Князь Дмитро Іванович Донськой і Куликовська битва

Тип роботи:
Реферат
Предмет:
Історія


Дізнатися вартість нової

Детальна інформація про роботу

Витяг з роботи

Князь Дмитро Іванович Донськой і Куликовська битва.

Сини Івана Калити вмирали в молоді літа і княжили недовго. Семен Гордий (1340−1353) помер від морової виразки (чуми), обошедшей тоді всю Європу; Іван Червоний (1353−1359) помер від невідомої причини, маючи всього 31 рік. Після Семена дітей не залишилося зовсім, а після Івана залишилося лише двоє синів. Сім'я московських князів, в такий спосіб, не умножалась, і московські удільні землі дробилися, а саме бував інших долях. Тому сила Московського князівства не ослабшала й московські князі одна одною отримували у Орді велике князювання і надійно тримали його з собою. Тільки по смерті Івана Червоного, коли у Москві не залишилося дорослих князів, ярлик на велике князювання віддали суздальським князям. Проте десятирічний московський князь Дмитро Іванович (1359−1389), спрямовуваний митрополитом Алексієм і боярами, почав боротьбу з суперниками, встиг залучити до свій бік хана і знову опанував великим князюванням володимирським. Суздальський князь Дмитро Костянтинович був великим князем лише двох лет.

Так почалося чудове князювання Дмитра Івановича. Перші його роки керівництво справами належало митрополиту Алексію і боярам; потім, коли Дмитро змужнів, він вів справи сам. В мені весь час однаково політика Москви при Дмитра відрізнялася енергією і смелостью.

По-перше, щодо великому княжении московський князь і рішуче став ж на таку думку, що великокняжий сан і Володимир становлять «вотчину», т. е. спадкову власність московських князів, й іншому належати що неспроможні. Так Дмитро говорив у договорі з тверським князем і такий самий писав свою неповторну духовну грамоті, у якій прямо заповідав велике князювання, вотчину свою, старшому своєму сыну.

По-друге, щодо інших князів Владимиро-Суздальской Русі, соціальній та відношенні Рязані і Новгорода Дмитро тримався владно і повелительно. Він втручався у справи інших князівств: затвердив свій вплив сім'ї суздальско-нижегородских князів, переміг рязанського князя Олега і після довгої боротьби привів у залежність з Москви Твер. Боротьба Твер’ю була особливо завзята і тривала. Тверській великий князь Михайло Олександрович звернувся по допомогу до литовським князям, які на той час мали вже великі сили. Литовський князь Ольгерд обложив саму Москву, хіба що обнесений нової кам’яною стіною, але взяти й її було і пішов у Литву. А московські війська потім взяли в облогу Твер. У 1375 р. між Твер’ю і Москва уклали, нарешті, світ, яким тверський князь визнавав себе «молодшим братом» московського князя і не цурався будь-яких домагань на Володимирське велике князювання. Але з Литвою залишилася в Москви ворожнеча і після світу з Твер’ю. Нарешті, щодо Новгорода Дмитро тримав себе владно; а коли, наприкінці його князювання, новгородці ослухалися його, він зробив Новгород війною, і упокорив його, обклавши новгородців «окуп» (контрибуцію) в 8000 рублів. Так виросло при Дмитра значення Москви у північної Русі: вона остаточно тріумфувала з усіх своїми суперниками і врагами.

По-третє, при Дмитра Русь вперше наважилася на відкриту боротьбу з татарами. Мрія про звільнення Русі від татарського ярма мешкала й раніше серед російських князів. У межах своїх заповітах і договорах вони нерідко висловлювали сподівання, що «Бог свободит від орди», що «Бог Орду перемінить». Семен Гордий у своїй душевній грамоті розраджував братів жити на світі по отцову заповіту, «ніж перестала пам’ять батьків i наша, щоб свіча не згасла». Під цією свічкою разумелась невтолима думка про народному звільнення. Але спочатку Орда залишалася сильної посухи й грізної, ярмо її як і тяжіло над Руссю. Боротьба татарами стала можлива й необхідні лише тоді, як у Орді почалася «замятня многа», інакше кажучи, тривале междоусобие. Там один хан вбивав іншого, володарі змінювалися із незвичною швидкістю, кров лилася постійно зростає і, нарешті, Орда розділилася надвоє і мучилася постійної ворожнечею. Можна було зменшити данина Орді й виконувати себе незалежнішими. Понад те: стала необхідність розпочати зброю проти окремих татарських ряжок. Під час міжусобиць з Орди вибігали північ вигнанці татарські і невдахи, що у Орді загрожувала загибель. Вони сбирались до великих військові загони під керівництвом своїх князьків й жило здирством росіян і мордовських поселень у сфері річок Оки і Сури. Вважаючи за простих розбійників, російські люди без стиснень ганяли їх і били. Князі рязанські, нижегородські і саме великий князь Дмитро посилали проти них свої раті. Опір Русі озлобляло татар і змушувала їх, своєю чергою, збирати проти Русі дедалі більші та великі сили. Вони зібралися під начальством царевича Арапши (Араб-шаха), завдали російським військам сильне поразка на р. Пьяне (приплив Сури), розорили Рязань і Нижній Новгород (1377). Натомість москвичі і нижегородцы розорили мордовські місця, у яких трималися татари, на р. Суре. Боротьба ставала відкритими і жорстокої. Тоді хто оволодів Ордою і далі проголосивши себе ханом князь Мамай пустив у Русь своє військо для покарання непокірних князів; Нижній Новгород спалили; постраждала Рязань; Але Дмитро Іванович московський не пустив татар до своєї землі і розбив в Рязанської області на р. Воже (1378).

Обидві боку розуміли, що потрібно нове зіткнення. Відбиваючи розбійницькі зграї, російські князі поступово втяглися до боротьби з ханськими військами, які підтримували розбійників; перемога з них давала російським мужність для подальшої боротьби. Відчувши непокора із боку Русі, Мамай мав чи відмовитися від зміни влади над Руссю, чи ж ітиме знову підкоряти Русь, що звів зброю проти. Два роки після битви на Воже Мамай зробив похід на Русь.

Розуміючи, що Русь надасть йому стійке опір, Мамай зібрав велику рать та, крім того, ввійшов у зносини з Литвою, яка, як знаємо, була тоді ворожа Москві. Литовський князь Ягайло обіцяв Мамаю з'єднатися з нею 1 вересня 1380 р. Дізнавшись про готуваннях Мамая, рязанський князь Олег також ввійшов у зносини з Мамаєм і Ягайлом, намагаючись уберегти свою українську землю від нового неминучого руйнування татарами. Не сховалися приготування татар до походу і зажадав від московського князя. Він зібрав навколо себе всіх своїх підручних князів (ростовських, ярославських, бєлозерських). Послав він також допомогою до іншим великим князям й у Новгород, але й від когось їх я не встиг отримати значних допоміжних військ та залишився при одних своїх силах. Сили ці, щоправда, були великі, і сучасники дивувалися як кількості, і якості московської раті. По звісткам про рух Мамая князь Дмитро виступив у похід у серпні 1380 р. Перед виправою був його в преподобного Сергія у його монастирі і коли одержав його благословення на лайка. Знаменитий ігумен дав великому князю з братії свого монастиря двох богатирів під назвою Пересвітла і Ослебя, як видимий знак свого співчуття до подвигу князя Дмитра. Спочатку московське військо рушила на Коломну, до кордонів Рязані, оскільки думали, що Мамай почне робити Москву через Рязань. Коли ж дізналися, що татари йдуть на Захід, щоб з'єднатися з Литвою, то великий князь вирушив також захід, до Серпухову, і він вирішив не чекати Мамая у своїх межах, а йти щодо нього назустріч в «дике полі» і зустріти його раніше, що вона встигне там зійдеться з литовської раттю. Не дати з'єднатися ворогів і бити їх порізно — звичайнісінький військовий правило. Дмитро переправився через Оку на південь, пішов до верхів'їв Дону, перейшов і Дон, і Куликовому полі, при гирло річки Непрядвы (що у Дон справа) зустрів Мамаеву рать.

Литовський князь я не встиг з'єднатися з нею і був, як кажуть тоді, всього на день шляху від місця зустрічі росіян і татар. Боючись поганого результату майбутньої битви, великий князь поставив в потайливому місці, в діброві у Дону, особливий засадний полк під начальством свого двоюрідного брата князю Володимиру Андрійовича, й боярина Боброка, волинця родом. Побоювання Дмитра справдилися; в найжорсткішої січі татари перемогли і потіснили російських; впала багато князів і бояр: сам великий князь пропав безвісно; збитий з ніг, він непритомний лежав під деревом. У критичну хвилину засадний полк вдарив на татар, зім'яв їх і погнав. Не що очікували удару татари кинули свій табір, і бігли незважаючи. Сам Мамай втік із бойовища з малої почтом. Росіяни переслідували татар кілька десятків верст і забрали багату добычу.

Повернення великого князя у Москві було урочисто, а й сумно. Велика була перемога, але великі й втрати. Коли, два роки (1382), новий ординський хан, свергший Мамая, Тохтамиш раптово прийшов із військом на Русь, у великого князя був під руками досить людей, щоб зустріти ворога, і не зміг їх скоро зібрати. Татари підійшли до Москви, а Дмитро пішов на заслужений північ. Москва було взято татарами, пограбована і спалена; розорені були інші міста. Татари пішли з великою здобиччю і з полоном, а Дмитро мав визнати себе знову данником татар і дати хану заручником тато свого сина Василя. Отже, ярмо був повалений, а північна Русь була знесилена безуспішною боротьбою за освобождение.

Проте Куликовська битва мала величезне значення для північної Русі й у Москви. Сучасники вважали її найбільшим подією, переможця татар, великому князю Дмитру, дали почесне прізвисько «Донського» на перемогу на Дону. Військове значення Куликовської перемоги полягала у тому, що вона знищила старе переконання в непереможності Орди і вказала, що Русь зміцніла для боротьби за незалежність. Набіг Тохтамиша не зменшив цього значення Мамаєва побоїща: татари перемогли в 1382 р. лише оскільки прийшли «изгоном», раптово й крадькома, а Москва їх прогледіла і вбереглася. Усі розуміли, що тепер Русь не піддасться, як раніше, навалам Орди І що татарам можна діяти проти Русі лише нечаянными набігами. Політичне і національне значення Куликовської битви полягала у тому, що він дав поштовх рішучого народному об'єднанню під владою одного государя, московського князя. З погляду тодішніх російських людей, події 1380 р. мали такий сенс: Мамаєва навали з острахом чекала вся північна Русь. Рязанський князь, боючись за себе, «змінив», зайшовши у покірне угоди з ворогом. Інші великі князі (суздальско-нижегородские, тверський) причаїлися, чекаючи подій. Великий Новгород не поспішав зі своїми допомогою. Один московський князь, зібравши свої сили, зважився дати відсічі Мамаю до того ж не так на своєму межі, а дикому полі, де зараз його затулив собою чимало свій доля, а всю Русь. Прийнявши він татарський тиск, Дмитро з’явився добрим страждальцем за землю Російську; а вклавши цей тиск, він виявив таку міць, яка мала його природно може вирішити все народу, понад усе князів. До нього, як до свого єдиному государеві, потягнувся весь народ. Москва стала очевидним всім центром народного об'єднання, і московським князям залишалося тільки користуватися плодами політики Донського й остаточно складати за одну ціле що у їх руки

Показати Згорнути
Заповнити форму поточною роботою