Лаврентий Павлович Берія

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Биографии


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Лаврентий Павлович Берия

Лаврентий Павлович Берія, син селянина, випускник механико-строительного технічного училища, потім член партії більшовиків і чекіст, отримав майже всі можливі звання і компанії посади у СРСР, крім, які належали самого Сталіна.

Лаврентий Берія народився 29 березня 1899 року у Мерхеули в селянській сім'ї. У вісімнадцять років він став членом Комуністичної партії і він активним учасником революційної боротьби в Азербайджані, й Грузії. На початку 20-х років він став агентом радянської розвідки, дослужившись до посади глави Ч К Грузии.

Близкие відносини з своїм земляком, Йосипом Сталіним, дозволили то 1932 року очолити партійні організації на Кавказі. Вже тоді він знав про запланованих репресій Сталіна проти своїх політичних оппонентов.

В 1938 року Берія переїхав до Москви, ставши заступником Миколи Єжова, глави Народного комісаріату Внутрішніх Справ (НКВС). Переклад Берії до столиці був частиною плану Сталіна заміни глави цього відомства. Річ у тім, що в ж року Єжов звинуватили у державну зраду, оголосили ворогом народу і розстріляний. На його місце призначили Берію, який залишався главою НКВС, пізніше МВС, практично до смерти.

Под безпосереднього керівництва Лаврентія Берії у СРСР проходили репресії радянської бюрократичної верхівки, і навіть створити мережу концтаборів, в яких працювали мільйони радянських громадян. Вже у лютому 1941 року Лаврентій Берія став членом Ради Міністрів СРСР, а як член Державного Комітету з Обороні у роки Вітчизняної Війни Берія стояв на чолі відомства, забезпечував внутрішню безпеку страны.

Партийный послужного списку Берії вражає. У 1934 року він був обраний Компартії й у ЦВК СРСР. З 1946 року Берія входив до Політбюро, і з 1952 року — Президії КПРС. У 1945 року у честь перемоги над фашизмом Берії присвоєно звання маршала Радянського Союза.

Казалось, що Берія, як і згадав Сталін будуть вічно на чолі країни. Проте з смертю вождя народів у березні 1953 року у життя Берії настали глобальні зміни. Керуючи апаратом держбезпеки, та був МВС, Берія останніми роками життя мав колосальної владою. Після смерті продовжив нарощувати своє вплив, певне, маючи намір бути першим обличчям країни. Побоюючись цього, Хрущов встав на чолі таємницею кампанії зі зміщення Берії.

26 червня 1953 року Берію запросили Журбі Президії КПРС, де був його арешт. Вже 10 липня газети опублікували повідомлення: «Днями відбувся Пленум цк кпрс, який, заслухавши і обговоривши доповідь члена Президії ЦК тов. Малєнкова Р. М. про злочинні антипартійні діях Л. П. Берії, вкладених у підрив Радянського держави у інтересах іноземного капіталу і відтворених в віроломних спробах поставити Міністерство внутрішніх справ СРСР над Урядом та Комуністичною партією Радянського Союзу, прийняв рішення — вивести Л. П. Берію зі складу цк кпрс і виключити їх його з Комуністичної партії Радянського Союзу як ворога Комуністичної партії і радянський народ «. Слідство в справі колишнього наркома й колишнього міністра розтяглося на півроку, а суд проходив із 18 по 23 грудня 1953 года.

В вироку судді не знайшли нічого більше оригінального, ніж оголосити Берію іноземним шпигуном, згадавши, щоправда, та інші злочину. Певний час після ухвалення смертного вироку Берія був у реактивному стані, але потім заспокоївся й у день розстрілу виявився досить холоднокровний.

Казнили його, по офіційної версії, 23 грудня 1953 року ж бункері штабу МВО, де зараз його містився після арешту. При страти були присутні маршал Конєв, командувач Московський військовим округом генерал Москаленко, перший заступник командувача військ ППО Батицкий, підполковник Юферев, начальник політуправління Московського військового округу полковник Зуб й інших військових, причинних до арешту і охорони колишнього наркома.

В того самого дня у підземеллях Луб’янки розстріляли шістьох підручних Берії - У. М. Меркулова (колишнього міністра держбезпеки СРСР, напередодні арешту- міністра Держконтролю СРСР), У. Р. Деканозова (колишнього начальника однієї з управлінь НКВС СРСР, потім міністра внутрішніх справ Грузії), Б. З. Кобулова (колишнього заступника міністра держбезпеки, потім заступника міністра внутрішніх справ СРСР), З. А. Гоглидзе (колишнього наркома внутрішніх справ Грузинської РСР, останнім часом — начальника однієї з управлінь МВС СРСР), П. Я. Меншика (міністра внутрішніх справ), Л. Є. Влодзимирского (колишнього начальника слідчої частини по особливо важливих справ МВС СССР).

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із російського сайту internet

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой