Історія розвитку охорони здоров’я в Україні.
Особиста гігієна медичного персоналу

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Разное


Узнать стоимость новой

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Історія розвитку охорони здоров’я в Україні. Особиста гігієна медичного персоналу


Реферат на тему:
«Історія розвитку охорони здоров’я в Україні. Особиста гігієна медичного персоналу»

Наприкінці XI ст. у бібліотеці Ярослава Мудрого нагромадилося уже багато творів, серед яких були книги медично-біологічного змісту, що описували цілий ряд лікувальних рослин, метали, опій, перебіг захворювань, будову людського тіла, тодішні уявлення про фізіологію людини.
Досить добре на ті часи в Русі була зорганізована опіка над хворими і каліками. «Церковний Устав» князя Володимира доручав церквам і монастирям організацію різних доброчинних установ (шпиталів, притулків для старих, сліпих, калік). На утримання хворих та інвалідів Володимир встановив великий податок.
У статуті про церковні суди вже згадується про лікарів як про окрему групу людей та про існування лікарень.
У різних державних актах того часу зустрічаємо рекомендації гігієни і накази добре ставитися до хворих. Наприклад, у «Повчанні…» Володимир Мономах пише: «Куди підете чи де зупинитеся — напоїте і нагодуйте жебрака і подорожнього і хворого відвідайте, покійника проводіте, бо ми всі смертні». У «Руській правді» вказано право потерпілого вимагати від винуватця гроші на лікування.
У той час лікуванням хворих переважно займалися монахи. Наприклад, «Печорський патерик» згадує про лікарів св. Антонія Печерського, св. Алімпія, св. Пимена, св. Козьму, св. Агапія, Дем"яна Пресвітера та ін.
Але були на Русі і лікарі-чужинці: греки, вірмени та ін. Князь Володимир Великий посилав свого лікаря (Івана Смеру) в Грецію для поповнення знань.
У XII ст. відомим був лікар Петро Сиріянин. Лікуванням займались і народні медики: знахарі, відуни, лечці, знавці зел та ін.
Велику роль у лікувальних справах посіли жінки з вищих верств тогочасного суспільства. За історичними даними, дочка чернігівського князя Єфросинія була знайома з медичною літературою того часу. Княгиня Анна Всеволодівна, яка заснувала першу світську (жіночу) школу, — сприяла викладанню медицини в цій школі.
Але на той час у всій Європі медицина знаходилася на стадії первісного розвитку.
За історичними джерелами, перший шпиталь для лікування хворих та перебування інвалідів побудував на Русі в 1070 р. св. Феодосій Печерський.
Першим відомим нам в історії вченим-медиком була княгиня Євпраксія — Зоя. Онучка Володимира Мономаха, вона народилася в 1108 р., одержала добру освіту, цікавилася народною медициною. В юному віці з успіхом почала лікувати хворих, за що в народі одержала назву «Добродії». В 1122 р. виходить заміж за візантійського царя Іоана Комнена, прийнявши під час коронації ім"я Зоя. Переїзд до Візантії дав можливість Євпраксії-Зої доповнювати та поглиблювати свої знання в галузі медицини. З давніх часів у Візантії працювало немало видатних лікарів.
Першою видатною постаттю в українській медичній науці після Євпраксії був Юрій Дрогобич (бл. 1450−1494). Справжнє прізвище Котермак, народився в м. Дрогобичі біля Львова. Закінчив Краківський університет і одержав звання магістра. Продовжив навчання в Болонському університеті, став професором медицини і філософії, відомим астрономом і згодом ректором цього університету. В 1483 р. в Римі була надрукована його праця «Прогностичне судження». В 1488р. Ю. Дрогобич повернувся до Кракова і очолив кафедру медицини в місцевому університеті.
Вірогідно, Ю. Дрогобич був не єдиним українським вченим-медиком у XV-XVI ст. В архівах Краківського університету згадуються студенти з різних населених пунктів України. Професором медицини в Краківському університеті в середині XVI ст. був Йосип Струсь, який написав знамениту працю про пульс.
Українцями, на думку дослідників, були професори першої в Україні медичної школи, заснованої в Замості у 1593 р., Симон Бирковський, Іоан Ірсин. Велику роль у підготовці медиків України в XVII ст. відігравала Києво-Могилянська академія. Вона не була медичною, а загальноосвітньою школою, та завдяки високому науковому рівню давала дуже добру підготовку для подальшого студіювання медицини в загальноєвропейських університетах.
За далеко неповними даними колишніми учнями Києво-Могилянської академії були близько 740 українських лікарів, її закінчили такі видатні українські вчені-медики, як Нестор Амбодик-Максимович, Степан Андрієвський, Данило Веланський-Кавунник, Денис Волчанецький, Михайло Гамалія та ін.
Після закінчення академії сотні молодих українців ішли для продовження навчання до відомих університетів Західної Європи: Лондона, Парижа, Лейдена, Галля, Кіля, Падуї, Лейпціга, Единбурга, Кракова та ін. Бідніші або менш здібні учні академії йшли до госпітальних шкіл, ме-дико-хірургічних шкіл Польщі, а пізніше — Московщини.
Однією з найяскравіших особистостей серед вітчизняних вчених-медиків XVIII ст. був Данило Самойлович. Його вважають одним із основоположників вітчизняної епідеміології. Широко відомі праці Самойловича з інфекційних хвороб. Усі дванадцять тогочасних академій Європи обрали його своїм почесним членом, за винятком Петербурзької Академії наук.
Іншим видатним українським лікарем цієї епохи був Нестор Амбодик-Максимович, уроженець Полтавщини. Він увійшов виісторію вітчизняної медицини як засновник акушерства. Його підручником з акушерства «Искусство повивання, или Наука о бабичьем деле» користувалося багато поколінь лікарів та акушерок.
Велику роль в історії вітчизняної медичної освіти відіграв перший підручник з педіатрії «Педіатрика» Степана Хотовицького. Страсбурзький університет блискуче закінчив Олександр Шумлянський, один з перших вітчизняних гістологів, який описав будову нирки, зокрема її капсулу, відому під назвою «капсула Шумлянського-Боумена».
Гордістю вітчизняної медицини є Мартин Тереховський, один з піонерів учення про еволюцію живих організмів, а також Іван Полетика, який першим очолив генеральний госпіталь і госпітальну школу у Петербурзі, займав найвищі на ті часи медичні пости в державі.
Поряд з розвитком медичної науки розвивалася хірургічна допомога на полі бою. її надавали цирульники. Існували цехи-об"єднання цирульників у м. Львові, Києві, Луцьку. У статуті Київського цеху цирульників писалося: «Майстерність цирульника має полягати в тому: голити, кров жильну і заошкірну пускати, рани гоїти рубані, пробиті та стріляні, а особливо у вириванні зуба та вилікуванні французької і шолудної хвороб …».
Хворих та поранених продовжували лікувати у шпиталях, які існували при братствах і монастирях, як, наприклад, шпиталь при Трахтемирівському монастирі, де лікувалися поранені козаки.
Необхідність мати лікарів для армії та для боротьби зі спустошливими епідеміями зумовила появу госпіталів, карантинів, аптекарських городів, польових аптек. У XVIII ст. було відкрито перші госпітальні школи — навчальні заклади для підготовки лікарських кадрів. В Україні перша медична школа була заснована в Єлисаветграді (нині Кіровоград).
Поряд з різними природничими науками в XIX ст. особливого розвитку набирає медицина. Видатними вченими-медиками були: Ілля Буяльський, Єфрем Мухін, Павло Наранович. Так, І. Буяльський видав оригінальний атла оперативної хірургії «Анатомико-хирургические таблицьі», які були перекладені на ряд іноземних мов. Також ним уперше в межах Росії був застосований хлороформний наркоз.
Чимало зробив для розвитку хірургії в Україні Микола Іванович Пирогов. У 1856 р. М. І. Пирогова призначили на посаду опікуна Одеського навчального округу, де він порушив питання про відкриття університету в Одесі. У 1858 р. отримавши посаду опікуна Київського навчального округу, він сприяв розвитку і демократизації освіти. Пирогов був одним із видатних хірургів XIX ст., добре відомим не лише в Україні, але і за кордоном. Він працював майже в усіх ділянках хірургії, але особливо прославився у галузі кістково-пластичних операцій, воєнно-польової хірургії, десмургії.
Видатним хірургом був Микола Васильович Скліфосов-ський, професор Київського університету, завкафедрою Московського університету. М. В. Скліфосовський одним із перших почав впроваджувати в оперативну практику асептику і антисептику. Часто приїздив в Україну і оперував хворих у Полтавській міській лікарні, мав симпатії до українського національного руху.
Одним з перших професорів хірургії, які починали читати лекції українською мовою, був декан медичного факультету Харківського університету Павло Михайлович Шумлянський. Наукові праці Шумлянського присвячені лікуванню вивихів.
Петро Андрійович Наранович займався розвитком урології, запропонував ряд нових хірургічних інструментів, дуже вдало робив операції на очах.
Талановитим хірургом, основоположником вільної пересадки шкіри в Україні був Олександр Степанович Яценко.
З 1787 до 1805р. у Львівському університеті діяв медичний факультет. У 1805 р. замість медичного факультету створено дворічну медико-хірургічну школу, 1833 р. цю школу реорганізовано на трирічну. У 1894 р. у Львові знову засновано медичний факультет. В Одесі медичний факультет відкрито у 1900р.
Професорами терапії в Росії у XIX ст. були українські вчені-медики: Йосип Варвинський, професор Московського університету, Йосип Каменський-Гамета був професором Петербурзької медико-хірургічної академії та редактором «Военно-медицинского журнала». Професорами цієї академії були: Прохор Чаруківський, Іван Сміловський, Степан Андрієв-ський, Аркадій Альфонський був професором, деканом та ректором Московського університету, Яків Саполович був директором Петербурзького медико-інструментального заводу.
У XIX ст. розпочали свою працю два найвидатніші терапевти України Т. Г. Яворський та М. Д. Стражеско, їх обох вважають засновниками терапевтичних шкіл України.
Крім цього, в XIX ст. набувають широкого розвитку фармакологія, епідеміологія, акушерство, стоматологія.
Займалися науковою працею лікарі провінційних лікарень та працівники лікарських управ, міських та військових лікарень. Наукові розвідки та популярні медичні праці писали видатні громадські діячі-лікарі Модест Левицький, Іван Липа та Євген Озаркевич, засновник та директор «Народної лічниці» у Львові.
Після ліквідації кріпацтва почався розвиток земської медицини. Напрям її розвитку йшов від роз"їзної до стаціонарної медицини з улаштуванням амбулаторій, збільшенням кількості лікарських дільниць. Відкривалися земські акушерські і фельдшерські школи. В усіх 70 повітах налічувалося 50 земських акушерок та 150 лікарів.
У 1991 році був прийнятий Закон Української Радянської Соціалістичної Республіки «Про освіту», в якому з врахуванням міжнародного досвіду були заплановані суттєві зміни в системі вищої освіти з введенням чотирьох рівнів кваліфікації (молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст та магістр) та визначенням типів навчальних закладів.
24 серпня 1991 року позачергова сесія Верховної Ради України прийняла Постанову та Акт проголошення незалежності України. УКРАЇНА стала незалежною демократичною державою з неподільною та недоторканою територією, на якій чинними є лише власні Конституція, закони та постанови уряду.
Серед інших гострих проблем незалежна Українська держава відчула потребу опрацювання законодавчої бази та перебудови в галузі освіти. Згідно з розробленою 1992 року Державною національною програмою «Українська освіта в XXI столітті» взято курс на створення власної системи національної освіти. У цьому ж році Верховна Рада схвалила «Закон про освіту», яким передбачено запровадження в Україні неперервної ступеневої вищої освіти чотирьох рівнів. Відповідно до нього спростовано термін «середня спеціальна освіта» та замінено терміном «вища освіта першого рівня». Навчальні заклади, які надають такий рівень освіти, називаються закладами освіти І рівня акредитації. З"являються вищі навчальні заклади нового типу — коледжі, які належать до закладів освіти II рівня акредитації. У цих освітніх закладах студентам надається базова вища освіта та після закінчення — ступінь бакалавра. У закладах III-IV рівнів акредитації надається повна вища освіта на рівні спеціаліста та магістра.
З 1995−1996 років почали відкриватися факультети сестринської. справи в медичних університетах та академіях України. У цей час було створено медсестринський факультет у Тернопільській медичній академії.
ЗО січня 1996 року МОЗ України видає наказ за № 19 «Про створення Національної програми розвитку медсестрин-ства України». Відповідно до неї створена робоча група, яка займається конкретними питаннями розробки вказаної програми та її реалізації в практичній охороні здоров"я і системі медсес-тринської освіти. 50
У липні 1997 року вперше в Україні випущено близько 80 медичних сестер-бакалаврів. Ще у 1994 році Міністерство охорони здоров"я України на виконання рішення власної Колегії від 21 квітня 1993 року «Про стан і перспективи підготовки молодших спеціалістів І і II рівнів акредитації системи навчальних закладів Міністерства охорони здоров"я України» та наказу від 14 травня 1993 року за № 104 проінформувало керівників органів та закладів охорони здоров"я і керівників закладів, що підпорядковані МОЗ України, листом від 21 вересня 1994 року за № 10. 03. 68/699 про те, що: «Медична сестра-бакалавр може займати посади головної медичної сестри лікувально-профілактичної установи, старшої медичної сестри відділення, медичної сестри спеціалізованого відділення, медичної сестри-викладача медичних навчальних закладів І та II рівнів акредитації, медичної сестри сімейного лікаря». Але ще й донині законодавчо не затверджені юридичний статус та посадові оклади фахівців нового типу.
У травні 1997 року відбулась установча конференція із створення Асоціації медичних сестер України. Президентом Асоціації стала Галина Івашко. Зараз відбувається процес юридичного оформлення Асоціації, розробляється програма її діяльності.
Використана література:
Даценко І.І. та ін. Загальна гігієна з основами екології: Навчальний посібник. — К., 1999.
Загальна гігієна: Посібник до практичних занять. — К., 1996.
Пасєчко Н. В. Основи сестринської справи (курс лекцій). — Тернопіль, 1999.
Медична енциклопедія. — В 4-х томах. — К., 1990−1992.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой