієї банківської системи.
У цей період на структуру вітчизняної банківської системи істотно впливали й інші процеси. Так, на кредитно-фінансовому ринку України почали працювати іноземні банки та їхні представництва — всього їх було зареєстровано 14. З’явилися також ще 5 нових українських комерційних банків.
Важливим аспектом діяльності банківської системи на цьому етапі була зміна складу акціонерів, власників багатьох комерційних банків та окремих філій шляхом продажу та перепродажу. Таких змін зазнали близько 70 банків. Вони переходять із рук одних акціонерів до інших, мов естафетна паличка.
IV етап (1996−1998рр.):
стабілізація банків та впровадження національної валюти — гривні
Цей ключовий етап становлення вітчизняної банківської системи потребує детальнішого розгляду. Можемо підбити певні підсумки роботи банківської системи. Позаду роки гіперінфляції та повної розбалансованості економіки. Протягом перших п’яти років існування незалежної держави в Україні:
створено основи дворівневої банківської системи, валютного ринку та первинного ринку цінних паперів (вторинний так і не запрацював),
пройдено перший етап реформування грошової системи країни, введено проміжну валюту — український карбованець,
створено національну платіжну систему, запроваджено нові прогресивні технології перерахування коштів на основі електронних платежів, що дало змогу досягти світового рівня обробки інформації у сфері міжбанківських розрахунків, значно підвищити їхню надійність, обмежити ризик створення фальшивих грошей в обігу та скоротити до мінімуму термін проходження платежів. Систему визнано найшвидкіснішою в Європі,
введено в дію потужності з друкування банкнот та карбування монет,
розпочато реформування бухгалтерського обліку та звітності у банках,
НБУ напрацьовано нормативну базу для здійснення монетарної політики та банківського нагляду, вдосконалено інструменти регулювання банківської системи,
завдяки зусиллям НБУ, його монетарній політиці подолано гіперінфляцію, керованими стали інфляційні процеси.
Проте триваюча економічна, фінансова та платіжна криза, гальмування процесу ринкових перетворень економіки, інвестиційного процесу, серйозні недоліки та прорахунки комерційних банків у сфері кредитування, розрахунків, порушення багатьма з них економічних нормативів, невпорядкованість і нестабільність нормативно-правового регулювання, недосконалість податкового та фінансового законодавства спонукають до поглиблення банківської реформи.
Багато було зроблено для фінансової реорганізації банків, поліпшення умов їхньої діяльності. Однак системний ризик залишається значним унаслідок надмірної відкритості банківської системи для слабких підприємств та неякісного менеджменту, диктату держави як позичальника. Не вдається належно задовольняти потреби приватного сектора, який сьогодні активно розвивається. Очевидно, без прискорення банківських реформ суб'єктам господарювання буде важко одержати доступ до необхідних інвестиційних коштів. Крім кредитних, їм бракуватиме також інших високоякісних банківських послуг.
Остаточно не вирішені питання діяльності інших фінансово-кредитних установ (кредитних спілок, товариств взаємного кредиту, позичкових товариств тощо), інституційного розвитку банківської системи, стандартів бухгалтерського обліку та аудиту (українські стандарти не повністю відповідають міжнародним щодо нарахування амортизації, консолідації звітності тощо), банківської таємниці й захисту інтересів клієнтури, програмних продуктів.
Висока вартість фінансового посередництва, обмежений перелік послуг, відсутність відповідної для країн із ринковою економікою фінансової структури, брак стимулів до заощадження та розміщення позичкових фондів, низька життєздатність фінансових інститутів (приховані банкрути), повільний прогрес у справі налагодження стабільного ефективного банківського нагляду — усе це розширювало коло проблем, вирішення яких необхідно передбачити у державній програмі реформування та розвитку банківської системи України.
Тільки з 1999 року нарешті почали активно формуватися і накопичуватися страхові фонди за вкладами населення та кредитними ризиками, проблемними дебіторами. Продовжують панувати бартерні розрахунки.
Розпад СРСР та проголошення у серпні 1991 року України незалежною демократичною державою відкрили нову сторінку у розвитку вітчизняної банківської системи
Принципи, покладені в основу програми реформування та розвитку банківської системи в Україні на цьому етапі, такі:
1. Макроекономічну політику слід спрямувати на забезпечення стабільних умов для ділової діяльності.
2. Необхідно відновити життєздатність (платоспроможність) фінансових інститутів.
3. Слід розбудовувати фінансову інфраструктуру, яка б налічувала інформаційні, правові системи та банківський нагляд.
4. Витрати фінансового посередництва необхідно скоротити.

Цілями реформування банківської системи України на цьому етапі стали:
Забезпечення розбудови банківської системи, здатної ефективно та адекватно діяти в умовах ринкової економіки.
Вдосконалення нагляду за діяльністю комерційних банків.
Встановлення клімату довіри до банківської системи.
Створення умов для ефективної грошової реформи з уведенням в обіг національної валюти — гривні.
Посилення мобілізації заощаджень, тобто сприяння розвитку економіки шляхом інвестицій.
Розвиток фінансових інструментів, поліпшення грошово-кредитного регулювання шляхом впровадження ринкових відносин, а не за рахунок директивного розподілу кредитів.
Поліпшення розподілу ресурсів — на користь конкурентоспроможних підприємств.
Передача контролю за фінансовим станом підприємств механізмам ринку (банки мають відігравати активну роль в ініціації реструктуризації підприємств, брати участь в оздоровленні їх фінансового стану, а в разі необхідності - в ліквідації неплатоспроможних підприємств).
Розв’язання проблеми неплатежів та запобігання їх виникненню.
Подальше вдосконалення та підвищення ефективності платіжної системи.
Послаблення державного тиску на кредитну діяльність великих банків.
На етапі стабілізації продовжують діяти 227−229 банків, серед яких: два — державні, 117 (1996 рік), 184 (1997−1998 рр.) — у формі акціонерних товариств, 50 (1996 рік), 41 (1997−1998 рр.) — у формі товариств із обмеженою відповідальністю.
На цьому етапі сформувалися групи провідних банків, які вже завоювали певне місце на ринку, визначився напрям менеджменту, розподілено клієнтів та ринок пасивів.
Сучасна банківська система має чітку градацію за обсягами статутних фондів. У загальному обсязі сплачених статутних фондів частка малих банків (з обсягом статутного фонду до 3 млн. гривень) становить 10%, середніх (від 3 до 10 млн. гривень) — 24%, великих (понад 10 млн. гривень) — 66%. Позитивним є те, що кількість малих та середніх банків поступово зменшується (відповідно із 78 до 72 та із 76 до 73), а кількість установ зі значним статутним капіталом (їх нині налічується 37), навпаки, зростає. Ця тенденція свідчить про певне оздоровлення та стабілізацію української банківської системи на цьому етапі.
Вирішальною стає процентна політика комерційних банків. На даному етапі виникла ілюзія відсутності необхідного обсягу грошової маси, та фактично проблема полягала в їх реальному обігу, тобто ринках, на яких вони обертаються. Адже понад 50% грошей (близько 8−10 мільярдів у гривні та близько 10−13 мільярдів у доларах США) працюють поза банківськими рахунками — у нелегальному бізнесі.
Унаслідок значного попиту на кредити та обмеженості легального грошового ринку пасивів сформувався високий рівень процентних ставок. Сумний досвід неповернення кредитів у 1992−1995 роках теж провокував підвищення рівня процентних ставок як механізму компенсації кредитних ризиків та непрацюючих активів. Крім того, ще ціла низка факторів впливала на ціноутворення:
1. 40% грошової монетарної маси, випущеної в обіг (і в гривнях, і в доларах), працює поза межами банківської системи, спричиняючи дефіцит пасивів (ресурсної бази банків).
2. 60% розрахунків між суб'єктами господарювання здійснюється шляхом бартерних операцій, тобто 60% валового національного продукту реалізується не грошовими каналами, а товарними. За такої ситуації рахунки юридичних осіб не наповнюються обіговими коштами, які могли б використовуватися банками як короткотермінові ресурси.
3. Держава встановлювала та сплачувала високі процентні ставки (30- 60% річних) за державними позиками (ОВДП), тому банківська система до 50% активних операцій спрямовувала на придбання ОВДП, за що пізніше й поплатилася.
4. Ціну національних грошей визначає Національний банк, встановлюючи ставки рефінансування НБУ (16−51%). Ця ставка — маяк для комерційних банків при формуванні процентної політики, але ціна на міжбанківських ринках постійно на 10−50 пунктів відхиляється від ставки НБУ.
5. Значні кошти банків «заморозилися» в державних примусових програмах. Очікуючи повернення боргів (грошей) державою, для вирішення проблем платоспроможності, проведення розрахунків клієнтів «зв'язувалися» значні ресурси банків.
6. Недовіра населення та іноземних інвестиційних компаній до національних грошей, загалом до банківської системи не сприяла мобілізації додаткових пасивів і трансформування інвестицій. За це маловір'я банки вимушені сплачувати підвищені відсотки за депозитами.
7. Значні кошти (80 мільярдів радянських рублів) було «вивезено» в Росію після розпаду СРСР, що спричинилося до величезного дефіциту ресурсної бази та послаблення довіри до банків стратегічного інвестора — населення.
8. Запроваджені з 1993 року норми резервування почали класично та реально впливати на ціну грошей.
9. Відсутність законодавчої та нормативної бази захисту договірних прав комерційних банків (реалізація застави, розбіжності у прочитанні податковими службами законодавчих та нормативних актів тощо) змушувала збільшувати ціну за ризик.
10. Примусова та необхідна політика капіталізації банків спричинилася до зростання ціни з метою отримання прибутків шляхом збільшення дохідності від кредитної діяльності (70% від доходів).
11. Значні державні фінанси (бюджетні та позабюджетні) концентрувалися у нечисленній групі банків.
Для банківської системи України важливими подіями стали введення в обіг у вересні 1996 року повноцінної грошової одиниці - гривні та підготовка до переходу з 1 січня 1998 року на міжнародні стандарти бухгалтерського обліку і статистичної звітності.
Саме із цього часу розпочинається конструктивна дискусія стосовно того, якими повинні бути банки — спеціалізованими чи універсальними і скільки їх має бути — мало чи багато.
КЛЮЧОВІ ФАКТОРИ РОЗВИТКУ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ
Створення конкурентного середовища, в якому функціонували б комерційні банки, є ключовим моментом реформування та головним фактором у вирішенні питання щодо універсалізації чи спеціалізації.
Спеціалізацію (як і універсалізацію) розглянемо у двох площинах:
як обслуговування галузей економіки певними, чітко визначеними комерційними банками,
як вибір тими чи іншими банками напрямів фінансової діяльності (кредитування, інвестування тощо).
Щодо галузевої спеціалізації, то в питанні вибору напряму розвитку великих (колишніх п’яти державних) банків слід врахувати такі моменти:
необхідність скасування адміністративних обмежень, інакше кажучи, вимогу вести кредитну діяльність лише в галузях, де ці банки свого часу працювали, більша диверсифікація портфелів активів допомогла б стабілізувати баланси та розірвати залежність: слабка галузь — слабкий банк. Спеціалізація банків за галузевою ознакою небажана як із точки зору конкуренції, так і з огляду на якість портфеля активів,
клієнт повинен мати право вибору банку та змогу відкрити в ньому розрахунковий, поточний, валютний рахунки.
Не можна диктувати комерційному банку вибір напряму діяльності - бути йому спеціалізованим чи універсальним.
Нагальною проблемою є підготовка сприятливих умов для створення інвестиційних банків або заохочення до такої діяльності функціонуючих комерційних банків. Для цього необхідно законодавче передбачити пільги в разі спрямування кредитів, насамперед довгострокових, на розвиток пріоритетних галузей економіки. Банкам варто надати право брати участь у розподілі прибутку від інвестованих програм. Одне з реальних джерел інвестування — інвестиційні вкладення за рахунок власних спеціальних фондів банків.
Необхідно також:
1. Подбати про створення іпотечних банків, спрямовуючи головну увагу на дію інститутів права застави, власності та відповідні механізми їх реалізації. Необхідність цих установ обумовлена процесами переходу до ринкової економіки. Та поки що не створено відповідної фінансової інфраструктури (не завершено процесу розмежування власності, не сформовано законодавчої бази з регулювання правовідносин, пов’язаних із володінням, користуванням, розпорядженням об'єктами власності). Треба також враховувати, що іпотечний банк може існувати тільки з працюючою фінансово-інвестиційною структурою: позичково-ощадними асоціаціями, товариствами взаємного кредиту, страховими, трастовими компаніями, довірчими товариствами — та за умови реального використання в обороті векселя.
2. Вирішити питання щодо іпотечного кредиту для населення під будівництво житла та придбання обладнання і предметів тривалого користування, а також щодо джерела коштів для зазначеної позички. Стосовно ж застосування у господарському обороті такого кредиту, то слід ураховувати ряд його специфічних рис:
довгостроковість (на 5−10 років),
постійність контролю за станом розмірів застави — не лише за документами, а й фактично,
принцип обов’язковості іпотеки для будь-якого нового власника майна,
звільнення від оподаткування тієї частини прибутку громадян, яка йде на сплату процентів за іпотекою,
обов’язковість нотаріального оформлення та реєстрації всіх угод, гласність іпотеки,
Допущення повторних застав майна та землі, якщо їх цінність (вартість) не вичерпано попередніми заставами,
Принцип пріоритетності задоволення претензій кредиторів.

3. Створити «кадастри нерухомості» та відпрацювати загальну методику оцінки майна, яке є предметом застави (іпотеки).
4. Удосконалити діяльність кредитних спілок (КС) в Україні, а саме:
розробити точну схему легалізації КС, змінивши структуру формування їх коштів (фізична особа стає членом спілки, сплативши один або кілька пайових внесків, які формують частку власного капіталу спілки, а щомісячні внески спрямовуються на окремі рахунки, які функціонують як строкові або ощадні, саме на ці внески нараховують проценти, які не повинні оподатковуватися),
розробити схему взаємодії КС із профспілками,
до переліку операцій, які може здійснювати КС, необхідно додати операції із цінними паперами,
звільнити КС від сплати процентів при зарахуванні готівки на розрахунковий рахунок та при зворотній операції,
розробити схему контролю за КС та визначитися з тією роллю, яку в цій системі відіграватиме Національна асоціація кредитних спілок України, встановивши конкретний порядок ведення бухгалтерського обліку в спілках та нормативи їх діяльності,
усунути суперечності у нормативних документах стосовно діяльності КС, розпочати страхову діяльність КС тощо.
Аналогічних заходів слід ужити також щодо інших фінансових інститутів дрібного кредитування — фондів, товариств взаємного кредиту, ощадно-позичкових товариств (обласних, районних, міських). Ці інститути, на жаль, досі ще не стали навіть предметом теоретичної дискусії.
Отже, банківська система України вже має свою історію. Вона не налічує ще й десяти років, але багата вельми інтенсивними процесами: українським банкам за півроку-рік випадало пройти шлях, на який аналогічні закордонні установи витрачали кілька років, а то й десятиліття. Слід також враховувати, що банківська система в нашій країні формувалася, зазнаючи впливу негативних чинників, які не лише не сприяли розвитку, а навпаки — гальмували його. Йдеться про:
1. Макроекономічні чинники, які зменшують попит на фінансові послуги:
кількарічну тенденцію до зниження ВВП,
доларизацію економіки,
низьку купівельну спроможність фізичних осіб,
бартеризацію взаєморозрахунків між суб'єктами підприємницької діяльності.
2. Економічні чинники:
інфляцію, спад виробництва та спричинене ними «звуження» кола клієнтів,
повільний розвиток приватного сектора в економіці, а отже, й невелику частку приватного капіталу в банках,
податковий прес, який із часом не тільки не слабшає, а посилюється внаслідок розширення бази оподаткування.
3. Законодавчі та нормативні чинники:
законодавчу неврегульованість багатьох напрямів роботи,
відсутність чітких правил роботи, викликану частими змінами законодавчих і нормативних документів та суперечностями в них,
не передбачену нормативами прозорість балансів банків, простір для перегрупувань, маніпуляцій, зловживань, захаращеність банківських «вішалок» — рахунків обліку дебіторської та кредиторської заборгованості, — що призводить до появи штучних балансів, які демонструють уявну ліквідність капіталу банку.

4. Внутрибанківські (суб'єктивні) чинники, які здебільшого можна кваліфікувати як слабкий, некомпетентний менеджмент:
невиправдані кредитні, інвестиційні та валютні ризики,
запаморочення від «шалених» грошей, отриманих у період гіперінфляції, а відтак — надмірні витрати на рекламу, спонсорство, підтримку невиробничих програм, що дало підставу навісити на банки ярлики «жирних котів» та «дійних корів»,
недооцінку фактора незалежності банківського менеджменту та перетворення банку на «кишеньковий» під впливом акціонерів — «метеликів»,
гостре прагнення «універсалізації» банку, не супроводжуване побудовою відповідної його інфраструктури,
відсутність збалансованої політики управління філіями,
примітивну кадрову політику (85% працівників не мали досвіду банківської роботи, а 90% керівників були вихідцями з компартійної та комсомольської номенклатури),
Пріоритетну орієнтацію на обслуговування російського капіталу, в тому числі й сумнівних програм.

ЕКСКУРС У ХХІ СТОЛІТТЯ
Тепер зупинимося на проблемах, що постануть перед банківською системою України на початку XXI століття.
Насамперед — про збільшення конкуренції на ринку. Закінчуються часи, коли банки України були монополістами на вітчизняному фінансовому ринку. Незабаром з’явиться багато фінансових посередників, які загострять конкуренцію. По-перше, активізуються іноземні банки, які мають більше можливостей та інструментів. По-друге, великий вплив матимуть небанківські фінансові установи — кредитні спілки, страхові компанії, інвестиційні фонди, ті ж таки кредитно-гарантійні установи, зареєстровані у 1999 році. Виникне ряд кооперативних банків, які працюватимуть на принципах товариств взаємного кредиту. Всі ці структури почнуть енергійно боротися за клієнтуру.
Швидко змінюватимуться інформаційні технології. Сьогодні багато хто просто не усвідомлює, яких змін ми зазнаємо, як і того, що банки мусять належно до них підготуватися. Про які технології можна говорити, якщо в багатьох установах дотепер працюють на 386-х комп’ютерах. Не всі встигають за вимогами сучасності, оскільки бракує коштів. Упровадження нових інформаційних продуктів має супроводжуватися використанням абсолютно нових кластерних рішень, тобто новітнього устаткування, а воно — недешеве. Саме швидка зміна комп’ютерних технологій і буде причиною того, що цілий ряд установ не зможе витримати конкуренції або просто бути сучасним банком.
Комп"ютерна мережа Інтернет стала головним інформаційним середовищем для мільйонів людей усього світу. Можливості Інтернету вражають. Перспективи Інтернет-економіки враховують найвищі урядовці та бізнесмени. Президент України Указом від 31. 07. 2000р. № 928/2000 «Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні» визначив, що розвиток Інтернету в нашій країні - справа державної ваги. Тому можна сподіватися, що процес розвитку національного сегменту мережі Інтернету та зусилля щодо належного представлення в ній вітчизняних інформаційних ресурсів згодом отримають і законодавче забезпечення та фінансову підтримку. В підсумку все це сприятиме розвитку підприємництва та побудові відкритого демократичного суспільства.
За свою коротку історію Інтернету розвинутих країнах став не менш популярним, ніж такі відкриття XX століття, як радіо і телебачення, і нині впливає практично на всі сфери життя. За останніми дослідженнями Ради США з питань Інтернету рівень використання мережі зростає швидше, ніж прогнозувалося найоптимістичнішими аналітиками. Якщо 7 років тому в світі було близько 90 тисяч користувачів Інтернету, то в 1999 р. — 171 млн., а в березні 2000 р. — 304 млн. Рада прогнозує, що в 2005 р. кількість користувачів мережі перевищить 1 млрд., із них майже 700 млн. налічуватиметься за межами Північної Америки. Інтернет стає багатокультурним, багатомовним та багатополюсним середовищем. І місце кожної нації в мережі взагалі та у сфері електронного бізнесу зокрема визначатиметься тісною співпрацею держави, громадськості, науки та, звичайно, бізнесових кіл, передусім банківської сфери. Очевидно, що в умовах України бізнесові кола представлятиме банківська сфера, яка є найбільш підготовленою з числа зацікавлених.
Нині очевидно, що лідерами Інтернет-ринку є американські компанії та банки. У зв"язку з цим варто наголосити на думці західних експертів, котрі одну з важливих причин відставання європейських компаній вбачають саме в недостатній увазі їх вищого менеджменту до своєчасного застосування сучасних і н форма ці й них технологій.
Жорсткішим стане регулювання банківської системи. Коли банки перейдуть у режим щоденного контролю, доведеться звикати до постійної присутності державного регулюючого органу. Лояльність, яку Національний банк донині виявляє щодо комерційних банків, краще було б залишити в минулому столітті. А вони в свою чергу мають усвідомити, що постійна присутність НБУ в їхній діяльності - це необхідність.
В Україну дуже швидко приходять нові банківські послуги. Попри крихітний розмір цього сегмента ринку за якихось рік-два клієнти вже не визнаватимуть банків, у арсеналі яких бракує нових технологій. Сьогодні ними займаються 10−15 банків. Крапля в морі! Решті двомстам потім важко буде надолужувати прогаяне.
Проблемою номер один є об (єднання банків. Хочуть вони цього чи ні, цей абсолютно нормальний, більше того, просто необхідний процес триватиме. Навіть у здорових американських, європейських, японських банківських системах відбувається злиття банків. В Україні ж половина банків «нездужає». В результаті вони або будуть приєднані до потужніших структур, або викреслені з Реєстру банків. Близько 50 банків зараз потенційно поставлені перед вибором: приєднання або ліквідація.
Оптимізація ризик-менеджменту. Комерційні банки повинні здійснити інвентаризацію всіх існуючих ризиків. Донині серйозної оцінки ризикам ще ніхто не давав. Особливо накопиченим в інших галузях. У банківській системі налічується близько 300 різноманітних ризиків. Чотири з них нині найактуальніші:
Кожен банк повинен переглянути всі свої кредитні ризики. Рівень проблемних кредитів у банківській системі сьогодні сягнув 40−60% від усього портфеля.
Необхідно переглянути позицію стосовно валютних ризиків, яких нині накопичилося надміру.
Потребує визначення операційний ризик. Ціни на банківські послуги мають тенденцію до зниження.
Державний ризик. На відміну від розвинутих країн, державні зобов’язання в Україні не є цілковито гарантованими вкладеннями, а отже, становлять глобальні ризики. Те ж стосується кредитування галузей, які містять велику частку державної власності. Ризик, до всього, посилюється незбалансованістю державних фінансів.
Особливу увагу слід приділити стратегічному плануванню. Більшість банків сьогодні йде за поточними вимогами клієнтів. Настав час замислитися над стратегічним плануванням своєї діяльності. Нині в нас усі банки універсальні. Законопроект про банки та банківську діяльність дещо змінює цю тенденцію. Банківські ліцензії поділено на повні, обмежені, ліцензії на виконання якихось окремих операцій. Дрібні комерційні банки можуть перейти до розряду кооперативних — відтак вимоги до них пом’якшаться. Вже зараз банкіри повинні розробляти стратегію, зважаючи на майбутні зміни нормативної бази, а можливо, й свого статусу.

ВИСНОВКИ
Традиційне уявлення про банки як інститути, що залучають кошти у вигляді депозитів та розміщують їх шляхом кредитування, суттєво змінюється. З появою нефінансових банків чи небанківських інститутів, які займаються банківською справою, постає проблема виживання традиційних банків у нових умовах. Та водночас зауважуємо й інші явища: значно розширюється спектр банківських послуг, а брак лояльності споживачів змушує банки переглядати свою стратегію діяльності на ринку, зосереджуючи увагу на дрібніших його сегментах та вузькоспеціалізованих послугах.
Висвітлені процеси руйнують межі, які відділяють банки від інших інститутів, що надають фінансові послуги. Це фактично позбавляє їх унікальності, але й розкриває нові перспективи. Отож основне завдання банків — побудова оптимальної стратегії для використання нових можливостей.

Література

Телицька Т. Чи мають банки майбутнє? // Вісник НБУ. К. 2000, № 3, с. 37−39.
Колодізєв О. Становлення банківської системи України: минуле, світовий досвід, проблеми реформування. // Банківська справа. К. 2000. № 2, с. 28−29.
Аджевітін С. У переддень десятирічного ювілею: штрихи до історії розвитку вітчизняної банківської системи. // Вісник НБУ. К. 2000, № 2, с. 41−45.
internet


ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой