Антична культура: Давній Рим

Тип роботи:
Реферат
Предмет:
Іноземна мова


Дізнатися вартість нової

Детальна інформація про роботу

Витяг з роботи

Антична культура: Давній Рим

Реферат із курсу: «Українська та зарубіжна культури» студента I-го курсу 1-ої групи відділення МЕВ Гапєєва Дмитра Сергійовича

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Інститут міжнародних відносин

Київ — 1999

Вступ

Культура римської цивілізації має тисячолітню історію. Її значення для світової цивілізації важко переоцінити. Латинська мова, котра був носієм цієї культури, справила вплив на цілу групу мов, так званих романських. Ще два-три століття тому вон був мовою філософії, науки, медицини, юриспруденції, релігії й літератури багатьох європейських народів. Ще і сьогодні більшість наукових, медичних, юридичних термінів — латинського походження. Таке ж значення мають досягнення римлян в архітектурі, образотворчому мистецтві, в системі державного й приватного права, адміністративного управління та форм організації суспільного життя. Вивчення історії античної, й зокрема римської, культури дає змогу зрозуміти закономірності розвитку багатьох соціальних та культурних феноменів, робить можливим более грунтовний підхід до вивчення і розуміння сьогоднішніх соціальних й культурних процесів. Події та герої римської культури та історії осмислюються у зв’язку із цим як культурні символи, що допомагають глибше розуміти сучасність.

Історію Римської держави традиційно поділяють втричі великих періоди: ранній Рим, чи царський період, Римська республіка та Римська імперія. Вони мають ще й внутрішнє членування. У періоді раннього Риму виділяють етруську епоху і суто царську, тім понад, що деякі римські царі були етрусками за походженням. Римська республіка знала три епохи: рання республіка (кінець 6 століття — 256 рік до нашої ери), епоха великих завоювань (256 — 130 рокта до нашої ери), епоха громадянських воєн та кризи республіки (133 — 31 рокта до нашої ери). У історії римської імперії вичленовуються дві епохи: рання імперія, чи принципат (31 рік до нашої ери — 2 століття нашої ери), й пізня імперія (3 століття нашої ери — 476 рік).

На мою думку, саме у зв’язку із історичними подіями тихий часів слід розглядати культуру Римської держави, адже хід історії дає поштовх розвитку (чи занепаду) культури. Отже, коротко розглянувши основні віхи історичного розвитку Риму, перейдемо до опису культурних процесів, пов’язаних із цими подіями.

Історія Риму

Рим з’явився як один з землеробських полісів на південній периферії етруського світу. На протязі 6 століття до нашої ери він був под владою етрусків. Невелика кількість пам’яток цого періоду є складовою частиною цивілізації етруського типу. Потім почалася повільна, але й тривка експансія Риму, що перебував на кордоні двох великих італійських цивілізацій: етрусків й Великої Греції. Ця експансія привела Рим не дуже до Визволення, але й і дозволила йому зайняти ключові позиції в Центральній Італії.

Частиною Римської культури, безперечно, є легенда про заснування Риму. До нас дійшли твердження, що Рим був заснований між 754 й 753 роками до нашої ери латинськими колоністами зі стародавнього міста Альба Лонга[1]. За легендою, римляни пов’язували заснування Риму із Троянською війною. Легенда розповідає, що коли загинула Троя, деякі троянці на чолі із Енеєм повтікали на кораблях до Італії. Вони прибули в Лацій, де заснували місто Альба, в якому і зацарював Еней. Його нащадок, цар Альби Нумітор[2], був повалений своїм братом Амулієм. Побоюючись помсти дітей чи онуків Нумітора, Амулій примусив його дочку Рею Сільвію[3] статі весталкою[4]. Жриці богині Вести, берегині домашнього вогнища, помиляюся виходити заміж. Однак у Сільвії від бога Марса народилися два сини-близнюки, Ромул й Рем. Амулій доручивши кинути їхнього у Тибр. Алі малюки врятувалися: хвиля викинула кошику з дітьми до берега, де їхнього вигодувала молоком вовчиця. До речі, саму капітолійську вовчицю у 6 — п’ять століття до нашої ери римляни зобразили у вигляді бронзової скульптури, якої встановили на Капітолії. Вона відома і по сьогоднішній день. Потім братів виховував царський вівчар. Врешті-решт Ромул й Рем довідались про своє походження, вбили Амулія, повернули царську уладові своєму дідові й, зібравши дружину, заснували нове місто на Палатинському пагорбі, на березі Тибру. За жеребом місто дістало назву Рим[5] від імені Ромула. Під годину побудови міської стіни між братами виникла зварювання, Рем загинув від руки брата. А Ромул ставши першим римським царем. Він поділив громадян на патриціїв й плебеїв, усе населення — на курії й створив військо.

Легенда розповідає, що першими жителями Риму були юнаки — супутники Ромула та його дружина. Сусідні общини із недовірою ставилися до нових поселенців й не хотіли одружувати із ними своїх дочок. Тоді Ромул улаштував свято, на яку запросивши сусідів-сабінів. Під годину бенкету римляни викрали дівчат-сабінянок. Сабіни пішли війною на Рим, але й сабінянки зуміли помирити своїх батьків й чоловіків. як наслідок злиття латинської й сабінської громад утворилась єдина Римська держава, в якій стали спільно правити два царі - Ромул й сабінянин Тіт Тацій.

Другий римський цар, сабінянин Нума Помпілій, затвердивши кукси богів й зорганізував жрецькі й ремісничі колегії. Наступний цар, Тулл Гостілій, зруйнував Альбу Лонгу й переселивши її жителів до Риму. Його спадкоємець Анк Марцій побудував міст через Тибр й заснував у гирлі річки першу римську колонію — Остію.

Потім, за римською традицією, в Римі правили ще три царі, етруски за походженням. Тарквіній Давній побудував у Римі перший цирк, храм на Капітолії й підземний стічний канал — Велику клоаку, що існує дотепер. Його наступник Сервій Туллій провів важливі соціальні реформи й встановив довкола міста міцну кам’яну стіну. Останнього, сьомого, царя Тарквінія Гордого вигнало із Риму повстале населення. Від цієї події 510 року бере вушко історія Римської республіки.

Спеціальне вивчення легенд про ранній Рим й зіставлення їхні з результатами археологічних та лінгвістичних досліджень привели вчених до висновку, що відомості античних письменників у цілому заслуговують на довіру. Тепер визнано, що антична традиція містить поряд з вигадками й спомин про реальні історичні події та особини. Наприклад, достовірні у своїй основі відомості про етнічний склад населення на територї майбутнього Риму, зв’язок цого населення зі Східним Середземномор’ям (греки, фінікійці, етруски), приблизний годину виникнення Риму, зв’язок перших римських поселенців із Альбою Лонгою, злиття латинської й сабінської громад у Римі, загальні уявлення про діяльність перших римських царів, про етруське правління в Римі наприкінці царського періоду тощо.

На протязі 3 століття до нашої ери Рим утверджується як головна сила, що підпорядкувала собі весь Апеннінський півострів, включаючи й Етрурію, котра того годину уже вичерпала свій історичний потенціал, та більшість полісів Південної Італії. До кінця 3 століття до нашої ери Рим стає великою середземноморською Державою. Підкоривши в останній чверті 3 та в першій половині 2 століття до нашої ери Карфаген, Рим ставши керівною силою в Центральному та Західному Середземномор'ї. У 2 та 1 століттях до нашої ери Рим підкоряє собі багаті землі елліністичної Греції, Єгипту й Малої Азії.

Рим зростав, будуючи легендарні дороги й починаючи торгівлю із сусідніми країнами. Життя в ньому було б досить гідним, але й жителі Риму прагнули більшого. Вони створили величезні легіони, щоб підкорити собі нові землі. Імперія ставала сильнішою, й ніхто уже не міг зупинити Рим. Захоплені у сповнений війська противника ставали рабами, які купували багаті міщани, насолоджуючись усіма радощами життя в Римі. Алі не кожен римлянин живий у такій розкоші. Це призводило до повстань голодних нижчих класів. Алі Рим вижив. як доказ його величі, були збудовані величезні арени, де проходили захоплюючі небезпечні змагання (битви гладіаторів, кінний біг, поєдинки рабів із левами тощо). Усі це було б неодмінними атрибутами римського побуту.

На протязі 1 століття до нашої ери складається велика римська латиномовна література, закладаються основи власного римського образотворчого мистецтва і архітектури.

На рубежі старої й нової ери Рим перетворюється на величезну світову державу. Старий полісний устрій вступає у непорозуміння із тими завданнями, котрі необхідно було б розв’язувати у рабовласницькій стране. На зміну полісному республіканському улаштую приходити імперія. Так із 1 століття нашої ери починається заключний етап розвитку античного Середземномор’я.

Період із 1 по 5 століття нашої ери — епоха останнього розквіту античної культури. У 476 році нашої ери могутня Римська імперія впала под тиском напіводягнених голодних варварів, ставши жертвою своєї власної необачності, надмірної вишуканості та багатства. До культури варварам діла не було б — грандіозні палаци, монументи та скульптури, колони та форуми, сенати та префектури були знищені при взятті Риму. Загибель Риму означає й зазагибель великої античної культури в цілому. як образно відмітив Т. Момзен: «Над греко-латинским світом опустилася історична ніч, і відвернути був над силах людських, але Цезар дав все-таки змученим народам доживати вечір свого розвитку на стерпних умовах. І коли, після довгої ночі, зайнявся новий історичний що і нові нації неслися новим, вищим цілям — в багатьох із них дало пишний колір насіння, посіяне ще Цезарем, і з саме зобов’язані своїм національної самобытностью"[6].

Критика Римської культури

У римської культури завжди було б багато як прихильників, то й противників. Дійсно, багато хто не міг пробачити римлянам войовничість їхні менталітету, що її смердоті успадкували від етрусків. Особливо не сприймали культуру Риму греки, що їхні римляни підкорили. Елліни перемагали своїм генієм, а римляни досягали успіху лише завдяки фортуні. Алі Рим зробив ті, чого не вдалося зробити еллінам. Він об'єднав народи та запровадив порядок на землях, приніс їм світ. Кожен міг, що у безпеці від нападу, працювати, сіяти, збирати врожай, мандрувати землями країни та торгувати. За щитом Риму елліни зі своїми поглядами на життя могли нескінченно довго сперечатися на філософські тими. Можливо, Рим не перевершив греків у галузях філософії та скульптури, але й він добро налагодив перекидання військ із одного кінця держави в інший та встановив справедливі закони. А це уже й є культурою. Рим якийсь на тієї годину був універсальною ідеєю. Досягнення в тихий галузях культури, в які римлянам не вдавалося створити щось особливе, були цілком запозичені у інших народів, у тихий ж самих греків. Алі в будь-якому випадку римська культура стає не просто цікава — вон грандіозна, без неї не можна уявити давній світло, як й не можна уявити Рим без впливу на нього грецької культури.

Культура Вілланови у Північній та Центральній Італії. Культура етрусків

1000 років до нашої ери. Початок колонізації Італії етрусками. Приблизно за годину, за підрахунками вчених, починається період залізного віку на територї майбутнього Риму. Відбувається перехід від апеннінської культури та культури террамар («жирна земля»), від які залишилась велика кількість господарських відходів у вигляді кераміки, залишків бронзових виробів на свайних поселеннях біля водних просторів рік та озер. Субапеннінський період ставши перехідним, він визначається появою нових племен на територї Сучасної Італії, ці племена принесли особливу культуру, зокрема, смердоті померлих ховали на спеціальних полях-кладовищах. Змінився обряд захоронення, поширюється кремування. У Південній Етрурії продовжує існувати культура террамар. У Північній й Центральній Етрурії в результаті великих етнічних переміщень встановлюється основний тип культури цого періоду, що має назву культура Вілланови. По суті це землеробська культура. Схематично виділяють чотири етапи цієї культури, коли удосконалюється техніка виготовлення бронзових виробів, нові форми бронзових промов побуту, дещо прогресує залізообробка, не дивлячись на обмеженість запасів залізної рудій в Італії. Тільки в 6 столітті до нашої ери помічаємо перевагу в кількості залізних знарядь роботи над бронзовими. У археологічному асортименті з’являються нові форми фібул. Значним кроком вперед у розвитку технологічних навичок є виготовлення гончарного посуд. Археологічно можна інтерпретувати знайдені вироби як предмети торгівлі племен. Сюди відноситься грецька кераміка, фінікійське скло, предмети із золота і срібла, слонової кістки. Складніше сприймаються етнічні переміщення населення. Згадані террамари, як й оволодіння металом, пов’язують із індоєвропейським елементом, частковим його проникненням, можливо, морем, по територї Італії шляхом колонізації. Домінуючу масу носіїв індоєвропейських мов склали племена італіків, що проникають в Італію із кінця 2 тисячоліття до нашої ери й, як вважають, створюють культуру типу Вілланови.

Відкрита біля поселення Вілланова у передмісті Болоньї в середині 19 століття культура знаходить аналоги в культурі залізного віку Лігурії (Голасекки), Венеції (Есте), Бруттії (Торре Галлі). Культура Вілланови проявляється в центрах Південної Етрурії, Лації (Альбанські міські), у відповідних прошарках римського поселення.

Піднесення етрусків у 8 столітті до нашої ери в Середній та Північній Італії є закономірним розвитком попередньої культури Вілланови. Проблема етруської мови породжує все нові і нові версії, котрі грунтуються на 9 тисячах етруських надписів, що збереглися. Весь масив етруського матеріалу дозволяє оцінити мовний запас, зміст епітафій, текстів-присвят та подарункових творів.

Алфавіт використовувався грецький. Однак для досліджень великим недоліком є одноманітність надписів епіграфіки, мала кількість текстів на широкі тими. Короткі етруські написи зустрічаються на урнах, глечиках, дзеркалах, геммах.

У 8 — 7 століттях до нашої ери етруски проживають на більшій частині сьогоднішньої Італії, займаються землеробством, утримують худорбу. Високий рівень землеробства дозволяв проводити селекцією — було б отримано етруський сорт полби, вперше почали вирощувати культурний овес. Льон йшов на пошиття одягу, вітрил для човнів. Цей матеріал використовувався для запису різноманітних текстів (пізніше це досягнення використали римляни). Існують свідчення антиків про міцність ниток із льону, за допомогою які етруські ремісники виготовляли панцирі (гробниця 6 століття до нашої ери, Тарквінія). Досить широко етруски застосовували штучне зрошення, дренаж, регулювання течій річок. Відомі археологічній науці давні канали знаходилися біля етруських міст Спіна, Вейї, в районі Коди.

Наведені факти високого рівня агрономічної культури, прикрашені пережитками давньої магії, свідчать про великий внесок етрусків у культуру Італії в давнині.

В інших галузях діяльності, наприклад в ремісництві, етрускам властиві високий рівень та значні результати. Наявність чисельних виробів із металу в гробницях 8 століття до нашої ери в Етрурії асоціюється із адекватним рівнем рудної справ та металургії. У некрополі Сан-Чербоне одна знахідка із міді був інкрустована залізними мініатюрними квадратиками — метод, характерний при роботі із дорогоцінними матеріалами. Взагалі, із заліза виробляли металевий посуд, засоби виробництва для різних галузей промисловості. Широкого поширення набули посудини буккеро, бронзові статуетки, етруські форми гробниць (типу гробниць Цере), металічні прикраси, скляні буси, амулети, скарабеї. Інтенсивна торгівля прямо впливала на рівень суднобудування. Етруски використовували запаси лісу не лише Тирренії, а і масиви Лації, Умбрії. З дерева робили килі «тирренських кораблів». Етрускам був відома форма торговельного корабля із двома щоглами, чого не знавши грецький торговий флот.

Важливим етапом в розвитку етруського суспільства було б складання міської структури, що відповідала рівню рабовласницького ладу, зовнішньою ознакою якого було б жваве містобудування. Міста малі міцний пояс укріплених стін із кам’яних блоків, пізніше спостерігалося чітке розташування кварталів в шахового порядку та планування вулиць, котрі перетиналися под прямим кутом. Аналог етруським забудовам — місто Міса[7] біля Болоньї (датується 6 — 4 століттями до нашої ери) мало свій центр — акрополь із храмовими будівлями та перпендикулярно розміщеними вулицями, фонтан із басейном, п’ять храмів-святилищ (за етруським ритуалом, смердоті малі вхід із півдня та були орієнтовані по частинах світу, п’ятий храм перебував у центрі). Найбільші вулиці малі ширину до 10 — 15 метрів. У місті існувала система каналізації, водопровід із глиняних труб. Храмові побудови проводилися розумно, із урахуванням сейсмічності, на кам’яних фундаментах. Усе місто оточувалося фортифікаційною стіною шириною 2 метри, що складалася із великих суцільних блоків. Місцевий побут, заснований на розвинутому господарстві, ставав усє понад спеціалізованим у певній галузі. Популонія орієнтувалася на видобуток й обробку металів, Клузій спеціалізувався в сільськогосподарському виробництві, місто Цере — на ремеслах й торгівлі.

За Варроном, 753 р. до нашої ери вважається фатальністю заснування Риму.

У релігійному житті панував політеїзм давньогрецького типу. Лише імена етруських богів відрізнялися від грецьких. Головним богом був Тин (грецький Зевс, римський Юпітер), іншими визначними богами — Уні, Менрва[8] (римська Мінерва), Маріс (Марс). Міфології етрусків властиві були також й давні кукси тотемного характеру: добрих й злих демонів (Хару, Тухулха, Лаза).

Цікавими із точки зору розуміння життя етрусків є їхнього малюнки і фрески в гробницях. Так, зображені сюжети дозволяють припустити, що існували ритуальні вбивства рабів в ході поєдинків та цькування їхні хижими тваринами. У тому ж годину рабів зображували співаючими, граючими на музичних інструментах, танцюючими.

З кінця 6 століття до нашої ери етруська конфедерація починає розпадатися. У 524 році до нашої ери етруски програли грекам битву при Кумах. Відповідно, занепадає й культура. Хоча, занепадає етруська культура, а загалом уся римська культура переходити на нову орбіту свого розвитку. Почали етруски із фібули із гробниці Черветері (близько 650 р. до нашої ери) й канопи із маскою (близько 600 р. до нашої ери), а останнім суто етруським досягненням в культурі, безперечно, було б спорудження храму Юпітера на Капітолійському холмі в Римі. Це сталося в період правління етруських царів Тарквініїв (знайдені под годину археологічних розкопок монети з зображенням храму допомагають уявити зовнішній вигляд цієї величної приміщення). Слід матір на увазі, що Юпітер в пантеоні тодішніх богів супроводжував Менрву і Уні - етруських жіночих божеств, а крім того, і сам Юпітер був спочатку також етруським богом на ім'я Тин. Саме в цій своїй етруській іпостасі Юпітер й ставши, як вважається, патроном нової римської держави. Усередині храму розміщувалась величезна статуя Юпітера, виготовлена із золота і платівок слонової кістки. Авторство цого твору, рівно як й квадриги на храмовому фронтоні, приписують майстру Вулке із міста Вій. Завершено зведення храму було б в 509 р. до нашої ери.

У тому ж таки 509 році до нашої ери останній цар так званого царського періоду Тарквіній Гордий був вигнаний із Риму. 509 р. до нашої ери вважається традиційною датою заснування республіки та запровадження консульської влади у Римі.

Культура Риму епохи республіки

500 рік до нашої ери. Рим починає експансію в Італії. У 474 році до нашої ери етрусків, від які римська культура взяла так багато, було б витіснено римськими військами із Кампанії. 444 рік до нашої ери ставши фатальністю запровадження військового трибунату із консульською владою. На 377 році до нашої ери навколо Риму був збудована стіна для захисту від ворогів[9], котрі наврочили про собі захопленням та спаленням міста.

Говорячи про подальший розвиток римської культури, не можна не згадати про прокладення знаменитої Аппієвої дороги, що розпочалося в 312 році до нашої ери, акведук Аппія Клавдія тощо. Алі зупинимося на более «світських» промовах, що й якщо вирізняти культуру Риму епохи республіки від культури попередніх етапів розвитку.

Перетворення Риму на велику середземноморську державу справило вплив на ідеологічне життя римського суспільства. У вищих кілках римського суспільства набуває широкого вжитку грецька мова. Разом із мовою в Римі з’являється грецька освіченість; знання грецької літератури стає ознакою гарного тону, створюються риторичні школи, керовані греками. Усі більший вплив справляють на побут й образ життя римської знаті елліністичні звичаї. Однак широкі кола римського суспільства ворожко ставилися до іноземних нововведень та звичаїв й лагодили їм стійкий опір.

Вплив грецької культури сприяв поширенню освіченості у верхніх кулях суспільства і загальному культурному зростанню. Навколо одного із найбільших політичних діячів того години — Сціпіона Еміліана створюється гурток, у склад якого входять філософи і письменники. Серед них найпомітніше місце належить знаменитому грецькому історику Полібію та грецькому філософу Панетію. Обидва смердоті проповідували вчення стоїків, пристосовуючи його до потреб й запитів римського суспільства.

В 1-му столітті до нашої ери спостерігається ще более широке поширення елліністичних впливів, причому в філософії та мистецтві смердоті стають домінуючими. Одночасно із цим в римському суспільстві йде процес їхнього творчої переробки. Саме в цей період виникає латинська лірична поєзія, досягає найвищого розквіту ораторське мистецтво, з’являються прозаїчні твори, написані класичною латинською мовою.

Для популяризації різних течій елліністичної філософії особливо багато зробив Ціцерон, який виклав в ряді творів досить зрозуміло основи різних філософських систем й розробив латинську філософську термінологію.

Лукрецій, один із найвідоміших філософів давнини, в своїй поемі «Про природу промов» поширював та пропагував матеріалістичне вчення Епікура, намагаючись позбавити людей забобонного страху перед богами й потойбічним життям. Заперечуючи всяке втручання богів люди, Лукрецій давав наукове пояснення походження й розвитку всесвіту і людства. Він стверджував, що все складається із неподільних «почав», тобто атомів, котрі не створюються й не зникають, а й за певним законом з'єднуються й формують все живе. Тому всесвіт вічний й нескінченний.

Лукрецій вважав, що после створення землі із вологи і теплоти з’явилися рослини, потім тварини й, нарешті, людина. Завдяки досвіду і спостереженням людина навчилася отримувати вогонь, будувати домівки, обробляти землю. Люди почали об'єднуватись у сім'ї, а сім'ї почали формувати сус-пільство. Це дало можливість розвинутися мові, наук, ремесел, ідеям права і справедливості. Алі з’явилися царі, найбільш сильні почали захоплювати і ділити землю, що призвело до появи війн й злочинності.

У греків римляни запозичили й наукові досягнення. Так, Цельс узагальнив досягнення елліністичного лікарського мистецтва. Астроном Сосиген із Єгипту виконав обчислення для проведеною Цезарем реформи римського календаря. Алі одночасно розвивалася і суто римська наука. Найпомітнішим її представником був Марк Теренцій Варрон, який уклав енциклопедію наук й виконав дослідження римської побутової й релігіозної старовини, римського театру, латинської мови.

Старе римське право не зазнало корінних змін, а лише було б вточнене і розширене преторами, котрі перед вступом на посаду в спеціальних едиктах публікували свою програму розв’язання тихий чи інших юридичних казусів. Значний вплив на римське право мало законодавство провінцій, із якими постійно контактували римляни. Це призводило до спрощення ведення процесів й порядку угод із купівлі-продажу, посяду, оренди, тощо. Були розширені права власників на майно, яку не було б їхні власністю в старому римському смислі, наприклад, права римських громадян на захоплені провінційні землі. Розроблялося поняття юридичної особини. Такими юридичними особами спочатку були визнані муніципії, а пізніше й колегії.

Ораторське мистецтво й риторика пройшли в Римі довгу шлях й нараховували велику кількість яскравих представників, із які найбільш знаменитим був Ціцерон. Промови відомих адвокатів розмножувались, їхнього читала широка публіка. Риторику вивчали у школах под керівництвом вільних греків у містах Греції й Малої Азії. Там римські оратори запозичували простий й суворий аттичний стиль чи зухвалий, театральний, гострий, критичний так звань азіанізм. Азіанізм, данину якому віддав й Ціцерон, особливо процвітав до 50-их років 1 століття до нашої ери, после чого популярнішим ставши аттицизм, якого дотримувався Цезар. Велику увагу оратори звертали на пози, жерсті, інтонації голосу, на оригінальні звороти мови, на влучні дотепи, котрі могли образити чи добити противника. Особливе значення малі політичні промови, найбільш яскравими зразками які є промови Ціцерона проти Катіліни.

Гострота політичної боротьби відбилася й у записках Цезаря про галльську й громадянську війни. Оповідання ведеться від третьої особини у тому, щоб створити ілюзію найбільшої про «єктивності. Направду «Записи» написані Цезарем із метою виправдати свої дії, прикрасити успіхи й згладити, де це можливо, невдачі. Сучасників й нащадків захоплювала сувора простота, стислість й разом із тім виразність стилю Цезаря, що писавши свої твори в таборах й походах. Про свою політичну програму й справжні наміри Цезар в цих творах умовчує, дотримуючись офіційних версій. Наприклад, війну із Аріовістом він виправдовує проханням жителів Галлії допомогти їм, вухо громадянської війни — своїм прагненням захистити народних трибунів.

У творах історика Саллюстія йде мова про війну із Югуртою, про змову Катіліни. Йому належить також ' «Історія «», що охоплює період із 78 по 67 р. до зв. е. Яскравими фарбами змальовує він ганебне запроданство знаті под годину Югуртинської війни, її розбещеність, що породила Катіліну й їй подібних. Алі й римські низи, на думку Саллюстія, спотворились внаслідок убогості й неробства не було за нобілітет. Цим «низам» він протиставляє справжній народ, який, як він вважає, винен складатися із вільних, рівних землевласників. Особливою його симпатією користувалися популяри типу Марія.

Для ранньої римської поезії характерне наслідування класичним зразкам. Першим римським поетом вважається Лівій Андронік, за походженням грек із Тарента, привезений в 272 р. до нашої ери бранцем до Риму. Він переклав латинською мовою «Одіссею» сатурнічним віршем. Його молодшим сучасником був Гней Невій, автор епічного твору про першу Пунічну війну й ряду трагедій. Після другої Пунічної війни із «явилися твори Еннія, який довгий годину користувався славою одного із найвидатніших поетів. Найбільш відомим його твором були «Аннали», написані вперше введеним нею в римську літературу гекзаметром.

Вже у другій половині 3 ст. до нашої ери розроблявся жанр римської комедії. Умбрієць Тіт Макцій Плавт був автором ряду комедій, написаних надзвичайно живою, образною й простою народною мовою. До нас дійшла 21 комедія Плавта, найбільш відомими із які є «Амфітріон», Кубишка", «Хвалькуватий воїн «. У творах Плавта прослідковуються соціальні мотиви, із позицій плебеїв він виступає проти лихварства, розкоші, розкладання патріархального улаштую сім «ї, проти легковажних «грецьких нравів». Комедію Плавта користувалися величезним успіхом у глядачів.

Твори іншого автора комедій карфагенянина Публія Терніція Африканця були розраховані на освічену публіку. Він написавши всього 6 комедій, найбільш відомими із які є «Дівчина із Андроса», «Євнух», «Самогубець».

Гай Луцилій був родоначальником цілком нового літературного жанру, що в майбутньому мав статі специфічним римським жанром — жанром викривальної сатири.

Лірична поєзія зародилася у 1 ст. до нашої ери в колі молодих поетів, серед які найбільш талановитим був Катул. Він першим у латинській поезії запровадив вживання різних розмірів. До речі, грецькій поезії цей метод був віддавна відомий. Найбільш відомі його ліричні вірші присвячені Лесбії - так Катул називав Клодію, сестру народного трибуна Клодія. Клодія був типовим представником свого години, коли у вищих класах «подивися предків «» прийшли в повний занепад, й стара непорушна римська сім «я змінилася «легковажним зв «язком» двох осіб різної статі. Любовні пригоди Клодії були відомі всьому Риму. У присвячених їй віршах Катул із дивовижною щирістю й силою відобразив свою палицю (хоча й змішану із презирством) любов, болісні ревнощі, гіркоту розривів й щастя примирень. Ці вірші стали не лише основою подальшого розвитку римської лірики, але й і кращими її зразками.

Циркові видовища користувалися в Римі великою популярністю із найдавніших часів. У 254 р. до нашої ери вперше були влаштовані гладіаторські ігри, котрі із середини 2 ст. до нашої ери стають улюбленою розвагою римлян. На влаштування ігор витрачаються вельми значні суми грошей. Також серед широких верств населення користувалися успіхом короткі сценки і фарсі, так звані аттелани й міми, що виросли із суто римської народної гри. Але вони брали доля веселі персонажі: шахраї, нахаби, виводилися на Майдані сцену й прості ремісники і селяни. Наприкінці періоду республіки особливою популярністю користувалися міми Сира, на основі які пізніше створюються приказки й дотепи.

Подальший розвиток римської архітектури і образотворчого мистецтва відбувається у 3 — 1 століттях до нашої ери У містах зводяться громадські приміщення абсолютно нового архітектурного стилю — базиліки, на початку 2 ст. до нашої ери із «є монументальні декоративні споруди — тріумфальні арки.

Безліч статуй, якими сьогодні прикрашені римські площі, громадські і приватні приміщення, були привезені із завойованих грецьких міст у Рим в якості воєнної здобичі. Самі римляни створюють новий жанр скульптури, у якому смердоті досягають великої досконалості - реалістичний скульптурний портрет. Слід відмітити також розвиток фрескових розписів, котрі із 2 ст. до нашої ери починають застосовуватися головним чином для декоративних цілей.

Населення Італії їде до Риму цілими натовпами, в ньому живуть провінціали — головним чином греки, сирійці, євреї. У місті зводяться прекрасні приміщення. Форум перетворюється на площу, прикрашену храмами, васильками, портиками, арками, скульптурними статуями. Так, Помпей побудував перший кам «яний театр, Цезар — чудовий новий Форум, що ставши згодом зразком споруди такого типу.

Культура Римської імперії в період найбільшої могутності

Високий економічний розвиток Римської імперії призвів до того, що місто Рим стало економічним, культурним й політичним центром величезної держави. Це було б гігантське багатонаціональне місто, яку люди, що гаялися в ньому, створювало враження, аби смердоті є мешканцями ойкумена — центру цивілізованого світу. І це твердження недалеке від істини, оскільки саме в межах Римської держави склалася древня цивілізація, якої називають античною культурою.

Зупинимося на матеріальній культурі Римської імперії у І - II століттях нашої ери У цей годину велика кількість міст у своєму архітектурному стилі намагалися наслідувати приклад столиці - Риму. Їх прикрашали прекрасними храмами місцевих й загальноімперських божеств, палацами, васильками, портиками для прогулянок, а також громадськими будівлями й будівлями для розваг — театрами, амфітеатрами, цирками. У амфітеатрах проходили вистави — цькування звірів, бої гладіаторів, публічні страти. У цирках відбувалися перебіги на запряжених четвірками коней колісницях — квадригах. Амфітеатри ж, окрім відомого римського Колоссея (Колізея), що був споруджений у 80 році та вміщав до 50 тис. глядачів, збереглися у Парижі, Арлі, Вороні, Капуї, Помпеях, Пулі, Тобурі, Тунісі тощо. Всі ці споруди й приміщення прикрашалися витворами мистецтва — рельєфами, статуями тощо. У I — II століттях. нашої ери міські вулиці були вимощені каменем, малі підземну каналізацію та гігантські водопроводи — акведуки. Центральні площі всіх міст (ці площі називалися агорами на Сході і форумами на Заході) були прикрашені численними портиками, храмами і васильками. На інших площах споруджувалися тріумфальні арки й кінні статуї правителів.

Зрозуміло, що особливою розкішшю відрізнявся сам Рим. Тепер він мав декілька форумів. До найдавнішого форуму часів республіки імператори приєднали ще ряд нових. Найбільш величним був форум Траяна. Величними спорудами були й «Вівтар Світу», який було б зведено в часи Августа, мавзолей Августа, величезний купольний храм «усім богам» — Пантеон, побудований сподвижником Октавіана Августа Агріппою й перебудований у часи правління Адріана. Діаметр бані Пантеону становить 43,2 м. Особливою розкішшю відрізняється архітектурний ансамбль імперських палаців на Палатинськом пагорбі.

У цей годину у всіх містах імперії поширюється культ терм — громадських лазень, у які були басейни із теплою й холодною водою для плавання, гімнастичні зачи, кімнати для відпочинку. Особливими розмірами відрізнялися побудовані в Римі терми Септимія Півночі (на 2400 відвідувачів) й терми Каракалли.

Прагнули не відставати від столиці і інші міста Імперії. Значним розмахом й розкішшю відрізнялися будинки й споруди великих торгівельних центрів. Навіть їхнього розвалини, що дійшли до нашого години, вражають своєю величчю й розмірами. Можна відмітити колонади портиків сирійського міста Пальміра, храми Сонця в Баальбеці (Сирія) тощо. Також в Імперії велося активне прокладання доріг. У II ст. у державі існувало 372 мощені каменем дороги загальною протяжністю близько 80 тис. км. Ці дороги, на зразок сучасного шосе, будувалися по прямій лінії, по боках їхнього були викопані канави для стоку води, через ріки й глибокі яри перекидалися мости (деякі із них збереглися й використовуються і у наші часи). Найбільш відомим із них є міст, побудований в часи імператора Траяна через Дунай, цей міст спорудив Аполлодор із Дамаску. Через кожну тисячу кроків (тисячу кроків називали мілею) стояли кам «яні стовпи з вказівкою відстані до найближчих населених пунктів, до Риму. У самому Римі на форумі стояв стовп із позолоченим верхом, він вважався початком всіх доріг Римської імперії. Звідси й приказка: «Всі дороги ведуть у Рим».

У тієї ж годину римляни спорудили чудові (як із практичного, то й із архітектурного боці) порти в містах, що малі вихід до моря. Тут споруджувалися кам «яні причали, комори для зберігання вантажів, гранітні набережні.

Крім статуй й барельєфів, приміщення й споруди прикрашалися іншими витворами малих архітектурних форм. Так, підлоги й стіни храмів, палаців, базилік й навіть маєтків багатих рабовласників були прикрашені тонкими мозаїчними орнаментами. Мозаїкою викладалися цілі картини. У північних провінціях будинки малі опалення. По глиняних трубах із печей гаряче повітря проходило под підлогою й всередині стін, створюючи всередині приміщень теплий мікроклімат.

Образотворче мистецтво у I — II століттях нашої ери у Римській імперії служило, в основному, для оформлення інтер «єрів будівель й зовнішнього оздоблення вулиць міст. Так, стіни, стелі й підлоги громадських будівель, імператорських палаців, будинків знаті прикрашалися розписом й мозаїкою. До нашого години на Палатинськом горбі збереглася частина розписаних кімнат Лівії - дружини Октавіана Августа, а також розпису стін багатих будинків в Помпеях й маєтків у Північній Африці (в Тунісі та Алжирі). Судячи по цих та інших розписах, римляни прикрашали будинки орнаментами, в які переважали рослинні елементи (листя й гілки різних рослин, квіти), іноді виписувалися пейзажі. Подекуди митці доповнювали такі картини рамкою, котра зображала двері чи вікно. Дуже часто використовувалися сюжети із грецької й римської міфології, а також жанрові сцени — полювання, збір врожаю, збирання податків.

У багатьох місцях стіни будівель облицьовувалися мармуром. Завдяки застосуванню різних його сортів, створювалися геометричні візерунки.

Значного поширення в ці часи набула портретна скульптура. До нашого години дійшло безліч портретних статуй, бюстів, рельєфних зображень, котрі реалістично передають риси обличчя імператорів, імператриць, воєначальників, поетів, філософів та інших представників римської знаті.

Звичайно, ці скульптурні портрети виставляються на площах й вулицях, смердоті прикрашають приміщення, надгробки. Іноді на надгробках покійний зображався у колі своєї сім «ї. З багатьох надмогильних рельєфів можна було б дізнатися про положення покійного в суспільстві: воїни зображувалися у військовому спорядженні, ремісники — зі своїми інструментами тощо.

Найбільшої досконалості досягла скульптура у II столітті. З III століття у зв «язку із економічною й суспільно-політичною кризою починається огрублення зображень через падіння рівня технічної майстерності.

Великого розвитку у І - II століттях нашої ери отримали освіта і наука. У Римі й багатьох провінційних центрах було б зорганізовано навчання для дітей. Так, приватні вчителі чи у собі вдома, чи в громадських місцях, чи просто у садах збирали групи дітей й за плату навчали їхні читати, писати й рахувати. Це відбувалося так: вчитель вимовляв букви й слова, а учні повторювали їхнього вголос, потім він на навощеній дощечці писавши букви й слова, а учні списували їхнього. У подібних початкових школах вчилися діти віком від 7 до 12 років. Наступною ланкою освіти був «граматика», де курс навчання тривав чотири рокта. Приміщення таких шкіл прикрашалися погруддями письменників й філософів. Тут учні читали й коментували уривки із творів поетів й письменників, робили письмові вправи. Грецька й латинська літератури вивчалися як окремі предмети. Досягши 36 років, учні переходили до школи «риторики», якої можна порівняти з сучасною вищою школою. Подібні школи користувалися великою популярністю, оскільки, Незважаючи на посилення імператорської влади, в стране продовжувало цінуватися мистецтво красномовства. Самі імператори надавали кошти на утримання шкіл латинської й грецької риторики. «Ритори» — вчителі красномовства були частими гостями в маєтках аристократії. Вони вчили своїх слухачів мистецтву побудови фраз, вишуканості мови, організовували змагання слухачів, переможцям, як правило, дарували книгу.

У Римській імперії продовжували розвиватися історичні центри наукової думи — власне Рим, Александрія, Пергам, Родос, Афіни, Карфаген, Массилія. У Александрії існували Музейон й бібліотека, в Афінах — славнозвісні філософські школи, засновані ще Платоном (Академія) й Арістотелем (Лікейон). Великими культурними центрами залишалися Пергам й Родос, куди приїздили діти римської знаті завершувати свою освіту. А біля міста Пергам виник крупний науково-медичний центр — Асклепіон.

Тепер, власне, про наукові досягнення. У другій половині I ст. Пліній Секунд написавши велику «Природну історію», котра був першою енциклопедією із фізичній географії, ботаніки, зоології й мінералогії. У кінці I — на початку II ст. відомий римський історик Тацит у своїх двох творах «Діяння Публія Валерія Агріколи» й «Німеччина» описавши побут й суспільний устрій племен Центральної Європи, котрі продовжували зберігати свою незалежність від Римської імперії.

У II ст. високого рівня розвитку досягла медична наука. Ще под годину правління імператора Августа в Римі було б створено школу для підготовки лікарів. Такі школи існували й в Малій Азії. У кінці II ст. прославився лікар Гален, який провівши досліди із вивчення дихання, діяльності спинного й головного мозку.

Нарівні із природними науками набули подальшого поширення астрономія та астрологія, але й тут успіхів було б негаразд багато, як в західних областях знань. Так, Клавдій Птолемей відмовився від геліоцентричної теорії Арістарха Самосського. Замість її він запропонував теорію, згідно із якою центром Сонячної системи був Земля, а Сонце і інші небесні тіла оберталися навколо неї. Пізніше ця теорія був запозичена християнськими теологами й стала основою середньовічного розуміння улаштую Всесвіту. Астрологія був занесена в Рим із Месопотамії й був популярна у II й особливо у III століттях.

Головним філософським центром у I — II століттях залишалися Афіни. На перших етапах великою популярністю користувалися стоїцизм та епікурейство. Серед плебсу популярністю користувалися бродячі філософи — кіники, котрі часто виступали із різкою критикою представників аристократії. Найбільш відомим філософом-стоїком у II ст. був імператор Марк Аврелій Антонін (121 — 180 р.р.). Роки його правління знаменні тім, що у цей годину кризові явища всередині імперії ставали все более інтенсивними, вищі суспільні класи відмовлялися будь-що змінювати у тому, щоб зберегти існуючий суспільний лад. У стоїчній етиці смердоті Бачили певні засоби морального відродження суспільства. У своїх роздумах «До собі» імператор проголошував: «Єдине, що перебуває под владою людини, — це її думки… Заглянь у своє нутро. Там, всередині, знаходиться джерело добра, яку здатне бити, не вичерпуючись, якщо до нього постійно докопуватися».

Природною, виразно матеріалістичною для свого години філософією античності в Римі було б епікурейство, яку значно розповсюдилося в останні рокта Римської республіки й на початку імператорського правління. Основоположники цієї філософської течії, як, наприклад, Тіт Лукреций Кар (95 — 55 р.р. до нашої ери), підтримували переконання ранніх представників атомістичного вчення й захищали основні принципи атомізму. Вони говорили про нестворюваність матерії як такої. З незнищенністю й нестворюваністю матерії, тобто із її нескінченністю у часі, смердоті заговорили українською у «язували й нескінченність матерії у просторі. Атомам, згідно Лукрецію, властивий рух. Лукрецій намагався обгрунтувати відхилення від прямолінійного руху атомів. разом із величиною й формою атомів, рух, на думку філософа, є причиною строкатості й різноманітності промов у світі. Душу Лукрецій вважає матеріальною — особливою сполукою повітря й тепла. Вона протікає крізь ці тіло й утворена найтоншими й найменшими атомами.

Епікурейство жило в римському суспільстві досить довго. Однак коли в 313 р. християнство стало офіційною державною релігією, почалася наполеглива й безжалісна боротьба проти епікурейства й, зокрема, проти ідей Лукреція Кара, що зрештою привело до поступового занепаду цієї філософії.

Хоча кажуть, що римлянам далеко до греків у царині літератури, але й все одне римська культура подарувала світові не одного відомого літератора, чимало літературний шедевр. У I — II століттях широкого поширення в Імперії набула римська поєзія й проза. Серед заможних людей багато було б таких тому числі і імператорів, котрі пробували свої сили в літературі. Однак до нашого години дійшло мало творів римських поетів й прозаїків цих століть.

Під годину правління імператора Нерона одним із найвідоміших поетів був Марк Анней Лукан (39 — 65 р.р.). Він був прихильником помірного режиму, негативно ставився до деспотичних дій імператорів, особливо до дій імператора Нерона. Він написавши поему «Фарсалія, чи поема про громадянську війну», у якій оспівував Помпея й засуджував Гая Юлія Цезаря. Згодом Лукан узяв доля в змові проти Нерона й був страчений.

У критичному тоні писавши й Марк Валерій Марціал (42 — 102 р.р.). Він народився в Іспанії. На початку 60-их р.р. приїхав до Риму, де йому спочатку довелося вести принизливе життя клієнта у багатих патронів. Положення клієнта певною мірою позначилося й на деяких сторони його творчости. У 99 р. Марціал повернувся до Іспанії, де проживши до кінця своїх днів. Літературну діяльність Марціал почав досить пізно. Він прославився дотепними короткими віршами-епіграмами. Завдяки йому цей жанр набув визнання у світовій літературі. перший збірник його епіграм — «Книжка видовищ» — був присвячений відкриттю Колізею у 80р. Марціалу належить й збірка «написів до дарунків» («Ксенії»), услід за якою він випустив 12 книжок епіграм.

Але творчість Марціала був суперечливою. У кращих епіграмах він висміював пануючі у Римі аморальність, розпусту, розбещеність, а тієї ж годину він вимушений був лестити внаслідок свого залежного становища.

Найбільш славнозвісним прозаїком II століття був Луцій Апулей (бл. 125 — бл. 180 р.р.). Луцій Апулей народився в Африці в місті Мадавре, вчився спочатку в Карфагені, а Афінах. Після подорожі Східною імперією він приїхав до Риму, де ставши адвокатом й займався літературною й науковою діяльністю: Апулей був людиною дуже освіченою. Однаково вільно він володів грецькою й латинською мовами, мав обширні і різносторонні знання із природних наук, філософії й релігії. Сучасники називали його магом. Він був одним із найвидатніших письменників пізньої античності. Апулей втілив у своїй особі й в своїй творчости характерні риси нової епохи із усіма її суперечностями. Литературная спадщина Апулея велика: збереглися численні риторичні декламації, уривки із які зібрано в збірці «Флоріди», філософські трактати, поетичні твори. «Апологія» — промова на власний захист у суді на процесі, де його звинувачували в практикуванні магії. Алі справжня слава прийшла до Апулея после видання роману «Метаморфози», який отримав згодом назву «Золотий осів». Цей роман — авантюрно-побутовий за своїм реальним змістом й містико-алегоричний, релігійно-моралістичний за авторським задумом (герой, перетворений в осла за потяг до насолод, отримує знову людський вигляд, пройшовши через страждання й залучившись у кінці до містичного культу богині Ісіди).

У кінці II — на початку III ст. із «явилося багато своєрідних міфічних романів. Це були повісті про закоханих, щастя які зазнавало важких іспитів — смердоті переживали розлуку, ув’язнення й продажів у рабство, отримували помилкові вісті про смерть, але й зрештою щасливо одружувались. За таким типовим сюжетом написані романи «Дафнія й Хлоя» Лонга, «Ефіопіка» Геліодора тощо.

В ці часи процвітала і історична проза. Ще в епоху Августа Тіт Лівій написавши «Історію Риму від основи міста» в 142 книгах. Вона відрізняється чудовим літературним стилем, майстерним володінням автором латинською мовою. У тих ж рокта Микола Дамасський написавши «Всесвітню історію» в 144 книгах. «Всесвітня історія» був створена й Помпеєм Трогом. Великим римським істориків був й Публій Корнелій Тацит (54 — 120 р.р.). Найважливішими творами Таціта є «Історія» й «Аннали». Обидві роботи присвячені історії імперії від імператора Тіберія до імператора Доміциана.

У Перші десятиліття II ст. славнозвісний Плутарх із Херонеї (46 — 126 р.р.) склав свої порівняльні життєписи найвідоміших еллінів й римлян. Трохи пізніше александрієць Аппіан написавши обширний огляд історії всіх народів, котрі увійшли у склад імперії. Серед істориків слід згадати і Арріана із Нікомедії (Віфінія), який написавши «Анабазис Олександра» — кращу із хронік походів Олександра Македонського. Цей твір за формою й побудовою нагадує «Анабазис» Ксенофонта.

Культура Римської імперії III століття

Криза III ст. відбилася не так на стані економічного й політичного життя Імперії, але й й на її ідеології. Старі ідеї й уявлення відійшли в минуле, поступаючись місцем новим. Усі це знаменувало собою глибокий занепад культури. У області науки, літератури й мистецтва в III ст. не було б створено нічого скільки-небудь значного, й лише одна область культури був виключення — право, яку інтенсивно розроблялося префектами преторія (Папініаном, Ульпіаном та іншими відомими юристами). Саме в ці рокта система римського права був поставлена у відповідність до потреб світової держави. Тепер римське право включало елементи правових норм, котрі діяли в провінціях.

Боротьба між релігійними й філософськими течіями, котра велася в III ст., показала, що мислителі шукали заподій погіршення стану населення, безперервних воєн й загострення соціальних протиріч. Вони задумувалися над тім, як вийти із цого важкого положення. Тільки релігія й філософія могли дати відповіді на ці запитання. Алі як бі то ми не було б, про що б не думали філософи, загальна ситуація в стране вплинула й ними: релігійно-філософські течії набули песимістично-занепадницького характеру.

Пізнання матеріального світу відійшло в минуле: філософи тепер думали в основному про світло потойбічний, про сили, котрі керують людством, про Бога, демонів, про свободу й несвободу, про гріх й очищення. Пізнання світу відійшло на другий план. Наука перебувала у занепаді, її замінили скептичні твердження про ті, що світло людиною не може бути пізнаним, а Секст Емпірик із іншими представниками школи філософів-скептиків навіть стверджували, що світло не існує поза уявленням людини, що реальне життя — це лише плід чуттєвого сприйняття. Усі ще велику роль, як й в часи правління Августа, продовжувала відігравати ідея «золотого віку», який, ніби-то, має прийти разом із появою «гарного імператора» на політичній арені. Саме для зміцнення цієї ідеї, Септимій Північ із розмахом відсвяткував «сторічні ігри», на зразок тихий святий, котрі влаштовували Август й Клавдій. як це неодноразово повторювалося пізніше в житті інших народів, чим важче ставало життя, і чим короткочаснішим правління імператорів, тім настирливіше вимагали правителі від своїх підданих визнання «золотим віком» годину свого правління. На медалях, котрі видавалися легіонерам, був напис: «Ми бачимо золотий вік». Згадка про «золотий вік» містилася й в промовах імператорів, й в промовах риторів.

Але зрозуміло, що подібні запевнення було неможливо нікого обдурити, тому люди все понад й понад шукали втіху в релігії. Це призвело доти, що Єдиний літературний жанр, який продовжував розвиватися в III ст. — роман — набув релігійно-філософського забарвлення. Такі романи писавши Апулей, Геліодор із Емеси, в романі «Ефіопіка» якого банальний для античного роману сюжет — пригоди двох закоханих, що знаходять одне одного после важких іспитів, — поєднується із прославлянням протегуючого автором сонячного бога на ім «я Аполлон, але й под яким, мабуть, автор мав на увазі імператора — емесського Елагабала.

Найбільш примітним в цьому відношенні є, мабуть, релігійно-філософський роман відомого софіста Філострата, який розповідає про мудреця й чудотворця I століття нашої ери Філострат зображує у романі новий ідеал. Головний герой твору є довершеним зразком античної мудрості й доброчесності. Ці якості він придбав за рокта праведного життя, слідуючи заповітам Піфагора, й в спілкуванні із філософами Ефіопії та Індії. Алі герой не замикається в собі, а ставити свій мудрість на службу суспільству: він вчить громадян, реформує й відновлює релігійні обряди, зупиняє заколоти, викриває хабарників, виганяє демонів, дає поради імператору. У своєму романові Філострат вустами головного героя Аполлонія сформулював свою програму монархії, Яка засновувалася б на міській автономії, свободі думи й мирній політиці. Усі це виражається в активній боротьбі Аполлонія проти тирана Доміциана.

Образ Аполлонія, а саме його беззавітне служіння суспільству, близький до ідеалу мудреця у вченнях філософів-стоїків й кініків. Вони виступали за загальну гармонійну єдність світу. Стоїки вважали розум вищим початком, який диктує неминуче підкорення законам природи, виконання свого обов «язку. Аполлоній ж, виходячи із положень неопіфагорійців й платоніків, вчив, що вищим за розум є деякий ідеальний вухо — абсолют. Його не можна пізнати розумом, до нього потрібно прагнути, оскільки лише у із «єднанні із ним з’являється вищий позначка у житті.

З кожним фатальністю ідеологічна боротьба все гострішала. У середовищі аристократії з західних провінцій процвітав культ Антонінів — ідеальних правителів, котрі, ніби-то, із «бути й влаштують світло без солдатів, без варварів, без тиранів й передадуть всю уладові сенатові. Серед них із «явилися пророки, котрі провіщали пришестя подібного сенатського «мессії». Дуже часто він уявлявся в образі Геракла — доброго царя, приборкувача черні. Такого Геракла шанували правителі Галльської імперії - імператор Проб, який встановлював дружні стосунки з західною знаттю, а також імператор Максиміан, який придушивши повстання багаудів.

Аристократія східних провінцій шанувала сонячні кукси. У образі Сонця малі на увазі єдиного верховного Бога, який був захисником імператора на землі й на небі.

В армії й у військових кілках шанували Юпітера — бога римської слави й могутності. У середовищі плебсу й солдатів було неможливо прижити

ся складні релігійно-філософські кукси, а тому серед них був поширена примітивна магія й віра в демонів. Лише культ рятівника Мітри, що давав відповідь на запитання, що таке зло й як його позбутися, а також християнство набули тут значного поширення.

313 рік — вухо нової епохи

У 313 році імператор Костянтин своїм едиктом офіційно заборонив переслідування християн й визнав свободу віросповідання в Римській імперії. Це фактично означало визнання панування християнської церкви в імперії. Сам імператор ставши брати активну доля в церковних справах, а богословські спори стали заговорили українською у «язуватися із боротьбою за єпископські кафедри, що перетворилися на державні посади.

Боротьба із єресями та язичництвом покликала до життя величезну християнську літературу, Яка заклала основи християнської теології. Творці християнської теології здобули титул «батьків церкви», а створені ними основи теології - назву «патристики».

Друга половина IV століття — годину талановитих й освічених проповідників. Натхненні проповіді Григорія Назіанського видають у ньому вихованця риторичної школи в Афінах. Великими літературними здібностями та знанням усієї античної культури вирізнялися і уродженці Каппадокії - Григорій Нісський, автор численних проповідей, трактатів, діалогів, листів, й його брат Василій, прозвань Великим, архієпископ Кесарійський у Каппадокії, також відомий як чудовий оратор: його проповіді і листи оригінальні за композицією та живою, яскравою мовою. Ще вище за каппадокійців стояв як промовець Іоанн Златоуст, єпископ Константинопольський. Промови його, написані чистимо античним діалектом й старанно оздоблені, були вельми популярні. Та особливо уславився він своєю мужністю, викривши в проповідях розбещеність звичаїв, що панували в імператорському дворі в Константинополі. За ці проповіді оратор поплатився вигнанням й помер на засланні.

В тих ж рокта, коли на сході імперії сяяла слава Іоанна Златоуста, на заході зійшла зірка Аврелія Августина, єпископа із міста Гіппон у римській Африці. Августин залишив величезну літературну спадщину, проповіді, трактати, листи. Найзначніші із його творів — «Сповідь» та «Про град Божий» — не малі собі рівних ані в латинському, ані в грецькому богослов «ї часів пізньої імперії й вплинули на середньовічну теологію і релігійну філософію. Досить сказати, що серед пізньоантичних християнських письменників у середні віки не було б нікого, кого б так охоче читали і вивчали, як Августина.

Висновок

Кожен період в історії світової культури по-своєму цінний. Алі не випадково особливу роль відводять античній культурі. І література, й мистецтво, й драматургія, й філософія античного світу стали відправною точкою у розвитку всієї подальшої культури. Мистецтво античного світу вперше по-справжньому відкрило і оспівало людину, зробило її мірою всіх промов, пізнало її як прекрасний й довершений феномен природи.

Античне мистецтво багато в чому залишилося неперевершеним й недосяжним навіть сьогодні.

Список литературы

Бадак О.Н., Войнич И. Е., Волчек М. М. та інших. «Історія Стародавнього світу: Древній Рим», Мінськ, «Харвест», 1998, 800 с.

Винничук Л. «Люди, вдачі та звичаї Стародавню Грецію і Риму», Москва, «Вищу школу», 1988, 496 с.

Ладинский Ант. «У його Каракали», Мінськ, «Білорусь», 1987, 460 с.

Левчук Л.Т. та інші «Історія світової культури», Київ, «Либідь», 1999, 368 с.

Момзен Т. «Історія Риму», «СПБ», 1993.

«Энциклопедия», Академія педагогічних наук СРСР, тому 12, Москва, 1968, 640 с.

«Большая Енциклопедія Кирила і Мефодія 98», електронна версия.

Microsoft Encarta 98 Encyclopedia.

Матеріали Internet.

[1] Латиницею назва цого міста — Alba Longa.

[2] Numitor.

[3] Rhea Silvia.

[4] Тобто прихильницею богині Вести.

[5] Латиницею — Roma.

[6] Т. Момзен «Історія Риму», СПБ, 1993, с. 258.

[7] У деяких джерелах вказується назва Місна.

[8] На основі порівняння Менрви і Афіни можна прийти до висновку, що Менрва, як й Афіна у греків, був покровителькою міст, ремесел, мистецтв й мудрості.

[9] Мова йде про похід галлів на Рим у 390 — 387 р.р.

Показати Згорнути
Заповнити форму поточною роботою