К питання про особливу публично-властной природі суду

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Административное право


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

К питання про особливу публично-властной природі суда

С.А. Голубок, студент юрфаку СПбГУ

Судебная влада ще від часів Ш. Л. Монтеск'є традиційно належить до гілок державної власти[1]. Зазвичай (зокрема. в діючої російської Конституції, Статуті Санкт-Петербурга) вона називається третьої, поступаючись пальмою першості законодавчої і виконавчої. Проте, наприклад, Л. Фрідмен відкриває свою знаменитий підручник на американському праву[2] саме розповіддю про судової влади.

Более цього у літературі можна зустріти цілком обгрунтовані твердження про історичної первинності суду з порівнянню із законодавчою й виконавчою гілками державної власти[3]. Стверджується, що як найважливіший соціальна інституція існував й у догосударственный (потестарный) період розвитку людського общества[4].

Государство перестав бути єдиною публічної владою. У середньовіччя певними публично-властными функціями мала церква, тепер у багатьох країнах (зокрема. у Росії), крім держави, існує самостійне місцеве самоврядування.

Признаками публічної влади є, передусім, територіальна організація, общеобязательность прийнятих рішень, суверенітет, наявність спеціального апарату (включаючи апарат принуждения)[5]. Як і держави, суд має цією властивістю. Справді, самостійний суд, у якого власним апаратом, приймає загальнообов’язкові рішення на відношенні суперечок, що виникли на справою підсудною території.

На думку, на сучасному розвитку громадських відносин, за умов зміцнення самостійності суду, необхідно говорити про ньому як про окремої публично-властной структурі, не входить до складу державної машини. У літературі зустрічаються судження, близькі до цього, зокрема, суд називається «владою особливий (sui generis) «[6], проте рішучий висновок необхідність розмежування таких публічних влади як держава й суд зовсім не робиться.

Практическая реалізація принципів самостійності судової влади й незалежності суддів є загальновизнаним критерієм правової держави й демократичного політико-правового режиму. Б. М. Топорнин пише з цього приводу: «Рівень правосуддя які вже став фірмовим знаком, лакмусовим папірцем демократії та законності «[7].

Основными завданнями суду (здійснюваними, передусім, у вигляді відправлення правосуддя шляхом як кримінального, громадянської непокори і адміністративного, і конституційного судочинства) називаються «захист права «[8], «твердження законності і справедливості «[9]. Інакше кажучи, суд дозволяє суперечки праві, відновлюючи порушені суб'єктивні права, сприяючи в такий спосіб встановленню правопорядку у суспільстві, торжества справедливості. Суд виступає останньої інстанцією, коли сам зобов’язаний суб'єкт не підпорядковується правомірним вимогам управомоченных осіб, ні виконавчі органи структурі державної влади що неспроможні виправити ситуацію. Таким чином суд виконує найважливішу общесоциальную завдання, саме дозвіл громадського конфлікту кожній із його можливих форм[10].

Одной з теоретичних проблем, важливих для з’ясування дійсного місця судна у суспільстві, є визначення правової природи судового вирішення, його нормативного характеру. Очевидно, за умов російської правової системи судових рішень (крім рішень конституційних (статутних) судів, які мають отрицательно-нормативной силою) є джерелами норм права, але вони безумовно обов’язкові учасники спору, інших суб'єктів, не виключаючи й держава, й місцеве самоврядування. У зв’язку з цим виділяється таке властивість судового вирішення як незаперечність, тобто. можливість його перегляду після вступу до чинність закону лише судовим органом і лише у порядку нагляду і з нововиявленою обстоятельствам[11] (рішення конституційних (статутних) судів у Росії мають абсолютної неопровержимостью). Незаперечність і общеобязательность рішення, прийнятого судом як публично-властным органом, є втіленням судового суверенітету, тобто. верховенства судна у конституційно певної йому сфері - вирішення суперечок на право. Судові рішення обов’язкові всім, в т. ч. для державних органів місцевого самоврядування, тому є і неспроможна існувати механізму позасудового (адміністративного) перегляду вироків та інших судових рішень.

При цьому треба зазначити, що правосуддя не єдиною функцією суда[12], зокрема, судді дають розрізнення на виробництво окремих слідчих діянь П. Лазаренка та ін. Разом про те, правосуддя є і лише судової функцією, за проведення якої спрямована решта діяльність органів судової влади.

Особым напрямом діяльності конституційних (статутних) та інших судів є нормоконтроль, вищим вираженням якого став діяльність органів конституційної юстиції, спрямовану «усунення неконституційного закону із системи правових актів «[13]. Ця діяльність відповідає загальній публично-властной природі судової влади, яка й у даної своєї іпостасі також займається дозволом правових колізій, отже, у значною мірою обмежуючи своєю частиною суверенної владою держава й місцеве самоврядування. Саме із отриманням права контролю за правовим змістом нормативних актів, видаваних органами законодавчої і владі, В.М. Лебедєв пов’язує найрізкіше посилення ролі судової влади у механізмі властвования[14]. Особливо яскраво особливий публічно-правовий статус суду виявляється під час аналізу діяльності органів судового конституційного контролю. Так, Конституційний Суд Р Ф, тлумачачи конституційні становища чи роблячи висновок про неконституційність закону, виступає виразником волі зовсім на государства[15], а багатонаціонального народу, яка виразила свій суверенітет через ухвалення Конституції РФ і бюджетні установи держави, суду й місцевого самоврядування.

В світлі законодавчих змін останніх автором обстоюється точка зору, що органами судової влади не є лише суди, але й органи суддівського співтовариства (особливо кваліфікаційні колегії суддів) і органи, здійснюють організаційним забезпеченням діяльності судів (наприклад, для російських судів загальної юрисдикції - Судовий департамент при Верховному Суде РФ), у найближчій перспективі також судові пристави.

Специфическим для судової влади є внутрішнього організаційного єдності і соподчиненности судів. Йдеться як про існування деяких країнах кількох ізольованих підсистем судів (у Росії - суди загальної юрисдикції, і арбітражні суди, мови у Франції, наприклад, також адміністративні суди), а й про відсутності суворого дотримання принципу підлеглості та підзвітності нижчестоящих судів вищим (властивого більшості державних органів), вказане стан справ є й у кваліфікаційних колегіях суддів. Природно, вищестоящий суд вправі відповідно до встановленими процесуальними процедурами переглянути (змінити) рішення, прийняте нижчестоящим, проте давати обов’язкові вказівки нижчестоящим судам по вирішенню конкретних справ не має права. Але ж і будь-які державні органи, органи місцевого самоврядування, громадські об'єднання й інші особи що неспроможні хоч би яким не пішли чином втручатися у діяльність судів і участі окремих суддів. З цього приводу у літературі відзначається «переважно внутрішній характер «[16] системи правового контролю за законністю судових прийняття рішень та дотриманням судами процедури ухвалення. Правом контролю над професійною діяльністю суддів мають лише органи суддівського співтовариства («суддівське самоврядування «[17]).

Другими словами, суд вже можна вважати самодостатньою (цілком автаркичной) системи у тому, стосовно вироблення остаточних рішень на відповідність до нормами матеріального і процесуального закону.

Получается, що судова влада є сукупність самостійних судів, органів суддівського співтовариства, об'єднаних лише загальної системою органів організаційного забезпечення. На думку, до судової влади мусить бути віднесена та контрактної служби судових приставів, вирішальна суто судові завдання — що займається охороною суддів і приміщень судових установ, виконанням судових рішень, які почали чинність закону. Судові пристави є необхідною частиною судового апарату примусу.

Как зазначалось, найважливішим завданням судової влади є можливість розв’язання спорів про праві, що виникають між різними суб'єктами права, до яких і держава. Воно, зокрема, є учасником громадянського обороту (передусім, через заснованих їм юридичних), а отже може бути як позивачем, і відповідачем у суді; здійснює карне переслідування. Держава відповідає за шкода, заподіяний внаслідок видання незаконного акта державним органом тощо.

Однако якщо вважати суд державним органом, виявляється, що є суддею у власній справі у сенсі цього терміну, що не відповідає засадам правової державності. Ш. Л. Монтеск'є свого часу писав: «У деспотичних державах государ може судити сам, але може бути суддею в монархиях[18]… Якби (государ — С.Г.) судив сам, то був би один час і суддею, і стороною «[19]. Якщо замінити у тому суджень особистість государя на держава робить у цілому, то постає, на жаль, нині нинішнє становище речей, коли виконання правосуддя виступає функції держави, причому останнє часто є стороною аналізованого у суді справи.

Естественно, суддя формально незалежний, проте зарплатню то здобуває з державного бюджету, здійснює правосуддя у будинку, що є державної власністю, тощо. Понад те, винесення рішення суддею від імені держави фактично звужує юридичної чинності такого акта. Адже суддя діє насамперед основі Конституції, ухвалену не державою, а всім російським народом, учредившим держава; виходить, що судове розв’язання має і можна виносити ім'ям такого універсального конституційно-правового суб'єкта як народ (суспільство). Вже у формулюванні постанов Конституційного Судна Р Ф на жаль «ім'ям Російської Федерації «[20], це передбачено ст. 71 Федерального конституційного закону «Про Конституційному Суде Р Ф ».

Правовое держава може судити сам себе, мусить визнавати незалежність суду як на словах, а й у справі, тим більше особлива публично-властная природа судової влади дає всі підстави. Суд щодо справи є окремої (відмінній потім від держави) публічної владою, має всі атрибути — систему органів, специфічні повноваження, общеобязательность і незаперечність прийнятих рішень. Принцип самостійності судової влади може і має проводитися із необхідною послідовністю й у фінансової сфері. Визнаючи справжню самостійність судової влади, представляється доцільним створити, й окрему судову скарбницю (на кшталт створюваної в муніципальному освіті місцевої скарбниці), наполняемую, зокрема, з допомогою що стягуються у порядку судових мит, штрафів та ін.

Помимо цього, важливо відзначити, що і держава, і суд, націлені, передусім, на захист інтересів товариства (публічних інтересів), вирішують, водночас, різні завдання, з допомогою різних коштів. Так, суд безпосередньо не бере участь у реалізації таких неодмінних державних функцій як оборона, оподаткування тощо., з іншого боку, жоден державний орган не вправі призначати громадянам кримінальна покарання. Понад те, зокрема, Конституційний суд РФ подчеркивал[21], визнаючи не відповідають Конституції ряд статті Кримінально-процесуального кодексу, що немає права здійснювати «не властиву йому обов’язок обгрунтування… обвинувачення », яка доручається державне обвинувачення. Інакше кажучи, констатується принципове поділ функцій держави і судом. Таке розуміння особливої (відмінній потім від держави) ролі суду знаходить своє вираження й у ст. 18 Конституції РФ, яка каже, що діяльність законодавчої і виконавчої влади, місцевого самоврядування визначається правами і свободами людини і громадянина, які, на свій чергу, забезпечуються правосудием[22].

Нельзя забувати, держава перестав бути самоціллю, пріоритет будь-який публічної влади — непорушення кордонів і захист права і свободи людини і громадянина, які немислимі без ефективного, самостійного, справедливого правосуддя. І суд є владою, яка стежить за законним дозволом що виникають у суспільстві суперечок, причому у ролі неправомірно діючої боку можуть виявитися (й відомства виявляються!) і державні органи, і органи місцевого самоврядування.

Отмечая це, навіть автори, высказывающиеся на користь державної природи судової влади, дійшли висновку про суперечливості такий конструкції, про частому розбіжності інтересів, функцій і завдань суду й держави: «Суд обмежує держава, протиставляє себе державі, його установам, що вони за межі законів, оберігає свободу особи і захищає демократію «[23] (курсив наш — С.Г.); «Судова влада має забезпечити захист прав громадян, і права загалом від будь-яких правонарушающих діянь П. Лазаренка та рішень, від когось вони виходили, у цьому числі… потім від держави загалом «[24] (курсив наш — С.Г.).

Все частіше у літературі зустрічаються такі сентенції як «державні органи і «[25], причому «підкреслюється обов’язок держави… забезпечити належні умови роботи судів «[26], стверджується, що «держава має права свій прямий обов’язок перекладати на суд «[27].

Тенденция виділення судової влади у окрему публічну влада явно простежується й у еволюції російських судів у результаті здійснення реформи протягом протягом останнього десятиліття. У зв’язку з цим варто помітити такі конституційно-правові новели визнанням закріплення особливого статусу суддів, створення й розвиток органів суддівського спільноти і органів організаційного забезпечення діяльності судів, зміцнення значення судів і участі суддів у процесуальної сфері.

Вырисовывается система диференціації публічної влади, представленої у сучасної Росії як державою та місцевим самоврядуванням, і по-справжньому незалежною судом.

Суд, довгий час вважався виключно частиною державної машини, в умовах має всі основи, а має стати особливим публично-властным інститутом, назавжди відокремленим потім від держави.

Список литературы

Для підготовки даної праці були використані матеріали із російського сайту internet

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой