Советско-Афганская война

Тип работы:
Реферат
Предмет:
История


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

СОДЕРЖАНИЕ:

IВведение в афганську проблему
IIИстоки кризиса
IIIЦели і плани СРСР войне
IV «Советскй В'єтнам «
VРеакция світового співтовариства введення радянських військ у Афганистан
VIИзменения зовнішньополітичного курсу США після грудня 1979 года
VIIООН і ситуація навколо Афганстана
VIIIМеждународно-правовое врегулювання кризиса
IXПоложение в Афганістані після її висновку радянських войск
XСписок використаної литературы


I
Введення у афганську проблему. Попри те що, що увагу світового співтовариства на більшою мірою звернене іншим регіональним збройним конфліктів, афганська проблема досі залишається однією з найбільш гострих в усьому світі. Конфлікти біля колишньої Югославії, Іраку, зіткнення національному грунті колишнього СРСР, проти якими війна в Афганістані вызываает менш цікаві, — тому, що утворилися біля Європейського континенту або тому, що мені якнайшвидшому врегулюванні дуже зацікавлені США, інші провідні держави і навіть увесь світ в щелом. Адже, приміром, від положення у колишньому у Радянському Союзі залежить багато в чому стабільність в масштабах всієї планети — недарма після недавніх подій не IX з'їзді американці запропонували нам більш 1,5 млрд. доларів для стабілізації становища, що даремно грошей не раздают!
Проте, за більш глибокому розгляді, афганська проблема зачіпає інтереси як жителів цієї країни, а й же Росії та всек країн Співдружності Незалежних Держав і, можливо, усього світу цілому. Поки що врегулюють цю кризу, СНД, певне, зможе повністю відгородитися Афганістану — але це непросто, як здається. Проблемність Ситуація навколо Афганістану для держав-членів Співдружності зводиться переважно до трьох моментів. По-перше, біля цієї країни проживає дуже багато туркменів, узбеків і таджиків, що дуже тривожить колишні середньоазіатські республіки СРСР. По-друге, проблема військовополонених. Лідери афганської опозиції неодноразово заявляли, що проблему військовополонених буде остаточно вирішена відразу й тільки тоді, як СРСР припинить поставку озброєнь Кабул. Але, природно, ці зобов’язання були выполненны, оскільки, продовжуючи утримувати військовополонених, моджахеди будуть й надалі мати важелі тиску країни Співдружності, особливо у області виділення коштів у відновлення зруйнованої радянсько-афганської війною економіки. Претензії Афганістану отримати відшкодування правонаступниками СРСР збитків війни — ще одне болять в российско-афганских відносинах. У у відповідь численні заяви такого змісту керівництво Росії прийняло заяву від 15 листопада 1992 року, у якому, зокрема, говориться у тому, що Росія брати участь у відновленні зруйнованого господарства Афганістану, що постачання мирних товарів не припиняться І що Росія всіляко допомагати багатостраждальному афганському народу гуманітарної допомогою та інші можливими засобами. *)
Усе це, безумовно, говорить про важливості й актуальності афганської проблеми тут і, по крайнього заходу, у майбутньому. Але, обираючи советско-афганскую війну темою для свого реферату, я керувався як цими міркуваннями, тоді як у що свідчить і навіть у основному бажанням цю війну як у частина незвичайного історичного минулого, нехай недалекого. Курс історії міжнародних відносин, у якого писати цей реферат, й література, якої користувався (західні журналы
-----------------------------------------
*) Див. М. Гарєєв «Афганська проблема — 3 роки без радянських військ «. «Міжнародна життя », лютий 1992
Foreign Affairs, The Times, ін.), остаточно визначили характер моєї роботи, якої намагався надати хоча б певний рівень
оригінальності. Важливе місце у ній має зайняти оцінка яка склалася результаті конфлікту ситуації на міжнародній арені, причому з погляду Заходу, що її багато в чому, якщо майже в усьому, поділяю. Історичний і його сучасний аспекти, у яких хотів уявити своєї роботи, проте, Андрійовича не виключають одне одного — ж із будь-якого уроку історії, і особливо такого кривавого, можна за бажання зробити дуже корисні висновки. Головне, це таке желаниие виникло в тих, хто нині стріляє один одного в Афганістані й за іншими «гарячих точках планети ».
II
Витоки кризи. Вторгненні радянських військ у Афганістан приймаючи наприкінці грудня 1979 року вразило світове співтовариство. Президент США Картер у одному з перших заяв з цього приводу сказав: » … воно [вторгнення — Б.В.] змінило моє ставлення до зовнішню політику СРСР більше, ніж нічого іншого упродовж свого мого перебування посади. «*)
Західна преса. історики. політики і більше широкі прошарки громадськості мали свою, майже ніким не оспариваемую поза соціалістичного табору думку на що відбулися події: в 1978 року у Афганістані стався державний переворот під керівництвом Комуністичної партії при безсумнівному пособничистве СРСР. У результаті до влади пришел
------------------------------------------
*) «Foreign Affairs «1979 № 3
просовтский режим на чолі з Нуром Мухамедом Тараки і потім, Хаджимуллой Аміном. Радянський Союз перед постачав нових правителів
технічною відсталістю та допомогою і радниками для боротьби з що набирає дедалі більшу силу опозиційним движением.
Американські та європейські историки-аналитики причини виникнення кризи у Афганстане зараховували до Квітневій револющии 1978 року, і із них заперечила існування реальних соціально-економічних передумов і революційної ситуації, а що відбулися події пов’язувало з радянським впливом і з діяльністю Народної Демократичної партією Афганістану (НДПА), якої одне із американських журналів наказував » … недосвідченість, роз'єднаність і радикалізм, предопределившие настільки швидку катастрофи за Афганістані «. *)
Народна Демократична партія Афганістану була створена середині 60-х років й невдовзі після свого створення розпалася на дві групи — Хальк, до котрої я належали Тараки і Амін, і Паргам, однією з видатних діячів якої було Кармаль. Перші узурпували влада і хотіли ділитися нею з своїми політичними опонентами, заслали Кармаля на політичну заслання дипломатичним представником Афганістану Чехословаччини. Радянський Союз перед намагався возз'єднати НДПА, але воссозданая ззовні політична коалищия, шматована внутрішніми чварами і феодальними інтригами, недовго существовать.
--------------------------------------------
*) «Asian Survey «1980 vol 20 № 7.
Цит. по «навіть регіональні конфлікти. «- М.: «Наука », 1990 г.
Влітку 1980 року, після вбивства Аміна, Кармаль повернувся батьківщину і вигнав багатьох своїх колишніх ворогів з уряду та провідних министерств.
Відразу після свого приходу корумпованої влади після квітневій революції 1978 року Тараки і Амін, та і Кармаль, намагалися насодить комуністичну ідеологію, розгорнути атеїстичну кампанію, і побудувати соціалізм в відсталою, племінної й частково феодальної, многонационоальной мусульманської країні. Така внутрішня політика, обумовлена виключно догмами марксизму (у вигляді, якому вони подавалися радянським керівництвом), а чи не на реальними і об'єктивними законами, управляючими афганським суспільством, і економікою, неминуче мусила призвести Афганістан до збільшенню і так кризової ситуації. Майже яка встигла розпочатися, процес інтеграції феодально роздрібненого суспільства до основі виникнення економічних перетинів поміж окремими провінціями був насильно прерван.
Отже, на думку західних фахівців криза була викликана, з одного боку, внутрішнім чинником — непродуманої і підігнаної під марксистські догмати модернізацією афганських социальньо-политической і экономичесой структур, і, з іншого, зовнішнім і найважливішим чинником — введенням радянських військ у грудні 1979 года.





III
Мета і плани СРСР війні. Західні офіційні структури та преса оцінили як у меншою мірою фальсифицирующее події заяву уряду СРСР у тому, що війська ввели на прохання афганського керівництва на допомогу останньому боротьби з повсталими бандитами і впроваджують виконання інтернаціонального боргу. Адже колишній правитель Афганістану Амін був під час штурму радянськими спецпідрозділами його палацу, яке наступник обіймали цю посаду ще з’явився і в політичної арені на момент з так званого «запрошення «. Активної критиці піддавалися також неодноразові заяви радянських лідерів про таких собі «зовнішніх силах », які сприяють афганським повстанцям (йшлося про переважно Пакистан і ЦРУ). Всі ці міфи було створено навмисне виправдання появи «обмеженого контингенту «за південними рубежами нашої Соціалістичної батьківщини і прикриття справжніх цілей цієї колоніальної войны.
Політичні маневри радянського керівництва не переконали громадськість капіталістичного світу у його щирості, і було у країнах по-різному оцінювалися мети Радянського Союзу у цій війні, всі чудово розуміли її агресивний характер. Одні вбачали у ній бажання наддержави змінити баланс наснаги в реалізації регіоні, прагнення вести діалог із околишніми державами, переважно з Пакистаном, з позиції сили та продемонструвати всьому світу могутність і вплив волю СРСР. Інші, не заперечуючи переважно від цього, переносли центр тяжкості те що, що Радянський Союз перед просто більше не міг покинути без допомоги комуністичний режим країни, де його неминуче очікували хаосу й поразка. Деякі політичні екстремісти у країнах схильні навіть були вважати, що радянська агресія в Афганістані - максимум незгірш від як «довгострокова стратегія, націлена отримання геостратегічних переваг, що з отриманням доступу до теплих морів і нафтовим ресурсів Перської затоки ». *)
За словами М. Гареева, 1979 року — заступника начальника оперативно керувати Генерального Штабу, «…введення радянських військ був непродуманим, політично помилковим кроком, що заподіяв величезної шкоди нашій країні і афганському народу «. **) Гарєєв обіймав першу з цих двох позицій, які з’явились у армійському керівництві під час до вторгнення: чи взагалі вводити війська (і це було б краще більшість генштабу — за оцінкою тієї самої Гарєєва), чи запровадити не 4−5 дивізій, а відразу 30−40, за дватри роки досягти стабілізації у країні й припинення бойових дій в, перекрити все канали допомоги опозиції через афганських рубежів і знищити її. Важко можна припустити, що й цей останній варіант був кращим, тоді наполягає генерал Гарєєв, але у будь-якому випадку він не опрацьовувався й нагору не подавался.
З упевненістю можна сказати, що советскай акція в Афганістані розцінювалася Заході і розглядалася у колі радянського керівництва однозначно — не як допомогу истинно
-----------------------------------------
*) «Dep State Bull «1979 april
Цит. по «навіть регіональні конфлікти «
**) Див. М. Гарєєв «Афганська проблема — 3 роки без радянських військ «. Міжнародна життя, лютий 1992
народному уряду Демократичної республіки Афганістан у її боротьби з імперіалістами і душманами, і за захистом прийнятих
афганцями завоювань революції, а запобігання неминучого за умов банкрутства просоветского режиму контрреволюційного переворота.
IV
«Радянський В'єтнам. «У західної, та й у вітчизняної пресі з легкої руки журналістів ця війна часто називалася «радянським В'єтнамом «. Ніхто не сумнівався, що «російські «у своїх бойових вертольотах могли досягти навіть найбільш віддалених районів цієї ізольованій позаду світу країни. Але навіть об'єктивні прогнози полягали в одному: якщо радянські війська хочуть отримати вигідні собі тривалі наслідки, вони повинні «зійти на грішну землю «. Інакше їм будь-коли справитися з збройними повстанцями в себе у тилу. Моджахеди були єдині своєї боротьбі. Але, хоч і може бути парадоксальним, досвід як радянсько-афганської війни показує, що сила не в єдності. Одне плем’я чи аул могли, побачивши собі у тому вигоду, або під тиском сили укласти блок з завойовниками, а інші продовжували боротьбу, позаяк у этой
країні протягом багатьох століть кожен сам забезпечував собі выживание.
У відсталому Афганістані майже немає индустриальны цетров, у містах промислового виробництва була розвинена слабко, був хоч трохи сильного робітничого класу й у наслідок цього, робочої організації, яку, відповідно до традиції, міг би обпертися марксистська партія. Проводячи іноді досить продуману колоніальну політику, радянські окупанти та його афганські союзники наділяли додатковими владними повноваженнями багатьох місцевих князьків, що ще більше посилювало пульверизацию суспільства, розпочату Аміном і Тараки, і створювало небезпечну основу задля збереження роздробленості і междуусобной війни у Афганістані на багато років наперед. З перших днів війни навіть оптимісти вважали, що з реинтегрирования країни знадобилася б зміна по крайнього заходу одного покоління і більше за умови, що росіяни, не дивлячись на протидія країн світу, у майбутньому не відмовилися від свого експерименту — і це пророцтво сбывается.
З цих причин поза країн соціалістичної співдружності майже хто б сумнівався у цьому, що коммутистический режим в Афганістані неспроможний самостійно існувати, і після її висновку звідти підрозділів Радянської армії нічого не залишиться, крім ненависть до російським, країна ж впаде в довгий час хаосу і громадянської війни. Навіть вище радянське керівництво і верхи генералітету багато в чому поділяли це бытовавшее у країнах думка, і саме тому продовжували наполягати на подальшому військовому втручанні. Радянські лідери просто більше не мали іншого виходу — вони допустити падіння марксистського правительства.
Проте, афганські повстанці, маючи лише обмеженим арсеналом зброї, яке діставалося ним здебільшого від распадавшейся афганської армії (до кінця 1980 року становила 30% від міста своєї і так раніше скороченою чисельності), і навіть невідь що значної допомогою ззовні (переважно ракети земля-повітря), надавали агресорові безвихідне опір. Не дивлячись те що, що велике радянське військове присутсвие в Афганістані було забезпечено величезними технічними і людськими резервами, навіть із найоптимістичнішим оцінкам умиротворення мала б зайняти багато років. Багато чудово пам’ятали у тому, як Росії наприкінці ХІХ століття довелося витратити цілих 25 років на завоювання набагато меншою площею країни на Кавказі - Дагестана.
V
Реакція мрового на введення радянських військ, а Афганістан. Становище в Афганістані за оцінкою західної преси «різко загострило відносини між Сходом і Заходом (…) й призвело до переоцінці міжнародної ситуації у цілому у через відкликання нове і більш тверезо на небезпека, яку політика СРСР може глобальну стабільність і журналіста міжнародного світу «*). Відразу й казки надовго погіршилися, приміром, відносини між двома ядерними наддержавами у сфері двосторонніх угод щодо обмеження вооружений.
Особливу паніку у Західному світі викликало початок кризи, оскільки розцінювалося як переломний той час у радянської зовнішню політику та новий етап міжнародних взаємин у весь світ. Вперше Радянський Союз перед застосував організовану збройну силу поза своїх меж упорядкування і країн усіма визнаного просоветского блоку Східної Європи. Запровадження обмеженого контингента
----------------------------------------------
*) International Herald, apr.2 1982.
радянських військ у Афганістан було, безсумнівно, нічим не прикритої спробою грубої силою вирішувати долю суверенної й формально несоюзной країни, якої приписувалися далекосяжні последствия.
Природною реакцикцией Західного світу було протидія радянської агресії, що штовхало капіталістичні країни на зближення. Виключне місце у цій формальному (у межах ООН і НАТО) і неформальному союзі займали США, ще більше утвердилися у своє становище наддержави. Після кількох раундів нарад відносини із своїми європейськими союзниками, які все ж хотів просто виконувати те, що їм скажуть американці, адміністрації Картера вдалося розробити основних напрямів спільної політики, спрямованої на приборкання агресора і стабілізацію положення у регіоні хоч і в усьому у світі загалом. Предполагалость, по-перше, надавати всебічну військову і економічне допомогу Пакистану. По-друге, поставити Радянський Союз перед перед вибором: або продовжувати свою агресивну політику Афганістані й поплатитися при цьому своїми ледь наладившимися стосунки з Заходом, або зберегти добре ім'я у системі міжнародних відносин. По-третє, як більше віддалену перспективу США вже без своїх союзників планували посилити свій військову присутність і розвинути мережу оборонних систем і військових інституцій у регионе
Ще одного удару за СРСР завдали країни третього світу. На приклад, конференція ісламських країн Ісламабаді більшістю голосів засудила дії Радянського Союзу як агресивні, не дивлячись на надану їм тривалу допомогу багатьом із цих країн. Єдність мусульманських держав, проте, було набагато порушено недавньої Ирано-Иракской війною, і тому де вони давали як або значною мірою проводити зовнішній політиці СССР.
Лідируючу роль підштовхуванні СРСР до переговорів виведення військ з Афганістану грали Західні країни. Передбачалася навіть можливість частини контенгента у столиці окремих значних центрах країни підтримки комуністичного режиму. Президент Франції Вальри Гискар д`Естан і канцлер ФРН Гельмут Шмідт особисто розмовляли з Брежнєвим про можливість таких переговорів, та марно. Спричинено це були зрозумілі: афганський комуністичний режим очевидно виношувався у СРСР не мав майже ніяких серйозних шансів вижити без військової підтримки свого заступника. «Навряд что-либозаставит російських кинути свій режим в Афганістані напризволяще «- так і не безпідставно вважало більшість політиків на Западе.
Зараз, після розпаду Радянського Союзу, і зникнення «червоною загрози », значення афганського кризи оцінюється дещо інакше. Військове втручання у внутрішні справи Демократичної Республіки Афганістан викликало різке загострення міжнародної обстановки і кілька днів загальмувала переговори з скорочення озброєнь. Советско-афганская війна забрала близько 19 000 життів радянських солдатів та нелічене кількість афганських повстанців і мирних жителів. З іншого боку, ця війна багато років наблизила найглибший економічний та політичний криза у СРСР, розпад Союзу, і крах комуністичного режима.

VI
Зміни зовнішньополітичного курсу США після подій грудня 1979 року. Після введення обмеженого контингенту на Афганістан «четверта влада «США розгорнула кампанію активної критики вищого керівництва країни. Визнавалося по крайнього заходу дивним, що з президента та його адміністрації готовність російських вдатися до будь-які необхідні заходи на підтримку режима-клиента виявилася цілковитою несподіванкою. Адже американська розвідка мала знати про майбутньому вторгненні по крайнього заходу вже початку грудня 1979 року! Можливо, адміністрація була занадто зайнята економічну кризу себе вдома, і вторгненні дізналася лиш, коли «обмежений контингент «радянських солдатів кількістю в 50 000 людина виявилося у Афганістані (причому відразу ж отримав тенденцію збільшитися вдвічі) — дуже велика помилка президента, на думку американських журналистов.
Засобами масової інформації, особливо у США, широку підтримку одержало викликане цим конфліктом нарощування американської присутності у світі і розроблена адміністрацією США на чолі з Президентом Картером так звана «доктрина Картера », що складається з низки заходів політичного та скорочення економічної на Радянський Союз перед та її зовнішній політиці. По-перше, пропонувалося встановити имбарго на поставки збіжжя у СРСР; по-друге, скорочувався перебуваючи лише з стадії становлення обмін у культурній, наукової та програмах технічної областях. По-третє, більшість західних держав бойкотували Олімпійські гри акторів-професіоналів у Москві 1980 року. По-четверте, США тиснули на європейські країни й Японію, вимагаючи скоротити надання кредитів Радянському Союзі. Масовому читачеві торочилося, що у Радянський Союз перед і більшість країн світу діють лише силове воздействие.
«Доктрина Картера «повідомляла зону Перської затоки життєво важливою для економіки США, через що американці готові піти на будь-які заходи до застосування зброї задля забезпечення своїх інтересів у регіоні. Проте, передбачені доктриною заходи могли спрацювати повністю через те, що стабільне становище економіки деяких європейських держав, зокрема Німеччині й ФРН, багато в чому зависила від цього продукції важкої індустрії у СРСР; у разі відмови від торгівлі із колишнім Радянським Союзом приніс б суттєві внутрішні економічні потрясіння — дуже вагомий чинник у політиці європейських урядів. Имбарго на поставки зерна завдало удару економіці країн Північної Америки — самих навіть, особливо, Канади. Олімпійські гри таки відбулися, адже основна маса африканських і з азіатські країни не приєдналися до бойкоту. Усі ці фактори зірвали застосування сильного політичного економічного тиску на СРСР повної їх ступені та позначилися на внутрішньому становищі країн Заходу, і Адміністрація Рейгана мусила все відмовитися від «доктрини Картера «і висунути свою.
Через війну агресії СРСР відносини між навіть Пакистаном до великого задоволення адміністрації, і сам Президент різко поліпшилися, піднявшись від низького рівня за весь післявоєнний період (у листопаді 1979 року натовп, розлютована відомостей про вторгненні американців до Гренади, спалила посольсто США в Пакистані, а уряд розпочало лише слабкі спроби зупинити заворушення.) Скориставшись новим кризою, уряд США негайно запросила міністра закордонних справ Пакистану до Вашингтона та запропонувало 400 млн. доларів як економічної і допомоги. Але президент Пакистану заявив, що країні необходими 2−3 млрд. доларів на відновлення економіки та Збройних Сил, після відмови від наданні допомоги у таких розмірах назвав 400 млн. смішною сумою, особливо враховуючи, що з неї може поплатитися вторгненням російських, виконують свій інтернаціональний обов’язок і пильнували захищають свої південні рубежі від світового капитала.
Усі шляхи, якими озброєння могло потрапляти до моджахедам до Афганістану, лежали біля Пакистану, і уряд генерала Зиа неохоче надавало послуги з транзиту, оскільки боялося упродовж свого безпеку. З боку уряду СРСР пролунало дещо предупреждей Пакистану про можливість очищення і цієї країни від американських імперіалістів, і з крайнього заходу одного разу захоплювали радянські війська було здійснено рейд в північні прикордонні території Пакистану, де було розміщено табору повстанців. Якби Пакистан стала справжньою опорною базою афганських моджахедів, Радянський Союз перед навряд б зупинився на Хиберском перевалі, що викликало неодмінно падіння хиткого режиму генерала Зиа, і так переживав великі економічні та соціальні потрясения.
Нова зовнішньополітична концепція США — «неоглобализм », як називали її багато радянські (але тільки) журналісти, політики і історики — передбачала нарощування військового присутності американців в усьому світу і особливо у зонах, оголошених життєво важливими для інтересів США. Активізувалося військове співпрацю з багатьма країнами третього світу, вдосконалювалися сил швидкого розгортання і оснащували крилатими ракетами і ракетами «Трейдент », наростали і модернізувалися ВПС і ВМС. США постійно тримали у районі Перської затоки 1−2 авионосных соединения.
У цілому нині, будучи відповіддю на агресію СРСР Афганістані, нова зовнішньополітична стратегія США викликала різке загострення міжнародної обстановки, викликала гонку над озброєннями й на кілька днів загальмувала переговори з скорочення озброєнь. У результаті зовнішньої політики України США СРСР вплутався в згубну щодо його екстенсивного господарства гонку озброєння, багато років приблизившую найглибший економічний та політичний криза, розпад Союзу, і крах комуністичного режиму. У кінцевому этоге цими зовнішніми і внутрішніми причинами і він викликаний висновок радянських військ з Афганістану 15 лютого 1989 года.
VII
ООН і ситуація навколо Афганістану. На початку січня 1980 року США взяли він ініціативу виступи перед Радою Безпеки ООН, який кваліфікував акцію Радянського Союзу як відкрите застосування збройної сили поза своїх кордонів Шотландії й військову інтервенцію. СРСР наклав вето на резолющию Ради Безпеки; його підтримали п’ять держав-членів Ради з третього світу. 14 січня 1980 року Генеральна Асамблея ООН


у своїй Надзвичайній сесії підтвердила резолющию Ради Безпеки 108 голосами проти 14 *) — явне і повний дипломатичне поразка СРСР. Країну Рад підтримали лише напівколоніальні й навіть відверто симпатизуючі їй країни. Утворився майже єдиний фронт західних і держав третього світу, зокрема арабських і мусульманських, які проголосували на таку резолюцію. Навіть Ірак, довге время
одержавши військову і допомогу із Росії, відвернувся від колишнього покровителя.
Радянсько-американське заяву від 13 вересня 1991 року проголосила право афганського народу визначати долю до втручання державних ззовні, підкреслило припинення бойових дій, негайного проведення вільних виборів і навіть створення перехідного механізму під егідою ООН. Того ж день були взаємно прекрацены постачання зброї до Афганістану. 15 листопада 1991 переговорів між делегаціями від моджахедів і зажадав від СРСР і ВЦВК РСФРР представники афганської опозиції, у прийнятому спільному заяві заявила про свою згоду з перерахованими у радянсько-американському документі заходами щодо врегулюванню ситуації у регіоні. Але, на жаль, кровопролиття країни продолжается.
На шляхах політичного врегулювання афганської існують, та створення Афганістані неагрессивного держави у подальшому слід зосередити основні зовнішньополітичні зусилля всіх у цьому держав у взаємодії зі всем
--------------------------------
*) Див: «Foreign Affairs «1979 № 3
міжнародним співтовариством у цілому. Певне, це співробітництво здебільшого іде у рамках ООН, тому посилення ролі цієї організації у регіоні, безсумнівно, буде дуже плідним до розв’язання афганського кризиса.
VIII
Міжнародно-правове врегулювання кризи. Західні країни грали лідируючу роль підштовхуванні СРСР до переговорів виведення військ з Афганістану. Але радянське керівництво пішло в них лише після тривалого війни, коли її безперспективність і безнадія стало очевидним. 14 квітня 1988 року було прийнято спільне радянсько-американське угоду «Про взаємозв'язок для врегулювання становища, ставиться до Афганістану «. Угоду встановлювало крайні терміни виведення радянських військ із країни: половина обмеженого контингенту виводилася до 15 серпня 1988 року всі підрозділи ще за шість месящев, тобто до 15 лютого Цю угоду був у точності виконано радянської стороною. Було так само прийнято «Двосторонню угоду між Республікою Афганістан й Ісламської Республікою Пакистан про принципи взаємин української й, зокрема, про невмешатольстве та про відмову від інтервенції «. Угоду підкреслювало необхідність «поважати сувернитет, політичну незалежність» і територіальної цілісності РА і ІРП », «забезпечувати, щоб … територія [кожного державами — Б.В.] не використовувалася якимось чином для порушення сувернитета, політичної незалежності, територіальної цілісності і національної єдності або заради підриву політичної, економічної й суспільного стабільності іншої іноземної держави «і «недопущення у своїй території навчання, спорядження, фінансування й рекрутування найманців хоч би не пішли походження «. Необхідність дотримання проголошених у тому угоді принципів стосунки між РА і ІРП була зафиксированна в «Декларації про міжнародних гарантії «, прийнята спільно СРСР та. *)
Після підписання женевських угод частина радянських більшість афганських керівників наполягало у тому, щоб зберегти присутність у Афганістані 25% що були там військ
охорони комунікацій (переважно на трасі Хайратон — Кабул) до припинення бойових дій. Таке половинчасте рішення зводило на немає все женевські угоди, хоча б бо подержания який залишався контенгента довелося знову вводити додаткові формування. Не дивлячись визначений військовий ризик, радянське керівництво з точністю соблюло угоди, і вивело все війська до 15 лютого 1989 года.
IX
Становище в Афганістані після її висновку радянських військ. Прогнози Заходу у тому, що кабульський режим відразу після припинення радянської військової присутності впаде завдяки своїй повної нежиттєздатності, а коаліційний уряд угруповань моджахедів призведе країну до світом після вигнання «комуністичної чуми », виявилися невтішними. Це свідчить про деякою необ'єктивності у тому підході до афганської проблемі - мабуть, єдине, у яких я не
----------------------------------------
*) Цит. по: М. Гарєєв «Афганська проблема — 3 роки без радянських військ «. «Міжнародна життя », лютий 1992
можу погодитися з тодішньої думками Заходу на афганську проблему. Але, до виправданню, слід зазначити, що цю крапку зору також зазнала змін і було відкоригована часом. Справді, забирання 15 лютого 1989 року викликав, як і очікувалося, початку процесу умиротворення в Афганістані, а, навпаки, спонукав опозицію до активізації бойових дій. Безпосередньо для цього подією пішли найбільші наступальні операції моджахедів під Джелалабадом, Хостом, Кандагаром, Кабулом, Салангом. Проте, урядові війська успішно відбили ці наступу та низці районів перейшли у котрнаступление, у результаті відновили свою оперативне ситуацію і змогли його утримувати ще 3 роки. Опозиція була ослабленна, й у зіграли роль кілька чинників: по-перше, після відходу підрозділів радянських окупаційних військ у неї позбавлена у своїй ідеологічній бази, побуждавшей афганців до боротьби проти завойовників і невірних; по-друге, агресивні тенденції Пакистану викликали деякі патріотичні настрої і відштовхнули частина повстанців від боротьби з урядом; по-третє, СРСР продовжував поставку зброї, хоча у скороченому розмірі (що, ніби між іншим, не суперечило Женевським угодам і міжнародного права). З певною часткою точності можна говорити, що марксистський режим в Афганістані тримався як на іноземних багнетах, а й, по крайнього заходу, отримав під час присутності контингенту радянських військ певну опору у країні - тільки на одному цьому не протримався б три года.
Проте, пасивність РА у військових діях, сподівання розв’язання проблеми силою, активна підривна робота опозиции до армій РА, зв’язок в психології населення всіх нещасть з Квітневій революцією і загальна почуття виснаження й, головне, відсутність реальних дій підвищення насамперед економічну ситуації у районах, контрольованих правительсьтвом, викликали появу результаті розширення зрештою до зниження режиму Наджибулы.

* * *
Як я зрозумів говорив у початку своєї роботи, намагався підійти до вивчення афганської проблеми насамперед із погляду минуле й історії міжнародних відносин, зокрема, спробував зрозуміти витоки цієї вже 14 років не прекращающейся трагедії, і розглянути вже наявний міжнародного досвіду спроб умиротворення. Робити прогнози у майбутнє дуже важко, що й не входить у мої завдання. І лише у найбільш найзагальніших рисах передбачити, що прийде у цю країну не дуже скоро І що найважливішу роль вирішенні цього конфлікту відіграватимуть міжнародні оргганизации, зокрема ООН. Не має історичних аналогій практика одностайності й погоджених дій всіх націй світового співтовариства з ліквідації збройних конфліктів (зіткнення між Іраком, і Кувейтом, громадянські війни в Сомалі й у Югославії), хоча зроблено поки що тільки перші кроки, має необмежене полі застосування у майбутньому і дає можливість сподіватися, що ми ж вступимо за доби світу та згоди й назавжди зможемо убезпечитися від жахів войны.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛИТЕРАТУРЫ
1. «навіть регіональні конфлікти. «- М. :Наука, 1990 г.
2. «Міжнародна життя «1992 р. № 2
3. Foreign Affairs 1979 № 3
4. «Міжнародні економіка і безкоштовні міжнародні відносини «1988 р. № 7













ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой