Английский абсолютизм за першого Стюартах

Тип работы:
Реферат
Предмет:
История


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Английский абсолютизм за першого Стюартах

Проблема абсолютизму перших Стюартів приваблює у останнім часом пильна увага історіографії. І це не дивно: у ній міститься «таємниця» перетворення часу правління Якова I та її наступника Карла I в пролог революції. Разом про те на розкриття цієї проблеми не потрібно, як Д. Илтон, «читати історію революції тому», навпаки, історію правління цих монархів слід «читати вперед». Продуктивність такого читання вимагає, проте, дотримання дві умови: 1) вміння за извивами політики подвір'я і парламенту бачити зіткнення інтересів великих громадських груп, і 2) вміння під час аналізу подій «поточного справжнього» не втрачати не врахували зчеплення часів — минулого й майбутнього. Новітня англомовна історіографія у висвітленні даної цієї проблеми надмірно багато уваги приділяє чиннику, явно другорядному, підкреслюючи «специфічних рис» характеру перших Стюартів, але не зважаючи на, що криза системи абсолютизму давав себе знати вже у останні роки правління «великої королеви» Єлизавети I Тюдор. Король Шотландії Яків V обійняв англійський престол в 1603 р. під назвою Якова I. Він непогано засвоїв абстрактну теорію абсолютної монархії, та заодно виявився абсолютно нездатним зрозуміти специфіку історичних умов Англії, в яких потрібно було цю теорію реалізувати, — така поверхню речей.

Однако за більш глибокому аналізі виявляється, що вражаюча «негнучкість» Якова I, як і його наступника Карла I, була тільки і й не так суб'єктивного, скільки об'єктивного властивості. У насправді, англійський абсолютизм, обійнявши спадну фазу кризи та спаду, неминуче все тісніше «прив'язував» своє внутрішнє і зовнішній політиці до інтересів дуже вузького прошарку придворної і лише частково провінційної знаті, складав у нових умовах її основну соціальну опору. Такий крен у політиці абсолютизму — прямий результат загострення у суспільстві на той час соціальних протиріч. Річ у тім, що. нові «середні класи» — грошові ділки, предприимчивое купецтво у містах та обуржуазнені джентрі у селі на той час настільки матеріально зміцніли котрі об'єктивно й зросли свідомості своєї юридичної чинності і специфіки власних інтересів суб'єктивно, що далі колишньої (тюдоровской) політики «покровительства» стосовно ним зробилося їм чинником сковывающим й більше гнітючим, а Стюартів — політично неможливим, бо до абсолютизму було б рівносильне відмові власної, т. е. феодальної, природи. Другим що діяли тому самому напрямі чинником було різке звуження соціальної бази абсолютизму серед самого дворянства, оскільки «нове дворянство» все рішучіше стулялося політично на позицію буржуазії. Через війну різко звузився для перших Стюартів діапазон можливостей лавірувати між суперечливими інтересами дворянства і буржуазії, зіштовхуючи їх між собою, чергуючи «поступки» і «прояви твердості» у цілому залишаючись «над битвою». Інакше кажучи, особливо які впадають правді в очі факти «політичної сліпоти», «негнучкості», «короткозорості» та інші суб'єктивних чорт, характеризуючих правління перших Стюартів, дивовижно збіглися зі зникненням об'єктивних умов, які підтримати країни політичний клімат, властивий епосі Тюдорів. Тим самим було те, що легко вдавалося Тюдорам, останнім Стюартам вже доводилося домагатися важко, і переважно у порушення неписаною конституції.

Наконец, вестмінстер — сословно-представительный орган власницьких класів країни у своїх стосунки з двором перших Стюартів, у своїй «політичному поведінці» відбив нове співвідношення наснаги в реалізації обсязі й структурі - власності окремих класів, які у палаті лордів, з одного боку, й у палаті громад — з іншого. Зрушення балансу власності на користь нових середніх класів було не позначитися у вигляді дедалі більше наполегливих домагань останніх на голос у визначенні внутрішньої і до зовнішньої політики двору. Вочевидь, що ступінь «норовливості» парламенту, точніше, палати громад лежить у прямого зв’язку з різким звуженням спектра громадських інтересів, які у політиці перших Стюартів. Як зазначалося, перші ознаки зреющей у парламенті опозиції короні з’явилися ще останніми роками правління Єлизавети I. На повен голос ця опозиція заявили про вже у першому парламенті її наступника — Якова I (1604 р.), де предметом обговорення виявилася стрижнева проблема конституції - про кордони прерогативи, т. е. виняткових прав корони, і привілеї парламенту (на противагу абсолютистським домаганням Якова I, розвиненим у його трактаті «Істинний закон вільних монархій»). Яків І був схильний розглядати парламент лише як підсобний інститут, що виник і функціонуючий з милості короля, який володіє абсолютною владою божественного походження.

Ответом для цієї претензії стала «Апологія палати громад» — документ, складений палатою громад до «відома» короля-чужестранца, дуже недвозначно стверджував, що король Англії не є ні абсолютним, ні незалежною від парламенту глава держави, конституційний лад якого грунтується на визнання парламенту верховним органом країни на чолі з королем, і аж ніяк одного короля, чинного незалежно від парламенту. Рішуче відкидаючи сам принцип божественності королівської влади, палата громад підкреслювала, влада смертного короля не є ні божественної, ні одноосібної. Нарешті, на противагу схильності Якова I розглядати правничий та вільності громад, олицетворяемые привілеями парламенту, у ролі «дарованої» і «тимчасової поступки» із боку короля, обмежила цих прав терміном засідань кожного даного парламенту, «Апологія», навпаки, розглядала в ролі справжнього, першого свого права, підтвердженого «Великої хартією вільностей» та інші статутами королівства. Як показало все наступне історія парламентів передреволюційної епохи, розпочатий 1604 р. у першому парламенті Якова I суперечка про обсяг повноважень короля, допомогою з володіння англійської короною, був у своїй основі суперечкою про кордони прав короля на майно підданих. У цьому спорі відбивалося прагнення «нових середніх класів» захистити свою наполнившуюся буржуазним змістом власність від фіскального її розграбування у вигляді королівських довільних, т. е. зібраних без дозволу парламенту, поборів.

Экономическая програма зазначених класів, сформульована упорядниками «Апології палати громад», то, можливо коротенько охарактеризована так: вільне, необмежене звернення власності підданих, обгородженої привілеями парламенту від фіскальних домагань корони. З погляду дворянства, мова у своїй про скасування так званого лицарського утримання, який давав право королю як феодального сюзерену як вимагати від власників землі у цьому праві певних повинностей, багато в чому давно изживших себе, а й здійснювати «опіку» над неповнолітніми спадкоємцями, більш як руйнівну їхнього володінь. Регулювання громадянського обороту цих володінь здійснювала так звана Палата у справі опіки і отчуждений. А позаяк йшлося і про свободі «бюргерської» власності, то під нею була у вигляді скасування форм «регулювання» торгової і промислової діяльності, передусім у вигляді про монополій, і огородження його від не дозволених парламентом обкладань. Нарешті, оскільки короля, втім не безпідставно, підозрювали в таємних симпатій до католицизму і потуранні католикам, то «Апологія» заперечила за королем одноосібне право вносити певні зміни в існуючу англіканську церква — її організацію та влитися віровчення. Зі свого боку палата громад «заспокоювала» короля у цьому, що вона зовсім рветься до будь-яким нововведень пуританського характеру, що їй чужі пуританський чи браунистский подих і будь-які прояви релігійного диссента, інакомислення і індивідуалізму в релігійних питаннях. Проте Яків I звинуватив палату громад співчуття пуританізму і розпустив парламент.

Так було покладено початок «конституційному конфлікту», тривало протягом усього правління Якова I й конкуренції початку правління Карла I, до 1629 р., коли Карл I, розпустивши парламент, спробував одноосібно правити країною. Тоді як поглиблення конституційного конфлікту стало прологом революції. Протиставляючи тимчасово созываемому парламенту влада короля, котрий обіймав престол постійно зростає і отправлявшего своє «правосуддя» незалежно від парламенту, Яків I почав здійснювати практично свої погляди на необмежений характер влади короля, т. е. влади поза парламенту. Скликання вже відомої нам конференції у Гемптон-Корте (1604 р.) мала на меті «встановити однаковість» в релігійних справах. Заявивши рішуче «немає!» навіть помірним пропозицій пуритан, переслідуючи всяке прояв релігійного інакомислення, Яків I обрушився на сеющих схизму пуритан, погрожуючи їм вигнанням чи «чимось гірше». Відлучення від англіканській церкві загрожувало всім, хто б сумнівався в «істинності» її віровчення і культу. Усі релігійні громади, крім англіканської церкви, було поставлено поза законом. Інакше кажучи, релігійної «смуту» була оголошено рішуча війна. Так правління першого Стюарта, який претендував на «абсолютної влади» за прикладом королів Франції, виявило себе і всіх інших галузях внутрішньої і до зовнішньої політики. Проте, колись ніж звернутися до характеристиці останньої, доцільним є залучення увагу до одному важливого обставині, объяснявшему і неефективність зовні бурхливої адміністративної діяльності правителя в досліджувану епоху, і загальну слабкість стюартовского абсолютизму загалом. Йдеться про відсутність підлеглого центру бюрократичного апарату на місцях, як і про відсутність оплачуваної скарбницею постійної армії.

Важнейшее ланка місцевого управління — світові судді (формально безкоштовні слуги короля) були надто тісно пов’язані з його інтересами місцевого джентрі, з яку вони рекрутувалися, щоб суворо дотримуватися букві отримуваних з Лондона розпоряджень, тим більше у часто які самі належали до розряду їх головних порушників, проти яких Лондон вимагав «прийняття» репресивних заходів. До того ж націленість центральної адміністрації збільшення усіма способами надходжень до скарбниці извращала саму суть заборон, бо до неї більш вигідним чинився максимально велика кількість порушень розпоряджень, ніж їх успішне проведення життя: перші приносили у скарбницю штрафи, останні ж залишали її порожній. Сказане ілюструється результатами відновленого при Карла I дії тюдоровского законодавства проти огораживаний. Спрямовані в графства королівські комісії знайшли у кожному їх десятки випадків його порушення лендлордами. Порушників при цьому штрафували, проте сплата штрафу узаконювала ними скоєне. Інакше кажучи, право порушувати закон купували. Точнісінько такою самою самим чином извращалась суть від інших у цій низці законоустановлений Стюартів, декларована завдання яких полягала у «захисту слабких» від утиски «сильних і могутніх». Взяти, приміром, «охоронну» політику перших Стюартів у промисловості, їх прагнення «регулювати» в основі єлизаветинського законодавства про семирічному учнівстві (як попередньому умови займатися даним ремеслом і торгівлею), контролюючи і технологію виробництва, і зарплатню найманих робітників, і зерна (у роки недородов). Насправді все зводилося до додатковим джерелам поповнення скарбниці або забезпечувати доходів наближених короля, власників королівських патентів на «монополію». Проте особливо нетерпимий характер з погляду інтересів як англійського споживача, і торгових оборотів і підприємницьких верств придбала політика дарування й наступного продажу монопольних патентів.

Наряду з королівськими монополіями в гірничорудному, металургійному та низці інших виробництв, що з виготовленням знарядь, пороху тощо. п., нараховували десятки монополій, створення яких немає мало нічого спільного з «національними інтересами», але пояснювалося виключно фіскальними міркуваннями подвір'я і придворних. До яких тільки хитруванням не вдавалися служителі фіска для насадження монополій, приносивших «дарові» прибутки власникам! Умови життя англійця на той час, буквально обложеного зусебіч монополіями, яскраво змалював сучасний англійський історик Крістофер Хілл: «Нам важко життя людини, що у домі, побудованому з цегли, що є предметом монополії, вікна якого (якщо є) засклені монопольним склом, який опалюється монопольним вугіллям, палаючим в каміні з монопольного заліза… Він спить на монопольної перині, причісує волосся монопольними щітками і монопольними гребенями. Він умивається монопольним милом… вдягається в монопольні мережива, монопольне білизну, монопольну шкіру… його одяг прикрашається монопольними ременями, монопольними гудзиками і булавками… він їсть монопольне олію, монопольну червону оселедець, монопольного лосося… його їжа приправляється монопольної сіллю, монопольним перцем, монопольним оцтом. З монопольних келихів він п'є монопольне вино… з монопольних олов’яних кухлів він п'є монопольне пиво, зроблене з монопольного хмелю, що зберігається монопольних бочках і продаваного в монопольних пивних. Він курить монопольний тютюн в монопольних трубках… він пише монопольними пір'ям на монопольної писальної папері, він читає крізь монопольні окуляри при світлі монопольної лампи монопольно видрукувані книжки, включаючи монопольні біблії і монопольні латинські граматики… монополія стягує від нього штраф за божбу… Коли він становить своє заповіт, він звертається до монополісту (нотаріусу). Рознощики товарів купують ліцензію в монополіста. Існувала навіть монополія продаж мишоловок».

В 1621 р. країни, як передбачалося, існувало близько 700 видів монополій. За словами одного члена парламенту, хіба що для хліба був у списку. Монополії торкалися життя сотень тисяч англійців. Система монополій мертвим капіталом лягала на англійську економіку, утруднюючи щокроку підприємницьку і торгову діяльність, протекавшую під нескінченним оглядом, під загрозою штрафів за різноманітних «порушення», а про подорожчання вироблених у країні і імпортованих з-за кордону товарів. Але найцікавіше властивість цієї присосавшейся до народного господарству системи полягала у тому, що, задумана як джерело внепарламентского поповнення скарбниці, вона у набагато більшою мірою збагачувала власників монопольних патентів та його відкупників і агентів, ніж скарбницю. Так, до кінця 1630-х років монополії приносили скарбниці 100 тис. ф. ст. на рік. Про те, скільки присвоїли собі приватні власники монополій, можна тільки здогадуватися, але, безперечно, в багато разів більше, інакше за ними полювали б. Неважко уявити, яке гостре невдоволення система монополій викликала країни, невдоволення, про яку двір було не знати — воно проявилося вже у першому парламенті Якова I, — за якими він цілком нехтував. Хоча парламент 1624 р. декларував, що монополії «суперечать основним законам» королівства, тим не менше їхньої продаж тривала при наступника Якова I Карла I. Яскравим прикладом того, яких економічні наслідки наводила така політика двору, може бути так званий проект Кокейна. Оскільки вивезення нефарбованих сукон до Голландії для англійців вкрай невигідним, оскільки після забарвлення і «доопрацювання» голландські ділки перепродували в Прибалтиці втридорога, Кокейн запропонував Якову I заборонити надалі вивезення із країни нефарбованих вовняних тканин, вимагаючи їх забарвлення й оздоблення за місцем виробництва, аби самим експортувати в Прибалтику без посередництва голландців. Формально пропозицію було обгрунтованим: чому самим англійцям не отримувати всю торгову прибуток за власні вироби? Спокушаючи двір обіцянкою щорічного припливу у скарбницю чималої цифру 300 тис. ф. ст., Кокейн домігся те, що основний експортер нефарбованої сукна — компанія про купцов-авантюристов позбавили ліцензії з його вивезення. Замість нього в 1614 р. було створено нова «королівська» компанія купцов-авантюристов, наділена монополією на вивезення фарбованого і обробленого сукна.

Однако невдовзі виявився авантюрний характер цього починання, ввергшего основні сукнодельческие райони на важку криза. Почати сіло, що Голландія повністю заборонила ввезення сукна з Англії. У той самий час нової компанії був кораблів для самостійної доставки англійського сукна до Прибалтики. Нарешті, оскільки некрашеное сукно вироблялося головним чином сільських районах, де було ні технічних коштів, ні технологічних навичок фарбування й оздоблення сукна, проект Кокейна найсильніше вдарив саме за ними. Через відсутність збуту ніхто не звернув заробітку багато тисяч які працювали скупників майстрів і підмайстрів. Усі скінчилося тим, що через рік король вимушений був відновити у правах стару компанію купців- авантюристів, продолжавшую вивезення нефарбованих сукон. Проте повернути англійської експорту цього основного національний продукт старе становище на європейських ринках не вдалося до початку революції. Тим більше що всупереч усім хитруванням двору становище залишалося за межею критичного. Хоча доходи скарбниці, доставлявшиеся митами із ввезення у країну та вивезення товарів, до правління Якова I набагато зросли, скарбниця часто пустувала, і двору щось залишалося, як звернутися до масової розпродаж коронних земель. Через війну різко скоротилися рентні доходи короля в ролі лендлорда. Його фінансовими утрудненнями скористалася палата громад, запропонувавши йому скасувати феодальні утримання на лицарському право і знищити Палату у справі опіки, і навіть право закупівлі всього потрібного двору над ринком за цінами. Хоча у цілому ці права корони оцінювалися палатою в 100 тис. ф. ст. на рік, королю запропонували «обміняти» їх у фіксований щорічний дохід у 200 тис. ф. ст. Однак це так званий великий договір не відбувся: король не хотів розлучатись із правами феодального сюзерена, настільки важливими для відстоювання прерогатив корони, а палата громад своєю чергою супроводжувала оборудки новими вимогами до короля.

Стремление парламенту звузити можливості корони поповнювати скарбницю із джерел, не підконтрольних йому, неминуче виливалося в нерозв’язну суперечку про кордони королівської прерогативи. Що ж до не фінансові обмеження двору, то крім марнотратства Якова I та її неумеренной щедрості до фаворитів важливу роль грала неефективність фінансової систем, проявлявшаяся у передачі збору мит откупщикам, а й у тому, що й дозволені парламентом податки приносили у скарбницю лише частку формально обіцяних сум. Причиною цього було заступництво місцевої влади заможним платникам податків, занижавшим свої доходи і доходи відповідно «облагавшимся» сміховинними сумами. Тож якщо 78 родин у Сассексе в 1560 р. оподатковувалися загалом у сумі 48 ф. ст., то 1621 р.- лише з 14 ф. ст. Тим часом усі обострявшийся фінансову кризу двору штовхав короля шукати джерел доходів, незалежних від волі парламенту. Це своєю чергою загострювало конституційний конфлікт, на яких, як ми бачили, ховалися протистояння між режимом перших Стюартів, з одного боку, і інтересами про нових середніх класів — з іншого. Характерні риси економічної та церковною політики Якова I у країні були змальовані вище. Зупинимося коротенько на особливостях його зовнішньої політики України. Відомо, що Іспанія на початку XVII століття залишалася як найбільш великої та могутньої колоніальної державою, а й оплотом контрреформації у Європі. З часу правління Марії Тюдор (1553- 1558) Іспанія перетворилася на самого «небезпечного національного» ворога Англії, бо від неї виходила найреальніша загроза її національної незалежності й відновлення католицизму, що спричинило у себе необхідність повернення церкви секуляризованных при Генріхові VIII майн. І хоча катастрофа так званої Великої Армади (1588 р.) цю загрозу відвела, але абсолютно її ліквідувало.

С початком Тридцятилітньої війни ця загроза знову набула реальних обриси. Якби перемога у ній дісталася Іспанії, далі - хтозна, як повернулися б справи в самісінький Європі й у Англії частковості. Проте Яків I, як і наступника престолу принц Уельський Карл (майбутній король Карл I), з цього загрозу закривав очі. Обидва були шанувальниками католицьких монархій — іспанської та французької, у яких бачили зразки для наслідування. У 1604 р. Яків I уклав світ із Іспанією. На догоду їй помилував учасників з так званого порохового змови, дивився крізь пальці на активізацію країни папістів і єзуїтів і майже зовсім підпорядкував власну політику диктату іспанського посла Лондоні графа Гондомара. Понад те, в ім'я зближення Росії з Іспанією він мало зробив за захистом «надбання» своєї доньки Єлизавети та її чоловіка Фрідріха, курфюрста Пфальцского, від вторгнення іспанських військ у їх володіння. Нарешті, Яків І був одержимий планами одруження тато свого сина, принца-наступника Карла, з іспанської інфантою. Його уяві вимальовувалося багате посаг, яке поліпшило б фінансове становище двору.

В парламенті 1621 р. лунали гучні протести проти цих задумів й підвищити вимоги війни з Іспанією. У відповідь Яків I розпустив парламент, добачивши у його діях неприпустиме вторгнення до сфери політики, що становила виняткову прерогативу короля. Граф Гондомар охарактеризував цей акт як «найкраще, що у інтересах Іспанії та католицькою віри зі часів, коли Лютер століття тому почав проповідь єресі». Проте плани іспанського шлюбу провалилися, і Карл повернулося на жовтні 1623 р. з Іспанії зганьблений відмовою. Країна раділа. Лондонці влаштували тут святкову ілюмінацію. Тепер і Карл, і могутній фаворит Якова I герцог Бекингемский, супроводжував Карла у мандрах, виступили за негайну війну з Іспанією. Парламент 1624 р. виявився на подив щедрим, вотировав Якову I одразу трьох субсидії з вимогою оголошення війни Іспанії і допомоги курфюрсту Фрідріху. Проте, погано споряджена і наспіх відправлена право на захист його володінь від іспанців, англійська військова експедиція закінчилася повною невдачею. Тим більше що Карл одружився з ревною католичке, сестрі французького короля Людовіка XIII Генриетте-Марии. Заодно він дав приватне зобов’язання, скріплений його батьком Яковом I, надати англійським католикам таку ж «вольності й привілеї», передбачені нездалим шлюбним угодою з іспанської принцесою. У 1625 р. Карл I зобов’язався направити кораблі проти французьких протестантів (гугенотів), блокованих королівським військом з суходолу на портовому місті Ла-Рошель. Проте команди кораблів — учасники цієї експедиції - підняли заколот, воспротивившись такою блюзнірською у тому очах мети: протестанти піднімають зброю проти протестантів. Тоді очолив експедицію герцог Бекингем змінив її призначення: оголосивши в 1627 р. війну Франції, він кораблі на виручку обложеної Ла-Рошели. Проте ця експедиція закінчилася повною невдачею — англійські кораблі не зуміли прорватися у гавань. У сприйнятті опозиційних кіл це були «найбільше приниження, якому коли-небудь піддавалася ця нація».

Вопреки настійною вимогам купецтва війни з Іспанією, як за запеклого ворога Реформації, а й очевидною перешкодою шляхах до ринків Нового Світу, Карл I продовжував таємно залицятися до нею. У цілому нині католицькі симпатії Якова I і Карла I (їхні дружини були католичками, при дворі Карла I католицьких священиків відкрито відправляли католицьку месу) разом із церковної політикою архієпископа Лода, з прагненням утримати в англіканському культі побільше «знаків» католицького «благоліпності» викликали до опозиції підозри в існуванні «змови» із єдиною метою повернути Англію до лона католицизма.

Список литературы

1. Барг М. А. Велика англійська революція в портретах її діячів. — М.: Думка, 1991

Для підготовки даної праці були використані матеріали із російського сайту internet

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой