Плучек Валентин Миколайович

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Биографии


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Плучек Валентин Николаевич

(1909−2002)

Народный артист СССР

Родился 4 вересня 1909 року у Москві. Дружина — Дмитрієва Зінаїда Павлівна, акторка театру. Син — Плучек Андрій Валентинович (1938 р. рожд.), журналист.

В роду Плучека був театральних діячів. Однак було судилося стати режисером зі світовим ім'ям. Всесвітньо відомим режисером став його двоюрiдний брат, що у Лондоні, — Пітер Брук. Сукупний їх дід, великий архітектор, побудував на місті Двінську (нині Даугавпілс), де жило той час сім'я, ряд будинків, наприклад ратушу.

Родной брат матері Плучека, студент, як член РСДРП, меншовиком, був заарештований, посаджений в таганську в’язницю. Але батьків, бабусю, і дідусь Валентина Плучека, люди досить заможні, влаштували тож його вислали зарубіжних країн. Він виїхав у Бельгію, отримав там освіту, став інженером, одружився з російської, а після початку Першої Першої світової переїхав до Англію, що й осів. У Лондоні біля нього народилися двоє синів: старший Альоша й молодший Петя, що й стало згодом режисером. Мати тоді родичів по закордонах було небезпечно, й мати Плучека з братом не листувалася, і потім взагалі втратила його слід. Зустрітися двоюрідним братам довелося лише десятиліття, як у кінці 50-х років Пітер Брук з Шекспіровим королівським театром приїхав на гастролі до Москви.

Детство Валентина Плучека було безхмарним, і театрі не думав. Рано втративши батька, хлопчик не зміг знайти спільну мову з вітчимом, прізвища якого йому довелося, залишив будинок, заприязнився з безпритульними, а незабаром він опинився в дитячому будинку. В нього відзначали деякі здатність до образотворчому мистецтву. Закінчивши школу-семилітку, вступив у ВХУТЕМАС вже на 1-му курсі написав картину, яка потрапила на дипломну річну виставку изотехникума.

Интересы Плучека не обмежувалися лише живописом. Його кумирами були Маяковський і Мейєрхольд. Разом коїться з іншими студентами він відвідував диспути поета, із захопленням читав «Лівий марш «. І коли побачив оголошення, що відбувається набір до Мейєрхольду, сам він не знаючи чому, подала заяву. Ще дивнішим для нього чому Мейєрхольд його принял.

Таким чином для 17-річного Плучека, яке мріяло витрачати час на грандіозної режисурі Мейєрхольда, все склалося щасливо. Він був буквально обпалений генієм Майстра й відчував на його могутнє вплив. Як тоді критики, Мейєрхольд «вистрілив Плучеком «у виставі «Ревізор », де той сидів у тумбочці. Будучи студентом 3-го курсу, Плучек був помічений після виконання трьох епізодичних ролей в «Клоп «У. Маяковського: він грав Пуговичного рознощика, Рознощика оселедців і при цьому з рідкісною віртуозністю танцював в епізоді Двостатеве чотириноге. Сам Володимир Маяковський наполіг у тому, щоб роль Моментальщикова в «Лазні «доручили саме Валентину Плучеку.

Десять років духовного, майже щоденного щедрого збагачення поряд зі своїм Вчителем, видатним художником сцени (про яку Євген Вахтангов говорив: «Мейєрхольд геніальний. Він тільки дав коріння всім театрам майбутнього. Майбутнє віддасть йому… ») — це неоціненний дар, якого не вистачило Плучеку протягом усього що залишилася жизнь.

Однако в 1920—1930-е роки Плучек гадки на мав, що Крим коли-небудь самі з актора перетвориться на режисера. «По юнацької довірливості мені уявлялося, що народжений виходити на Майдані сцену і володіти увагою того «багатоголового велетня », якого нині просто називають Глядачем, — каже Валентин Миколайович. — Я адже це без будь-якого напруги витримав випробування у ВХУТЕМАС, намалювавши дві стиснуті пензля рук; то, можливо став б фізкультурником чи спортсменом; ще, я мав хорошим голосом, міг би навіть, люблячи поезію, зайнятися літературним працею — одне слово, було із чого вибирати; але вибрав свій шлях раз — і все життя, хоча колись і посварився з Всеволодом Эмильевичем, серйозно, до звільнення з театру. Але однаково повернувся нього за першим само одержувати його кличу, бо ніде було так безпомилково знайти себе, як в нього на театрі «.

Настоящим покликанням Валентина Плучека починаючи з юності було створення театрів. Так організував Театр робочої молоді (ТРАМ) електриків (під час звільнення з театру Мейєрхольда — ГОСТИМа), у роки війни керував військовим театром Північного флоту, потім очолив пересувної Новий театр, де йому довелося наново формувати майже всю трупу.

Впервые ім'я Валентина Плучека голосно зазвучало в московських театральних колах наприкінці тридцятих років, коли відразу після закриття ТИМа разом із драматургом Олексієм Арбузовым створили свою студію. Там було профінансовано майже неймовірне: актори самі створювали ролі, ставали колективними авторами п'єс. Незадовго до його початку іракської війни арбузовская студія було визнано офіційно й маю права професійного театру. Але війну обірвала життя цього новонародженого творчого колективу. Але п'єса, яку створив і відігравав Театр-студія під керівництвом А. Арбузова і У. Плучека, жива і нині. Це відомий, повний юності, і поезії романтичний «Місто біля підніжжя », прем'єра якого успішно пройшла 5 березня 1941 року.

Уже у цій постановці проявилися особливості режисерського почерку Плучека, який поєднав у собі гостроту і вишуканість форми спектаклю з пильної уваги до психології, характерам героїв. Щоб втілювати такі задуми, потрібні були добрі актори, одно володіють зовнішньою і внутрішньою технікою, а такі зустрічаються нечасто. Створювати театри для Плучека передусім означало шукати, чи, як він полюбляє говорити, «колекціонувати «актеров.

В перші місяці війни Валентин Плучек же поставив виставу одного з фронтових театрів, створювалися у роки під дахом Всеросійського театрального суспільства. Музичне народне дійство під назвою «Брати Ивашкины «відбулося з більшим успіхом, і Плучек було запрошено художній керівник до Театру Північного флоту. То справді був знаменний період у його біографії. У місті Полярному, де був театр, Плучек зібрав талановиту трупу, що складалася з випускників Ленінградського театрального інституту, створив унікальний репертуар з радянських класичних п'єс, серед яких, особливо полюбилися вдячної публіці спектакль «Давним-давно «за п'єсою А. Гладкова та яскраві ігрові комедії - «Слуга двох панів «До. Гольдоні і «Собака на сіні «Лопе де Вега.

После повернення Москву доля Плучека спочатку не склалася: тоді у Києві молодому режисеру було так і то просто знайти роботу. Та перешкодити йому пощастило зустрітися ще з художній керівник Театру сатири Н. В. Петровим і директором театру М. Никоновим, який запропонував Петрову попрацювати з подає надії молодим режисером. Незабаром Плучек став найближчим ще й помічником Петрова.

Дебютной роботою У. Плучека у Театрі сатири стала п'єса «Не стосується «У. Полякова (1950). Потім разом із Н. В. Петровим вони поставили спектаклі «Пролита чаша «Ван Ши-Фу (1952), «Втрачене лист «І. Караджале (1952) і «Лазня «У. Маяковського (що з Сергієм Юткевичем, 1953). У 1953 року Плучек здійснив самостійну постановку спектаклю «Сторінки минулого року. Вечір російської класичної сатири », що об'єднало у собі три твори: «Як один мужик двох генералів прогодував «М.Є. Салтикова-Щедріна, «Гравці «Н. В. Гоголя, «Сніданок у ватажка «І.С. Тургенєва. Після прочитання цих робіт Валентин Плучек буквально зріднився з Театром, однак лише в 1955 року після спільної із Сергієм Юткевичем постановки «Клопа «У. Маяковського його нарешті якого зарахували до штат, а 1957 року затвердили на посаді головного режисера. З того часу Плучек був незмінним художній керівник Театру сатири до 2001 года.

В. Плучеку не потрібно було ознайомитися з колективом театру й завойовувати авторитет. І хоча трупа була в ідеальному стані, проте у ній вже є чудовий ансамбль ще хлопців і вже досвідчених акторів: Т. Пельтцер, Б. Рунге, Р. Менглет, М. Архипова, А. Ячницкий, У. Токарська, У. Лепко, У. Васильєва, Про. Аросєва. Тож у на відміну від інших «нових головних «Плучек стане вимагати радикальних реформ, і з щирим повагою поніс естафету своїх попередників і кинувся далі, вперед, щоб будувати майбутнє театра.

В роботі У. Плучек має заслужену репутацію нещадно вимогливого режисера. Але він залишився простий зі спілкуванням і одно обдаровував своїм добрим гумором й ведучого актора, і гардеробника в службовому під'їзді. Він постійний уподобаннях і переконаний, що керівник повинен цілком відійти належати своєму колективу, за всі роки роботи у театрі він і разу я не поставив спектаклю «за », за винятком випадку, коли здійснив постановку «Інтервенції «в Болгарии.

С початку у Театрі сатири Валентин Плучек не вважав себе фахівцем у сфері комічного театру. Його вабила сцена драматична — своїм трагізмом, лірикою, гумором. Він вважає себе ліричним режисером і сатириків не любив: вони здавалися йому якимись злими, постійно выискивающими тіньові боку. А йому, людині неповторною особистої культури, люблячому вірші, музику, живопис, котрий володіє уродженим дотепністю, точним, веселим, кілким, хотілося ставити щось радісне, бешкетна. З іншого боку, Плучек пройшов велику школу любові до Маяковському, був учасником прем'єр «Клопа «і «Лазні «у Мейєрхольда, одержав із рук Маяковського роль Моментальникова. І відчував, як гарною була у творчості Мейєрхольда струмінь викривального. Але тільки поставивши на сцені сатиричні п'єси Маяковського, зрозумів, наскільки важливе продовжити мейерхольдовские традиції викриття всього, що заважає жити, звернення до великим соціальним тем. Усе це й визначило вибір драматургії Театру сатири, змінивши весь його лад і метод.

С ім'ям Плучека пов’язано появу у репертуарі театру драматургії У. Маяковського й О. Твардовського. Почесне місце афіші зайняли О.С. Грибоєдов, Н. В. Гоголь, П. Бомарше, М. Хікмет, Б. Брехт, Б. Шоу. На сцену вийшли герої революції, громадянську війну, будівельники перших п’ятирічок, оспівані Зс. Вишневськ, Л. Славиним. Виявилося, що може лише смішити і висміювати недоліки, а й розмовляти з глядачем на дуже серйозні, важливі теми. Драматизм, навіть патетика органічно увійшли до діапазон засобів вираження театру. Поняття «сатира «розширилося, почало емким.

Валентин Плучек не зопалу, а, по переконання означив свою вищий щабель режисури феєричними і буффонадными, антипартійними, викривальними і філософськими комедиями-сатирами Володимира Маяковського, які Маяковський було піддано остракізму, що його вибухові комедії майже офіційно було визнано несценичными, і п'єси цього небаченого в драматургії 20-х років сміливця, першим яка сказали зі сцени, що звела на престол партбюрократа Победоносикова, замкнули під сімома замками. Після його смерті з забуття його вивів саме Плучек. Постановка Плучеком п'єси Маяковського «Лазня «(що з М. Петровим і З. Юткевичем) у Театрі сатири в 1953 року — це був майже заколот, це був виклик та політичний скандал, закликав кидати камені Победоносиковых, прицепившихся до Машині часу, щоб летіти в Будущее.

В 1957 року разом із Назимом Хікметом Плучек створив разючий спектакль «А чи Іване Івановичу? «про стійкою тіні партбюрократии, тіні, здатної розраховувати на плоть навіть у чистої за своєю природою людини, якому доручили країни Рад управляти будь-яким навіть найбільш малим людським соціумом. У 1959 року на сцені Театру сатири поставили ще одне видатне твір поета-пророка — «Дамоклів меч «- про навислої над всієї планетою загрозу Атома, і Плучек до сьогодні називає цю виставу своєї вищої удачею, вираженням справді своєї натхненною естетики. Якщо «А чи Іване Івановичу? «сміхом бичував звичаї (девіз французької комічної опери), то «Дамоклів меч «змінював стан душ, схиляючи їх до ліричним переживань. Потрапили цей спектакль довго потім стояли у рампи, коли дію вже припинилося. Вони дякували театр через те, що воно їм віру у життя.

В 1960-х роках суєтно театральних пошуків майже з всіх сцен зникає образність і його заміняє бідна, безлика, сіра умовність. Але тоді Плучек ставить «Божевільний день, чи Одруження Фігаро «П. Бомарше (1969), засипавши спектакль квітами, барвами й музикою, з блискучим Фігаро — А. Мироновим, Графом — У. Гафтом й О. Ширвіндтом, чарівної Розіною — У. Васильєвій і всім ансамблем спектаклю.

С середини 60-х років починається новий етап театру: «Дон-Жуан, чи Любов до геометрії «М. Фріша (1966), «Фігаро «П. Бомарше (1969) і «Біг «М. Булгакова (1977) стануть новими віхами по дорозі психологічного та соціального трагедії. Разом про те поглиблюється і режисерська зв’язку з акторським внутрішнім світом: в «Бігу «режисером разом із виконавцями чудово розроблено образи Хлудова (А. Папанов), Люськи (Т. Васильєва), Голубкова (Ю. Васильєв), Чарноты (З. Мишулин), Корзухина (Р. Менглет).

Одновременно комедійна лінія репертуару театру отримує цілком непередбачене поглиблення в гротескові верстви: Плучек ставить «Теркина у тому світлі «О. Т. Твардовського (1966) з А. Папановим у ролі й чудово вирішеними сценами в «потойбічному світі «, де проводить сміливу на той час асоціацію із сучасною радянської реальністю. Складність проходження спектаклю хіба що нагадує режисеру про дійсних, реальних життєвих труднощі на цьому світі: він ставить одну одною п'єси про забуте і занедбаному середньому людині сьогодення: «Таблетку під мову «А. Макаенка (1972) з Р. Менглетом у ролі, «Ми — що нижче підписалися «А. Гельмана (1979) з Р. Менглетом й О. Мироновим, та був «Гніздо глухаря «У. Розова (1980) і «Родненькие мої «(1985) з А. Папановым.

" Самогубець «М. Эрдмана (1982) з Р. Ткачуком й у 1994 року з рано минулим із цивілізованого життя М. Зонненштралем продовжує лінію трагифарсовых конфліктів. І водночас погляд У. Плучека начебто шукає істину у порівнянні драм російського людини, героя минулого та нинішнього часу, виводячи на Майдані сцену персонажів «Ревізора «Н. В. Гоголя (1972), «Вишневого саду «О. П. Чехова (1984) і «Гарячого серця «О. Н. Островського (1992). «Ревізора «він ставить двічі: з А. Мироновим й О. Папановим У першій постановці, та був, в 1998 року, з У. Гаркалиным та О. Графкиным. У кодексі Хлестакове Плучек виявляє щонайцікавішу проблему: в гаркалинском герої закладено гіпотеза: яким стане людина, коли йому надати повну свободу дій без будь-яких моральних та соціальних гальм? Потрапивши у світ наївних простаків, цей Хлєстаков підхоплює бездіяльну влада і робить з містом усе, що прийде то голову…

На протязі усім своїм творчого життя У. Плучек збирав близьких до нього за духом акторів. Свою «колекцію «він починав із тих, хто вже працював у Театрі сатири. Воскресіння Ісуса Т. Пельтцер, Р. Менглета, У. Лепко знайшла тих, кого шукав довгі роки. Тоді ж у театрі опинився чужий і актор, якому судилося невдовзі стати однією з головних прикрас трупи. У засидевшемся в «хлопців і які представляють надії «Анатолії Папанове, що на той час смішно, і карикатурно грав переважно епізодичні ролі, Плучек зумів побачити велике і добру душу художника.

Андрея Миронова Плучек «відкрив «відразу після студентської лави. Миронов здивував його завидним володінням акторської технікою і такою рівнем майстерності, яке приходить, як вважають, лише з роками. Миронов прийшов з училища як легкий, витончений, темпераментний комедійний, навіть водевільний актор. Плучек ж відкрив іншого Миронова — того, який розумно, глибоко й тонко грав ролі співака революції Всеволода Вишневського, геть несподівано, по-новому вирішував Хлестакова.

Папанов і Миронов, актори різних поколінь, «відкриті «і сформовані під впливом Плучека, найповніше висловлювали його ідеал актора. За всього відмінності їх яскравих індивідуальностей обом були властиві широта діапазону, несподіваний кут зору роль, зірка спостережливість. Проти них повною мірою можна віднести слова Плучека, сказані ним про всієї трупі Театру сатири: «Поважаю головне — відсутність творчого консерватизму і той особливий артистизм, який Вахтангов визначав як вміння захопити себе поставлену завдання. Сформовані актори, визнані майстра з безпосередністю і бешкетом юності охоче роблять творчий ризик, не охороняючи своє зване реноме чи те, що часто буває просто штампом ».

Труппа Театру сатири складається з акторів, чиї імена відомі скрізь, де люблять театр, дивляться телевізор і телепередачі, слухають радіо: Про. Аросєва, У. Васильєва, У. Гаркалин, М. Державін, З. Мишулин, А. Ширвіндт… Ця трупа — результат діяльності Валентина Плучека. Театр ж — живий організм. Його не можна вибудувати назавжди і безповоротно. Справжня «колекція «не буває закінченою і мусить бути під постійним увагою «колекціонера », а театр ніколи не вважається остаточно построенным.

Биография У. Плучека виявилася щонайтісніше пов’язані з історією Мейєрхольда, але це отже — з історією театрального мистецтва та світової культури всього двадцятого століття. І це історія боротьби ідей фатального століття, ідей грандіозних, але з витримали випробування практикою, повернула країну на стан боротьби за існування. Однак у мистецтві прожите залишило глибокий слід, створивши духовну структуру художника, який просто виходив на Майдані сцену зайняти позицію, а вчив людей залі піднятися над дріб'язковими інтересами побуту, стати краще, чесніше і від себе.

Народный артист СРСР Валентин Миколайович Плучек — чудовий, видатний режисер, носій знаків епохи, у якій, попри всі перепони, з’явився зовсім неповторний театр. І тому всі те, що створив режисер упродовж свого творчої діяльності, назавжди залишиться у ноосферу, тому будь-коли зникне з руху культури.

В.Н. Плучек одержав ордени Великої Вітчизняної війни II ступеня, Трудового Червоного Прапора, Дружби Народів, «За заслуги перед Батьківщиною «IV ступеня, медаллю «За оборону Радянського Заполяр’я ».

Скончался в Москві 17 серпня 2002 года.

Список литературы

Для підготовки даної праці були використані матеріали із сайту internet

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой