Шпаргалка по політології (укр.
языке)

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Политология


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

1. Предмет, методи й функції політології. Політологія — наука, об (єктом якої є політика та її взаємовідносини із особистістю й суспільством Деякі науковці вважають, що політологія — це наука про систему закономірних взаємозв (язків соціальних суб (єктів із приводу політичної влади, боротьби за неї, про сутність методи та форми політичного владування Ряд політологів продметом політології вважають вивчення політичних систем як сукупності владних інститутів, а також політичної влади як основи розвитку й функціонування політичних систем. Інша група вчених вважає предметом політології вивчення системи закономірностей розвитку й функціонування демократії, її змісту, місця й ролі у політичній системі. Політології властиві різноманітні функції: Теоретико-пізнавальна, що означає вивчення, систематизацію, пояснення, аналіз, узагальнення й оцінку політичних явищ. Вона виступає теоретичною основою політичної творчости, політичних реформ й реорганізацій. Теоретичне пізнання дає змогу всебічно вивчити й дослідити досвід політичної діяльності соціальних суб (єктів. Методологічна функція політології охоплює способи, методи й принципи теоретичного дослідження політичної й практичної реалізації здобутих знань. через світоглядну функцію утверджуються ціності, ідеали, норми цмвілізованої політичної системи, політичної культури соціальних суб (єктів, що сприяє досягненню певного консенсусу у супільстві, оптимальному існуванню політичних інститутів. Прогностична функція полягіє у передбаченні шляхів розвитку політичних процесів, різних варіантів політичної поведінки. Прикладна функція забезпечує вироблення практичних рекомендацій щодо шляхів реалізації політичних знань. Методи політології -філософський, загальнонауковий, спеціальний. Широко використовуються емтоди емпіричних соціологічних досліджень, математичні методи, аналіз статистичних даних та ін. 2. Етапи становлення політичної науки. Розвиток політології в Україні. Виникнення політології йшло такими стадіями: 1 — від чпсів Аристотеля до середини ХІХ ст. (філософський період розвитку політології); 2 від середини ХІХ ст. до закінчення другої світової війни (емпіричний період розвитку науки, опора на практичний досвід); 3 — від закінчення другої світової війни донині (період критисного переосмислення всього арсеналу накопичених емпіричних й теоретичних знань та подільшого їхні поглиблення). У 1903 році було б створено Американську асоціацію політичних наук, а 1949 под егідою ЮНЕСКО виникла Міжнародна асоціація політичної думи. У Радянському Союзі до кінця 80-х років політологію називали лженаукою. Окремі політичні дослідження якщо здійснювалися, то межах історичного матеріалізму, наукового комунізму, історії КПРС, теорії держава й права. Алі і смердоті зводилися до засилля догм офіційного марксизму. У Україні розвиток політології ставши можливим лише із набуттям незалежності. З 1990 р політологія як навчальна дисципліна почала запруваджуватися у вищих навчальних заставах. 3. Політична думка в країнах Стародавнього Сходу (Конфуцій, Лаоцзи, Заратустра) Конфуцій створює правильну, на його думку, концепцію державного управління, висловлює із цого приводу конкретні практичні поради, котрі можна й сьогодні брати на озброєння, вчить правителів методам завоювання довіри народу, обгрунтовує принципи керування суспільством, забезпечення всезагального щастя на шляху чеснот й справедливості. Трактат «Лунь-юй» протягом багатьох віків вважався основним предметом у китайських школах. Конфуцанство розвивали Мен-цзи та Сунь-цзи. Мен-цзи одним із перших висловив сумнів у абсолютності влади правителя, відкидав ідеї демократії. Вважаючи їхні не придатними для Сходу. Сунь-цзи стверджував природність зла у людині, а тому закликав до її самовдосконалення у суспільстві. На його думку теза про рівність людей — це направда, а застосуваня сили на основі права й закону дає гарні наслідки. Основоположною категорією Лаоцзи є «дао», що символізує природний, незалежний ані від кого й ані від чого перебіг подій, втілення чеснот, природної справедливості та загальної рівності. Навіть перемога у війні сприймається Лаоцзи як благо. основний принцип поведінки — можливість діяти не відходячи від вимог «дао». Даосизм у всіх сферах орієнтувався на поміркованість, стриманість, незміність природного стану справ. Моїзм — найзначнішіми його досягненнями є: чітке обгрунтування теорії суспільного договору виникнення держави; висунення ідеї федеративного улаштую держави; практичні пропозиції щодо побудови жорсткої адміністративної системи; доктрина казарменого рівноправ (я. Легізм — держава виступає як найвища позначка й вінець діяльності людини, а право й закон як найліпший засіб досягнення такої мети. Головні риси закону — верховенство, унівуерсальність, жорстокість, обов (язковість для всіх. Основні методи побудови деспотичної держави матеріальне стимулювання приватних власників, спрямованість їхні на землеробство; заохочення бідних до набуття власност, а багатих до добровільної віддачі частини майна бідним; методм нагород й покарань, де перевага надається покаранням. 4. Політична думка мислителів Стародавньої Греції (Платон й Аристотель). Головні роботи Платона «Політика», «Держава», «Закони». Найвидатніші заслуги Платона було б закладення основ політичної філософії, розробка концепції ідеальної справедливої держави, політичної солідарності, колективізму й рівності, аристократії, тимократії, олігархії, монархії, тиранії, демократії, філософське обгрунтування теорій політики, політичного знання, політичного мистецтва, ідеології, геніальне передбачення розмежування улад, поділу роботи, освіченого абсолютизму, скасування приватної власності, оригінальні пропозиції системи державної влади. Держава виконує три функції (радницьку, захисну й ділову), котрі покладаються втричі стани (правителів, вояків й виробників). Існує 8 типів держав: 1) істинне правління; 2) законна монархія; 3) незаконна монархія тиранія; законна влада небагатьох — аристократія; 5) незаконна влада небагатьох — олігархія; 6) законна демократія з законами; 7) незаконна демократія без законів; 8) тимократія — спартанський тип владування. Політика — це царське мистецтво, засноване на знанні й таланті правити людьми. Аристотель — головні роботи «Політика», «Афінська політія», «Риторика», «Етика». Розглядає людину як політичну істоту, об (єктивне початок всіх політичних явищ. Держава — організація лише тихий людей, хто може брати доля в законотворчій, судовій й військовій діяльності. Держава, що виникла природнім шляхом — це самодостатня для існування сукупність громадян. Правильні форми держави тих, де правителі турбуються про суспільне благо, неправильні - тих, де правителі турбуються про приватні інтерси. Ідеальна форма — політія, поєднання демократії й олігархії, де багаті замирюються із бідними шляхом швидкого зростання чисельності середнього класу. Для запобігання політичних переворотів принцип рівності політики доповнюють принципом справедливості. Політична справедливість можлива лише у стосунках між вільними й рівними людьми й втілюється у політичній формі владування. Право — це виключно політичний інститут. Воно складається із природнього права й встановленого людьми права. Всесвітньо історичне значення політичної концепції Аристотеля полягає: у завершенні мислителем стародавньої політології, як науки наук; вчення про найвище благо людини й держави; у започаткуванні політичної етики, розумінні політики як високоморальної інтелектуальної справедливої діяльності; у створенні політичної юриспунденції, обгрунтуванні конституціалізму, право народу на законодавчу уладові; у закладенні основ майбутніх теорій держави; у збагаченні правових доктрин. 5. Політичні подивися Марка Туллія Цицерона. Праці «Про державу», «Про закони», «Про межі добра й зла», «Про обов (язки». Він суттєво розвинув ідеї Платона та Аристотеля про державу як республіку, тобто справу народу, згуртованого спільними інтересами й згодою у питаннях, яку виростає згідно із божественною настановою природнім шляхом. Однак подивися Цицерона суперечливі із одного боці рівність всіх людей, із іншого рабство зумовлене природою. Цицерон досить виразно подає концепції «істиного правителя» — мудрого, справедливого, обачного, обізнаного із ученнями про державу, готового зазаради благополуччя держави на будь-які кроки; «ідеального громадянина», що осягає істину, справедливість, зберігає велич духу й благопристойність, не шкодіти іншим й чужій власності, добро працює й захищає вітчизну; «істинного права», яку виникло задовго до держави, без втручання людей, яку повністю відповідає божественним настановам, природі як джерелу й критерію справедливості, поширюється на всіх без винятку індивідів й яку є вічним незмінним; «істинних законів» — писаних актів, встановлених людьми, котрі не пурушують природній порядок. Цицерон виходив із постулату под дію законів попадають усі й на такій основі сам розробив проекти закоів про релігію й про магістрати тут детально визначаються повноваження державних службовців, окреслюється міра їхні влади Ще однією видатною заслугою Цицерона є закладення ним правових основ міжнародного політичного спілкування, міжнародного права шляхом формулювання принципів гуманного поводження із полоненими, необхідності дотримання міжнародних зобов (язань, поділу воєн на справедливі й несправедливі. 6. Політична думка часів Середньовіччя (Фома Аквінський, Аврелій Августин). Аврелій Августин у своєму вченні запропонував цілісну картину світу, причому таку довершену, що протягом восьми століть захід не зміг створити нічого подібного. Під кутом зору політичної науки можна вирізнити два найважливіші чинники його вчення. Передусім цінність Августина для історії всього європейського мислення у відкритті ним теорії особистості, в центрі якої ставлення людини до Бога й до світу. Августин утверджував віру з людської особистості, спрямованої до істини й добра. Тема становлення моральної особистості через подолання себелюбства в любові до Бога — головна в усій його творчости. Зміст добра задається Заповідям. Віра — єдине джерело істини й спасіння. У безпосередньому зв’язку із теорыэю особистості перебуває й теорія християнської держави. Августин вважав, що реальна держава — це різновид необхыдного зла, виправдання її у служінні церкві. Августин вважав, що церква може користуватися силою держави для того, щоб змусити інакомислячих покористися й з'єднатися із правовірними. У такий спосіб він виправдовує насилля у справах віри. Основні роботи Фоми Аквінського «Сума теології», «Про правління володарів», а й у коментаріях до творів Аристотеля. Аквінський розглядав державу як частину універсального порядку, творцем й верховним правителем якого є Бог. Головну мітку держави він бачив у збереженні суспільної злагоди й громадянського світу, котрі досягаються наданням кожній людини прийнятних умів для існування, засобів для морального й розумового розвитку, що має допомогати державі у вихованні справжнього християнина. Влада має божествений характер. Аквінський віддавав перевагу монархічному правлінню. Влада монарха на його думку винна бути єднальним початком й спиратися на мудрість правителя, який має ставитися до управління Державою як до мистецтва. Алі цю уладові належувало обмежувати законами, рахуватися із волею народу. 7. Нікколо Макіавеллі - представник політичної думи епохи Відродження. Давши поштовх процесу виділення науки про політику в окрему галузь. Головні праці"Володар", «Історія Флоренції». Протиставивши теологічному розумінню державної влади юридичний світогляд, розуміючи силу як основу права, а поняття держава як загальний політичний стан суспільства, Макіавеллі у вченнях про людину виходить із її єдиної й незмінної природи для всіх часів й народів, природи, Яка втілює в особі злобність, агресивність, властолюбство, жадобу, брехливість, боязливість, малодушшя, невдячність, зрадництво, лицемірство, ненависть, нестриманість у потребах й бажаннях. Такі негативні якості людини викликали до життя державу. Відстоюючи пріоритет світської влади, М гостро критикує духовенство, а дворянство пропонує знищити зовсім. Його ідеал держави — сильна, жорстко централізована республіка, де владарюють представники народу, молодої буржуазії та виборний глава держави. Його кредо — позначка виправдовує засоби. Лише тоді республіка стані дійсно могутньою, коли правитель відкине закони й принципи моралі й встановить провову авторитарну диктатуру «великого перетворювача». Держава — це вищий вияв людського духу, а служіння державі - це зміст, позначка й щастя людини. Він неодноразово вказує на полярність інтересів багатих й бідних, говорити про справедливість й досконалий державний устрій, який винен забезпечувати політичну свободу. Мрія Макіавеллі - сильна республіка, Яка гарантує своїм громадінам не лише розквіт свободи, а і рівність всіх феодальних привілей. Лише свобода й рівність може розвивати здібності особистості. Вчення Макіавеллі породило феномен макіавеллізму — своєрідного образу політичної діяльності, котрий не вживає будь-які засоби для досягнення власної мети. 8. Д. Локк й Т. Гоббс — родоначальники класичного лібералізму. Гоббс — головний твір «Левіафан». На його думку, людина — це не суспільно — політична істота, а суто егоїстична тварина, рівність якої від природи заперечує саме право, провокує війну всіх проти всіх. Держава відбирає у людини природні права, окрім права на фізичне життя. Безмежні права держави зосереджуються у руках монарха, а тому поділ влади на гілки недопустимий, бо призведе до громадянської війни. Влада монарха не підлягає контролю, він стоїть із закону. Гоббс впевнений, що держава це й є сус-пільство, а сус-пільство це й є держава. Погляди Гоббса є консервативними. На відміну від Гоббса Д. Локк є виразником ліберально-демократичних поглядів. Він на перше місце поставивши особу, на одному потреби й інтереси суспільства, й лише на третє - держави. саме такий підхід був покладений згодом у доктрину лібералізму. Держава на його думку виникла із первісного світу й злагоди серед рівних й вільних людей, із метою забезпечення цих природніх прав й приватної власності. Передані державі права, свободи людьми зовсім не втрачаються, смердоті лише зберігаються Державою, найдосконалішою формою якої є конституційна монархія. Гарантом запобігання політичної сваволі винен бути поділ влади на законодавчу, виконавчу (сюди включається й судова) та союзну, Яка займається зовнішньою політикою. Такий поділ здійснюється на основі верховенства закону, якому підпорядковуються усі. 9. Політичні подивися французьких мислителів (Ш. Монтеск'є, Ж. -Ж Руссо, Вольтер, Гельвецій та ін.). Головні роботи Монтеск'є -«Персидські листи», «Роздуми про причину величині й занепаду римлян», «Про дух законів» та ін. Він не ставити особистість над Державою, але й він постійно подчеркивает, що головне заподіяння держави — забезпечити людині політичної свободи. монтеск'є утверждает, що умови для гуманного кримінального законодавства, неухильного дотримання гарантованих Державою правил судочинства, недопущення зловживань можливе при поділі влади втричі гілки — законодавчу, виконавчу й содову. Саме їхнього незалежність гілок влади стоїть у Монтек'є на першому місці. Мислитель пропонує запровадити виборність судів. Мислитель пропонує надати можливість законодавчого владування двопалатному парламенту. Найважливішою рисою виконавчої влади Монтеск'є вважає швидкість діянь, а така можливість інує лише тоді, коли влада зосереджена у руках монарха. монтеск'є можна вважати одним з засновників теорії правової держави. Головні роботи Вольтера «Філософські листи», «Трактат про метафізику». У системі відносин між людиною й Державою він таврувати головне місце державу, котра виникла із договору між людьми й пройшла шлях від республіки до найдосконалішої форми — монархії на чолі із освіченим монархам, який підпорядковується конституції. Вважає, що політичну уладові слід зосереджувати до рук меншості. Свобода особистості - це залежність лише від законів, свобода совісті, свобода друку, свобода мислення, свобода творчости. Жан-Жак Руссо стверджував, що постала потреба регресу — Повернення в «золотий вік», революційного повалення деспотизму, побудови демократичної держави на основі суспільного договору, встановлення дійсного народного сувернітету, прямого народоправство. 10. Політичні концепції представників німецької класичної філософії (І. Кант, Р. Гегель). Основні політологічні ідеї Канта викладені у працях «Критика чистого розуму», «Критика практичного розуму», «Критика здібності судження», «До вічного світу» та ін. Виклав основи німецької суспільного договору, природних прав людини, правової держави, громадянського суспільства, свободи особистості, поділу улад. Пріоритетне місце у системі вчення Канта посідає людина, котра виступає у двох видах: як істота емпірична вона підпорядковується закону причинності й не може бути вільною, як річ у собі вона цільковито вільна й діє згідно із законом свободи, моральним законом — категоричним імперативом. За Кантом людина людина може бути засобом лише для досягнення відносної мети, а сама людина є абсолютною метою. Мета людства — розвиток й здійснення свободи, громадянської рівності й справедливості, створення квітучого громадянського суспільства; позначка громадянського суспільства — цастя громадян; позначка держави — торжество ідеї права. Влада має належати народу, але й не усі мають політичні права. Право не залежить від суспільних відносин й має своєю основою природний всезагальний закон свободи. Відміність права від моралі - примус, який застосовується Державою для відновлення справедливості. Форми політичного правління Кант поділяє на деспотичні, автократичні, аристократичні, демократичні й республіканські, віддаючи перевагу автократії у вигляді абсолютної монархії. Демократія для Канта — дуже складна форма правління. Перехід від абсолютної до конституційної монархії бажаний, але й виключно за умів дарування народу конституції монархом. Поділ влади на законодавчу, виконувчу й судову винен здійснюватися за принципами взаємопідготовки й координації владних гілок, а чи не принципами стримування й противаг. Найголовніший обов’язок держави — захищати приватну власність громадян. Кант заснував ідеї нейтралітету, обгрунтував право коаліцій, право гарантій у міжнародних відносинах. Основні твори Гегеля — «Енциклопедія філософських наук», «Наука логіки», «Історія філософії» та ін. Людство проходити ступінь розвитку, де його природню єдність втілює сім'я виникнення великої кількості сімей викликає до життя громадянське сус-пільство. Найвищу природню єдність індивідів, що примирює й знімає усі суперечності, втілює держава. Народ, який на створив власної держави є позаісторичною людністю. Універсальне людське право — реалізація індивідуальної волі. Громадянське сус-пільство — сус-пільство власників, котрі пропонують один одному взаємне визнання. Воно складається із вільних індивідів, які взаємодіють між собою у процесі реалізації власних потреб та інтересів переважно у сфері суспільно-економічної діяльності. Громадянське сус-пільство поділяється на стани (корпорації) й включає поліцію й судові установи. Його члени рівні у юридичному відношені, але й нерівні від природи, у соціальних взаєминах, у настроях, думках, духовних даруваннях, набутих знаннях. Держава — вінець розвитку моральності. Гегель відкидає ідею Канта про вічний світ. 11. Еволюція соціально-політичних утопій (Т. Мор, Т. Кампанела, А. Сен-Сімон, Ш Фур'є, Р. Оуен, К. Маркс, У Ленін). 12. Основні течії та школи західної політології. 13. Сучасні футурологічні концепції (З. Бзежінський, Д. Нейсбіт, С. Хантігтон, Ф. Фукуяма). Футурологія розробляє й застосовує різноманітні методи й принципи аналізу існуючих соціально-історичних тенденцій й вірогідних наслідків їхнього реалізації із метою передбачення й прогнозування подій, перетворень, катаклізмів, змін здатних радикально вплинути на умови життя, і на стабільність існуючих суспільних форм; моделювання певного образу майбутнього — як альтернативи теперішньому. Футурологія спирається все спектр природничо-наукового і гуманітарного знання. Термін футурологія запропонував у 1943 році німецький соціолог Флехтрейм. У 60-ті цей термін поширився у значенні історії майбутнього й науки про майбутнє. У цей ж годину у працях «Комісії 2000 року», в доповідях Римського клубу футурологія оформляється як спеціальний науковий напрям. Футурологічним прогнозам 60−70 — x властиве глибоке усвідомлення катастрофічності Сучасної цивілізації. Наприкінці 70-х — 80 — x футурологія зосереджує увагу переважно на екологічних проблемах; розробляються концепції постіндустріального й інформаційного суспільства. У 1990 р Фукуяма висловив ідею кінця історії - як прийдешнього історичного затишшя внаслідок переваги ліберальної демократії на геополітичному просторі планети. 1994 р З. Хантінгтон передбачив «реванш Бога»: после руйнування двополюсного світу на людство чекає загострення суперечностей на релігійному грунті. 14. Політичні концепції М. Вебера, М. Дюверже, Г. Алмонда. Вебер висловив подивися на політику, як прагнення до участі у владі чи здійснення впливу на її поділ, але в державу як на спосіб панування людей з людей, що спирається на легітимне насилля. Вчений висунув три типи легального панування: раціонально-легальний (правова держава); традиційний (заснований на традиційно-існуючих порядках й системі влади); харизматичний. Вебер значну увагу приділив бюрократії. Аналіз теорії раціональної бюрократії Вебера дає можливість виділити три найважливіші моменти: аналіз бюрократії як технічно досконалого апарату здійснення влади; критику бюрократії; аналіз бюрократії як відображення класової структури. З метою запобігання тиранії бюрократії Вебер запропонував теорію, згідно із якою харизматичний лідер, вибраний шляхом прямого голосування всього народу має доповнити недостатньо легітимну силу парламентської демократії. Одночасно Вебер аналізував форми демократії без вождя, котрі дозволили б звести до мінімуму панування людини над людиною. 15. Геополітичні концепції Ф. Ратцеля, К. Хаухофера, А. Мехена, Н. Спайкмена, Р. Челлена та ін. 16. Політична думка мислителів К Р За часів Київської Русі українська політична думка розвивалась у різноманітних виявах інтелектуальної, духовно-естетичної діяльності (в художній літературі, історичних творах й т. буд.) це пояснює ться слабкою диференціацією інтелектуальної діяльності. Тому політичні ідеї вперше були сформовані у творах державних діячі, церковних ієрархів, літописців, стосувалися питань виникнення української державності, її суспільно- політичного улаштую, відносин влади й церкви, влади та особистості, місця Русі серед інших народів та держав світу. Найбільш відомі серед цих творів «Слово про закон й благодать» митрополита Іларіона; «Руська Щоправда» Ярослава Мудрого; «Повість минулих літ»; «Поученіє дітям» Володимира Мономаха; «Слово про полку Ігоревім». У цих творах були порушені такі політичні проблеми: забезпечення незалежності та єдності Русі; утвердження рівноправного статусу Русі серед інших країн світу; закріплення норм права й християнської моралі в суспільних відносинах; дотримання присяги й норм права князями; верховенство світської влади над церковною; обгрунтування відповідальності влади перед народом; засудження князівських міжусобиць, народних заворушень, що дестабілізували обстановку в стране. 17. Політичні подивися мислителів другої половини ХІХ — першої чверті ХХ ст.

(М. Костомаров, М. Драгоманов, М. Грушевський, В. Винниченка, В. Липинський). Костомаров — учредитель Кирило-Мефодіївського товариства. Прихильник самостійної, безкласової української нації. Політичну теорію створював под впливом німецької класичної філософії, французьких мислителів. Ідеал Костомарова — федеративна демократична слов’янська республіка, де будуть втілені ранньохристиянські ідеї повної соціальної справедливості, свободи, рівності й братерства, скасовано кріпацтво, станові відміності, де правителі на засідках християнської моралі будуть неухильно дбати про освіту та добробут народу. Федеративна держава мала управлятись обраним на чотири рокта президентом й конгресом, утримувати невелике спільне військо, впровадити однакову грошову систему, здійснювати загальне керівництво зовнішніми відносинами. За вченням Драгоманова громадянське сус-пільство еволюціонує від первісного роду й племені завдяки розуму сім'ї, матеріальному виробництву, класовій боротьбі й природнім шляхом досягає політично форми общини. Держава нав’язується людській громаді зверху як зовнішнє, штучне неприроднє утворення, а її різновиди пояснюються природніми чинниками. Головна ідея конституційного проекту, розробленого Драгомановим — перетворення Ро-сійської імперії на децентралізовану федерацію, де із українців створюється громада «Вільна спілка», що ставитьза мітку політичне, економічне й культурне звільнення не лише українського народу, а і інших національностей. Головним завданням вільної спілки є забезпечення прав й свобод громадян. Драгоманов вважав самоуправління основою основ руху до повної справедливості, до соціалізму. З 1890 р Драгоманов ставши ідейним натхненником першої української партії- Русько- української радикальної партії. Багато із ідей Драгоманова втілювалися в діяльності Центральної заради. Винниченко вважав, що головним є цілковите радикальне знищення будь-якого національного й політичного поневолення, самостійність України й демократія. Він пропонував заборонити найману працю, поряд зприватноюм власністю винна бути і колективна. Винниченко в автобіографічних розповідях самокритачно повертається до років національної революції, й головне виклав свої думи із приводу засобів й методів боротьби за незалежність України в майбутньому. Винниченко вважав, що слід припинити суперечки в емігрантських кілках, зосередити увагу на боротьбі за Визволення України від сталінської диктатури. Грушевському належить значний внесок у політичну теорію. Він доводив, що політичні процеси протікають под впливом не лише економічних чинників, а і психологічних, особистічних, культурних факторів. Багато в чому конституційні ідеї Грушевського виходять із постулатів Драгоманова, кирило-мофодіївців, але й значно їхнього збагачуючи із урахуванням нових досягнень вітчизняної російської й світової конституційної думи. Головні ідеї вченого: децентралізація держави, із наданням широкої автономії; парламентське правління без застосування прямих виборів до законодавчого органу; поділ влади; чітке визначення державного характеру національних окраїн, їхнього територій, прав й свобод людини. Липинський у своїх працях сформулював політичну доктрину української монархічної державності, суть якої в наступному: 1) спадкова монархія на чолі із гетьманом; 2) республіканська парламентська демократія є непридатною для України 3) концепція аристократії, котра грунтується на принципі територіального патріотизму, який є важливішим за національний чинник; 4) концепція хлібороба-власника займає одне із центральних місць у доктрині Липинського, хліборобство мало формувати союз із армією, що мало сприяти союз зі східнослов'нськими народами. 18. Політичні концепції украйнського націоналізму (Д, донцов, М. Сціборський). Донцов закликав до періорієнтації українства на захід, оскільки бачив політичну несумісність українських й російських національних традицій, національних звичаїв, способу життя. Спираючись на постулати географічного детермінізму, стверджував, що росіянам притаманні абсолютизм, правовий нігілізм, що значною мірою відрізнявся від українських національних традицій. Донцов намагався ідеологічно обгрунтувати українську самостійницьку політику: зовнішню (незалежність від Росії) й внутрішню (виховання на засідках західної культури). Донцов сформував основні принципи українського націоналізму: вольовий принцип; постійне прагнення боротьби за незалежність: романтизм, непримиренність, фанатизм, аморальність у національній боротьбі; синтез національного та інтернаціонального; необхідність виховання власної еліти; орієнтація на примус у боротьбі за незалежність. Донцов відстоював принципи Макіавеллі - позначка виправдовує засоби. 19. Основні етапи історії української державності ХХ ст. 20. Становлення й розвиток політичної думи в Закарпатті (М. Балудянський, О. Духнович, А. Волошин). 21. Політика як соціальне явище. Політика — організаційна, регулятивна і контрольна сфера суспільства, в межах якої здійснюється соціальна діяльність, спрямована на досягнення, утримання й реалізацію влади індивідами і соціальними групами задля ствердження власних запитів й потреб. Політичне життя тісно пов’язане із різними формами політичної діяльності. Політична діяльність — це індивідуальна чи колективан, спонтана чи організована діяльність соціальних суб'єктів, Яка прямо чи опосередкована випливає із інтересів великих соціальних груп й цінностей, що їхні смердоті поділяють. Умовою й формою політичної діяльності є політичні відносини. Політичні відносини — це реальні практичні стосунки, взаємозв'язки соціальних суб'єктів, у які відбиваються їхні інтереси й здійснюється політична діяльність — співробітництво чи боротьба, вибори, референдуми, війни. Політичне життя будь-якого суспільства характеризується багатоманітністю політичних процесів, у які розкривається спрямованість політичної діяльності соціальних суб'єктів. У політичному процесі вирізняють суб'єктивний та об'єктивний аспекти. суб'єктивний становлять ідеологія, політична програма, система цінностей й норм. Учасниками політичного процесу є поліцтичні сили, партії та рухи. Політичні конфлікти й кризи займають особливе місце політичному житті. невід'ємним компонентом, нормою демократичного суспільства є політична опозиція. Опозиція буває конструктивною й деструктивною. 22. Політика й особа. Політична діяльність індивідів може здійснюватися як політична доля й як політичне функціонування. Політична учаксть — це здійснення чи підтримка певних акцій із метою висловлення інтересів, позицій, вимог, настроїв, що панують у масах, формування їхні у конкретні вимоги; здійснення тиску на органи влади, аби домогтися їхнього виконання, заявити свій протест чи підтримати певні рішення та дії. Політичне функціонуванням — забезпечення участі політичних інститутів в управлінні спільними справами. Людина в політиці може брати таку доля: 1) реакція на імпульси, що виходять із політичної системи, епізодична доля в політиці; 2) діяльність, пов’язана із делегуванням повноважень: доля в виборах, референдумах; 3) доля в діяльності політичних й громадських організацій; 4) виконання політичних функцій у рамках державних інституцій; 5) професійна, керівна політико- ідеологічна діяльність; 6) участь у позаінституціональних політичних рухах й акціях, спрямованих на докорінну перебудову існуючої політичної системи. Розрізняють такі рівні участі в політиці: — рядовий член суспільства, громадянин, який є членом громадянської організації, громадянин, який є членом політичної партії, професійний політик. 23. Соціально-етнічні спільності і етнополітика. До соціально-етнічних спільностей відносять народ, націю, етнос. Народ — це біологічна єдність, група, поєднана кровними, біологічними зв’язками: із сім'ї виросла батьківщина, із родини — рід, рід перетворився на плем’я, плем’я — на народ. Етнос — це стійка сукупність людей, Яка належить до певного народу, проживає на територї чи в складі іншого народу, проживає на територї чи в чкладі іншого народу й зберігає свою культуру, побут, мовні та психологічні особливості. Нація — політично, організованізований народ. Етнонаціональні відносини — це відносини між суб'єктами національно- етнічного розвитку — націями, народностями, національними групами та їхніми державними утвореннями. Ці відносини бувають: рівноправні, відносини панування й підлеглості, прагнення до знищення інших суб'єктів. Головними в етнонаціональних відносинах є запитання: про рівноправність й підлеглість; про нерівність економічного й культурного розвитку; про міжнаціональну воррожнечу. Національна політика — це науково обгрунтована система заходів, спрямована на реалізацію національних інтересів, розв’язання суперечностей у сфері етнонаціональнизх відносин. Національні відносини в сучасному світі підпорядковані діїї двох взаємозалежних тенденцій: із одного боці, формування і розвитку націй, їхньої боротьби за рівноправність й самостійність, за створення держав, із іншого боці - на основі об'єктивного процесу інтернаціоналізації всіх аспектів суспільного життя відбувається злам національних кордонів, посилення зв’язків й взаємного співробітництва, інтеграційних процесів. 24. Політична система суспільства. Політична ситема суспільства — інтегрована сукупність політичної влади, суб'єктів, відносин, політичних організацій й політичної культури суспільства, Яка забезпечує його соціальну стабільність, соціальний порядок й Яка має певну соціально-політичну орієнтацію. Головним елементом політичної системи суспільства є політична влада — здатність, аправо й можливість політичних суб'єктів приймати рішення, здійснення вирішального пливу на діяльність й майбутнє окремих людей й їхні обмєднань. Форми реалізації влади: панування й координація, керівництво й організація, управління й контроль — від консенсусу до насильства, від демократії до тоталітаризму. суб'єкти реазізації влади: індивіди, соціальні спільності, організації, держави. Найбільш динамічним елементом політичної системи суспільства є притаманні їй політичні відносини. Зміст політичних відносигн визначаються значною кількістю суб'єктивних й об'єктивних чинників, їхнього структуру складають горизонтальні й вертикальні складові, а також політичні принципи й процедури. Політична організація суспільства — система інститутів, в межах які відбувається його політичне життя. Центральним елементом політичної організації є держава. Володіючи владою, вона організує політичне, економічне, соціальне й духовне життя країни, встановлює статус політичних інститутів політичної системи суспільства, захищає інтереси суспільства на міжнародній арені. Вагомими елементами політичних організацій є політичні партії, суспільні організації, ЗМІ. Функції політичної системи супільства: обгрунтоване визначення мети, завдань, шляхів розвитку суспільства й розробка конкретних програм його діяльності; нормотворчість — формування юридичних, моральних та ін норм людського співіснування; організація діяльності суспільства для виконання цілей й завдань розвитку; визначення й розподіл матеріальних й духовних цінностей; гармонізація інтересів держави, суспільства, індивіда;; духовно- ідеологічний вплив на політичну свідомість; ствердження й зміцнення політичного режиму; забезпечення внутрішньої й зовнішньої безпеки суспільства. Типи політичних систем: консенсусні - інтегративні - общинні; відкриті - закриті; інструментальні - ідеологічні; традиційні - змішані; сучасні; демократичні - тоталітарні - авторитарні; формаційні (рабовласницькі-феодальні-капіталістичні-соціалістичні-перехідні). 25. Політичні режими й їхнього основні ознаки. Політичний режим — сукупність характерних для певного типу держави політичних відносин, засобів й методів реалізації влади, наявних стосунків між державною владою й суспільством, домінуючих форм ідеології, стану політичної культури. Будь-який політичний режим насамперед визначається вживаними процедурами та способами організації установ влади й здійснення владних функцій, стилем прийняття рішень, відносинами між Державою й громадянами. Сучасна політологія розрізняє такі типи політичних режимів: демократичний, авторитарний, тоталітарний. Його різновидами можуть бути фашистський, теократичний, ліберально-демократичний, анархістський та ін. Ознаками виділення політичних режимів у самостіну одиницю класифікації є: спосіб формування органів влади, співвідношення гілок влади, становище й роль громадянських організацій та партій, зміст й співвідношення забороненої політичної діяльності, рівень економічно-господарського розвитку, політична стабільність суспільства, порядок функціонування правоохоронних та каральних органів, історичні культурні традиції та звичаї народу. Демократія — політичні режими, характерною особливістю якого є децентралізація, розсередження влади між громадянами, надання їм можливочті рівномірного впливу на функціонування державних органів. Це форма організації суспільно-політичного життя, заснованого за принципами рівноправнорсті його членів, періодичної виборності органів управління й прийняття рішень у відповідності із волею більшості. До спільних рис демократичних режимів відносяться: визнання народу джерелом влади, рівноправність громадян, виборність законодавчих органів влади, пріоритет права людини над правами держави. Тоталітаризм — режим всеохоплюючого репресивного примусу громадян до виконання владної волі, цілковитого державного контролю за діяльністю окремих громадян, їхні організацій. У ньому поширена практика надмірного одержавленого суспільного життя. Риси такого режиму: цілковита відчудженість громадян від власності, розвиток органів ідеологічного й фізичного приниження особистості, відсутність відкритих виборів, ліквідація прав особистості. Варіанти тоталітаризму — деспотизм й диктатура. Авторитаризм — режим, який характеризується значнии зосередженням влади до рук однієї особистості, звуженням політичних прав й свобод громадян, їхнього суспільно-політичних організацій, строгою регламентацією їхньої активності, різким скороченням прерогатив та повноважень демократичних інституцій. Це режим жорсткого примушування до дотримування законів. Такий режим допускає існування деяких фрагментів демократії (парламентські вибори). Проте його ознаками є щодення загроза репресій, свавілля, використання армії, каральних органів. 26. Поняття держави, її визначальні ознаки й типи. Держава — базовий інститут політичної системи й політичної організації суспільства, який створюється для налагодження життєдіяльності суспільства в цілому й здійснення політичної влади домінуючою частиною населення у соціально-неоднорідному суспільстві із метою забезпечення його цілісності й безпеки, задоволення загальносоціальних потреб. Виникнення та існування держави пов’язується із будь-яким соціальним розшаруванням суспільства, ястини якого нерідко мають протилежні інтереси. Поділ суспільства на класи — найбільш причина виникнення держави. Будь-яка соціальна неоднорідність суспільства зумовлює необхідність держави. Ознаки держави: відділення публічної влади від суспільства, її нетотожність із організацією всього населення, поява професіональних управлінців, класовий характер, монополія на легальне застосування сили, декларація про збирання податків. Розрізняють дві функції держави — внутрішню й зовнішню. Сучасні держави відрізняються між собою за формою врядування (монархії та республіки), формою улаштую (унітарні, федерації, конфедерації), формою політичного режиму (парламентські, президентські, авторитарні, тоталітарні). 27. Типи державного улаштую й форми правління. 28. Держава й громадянське сус-пільство. Громадянське сус-пільство — сус-пільство громадян з високим рівнем економічного, соціального, політичного, культурного й морального розвитку, яку спільно із Державою Державою утворює розвинені правові відносини; сус-пільство рівноправних громадян, яку не залежить від держави, але й взаємодіє із нею зазаради загального блаша. Громадянське сус-пільство є базисом держави, воно та ініціює в ній необхідні зміни. Держава на свій чергу, захищає принципи самоврядування всіх недержавних організацій, котрі формують громадянське сус-пільство. Алі якщо державі властиві рзіні форми правління, то громадянське сус-пільство існує виключно за умів демократії. Високий рівень розвитку громадянського суспільства забезпечує демократичність держави. Нерозвиненість громадянського суспільства є однією із умів існування тоталітарного і авторитарного режимів. Сутність громадянського суспільства полягає в забезпеченню законних прав людини. особистість має гарнтію вільного вибору тихий чи інших форм економічного чи політичного буття, ідеології, світогляду, можливість вільно висловлювати й відстоювати свої подивися та інтереси. Становлення громадянського суспільства являє собою невпинний процес удосконалення громадянина, суспільства, влади, політики, права, котрі охоплює усі без винятку сфери життєдіяльності. Поняття громадянського суспільства знаходимо в Аристотеля. Цікаві подивися виклав Макіавеллі: громадянське сус-пільство, як спільність людей протилежну державі, котра прагне підірвати будь-яку діяльність суспільства, щоб самій піднестися з нього. Макіавеллі дові, що окрім держави є щось самостійне, самодостатнє, що живе за своїми законами. На його думку, це й є громадянське сус-пільство. Громадянське сус-пільство має под собою економічну основу. Його формування супроводжується появою різноманітних форм власності та перевагою приватного капіталу. У розвиненому суспільстві діє розгалужена ринкова інфраструктура, що підлягає регулюванню. Зазначені чииники спричиняють ділову активність, заповзятливість людей, створюють передумови плідної роботи. У політичній сфері громадянське сус-пільство забезпечує громадянам вільну доля в державних й громадянських справах. Головним суб'єктом такого супільства виступає людина. 29. Партія як політичний інститут виникнення та еволюція політичних партій. Партія — добровільне об'єднання людей, котрі прагнуть домогтися здійсненню ідей, котрі смердоті поділяють, задоволення спільних інтересів; організована певним чином частина якоїсь соціальної верстви класу, покликан висловлювати й захищати інтереси цієї спільноти, домагатися їхні дотримання й виконання, бути її політичним «голосом», «уособленням» окремих групових інтересів. Дехто партії розуміють як своєрідні штаби для підготовки до чергових виборів, як засоби перетворення волі індивідів на колективну волю, як знаряддя для участі громадян у формуванні політики держави, як засіб впливу політичної та державної еліти на маси. Феномен партій досліджували Дюверже, Сарторі. Неодмінною умовою існування будь-якої партії є протистояння їй інших партій. Партії, будучи створенні як засіб осягнення соціально- групової мети, партії скоро стають метою собі, починають дбати про власний добробут й успіх. Сучасні партії є одним із найдієвіших важелів впливу громадянства на державну уладові. Прийнято вважати, що громадсько- політична організація стає партією тоді, коли ставити своєю метою боротьбу за уладові. Партія може брати доля в державних справах, але й вон не може, не винна сама перетворюватися на державу, підміняти її, матір загальнодержавне значення, державне значення. 30. Поняття й типи партійних систем Проблеми розвитку багатопартійної системи в Україні. Партійна система — структура, що утворюється з сукупності політичних партій різних типів із їхнього стійкими зв’язками й взаємовідносинами між собою, а також із Державою та іншими інститутами влади, характером, умовами діяльності, поглядами на базові ціності політичної культури суспільства та ступенем узгодження цих поглядів у ході реалізації прийнятих ними ідеологічних доктрин, форм й методів практичної політичної діяльності. Уполітології партійні системи характеризуються як невід'ємна складова частина політичної системи суспільства в цілому, характер якої визначає різновид політичного режиму, механізм та ефективність функціонування демократичних інститутів суспільства. Під терміном партійна система розуміють: право партій на формування власної системи правління; сукупність політичних сил, представлених у парламенті, чи таких, що прагнуть до представництвав ньому; сукупність відносин між легально діючими політичними партіями, що виявляються у спільній боротьбі, чи в суперництві за уладові в суспільстві; сукупність політичних партій, що існують у стране, незалежно від форм діяльності та ступеня інституціалізації згідно із чинним законодавством. Одним із найпоширеніших підходів до типології партійних ситем є виділення одно-, двох- й багатопартійних систем. У нормально функціонуючій державі цивілізованого типу загальним критерієм визначення кількості партій є кількість партій, що мають своє представництво у парламенті. У багатопартійній політичній системі парламентська більшість побудована на комбінації основних партій, представлених й парламенті, змінюється после кожних виборів відповідно змінюються й уряди. Найчастіше у світі використовується система із трьох-п'яти партій, жодна із яких не перважає. Вони змушені ти на компроміси. При наявності великої кількості дрібних партій, смердоті утворюють одну годину виборів блоки. Практика свідчить, що у стабільних суспільствах існує тенденція до зменшення політичних партій, концентрації політичних сил у невеликої кількості партій. 31. Громадські організації та Рухи. Групи тиску. Громадські організації та рухи — добровільні масові об'єднання громадян, що виникають внаслідок їхнього вільного волевиявлення на основі спільних інтересів й завдань. У загальному значенні громадські організації та рухи є суспільним феноменом одного порядку. Свідчення про об'єднання людей зі спільними поглядами на природу, сус-пільство, літературу та мистецтво можна знайти уже у стародавніх суспільствах. Починаючи із античних часів з’являються об'єднання людей, котрі впливають на суспільно-політичний розвиток. Такими об'єднаннями можна вважати численні філософські школи Стародавньої Греції, середньовічні рицарські ордени, літературні та худржні течії епохи Відродження, політичні клуби нового години. Громадські організації являють собою масові об'єднання громадян, котрі виникають за їхньою ініціативою для реалізації довгострокових цілей, мабть свій статут й характеризуються чіткою структурою. Наприклад профспілки, фонди, спортивні товариства. Громадські рухи — це структурно неоформленні масові об'єднення громадян й організацій різних соціально-політичних орієнтацій, діяльність яких як правило, має тимчасовий характер й найчастіше спрямована на виконання певних часткових завдань, после вирішення які чи розпадаються чи консолідуються в нові політичні партії чи рухи. Розрізняють п’ять основних стадій у становлення політичних рухів: 1) створення пердумов руху; 2) стадія висловлення прагнень; 3) стадія агітації; 4) стадія розвиненої політичної діяльності; 5) стадія затухання. Відносна відстороненість громадських організацій та рухів від політики пов’язана насамперед із тім, що держава безпосередньо не втручається в їхні діяльність, а лише регулює її відповідно до законодавства. доти ж смердоті на відміну від політичних інститутів не наділені владними повноваженнями. Відрізняються смердоті й від політичних партій, оскільки не ставлять метою оволодіти владою. Самі по собі громадські організації та рухи не є політичними організаціями. Однак у нас собі їхні діяльність іноді набуває політичного характеру, смердоті становлять потенційну базу для виникнення політичних партій. Групи тиску — суспільно-політичних об'єднання, котрі прагнуть задоволення власних інтересів засобом впливу на державну уладові чи політичні партії. Від партій групи тиску відрізняє ті, що смердоті безпосередньо не було за уладові й не беруть участі у керівництві Державою. Першими вивчали групи тиску А. Бентлі та Ж. Мейно. Ознаки груп тиску: 1) існування й діяльність групи поза офіційними структурами і органами влади; 2) здійснення тиску на політичні інститути із метою прийняття державними органами певних рішень; 3) вимоги групи відображають специфічні інтереси тієї чи іншої верстви чи об'єднання громадян. Найбільш відомі групи тиску — лобі, що являють собою розгалужену систему агенцій й фірм, котрі впливають на законодавців та урядовців із метою прийняття рішень в інтересах організацій, великих корпорацій й навіть іноземних держав. Тактика груп тиску пов’язана із вибором засобів й методів впливу на органи державної влади й варіюється від легальних до протизаконних. 32. Політичні еліти й політичне лідерство. Політична еліта — меншість суспільства, що становить собою достатньою мірою самостійну, вищу, відносно привілейовану групу, наділену особливими психологічними, соціальними й політичними якостями, Яка бере безпосередню доля в затвердженні й здійсненні рішень, пов’язаних із використанням державної влади чи впливом на неї. Терміном політична еліта наділяються люди, що оволоділи найбільшою кількістю позитивних якостей, цінностей й пріоритетів, займають панівні чи найбільш впливові позиції в суспільній ієрархії. Теорії еліт в сучасному вигляді були розроблені Парето, Москою, Міхельсом. Мережа їхнього полягає до того, що людське сус-пільство завжди поділялось на привілейований, відносно нечисленний клас тихий, хто управляє, та на переважну більшість суспільства — клас тихий, кім управляють. Основу належності до еліти становлять особливі індивідуальні й насамперед організаторські здібності, а також матеріальна та інтелектуальна перевага, котрі виділяють людину в коло вибраних. До загальнис рис теорії еліт належати: підхід до історії як до сукупності соціальних циклів, котрі характеризуються пануванням відповідних їм типів еліт; критика ідеї народного сувернітету як утопічного міфу романтиків; стведження, що нерівність є основою соціального життя; абсолютизація політичних відносин, визнання політичної влади однією із первісних причин соціального панування. У сучасній політології мають місце два підходи до визначення політичної еліти та її ролі в суспільстві - функціональний та ціннісний. Прибічники функціонального підходу головною ознакою політичної еліти визначають соціальний статус людини, її місце й роль системі владних управлінських структур. Це меншість населення, котра приймає важливі рішення в суспільстві й керує більшістю. Прихильникиціннісного підходу визначальною ознакою політичних еліт вважають духовний аристократизм, заслуги, особисту перевагу одних людей над іншими. Політичне лідерство — процес взаємодії між людьми, в ході якого наділені реальною владою авторитетні люди здійснюють легітимний вплив на сус-пільство, котре добровільно віддає йому частину своїх повноважень. Макс Вебер розрізняє традиційне лідерство, засноване на звичаях, раціонально-легальне, лідери обрані демократичним шляхом, харизматичне, засноване на вірі в особливий дар лідера. 33. Політична свідомість й політична культура. Політична свідомість — опосередковане відображення політичного життя суспільства, суттю якого є проблеми влади, формування, розвиток й задоволення інтересів та потреб політичних суб'єктів; сукупність поглядів, оцінок, установок, котрі відображають політико-владні відносини, набувають відносної самостійності. Структура політичної свідомості складна й суперечлива. Згідно із функціональним принципом класифікації в ній можна виділити такі аспекти: політико-ідеологічний, політико-дійовий. За суб'єктом політичну свідомість класифікують на політичну свідомість нації, класу, групи, особистості, масову. За ставленням до влади розрізняється автократична свідомість й демократична свідомість. У гносеологічному відношенні класифікують свідомість на емпіричномі та теоретичному рівнях, буденну й наукову політичну свідомість. Політична свідомість складається в процесі пізнання кожної форми політико-владних відносин: законодавчої, виконавчої й судової влади, а також сукупності політичних інтересів суб'єктів, установки й ціності які синтезовану в колективну волю, виражену в меті і завданнях політичних дій й самоуправління. Важливим чинником формування політичної свідомості є політичне виховання. Політична свідомість покликана адекватно відображати процеси демократизації в зовнішньополітичному й міжнародному розвитку, прагнення народів жити в мирі й злагоді, виключити війни з життя суспільства, досягти на ділі пріоритету загальнолюдських інтересів й цінностей, свободи соціального й політичного вибору. У Україні на сучасному етапі розпочався й постійно відбувається складний й тривалий процес формування демократичної політичної свідомості. Політична культура — частина загальної культури, Яка формується й виявляється в процесі політичного життя; історично соціально зумовлений продукт політичної життєдіяльності людей, їхні політичної творчости, який відбиває процес опанування суспільством, націями, класами та індивідами політичних відносин, а також розвиток їхні власної сутності й здібностей як суб'єктів політичного життя. Політична культура включає у собі культуру політичного мислення й поведінки індивидів й соціальних спільнот, культуру політичного мислення й поведінки індивидів й соціальних спільнот, культуру організації та функціонування політичних інститутів й всього політичного життя в суспільстві. За структурою політична культура складається із політичних знань, політичної ідеології й психології, політичного досвіду й традицій, політичних інститутів, норм, зразків й засобів політичної діяльності. У політичній культурі особини, поряд із політичними знаннями велике значення мають емоційно-психологічні компоненти. 34. Політична ідеологія. Основні ідеологічні течії сучасності (лібералізм, консерватизм, соціал-демократизм, фашизм, комунізм, націонал-соціалізм та ін). Політична ідеологія — система концептуально оформлених уявлень, ідей й поглядів на політичне життя, котра відбиває інтереси, світогляд, ідеали, настрої людуй, класів, націй, суспільства, політичних партій. Політична ідеологія може розглядатися як форма суспільної свідомості й як явище культури. Лібералізм — об'єднує прихильників парламентського ладу, вільного підприємництва й демократичних свобод (Д. Локк, Ш. Монтеск'є, Кант, Гегель, Джеферсон, Драгоманов). Консерватизм — політична ідеологія й практика суспільно-політичного життя, що орієнтуються на збереження й підтриманняя існуючих форм соціальної структури, традиційних цінностей й морально- правових засідок. Соціал-демократизм — виступає за здійснення ідей демократичного соціалізму у сфері життя суспільства; важлива складова політичних лівих сил сучасності, впливова серед робітничих й демократичних кіл перусім Західної Європи. Фашизм — сформувався як політична течія в 1919 році на базі категоріального синтезу концепту нації як вищої й одвічної реальності та догматизованого принципу соціальної справедливості (Дж. Джентіле); екстремістський політичний рух, що виник в Італії на початку 20- x років. Ідеологія фашизму передбачає усунення всіх чинників, котрі загрожували здійсненню принципу колективної етно-культурної ідентичність; індивідуалізму й лібералізму; абстрактних демократичних цінностей, асоціальних проявів. Комунізм — вчення й теорії, котрі стверджують ідеал суспільного улаштую, заснованого на суспільній власності в різноманітних формах, відсутності експлуатації, справедливому розподілі матеріальних благ й духовних цінностей в залежності від затраченої роботи, на основі соціально забезпеченої свободи особистості. Націонал-соціалізм (нацизм) — для нього характерні расизм, шовінізм, антидемократизм, елітизм, зовнішньополітичний експансіонізм, марення про світове панування. 35. Політика й засоби масової інформації. До ЗМІ відносять: періодичні друковані видання, котрі мають постійну нумерацію й періодично виходять у світло; різноманітні технічні засоби й способи передачі на відстань звукової чи візуальної інформації. Функції ЗМІ в конкретному суспільстві залежать від багатьох соціально-політичних чинників: загальні функційї (гносеологічні, функцію контролю й спостереження за діями суб'єктів влади у суспільстві, функцію формування культури населення); специфічні функції (функції вибору й коментування інформації, оціносну функцію, Яка істотно впливає на формування громадської думи). ЗМІ забезпечують розширену функцію людської комунікації, становлять нетрадиційні інститути прямого зв’язку із громадськістю, найважливіші засоби реалізації політичного процесу. У тоталітарних та авторитарних суспільствах ЗМІ перебувають под контролем держави. На думку багатьох дослідників, найвищим й найбільш дієвим прикладом використання ЗМІ в політичних цілях був радянська пропегенда, із опорою на якої протягом кількох десятиріч забезпечувалося тотальне комуністичне виховання практично всіх вікових груп населення й в першу чергу молоді. У демократичних суспільствах ЗМІ діють в умовах послабленого державного контролю. Вони мають набагато ширші можливості незалежного висвітлення проблем політики й влади, здійснення контролю за діями держави та недержавних впливових інститутів. У суспільствах такого типу свобода діяльності ЗМІ відбиває одну із найважливіших цінностей демократії - вільний обмін інформацією, що сприяють перетворенню плюралізму в гарант стійкості всієї політичної системи, її еволюційного розвитку. Умовою ефективної реалізації пляралістичної природи ЗМІ є формування й підтримка їхні політичної культури, створення специфічних інститутів, спрямованих на забезпечення взаємодії й діалогу різних політичних сил із опорою на ЗМІ, нейтралізацію спроб їхні надмірної політичної конфронтації. Необхідність такої умови пояснюється тім, що навіть у у суспільствах із давніми демократичними суспільствами взаємодія ЗМІ, предствників держави, активних політиків міє характер боротьби, в ході якої різні сторони довільно трактують рамки своєї політичної й моральної відповідальності. Виникнення нових комунікаційних можливостей ЗМІ, зростання їхнього впливу на усі сфери життя, і поведінку людини, перетворення їхні в «четверту уладові» на реальній основі стимулюють взаємозв'язок між вищими формами духовної діяльності людини й технічними засобами, що використовуються для передачі інформації. 36. Світовий політичний процес. Система міжнародних політичних відносин. Міжнародна політика — комплекс двосторонніх та багатосторонніх політичних, економічних, дипломатичних, культурних, науково-технічних відносин між державами; історично зумовлена форма інтегративних тенденцій, котрі виникають у процесі розвитку світового співтовариства, а також форми взаємодії між його суб'єктами. як спосіб взаємодії між суспільними групами міжнародні політичні відносини виникають разом із виникненням цих суспільних груп. У структурі міжнародних політичних відносин розрізняють відносини між державами та діяльність недержавних суб'єктів. Важливим елементом міжнародної політики є відносини між регіональними міждержавними об'єднаннями: військово-політичним й економічними коаліціями та спілками, інтеграційними організаціями. У багатьох сучасних наукових дослідженням міжнародний політичний процес трактується як складова частина світової політики. Міжнародна політика трактується водночас як діяльність й як мистецтво щодо проведення вжиття групових чи державних інтересів. Нові підходи та принципи побудови взаємовідносин між державами, започатковані із середини 80-х років, призвели до трансформації політики конфронтації та загрози ядерного конфлікту, визнання взаємозалежності держав сучасного світу, відмови від силового вирішення конфліктних проблем. Останнім годиною у структурі цілей та завдань міжнародної політики визначають такі: доля в міжнародному поділі роботи та пов’язаний із ним обмін технологіями, інформацією; розвиток культурних взаємин й сприяння культурному взаємозбагаченню; спільне вирішення глобальних проблем й забезпечення глобальної безпеки; захист прав людини у загальносвітовому вимірі. 37. Україна в системі міжнародних політичних відносин й її місце в сучасному геополітичному просторі. Для молодої України національними інтересами постають раціональне державотворення й зміну суспільного ладу. У перхідний годину досить різко загострюються суспільні проблеми й суперечності. У такій ситуації на перший план виходять державні інтереси, котрі не завжди збігаються із інтересами особини. Найважливішим завданням для держави в системі національних інтересів — це подолання кризи, розвиток й підтримка процесів соціально-культурного і духовного відродження як засади національної державності українського народу. У нинішній конкретно-історичний період державні інтереси України збігаються зі стратегічними завданнями щодо забезпечення ефективного функціонування суспільства, внутрішньої стабільності, соціальної злагоди, сприятливих міжнародних умові й колективної безпеки. Ці заподіяння випливають з політичної та економічної доцільності, одночасно смердоті постають й як національні інтереси України. Актуальним для влади є забезпечення запитів шкірного члена суспільства, прав людини. За нинішніх умів будь-який уряд України ризикує втратити довіру й уладові, якщо не знайде оптимальних засобів, форм й методів реалізації політики поєднання державних й особистих інтересів, а водночас — узгодження їхні із національними інтересами нашої країни. 38. Міжнародні організації та міжнародні політичні відносини. Міжнародні організації - об'єднання держав, національних громадських організацій та індивідуальних членів по вирішенню питань регіонального чи глобального характеру, відвернення та врегулювання військових конфліктів. Розрізняють організації, котрі виступають за, розброєння та безпечу; за дотримання громадських прав; проти забруднення навколишньо природнього середовища; проти расизму. Особливе місце серед міжнародних організацій посідає ООН. Усі інші міжнародні організації поділяються на міжурядові та неурядові. Серед міжурядових ОПЕК, НАТО, СНР та ін. До неурядових міжнародних органзацій належати: Всесвітня організація профспілок, Грінпіс та ін. Міжнародні організації мають керівні органи (асамблея, конгрес) та виконавчі органи (секретаріат, штаб-квартира), засоби відраховані на загальні потреби їхнього членами й бюрократичний апарат. Рішення міжнародних організацій мають рекомендаційний характер й підлягають ратифікації їхнього парламентами. Однак невиконаня рішень міжнародних організацій може викликати санкції. 39. Основні прояви кризи Сучасної цивілізації та шляхи її подолання. Політичні аспекти глобальних проблем. У сучасному світі налічується понад 60 значних соціально-політичних проблем. Серед них: 1. Відвернення війни. 2. Криза пов’язана із народонаселенням. 3. Розрив між економічно розвиненими й економічно відсталами країнами. 4. Екологічна кризу. 5. Криза пов’язана із розвитком людини (створення умів для її майбутнього, здоров’я, соціальний захист). 6. Криза, пов’язана із урбанізацією. 7. Загроза духовному середовищу суспільства. До глобальних політичних проблем сучасності належати: 1. Виживання людини, тобто сомозбереження життя світового співтовариства, захист цивілізації від загибелі. 2. Планетарна відповідальність всіх народів, націй, держав, класів, політичних партій, соціальних груп, індивідів за пом’якшення й вирішення глобальних політичних проблем. 3. обов’язковість широкого міжнародного співробітництва у вирішенні глобальних політичних проблем. Глобальні політичні проблеми- едтерміноване сучасними умовами матеріального суспільного виробництва, глобальними соціально- політичними суперечностями ядерно-космічної ери, цілісне об'єктивне суспільне явище всесвітнього історичного значення, що досягло критичного рівня. Один по вирішенню проблем — комплексне вивчення, узагальнення й поширення національного й міжнародного досвіду як основа пошуку нових форм й засобів вирішення глобальних проблем, передавання такого досвіду майбутнім поколінням. Глобальні політичні проблеми є комплексними, тобтоо взаємозумовленими. Їх становлення й подальший розвиток можна вважати одним із підсумків взаємодії різних соціально-політичних, техніко-економічних, природніх процесів. 40. Демократія як форма й спосіб організації супільно-політичного життя. Демократія — влада народу, народовладдя, що виходить із організації та функціонування державної влади на засідках визнання народу її джерелом й носієм, грунтується на прагненні забезпечити справедливість, рівність й добробут всіх при розв’язанні при розв’язанні проблем й питань суспільного врядування. За формою й способом здійснення демократія поділяється на безпосередню (референдум, пряме голосування) й представницьку, коли рішення приймаються через депутатів та інших народних представників. Демократія насамперед означає форомальне визнання народу джерелом влади, її сувереном, тобто суб'єктом визначення її характеру й змісту владних функцій, стосовно які влада відіграє обслуговуючу роль. Ознакою демократії є визнання права всіх громадян на доля в формуванні органів державної влади, контролю над їхньою діяльністю, вплив на прийняття спільних для всіх рішень на засідках загального, рівного виборчого права у процедурах виборів, референдумів тощо. Ознакою демократичних порядків при прийнятті рішень вважається чітке визначення проведення всіх процедур та процесів за допомогою регламентів. Справжня демократія є альтернативою як тоталітарно- авторитарного централізму, то й анархістському децентралізму. Це такий стиль соціальних взаємин, коли їхні учасники здатні свідомо й відповідально покладати у собі функції центру, долати відчуженне ставлення до всезагального інтересу; коли авторитет сили чи майна витісняється авторитетом людяності, освіченості, компетентності. Легітимна влада демократичного суспільства залежить від волевиявлення народу. Демократія — це не лише справедливі закони, а ще і демократично настроєне сус-пільство. Демократичні закони та установи не діятимуть демократично, якщо відсутня демократична свідомість громадін. За сучасних умів політичний демократизм означає: особисту, індивідуальну свободу людини; спосіб управління суспільними справами, певний режим, порядок здійснення влади; соціальну активність, доля громадян у житті держави, у розв’язанні суспільних проблем. Демократія дає окремій особистості певну міру свободи, право дяти на власний розсуд в особистому житті, свободу вибору й обрання представників влади, свободу слова.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой