Сенс життя

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Разное


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Сенс життя


Реферат на тему:
Сенс життя
Постійні колізії суспільного життя неодмінно ставлять перед людиною питання про сенс життя. Це питання належить до категорії так званих вічних питань і буденної свідомості, і теоретичної думки. Можливо, справедливе зауваження героя роману Е. Ремарка «Тріумфальна арка», коли той говорить, що людина для того і живе, щоб розмірковувати про сенс життя.
Сутність буття людини і сенс її життя складали основу теоретичної думки протягом багатьох століть, були в центрі уваги різноманітних філософських, релігійних і соціально-етичних концепцій. Один із теоретиків психології В. Франкл слушно зауважив, що «специфічно людським проявом є не тільки вміння ставити запитання про сенс життя, а й ставити під сумнів питання існування цього сенсу».
Звісно, не лише складності соціального буття викликають у людини інтерес до проблем сенсу життя. Цей інтерес неминуче формується в процесі «олюднення» людини, прилучення її до культури суспільства, навчання, засвоєння нею накопиченого попередниками досвіду, зрештою під час спілкування. Як відомо, процес соціогенезу починається із засвоєння готових взірців поведінки. Задоволення ще не до кінця визначених вищих соціальних потреб відбувається через наслідування. За цих умов практично відсутня критична оцінка таких потреб. І лише в період духовного дозрівання, у підлітковому віці, проблема сенсу життя вперше може оволодіти людиною.
Картина світобудови, яка взята зі світу дорослих, зазвичай непохитна і не піддається сумніву. Разом з тим, перші ж спроби осягнення таїн людського буття, такі характерні для юності пошуки свого ідеалу в житті призводять до відкриття неоднозначності людського існування, що нерідко стає причиною глибокого конфлікту між особистістю, що саме формується, і тим соціальним середовищем, до якого вона належить. Поява сумнівів щодо «невлаштованості» світу дорослих може бути причиною відмови від наслідувальних форм поведінки і водночас опробування нових ідей під час вироблення самостійної лінії поведінки.
Актуальність проблеми сенсу життя характерна не тільки для підлітків, але й для людей зрілого віку. Здебільшого це пов"язано зі зламом світоглядних стереотипів, серйозними моральними потрясіннями.
Кожен осмислює своє життя І життя тих, хто його оточує, передусім виходячи зі свого світогляду, становища в суспільстві.
Люди можуть мати неоднаковий матеріальний стан, але не це головне. Основна відмінність полягає у різному розумінні мети та сенсу життя, духовно-моральних ідеалів, шляхетності, незаплямованості життя, людської гідності та громадянської позиції. Аби сприяти розвитку високих людських рис, необхідно допомогти людині визначити життєвий ідеал, виробити світоглядну позицію, завдяки якій соціальний ідеал став би особистісною потребою кожного.
Уявлення про ідеал і сенс життя у світоглядному комплексі вимагає від особистості наповнення їх конкретним змістом.
Сенс життя не узгоджується з егоїзмом, він чужий індивідуалізмові. Втрата зобов"язань щодо світу, інших людей рано чи пізно призводить до втрати сенсу життя, глибокої моральної кризи. Знайти сенс життя допомагають зв"язки людини із зовнішнім світом, багатство та різноманітність суспільних відносин, у яких людина перебуває разом з іншими людьми.
Таким чином, сенс життя можна визначити як індивідуальну реалізацію універсального зв"язку особистості з. людською спільнотою за умови пріоритетного визнання суспільством самоцінності особистості розуміння ролі особистості у відносинах «особистість — суспільство».
Сенс життя може бути розглянутий і як життєва мета, досягнення якої передбачає формування завдання на тривалий період. Обрана більш чи менш свідомо мста життя (знайдений сенс життя) набуває нормативного характеру, стає керівництвом до дії. Багатий спектр уявлень про сенс життя, що простежується в історії філософської й етичної думки, свідчить про залежність змісту цього поняття від соціального становища індивідів, соціальних груп, класів, від їхніх потреб та інтересів, сподівань та устремлінь.
Поняття сенсу життя включає соціальний, світоглядний, індивідуальний, віковий та інші аспекти — як суспільні, так і особистісні. Багатогранність людської діяльності визначає полікомпонентність феномена сенсу життя, адже життєвий процес людини здійснюється і як діалектична єдність створення умов життя, і як самореалізація особистості в цьому процесі.
Усе це зумовило визначення концепцій сенсу життя. Так, В. Г. Немировський виділяє принаймні дев"ять основних концепцій сенсу життя: творчо-альтруїстична, соціально-демографічна, ігрова, гедоністична тощо.
Неоднозначність підходів до проблеми сенсу життя не в останню чергу пояснюється як її багатогранністю, так і неоднозначністю самого мовного вираження цього феномену. У філософії і традиційній логіці, а нерідко і в логічній семантиці сенс трактується як «значення». Хоча в теорії під значенням (денотатом) імені мається на увазі деякий предмет, а під змістом (концептом) — зміст поняття цього предмета. У різних варіантах це поняття може бути представлено як: 1) внутрішній зміст якого-небудь явища, 2) значення, 3} мета, 4) розумна основа чого-небудь.
Необхідність визначення поняття «сенс життя» в межах етимології очевидна, вона визнається всіма дослідниками. Кожний із них за критерій сенсу життя бере той або той бік проблеми, що І зумовлює багатозначність існуючих у літературі визначень цього поняття. Відома, зокрема, спроба розглянути сенс життя як Ідеальну властивість руху і розвитку суб"єктивної форми предметно-практичного способу дій. З позиції такого підходу сенсом володіє лише олюднений світ, смисл, осмисленість, доцільність присутні лише на рівні свідомого самотворення.
Усі ці концепції сенсу життя проявляються у доцільній спрямованості свідомості особистості. Така спрямованість представлена двома рівнями: світоглядним і соціальним. На першому (вищому) рівні найповніше формується уявлення особистості про сенс життя, про світ, про цінність та місце особистості в ньому, про ставлення до Інших людей. Відповідно до цього визначаються головні життєві цілі, визначаються морально-етичні засоби їх досягнення. На другому (нижчому) рівні відбувається конкретизація концепції сенсу життя стосовно життєвих орієнтацій. Залежно від наявності умов для задоволення потреб вибудовується шкала оцінок різних сфер життєдіяльності індивіда. За пріоритетними сферами можна опосередковано судити про уявлення особистості щодо сенсу життя. Ці уявлення реалізуються в мотивах вибору виду трудової діяльності, професії, ціннісному ставленні до культури і т. ін.
Суспільство бере безпосередню участь у досягненні великих цілей свого народу: створює передумови для всебічного розкриття інтелектуальних, емоційних здібностей людини, збагачує ЇЇ чуттєвий світ. На думку Регеля, через здійснення великих цілей людина виявляє в собі й великий характер, що робить її прикладом для інших.
Представники західної філософії (А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, А. Дільтей та ін.) розглядали життя як цілісний процес безперервного творчого становлення, розвитку, протистоянь механічним, неорганічним утворенням, усьому визначеному, застиглому й «сталому», вихваляли вільне творче начало людської особистості, протиставляли його диктату зовнішніх субстанцій.
У феноменології (засновник Е. Гуссерль) відбувається дальше виокремлення внутрішнього світу людини в особливу сферу, що має свої специфічні характеристики, які ще не до кінця зрозумілі через взаємодію свідомості (в тому числі моральної) та зовнішнього світу. Інакше пов"язана моральна свідомість (її цінності, сенс і значущість цього світу для суб"єкта) із зовнішнім світом. Зовнішній світ, яким він є сам по собі, зостається чужим свідомості.
Раціоналізована свідомість, зведена до науково-пізпавальної функції, орієнтується, за Гуссерлем, на зовнішні та чужі об"єкти.
Феноменологічні інтерпретації свідомості підготували ґрунт для теоретичних пошуків екзистенціально-антропологічної філософії. Представники цієї філософської течії (М. Хайдеггер, Ж. П. Сартр, А. Камю, К. Ясперс, Г. Марсель та ін.) у центр уваги ставили екзистенціальні питання людського буття та його сенсу. За основу ж методології дослідження покладено розрізнення двох видів пізнання — істини та сенсу, які раніше виокремлювалися Шопенгауером та Ніцше.
Ж. П. Сартр відкинув як істинні спонукальні мотиви людської діяльності все, що так чи так може бути зафіксоване як іззовні дане, так й існуюча поза індивідом причина. Людина може бути тільки людиною «для себе». Звідси і невдачі, які чатують на неї при спробі досягти свого ідеалу. Вони є неминучими у спробах людини утвердити себе як зовнішню предметність, втілити свої дії в конкретні результати, що, в свою чергу, тягне за собою втрату себе як свободи, особистості як «для себе-буття». Тому буття людське — Це завжди запитання, постановка власне самого буття під питання. Екзистенція — Істинне буття людини, звільнене від нашарувань і «виправдовувальних» мотивів (соціально-історичних обставин, психологічно-фізіологічних нахилів), моралізаторського камуфляжу. Це буття містить у своєму потенціалі будь-які можливості. Досвід (особистий та історичний) не може справляти ніякого впливу. Ось чому людина — «пастир буття» (Хайдеггер), вартовий його сенсу. Відлюдний залежить картина світу, сенс буття взагалі, а отже, вона сповна несе відповідальність за створюваний нею світ, за все, що в ньому діється.
Розглянуті вище концепції сенсу життя все ж таки однобічні, з акцентом на суспільний характер сенсо-життєвих принципів, і тому дещо спрощено аналізують всю проблематику. Більше витонченості й глибини почуттів у релігійній концепції сенсу життя, витоки якої у філософських теоріях Сократа, Платона, І. Канта, стоїків.
За Кантом, покликанням доброчесної людини є прагнення до найвищого блага у світі. Сенс життя, вважав Кант, у самій людині, речі у собі, а тому не виходить за межі сфери намірів, не є змістом її діяльності. Сенс життя не існує окремо як певний атрибут реальності взагалі. Він виникає в процесі усвідомлення індивідом свого буття як власне людського, як суб"єкта морального закону, як абстрактної мети.
Сенс життя є проявом людської особистості. Квінтесенцією людської поведінки виступає добровільне підкорення індивіда моральному закону (категоричному імперативові). Таке підкорення підносить людину над собою. Умовою і духовною формою такого піднесення є усвідомлення людиною свого місця у світі. Таким чином, І. Кант розглядає як форму вираження сенсу життя певний світогляд (у самого Канта — це релігія).
Сократ вважав сутністю людини її внутрішній світ і душу, як форму самопізнання. Дотримання доброчесності, освітлене людським розумом, і є, за Сократом, сенсом життя. Платон визначає сенс людського існування у злитті людини з Богом як творцем світу, підносячи сенс із світу чуттєвого до світу надприродного. Процес злиття світового сенсу з Богом завершив Філон Олександрійський (філософ Стародавнього Риму), котрий вдало поєднав релігійні постулати грецьких філософів з догмами святого письма. Збіг релігійного та філософського вирішення тих чи тих проблем і, зокрема, проблеми людини і сенсу її земного буття, не випадкове: філософія тут виступає методологічним підмурком релігії.
Вихідні позиції існування філософи чітко вказують на її генетичний зв"язок з релігією. Багато філософських проблем, у тому числі й проблема сенсу життя, тепер уже є предметом релігійного осмислення, складовою культової практики. І якщо філософія спочатку виступала у ролі «служниці релігії», то з часом релігія стала предметом філософського дослідження, методологічно незалежного від релігії.
Релігія ґрунтується на положеннях щодо визначального впливу на людину та суспільство надприродного (Божественного прозріння) уявлення про існування душі після смерті тощо. Основоположним принципом релігії є теоцентризм, який пояснює сутність людини актом Божественного творіння. І релігії притаманний відповідно антропоцентризм, оскільки Людина, за святим письмом, вінець творіння.
У сучасній релігії акцентується увага на зв"язках як на вертикальному рівні «Людина — Бог», так і на горизонтальному «Людина — Людина».
Важливо зауважити, що вертикальний та горизонтальний рівні для християнського уявлення (про світ і своє місце в ньому) не відокремлені один від одного. Так, професор богослов"я Н. А. Заблоцький пише: «Християнській свідомості властиво розглядати факти та явища не лише в одній горизонтальній проекції, але й постійно горизонтальне бачити у світлі вертикального, тобто в проекції входження в цей світ царства Божого».
Визначаючи, з одного боку, відносну самостійність дій людини, з іншого — у будь-якому разі дію останньої треба співвіднести з вищим задумом. Тільки така взаємодія вертикального та горизонтального рівнів життя, згідно з висловлюванням того самого професора Н. А. Заблоцького, дає віруючому повноту життя. Якщо повнота життя на вертикальному рівні полягає у прагненні до спасіння, то на горизонтальному — означає солідарність усього людського роду, участь у всіх проявах життя людства, служіння йому, співробітництво з ним. Вертикальний вимір є лише тоді істинно християнським, коли він нерозривно пов"язаний з горизонтальним.
У пошуках сенсу життя людина дістає і взірець моральної особистості - Христа. Саме в його особі люди знаходять ідеал, здатний наповнити сенсом земне життя. Для Ісуса найвищим і єдиним сенсом існування є Бог-Отець, тому па запитання законника, яка найголовніша заповідь, Ісус відповідає: «…возлюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всім розумінням твоїм: це є перша і найбільша заповідь» (Матв. 22, 36 — 38), оскільки у ближньому і через ближнього людина любить Бога, то й друга заповідь — «возлюби ближнього твого як самого себе», — говорить про найвищий сенс існування християнина, даний з неба і позначений абсолютним характером.
Релігійна філософія людини і питання, які вона вирішує про сенс людського життя, пов"язані з іменем датського протестантського філософа С. К"єркегора. У його оригінальній концепції, де своєрідно відбиваються ідеї філософії А. Шопепгауера й «Філософії одкровення» Ф. Шеллінга, центральним поняттям стає людське існування (екзистенція). Віра інтерпретується К"єркегором як суб"єктивне переживання особистості і не залежить від логіки й соціальної дійсності. Центром філософії він ставить особистість як неповторну унікальність, акцентуючи увагу на її внутрішньому емоційному світі, незалежному від соціальної реальності. Лише незалежність від природних і суспільних зв"язків робить людину вільною, здатною досягти мети етично-особистісного існування і взяти на себе відповідальність за себе і світ. Досягнення стану екзистенції - це «етичний вибір», який є проявом волі «Я через етику». Такий вибір є своєрідним «стрибком в абсурд», зустріччю з невідомим, виявленням людиною себе як суб"єкта власних дій, а не об"єкта чужої волі. На шляху «абсурдного стрибка» до Бога людина проходить три стадії - «естетичну» (переживання певної миті життя), «етичну» (емоційна турбота за майбутнє), «релігійну» (емоційне переживання вічності).
Свою антропологічну систему С. К"єркегор будує за логіко-психологічною схемою, де ставить у центр християнського вчення відсторонену від світу людину, яка споглядає Бога за допомогою своїх переживань. Але щоб уникнути розчинення Бога у переживаннях індивідів, філософ вдається до тези про гріховність людини і можливості вільного вибору особистістю, обмежуючи цю свободу вибору божественною зумовленістю. За допомогою емоційно-вольових актів особистісь стає причетною до Бога, вступає у безпосередній зв"язок з ним. Через усвідомлення своєї гріховності особистість пізнає велич Бога. І тільки в цьому аспекті людина може знайти свою істинну сутність, оскільки ставлення до Бога — це те, що робить людину Людиною.
На традиційних засадах К"єркегора будується і релігійно-філософська система Е. Брунера, який стверджує, що пізнання людини і сенсу її життя можливе тільки через послане згори прозріння. Звертає свою філософську систему до людини і П. Тіллих, який відкрито визнає необхідність філософської основи у релігійному погляді на людину, її сутність і сенс її існування.
Найавторитетнішим напрямом сучасної релігійної (католицької) філософії є неотомізм — сучасна версія церковного вчення богослова Фоми Аквінського (ХІІІ ст.), яка стала офіційною філософською доктриною Ватикану.
Неотомізм поєднує ідеї середньовічного томізму з філософією Канта, Гегеля, Гуссерля, Хайдеггера. Провідні представники неотомізму Ж. Маритен, Е. Жільсон, Й. Бохенський. Вони не заперечують наукові знання про природу і суспільство, їхню реальність, але стверджують їхню залежність від Бога. Людський розум пізнає ідеї, закладені у світ Богом.
У сучасній західній соціокультурній ситуації загострилася проблема обґрунтування істинності християнської ідеології. За цих умов з"являються нові течії і варіанти томістської метафізики, які вбачають розв"язання проблеми в аналізі специфіки людського існування, використанні досягнень екзистенціалізму, зокрема існування, герменевтики Хейдеггера, антропології Шелгера, Гелена, Плескнера. Саме це породжує модерністські ідеї і течії в християнській теології і філософії.
Однією із таких течій, яка має великий вплив на розвиток християнської догми, є християнський еволюціонізм П. Тейяра де Шардона, у якому богослов розробляє ідею еволюційного розвитку Всесвіту.
В основу цієї течії покладено поняття енергії, яка розглядається як якість, властива матерії, невідривна від неї і водночас є її рушійною силою, що надає імпульсу еволюції Космосу, а спрямовує цю силу фізична (тангенціальна) енергія. Вона, у свою чергу, може зменшуватися відповідно до заряду ентропії, тому тангенціальна енергія доповнюється духовною (радіальною) енергією, яка зростає у процесі еволюції. Якщо тангенціальна енергія зв"язує однорідні елементи, то радіальна призводить до ускладнення матеріальних явищ. «Закон складності свідомості» дає пояснення удосконаленню організації матеріальних утворень. За цим законом, у процесі космогенезу збільшується концентрація радіальної енергії, найдосконалішим наслідком природної еволюції є поява людини. З нею необхідною умовою еволюції стає не тільки матеріальний, технічний, а й духовний. прогрес. Справжньою метою космічної еволюції є «пункт Омега» — символічне визначення Христа, який співпричетний до світу й одночасно трансцендентний йому. Отже, космогенез ототожнюється з «христогенезом».
Тейяр де Шарден стверджував, що людина — ланка складної еволюції Космосу, яка вбирає в себе стадії «переджиття», «життя», «думки», «наджиття». Отож послідовно формується літосфера (неорганічна природа), біосфера (органічна природа), ноосфера (феномен людини). Поява людини на стадії «думки» не завершує еволюцію, а лише е кроком до досконалості світу. Олюднення сина Божого засвідчує виключну роль людини в космічній еволюції. Існуючий світ недосконалий. Людські страждання (символ — Христос) — стимул для активної співпраці людей задля удосконалення буття. Самосвідомість — джерело «персоналізації» — одночасно є умовою переходу до стадії «наджиття», коли єднаються душі людей після завершення історії у Космічному Христі.
Наводимо фрагмент із однойменного твору П. Тейяра де Шардена «Гімн Всесвіту»: «…Господи, відкрий для мене в житті іншому сяйво твого обличчя. Це чарівне світло очей Твоїх, засвічене в глибині всіх явищ, уже спонукало мене братись за будь-яку роботу, протистояти будь-яким випробуванням. Дозволь же мені побачити Тебе в найпотаємнішій, у найдовершенішій, у найвіддаленішій частині душі братів моїх.
Дар, який Ти спонукаєш мене принести моїм братам, — єдиний дар, можливий для мого серця — це ніжність, повна прихильність, яку Ти вносиш у наше життя як наимогутніший чинник нашого внутрішнього зростання. Ти хочеш, щоб між людьми і мною, за допомогою Твоєї євхаристії, виникло неосяжне притягання (притягання, що неясно передчувається у кожній Любові, якщо вона сильна), яке містичне творить із міріад мислячих істот побудову єдиної монади в Тобі, Ісусе Христе».
Ось так віра допомагає знайти себе в житті, стати кращим, полюбити ближніх своїх …
Без віри в Бога важко жити, особливо в часи життєвих випробувань, тяжких хвороб, у глибокій старості. Згадаємо хоча б, яким стражденним і болісним був пошук сенсу життя Л. М. Толстого. У молодому й зрілому віці Л. М. Толстой критикував церкву за нібито її участь у насильстві й гнобленні, за виправдовування нею соціального зла. У пошуках сенсу життя письменник звертається до віри. Тільки в ній, на його думку, можна знайти Істинний сенс життя. Він пише: «Віра є знання сенсу людського життя, через яке людина не знищує себе, а живе. Віра є сила життя. Якщо людина живе, то вона у що-небудь таки вірить, Якби вона не вірила, що заради чогось треба жити, вона б не жила. Без віри неможливо жити».
До віри звертались у пошуках відповіді на питання щодо сенсу життя і російські релігійні мислителі М. Бердяєв, В. Соловйов, М. Лосський та ін.
Наприклад, М. Лосський обґрунтував принцип, що лежить в основі системи світобудови. Його принцип полягає у тому, що Бог — це абсолютне творче начало. Кінцевою метою людини є досягнення повноти буття, наближення до неї. Для окремого діяча повнота буття може бути реалізована лише у спільній творчості з іншими діячами та з Божою поміччю, в якій лише і можлива творчість як творення, а не метушня протидіючих сил, різних тенденцій.
Таким чином, релігія як найвище надбання людського духу дає відповідь на високі запити людського розуму: про Бога, про походження Всесвіту добра й зла, про призначення людини на Землі, ставлення людини до дійсності, Божественної реальності.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой