Неолиберальная економічна концепция

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Экономика


Узнать стоимость новой

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

смотреть на реферати схожі на «Неоліберальна економічна концепція «

МОРДОВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНИВЕРСИТЕТ

їм. Н.П. Огарева

ИСТОРИКО-СОЦИОЛОГИЧЕСКИЙ ИНСТИТУТ

КОНТРОЛЬНА РАБОТА

НЕОЛІБЕРАЛЬНА ЕКОНОМІЧНА КОНЦЕПЦИЯ

Виконав: Ганюшкина Т. В.

студент 2-го курсу 203 группы

з/о спеціальність регионоведение

Перевірив: Русакова Н. А.

Саранськ, 1999

1. Неоліберальна економічна концепція як наслідок історичного поступу класичного либерализма

2. Представники неоліберального направления

2.1. Концепція соціального ринкового господарства Л. Эрхард

2.2. Економічна теорія Л. Мизеса

2.3. Економічні погляди Ф. Хайека

2.4. М. Фридман

3. Основні становища монетаризма

Заключение

Економічна теорія — один із найбільш древніх наук. Окремі елементи економічних знань з’явилися ще стародавньому світі. Ще коли людина стала замислюватися з того, як раціонально використовувати природні ресурси. Однак давні мислителі не створили закінчених систем економічних поглядів. Справжнє початок розквіту економічної науки пов’язано із розвитком продуктивних сил. У історично час економістам доводилося поводитися з різною економічної реальністю, економічне поведінка людей якої змінювалося, тому змінювалися, і економічні теории.

Розвиток сучасної економічної науки сприяє як розвитку традиційних напрямів економічної думки (міжнародна торгівля, оподаткування тощо.), а й створенню абсолютно нових областей економічного знання (монетарна теорія, теорія контрактів тощо.) Сучасний етап розвитку економічної теорії характеризується наявністю багатьох та напрямів і шкіл. Серед цих напрямів існують альтернативні напряму, і концепції, відмінні, наприклад, поглядами вимушені регулювання ринкових відносин також втручання у экономику.

Серед багатьох та напрямів і концепцій значне його місце займає неолібералізм. Неолібералізм — цей напрям у економічній науці, і практиці управління господарською діяльністю, прибічники якого відстоюють принцип саморегулювання, вільного від зайвої регламентації. У основі неоліберальної концепції покладено принцип невтручання держави у економіку. Прибічники цього напряму вважають, ринковий механізм здатний сам регулювати економіку, встановлювати рівновагу між пропозицією і попитом, між виробництвом і які споживанням. Неокейнсіанство, навпаки, заявляє необхідність впливу держави на економічні процеси з метою пристосування економічних відносин і до новим условиям.

У 50-х рр. у межах неоліберальної концепції виник монетаризм — економічна теорія, приписывающая грошовій масі, що у зверненні, роль визначального фактору у процесі формувань господарської кон’юнктури, і що встановлює причинную зв’язок між змінами грошей і обсягом валового кінцевий продукт. Але, не дивлячись великий розкид поглядів, останніми роками економісти все більше дійшли висновку необхідність поєднання державного регулювання і вільного стимулювання виробництва. Була висунуто концепція поєднання державного устрою і ринкового регулювання економіки (концепція неокласичного синтезу). Поєднання державного виробництва та приватного підприємництва дає змішану економіку. Але, тим щонайменше, неоліберальна концепція перебуває на позиції з економічної науці, і практиці багатьох країн мир.

1. Неолиберальная економічна концепція як наслідок історичного розвитку класичного либерализма

Світова сучасна економіка є складне поєднання багатьох взаємозалежних ринків, різних грошових систем і економік різних держав, у яких ціни, і курси національних валют можуть встановлюватися й Управлінням державної владою, і ринкових механізмів. І на результаті чого економічний аналіз сучасної економіки виявляється досить складною, як і теорії сучасної економіки. Не могло б не позначитися й на ліберальних економічних теоріях. Класичний лібералізм, що виник кілька століть тому, поступово модернизировался. І на результаті з’явився неолібералізм, є сучасної версією лібералізму. Неоліберальна концепція виходить з принципі саморегулювання ринкової економіки, вільного від зайвої регламентації держави. Неолибералы йдуть двом традиційним положенням. По-перше, вони вважають, що як найефективніша система господарства створює найкращі умови для економічного зростання, по-друге, відстоюють пріоритетне значення свободи суб'єктів економічної діяльності. Держава повинна забезпечити умови для конкуренції, та здійснювати контроль там, де ті умови отсутствуют.

Неоліберальна економічна концепція початку формуватися у 30-ті роки разом з кейнсианством. У межах неоліберального економічного напрями існувало кілька центрів у Німеччини, США, Англії: Фрейбурская школа, яскравий представник якої є Л. Ерхард, Чиказька школа (чи монетарна школа) — М. Фрідман, Лондонська школа — Ф. Хаєк. [10, с. 293]

За часів немає єдиного рецепта успішного функціонування економіки та єдиної думки серед різних представників різних напрямів економічної думки. Витоки неоліберальної економічної концепції треба шукати класичному лібералізмі, що має багатовікову історію. З погляду традиційного лібералізму 18−19 століть його ідеологія багато в чому виходила з змішаної економіці з вагомим державним участю. Ліберальна економічна політика другий половини 20 століття виходить із необхідності мінімізувати державне участь, орієнтуватися не так на змішану економіку, але в економіку, засновану на приватної собственности.

Лібералізм — це, передусім економічна свобода. Економічна свобода означає свободу підприємництва, визволення з будь-яких феодальних, корпоративно-цеховых і адміністративно-командних обмежень. Це свобода, передовсім від державного диктату. Державний диктат може здійснюватися по-різному, і фіскальна його форма (підвищення податкового навантаження і бюджетного перерозподілу на фінансування державних зобов’язань) найбільш необразлива. Але є форма державного диктату значно більше небезпечні економічної свободи. Це різноманітні форми державній монополії (на зовнішню торгівлю, валютні операції, власність та інших.). На ліцензування та регламентацію різних видів діяльності, спотворення основних ринкових критеріїв і параметрів (ціни, курс валюти, критерії ефективності і др.).

На ранній стадії розвитку лібералізму вважалося, що основним умовою процвітання держави є невтручання їх у економіку. Суть ідеології ліберальної економічної політики сформулював на свій час ж Адам Сміт: «Щоб підняти держава із дуже низькою щаблі варварства до вищого щабля добробуту, потрібні лише світ, легкі податки та терпимість під управлінням, решта зробить природний плин речей». [1]. Та чи варто від цього, що В'єтнам — більш ліберальна країна, ніж Норвегія, а Туркменії й Азербайджані проводилися ліберальніші реформи, ніж у Польщі й Чехії? Важливо звернути увагу до толерантність в управлінні. Тобто має бути нейтрально щодо бізнесу та інших форм приватного життя, за умови що одна форма приватного життя не починає придушувати іншу. І тут держава повинна втручатися для забезпечення правилами гри всім. Сміт у свої роботи показав, що з центр треба поставити індивідуальні інтереси, тобто. «природне прагнення кожної людини поліпшити свого становища». Зростання громадського багатства і пріоритет громадських цінностей встановиться тоді саме по собі (ринкова саморегуляція экономики).

Проте після депресії 1930-х років навіть Західної Європи такі погляди знаходять дедалі менше прибічників. Тоді ж і виникають нові концепції - неолібералізм і кейнсианство. Теоретично обґрунтував необхідність державного регулювання ринкової економіки англійський економіст Джон Кейнс. Він економіку й ринок несаморегулирующимися системами. Тому його теорії спираються втручатись держави, яке регулює які під час ділових циклів спади і підйоми, насамперед із допомогою фіскальної політики Теорія Кейнса «свідчить про життєву необхідність створення централізованого контролю у питаннях, що нині переважно представлені приватній ініціативі… Держава має надавати своє керівне впливом геть схильність до споживання частково шляхом відповідної системи податків, частково фіксуванням норми відсотка голосів і, можливо, іншими засобами». [2] Лібералам погляди Кейнса не близькі, але тільки згодом матимуть різні погляди лібералів теж змінювалися. Від початкового заперечення державного регулювання і втручання у економіку ліберали, та був і неолибералы почали переходити до визнання допустимості, потреби втручання у соціально- економічну сферу. Але неолибералы на відміну кейнсианцев визнають регулювання над формі держзамовлень, регулювання цін, державного інвестування тощо., а формі м’якого регулювання економічних процесів. Вони підтримують втручання уряду у економіку на цілях сприяння економічної стабільності, стримування інфляції, зменшення безробіття, підтримки національного курсу валюти, але вони перевагу виборчому і прагматичному втручанню. Неолибералы дійшли висновку, що стихійні ринкові сили не в стані власними силами забезпечити нормальний процес відтворення, і настає необхідність стабілізуючого втручання извне.

Неолібералізм зайняв провідну позицію у лібералізмі 80−90 рр. Це протягом вимагає раціоналізації державного соціально-економічного регулювання, зокрема оголошує метою прагматичної соціальної політики оптимальне відтворення «людського капіталу», а чи не твердження загального благоденства (це означатиме використання соціальних витрат переважно у розвиток систем перепідготовки робочої сили в, а чи не збільшення посібників бідних клубах і безробітним). Це новітня тенденція у лібералізмі не заперечує те, що його головною функцією в новітнє час було підтримку балансу між економічної свободою та соціально-економічному рівністю. [9, с. 321]

Розкид думок із цим питанням дуже високий. Існує майже протилежне розуміння лібералізму у європейській і американською традиції. У Америці слово «ліберал» — майже синонім слова «соціаліст». Лібералізм у цій традиції - це підтримка державних соціальних програм, тож відповідно збільшення оподаткування, підтримка національних, релігійних, і соціальних меншин. Американський лібералізм політичнішого штибу, ніж європейський. У Європі слово «ліберал», навпаки, є антонімом слова «соціаліст». Європейський ліберал за маленьке уряд і її його у економіку. Європейський лібералізм більш економічного штибу (хоча важлива й політична складова — конституційний лібералізм, верховенство законом і захист права і свободи). [7]

Лібералізм — це свобода підприємництва, вільні ціни і відкриті ринки, це, передусім сукупність інтелектуальних, культурно-нравственных, політичні й економічні установок, орієнтованих визнання особистості, її свободи, виділення людини у ролі смислового центру, підкреслення цінності людини у противагу цінності колективу. Ранній лібералізм захищав індивідуальні правничий та свободи лише як засіб для максимальної користі: «найбільшого добробуту для найбільшого кількості людей», тобто. вважалося, що має рацію і свободи вигідні зрештою задля досягнення економічного добробуту держави, але, починаючи з Канта, вони почали отримувати самостійну цінність. Одна з головних постулатів, сформульованих неолибералом Ф. Хайеком — турбота створення умов для вільного розвитку особи: «Переслідуючи цієї мети, лібералові слід ставитися до суспільства подібно садівнику, якому треба знати якнайбільше про життя рослин, за яким він доглядає». [5]

У своїй економічну політику неолибералы висувають вимоги зменшити нерівність за багатством, використовуючи програму соціального забезпечення інші форми перерозподілу. Одне з основних принципів неолібералізму, запропонований загальноприйнятим ідеологом лібералізму Дж. Ролзом формулюється так: «соціальні й економічні нерівності мали бути зацікавленими згладжені в такий спосіб, що вони вели до найбільшої вигоді найменш процвітаючих». Статистичні дані показують, що у промислово розвинених країн, що реалізують ліберальну концепцію, відбувається постійне зменшення різниці між доходами самих забезпечених й низькооплачуваних громадян. [4]

2. Представители неоліберального направления

2.1. Концепція соціального ринкового господарства Л. Эрхард

Людвіг Ерхард (1897−1977) одна із основних авторів концепції соціального ринкового господарства. Відповідно до Ерхарду, сучасний лібералізм неспроможна недопущення помітну роль держави у економічних процесах:. по-перше, необхідно обмеження діяльності монополій,. по-друге, «бездержавна» ринкової економіки породжує надмірний розрив у прибутках, незабезпеченість становища окремих соціальних груп, що веде до політична і соціальна нестабільності. Тому держава має здійснювати часткове перерозподіл доходів у користь малозабезпечених і фінансувати ряд соціальних програм. У виняткових випадках держава має навіть ніхто ціни на критично важливі товари та (продовольство, енергія, транспорт).

Цю концепцію Ерхард практично використовував для повоєнного економічного відновлення Німеччини. У зруйнованої війною Німеччини панувала гіперінфляція. Гроші перестали виконувати своє завдання, а найнадійнішою «валютою» вважалися сигарети (переважно американські). У 1948 року було проведена грошова реформа (зокрема і банківська реформа). Через війну обсяг номінальною грошової маси (готівки і депозитів) скоротився в чотирнадцять раз. Структурних змін дозволили ефективно використовувати значну за величиною допомогу. Держава знайшлися кошти на інвестиційних податкових пільг, підтримки вугільної і металургійної промисловості, і навіть електроенергетики. У результаті зростання цін швидко припинився, а до початку 1950 року був перевиконаний довоєнний рівень виробництва. [2, с. 212]

Наступний економічне зростання і помірковане, але послідовне перерозподіл частини бюджетних засобів у користь менш забезпечених соціальних верств створили умови для значного підвищення життєвий рівень всіх соціальних груп у Германии.

2.2. Економічна теорія Л. Мизеса

Людвіг фон Мізес (1881−1973) — професор Віденського університету, 1940 року еміґрував до США. Він відкидав теорію загального рівноваги, його цікавили переважно пристосувальні процеси економіки й рівна конкуренція в змінюються економічних условиях.

У 1922 року Мізес випустив книжку «Соціалізм», у якій стверджує, що централізовано встановлювані ціни унеможливлюють досягнення економічного рівноваги в планової економіки. Якщо ціну не зрівнює попит, що його не можна використовуватиме вибору ефективних комбінацій факторів виробництва. Тому централізована економіка, не керована вільно змінюваними цінами, управляється сваволею чиновників, котрі навіть у разі їх абсолютної чесності та компетентності немає в розпорядженні інструментів ефективного планування. Соціалістична суспільство не зможе досягти раціонального використання ресурсів, оскільки вона вона може мати справжньої системи цен.

Вільні ціни грають ключову роль ефективності функціонування ринкової економіки. Проте цього вони мають управлятися попитом, а чи не знецінюванням грошей. Звідси інтерес Мизеса до инфляции.

Він дійшов висновку, що за умови інфляції у виграші є ті соціальні групи, яких передусім надходять грошові потоки, проте інші - у програші. Результатом є перерозподіл майна, і доходів у користь тих, хто «вміє випереджати інших підвищенням ціни товари і праця. Поруч із щонайкраще організованими картелями виступають щонайкраще організовані робітничі спілки. У програші ж виявляться важко організовувані классы».

Мізес я виступав проти контролю за цінами та заробітною платою, проти низькі темпи приросту грошової маси як антиінфляційної політики. Вся річ у тому, думав він, що з інфляційний розігріві економіки виробники, і інвестори отримують невірні сигнали від вітчизняних банків як заниженою відсоткової ставки. У результаті відбувається невиправдане перерозподіл ресурсів між галузями. Уперед вириваються обробні галузі. Доходи їхніх працівників ростуть, але цього зростання не підкріплюється відповідним зростанням споживчих товарів. Це призводить до зростання цін ними. Причина інфляції, в такий спосіб, полягає у негнучкості відносних цін, а ефективна боротьби з ній передбачає структурні зміни у економіці, відновлюють чутливість відносних цін до змін економічної кон’юнктури. [2, з. 214]

2.3. Економічні погляди Ф. Хайека

Фрідріх фон Хаєк (1899−1992). Він народився у Відні, переїхав до Англію, а потім у США. У році отримав Нобелівську премію з економіці. У межах своїх працях він розвинув ідею А. Сміта про можливість виникнення і існування спонтанного ладу у економіці. Сміт вважав, що спонтанний порядок створюється невидимою рукою конкуренції, що регулює ціни на всі ринку. По думці Хаєка конкуренція механізмом цін інформує учасників ринку про ті можливості, якими можуть скористатися для ефективного застосування тих ресурсів, які має суспільство. У водночас ринок сприяє концентрації знань, умінь і навиків, які розсіяні в світі початку й можна використовувати для товарів. [6, с. 46]

У останній книзі Хаєк характеризує ринок як складну високоорганізовану систему, де відбувається процес «непритомною самоорганізації». Хаєк вважав, що економічні проблеми має вирішуватися через накопичення і розповсюдження інформації (знань). Якщо інформація поширюється безперешкодно, то конкурентні ціни наводять економіку до оптимального стан. Звідси, на його думку, слід, що вищої людської цінністю є своюода. Тільки вони можуть гарантувати, що то вона може самостійно розпорядитися своїм знанием. в умовах конкуренції це веде до використання знань і тим самим до високого рівня економічного добробуту. [8, с. 20−21]

Економічна свобода у Хаєка — це передусім індивідуальна свобода кожного окремої людини про те єдиним обмеженням, яке дозволяє йому обмежувати індивідуальну свободу іншим людям. Основа економічної свободи не на більш більш-менш рівномірному розподілі матеріальних благ, що державою і що підкоряють цим розподілом окремих індивідів, а право кожного окремого людини вільно розпоряджатися капіталом і власними здібностями, що породжує ризик та відповідальність распорядителя.

Система приватної власності - основна гарантія свободи. Поки контроль над власністю розподілено між безліччю незалежних друг від друга людей, не має з них абсолютної влади. Навпаки, в суспільстві, де всі планується згори, добробут кожного залежатиме немає від нього, як від рішення найвищого органа.

Альтернативою державного регулювання служить конструкція спонтанного порядку. Хаєк відмовився від використання поняття економічного рівноваги. Натомість він використовує деяке наближення до економічному рівноваги, зване порядком. Задля підтримки порядку особливо важливими два правила:. відмови від присвоєння чужій власності,. виконання добровільно узятих він договірних обязательств.

Та заодно Хаєк допускає значно більшу, ніж традиційний лібералізм, роль держави у економіці, насамперед у відношенні частки державних витрат. Лібералізм, на його думку, полягає у забезпеченні максимальної інформаційну прозорість дій держави у економіки та політиці, яка виключає «приватизації» держави з боку окремих осіб чи невеликих груп, яка має політичної владою або владою багатства. Серед цих груп тиску (лобістів) може бути профспілки, політичні партії, промислові концерни і банки. Метою лобістів є отримання окремих пільг і привелегий для своєї групи. Це може бути податкові пільги, дотацій з державного бюджету та взагалі т.д. В усіх цих случях відбувається перерозподіл грошових, інформаційних і матеріальних ресурсів у користь лобістів. Хаєк доводив, що груповий егоїзм (лобіювання групових інтересів) порушує вільну конкуренцію — й ефективність розподілу ресурсів у економіці снижается.

Одночасно негативно ставився до надмірного втручанню держави у економіку, насамперед у процеси ціноутворення. Держава, на його думку має переважно розробляти законодавчі рамки функціонування конкурентного рынка.

Особливо різко він я виступав проти розширювального финанасирования зростаючого бюджетного дифицита. Понад те, у монографії «Приватні гроші» (1976) Хаєк запропонував скасувати державну монополію на випуск грошей. Гроші можна вважати звичайним комерційним товаром, і вони мають випускатися приватними емітентами (комерційними банками). Конкуруючими між собою. Така конкуренція «призведе на відкриття що невідомих можливостей, закладених феномен грошей». Проте цього конкуренція мусить бути інформаційно прозорою, і всю інформацію повинна щодня публікуватися у фінансовому пресі. Головний втрати від державної монополії на емісію грошей у тому, що вона, завдяки надмірного зростанню грошової маси, спотворюється відносні ціни, і цим порушує ефективність вільного ринку. [2, с. 221].

2.4. М. Фридман

Мільтон Фрідман народився 1912 року, став професором Чиказького університету, лауреатом Нобелівської премії з економіки 1076 року, співробітник американського інституту Гувера. Фрідман — прихильник ідеї свободи, яка з існування внутрішнього зв’язку між свободою підприємництва та авторською свободою суспільства. Для множення свободи потрібно зменшити роль держави. Його не можна допускати до створення багатства, регулювання обсягу виробництва, зайнятості й цін. Єдине, що його може це має робити економіки, — це регулювання грошей в обращении.

Фрідман вважає, що у кредитно-грошової сфері надають вирішальне вплив економічну коньюктуру. Рівень цін економіці істотно залежить пропозиції грошей (монет, банкнотів чеків), і кожному значного підвищення рівня цін передує значне зміна в темпі зростання пропозиції грошей. Тому правильним знаряддям економічного аналізу служить кількісна теорія денег.

Опоненти Фрідмана стверджували, що насправді він дотримується тези: тільки гроші мають значення. Насправді, уточнюючи свою думку, Фрідман стверджує, що служать:. головна причина зміни реального доходу на недовго,. єдиною причиною зміни номінального доходу на тривалі періоди часу. Довгостроковий економічного зростання, навпаки, визначається ресурсами, технологіями й електоральними перевагами потребителей.

На думку Мілтона Фрідмана «Ринок є простим механізмом, що можна застосувати задля досягнення будь-якого кількості цілей. У залежність від методу її використання ринок може зробити внесок у соціальне та його економічної розвиток чи перешкодити йому. Кожне співтовариство — комуністичне, соціалістичне чи капіталістичне, — однак, користується ринком. Істотним є питання приватної власності. Хто є учасниками ринку, і зажадав від чийого особи вони діють? Можливо, що це бюрократи, діючі від імені держави. Чи це індивідууми, працюючі самі він». [3]

3. Основные становища класичного монетаризма

Монетаристи надають грошам особливе значення і вважає, що став саме грошове пропозицію становить суттєвий чинник, який рівень виробництва, зайнятості й цін. За своїми загальним поглядам на економіку й її розвиток монетаристи близькі до старій класичній теорії, вони також вважають, що став саме ринкова конкуренція забезпечує гнучкість цін, і ставок зарплати, а зміна сукупних витрат впливає на ціни товарів хороших і ресурсів, а чи не на реальний обсяги виробництва і зайнятості. Виходячи з цього, монетаристи відкидають втручання у економічне життя, і навіть вважають, що таке втручання скоріш шкодить суспільству, ніж наближає пользу.

Монетаристи, як і класики походять від рівняння обмена:

М x V = P x y,

где М — грошова маса, V — швидкість звернення грошової маси, P — рівень цін, y — реальний обсяг производства.

Оскільки твір обсягу своєї продукції рівень цін, якими продаються загалом товари, становлять чистий національний продукт (ЧНП), то швидкість обігу грошей визначається з рівняння обміну як приватне від розподілу ЧНП на грошову массу.

Але погляди монетаристів в ролі від грошей і грошову теорію істотно від класичних. Це наступного:. По-перше, вважають, що швидкість обігу грошей не постійної, а перемінної величиною. Класики ж приймають цю швидкість за постійну величину. Монетаристи стверджують, що швидкість обігу грошей залежить від двох причин: відсоткової ставки і очікуваного темпу інфляції. По-друге, як показали дослідження Фрідмана та Ганни Шварц, залежність між зміною грошової є і абсолютним рівнем цін має асиметричний характер, тобто. ці параметри не збігаються за часом. [6, с. 250−251]

У основу монетаристких принципів регулювання економіки поруч із концепцією економічного циклу покладено розроблені ними теорії інфляції і безробіття. Трактуючи інфляцію як виключно грошове явище, монетаристи вважають, що у основі його розвитку лежать зміни у відповідність між що у зверненні грошової масою та реальною потребою населення грошових засобах, тобто. співвідношення між пропозицією від грошей і попитом ними. Монетаристская теорія інфляції і безробіття і з ними рекомендації із регулювання економіки формувалися як відповідна реакція на кейнсіанські аналоги. Монетаристи подолали критичного аналізу концепцію кривих Філіпса, у якій обгрунтовується взаємозв'язок короткострокових і частка довгострокових змін рівня безробіття і темпу інфляції, необхідність короткострокового регулювання. Вони виступають буде проти цієї концепції, визнаючи лише короткострокову зв’язок безробіття і темпу «непередбачуваній» інфляції, що є результатом помилковою економічної політики. Необхідність короткострокового регулювання категорично заперечується. Криві Філіпса, вважають монетаристи, не відбивають стабільне співвідношення і кількісну залежність між зміною безробіття й цін у тривалій періоді чи умовах високого рівня інфляції. Отже, дана концепція неспроможна бути використана державою ролі ефективного інструмента прогнозування та митного регулювання темпів інфляційного зростання цен.

Монетаристи у своїй концепції інфляції проводять різницю між очікуваною та непередбачуваній інфляцією. Перша передбачає довгостроковий темп підвищення цін, відповідний раціональним очікуванням агентів господарської системи стосовно зміни цін. Під раціональним очікуванням розуміються індивідуальні довгострокові прогнози динаміки цін, які йдуть на прийняття ринкових рішень величину чинників виробництва. У разі раціоналізм інфляційних очікувань полягає у їхню адекватність настановам раціонального поведінки господарюючого індивіда на рынке.

Унаслідок чинника очікуваної інфляції, на думку монетаристів, інфляційний процес завжди буде набагато перевищувати темпи, які мають б слідувати з концепції Філіпса. Таким чином, щоразу, щойно уряд спробує підвищити рівень зайнятості, і культурний рівень безробіття виявиться нижче «природною» норми, станеться накладення очікуваної інфляції на реальні темпи підвищення цін, в результаті чого інфляція різко усилится.

Монетаристи вважають, що зайнятість пов’язана лише з короткостроковій непередбачуваній інфляцією, оскільки він відхиляє рівень безробіття від природного. Непередбачену інфляцію вона вважає наслідком помилковою діяльності урядових органів. Зміст монетаристської концепції природного безробіття залежить від тому, що за умови рівноваги зберігається стабільний і оптимальний для економіки природний безробіття. На думку широковідомих монетаристів М. Фрідмена, Т. Саржента, і Р. Люкса-младшего, природна безробіття залежить від макроекономічних факторів, і визначається лише мікроекономічними. Вони вважають, що знизити природний рівень безробіття з допомогою державного регулювання можна тільки зменшенням витрат на соціальних програм і жорсткий фінансово-бюджетної політикою. Інші державні заходи для регулювання зайнятості - встановлення мінімальних ставок зарплати — неминуче сприяє зростанню инфляции.

Монетаристская теорія безробіття, яка заперечує що регулює вплив на зайнятість макроекономічних чинників, ними і спростовується. Будучи продуктом капіталістичного накопичення, умовою розвитку ринкової экономики.

Монетаристское пояснення причин інфляції виключно грошовими чинниками і державним регулюванням зайнятості слабко цілком узгоджується з дійсністю. Інфляція породжується державно-монополістичної структурою, елементами механізму якої є прихована форма переливу капіталу, зростання урядових витрат й освіту у зв’язку з цим хронічних дефіцитів державних бюджетів, зростання державного боргу перед і інфляційні власне методи його покриття, надмірна кредитна експансія комерційних банків, зовнішньоекономічна політика. Усе це досить складний механізм сучасної економіки своїм функціонуванням породжує і поглиблює инфляцию.

За підсумками теорії інфляції і безробіття монетаристи рекомендують державі ціле пасмо регулятивних заходів: зниження державних витрат з допомогою скорочення соціальних програм, витрат на виплати різноманітних посібників, підтримку мінімальних ставок зарплати, ослаблення впливу профспілок, пристосування податкової системи до антиінфляційної політиці (зниження податків), забезпечення стабільного зростання грошової маси, скорочення зростання дефіциту федерального бюджету, зокрема і завдяки витрат на оборону.

Основні становища класичного (фридмановского) монетаризму такі: 1. Зміна грошового запасу, а чи не рівня сукупного попиту є причиною зміни рівня цін, тож і величини номінального доходу. Тому істотною є зв’язок між темпом зростання грошей і темпом зростання номінального доходу, що можна висловити у вигляді тій чи іншій версії кількісної теорії грошей. Однак це зв’язок не миттєва. Лаг між зміною пропозиції грошей немає та доходом досить великий (від 3 місяців до 3 років). 2. Зміна грошей суперечливо впливає норму відсотка під якими беруться позики: зростання грошової пропозиції грошей спочатку викликає зниження норми відсотка, та був зростання витрат і інфляції збільшує попиту на позики, що веде до зростання величини відсотка. Тому норма відсотка велика тих країн, де має місце швидке зростання грошової маси. 3. У разі довгострокового рівноваги гроші нейтральні. Це означає, що є довгострокова пропорційність між грішми і цінами, джерело якої в стабільності грошового проса (чи зворотної йому величини — за швидкістю обороту грошей) — див. рівняння обміну. Тож у довгостроковому періоді відсоткову ставку визначається реальними чинниками, продуктивністю і ощадливістю. 4. У стислі і середні періоди часу (до 5−7 років) гроші, навпаки, не нейтральні і може може стати причиною реальних змін — у экономике.

Зміна попиту гроші впливає їхнє звернення. Остання залежить від величини відсоткової ставки і темпу інфляції, і навіть від рівня прибутків населення. 5. Зміна пропозиції грошей впливає величину доходу. Грошовий криза, що призводить до зменшення пропозиції грошей, призводить до серйозної депресії. Відповідно до цим Фрідман стверджував, що Велика Депресія США спричинило скороченням грошового агрегату в 1933 року порівняно з 1029 роком на 35%. 6. Стосунки між депозитами та готівковими грошима досить стійкі і передбачувані. Це означає, що «Центральний банк може регулювати загальна кількість грошей до зверненні. 7. Вирішальне значення має тут не бюджетна, а кредитно-грошова політика. 8. Інфляція завжди і скрізь є грошове явище тому, що вони можуть виникнути тільки тоді ми, коли кількість грошей зростає швидше, ніж рівень виробництва. 9. Грошова політика важливіше бюджетної. Проте через те, що існують непередбачувані лаги відносин між грошима, статками і цінами, то політика «тонкої настройки», джерело якої в ретельно розробленої грошової політиці, важко можна здійснити. Тож ліпше використовувати просте правило щорічного збільшення грошової маси постійним темпом, пропорційним щорічного темпу економічного зростання (для США це 3−5% на рік). [2, с. 180−182]

Монетаристи зробили певний крок у дослідженні господарського механізму сучасної економіки, до вивчення функціональної зв’язків і чинників, які впливають динаміку інфляції і безробіття. Класична економічна теорія і її нові варіанти абсолютизируют процеси саморегулювання і самоорганізації ринку України і тому виступають проти втручання у економіку, вважаючи, що у стані сам себе регулювати. Монетаристи, як і класики, рішуче виступають проти державного втручання у економіку, бо його як непотрібним, а й шкідливим через некомпетентності, бюрократизму і придушення економічної свободи людей.

Разом про те монетаристи — типові представники мінової концепції. Першопричину економічних процесів вони бачать над виробництві, а зверненні. Монетаристи неспроможна пояснити внутрішнє зміст, витоки аналізованих тенденцій класичної економіки. Покладаючись на емпіризм, вони рекомендують визначати розміри грошової маси наближений до темпів зростання випуску продукції. Питання, як цього чинника впливає на динаміку й одержують результати виробництва, сутнісно, обходитися мовчанням, оскільки автори концепції що неспроможні нею відповісти. Посилання на багаторічний досвід, статистичні дані з історії грошового звернення багатьма сприймаються скептически.

Неоліберальна економічна концепція є наслідком історичного поступу ліберального напрями економічної думки. Неоліберальна економічна концепція другої половини 20 століття виходить із необхідності мінімізувати державне участь, орієнтуватися не так на змішану економіку, але в економіку, засновану на приватної власності. Ця концепція виходить з принципі саморегулювання ринкової економіки, вільного від зайвої регламентації держави. Неолибералы йдуть двом традиційним положенням. По-перше, вони продиктовані тим, що як найефективніша система господарства створює найкращі умови для економічного зростання, по-друге, відстоюють пріоритетне значення свободи суб'єктів економічної діяльності. Держава повинна забезпечити умови для конкуренції, та здійснювати контроль там, де ті умови отсутствуют.

Неоліберальна концепція як і весь економічна теорія дедалі активніше впливає реальну економіку. Пропозиція Хаєка скасувати державну монополію на випуск грошей вже частково реализованиа у сприйнятті сучасних національних грошових системах, хоча Центральні банки і зберігають монополію на емісію банкнот:. по-перше, у відкритих економіках вільно звертаються іноземні валюти, конкуруючи з потребами національної валютою, іноземних банків конкурують із національними банками,. по-друге, державну монополію поширюється лише з емісію грошової бази, а чи не попри пропозицію грошей,. по-третє, думку багато в чому вже усвідомила згубність надмірної емісії грошей, її зв’язку з інфляцією. Вже практично очевидно, що Хаєк прав у головному — збереження й пожвавлення ефективності економіки вимагає подальшого дерегулювання грошової системи та грошового ринку. Але питання це краще технічно, поки що залишається открытым.

Монетаристская програма державного регулювання знайшла широкий відгук серед урядів США, Великій Британії та до ФРН. Певною мірою їх концепція справила позитивний вплив розробці антиінфляційних заходів у навіть Великобританії на 80-ті роки. Заслуговує на увагу монетаристская оцінка негативних проявів кейнсіанської теорії державного регулювання у частині дефіцитного фінансування, надмірного випуску грошей до звернення. Але застосування практично рекомендацій монетаристів який завжди дає суттєві результати і серйозну критиці з боку економістів, що висловлюють значні сумніви щодо її кінцевого ефекту, оскільки, монетаристи припускають класичний ринок, якого нині немає. Монетаристская модель, як і попередня їй класична, звертає головну увагу на процеси самоорганізації економічної системи загалом і ринкового механізму, зокрема. Але, цьому вони не забувають того факту, що ця система має не є повністю самоорганізуючої, вона може повністю регулювати себя.

Що стосується Росії розробили своя модифікація неоліберальної доктрини Вашингтонського консенсусу, названа «шокову терапію». Спрощено може бути зведена до трьох постулатам: лібералізації, приватизації і стабілізації через жорстке формальне планування грошової маси. Але практично доктрина Вашингтонського консенсусу виявилася неадекватною реальним проблемам економічного розвитку нашого страны. 4]

Не дивлячись на невдачі, які має ліберальні реформи, у Росії, ліберальна економічна концепція, вже існуюча кілька століть назад, пройшла перевірку часом і довела свою життєздатність. Одне з основних принципів неолібералізму, запропонований загальновизнаним ідеологом лібералізму Дж. Ролзом формулюється так: «соціальні й економічні нерівності повинні прагнути бути згладжені в такий спосіб, що вони вели до найбільшої вигоді найменш процвітаючих». [5] Статистичні дані показують, що у промислово розвинених країн, що реалізують неоліберальну концепцію, відбувається економічного зростання, а й постійне зменшення різниці між доходами самих забезпечених й низькооплачуваних громадян. Нелиберализм орієнтується як чинити успішний розвиток економічної системи, а й у вирішення соціальних проблем (зростання середнього класу тут і ліквідацію бедности).

1. Джеффрі Сакс Невдача Російських реформ /Project Syndicate, August

1999 // «Незалежна Газета «16. 09. 1999 г.

2. Костюк В. М. Історія економічних навчань — М.: Центр, 1997.- 224с.

3. Мілтон Фрідман Політика заважає реформам /Project Syndicate, June

1999 // «НГ — Політекономія «№ 10, червень 1999 г.

4. Мовсесян А. Лібералізм у Росії // «Незалежна Газета «

27. 05. 1999 г.

5. Микільський З. Ліберал й суспільство// «Незалежна Газета «

23. 06. 1998 г.

6. Рузавин Г.І., Мартинов В. Т. Курс ринкової економіки /Під ред. Г. И.

Рузавина — М.: Банки біржі, ЮНИТИ, 1994.- 319с.

7. Улюкаев А. Постсоціалістичний лібералізм // «НГ — Політекономія «

№ 11, липень 1999 г.

8. Хаєк Ф. Пагубна самовпевненість — М.: Новини, 1992 г.

9. Харц Л. Либерльная традиція і в Америці: Пер. з анг., общ. ред.

Согрина В.В. — М.: Прогрес — Прогресс-Академия, 1993.- 400с.

10. Ядгаров Я. С. Історія економічних навчань — М.: ИНФРА-М, 1999. -

320с.

----------------------- [1] Сміт А. Дослідження про природу і причини багатства народів — М.: Соцэкгиз, 1963, С. 332 [2] Кейнс Дж. М. Загальна теорія зайнятості, відсотка голосів і грошей — М. :Прогресс, 1978, С. 452 [3] Фрідман М. Політика заважає реформам /"НГ-Политэкономия" № 10, червень 1999, С. 2 [4] Львів Д. Сліпе проходження західним реформам довело свою неспроможність /"НГ-Политэкономия" № 13, вересень 1999, С. 7 [5] Мовтесян А. Либерарализм у Росії /"Незалежна газета" 28. 05. 99 г.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой