Византия по смерті Феодосія II. Халкидонский собор

Тип работы:
Реферат
Предмет:
История


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Византия по смерті Феодосія II. Халкидонский собор

Неожиданная смерть Феодосія в 450 р. відкривала питання престолонаследии, т. до. в нього був прямого чоловічого потомства. По ньому залишилася дочка Євдоксія, яка була в заміжжі за західним імператором Валентинианом III; ще, залишалася в живих, хоч навряд чи могла мати претензії на влада, імператриця Євдокія, яка проводила життя Єрусалимі; але з усіх ближчі один до престолу була серпня Пульхерія, за всі збережені даним мала сильний вплив на політику. У невиразне час релігійних суперечок до неї поводиться з листами тато, одно веде листування за впливовими особами у справах церковних. Питання вакантности престолу вона дозволила своєрідними, але водночас і практично, запросивши до співучасті в правлінні й досвідченого на ділі Маркіяна і затвердивши його права шлюбом з нею. Патріарх Анатолій, обраний цього разу місце померлого від горя і потрясінь Флавіана, зробив над новий імператор церковний обряд коронації, що з того часу поступово входить у звичай переважають у всіх європейських державах.

Время було надзвичайно тривожне, воно саме збігалося з походом Атили на Галію. Для Візантійської імперії першому плані стояли релігійні питання. Цікаво, що думку, вперше озвучена листах тата Льва, за якою від правильної віри на єдину Трійцю залежать єдність і міцність держави, зовсім було засвоєна сході і стала керівної у церковній політиці. Ні кому не залишалося сумніву, що з смертю Феодосія і усуненням від справ євнуха Хрисафия має настати повний переворот в церковні справи. Занадто який став у останнім часом помітним схил набік єгипетських домагань, надзвичайно різкі і деспотичні прийоми Диоскора Олександрійського, напомнившие його попередника на престолі Феофіла, підготовляли зміну в настрої вищого духівництва. У дуже жвавої дискусії листуванні тата з імператором Маркіяном і Пульхерией починає вже обговорюватися питання Вселенському соборі, де й сам тато хотів би бути особисто, але політичні та військових подій можуть, розмовляв, йому перешкоджати реалізувати це бажання. Яким важливим значенням користувалася цариця Пульхерія, свідчить переважно 79 лист, в якому ставиться її заслугою є Перемога над Несторием і Евтихием, відплачуються похвали за Підтримку, надану папським легатам і гнобленим православним єпископам, як і честю, надану мертвому на засланні архієпископу Флавіанові перенесенням його тіла до Константинополя і похованням у храмі свв. Апостолів. І на особливості мушу зупинитися увагою за тими радах, які дає тато стосовно влаштуванню церковних справ, вражених вченням Євтихія і разбойническим собором. Можна бачити, що підготовлялася радикальна реформа у Константинополі.

Почти через рік по смерті Феодосія едиктом від 17 травня 451 р. Маркіян призначив відкриття собору на 1 вересня цього року в Нікеї. Але з нагоди неспокійного стану справ й у бажанні мати особисте спостереження справами собору імператор, поступаючись також скаргам на незручності життя жінок у Нікеї, переніс місце зборів в Халкидон. Це знаменитий історія Церкви IV Вселенський собор, котра поклала основу багатьох істотних у світовій історії течій і обусловивший розвиток подальшого ладу православної Церкви сході і стосунків Західній Церкві до Східним. З огляду на, що і стосовно час з багатьох питань церковної життя вчені канонисты повинні звертатися до канонам Халкідонського собору, І що Східна церкву на свої стосунки до Західної, так само як і всіх суперечках і претензії східних національностей на церковну і політичну самостійність має щонайпозитивніші точки опори в поста-новлениях і практиці епохи Халкідонського собору, історик Візантії обов’язково має дати значне місце у своєму викладі діянь цього собору.

В указі імператор так висловлює мета созвания собору. «Користь істинної ще віри і православ’я краще лише у світі, бо якщо Бог до нас милостивий, те й царство наше буде упоряджено. Т. до. виникли розбіжності про істинну віру, ми вирішили зібрати священний собор в Нікеї, щоб істину досліджували в одностайному думці усіх разом та без пристрасті було з’ясовано справжня віра і щоб па майбутнє час жодних сумнівів і жодних разномыслии звідси не було зовсім». Коли отримали у Римі запрошення взяти в соборі, тато призначив своїми представниками єпископа Пасхасина і пресвітера Боніфація, наказавши їм діяти у злагоді із колишніми вже у Константинополі легатами, єпископом Люценцием і пресвітером Василем, пряме представництво й головування на соборі тато доручив єпископу Пасхасину. Імператорські делегати на соборі були такі особи, відзначені в протоколі засідання, що відбувся 8 жовтня 451 р. у церкві св. мучениці Юхимії: стратилат і мій колишній консул, патрикий Анатолій, епарх преторії Палладіо, епарх міста Татиан, магістр оффикий Винкомал, комит доместиков Спаракий, комит приватних справ Генефлий; сенатори: колишній консул і патрикий Флорентий, Сенанор, Монн, Протоген, Зоїл, Феодор, Аполлоний, Роман, Костянтин і Евлогий, т. е. 16 вищих придворних і адміністративних чинів. Хоч ставлення поставлені вони були до папським легатам, обіймав председательское місце, це можна зробити вивести лише з діловодства і практики собору, т. до. права уповноважених із боку імператора представників ніде точно б не визначено. За аналогією про те, як є такі обов’язки царських делегатів попередньому Ефесском соборі, напевно, що їм належало нагляд зовнішнім порядком засідань і поза правильністю ходу в діловодстві: яке питання ставити раніше, який пізніше, коли закривати засідання, як голосувати питання створення та т. п. Цілком імовірно, їм рекомендовано стояти осторонь в обговорення релігійних питань, обмежуючись тут лише наглядом формі і надання весь авторитет папського уповноваженому, що був на соборі як першим членом, але від якої залежало сама постановка питань голосування. Взагалі не можна приховувати, що у Халкидонском соборі було три латинських єпископа, І що верховенство Римської Церкви на ділі віри неодноразово виставлялося на цей вид як самим татом та її уповноваженими, і членами Халкідонського собору. На соборі були присутні потім архієпископи Константинополя, Антіохії, Олександрії і Єрусалима й представники майже всіх Східних, крім Єгипту, Церков числом понад 600 єпископів. За своїм складом цей Вселенський собор був хоча чисельніша від всіх попередніх, але перебував майже з греків та сирійців, т. до. єгипетський елемент поданий був дуже мало внаслідок навали вандалів на Африку. Перше завдання собору була суто вероисповедная, потрібно було дозволити питання, збуджений вченням Евтихием і ускладнений разбойническим собором. Легат тата і назвав це питання своїм заявою: «Ми маємо наказу блаженнійшого і апостолического єпископа Риму, глави всіх Церков, якими забороняється Диоскору засідати з членами собору. Якщо він дозволить собі «це, маєш бути вигнаний. Ми повинні наполягти на виконанні цього наказу і маємо честь вам заявити: чи що вона нехай залишить місце, чи ми». Це питання мав дуже різку постановку і зустрів зауваження: яка провинність ставиться з цього приводу Диоскору? А ще вийшов відповідь із боку другого легата: «Не можемо припустити такої образи ні собі вам, щоб засідав на нас той, якого судитимемо. Він дозволив собі без дозволу тата скласти собор, чого будь-коли бувало — і повинно бути». У результаті протесту папських представників Диоскору наказали залишити своє місце і зайняти інше, ні з членами собору. Цей інцидент може бути характеристикою того впливового становища, яке займали папські легати. Потім безпосередньо було надано слово Евсевию дорилейскому, головному діячеві на Константинопольському соборі проти Євтихія. Він представив записку з докладним викладом несправедливостей і насильницьких дій, допущених Диоскором як до Евсевию, і решти особам на разбойническом соборі. З іншого боку, на Диоскора надійшла скарга із боку окремих єгипетських єпископів, де було викладено різноманітні провини Диоскора: аморальне поведінка, жорстокість і несправедливі дії, насильства, й попрання усіляких прав. Суд над Диоскором супроводжувався прочитанням соборних діянь і різноманітних актів і закінчився осудом його й постанов собору, де вона головував, так само як позбавленням його сану. Стосовно членам разбойнического собору, яка підписала його діяння, Халкидонский собор виявився більш милостивим. Як раскаявшиеся як і діяли під погрозами Диоскора вони вибачили і залишилися у званнях. Наприкінці першого засідання читано був такий визначення: «З прочитання актів і з визнання багатьох єпископів, колишніх на Ефесском соборі і зізнався в омані, ясно, що Флавіан та інші засуджені неправильно. Тому було б справедливо, якщо буде те що воля імператора, присудити при цьому покаранню керівників колишнього собору: Диоскора олександрійського, Ювенала єрусалимського, Фалассия кесарийского, Євсевія анкирского, Євстафія бейрутського і Василя селевкийского — і оголосити їх позбавленими єпископського сану». Але значуща частина єпископів попросила поблажливість, посилаючись на можливість те, що вони всі согрешили. До них приєдналося більшість, подаючи голос за позбавлення сану одного Диоскора і поза прощення інших.

Второй питання, предстоявший обговоренню Халкідонського собору, стосувався віровчення. Потрібно було знайти таке виклад вчення про перші два естествах у Христі, який би далеко від крайнощів несторіанства і монофизитства. Папа Лев I виклав це вчення в знаменитому посланні Epistola dogmatica, відісланому до архієпископу Флавіанові в 449 р., але це не набуло Сході значення до Халкідонського собору. Тепер він був читано на соборі і стало разом із вченням Кирила Олександрійського матеріалом визначення, що відбувся на п’ятому його засіданні 22 жовтня 451 г. Надзвичайно істотна за догматичному відношенні місце визначення собору, спрямований проти неправильних навчань по христологическому питання, ось у чому: «Последуя свв. батькам, все відповідно до научаем сповідувати однієї й тієї ж Сина Панове нашого Ісуса Христа, скоєного у божестві, скоєного у людстві, істинно Бога, істинно людини, тієї самої із розумної душі, й тіла, единосущного Батькові по Божеству й того единосущного нас у людству, в усьому подібного нам, крім гріха, народженого колись століть від Батька по Божеству, а дні заради б нас і заради нашого порятунку від Марії Діви Богородиці по людству, однієї й тієї ж Христа, Сина Панове єдинородного у двох естествах неслитно, незмінно, неподільно, нерозлучно пізнаваного, над дві особи рассекаемого чи яке поділяється, але однієї й тієї ж Сина, Єдинородного, Бога Слова, Христове вони Христа, як і давнини пророки про Неї, і як Сам Господь Ісус Христос навчив б нас і як передав нам символ батьків».

Самым урочистим було шосте засідання 25 жовтня, куди прибули цар і цариця із численною почтом, і якому відбувалося офіційне твердження вероопределения. Таким чином, вирішені були двоє ключових запитань, котрим, власне, і збирався IV Вселенський собор: розібране справа про розбійницькому соборі і самовільних діях Диоскора і складено визначення віри по христологическому питання, наделавшему багато чвар у Церкві. По зв’язки з цими двома головними наслідками діяльності собору потрібно розглядати визначення стосовно окремим особам. Таке визначення стосовно блаженній Феодориту засудженому собором Диоскора і відновленому в са-не Халкидонским собором; таке ж визначення щодо Верби, єпископа эдесского. Деяким порушенням ладу уявлялося на соборі становище єгипетських єпископів, із нагоди скинення Диоскора решти хіба що без керівника. Але вони було надано дати свої підписи згодом, якщо буде поставлений на александрійську кафедру новий архієпископ.

Халкидонский собор тривав до 1 листопада включно, коли відбувалося це й заключне його засідання. У цьому засіданні стався досить неприємне інцидент, викликаний протестом папських легатів проти деяких соборних постанов, що стосуються канонічних правил. Саме єпископ Пасхасия сказав, що «вчора, після видалення з собору царських уповноважених і папських легатів, складено, очевидно, якісь акти, які ми бачимо які відбулися всупереч канонам та церковною дисципліни. Слід прочитати їх, щоб усе збори могло судити, правильні чи ні». Тоді із дозволу царських уповноважених архідиякон Аэций пояснив, хто був приведено до ладу акти, що стосуються віри. «Ввійшло в звичай, — продовжував він, — що рішення головних питань обговорюються і затверджуються та інших необхідні справи. Такі от справи є і Церкви Константинопольської, і ми пропонували єпископам Риму брати участь у обговоренні них, але де вони ухилилися, посилаючись на можливість те що отримали те що повноважень. Про це доповіли царським уповноваженим, які дозволили запропонувати до обговорення собору, що вона буде потребным. Оскільки собор одноголосно ухвалив зайнятися цими справами, то ясно, що діяння їх становлять таємниці та не зроблено нишком, але відбувалися повному обсязі й канонічному порядку».

После цієї заяви було читано відоме 28-ме правило Халкідонського собору, яке у наступному: «В усьому узгоджуючи з постановами святих батьків і у увагу тільки що прочитаний канон 150 боголюбезнейших єпископів, те і ми визначаємо стосовно переваг найсвятішої Церкви Константинополя, нового Риму. Святі батьки справедливо наділили перевагами кафедру Стародавнього Риму як імператорської столиці, подібними ж підставами керовані 150 боголюбезнейших єпископів такі переваги приділили всесвятішого трону нового Риму, цілком обгрунтовано розмірковуючи, місто, удостоившийся честі мати в собі царство і сенат і користується однаковими перевагами з Римом, древнім столичним містом, має і в церковному відношенні бути поставлений ту висоту, як Рим, й можуть бути другим після нього. Тому визначаємо, щоб вищепойменований святійший престол Константинопольської найсвятішої Церкви мав права присвячувати митрополитів диоцез Понта, Азії, і Фракії, а тих галузях цих єпархій, зайнятих варварами, і єпископів. Кожен митрополит названих диоцез присвячує єпархіальних єпископів в співучасті єпископів єпархії, відповідно до божественним канонам; що саме стосується митрополитів вищесказаних диоцез, всі вони, як пояснено, приймають хіротонію від архієпископа Константинополя, коли отримають за звичаєм законне обрання, і коли представлено буде звідси повідомлення».

Прежде ніж викладати наступні на соборі суперечки щодо 28-го канону та була пов’язана з нею листування між татом і імператором, зупинимося увагою на зміст цього акта, безперечно що становить епоху, історія Візантії з його різноманітним наслідків і додатків, частиною у найближчі століття, а частиною суспільства і дуже віддалені від V в. Значення цього канону важливо за політичними потім із нього висновків. Власне, канон редактирован стосовно випадків, вже мали місце в практиці, і відповідно історичним домаганням Константинополя. Не можна, ще, не зазначити дуже вигідну саме з Константинополя постановку питання про усвояемых йому церковних перевагах задля її громадянських і політичних прав. Ідеться не про рівнянні їх у правах з старим Римом, хоча і він також став столицею імперії, а лише про узвишші їх у честі і призначенні йому місця прямо після Риму. Упорядник остаточної редакції цього канону начебто передбачав, невдовзі настане час, коли древній Рим нічого очікувати більш користуватися тими політичними перевагами, заради яких усвояются переважна честь переважання, і тоді новий Рим буде мати усі підстави на її становище в християнському світі. Відомо, що цей думку наводив він на ІХ ст. патріарх Фотій у своїй суперечці з Римом. Так само важливі наслідки були виведено з тієї частини аналізованого канону, що надає константинопольському архієпископу право посвяти єпископів у тих галузях Понта, Азії, і Фракії, які заселені варварами. Досить згадати, що сюди могил належали все християнські місії сході, бегемотів у Південній Росії й за Балканському півострові й загалом всі ті придбання східного духівництва, що з часом могли бути зроблені у областях. Принаймні в цій точки зору стоять наступні грецькі канонисты, що відстоюють права константинопольського патріархату. От у коротких словах всесвітньо-історичне значення 28-го канону, який було заслухане в Халкідоні 1 листопада 451 р.

Когда читано було 28-ме правило, римські легати заявили, що його є і стоїть у протиріччі з постановою Нікейського собору, що батьки собору уведено підрозділи до обман, підписавшись під це правило. Але виявилося, під протоколом засідання перебуває до 200 підписів, причому багато підписалися протягом кількох членів. Імператорські уповноважені запросили обидві партії уявити справжні акти, у яких грунтуються їхнього економічного становища. Прочитано 6-те правило Нікейського і 1−3 правила Константинопольського собору. Позаяк у користь домагань константинопольської кафедри точно говорило лише 3-тє правило Константинопольського собору, то папські легати стверджували, що Рим не знав і стверджував подібного правила. «Якби, — говорили вони, — ці переваги були за Константинополем, то ми не наполіг б необхідності знову підтверджувати їх, а якщо їх було, їх слід відкинути як неканонічне нововведення». У результаті розширення зрештою, чинився, що обидві партії грунтувалися на канонах, лише римська на 6-му правилі никейском, а грецька на 3-му правилі константинопольському. Примирити партії був можливо; посилання те, що підписи під 28-му правилом були змушені, теж підтвердилася. Тоді царські уповноважені запропонували наступний проект визначення. З вищевикладеного і до уваги показання обох сторін, «ми визнаємо, що першість перед і честі за класичними канонами зберігається за боголюбезнейшим архієпископом старого Риму, а й що дуже чесна архієпископ Константинополя, нового Риму, повинен користуватися тими самими перевагами честі, І що йому належить самостійна владу у праві висвячення митрополитів провінцій Азії, Понта і Фракії за тієї умови, щоб призначення відбувалося між кліриками кожної митрополії, ктиторами і найкращими громадянами, так само як благочестивейшими єпископами кожної єпархії, і щоб за обранні гідного для заняття митрополичої кафедри повідомити звідси архієпископа Константинополя, від якого залежати, запросити їх у Константинополь для посвяти, чи надати присвята єпископам єпархії…» Собор одностайно ухвалила це визначення, супроводжуючи його многолетием імператору. Папський легат єпископ Люценций зробило ось що заяву: «Апостольський престол доручив нам бути присутніми при всіх засіданнях. Отже, коли що у вчорашньому засіданні нашому відсутності було всупереч канонів, то просимо вважати це хіба що нездалим. Інакше наш протест просимо доповнити соборні акти, щоб нам знати, який зробити Дот скарб апостольському і всієї Церкви начальницькому єпископу, щоб вона сама прийняв рішення як про образі, заподіяну його престолу, і щодо порушення канонів». Цим протестом закінчився Халкидонский собор.

Ближайшими наслідками Халкідонського собору було сприятливе рішення церковної смути. Два важливих питання — про соборі Диоскора і його вчення про суть двох естествах у Христі - вирішені собором вщент і підтверджені авторитетом папських легатів; це вважалося безперечно важливим результатом, цю бік звертає головну увагу імператорський едикт від 7 лютого 452 р., яким затверджені постанови собору. «Виповнилося, — в едикті, — загальне очікування, боротьба про правої вірі припинилася, і настав єднання в народи. Нині його немає більш місця для ворожнечі, бо лише безбожник може думати, що ніхто після вироку настільки багатьох єпископів залишилося ще щось на вирішення власного розуму. Ніхто, хоч би звання і стан був би, не сміє заводити про віру публічні суперечки. Якщо клірик буде обвинувачений у публічних суперечках про віру, то викидається з духовного сану, якщо військовий — позбавляється звання, всім приватним людям загрожує вигнання із столиці й переказ суду».

Еще суворішай були заходи проти монофизитов, придерживавшихся вчення Євтихія. Їм заборонені зборів, пристрій гуртожитку і монастирів; власники будинків, дали їм приміщення, піддаються тілесному покаранню й конфіскації майна. Єретикам забороняється успадковувати по заповітам і між робити заповіту. Книги єретичні засуджені на спалення, і цікава всім авторам і розповсюджувачам їх загрожує конфіскація майна, і посилання.

Но надважливими були зносини з Римом, викликані 28-му каноном і протестом проти легатів тата. Після закінчення собору до тата було відправлено послання, у якому робився ретроспективний погляд на постанови Халкідонського собору і якою испрашивалось твердження них. Це послання був розрахований те що, щоб перемогти завзятість тата ласкательством і зовнішніх раболіпством спонукати їх робити розриву через другорядних речей. Тут його вихваляли як истолкователя думок апостола Петра, як вправного керівника членам Халкідонського собору показанні істини. Через своїх легатів володів гегемонією з усього зборами. Переходячи потім до діянь собору, послання характеризує «дикого звіра», колишнього олександрійського архієпископа, та її нечестивые вчинки, як і наважився проявити своє сказ про те, хто самим Спасителем поставлений пастирем божественного винограду і хто намагається об'єднати тіло Церкви.

Наложив на Диоскора справедливе покарання, собор влаштував та інші справи з допомогою Божою і св. Юхимії. Потім послання переходить до найголовнішим частини, возбудившей протест римських легатів. «І інша щось визначено нами заради упорядкування й затвердження церковних статутів в переконанні, ваш святість благоволите прийняти Європу і затвердити наші постанови. По усталеному з давніх років звичаєм святая Константинопольська Церква присвячувала митрополитів провінцій Азії, Понта і Фракії; нині ми затвердили цей звичай соборним визначенням, й не так маючи у вигляді переваги константинопольської кафедри, скільки переймаючись добром порядку до зазначених митрополиях, бо із нагоди смерті єпископів там часто виникають смути, і клірики і миряни, перебуваючи без влади, обурюють церковний порядок, що неневідомо і вашому святості, оскільки заворушення, особливо у Ефесской Церкви, нерідко доставляли вам занепокоєння. Так само ми затвердили канон сівши. батьків Константинопольського собору, яким усвояются Константинополю переваги другого міста після вашого святійшого і апостольського трону у цьому переконанні, що оскільки властивий вам апостольський промінь вже часто попечительно обіймав Константинопольскую Церква та рясно виливав її у властиві вам блага, те й нині ваше святість благоволите схвалити рішення, які нами прийняті до знищення смути і до утвердження церковного ладу, як близькі вам, дорогі і які б прекрасному порядку заходи. Представники вашого святості намагалися сильно виступати проти зазначених постанов у тому, мабуть, думки, щоб, як і справах віровчення, і у питаннях благочиння почин залежав від вас і заслуга звинувачували не так вам. Ми вже у на повагу до з того що такою була бажання благочестивейших і христолюбивих царів, сенату і лише царственого міста, знайшли благовременным твердження честі цієї кафедри на Вселенському соборі, і як справа, розпочате твоєї святістю і завжди согреваемое твоїм участю, ми зважилися їх прийняти затвердження. Знаючи, як і будь-яке подія, случающееся з дітьми, перегукується з батькам, просимо вшанувати наше рішення своїм згодою, і, аналогічно як ми своєї главі засвідчили повне згоду, і глава так виконає належне стосовно своїх дітей. Так доставлено буде задоволення і благочестивим царям, що до рішенню твоєї святості ставляться як до Закону, так буде надала воздаяние і трону константинопольському що у справі віри йде із Вами у його злагоді та ревно з'єднався із Вами в единомыслии. Щоб ви переконалися, що ми щось зробили з ласкательства або з неприхильності кого, а лише підкоряючись навіюванням Божим, ми довели до відома все зміст наших діянь в наше виправдання і як свідчення й у твердження наших постанов».

Точка зору цього послання повторюється в листах імператора і єпископа Константинополя Анатолія, відправлених до тата. У листі справи до особливості сказано багато приємного для римського престолу: «Підтверджуючи на соборі канон собору 150, ми вважали, що честь цього престолу тато прийме упродовж свого власну честь, оскільки він стільки надавав турботи і піклування про константинопольської кафедрі». Бажаючи, далі, спонукати тата дати свою згоду затвердження 28-го канону, патріарх Анатолій каже, що даруемые його престолу переваги він розглядати, як особливу милість, від римської кафедри, І що постанови, що стосуються посвяти митрополитів у трьох провінціях, скоріше може бути розглянуті як применшення тих прав, якими Константинополь користувався вже 60−70 років, присвячуючи і більшу частину єпископів тих провінцій. Але батько Лев щонайменше чудово розумів значення проведеного на Халкидонском соборі канону, як і константинопольське світське й духовне уряд. Тому всі уявлення та клопотання проти нього залишилися марні. Відповідь з Риму пішов від 22 травня 452 р. і з своїм змістом був цілком негативний стосовно 28-му канону.

Основания до незлагоді наведено такі: 1) Константинополь немає жодного права на збільшення прав. Хоча у ній росте царська резиденція, але константинопольська кафедра не апостольського походження. Громадянське перевагу міста немає впливу його церковне становище. 2) Канон 28-й перебуває у протиріччі із привілеями Олександрії і Антіохії і з правами провінційних митрополитів, незгодний із 6-му правилом Нікейського собору і постановами батьків. 3) Цю постанову наслідком честолюбних домагань і загрожує небезпечної смутою для Церкви. Отже, схвалюючи постанови собору стосовно Диоскору і стверджуючи віровчення, тато авторитетом св. Петра визнав недійсним 28-й канон Халкідонського собору.

Тем щонайменше, постанови Халкідонського собору стосовно константинопольської кафедрі отримали капітальне значення історія Візантії й склали підставу подальших церковних відносин між Римом і Константинополем. Легко зрозуміти, що саме ми не вичерпали всіх наслідків що посідає нас всесвітньо-історичного факту і матимемо випадок неодноразово щодо нього повертатися. Найближчі слідства Халкідонського собору виявилися у цьому, що відбулася низка суворих законів проти єретиків головним чином проти монофизитов. Їх стали карати посиланням і ув’язненням, єретичні твори зазнали знищення. Винуватці церковного нестроения Диоскор і Євтихій заслані у віддалені області країни. Але виявився сильного протесту проти халкидонских постанов у самій Візантії. Єгипет, Сирія і Палестина, і навіть Вірменія відокремились від церковного єднання і засвоїли собі монофізитство, яке частиною залишається у країн і до цього часу. Постанови Халкідонського собору дала привід для виявлення етнографічних особливостей у складі Візантійської імперії. Надзвичайно важливий обставиною для подальшої еволюції слід визнати те, що слідства халкидонских постанов виявилися за доби самого процесу організації візантинізму. Сильне переважання еллінських елементів на соборі мало наслідком те, що важливі національні елементи — єгипетський і сірійський, — грав першочергового значення у перших чотири століття християнської ери, відокремлюються у другій половині V в. від пануючій церкві і позбавляють її, а і створене за церковним початкам Візантійське держава, творчої творчій сили. Один епізод, наступну за Халкидонским собором, надзвичайно яскраво характеризує становище справи.

Монах Феодосій єгипетського походження, який був соборі, порушив Палестині народне повстання, на чолі якого стояло до 10 000 палестинських ченців. Феодосій говорив, що собор зрадив віру і від несторіанство. Отже, стверджуючи у Христі одне єство, Феодосій та його прихильники почали повстання на користь засудженого на соборі вчення. Їм подала руку що жила у Єрусалимі чоловіка імператора Феодосія II Євдокія, то, можливо, котра висловила тим своє неприхильність до цариці Пульхерії. Вигнавши з Єрусалима єпископа Ювенала, повстанці обрали на його місце Феодосія і почали гоніння на диофизитов. Рух поширилося на Єгипет, де проти собору було навіть деякі єпископи. Хоча прийнятими урядом заходами політичного характеру руху знищили, але релігійна ворожнеча знайшов собі вираження у національні особливості східних народностей, отже монофізитство утрималося тут на повний існування Візантійської імперії і має нині щонайменше 5 мільйонів.

Список литературы

Успенский Ф.И. Історія Візантійської імперії; М.: ТОВ «Видавництво Астрель «; ТОВ «Видавництво АСТ », 2001

Для підготовки даної праці були використані матеріали із сайту internet

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой