Невольник честі (про графі Михайла Воронцове)

Тип работы:
Реферат
Предмет:
История


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Невольник честі (про графі Михайла Воронцове)

Людмила Третьякова

В ХІХ столітті епіграми писали усім: друг на друга, на царів, балерин і архімандритів. Але з якоїсь іронією долі хльосткий пушкінське чотиривірш — сам Олександре Сергійовичу згодом не радий був, що написав його, — зіграло злий жарт з людиною, який найменше був цього гідний.

Весной 1801 року російський посол в Англії граф Семен Романович Воронцов відправляв сина Михайла там, якої той не пам’ятав. Він мав трохи більше року, коли отец-дипломат, отримавши нове призначення, відвіз сім'ю з Петербурга.

… Дев’ятнадцять років тому вони, 19 травня 1782 року, граф взяв на руки первістка. За рік у Воронцових народилася донька Катерина, а кілька місяців граф овдовів — його молода дружина Катерина Олексіївна померла від скоротечних сухот. І на Лондон Воронцов прибув із двома малими дітьми. Граф Семен Романович большє нє одружився, присвятивши все своє життя Михайлу і Кате.

С дитинства Семен Романович вселяв синові: кожна людина належить колись всього Батьківщині, його найперший борг — любити землю своїх і доблесно служити їй. А можливо це лише компанії з рішучим поняттям про віру, честі й за наявності ґрунтовнішого освіти…

Граф Воронцов не була чужий педагогіці й раніше: свого часу він навіть становив програми російської молоді з військового і дипломатичному освіті. Спонукало його за це державне діло то переконання, що засилля неуків і серед іноземців на високих посадах дуже шкодить державі. Ідеї Воронцова підтримки, щоправда, не зустріли, зате сина міг дати раду полностью…

Семен Романович сам підбирав йому вчителів, сам становив програми з різним предметів, сам з нею займався. Ця продуману систему освіти разом із блискучими здібностями Михайла дозволили йому розраховувати на той багаж знань, яким він згодом вражати сучасників протягом усього жизни.

Воронцов поставив собі за мету виростити з сина росіянина і не інакше. Проживши півжиття по закордонах і володіючи всіма зовнішніми ознаками англомана, Воронцов любив повторювати: «Я росіянин і лише російський». Цю позицію визначила усе й щодо його сина. Крім вітчизняної відчуття історії і літератури, які, на думку батька, повинні були допомогти синові у головному — стати російським за духом, Михайло чудово знав французький і англійська, опанував латиною і грецькою. У його щоденному розкладі значилися математика, природні науки, малювання, архітектура, музика, військову справу.

Отец вважав за необхідне дати синові до рук і ремесло. Сокира, пила і рубанок стали Михайлові як знайомими предметами: до столярному справі майбутній Ясновельможний князь так приохотився, що віддавав їй усе вільні годинник остаточно життя. Так виховував дітей одне із найбагатших вельмож России.

И ось Михайлу дев’ятнадцять. Проводжаючи його б служити у Росію, батько надає йому повну свободу: нехай вибере собі справу до душі. З Лондона до Санкт-Петербурга син російського посла прибув повній самотності: без слуг і компаньйонів, ніж дуже здивував воронцовскую рідню. Понад те, Михайло відмовився від привілеї, яка покладалася має звання камергера, присвоєне йому, ще що він жив у Лондоні. Ця привілей давала право молодій людині, котрий вирішив присвятити себе армії, відразу ж потрапити мати звання генерал-майора. Воронцов ж попросив надати можливість розпочати службу з нижчих чинів і він зарахований поручиком лейб-гвардії в Преображенський полк. Оскільки столична життя молодого Воронцова не задовольняла, то 1803 року він пішов вольноопределяющимся туди, де йшла війна, — на Закавказзі. Суворі умови переносилися їм стоически.

Так починалася п’ятнадцятирічна, практично безперервна військова епопея Воронцова. Усі підвищення у званні й нагороди діставалися то пороховому диму боїв. Вітчизняну війну 1812 року Михайло зустрів у чині генерал-майора, командиром зведеної гренадерської дивізії.

Генерал-якобинец

В Бородінській битві 26 серпня Воронцов відносини із своїми гренадерами прийняв не перший і наймогутніший удар противника на Семеновских флешах. Наполеон саме тут планував прорвати оборону російської армії. Проти 8 тисяч російських при 50 гарматах кинули 43 тисячі добірних французьких військ, чиї безперервні атаки підтримувалися вогнем двохсот гармат. Всі учасники бородінського бою одностайно визнавали: Семеновские флеші були пеклом. Надзвичайно жорстока сутичка тривала 3 години — гренадери не відступили, хоча несли величезних втрат. Коли згодом хтось проронив, що дивізія Воронцова «зник з обличчя поля», присутній у своїй Михайло Семенович гірко поправив: «Вона зникла на поле».

Сам Воронцов був поранений. Його перев’язали безпосередньо в полі, і до воза, одне колесо якого було збито ядром, вивезли з-під куль плодів та овочів. Коли графа привезли додому у Москві, все вільні будівлі було заповнено пораненими, часто позбавленими який би не пішли допомоги. На підводи ж із воронцовською садиби вантажили для отвоза у віддалені села панське добро: картини, бронзу, ящики з порцеляною і книжками, меблі. Воронцов наказав повернути всі у будинок, а обоз використовуватиме перевезення поранених в Андріївське, його маєток під Володимиром. Поранених підбирали у всій Володимирській дорозі. У Андріївському влаштували госпіталь, де до одужання на повному забезпеченні графа лікувалося до 50 офіцерських чинів і більше 300 людина рядовых.

После одужання кожний пересічний забезпечувався білизною, тулупом і десяти рублями. Потім групами вони переправлялися Воронцовим до армії. Сам він прибув туди, ще накульгуючи, пересуваючись з тростинкою. Тим часом російська армія невблаганно рухалася в західний бік. У в битві під Краоном, вже поблизу Парижа, генерал-лейтенант Воронцов самостійно діяв проти військ, керованих особисто Наполеоном. Їм використовувалися все елементи російської тактики ведення бою, розвинені і затверджені А. В. Суворовим: стрімка штикова атака піхоти вглиб колон противника з допомогою артилерії, умілий введення на дію резервів І що особливо важливо, допустимість в бою приватної ініціативи, з вимог моменту. Проти цього мужньо що французи, і з дворазовим численным перевагою, були бессильны.

«Таковые подвиги у вигляді всіх, покривши піхоту нашу славою і усунувши ворога, засвідчують, що нічого немає нам неможливого», — писав наказі після бою Воронцов, зазначаючи заслуги всіх: рядових громадян і генералів. Однак й ті, та інші навіч були величезного особистого мужності свого командира: незважаючи на незагоєну рану, Воронцов постійно був у бою, брав він команду над частинами, начальники яких впали. Недарма військовий історик М. Богдановский в своєму дослідженні, присвяченому цю з останніх кровопролитних битв з Наполеоном, окремо відзначав Михайла Семеновича: «Військове терені графа Воронцова освітилося щодня Краонского бою блиском слави, високою скромністю, обычною супутницею істинного гідності».

В березня 1814 року російські війська увійшли до Париж. На довгі чотири роки, дуже непростих для які з боями через Європу полків, Воронцов став командиром російського окупаційного корпусу. Йому обрушилося скопище проблем. Найбільш насущні - як зберегти боєздатність смертельно втомленої армії й забезпечити безконфліктне співіснування перемігших військ та мирного населення. Найбільш приземленно-бытовые: як забезпечити стерпне матеріальне існування тих солдатів, що загинули жертвою чарівних парижанок, — в деяких були дружини, і до того ж очікувалося поповнення у сімействі. Отож, нині від Воронцова була потрібна не бойового досвіду, а скоріш толерантність, увагу до людей, дипломатичність і адміністративний навик. Але хоч скільки було турбот, усі вони очікували Воронцова.

В корпусі запроваджено певний правила, складений його командувачем. У тому основі лежало неухильне вимогу до офіцерам всіх рангів вилучити з звернення солдатами дії, принижують людську гідність, інакше кажучи, вперше у російської армії Воронцов своєї волею заборонив тілесні покарання. Будь-які конфлікти і порушення статутний дисципліни мали розбиратися і піддаватися покаранню лише з закону, без «мерзенного звичаю» застосування палиць і рукоприкладства.

Прогрессивно мислячі офіцери вітали нововведення, впроваджуються Воронцовим в корпусі, вважаючи їх прообразом реформування всієї армії, інші передбачали можливі ускладнення з петербурзьким начальством. Але Воронцов завзято стояв на своем.

Помимо іншого, переважають у всіх підрозділах корпусу за наказом командуючого були організовані школи для солдатів та молодшого офіцерського складу. Вчителями ставали старші офіцери і священики. Воронцов особисто становив навчальні програми залежно від ситуацій: ніхто його підлеглих навчався азбуці, хтось освоював правила листи і счета.

А ще Воронцов налагодив регулярність надсилання до військ кореспонденції із Росії, бажаючи, щоб люди прийшли на роки відірвані рідного вогнища, не втрачали зв’язки й з Родиной.

Случилось отже російському окупаційного корпусу уряд виділив гроші протягом двох року служби. Герої згадали про кохання, жінках і інші радощі життя. У що це вже, достеменно знав одна людина — Воронцов. Перед відправкою корпусу з Росією він велів зібрати інформацію про всіх боргах, зроблених цей час корпусными офіцерами. Разом вийшло півтора мільйона ассигнациями.

Полагая, переможці мають залишити Париж належним чином, Воронцов заплатив цей борг, продавши маєток Кругле, отримане йому у спадок від тітки, відомої Катерини Романівни Дашковой.

Корпус виступив Схід, а Петербурзі вже активно мусувалися чутки, що лібералізм Воронцова потурає якобинскому духу, а дисципліна та військова виучка солдатів залишають бажати кращого. Зробивши огляд російським військам у Німеччині, Олек-сандр І висловив невдоволення їх недостатньо швидким, на його думку, кроком. Відповідь Воронцова передавався із різних вуст у вуста і став відомий усім: «Ваша Величність, цим кроком домовилися до Парижа». Повернувшись у Росію і відчувши явну недоброзичливість себе, Воронцов подав рапорт про відставку. Олександр I відмовився її прийняти. Хай там як, а без Воронцових було обійтися…

Губернатор Юга

…В лютому 1819 року 37-річний генерал подався до батькові до Лондона, щоб спитати дозволу одружуватися. Його нареченій, графині Єлизаветі Ксаверьевне Браницької, йшов вже 27-ї рік, коли під час своєї подорожі зарубіжних країн вона зустріла Михайла Воронцова, який відразу саму зробив їй пропозицію. Еліза, як звали Браницкую у світі, полька по батькові, російська по матері, рідня Потьомкіну, мала величезним станом і тих неймовірно чарівним чарівністю, яке змушувало всіх вбачати у реформі ній красавицу.

Чета Воронцових повернулося у Петербург, але ж надто ненадовго. Михайло Семенович не затримувався в жодній з найбільших російських столиць — служив, куди цар пошле. Призначенням на південь Росії, цьому в 1823 року, він залишався дуже задоволений. Край, куди в центру все не доходили руки, являв з себе осередок всіх можливих проблем: національних, економічних, культурних, військових й дуже далі. Для людини ініціативного це величезне напівсонне простір з рідкісними вкрапленнями цивілізації було справжньої знахідкою, тим більше царем йому було дано необмежені полномочия.

Вновь прибулий генерал-губернатор почав із бездоріжжя, невикорінній російської напасті. Через трохи більше 10 років, проїхавши від Сімферополя до Севастополя, А. В. Жуковський записав у щоденнику: «Дивовижна дорога — пам’ятник Воронцову». Потім було перше Півдні Росії Чорноморське комерційне російське пароходство.

Сегодня здається, що виноградники на відрогах кримських гір сягнули нас хіба що зі часів античності. Тим часом граф Воронцов, оцінивши всі переваги тутешнього клімату, сприяв зародженню та розвитку кримського виноградарства. Він виписав саджанці всіх сортів винограду із Франції, Німеччини, Іспанії і, запросивши іноземних фахівців, поставив їх завдання — виявити ті, які краще приживуться і діти зможуть давати необхідні врожаї. Копітка селекційна роботу вели не рік і два — винороби чимало знали, як кам’яниста тутешня грунт і як страждають від безводицы. Але Воронцов з неколебимым завзятістю продовжував задумане. Передусім він засадив виноградниками власні ділянки землі, які набував у Криму. Сам той факт, що славнозвісний двірський комплекс в Алупці був у чому побудований за власний кошт, виручені Воронцовим від продажу власного вина, промовисто свідчить про надзвичайної комерційної хватці Михайла Семеновича.

Помимо виноробства Воронцов, уважно придивляючись до тих занять, які були освоєно населенням, з усіх сил намагався розвивати й удосконалювати вже існуючі місцеві традиції. З Іспанії і Саксонії виписали елітні породи овець й влаштовані невеликі підприємства з переробки вовни. Це, крім зайнятість населення, давало гроші й людей і краю. Не покладаючись на субсидії з центру, Воронцов вирішив поставити життя краї на принципи самоокупності. Звідси не раніше в масштабах перетворювальна діяльність Воронцова: тютюнові плантації, розплідники, установа Одеського сільськогосподарського товариства за досвідом, купівля по закордонах нових по доти сільськогосподарських знарядь, досвідчені ферми, ботанічний сад, виставки худоби і плодовоовощных культур.

Все це, крім пожвавлення життя жінок у самої Новоросії, змінило ставлення до неї як до дикого і чи не обтяжному для державної скарбниці від краю. Досить сказати, що результатом перших років господарювання Воронцова стало збільшення ціни на всі землю тридцяти копійок за десятину до десяти карбованців і більш.

Население Новоросії рік у рік зростало. Дуже багато було зроблено Воронцовим для просвітництва і науково-культурного підйому у цих місцях. Через п’ять років після прибуття відкрилося училище східних мов, в 1834 року у Херсоні з’явилося училище торгового мореплавання на підготовку шкіперів, штурманів і суднобудівників. До Воронцова у краї було лише 4 гімназії. З прозорливістю розумного політика російський генерал-губернатор відкриває цілу мережу училищ саме у недавно приєднаних до Росії бессарабських землях: Кишиневі, Ізмаїлі, Кілії, Бендерах, Бєльцях. При сімферопольській гімназії починає діяти татарське відділення, Одеси — єврейське училище. Для виховання й життєздатного утворення дітей небагатих дворян і помилки вищого купецтва в 1833 року отримали Височайше бажання для відкриття інституту для дівчат у Керчи.

Свой посильний внесок у починання графа вносила і його дружина. Під патронажем Єлизавети Ксаверьевны Одеси створили Будинок піклування для сиріт і училище для глухонімих дівчаток.

Вся практична діяльність Воронцова, його турбота про майбутньому краю поєднувалися у ньому з особистим інтересом для її історичного минулого. Адже легендарна Таврида всотала у собі майже історію людства. Генерал-губернатор регулярно організує експедиції вивчення Новоросії, описи збережених пам’яток старовини, раскопок.

В 1839 року у Одесі Воронцовим було засновано Суспільство історії і давнини, яке розташувалося у його будинку. Особистим внеском графа в почало поповнюватися сховище старожитностей при Товаристві стала колекція ваз і судин з Помпеи.

В результаті гарячої зацікавленості Воронцова, на думку фахівців, «весь Новоросійський край, Криму та почасти Бессарабія в століття, а важкодоступний Кавказ у років досліджувалося, описані, ілюстровано набагато точніше й докладніше багатьох внутрішніх складових частин пространнейшей России».

Все, що стосувалося дослідницької діяльності, робилося фундаментально: безліч книжок, що з подорожами, описами флори і фауни, з археологічними і етнографічними знахідками, видавалися, як свідчили котрі знали Воронцова люди, «при безвідмовному сприянні освіченого правителя».

Секрет надзвичайно результативну діяльність Воронцова полягав у його державному складі потужні мізки і незвичайній освіченості. Він бездоганно володів тим, що ми сьогодні називаємо умінням «зібрати команду». Знавці, ентузіасти, умільці в жадобі привернути увагу до своїм ідеям увагу високого особи, не оббивали графського порога. «Вона сама їх відшукував, — згадував один свідок „новоросійського буму“, -знайомився, наближав й у разі можливості запрошував спільну службу Батьківщині». Сто років тому це слово мало конкретний, возвеличуючий душу сенс, подвигавший людей багато речей…

На схилі літ Воронцов, диктовавший свої записки французькою, віднесе свій сімейний союз до розряду щасливих. Певне, він мав рацію, щоб уникнути говорити про подробиці далеко ще не безхмарного, особливо спочатку, шлюбу у 36 років. Ліза, як кликав дружину Воронцов, неодноразово відчувала терпіння чоловіка. «З уродженим польським легковажністю, відтак кокетством хотіла вона подобатися, — писав Ф. Ф. Вигель, — і його кращі від неї у цьому не встигав». Нині ж зробимо короткий екскурс у далеке 1823 год.

…Инициатива перекладу Пушкіна з Кишинева до Одеси до хіба що призначеному генерал-губернатору Новоросійського краю належала друзям Олександра Сергійовича — В’яземському і Тургенєву. Вони знали, чого домагалися для опального поета, упевнені у цьому, що він не обійдений турботою і вниманием.

Поначалу і було. За першої зустрічі з поетом наприкінці Воронцов прийняв поета «дуже ласкаво». Та на початку вересня з Білої церкви повернулася дружина. Єлизавета Ксаверівна панувала останні місяці вагітності. Не найкращий, звісно, момент для знайомства, і навіть оте перше зустріч із ній минула Пушкіна безслідно. Під розчерком пера поета її образ, хоч і епізодично, але виникає з полів рукописів. Щоправда, потім якось… зникає, тоді ж у серце поета панувала красуня Амалія Ризнич.

Заметим, Воронцов з повним доброзичливістю відкрив Пушкіну двері свого будинку. Поет щодня тут буває обідає, користується книжками графській бібліотеки. Безперечно, Воронцов усвідомлював — проти нього не дрібний канцелярист, ще й на поганому рахунку в уряду, а входить у славу великий поэт.

Но проходить місяць за місяцем. Пушкін тут, на балах, маскарадах бачить недавно родившую Воронцову — жваву, ошатний. Він полонений. Він влюблен.

Истинное ставлення Єлизавети Ксаверьевны до Пушкіну, певне, назавжди залишиться таємницею. В одному сумніватися годі й говорити: їй, як, було «славно мати у ніг своїх знаменитого поэта».

Ну що ж всесильний губернатор? Він хоча й звик до того що, що його половина вічно оточена шанувальниками, але палкість поета, певне, переходила відомі кордону. І, як писали свідки, «не міг графу не помітити його почуттів». Більше роздратування Воронцова посилював і те що, що Пушкіна начебто й не хвилювало, що з приводу них думає сам губернатор. Звернімося до свідоцтву очевидця тих подій, Ф. Ф. Вигеля: «Пушкін оселився в вітальні дружини його й завжди зустрічав його сухими поклонами, куди, втім, той будь-коли отвечал».

Имел чи Воронцов право як чоловік, сім'янин дратуватися і винних шукати способи припинити залицяння занадто осмелевшего поклонника?

«Он не унизился до ревнощів, але здавалося, що засланець канцелярський чиновник дерзає піднімати очі на, що носить його ім'я», — писав Ф. Ф. Вигель. І все-таки, певне, саме ревнощі змусила Воронцова відправити Пушкіна разом із іншими дрібними чиновниками в так оскорбившую поета експедицію по винищенню сарани. Те, як важко Воронцов переживав невірність дружини, знаємо знов-таки із перших рук. Коли Вигель, як і Пушкін, який був при генерал-губернаторові, спробував заступитися за поета, той відповів йому: «Люб'язний Ф.Ф., коли ви хочете, аби ми залишилися у приязних відносинах, не згадуйте мені ніколи звідси мерзотнику». Сказано більш як резко!

Вернувшийся «з сарани» роздратований поет написав прохання про відставку, сподіваючись, що, отримавши її, продовжуватиме жити разом із улюбленим жінкою. Його роман в разгаре.

Хотя у своїй від їхньої домівки Пушкіну хто б відмовляв і як раніше обідав у Воронцових, досада поета на генерал-губернатора через злощасною сарани не вщухало. Ось тоді й з’явилася та знаменита епіграма: «Полу-милорд, полу-купец… «

Супругам вона, звісно, відомою. Єлизавета Ксаверіївна — слід віддати їй належне — була неприємно вражена як його злістю, і несправедливістю. І від цього моменту її почуття до Пушкіну, викликані його невтримної пристрастю, стали бліднути. Тим більше що прохання про відставку приносила не ті результати, на які розраховував Пушкін. Він мав наказано залишити Одесу і вирушити на проживання Псковську губернию.

Роман з Воронцової подвиг Пушкіна створення низки поетичних шедеврів. Єлизаветі Ксаверьевне вони принесли не вщухає інтерес кількох поколінь людей, бачили у ній Музу генія, майже божество. А самому Воронцову, надовго, певне, обретшему сумнівну славу цькувача найбільшого поета, у квітні 1825 року чарівна Еліза народила дівчинку, справжнім батьком якого був… Пушкин.

«Это гіпотеза, — писала один із найбільш впливових дослідників творчості Пушкіна Тетяна Цявловская, — але гіпотеза міцніє, коли її підтримують факти інший категории».

К цих фактів, зокрема, належить свідчення правнучки Пушкіна — Наталі Сергіївни Шепелевой, котра стверджувала, що звістку, що в Олександра Сергійовича був дитина від Воронцової, залежить від Наталі Миколаївни, якої у цьому зізнався сам поэт.

Младшая дочка Воронцових зовні різко відрізнялася від інших членів сім'ї. «Серед блондинов-родителей та інших дітей — єдина була темноволоса», — читаємо у Цявловской. Свідченням цього є може бути портрет юної графині, благополучно до-шедший донині. Невідомий художник зобразив Сонечку в пору пленительно розцвітає жіночності, повну чистоти і порядку невідання. Непряме підтвердження того, що кругловида з пухлими губами дівчинка — дочка поета, знаходили у тому, що у «Мемуарах кн. М. С. Воронцова за 1819 — 1833 роки» Михайлом Семеновичем згадані усі його діти, крім Софії. Надалі, щоправда, шукати був і натяку на відсутність батьківського почуття графа до молодшої дочки.

Последнее назначение

Санкт-Петербург, 24 січня 1845 года.

«Любезный Олексій Петрович! Ти, вірно, здивувався, коли я довідався про призначення моєму на Кавказ. Я також здивувався, що мені запропоновано було це, і не боячись нього прийняв: бо мені вже 63 рік…» Так писав Воронцов бойовому другу — генералу Єрмолову, перш ніж вирушити до нового місця призначення. Спокою не передбачалося. Дороги та залізниці: військові, гірські, степові - і вони стали його життєвої географією. Але був якесь особливе зміст у тому, що тепер, цілком сивий, з недавно привласненим титулом Ясновельможного князя, знову вирушав ті краю, куди кинувся під кулі двадцятирічним поручиком.

Николай I призначив її намісником Кавказу та головнокомандувачем кавказькими військами, залишивши його і новоросійське генерал-губернаторство.

Следующие шість років життя, практично аж до смерті, Воронцов — у військових походах й у працях у зміцненні російських фортець і боєготовності армії, а водночас в небезуспішних спробах побудувати мирне життя для мирного населення. Почерк його подвижницькою діяльності впізнається відразу — щойно приїхав, його резиденція у Тифлисі вкрай проста і невибаглива, але де вже належить початок міської нумізматичної колекції, в 1850 року утворюється Закавказское суспільство сільського господарства. Перше сходження Арарат також було організовано Воронцовим. І, звісно, знову клопоти з відкриття шкіл — в Тифлісі, Кутаїсі, Єревані, Ставрополі з подальшим об'єднанням до системи окремого Кавказького навчального округу. На думку Воронцова, російське присутність на Кавказі як на повинен придушувати самобутність які населяють його народів, він зобов’язане рахуватися як пристосовуватися до історично сформованим традиціям краю, потребам, характеру жителів. Саме у перші роки своєї перебування на Кавказі Воронцов дає «добро» на установа мусульманського училища. Шлях до світу на Кавказі вона бачила насамперед в віротерпимість і писав Миколі I: «Те, як мусульмани мислять і сягають до нас, залежить від наше ставлення до вірі…» У «замирення» краю та допомогою лише військової сили не верил.

Именно у військовій політиці російського уряду Кавказі Воронцов бачив чималі прорахунки. За його листуванні з Ермоловым, стільки років усмирявшим войовничих горців, видно, що бойові друзі хто визнає: уряд, захопившись справами європейськими, мало звертало увагу до Кавказ. Звідси застарілі проблеми, породжені негнучкою політикою, і до того ж зневагою до думки людей, котрі знали цей край та її законы.

Елизавета Ксаверівна невідлучно перебувала при чоловіка переважають у всіх місцях служби, інколи ж навіть супроводжувала їх у інспекційних поїздках. З помітним задоволенням повідомляв Воронцов Єрмолову влітку 1849 року: «У Дагестані вона мала задоволення йти два і три роки разу з пехотою на військовому становищі, але, до великого його зменшення, противник не показувався. Ми з нею на славнозвісному Гилеринском спуску, звідки видно майже весь Дагестан і, за загальним тут переказам, ти плюнув цей жахливий і проклятий край і додав, що цей годі кровинки одного солдата; шкода, що деякі начальники мали цілком противні думки». У цій письма видно, що з роками дружини зблизилися. Молоді пристрасті вщухли, стали спогадом. Можливо, зближення справа зрушила ще й з причини їх сумної батьківської долі: з шістьох дітей Воронцових четверо померли дуже рано. Однак й ті двоє, ставши дорослими, давали батькові матері їжу для невідь що радісних размышлений.

Дочь Софія, вийшовши заміж, сімейного щастя знайшла — дружини, які мають дітей, жили порізно. Син Семен, про якого казали, що «він ніякими талантами не вирізнявся і не нагадував свого батька», теж був бездітний. І згодом з його смертю рід Воронцових угас.

Накануне свого 70-річчя Михайло Семенович попросив про відставку. Прохання його була задоволена. Почувався він дуже кепсько, хоча старанно це приховував. «Без справи» він проводив менше року. За спиною залишилося п’ять десятиліть служби Росії не було за страх, а й за совість. У вищому військовому званні Росії - фельдмаршальском — Михайло Семенович Воронцов помер 6 листопада 1856 года.

P. S. За заслуги перед Батьківщиною Ясновельможному князю М. С. Воронцову було встановлено два пам’ятника — у Тифлисі й Одесі, куди на урочисту церемонію відкриття в 1856 року прибутків і німці, і болгари, й Росії представники татарського населення, духовенство християнських і нехристиянських конфессий.

Портрет Воронцова розташований у ряду знаменитої «Військової галереї» Зимового палацу, присвяченій героям війни 1812 року. Бронзову постать фельдмаршала можна бачити серед видатних діячів, вміщених на пам’ятнику «Тисячоліття Росії» в Новгороді. Звати його значиться й на мармурових дошках Георгієвського залу Московського Кремля в священному списку вірних синів Батьківщини. І це могила Михайла Семеновича Воронцова висадили в повітря разом із Одеським кафедральним собором у перші роки радянської власти…

Список литературы

Для підготовки даної праці були використані матеріали із сайту internet

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой