Учитель літератури та його роль в навчально виховному процесі

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Разное


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Учитель літератури та його роль в навчально виховному процесі





УЧИТЕЛЬ ЛІТЕРАТУРИ ТА ЙОГО РОЛЬ
В НАВЧАЛЬНО-ВИХОВНОМУ ПРОЦЕСІ




«Верьте в талант и творческие силы каждого воспитанника!». Ці слова одного із самих чудових педагогічних діячів сучасності - Василя Олександровича Сухомлинского — можна було б поставити епіграфом до всього, що було ним написано. Досвід власної багаторічної вчительської практики, узагальнення величезної педагогічної спадщини минулого переконали його в тому, що «сила и возможности воспитания неисчерпаемы.» Виховання точно відбиває життя, і воно повинно бути повним життя і від повноти життя що йде, тоді воно має силу.
В. А. Сухомлинский вважав, що правом користуватися гострим інструментом оцінки має тільки той педагог, що любить дітей. Учитель повинний бути для дитини такою же дорогою людиною, як мати. Віра школяра у вчителя, взаємна довіра між ними, людяність і доброта — це те, що необхідно вихователю, те що хочуть бачити діти у своєму наставнику. Одне із самих цінних його якостей — людяність, у якій сполучиться серцева доброта з мудрою строгістю батьків.
«Учительська професія, — писав Сухомлинский, — це людинознавство, постійне, що не припиняється проникнення в складний духовний світ людини. Чудова риса — постійно відчиняти в людині нове, дивуватися новому, бачити людини в процесі його становлення — один із тих коренів, що харчують покликання до педагогічної праці. Я твердо переконаний, що цей корінь закладається в людині ще в дитинстві й отроцтві, закладається й у родині, і в школі. Він закладається турботами старших — батька, матері, учителя, — які виховують дитини в дусі любові до людей, поваги до людини». Саме так формувався педагогічний талант самого В. А. Сухомлинського, джерело якого — любов до дітей, глибока віра в можливість виховання кожної дитини так, щоб не потрібно було потім виправляти допущені в ранньому дитинстві помилки. Терпимість до дитячих слабкостей, розуміння найтонших спонукальних мотивів і причин дитячих витівок, чуйність, турбота про дитину — усю цю мудрість Сухомлинський виніс із власного дитинства.
У виховній роботі важливо й утримування матеріалу, і тон розмови, і час цієї розмови, і зовнішній вигляд учителя, і манери його поведінки. Слово вчителя знаходить відзвук у серцях учнів і стає їхнім особистим надбанням лише тоді, коли «мудрість вихователя залучає, одухотворяє вихованців цілісністю, красою ідейно-життєвих поглядів, морально-етичних принципів». Діти дуже добре почувають фальш слів, якщо вони не відповідають моральному переконанню вихователя. Вони нехтують того, хто намагається видати темне за світле, прикрити похмуре темними словами. Сухомлинський підкреслював: «Корінь багатьох лих виховання саме в тому, що найчастіше вихованця закликають випливати за прапором, у той час, як цей прапор ніхто не несе».
Саме в цьому В. А. Сухомлинський бачить вище призначення педагога.
Вивчення давнього письменства в школі, з якого починається курс української літератури, зумовлюється його важливістю. Поява літератури в житті народу — видатне суспільно-історичне явище. Воно дає змогу народові усвідомити себе в історичному процесі, зрозуміти коріння подій сучасності і свою відповідальність перед майбутнім.
Мистецька спадщина минулого викликає у нашого читача підвищений інтерес. Одна з основних причин цього інтересу — високий духовний рівень нашого суспільства і сучасної людини, її потяг до духовних, інтелектуальних надбань, прагнення осягнути закони науки, літератури, мистецтва. І зустрічі з минулим, героїчними діяннями предків, з красою — надійний спосіб активізації морального, духовного зростання, вдосконалення сучасної особистості. І чим ясніше ми бачимо минуле, тим чіткіше прозираємо майбутнє.
Твори давньої літератури, заново видані, з сучасних вимог прокоментовані, входять у духовну скарбницю нашого народу, служать сучасному.
Письменники давньої літератури були активними діячами своєї епохи, більшість із них своєю невтомною працею над словом, своїм високим ідейним горінням створювали міцні передумови для розвитку української літератури XIX і XXст. Вони були борцями, просвітителями, проповідниками, мрійниками, любили прекрасне, мріяли про вдосконалення людини, суспільства й світу. Їхні твори донесли до нас подих століть, глибокі патріотичні почуття, героїчну боротьбу за «вольність» і правду, живий інтерес до повсякденного життя, до найпекучіших його проблем. І нам слід їх пам’ятати, знати про їхній великий вклад у наше сьогоденне життя, в нашу літературу. Тому пізнання того мистецького спадку, який залишили нам далекі й ближчі наші попередники, конче необхідно. Прилучення до давньої української літератури є великою і благородною справою.
Перехід від вивчення окремих творів до вивчення української літератури в її історичному, послідовному розвитку, починаючи з найдавніших часів, вимагає якісно нового ставлення учнів до літератури як мистецтва і як до навчального предмета.
Ця обставина вимагає створення певної системи роботи, й оптимальних умов для його розвитку.
Розділ давньої літератури в курсі середньої школи цікавий, але складний. Його вивчення постійно ставить і перед учителями і перед учнями досить складні проблеми. Специфіка навчального матеріалу, дуже далекого для читачів-підлітків, фраґментарний характер тем, включених в систематичний курс української літератури, ряд понять історико- і теоретико-літературного характеру, який необхідно давати учням, все це утруднює роботу вчителя над цим курсом, спонукає його до творчих пошуків, до використання передового досвіду школи.
При цьому важливу роль мають відігравати домашні завдання. Вони повинні бути посильні для учнів, але не прості, бо їх головна мета -викликати пізнавальний інтерес, активність учнів. А це можливо тільки тоді, коли завдання становить для них такі труднощі, які вони спроможні подолати.
Вивчення художнього твору повинно ґрунтуватися на принципі єдності змісту і форми, єдності соціального й естетичного аналізу. Це основа методології радянського літературознавства. І учнів необхідно навчати не знаходити окремі засоби художньої виразності, а вміти пояснювати особливості образної системи твору, специфіку його поетичної мови у світлі ідейного задуму, ідейної спрямованості.
На уроках літератури дуже часто доводиться звертатися до характеристики історичної епохи, що викликала появу художнього твору, або до характеристики епохи, що відобразилась у ньому. Історичний підхід до вивчення літератури в школі вимагає розгляду художніх творів у певних хронологічних рамках.
Учителеві, крім усього іншого, слід враховувати і те, що давня українська література розвивалась у своєрідних умовах і має свої особливості. Вона була в основному рукописною, її пам’ятки у більшій частині не мали стійкого тексту. Оскільки не розвинулось ще почуття авторської власності, тексти багатьох творів не зберегли ні імені їхніх авторів, ні дат написання. Література ця великою мірою була зв’язана з церквою, з історичними подіями, з тими або іншими історичними особами.
Сьогоднішній навчально-виховний процес у школі взагалі немислимий без урахування науково-технічного прогресу, який вносить чимало змін і до змісту, і до форми літературної шкільної освіти.
В умовах нестримного зростання кількості інформації з літератури, шкільна програма в межах діючої «сітки» уроків не спроможна охопити весь той процес самими тільки монографічними розділами, треба шукати нові, більш ефективні засоби, рішуче оновлювати традиційні методи викладання літератури, відкриваючи невикористані резерви та удосконалюючи всю систему літературної освіти.
Серед наявних систем уже діють і кабінетне вивчення літератури, і впровадження кінофрагментів на уроках літератури, і введення в урок словесника епідіаскопічних проекцій на класний екран, і міжпредметні зв’язки, і використання суміжних мистецтв на уроках літератури, і активізація позакласної роботи, зокрема засобами літературного краєзнавства.
На черзі - дійове освоєння шкільної оглядової лекції - якнайпридатнішого методу вивчення оглядових розділів. Лекція — це міцний «місток» від школи середньої до вищої.
На вартісні особливості шкільної лекції вперше звернув належну увагу в післявоєнній методиці П. К. Волинський. Йому належить стаття «Лекції-огляди з української літератури», надрукована в «Радянській освіті» 11 квітня 1946 року. «Щоб систематизувати цей матеріал, встановити глибші зв’язки поміж вивченими літературними фактами, допомогти учням знати не тільки окремі факти, а й розвиток літературного процесу і розуміти місце кожного факту в літературному процесі, — пише дослідник, — слід проводити в школах систематичні лекції-огляди».
З часу цього визначення місця лекції в шкільній літературній освіті минуло не одне десятиліття, відбулося чимало дискусій між вченими, а належного наукового осмислення, глибокого методичного «заземлення» лекції в шкільну практику все ще немає.
Існує наука про виховання — педагогіка. Але виховувати людини — це, скоріше, мистецтво. І навчити цього мистецтва не можуть ніякі, навіть найкращі підручники. Може бути, тому з такою увагою розглядаємо ми досвід людей, що були наділені справжнім талантом вихователів.
Проблема підготовки сучасного вчителя — одна з найважливіших соціально-педагогічних проблем. Розробляючи педагогіку як науку, К. Д. Ушинський особливу увагу приділив проблемі вчителя і системі його підготовки. Погляди по цьому питанню викладені їм у цілому ряді робіт.
Однак одних теоретичних знань учителю недостатньо, необхідно ще опанувати практичним мистецтвом викладання, одержати навики в педагогічній роботі. Ці навики будуються на наукових основах, але усі ж це є щось особливе, одержуване в практичній роботі.
Ушинський підкреслює, що вчитель не повинний обмежуватися отриманими знаннями. Дуже важливо розвити у вчителі здатність і готовність до постійного розширення свого наукового і педагогічного кругозору. Вчитель учить успішно доти, поки учиться самий.
Є багато професій на Землі. Серед них професія вчителя не зовсім звичайна. Учителя зайняті готуванням нашого майбутнього, вони виховують тих, хто завтра перемінить нинішнє покоління. Вони, так сказати, працюють із «живим матеріалом», псування якого дорівнюється майже до катастрофи, тому що упущені ті роки, що були спрямовані на навчання.
Професія учителя вимагає всебічних знань, безмежної душевної щедрості, мудрої любові до дітей. Тільки щодня з радістю віддаючи себе дітям, можна наблизити їх до науки, заохотити до праці, закласти непорушні моральні основи.
Діяльність учителя — це всякий раз вторгнення у внутрішній світ вічно мінливого, суперечливого, що зростає людини. Треба завжди пам"ятати про це, щоб не поранити, не зламати незміцнілий паросток дитячої душі. Ніякими підручниками не можна замінити співдружність педагога з дітьми.
Учителя називають інженером людських душ, архітектором характеру, лікарем хвороб росту, тренером інтелекту і пам"яті… Цей список можна продовжити. І все це — чиста правда. Тільки, на відміну від інших професій, учителю не дано відразу насолодитися плодами своєї праці. Від посіву до жнив в нього проходить чимало років.
Своє натхнення вчитель черпає зі свідомості свого боргу перед справжнім і майбутнім. Його творчість харчують життєдайні ідеї реформи школи. Перед його очима великі імена: К. Д. Ушинський, Н. К. Крупська, А. В. Луначарський, А. С. Макаренко, В. А. Сухомлинський і ін.
Таким чином, щоб бути гарним педагогом, потрібно, щоб діти тебе сприймали не тільки в якості вчителя, але і як товариша і навіть друга! Учитель, що домігся цього, може по праву вважатися майстром своєї справи.

Список літератури:

Родчанин Е. Г., Зязюн И. А. Об идеалах В. А. Сухомлинского., М., 1991.
Сухомлинский В. А. Не только разумом, но и сердцем… ., М., 1986.
Сухомлинский В. А. О воспитании., М., 1979.
Гаврилов Ф. Т. Обзорные темы на уроках украинской литературы в старших классах. Научно-методическое пособие. — К.: Рад. шк., 1980.
Загвязинский В. И. Педагогическое творчество учителя. — М.: Педагогика, 1987.
Полищук Ф. Н. Изучение древней литературы в 8 классе: Пособие для учителей. — К.: Рад. шк., 1984.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой