Шпора з історії та культурологии

Тип работы:
Реферат
Предмет:
История


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

1. Становлення давньоруської державності. Гос-во Київська Русь.

Історію давньоруського д-ви можна розділити на 3 етапу. 1- час тривалого збирання східнослов'янських земель (80-е року IX-конец XX ст.); 2- час існування щодо єдиної Київської ранньофеодального д-ви (від часу Володимира 1 на початок розпаду на незалежні княжества-до 20-х років XIII в.); 3- панування феодальної роздробленості (20-ті р. XII в. до монгольських навал 30−40-х г)

Київська Русь одне з найбільших держав Середньовіччя IX-XII ст. У на відміну від інших країнах, як Східних, і Західних, процес формування державності мав специфічні риси — просторові і геополітичні. У результаті свого становлення Русь придбала особливості як Східних, і Західних державних утворень, оскільки займала серединна становище Європою і Азією і вони мали яскраво виражених природних географічних границ.

Фундаментом східнослов'янської державності були догосударственные об'єднання — племінні князівства, створені з урахуванням великих та малих спілок племен. У племінних князівствах існував примітивний апарат влади, але у їх ще був соціально відособлену потомственій знаті у главі з князем.

У разі Київської Русі 10 в. ознаками державності були: підкорення влади державного центру територій племінних князівств і поширення для цієї землі системи збирання данини, управління і судочинства. Першими київськими князями були Аскольд і Дір. Вирішальний крок по дорозі становлення східнослов'янської державності було зроблено на кінці 9 століття. Олег здійснив похід з Городища у Києві. Твердження Олега в Києві ознаменувало початок створення східнослов'янської державності - освіти вже загальноросійського держави. Російський Північ було об'єднано з російським Півднем, Олег проголосив Київ стольним градом новоствореного держави. Об'єднання східних земель було підготовлено внутрішніми соц. -экономич. процесими. Слов’янська у своїй основі Київська Русь увібрала балтські, финско-угорские племена, причому об'єднання Півночі та Півдня було прискорений через участь у цьому процесі варязьких дружин.

Староруське держава початок складатися Півдні. Землі інкорпорованих на державу князівств відразу ж потрапляє оподатковувалися даниною, ними поширювалися системи судочинства й адміністрації. Так утворювалася державна територія Київської Русі. Наполеглива діяльність Олега державотворення дала позитивні слідства: в останні роки його управління у Києві влади князя скорилися слов’янські, а також неславянские племінні об'єднання. Київська Русь початку складатися і розвивалася, як поліетнічну держава. Його було створено російські люди, хто був переважним більшістю її населення. Разом з ними Київської Русі жило понад двадцять різних народів. Неславянские народи влилися в склад Київської Русі у здебільшого мирним путем.

Господарство Київської Русі було натуральне. Однак у містах в партії 11 в. вже існувало виробництво на місцевий ринок. Деякі предмети першої необхідності купувалися над ринком. У той самий час київські ремісники створили власне високе мистецтво, зразки якого збереглися до нашого часу. При князя Володимира Київська Русь прийняла від греків православ’я. Хрещення Русі відбулося 988 року, і відтоді почався розквіт Київської держави. Невдовзі по смерті Мономаха почалася боротьба влади між його синами й онуками. Київська Русь розділилася деякі дрібні князівства і став приходити в занепад. Під впливом несприятливих умов, сформованих у Русі, о 12-й столітті починається рух населення в північний схід, в лісові області середньої частини Європейської Росії. Там посилюється Владимиро-Суздальское князівство і туди поступово переноситься центр тяжкості російського держави. О 13-й столітті починає підніматися місто Москва, князі якого вже у 14 столітті виконують роль «збирачів «російських земель навколо свого княжества.

7. Соціально-економічні і політичні передумови культури Возрождения.

Термин «Відродження» вперше використовував Дж. Вазарі в 1550 р., розуміючи під ним відродження науки, філософії, літ-ри і мистецтва, існували в античному світі, переважно в греків. Відродження — це — історичний процес, його із корінними змінами у світогляді людей, поворотом від религиозно-космических поглядів до гуманістичних, до самоствердження, відродженню чел-ой особистості. Возр-е виникло й пробрело свої основні риси у Італії (Данте, Дж. Боккаччо, Джитто ді Бодоне, Леонардо так Вінчі, Рафаель, Мікеланджело, Л. Бркни тощо.) і далі поширилося усією Європою (Ф. Рабле, У. Шекспір, А. Дюрер, М. Монтень). Вирізняють кілька етапів культури Возр-я: проторенессанс — XII- XIV ст.; ранній — XIV-XV; високий — XVI в.; пізній — XVII в. Возр-е виникла середньовічному місті. У Італії розвиток міської культури у силу цілого ряду чинників йшло вищими темпами. До цих чинникам ставляться: сприятливою, який сприяє розвиткові традиційного господарства і промислів, зручне географічне розташування, що дозволяло Італії бути торговим посередником між Сходом і Заходом. Ще однією істотною чинником і те, що у Італії міська культура спиралася на традицію античної міської культури, була укорінена в історичній пам’яті народу. Економічний підйом міст був із розквітом ремесла і торгівлі, накопиченням у містах капіталу і появою умов переходу від ремісничого виробництва до мануфактурі. З феодального світу місто виділяли: наявність спеціалізованого виробництва; орієнтованість міської економіки на грошовий обмін; расширяющееся використання наёмного праці місті. Після економічними відносинами трансформувалася, і соц. середовище. У ремісничих центрах крім цехових майстрів з’являється нова громадська угруповання — постійний робочий. Нової зростання соц. групою у містах стають люди вільних професій, які займаються науками, мистецтвом, літературою — інтелектуали. Специфічною міської угрупованням був міської патриціат. Політичні зміни у середньовічному місті знаходять вираження у комунальному рух і комунальних революціях. Економічно зміцнілий місто всіма доступними засобами прагне звільнитися з-під феодальної залежності. Через війну комунальних рухів багато міст стають поза феодального права, отримують привілей керуватися міським правом біля міста і прилеглих околицях. Разом зі змінами в соц., экономич. і политич. життя міста змінювалося світогляд його мешканців: уявлення про світ, часу, просторі, праці, місці чел-ка у світі, з’являється своя система цінностей і свої культурні потреби. Саме городяни, з всіх своїх ділових інтересів потребуючи розвитку математично-природничої грамотності і мореплавства, забезпечили переорієнтування науки від пізнання Бога пізнання Природи. Саме вони були зацікавлені у руйнуванні середньовічної ієрархічної системи, в кіт. місце кожного чел-ка зумовлений його походженням стосовно феоду. Феодальна ієрархія заважала городянам ефективно займається своєю справою — ремёслами, торгівлею, інтелектуальної діяльністю. Городяни виявляються зацікавлених у тому, щоб нейтралізувати потужне вплив церкви життя суспільства, підірвати її экономич. могутність, т.к. церковб була основний опорою феодальних відносин., середньовічної ієрархії регламентації життя. Тому Відродження несло з собою секуляризацію культури. Т.а., за своєю сутністю культура епохи Відродження є культура міська, її носіями є соціальні верстви, які пов’язані, або втратили наскрізний зв’язок із феодальної власністю. 3. Здобутки та своєрідність російської культури другої половини XIII—XV вв.

В період із XIII по XV ст. має особливе значення у російській минуле й культурі. Саме тоді слаживается гос-во, оформилися нації, вищі національні мови, визначилися основні цінності й громадські ідеали, сформувалися традиції худий. культури. До прийняття християнства XX ст. культура Русі мала багатовікову історію. Загальні тенденції у розвитку культури Київської Русі полягали у тісній в зв’язку зі культурними традиціями землеробських скіфських, та був ранньослов’янських племен, у взаємодії давньоруської культури з культурою сусідніх народів, в складання у межах давньоруського держави єдиної давньоруської народності. Високий рівень соціальної культури, досягнутий в давньоруському державі, обумовлений тривалим попереднім процесом розвитку східних слов’ян. Через війну хрещення культура всієї Русі зазнає суттєві зміни; межі X-XI ст. відбувається своєрідний «культурний переворот». З прийняттям християнства Давня Русь поступово стає державою нової високої культури, що з досягнень тодішньої світової культури (від творів Аристотеля до способів кладки кам’яною арки) та успіхи язичницької культури та породив самобутній характер російської культури. Змішування й нового призвело до формування у слов’янській основі феномена давньоруської культури, її розквіту, котрого X-XI ст. назва золотого століття. У сфері худий. культури Русь від початку виробила самостійні форми: до поч. XII в. великих успіхів досягла оригінальна російська література і літописання. Візантійська крестово-купольная архітектура (квадратний у плані храм, купол якого спирається на виборах 4 стовпа, що у центрі будинку) дало початок російському зодчеству, зразком якого стали собори Святої Софії у Києві і Новгороді. Блискучим втіленням архітектури Владимиро-Суздальской землі, кіт. носила відбиток впливу романського стилю, став Дмитриевский собор у Володимирі. Процеси, які відбувалися зодчестві, було неможливо не позначитися розвиток живопису. Іконописна традиція на Русі, з урахуванням що склалися на Візантії іконографічного канону, починалося з фресок Софійського собору Києві. Іконографічна традиція Київської Русі відбила спільні риси російської худий. культури: універсалізм, синкретизм, канонічність, анонімність, символічність, традиціоналізм. Монголо-татарське навала важко вдарило з природного розвитку російської культури, знищило багато пам’яток писемності, зодчества, іконопису. Переживши занепад, із другої половини XIV в. російська культура знову відроджується. Найяскравішим проявом історико-культурних процесів цього періоду стало розвиток «філософії у фарбах «- іконопису. XIV-XV ст. — час розквіту монументального живопису Новгорода й допомогу Москви, представлені творами іконописців Феофана Грека, Андрія Рубльова, Прохора з Городца, Данила Чорного, межі XVXVI ст. — Дионисия.

9. Гуманізм як ідеологія епохи Відродження. Титанізм та її «зворотний сторона».

Идейной основою ренесансної культури був гуманізм, по-світськи — раціоналістичне зі своєї головною спрямованості світогляд. Це лише частково відбивало інтереси й настрої соціальної верхівки, будучи по змісту світоглядом демократичним, антифеодальным, бо визволяло свідомість людини від станових, корпоративних, церковно-схоластических пут, сприяло активної, діяльної життя. Гуманізм виник у XIV в. в Італії, а до кінця XV в. утвердився й у Північної Європи. Родоначальниками гуманізму вважаються Ф. Петрарка, До. Саллютатти, Л. Брюни, М. Фичино та інших. Термін «гуманізм «визначає прогресивне протягом західноєвропейської культури епохи Відродження, спрямоване затвердження уваги до гідності людини; це вчення про права вільного індивідуума. Гуманізм ставить за центрі світобудови осознающую себе у своєї волі і незалежності людську особистість. Гуманістична ідеологія ставила людини поруч із Богом, підкресливши, що вони у творчості, т.к. є «художниками», творцями навколишнього світу. Відповідно до переконанням гуманістів, людина-творець як створює світ довкола себе, але щоб відбутися особистість він повинен створити себе сама. Гуманісти були впевнені в у всемогутності людського розуму, у виняткових достоїнствах людину, як природного істоти, в невичерпне багатстві його фізичних і моральних сил. Гуманістам був ненависний аскетизм, що становить стрижень релігійної моралі. Людина може сягнути досконалості над силу спокути та особливої божественної милості, а власним розумом і волею, спрямованої на максимальне розкриття всіх своїх природних здібностей. Домінантою ренесансного гуманізму була ідея людини, чиє високе гідність визначалося не знатністю походження, не званнями чи багатством, але лише особистої доблестю, шляхетністю на ділі і думках. Гуманістичні ставлення до всемогутності людської особистості втілилися у титанизме, демонстрировавшем безмежність людських можливостей. До титанам епохи Відродження відносять Леонарда так Вінчі, Рафаеля, Мікеланджело. Їхню діяльність була універсальна: вони виявили себе у живопису, архітектурі, літературі, природних науках. Вони успішно могли інтегрувати знання й несподівані відкриття, зроблені ними на одних областях творчості, до інших області. Але Титанізм як давав себе знати не лише з боку великих людей. Прагнення самовираженню, бажання за межі можливого були властиві багатьом людям епохи Відродження. Цей масовий сплеск енергії багато в чому породив феномен возрожденчиской культури. Але Титанізм мав і зараз «зворотний», негативний бік: адже самостверджувалась як творча особистість, а й аморальна. У кожному людині поруч із творчими, творчими силами існує руйнівна енергія. Прикладом — Бенвенуто Челліні. Знаменитий ювелір і скульптор прагнув самоствердитися у творчих досягненнях, але й у совершённых їм злочинах. Відродження прославилося своїми побутовими типами підступництва, віроломства, вбивства з-за рогу, неймовірною мстивості та запеклості, авантюризму і будь-якого розгулу пристрастей — це зворотний бік загальновизнаного возрожденческого титанизма. Розгул пристрастей, свавілля і розбещеність досягають в ренесансної Італії розмірів. Духовна свобода людини обернулася розгулом пристрастей, для кіт. було бути бар'єром закон; суперництво ставало диким і неприборканим, допускавшим будь-яких заходів боротьби з конкурентами через защемленого марнославства, задля досягнення особистих і політичних целей.

5. Основні етапи й особливо процесу створення централизованного

Московського государства.

Первые його ознаки об'єднання північної Русі навколо Москви виявилися при Дмитра Донському; відбулося ж воно при Івана III. Тому Івана III з повне право назвати творцем Московської держави. Можна виділити декілька причин освіти централізованого держави: — зростання та розвитку феодального землеволодіння і поглинання феодалами селянської громади (зацікавленість феодалів у створенні централізованого апарату влади з метою покріпачення селян); - розвиток міст, їхнє зацікавлення справою на ліквідацію феодальної роздробленості задля забезпечення вільної торгівлі; - руйнування князівськими усобицами селянських земель, як наслідок, зацікавленість селянства в стабілізації влади. Своєрідність нарождавшейся російської державності визначалася трьома найважливішими в геополітичному вимірі обставинами: 1. Протяжність і відкритість легкодоступних кордонів. На сході, півдні, заході Росія поперемінно ворогувала із державами кочівників, напівкочівників і осілих товариств, притому найсильнішими у регіоні. Протистояння ратям «дочок «Золотої Орди і водночас європейськи організованим арміям із Заходу впливало як у соціально-політичні структури, і на організацію військової справи у Росії. 2. Прояв конфесійного компонента міжнародного протистояння. У десятиліття, коли Росія стрімко вовлекалась в широкі політичні, соціальні, економічні, культурні контакти, насамперед із європейськими країнами, різка конфесійна відособленість російського православ’я помітно впливала на форми і інтенсивність таких зв’язків. 3. Зняти економічної і політичною залежності Російського держави від золотий Орди. Освіта централізованого держави минуло період, який умовно можна розділити сталася на кілька основних етапів: I. Кінець XIII — перша половина чотирнадцятого — переміщення економічного центру на Північний Схід; посилення Московського і Тверського князівств, боротьба з-поміж них; зростання території Московського князівства, його перемога над Твер’ю. II. Друга половина XIV- початок 15 століття — розгром Москвою на 60−70-ті роки її основних суперників перехід від затвердження політичного верховенства до державному об'єднанню російських земель навколо Москви. Організація Москвою загальнонародної боротьби за повалення Ординського ярма. III. Феодальна війна другий чверті 15 століття — поразка коаліції питомих князів, намагалися відстояти незалежність своїх князівств. IV. Друга половина XV — початок XVI століть — підпорядкування Новгорода Москві; завершення об'єднання земель навколо Москви; ліквідація монголо-татарського ярма; оформлення державності. Централізація у Росії законсервировала суто середньовічний тип відносин у суспільстві, не створюючи твердих юридичних підстав правий і обов’язків особистості. Встановилися відносини підданства, як у Сході, а чи не васалітету, як у Заході (західний інститут васалітету припускав відносини двох договірних сторін, що обидві пов’язувалися взаємними правами і зобов’язаннями). Московські князі вимагали беззастережною покірності підданих і мали практично безмежну влада. Часом не тільки простий хлібороб, а й знатний боярин був лише холопом князя. Рівне безправ’я всіх членів товариства перед монарха ріднило Росію з східними деспотіями. Вивищення Москви справила могутньо вплинути на літературу: з кінця XIV в. відроджується общеруське літописання, прославлявшее діяння московських князів і порицавшее ворогів. У XV в. в лит-ре все наполегливіше підкреслюється обраність Москви й її князей.

6. Здобутки та особливості культури Московського царства.

С освітою єдиної держави помітні зрушення відбуваються й у культурному житті Росії. Місцеві традиції поступово відходять у минуле, поступаючись місцем общерусским традиціям. Фольклор. Записів устно-поэтического народної творчості не збереглося, але події тієї епохи отримали свій відбиток у казках, що славлять розум і світлість вихідцями з народу. У прислів'ях і піснях, приказках і загадки, словах і повчаннях відбилася жива народна мова, влучна та гостра. У другої половини століття велика кількість казок ідеалізують образ Івана Грозного як борця з боярами, «селянського» царя, захисника бідняків, справедливого правителя. Просвітництво. Центрами грамотності і освіти залишалися, як й раніше, монастирі. Вони само й у церквах, особливо в митрополичому і єпископських дворах, були бібліотеки рукописних, згодом і друкованих книжок. «Майстра грамоти» з’являються у у містах і селами. Але вони навчалися діти так і дорослі. Відомі духовні діячі Зосима соловецький і донеччанин Олександр свірський навчалися в обонежских селах. Вчителями були ченці, дяки. У багатьох актах ставлять свої підписи бояри і дворяни; меншою мірою — селяни і посадські люди. Поворотное для освіти значення мало поява друкарства. У сфері літератури відбувався помітний підйом. У літописних зводах, повістях і сказаннях розробляються ідеї величі великокнязівської і царською влади, світової ролі Росії в. Повісті і сказання повідомляють про найважливіших подіях тієї епохи — приєднання Новгорода про Великого і інших російських земель до Москви, царя Іванові Грозному та її діяннях, боротьбі Росії із іноземними. У середини століття багато публіцисти гостро і палко обговорюють проблеми самодержавства і проекти влаштування держави, боярства й положення селян. Архітектура. З цією епохи характерний значний підйом будівельного мистецтва. На межі XV-XVI ст. оформляється Кремлівський ансамбль у Москві - стіни і вежі, собори і Грановитая палата. Використовували у своїй традиції давньоруського, передусім володимиро-суздальського, зодчества, і навіть прийоми італійської архітектури епохи Ренесансу. Фортечні споруди першій половині століття будують у Нижньому Новгороді, Тулі, Зарайске, Коломні. У Києві з’являється стіна Кита-міста (1530-е рр.), Новодівичий монастир (1525 р.). У церковному зодчестві поширюється храм шатрового типу, по зразком з дерев’яними церквами. Протягом усього століття дерев’яне будівництво, як й раніше, переважає. Крім повсюдних хат, споруджуються хороми осіб, часом дуже складні у плані і вигадливі формою. У кам’яному зодчестві російський національний стиль яскраво виражений у шатрових спорудах собору Василя Блаженного. Він споруджено із нагоди взяття Казані 1552 р. Живопис. На межі XV — XVI ст. в іконопису і фрескової живопису прославилися Діонісій з синами і соратниками. Їх твори приваблюють мальовничістю, декоративністю, пишної урочистістю. Більшій лаконічністю, строгістю відрізняється іконопис новгородській школи. У живопису посилюється переважання московської школи. У іконопис все більше проникають жанрові мотиви, є елементи реалізму. Ще більше це притаманно другої половини XVI в. Живопись стає дедалі більше справою державним. Церква після Стоглавого собору 1551 р. посилює нагляд за іконописців. Наприкінці XVI в. отримують популярність ікони «строгановского листи». Вони відрізняються миниатюрностью, тонкощами і добірністю промальовування, декоративністю і святковістю. Потяг до декоративності і віртуозності, витонченості і парадності й у живопису цієї епохи. В наявності, з одного боку, зростання майстерності, технічного досконалості; з іншого — втрата глибини, монументальності, широкого дихання живопису А. Рубльова і Ф. Грека.

4. Монголо-татарське навала та її соціокультурні последствия.

Чингисхан зіграв трагічну роль долі всієї Київської Русі. Він силою об'єднав під власноручно всіх монголів, деякі сусідні племена і основі родового ознаки створив військо, якій у 12−13 століттях, за доби розвиненого феодалізму, в середньоазіатських державах, на Русі у Європі рівних був. Рядовий одиницею цього війська була десятка — сім'я, найближча родина однієї юрти, одного аила. Потім йшла сотня, у ній входили люди одного роду. Тисяча могла об'єднувати чи триаила, далі йшла пітьма — десятитисячний загін. Насамперед, Чингісхан завоював в 1211 р. Північний Китай; потім підкорив Хорезм (Середня Азія) в 1219 р.; в 1222 р. був завоёван Північний Іран. Монгольське завоювання супроводжувалося дозволом міст і сіл, поневоленням населення, накладенням величезних контрибуцій. Чингісхан показав себе жорстоким завойовником, а й непересічним правителем: він зберігав на покорённых землях колишню систему гос-ых і громадських організацій відносин, вміло підпорядковуючи її власному контролю. У 1222 р. Чингісхан відправив частину власних військ у Закавказзі. Розграбувавши цю територію, монголи увійшли до причорноморські степу, де розгромили половців. Росіяни князі хотіли допомогти половецьким ханам, проте в повному обсязі їх виставили свої дружини — позначалася политич. роздробленість. У битві 1223 р. на р. Калці монголи перемогли. У 1236 р. по смерті Чінгісхана військо Батия розгромило східного сусіда Русі - Волзьку Булгарию. У 1237 р. почалося навала монголів на Русь. Військо Батия минуло через Рязанське князівство, спалило Рязань і вирушила у Владимиро-Суздальскую землю. Спадкоємці Всеволода Велике Гніздо на чолі з володимирським князем Юрієм безуспішно намагалися чинити опір. У тому 1238 р. в битві на р. Сіті їх дружини було розбито Батиєм. Продовжуючи рух північ, монголи увійшли до проделы Новгородської республіки, де розграбували і спалили р. Торжок. Потім, не дійшовши 100 верст до Новгорода, монголи повернули на південь і пішли у поволзькі степу. Вочевидь, це було викликано почуття виснаження й великими втратами війська Батия, всюди котрий зустрічав безвихідне опір. У 1239 р. Батий розпочав свій 2-ї похід захід: розоривши південні російські землі (Чернігівську, Переяславську, Київську, Галицко-Волынскую), він у 1241 р. увірвався в Західної Європи. Але, хоча монголи вторглися з Польщею, Угорщини та Чехії, сягнули Хорватії, і Далмації, утримати у себе всі ці землі вони виявилися неспроможна. У 1242 р. Батий повернулося на Поволжі, де створив потужне держ- у Золоту Орду. Монгольське навала виявилося важким ударом для Русі. Більшість російських міст, було зруйновано, безліч людей викрадено в рабство, виробничі сили країни надовго підірваними. Та особливо страшним наслідком навали було те страшне ярмо, під кіт. потрапили російські землі. Там монголи зберегли колишні доля і колишніх князів, але поставили їх під власний контроль. Від великого князя і зажадав від інших монголи вимагали сприяння зборі щорічної данини, званої Ординським виходом. Для точної розкладки данини було проведено спеціальна перепис. Постійно віддаючи Золотий Орді значні кошти. Русь втратила можливість нормально, послідовно розвиватися як і господарському, так й політичному плані, було підірвано продуктивні сили країни. Зростання міст, розвиток ремесла і торгівлі - все це було уповільнена до предела.

Монголо-татарское навала важко вдарило з природного розвитку російської культури, а знищивши багато пам’яток писемності, зодчества, іконопису, майже перервало традиційність у роботі майстрів культури, справило величезний вплив та на соціальну психологію російського населення. Після шоку перших десятиліть поступово починається накопичення сил, причому над якомусь одному центрі, а деяких містах- Новгороді, Пскові, Твері, Москві, претендують на головну роль життя Руси.

10. Реформаційні руху на Європі: причини появи, зміст, результаты.

Последним хронологічним періодом Відродження є епоха Реформації, завершуючи цей найбільший прогресивний переворот у розвитку європейської культури. Реформація — це широке релігійне і соціально-політичне рух, розпочате початку 16 в. у Німеччині й спрямоване на перетворення християнської релігії. Почавшись у Німеччині, Реформація охопила ряд європейських і призвела до відпаданню від католицькій Церкві Англії, Шотландії, Данії, Швеції, Норвегії, Нідерландів, Фінляндії, Швейцарії, Чехії, Угорщини, частково Німеччини. Термін «Реформація «висловлює ту істотну бік руху, центром якої є критика і атака на монопольне становище католицької папської церкві та її вчення в політичної, ідеологічної системі тодішнього європейського суспільства. Для європейського реформаторського руху, щодо його перших кроків велике значення має тут вчення чеського богослова Яна Гуса. Він виступав за обмеження спрощення католицького богослужіння, переведення його за національний язик, і за створення незалежних від Риму церков. Гус нападав на церква як у чужорідне, паразитирующее освіту. Багато елементів, предвосхищавших реформу церкви, містилася вже виступи мислителів Ренесансу. Батьківщиною Реформації стала Німеччина. Її початком вважають події 1517 г., коли доктор богослов’я Мартін Лютер (1483−1546) виступив із своїми 95 тезами проти продажу індульгенцій. Відтоді почався його тривалий поєдинок із католицька церква. Викриття прихованого неблагочестия церкви на чолі з татком перед богом привело набік Лютера всіх незадоволених володарюванням розбещеного Риму. Лютер не визнає посередників між богом і людини, вона відкидає церковну ієрархію разом із татом. Він відкинув розподіл суспільства до мирян і священиків, оскільки про це немає немає нічого в Писанні. Критика всіх інстанцій церковного авторитету; розуміння свободи совісті як неотчуждаемого особистого права; визнання самостійного значення державно-політичних відносин; захист ідеї загального навчання; відстоювання морального значення праці; релігійне освячення ділової підприємливості - такі установки вчення Лютера, приближавшие його до раннебуржуазной ідеології й культурі. Реформація швидко поширилася у Швейцарії, Нідерландах, Франції, Англії, Італії. У Німеччині Реформація супроводжувалася Селянської війною, яка з таким розмахом, що не можна порівняти жодна соціальне рух середньовіччя. Своїх нових теоретиків Реформація знайшла у Швейцарії, де виник другою — після Німеччини найбільший її центр. Там остаточно оформив реформационную думку Жан Кальвін (1509−1564), которого прозвали «женевським татом». У остаточному підсумку Реформація породила нове направлення у християнстві, який став духовної основою західної цивілізації - протестантизм. Це сукупність самостійних і різноманітних релігій, церков, які різняться один від друга догматичними і канонічними особливостями. Головна відмінність протестантизму від католицизму і православ’я полягає у вченні про безпосередній зв’язок бога і замінили людину. Від католицтва відійшла більшість населення Європи: Англія, Шотландія, Данія, Швеція, Норвегія, Голландія, Фінляндія, Швейцарія, частина Німеччини, Чехії і т. буд. Та й у самому католицтві відбувалися істотні зміни. Протестантська Реформація викликала відгук в католицизмі. Починаючи з 40-х років 16 століття, католики борються за повернення втрачених позицій; в Західної Європи починається період контрреформації. Учасники руху гостро порушують питання про зміцнення єдності у самій організації католицької церкви, про посилення внутрішньої дисципліни і папської централізації, але всім заправляла відкрита боротьба католицизму проти протестантизма.

2. Хрещення Русі: історична обумовленість і соціокультурні последствия.

Языческие світогляду хліборобів Східної Європи склалися набагато раніше виникнення слов’янської державності. Релігія древніх слов’ян виходила з містичному ставлення до природі (культ землі, сонця, дощу тощо.). Не досягли остаточного розвитку та які мали однаковості, поганські вірування слов’ян мали поступитися новим релігійним віруванням. Наприкінці XX ст. Київська Русь залишалася єдиною великий східноєвропейської країною, оточеної народами, исповедовавшими монотеїстичні релігії. Молода язичницька Русь, хоч і стала вже відомої за своїми рубежами, не могла похвалитися особливим політичним і духовним авторитетом. Настав період, коли гос-ву треба було серйозно визначити своє становище у низці ін. євразійських країн і народів. Ухвалення рішень у 988 р. Руссю християнства політично і духовно пов’язувало її частини друг з одним, відкривало ширші перспективи у розвиток контактів із Європою. Найбільш важливим із усіх історичних значень хрещення Русі є затвердження нового світогляду, нових типів свідомості. На зміну жизнелюбивому, оптимістичним поганству йшла віра, кіт. вимагала обмежень, суворого виконання моральними принципами. З власного походженню російське православ’я є взаємодія грецької віри, слов’янського поганства й російського народної вдачі. Склався православно-языческий синкретизм. Тому російське православ’я відрізняється від візантійського. Умови життя російського народу визначили своєрідність тлумачення сутності релігії. На противагу розуму для православ’я характерний перевага культу, і зокрема обряду, над вченням й моральній стороною християнства. Лайка, бійка, пияцтво — менший гріх, ніж порушення посади; що у богослужінні більш спасенне справа, ніж читання Евингилия. Російське православ’я орієнтувало особи на одне смиренність і покірність, духовне перетворення, стимулювало прагнення самовдосконалення, наближало до християнським ідеалам. Т.а., православ’я виступило етичним регулятором середньовічного суспільства — основою його духовного життя, громадських ідеалів і культурних цінностей; урове6нь християнізації більшості населення була дуже поверховим (формально-обрядовым). Прийняття християнства дало потужний поштовх розвитку культури. XI століття — час зародження давньоруської літератури. Найдавніше з відомих творів — «Слово закон і благодаті». Найважливішу роль російської літератури відігравало літописання: крім погодних записів важливі подіях, в літопис входили поетичні легенди і надання. Отримує розвиток кам’яна, передусім церковна, архітектура; розвивається монументальна живопись-мозаика і фреска. Християнство, надавши сильне вплив на російську культуру, особливо у галузі літератури, архітектури, мистецтва, розвитку грамотності, шкільного справи, бібліотек — тих області, хто був щонайтісніше пов’язані з життям церкви, з релігією, не змогло подолати народних витоків російської культури. Довгими роками на Русі зберігалося двовір'я: офіційна релігія, яка переважала у містах, і язичництво, яке пішов у тінь, але досі існувало у віддалених частинах Русі, особливо у северо- сході, зберігало свої позиції сільській місцевості, розвиток російської культури відбило цю двоїстість у духовному житті суспільства, в народному быту.

8. Італійське й Північне Відродження: періодизація, спільні риси і особенности.

Термин «Відродження «(Ренесанс) виник XVI столітті. Вперше це поняття ужив італійський письменник Дж. Бокаччо, який сказав Джотто, що той «відродив античне мистецтво », а терміном, визначальним цілу епоху, це поняття стало завдяки Джордано Вазарі - живописцю і першому історіографу італійського мистецтва, рассматривавшему епоху Середньовіччя як простий перерва у розвитку культури. Термін «Відродження «означав спочатку не стільки назва всієї епохи, скільки самий мить виникнення нового мистецтва, який приурочивался зазвичай до початку XVI століття. Тільки поняття це явище набуло ширший зміст і стала означати епоху, як у Італії, та був та інших країнах сформувалась і розквітла опозиційна феодалізму культура. Хронологічно рамки епохи Відродження охоплюють період із XIV століття до у перших двох десятиліть XVII століття. Однак у різних європейських країнах нові тенденції виявлялися по-різному. Раніше всього Відродження проявилося під час Італії. З огляду на історичних обставин Відродження в північних країнах Європи запізнюється проти італійським. Так було в XV столітті оформляється Північне Відродження. З кінця 15 століття ідеї Ренесансу пробираються у Англію і Францію і, нарешті, під сумнів їхню впливом виявляється Іспанія. Мистецтво Відродження ділиться чотирма етапу: Проторенессанс (кінець XIII — I половина чотирнадцятого), Раннє Відродження (XV століття), Високе Відродження (кінець 15 століття — перші десятиліття XVI століття), Пізніше Відродження (середина й інша половина XVI століття).). У літературі про Відродженні часто вживають італійські найменування століть: дученто — XIII століття, треченто — XIV століття, кватроченто — XVI століття. Відродження часто характеризується як епоха відкриттів, визначили її новизну. Головним відкриттям було відкриття античності (у сенсі - історії, обращённость зі своєю історичної традиції). І якщо Італії її історичним минулим є античність, то тут для Північна Європа за Італією поруч із античністю «згадувала» і свої варварські витоки, звідси тісніший зв’язок Північного Відродження з готикою, зі середніми століттями. Специфіка Північного Відродження (Реформації) у тому, що його знаходить свої історичне коріння в варварському середньовіччя, а коли, слідом за Італією звертається до античності, то шукає у ній незамутнённые чисті витоки раннього християнства. Норми християнської життя Північне Відродження знаходить над сучасної йому церкви, а ранніх апостольських громадах, не знали чернецтва, культу святих, корпоративного богослов’я, пишної обрядовості і ієрархії. Іншою важливою відкриттям європейського Відродження стає відкриття Природи. Саме тоді відбувається пошук скоєних форм у самій природі й через природу. Все мистецтво Ренесансу звернене природі, виробляє на її основі естетичні принципи. Ренесанс виявляє нове ставлення людини до природи: від споглядання таємниць природи на початку епохи він переходить до активну позицію, виступаючи, як її завойовник і підкорювач. У кінцевому счёте це змінює природу, як створює нове середовище проживання в людини, а й змінює самої людини. Значним подією нової доби стають Великі географічні відкриття, передусім відкриття Нового Світу. Зіткнення з невідомими до цього часу цивілізаціями і культурами як змінювало предметний світ культури європейської людини, преобразовывало його побут, але значно розширювало кордону світу, отже, кордону людської свідомості. Але найважливішим і великим відкриттям епохи Відродження було відкриття Людини. Від середньовічної теоцентричной культури відбувається перехід до утвердженню людини у реальному природному мире.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой