Русская правда

Тип работы:
Реферат
Предмет:
История


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Новосибірська Державна Академия

Економіки і Управления

Інститут Економіки Обліку і Статистики

Реферат по Історії России

На тему:

Російська Правда

Роботу выполнил:

студент 1-го курса

групи № 9042

Гончаров Е.М.

Руководитель:

Ярославцев В.Г.

Новосибирск

1999 г.

Введение. 3 Правове положення населення. 3 Походження і джерела. 6 Громадянське право 6 Право власності 6 Зобов’язальне право 8 Спадкове право. 10 Злочин покарання. 12 Суд та інформаційний процес. 16 Список використовуваної літератури. 20

Введение. Найбільшими пам’ятником російського права є Російська Щоправда. Списки Російської Правди сягнули нашій велику кількість та їх єдина класифікація досі відсутня. Російська Щоправда була кодексом давньоруського феодального права Її норми лежать у основі Псковської та Новгородської судных грамот і всіх подальших законодавчих актів російського, а й литовського права. У статтях Російської Правди ідеться про встановленні права феодальної власності як на грішну землю і угіддя, а й у рухоме майно коней бобрів засоби виробництва та інших. Для епохи що передувала Російської Правді характерним об'єднанням сільського населення була сусідська громада Вона у процесі розкладання сімейної громади. Найдавніша частина Руської Правди є записом старіших норм зробленою при князя Ярославлі Володимировича. Її іноді називають «Правдою Ярослава». Ця частина складається з перших 16 статей «Стислого Правди». За ній слід «Щоправда Ярославичей», тобто. синівської Ярослава Широка редакція складніша за складом і включає у собі безліч княжих законів виданих між серединою XI та початком XIII ст., систематизованих і хронологічно перемішаних. Основний зміст Російської Правди відбиває інтереси княжого господарства управління. При порівнянні її частин ясно помітив зростання княжої влади й розширення княжого суду. Правове положення населення. Усі феодальні суспільства були суворо стратифицированы, тобто. складалася з станів, правничий та обов’язки яких чітко визначено Законом як нерівні стосовно друг до друга і до держави. Інакше кажучи, кожне стан мало свій юридичного статусу. Було великим спрощенням розглядати феодальне суспільство з погляду експлуататорів й експлуатованих. Стан феодалів, становлячи бойову силу княжих дружин, попри всі свої матеріальні вигоди, могло втратити життя — найцінніше — простіше й імовірніше, ніж бідне стан селян. Феодальне суспільство було религиозно-статичным, не схильною до різкій еволюції. Прагнучи закріпити цю статичність, держава консервувало відносини з станами у законодавчому порядку. Не склавшись в глобальної системи виробництва, рабство Русі одержало поширення як громадський уклад. Джерелом рабства був передусім полон, народження від рабині. У рабство потрапляли за тяжкі кримінальні злочину (потік і розграбування), залежний закуп звертався до раба в разі уникнення господаря і крадіжки, в рабство звертався злісний банкрут (ст. ст. 56, 64, 55 Розлогій Правди). Стаття 110 Розлогій Правди встановлює ще три випадку холопства: одруження на рабі без договору, вступ у услужение ключником-тиуном без договору свободі, самопродажа в рабство хоча за «наготу». У першому тисячолітті н.е. рабство слов’ян, за повідомленням римські авторів, мало патріархальний характер, полонених рабів відпускали за викуп чи включали у складі племені; Найбільш жорстких форм притаманні рабству на ранніх етапах державності, в IХ-Х ст. раби слов’ян є предметом продаж і збагачення. У договорах з Візантією (Х в.) фігурує спеціальна «челядинная ціна». У ХІ ст. у російському праві діє принцип, відповідно до якому раб може бути суб'єктом правовідносин, розпочинати договори. Російська Щоправда вважала холопів власністю пана, самі де вони мали власністю. За кримінальні злочини холопів і завданий ними майновий збитки відповідальність з його відшкодуванню несли господарі. За вбивство холопа потрібно було відшкодування збитків в 5−6 гривень (за знищення речі). Хазяїн холопа над його вбивство не залучався до відповідальності - в подібних випадках призначалося церковне покаяння. У російській Правді позначилися процеси, аналогічні римському праву, де раб наділявся особливим майном (пекулием), з правом розпоряджатися їм у господарських цілях на користь пана. У Статуті про холопах (ст. ст. 117, 119 Розлогій Правди) говориться щодо проведення торгових операцій холопами по дорученням господарів. Клас феодалів формувався поступово. До нього входили князі, бояри, дружина, місцева знати, посадники, тиуны тощо. Феодали здійснювали громадянське управління економіки й відповідали за професійну військову організацію. Вони мусили взаємно пов’язані системою васалітету, регулюючої правничий та обов’язки друг перед ще й перед державою. Задля більшої функцій управління населення сплачувало данина часові та судові штрафи Матеріальні потреби військової організації забезпечувалися земельної власністю. Васальні і земельні відносини феодалів, їх зв’язку з великим князем регулювалися, швидше за все, спеціальними договорами. У Російській Правді розкрито лише ті аспекти правового статусу цього стану. Вона встановлює подвійну виру (штраф за вбивство) в 80 гривень за вбивство княжих слуг, тортів, конюхів, огнищан. Але самих боярах і дружинниках кодекс мовчить. Мабуть, за зазіхання ними застосовувалася смертна страту. У літописах неодноразово описується застосування страти під час народних заворушень. Наступна група статей Російської Правди захищає власність. Встановлюється штраф о 12-й гривень порушення земельної межу. Деякі дослідники вважають, що висока ставка штрафу свідчить про приналежність власності феодалові. Той самий штраф слід за руйнування пчельников, боярських угідь, про крадіжку ловчих соколів і яструбів. Вищі штрафи о 12-й гривень встановлюються за побої, вибиті зуби, пошкоджену бороду, — певне, корпоративне розуміння честі найчастіше зумовлювало фізичним сутичкам. У феодальної прошарку раніше, всього відбулася скасування обмежень на жіноче успадкування. У церковних статутах за насильства над боярськими дружинами і дочками встановлюються високі штрафи — від 1 до 5 гривень золота, за інших — до 5 гривень срібла. Обов’язки селянського населення за держави виражалися в сплаті налог9 В у вигляді данини і оброков й у збройної захисту в разі бойових дій. На селян поширювалися державна юрисдикція і князівський суд. У науці існує низка думок про смердах, їх не вважають вільними селянами, феодально-зависимыми, особами рабського стану, кріпаками і навіть категорією, подібна до дрібним лицарством. Але основна полеміка ведеться за лінії: вільні залежні (раби). Важливе місце у обгрунтуванні думок мають дві статті Російської Правди. Стаття 26 Стислого Правди, що встановлює штраф за вбивство рабів, щодо одного прочитанні говорить: «На смерде й у холопі 5 гривень» (Академічний список). У Археографическом списку читаємо: «На смердьи в холопі 5 гривень». У першому прочитанні виходить, у разі вбивства смерда і холопа виплачується однаковий штраф. З другого списку слід, що смерд має холопа, якого вбивають. Розв’язати ситуацію неможливо. Стаття 90 Розлогій Правди говорить: «Якщо смерд помре, то спадщину князю; якщо буде дочки в нього, то обрати посаг…» Деякі дослідники трактують її атом сенсі, що після стількох смерті смерда його майно переходило повністю до князю і він «мертвої руки», тобто нездатна передавати спадщину. Але подальші статті роз’яснюють ситуацію — йдеться лише про те смердах, які померли, які мають синів, а усунення жінок віком від спадщини властиво певному етапі всім народам Європи. Проте труднощі визначення статусу смерда у цьому не закінчуються. Смерд по інших джерел постає як селянин, володіє домом, майном, конем. За крадіжку його коня закон встановлює штраф 2 гривні. За «борошно» смерда встановлюється штраф в 3 гривні. Російська Щоправда ніде конкретно не свідчить про обмеження правоздатності смердів, є свідчення про те, що вони виплачують штрафи (продаж), характерні для вільних громадян. Російська Щоправда завжди вказує за необхідності на належність до конкретної соціальної групи (дружинник, хлоп тощо.). У масі статей про вільних людях, саме вільні кошти і маються на увазі, про смердах заходить мова лише там, де з їхніми статус необхідно спеціально виділіть. У давньоруському суспільстві важливого значення мала власність. Ставлення до особистості визначалося насамперед саме наявністю власності. Людина, позбавлений власності, чи промотавший її, міг забезпечити майнові зв’язки з іншими особами єдиним, що він залишилося, власної особистістю. Міське населення складався з ремісників, малих торговців, купецтва тощо. У науці питання про його проворам становищі, в належним чином не вирішене з- за нестачі джерел. Важко визначити, якою мірою населення російських міст користувалося міськими вільностями, аналогічними європейським, що його й надалі розвитку капіталізму у містах. За підрахунками М. Н. Тихомирова, на Русі у домонгольский період існувало до 300 міст. Міська життя було настільки розвинена, що це дозволило В.0. Ключевскому із теорією «торгового капіталізму» у Стародавній Русі. МЛ. Тихомиров думав, що у Русі «повітря міста робив людини вільним», й у містах приховувалося безліч швидких холопів. Вільні жителі міст користувалися правової захистом Російської Правди, на них поширювалися всі про захист честі, гідності й життя. Особливу роль відігравало купецтво. Воно рано початок об'єднуватись у корпорації (гільдії), які називались сотнями. Зазвичай «купецьке сто» діяло при будь-якої церкви. «Іванівське сто» в Новгороді було з перших купецьких організацій Європи. Давня Русь розвивалася у тому напрямі, як і найбільші країни Європи. Вона мала величезним культурним потенціалом, високорозвиненою юридичної сферою. Політична роздробленість країни збіглася з ординським розоренням, і це викликало дуже важкі наслідки, обумовило деформацію природного ходу політико-правового розвитку. Походження і джерела. Російська Щоправда — найдавніший російський збірник законів сформувалася на протязі Х1-Х11 ст., але окремі її статті йдуть" в поганську старовину. Перший текст виявили і підготовлений для друку В. М. Татищев в 173 Г. р. Зараз зазвичай більше ста списків, сильно різняться за складом, обсягу і структурі. Назва пам’ятника відмінно від європейських традицій, де аналогічні збірники права отримували суто юридичні заголовки — закон. законник. На Русі у цей час були відомі поняття «статут». «закон», «звичай». але кодекс вказано легально-нравственным терміном «Щоправда». Прийнято ділити збірник втричі редакції (великі групи статей. Об'єднані хронологічним і смисловим змістом): Стислий. Розлогу і Скорочену. У Стислий редакцію входять дві складові: Щоправда Ярослава (чи Найдавніша) і Щоправда Ярославичей — синів Ярослав Мудрий. Щоправда Ярослава включає - перші 18 статей Стислого Правди і повністю присвячена карному праву. Найімовірніше, він виник під час боротьби за престол між Ярославом та її братом Святополком (1015−1019 рр.). Наймана варязька дружина Ярослава вступив у конфлікт за новгородцями, що супроводжувався вбивствами та побоями. Прагнучи врегулювати ситуацію. Ярослав задобрив новгородців «надавши їм Правду, і статут списавши, тако рекши їм: з її грамоті ходите». За цими словами в Новгородської 1 літописі поміщений текст Найдавніша Правди. Щоправда Ярославичей включає ст. ст. 19−43 Стислого Правди (Академічний список). У його заголовку зазначено, що збірник розроблявся трьома синами Ярослав Мудрий з участю найбільших осіб З феодального оточення. У текстах є уточнення із яких укласти, що збірник затверджений не раніше року смерті Ярослава (1054 р.) і пізніше 1072 р. (рік смерті однієї з його синів). З другого половини ХI в. стала формуватися Широка Щоправда (121 стаття по Троїцькому списку), що склалася у остаточному варіанті у XII в. По рівню розвитку правових інститутів социально-хозяйствейному змісту це вже дуже розвиненою пам’ятник права. Поруч із новими постановами він включав і видозмінені норми Стислого Правди. Широка Правда ніби з об'єднаних єдиним змістом груп статей. У ньому представлено кримінальна і спадкове право, грунтовно розроблений юридичний статус тих категорій населення і холопів, міститься банкротский статут тощо. До початку XII в. Широка Щоправда сформувалася. У ХIII-XIV ст. виникла Скорочена редакція, дошедшая всього в кількох списках (50 статей по IV Троїцькому списку). Вона подає собою вибірку з Розлогій Правди, пристосованої більш розвинених громадських відносин періодам раздробленности.

Гражданское право

Право власності У феодальному суспільстві право власності серед феодалів визначається їхніми взаємної зв’язком і зв’язком із державою. тобто системою васальної залежності, а селянському середовищі системою заборон на розпорядження. Від відмінностей цих відносин залежить розбіжності у статусі власності. У дореволюційних дослідженнях йшло у основному обговорення питань про існуванні родової і приватної власності, думка про колективних формах земельної власності переважало. Юридичні розбіжності й спеціальна термінологія для позначення рухомої і нерухомої власності виникають значно пізніше, скачала у Європі. У силу впливу розвиненого римського праві а в Росії. Юридична формулювання права власності формувалася Росії під впливом буржуазних відносин також відповідала, аналогічному поняттю за іншими буржуазних країнах. Її суть, яка полягає у цьому аби підкреслити екстраординарне становище суб'єкта власності. визначено ще римському праві: «Власнику належить виняткове, і незалежне панування над річчю». У Х-Х1 ст. общинні пережитки на Русі ще досить значні. Проте визначати ступінь наявності колективних і індивідуальних форм власності дуже важко через брак джерел. У Російській Правді в гнітючому вона найчастіше йдеться про індивідуальної власності. (кінь, зброю, одяг тощо. буд.). Найімовірніше, в розвинених районах, де діяло княже законодавство, індивідуальна (приватна) власність грала на вирішальній ролі. Власник по Російської Правді мав права розпоряджатися майном, вступати в договори, одержувати доходи від з майна, вимагати його захисту при зазіханнях. Об'єктами права власності виступає дуже великий коло речей — коні й худобу, одяг та обладунки, торгові товари, сільськогосподарський інвентар і многое-другое. Інші джерела свідчать про наявність в розглянута період індивідуального селянського господарства. Але вони свідчить про існування сіл, кладовищ, вервей, сіл сільських населених пунктів з колективними формами володіння землею. Мабуть, це сусідські громади з індивідуальної формою власності на дворовий ділянку і, періодичними межами орної землі. Платежі податків князю не перешкоджали населенню розпоряджатися землею по колективному розсуду, бо одиницею оподаткування даниною була земля, а двір, господарства. Форми власності були різними. Крім семейно-индивидуальных і общинних господарств були такі князівський домен був конгломерат земель, належали особисто князям. Вони стягували там оброки, встановлювали інші повинності, розпоряджалися землями на власний розсуд. Власність феодалів виникала як і джерело якої в княжих пожалованиях. У Х1 В. літописі - згадують про селах княжих дружинників, в XII в. таких свідчень значно більше. Вотчини бояр були приватної власністю. Князі роздавали землі під умовою служби (володіння бенефициального типу, тимчасового чи довічного). Про. Раків, вважає, що були спадкові бенефіції. Умовні утримання були у самій боярської ієрархії. Княжа роздача земель супроводжувалася отриманням імунітетів (незалежних дій у тих володіннях) — судових, фінансових, управлінських. У Російській Правді відсутні відомості про землеволодінні феодалів, але в Розлогій Правді згадуються особи, жили цих землях: тіун боярський (ст. 1), боярські холопи (ст. 46), боярський рядович (ст. 14). Внутрифеодальные угоди про землі та кодекси, регулюючі землевладельческие відносини, до нас потребу не дійшли, можна лише гадати про наявності. Земельна власність церкви виникла з урахуванням державних пожалування як десятини. Надалі вона росла з допомогою вкладів, купівель і т.д. Суб'єктами права власності були лише люди й не рабського стану. Розподіл речей на рухомість та нерухомість не знайшло юридичного оформлення, але статус рухомості розроблений у Російській Правді досить грунтовно. Власністю неї давав, й різні види володіння не им1ели спеціальних узагальнюючих термінів, проте, попри практиці законодавець розрізняв право власності володіння. Власник мав права на, повернення свого майна (коня, зброї, одягу, холопа), з незаконного! володіння з урахуванням суворо встановленої процедури за спричиненої «образу» призначався штраф в 3 гривні. Повернення речей вимагало свидетельских показань і розгляду за необхідності перед «склепінням з 12 людина» (ст. ст. 13, 14,-15, 16 Стислого Правди; ст. ст. 34, 35 Розлогій Правди). Загальний принцип захисту рухомої власності у тому, аби повернути її законному хазяїну і заплатити, йому штраф як компенсації за збитки. Спонукувана власне (включаючи холопів) вважається у Російської Правді обсягом повного панування власника: при суперечках про її поверненні держава накладає штрафів, боку самі домовляються між собою. Котрі Довірили майно рабам і холопам (для торгових операцій та т.д.) несли у разі причащання збитків і, винищення речі перед третіми особами, у обсязі (ст. ст. 116, 117). Інакше кажучи, законодавець розумів, що, власності визначається волею самого власникам Захист рухомої власності, якщо не було пов’язане із кримінальним Злочином, не мало станового, характеру кожен вправі рівнозначно визначати її долю. Зобов’язальне право Зобов’язання є правоотношение, з якого обличчя, яка порушила інтереси іншої особи, зобов’язане зробити певні дії користь потерпілого. Відмінності цивільно-правового зобов’язання від кримінально- правового виникають лише, певному рівні правового розвитку, в древньої ж період вони змішуються. Тільки з формуванням галузей громадянської непокори і кримінального права законодавець вносить ясність у ці питання. У давнину існувало два виду зобов’язань -з правопорушень (деліктів) і договорів, причому перші, певне, виникли раніше. У Російській Правді зобов’язання з деліктів тягнуть відповідальність як штрафів та відшкодування збитків. Укрывающий холопа має повернути його й заплатити штраф (ст. І Стислого Правди). Узявши чуже майно (коня, одяг) повинен повернути його й заплатити 3 гривні штрафу (ст. ст. 12. 13 Стислого Правди). Договірні зобов’язання оформляються до системи при становленні приватної власності, але поняття абстрактного поняття договору що немає. Пізніше під договором («Галі розуміти угоду двох або кількох осіб. У результаті чого в сторін виникають юридичні правничий та обов’язки. У Київської Русі існувало кілька різновидів договорів. Сторони (суб'єкти) договорів повинні відповідати вимогам віку, правоздатності і свободи. Ми не знаємо про віці вступавших в зобов’язання в дохристиянський період З прийняттям християнства діяв, певне, загальний принцип. за яким одруження було юридичним чинником досягнення і майнової самостійності особи. Невідомі нам й ті аспекти укладення договорів в язичницький період, які визначалися підлогою особи. Однак у Російської Правді жінка вже постає як власник майна, отже, у неї вправі здійснювати еде-той. У цьому вся збірнику законів закріплено впливом геть зобов’язання статусу свободи. Хлоп не був суб'єктом правовідносин не міг відповідати за зобов’язаннями, всю майнову відповідальність ніс нього господар. Майнові наслідки угод холопа, скоєних за дорученням пана, також лягали на останнього. Древнього праву відомі два виду відповідальності за договорами: особиста і майнова (в історичному сенсі більш пізня і розвинена). У в Давньому Римі лише закон Петелия (VIв. е.) встановлював майнову відповідальність. У першому випадку обличчя, не выполнившее зобов’язань перетворюватися на раба, у другий випадок його власність переходила кредитору. У Російській Правді домінує відповідальність майнова. Проте закуй у разі порушення умов зобов’язань міг звертатися до повного холопа, злісний купец-банкрот також звертався до рабство. При нерозвиненості рабства зароджується принцип. за яким не виконав зобов’язань. ставав залежатиме від кредитора мали на той термін, протягом якого відпрацьовував йому обшир боргу і збитків. У IХ-ХII ст. письмова форма договорів ще розвинулася, вони відбувалися, зазвичай, в усній формі. Для усунення наступних взаємних претензій, під час укладання угод повинні бути свідки, та суди приймав й зняти будь-які- інші докази, з яких випливає договори. Кількість відомих Російської Правді угод ще дуже багато. У побуті договір купівлі-продажу був поширеним. Продавалися майно (рухоме і нерухоме) і холопи, причому продажу їх у законодавстві на той час приділяється дуже великий увагу. У Російській Правді регламентувався й не так самого договору купівлі-продажу (його умови від волі сторін) скільки суперечки, виникаючі внаслідок взаємних претензій. Сторони могли розпоряджатися, лише своєю власністю, майно крадене чи невідомого походження підлягала оскарженню після купівлі присутності адміністрації. Якщо законність приналежності проданого не доводилася, угода расторгалась та оберігати майно відшкодовувалися оспаривавшему його обличчю. Угода щодо продажу скільки-небудь значимих речей відбувалася на торгу публічно щоб уникнути наступних претензій. Продаж нерухомості, певне, раніше всім початку оформлятися письмовими актами (які дійшли до нас датуються починаючи з ХП в.). С. В. Юшков думав, що існували терміни пред’явлення претензій по недоліків купленої речі. Існував та установчий договір самопродажу в холопство у присутності свідків. На думку С. В. Юшкова, цей договір виявився досить поширений у аналізований період, і історично передував договору купівлі-продажу. Хоча у Російської Правді овні згадується, умови реєстрації, скоріш всього, були аналогічними договору купівлі-продажу. У Російській Правді є нагадування про найманні робочих „мостников“ на ремонт і питання будівництва мостів (ст. 97 Розлогій Правди). Встановлюється розмір і щодо оплати праці та харчування. У ХП-ХШ ст. з’являється категорія „наймитів“, яких отграничивал з інших груп залежного населення, та його відносини з наймодавцем визначалися договором. Найманець міг розірвати договір, відшкодувавши збитки. У той самий час є згадування про челядных-наймитах, закупах-наймятах зберігали залежність. Характер майнового найму у Російській Правді не розкривається. У ХІІ-XV ст. проявилися три тенденції розвитку зобов’язального права. У- перших, розвиток товарно-грошових відносин призвело до появи нових видів договорів наголос, заставу, поручництво) і розчуленню майнової відповідальності сторін у зобов’язання. Зобов’язання з правопорушень поступово зміщуються до області кримінальну. По-друге, при пануванні феодальних відносин зберігалася особиста відповідальність боржників. Боржники потрапляли в господарську залежність від кредиторів, були зобов’язані відпрацьовувати борг, перебуваючи хіба що під патронатом. Особиста залежність поширювалася навіть серед феодалів в васальних, відносинах із державою чи сюзереном. По-третє, в Новгороді і Пскові формувалася система зобов’язального Права з розвиненою майнової відповідальна- ностью, заснованої на тованно-денежном обміні. Спадкове право. Семейно-Наследственное право належить до повільно змінюваного сфері. З моменту складення християнства основи православної сім'ї довгі століття залишалися статичними, поступово допускалися до спадкуванню жінки, варіанти наслідування були суворо обмежені (звичаєм, згідно із законом, по заповіту). Відносини у ній грунтувалися на влади батька, лише пізній феодальний період складається принцип окремості майна. Це — основні тенденції у зазначеній області права. На час Російської Правди ми зустрічаємося зі свідченнями про приниженому становищі жінки. На думку дослідників, сім'я патріархального типу відбито у Російської Правді в понятті „вервь“, тобто колективу родичів, пов’язаних загальної відповідальністю платежем „дикої вири“. Проте, як випливає з низки статей Російської Правди, сторонні особи могли „вкладатись“ у загальну виру, який був родичами. М. Косвен запропонував гіпотезу, за якою „вервь“ Київської Русі - перехідна форма від патріархальної до індивідуальної. зі збереженням колективних порядків (патронимия). Але відмінностей патронимии не виділено, у ній зберігалися колективне господарство, родинні зв’язки і звичаї. Єдиний відмітний ознака — менша чисельність — взагалі важко визначимо. Тому патронимия, більше суто логічний конструкцію. У Київської Русі до ХІ ст. панувала моногамна сім'я з індивідуальним господарством. З прийняттям християнства кінці XX ст. церква вела активну боротьбу з язичництвом, за торжество індивідуальної сім'ї та сімейної моральності. Шлюб, розлучення, моральні відносини у сім'ї стали санкціонуватися нею. Не освячений шлюб вважався гріхом і як міг позначитися нащадків. Літопис говорить: лот гріховного кореня злий буває плід». Верховенство чоловіка на християнської сім'ї збереглося й сталим, поступово ставало частиною державної ідеології. Літопис виправдовує це: поза слухай злий дружині: бо мед капає з вуст її. Дружини прелюбодейки. Але мить це. Не шляхом життя йде вона, сближающиеся із нею підуть після смерті у пекло". Християнська сім'я мала підпорядковуватися суворим моральним канонам, в основі нової ідеології лежали працьовитість, смиренність, перед Богом. Формування сім'ї християнського типу відбувалося поступово, держава належала до поганству досить терпимо, але підтвердити конкретними фактами співіснування християнських і поганських сімей неможливо. У давнину успадкування здійснювалося з урахуванням звичайного права, з правом всього колективу на певну частину майна. Раніше всього индивидуализировалось успадкування рухомості (цибулю, спис, сокиру). Виникло розподіл спадкової маси частки: частина — колективу, частина — сім'ї, частину розсуду самого особи. Ібн фадлан свідчив, що XX ст. майно померлих русичів поділялося втричі частини. Успадкування з урахуванням звичайного права в видозміненій формі входить у загальнодержавний закон. Певне, паралельно розвивалися заповідальні відмови, обмежені частками на користь найближчим родичів. Можна виділити дві форми наслідування за законом і за заповітом. Відсторонення, жінок віком від наслідування неспроможна розглядатися як не свідомого приниження. Виходячи за чоловік за члена іншого роду, де вони могли забирати майно, нажите членами свого роду. Воювали за нові території чоловіки й обробляли землю чоловіки, тому інститут наслідування нерухомості по чоловічої лінії стійкий в усіх європейських народів. Право рідні частку з штрафів у разі вбивства закріплено в ст. 4 договору з Візантією 911 р. Певне, родичі у різноманітних випадках могли на частина майна. У іншому договір малює картину розвиненого спадкового права, де діє першість заповіту над законом. Стаття 13 говорить: «Якщо хтось з русинів помре, не урядив свого маєтку, перебуваючи служби у Візантії, а родичів там немає, то повертається майно близьким родичам на Русь. Якщо залишить заповіт, те майно йде тому, на користь кого складено заповіт». Щоправда, слід пам’ятати, що ця розвинена форма пропонується имущей середовищі, в селянських громадах звичайне успадкування продовжувало діяти. Суперечки про спадщину виникали досить частина, і Статути церковні Володимира 1 і Ярослав Мудрий взяли ці позови родичів під свою юрисдикцію. Але оскільки положення церкви тим часом був досить міцним, норми про успадкування майна, ввійшли до Російську Правду, розписано дуже докладно, певне, щоб уникнути колізій поганських звичаїв і християнських установок індивідуалізованої сім'ї. Інститут наслідування у Російській Правді - одне з найбільш розроблених. У ХІ ст. шлюб став церковної прерогативою, брати участь у судебнй51 процесах про спадщину могли відмовити особам без відповідних церковних свідчень. Точних даних про віці шлюбу до нас недопило. С. В. Юшков вважав, що він становив 14−15 років на чоловіків, і 12−13 років на жінок. У Російській Правді йдеться про індивідуальної сім'ї (чоловік, дружина, діти)* особистим господарством. У статтях про «верви» маються на увазі, можливо, колективи родичів. У Розлогій Правді є цілий статут про спадщину (ст. 90−95, 98−106). Дві перші статті (ст. 90, 91) закріплюють древні обмеження в громадах смердів: майно померлого, не який залишив синів, переходить князю, дочкам до заміжжя виділяється частина на посаг. У той самий час у середовищі дружинників і бояр діяв інший принцип: «спадщину князю не йде, його успадковують дочки». У більшості інших статтях регулюється успадкування з урахуванням приватної власності і індивідуального господарства. Загальний принцип відомий ще По Договорами з Візантією: пріоритет наслідування за заповітом із забезпеченням законних часткою членів сім'ї. Стаття 92 говорить: *Хто помираючи розділить свій дім дітям, у тому стояти, хто без низки- помре, усім дітям йде майно". Успадкування за заповітом обмежена синами і дружиною, дочки одержують лише частину ст 9 3, 95). Діти з першої дружини мають право частина майна належить матері (ст. 94). Діти від рабині «не успадковують нічого, але одержують з матір'ю свободу (ст. 98). У першій-ліпшій нагоді «двір» переладит молодшому синові (ст. 100) як менш здатному самостійно існувати. Майно малолітніх дітей перебуває під управлінням матері: якщо вона виходить заміж, то призначається родич- опікун. Мати, опекун-отчим визначають це і несуть матеріальну відповідальність над його втрату. Своєю частиною майна мати розпоряджається самостійно, може відписати його дітям, позбавляти їх спадщини, якщо вони будуть «лихи» (ст. 106). Такий порядок наслідування забезпечував майнових прав всіх членів сім'ї та загалом проіснував доти, коли до Спадкуванню стали допускатися жінки. Одночасно встановилася залежність добробуту дітей чоловічої статі від волі заповідача в якості основи «доброго» ставлення до батькам, за збереження молодшим дітям гарантії коштів для існування. Злочин покарання. Кримінальну право як сукупність норм, що становлять обособившуюся галузь права, сформувалося на стадії пізнього феодалізму і продовжувало повинна розвиватися у буржуазний період. Тож більш раннього часу правильніше говорити про кримінальному законодавстві, у якого стоять дві каті, горни — злочин покарання. У Х-ХV ст. поняття провини, співучасті, підготовки до вчинення злочину перебувають у зародковому стані, поступово, протягом ХV1-ХV11 ст., а формувалися, і тільки в Уложенні 1649 р. вони знаходять більш-менш повне відбиток. У арабських джерелах, літописах, договорах Русі з Візантією є достатньо даних про караемых державою кримінальних зазіханнях в 1Х-Х ст. Йдеться крадіжках, у вбивствах, побої тощо. буд., але вони характеризуються певними особливими термінами. Злочинні дії літописах іменуються злими справами. Головний елемент злочинного дію — карність. Як об'єкти порушення могли виступати державний закон, звичаї, релігійно-моральні встановлення. У літературі прийнято вважати, що як перша спроба визначити злочинну зробив у Російської Правді, де заподіяння шкоди особистості іменується «образою». Наприклад, під час побоїв слід було «передплачувати образу 12 гривень». Суб'єктами злочинів, тобто особами, здатними відповідати за кримінальні дії, були «вільні люди. Будь-яке злочин передбачало виплату штрафів та майнові стягнення, навіщо вимагалося наявність власності. Холопи і раби, самі будучи різновидом власності, таким мали й майнову відповідальність них несли господарі. Дуже важко сказати вплив «а становище суб'єкта станового статусу. Не маємо відомостей документів про наслідки, наприклад бійки дружинника і селянина, хоча найбільш правдоподібна версія виникнення Найдавніша Правди пов’язується саме з побоїщем між княжої дружиною Ярослав Мудрий і. новогородськими городянами. Найімовірніше, що за часів. Російської Правди при изустных привілеї феодалів за образи,. безчестя тощо. весь вільний населення відповідало за кримінальні діями щодо представника іншого стану. Російська Щоправда щось говорить про скоєнні злочинів жінками, про віці злочинців. З прийняттям християнства вік злочинця став визначатися. з урахуванням церковних установлень. Можна припустити, що у древній період «селянських громадах практикувалися покарання з урахуванням звичайного права, «але конкретних джерел до нас потребу не дійшло. У Російській Правді відбиті лише 2 виду злочинів: проти особистості (вбивство, тілесних ушкоджень, образи, побої) й дочку проти власності (розбій, крадіжка, порушення земельних кордонів, не законне користування чужим майном). Закон захищав інтереси індивідуума, який, выделившись з общинної системи, потребував охороні як зрадництво своєї особистості, таки свого господарства. Державні злочину. У Російській Правді не згадуються, дуже нечітко змальовані діяння проти княжої адміністрації (наприклад, вбивство конюха). На цьому етапі ще було абстрактного розуміння держави та її інтересів, шкода державі ототожнювали шкодою князю, і зазіхання проти князів розглядалися як тяжкі діяння. До учасників повстань застосовувалася страту дома злочину, часто — масова. Князі у боротьбі влади часом вдавалися до дуже недостойним прийомів але питання відповідальності вирішувався вихід у середовищі. Зрада князю як і розглядалася в княжому оточенні відповідальність багато в чому від розстановки політичних сил є. У Російській Правді домінують штрафи, хоча практиці арсенал кримінальних кар був досить великий. Затверджений невдовзі після ухвалення християнства кодекс, будучи державним законодавством, поривав з морально моральними установками язичництва, на нові християнські цінності засвоювалися поступово. За цих умов єдиний критерій інтересів індивідуума міг бути лише грошовому еквівалентові заподіяного, як і закріплювала система штрафів. Зіграло роль і те, що жорсткі види покарань суперечили християнської доктрині гуманності, вони у кодекс — не ввійшли. По тієї ж причини Російська Щоправда є суто світської, кримінальні покарання проти інтересів церкви встановлювалися в церковних статутах. У практиці застосовувалися такі види покарань: кревна помста (її лише умовно можна зарахувати до покаранням), «потік і розграбування», смертна страту, кримінальні штрафи, укладання темниці, членовредительные кари. Кримінальні штрафи за зазіхання на особистість носять виражений становий характер, при зазіхання на майно виявляється менш різко. Про убивствах згадується у договорі з Візантією 911 г. (у разі вбивства когось убивця повинен «померти дома» (кревна помста). Якщо ж винний встигав сховатися, вступала на дію майнова відповідальність: імущі особи віддавали свій шматок власності як викупу, не які мали власністю родичі вбитого переслідували до помсти. Стаття 1 Правди Ярослав Мудрий також передбачає помста родичів за вбивство, якщо месників «нічого очікувати», виплачується штраф в 40 гривень. У статті що немає соціальна диференціація винних при виплаті штрафу, але вбивство визнається найнебезпечнішим злочином з нього починаються все редакції Російської Правди. У Правді Ярославичей за вбивство огнищан, конюхів князя, тіуна передбачено вже підвищений штраф в ВО гривень, за вбивство вільної людини виплачувався штраф у 50 гривень. Нанесення побоїв, образи, тілесних ушкоджень каралися грошовими штрафами. За ушкодження пальця виплачувалося 3 гривні, за улары жердиною, палицею, за виривання бороди і усов12 гривень. За відрубування руки покладався штраф 40 гривень. Загроза зброєю каралася штрафом один гривню. Хоча штрафи диференційовані залежно від тяжкості каліцтва, ясного Розуміння ступеня шкоди у Російській Правді немає, можна говорити про принципі казуальности: у кодексі перераховуються факти порушення тілесної недоторканності з конкретними штрафами, але не матимуть спроб узагальнення. Найбільше уваги Російської Правді приділяється крадіжці. Докладно розписується, який штраф зобов’язаний сплатити викриту злодій за коня, корову, качку, дрова, сіно, холопки т.д. Законодавець, прагнучи щось прогаяти, включає до цього списку і зерно, і ловчих птахів, і мисливських собак. Загальний принцип такий, що постраждалому слід повністю компенсувати матеріальний шкоди, тому винний повинен виплатити вартість украденого і заплатити штраф. Станову захист майна зустрічається рідко. Наприклад, про крадіжку княжого коня встановлювався штраф в 3 гривні, за коня смерда — 2 гривні. У Розлогій Правді про крадіжку коней (основною робочою сили) злодій видавався «на потік і розграбування». Убивство злодія, дома злочину не? вважалося злочином і кари не волочило. Усі інші види зазіхань на чужу власність каралися штрафами (порушення земельних кордонів, спалювання бджіл, піків, самовільне захоплення чужого коня чи зброї, поломка чужих речей) розміром до 12 гривень. Російська Щоправда не знає страти, але він застосовувалася практично за антидержавну діяльність, за в повстаннях, розбійницьких зграях. Цікаво, що у Х-Х1 ст. це регулювалися державою. Дані, про застосування страти правителем русичів є у арабських джерелах 1Х-Х ст. За свідченням ібн Ласта і ібн Фадлана, варан розбійника могли позбавити життя через повішення. Застосовували варварські страти княгиню Ольгу і князь Святослав (до 972 р.) в обложеному місті Доростоле. Відповідно до арабським союдениям, існувала альтернатива: злочинця могли «вислати» на околиці держави (варіант вигнання із громади). Приблизно о X в. страту поступилося місцем кримінальним штрафів за злочину майнові і проти особистості. Наприкінці XX ст. Володимир 1 через усилившихся «розбоїв» обговорював питання про запровадження них страти, причому побоювався цього, «боючись гріха». Отже, в обмеження смертних вироків зіграло роль прийняття християнства. Але княже оточення санкціонувало посилення репресій, оскільки князь зобов’язаний «боротися з злом». Введені страти за розбої сприяли збіднінням скарбниці, куди перестали надходити штрафи, і пішла заміна позбавлення життя Штрафами. Причому йдеться, певне, йшла, не лише про розбоях, йдеться про широке коло зазіхань на власність і особистість. У такому вигляді система кримінальних штрафів увійшла у Російську Правду в ХІ ст. Смертна страту стала прерогативою екстраординарних повноважень княжої влади у державної неполітичної сфері, і за звичайні злочину не застосовувалася довгий час. У той самий час відсутність законодавчої регламентації способів страти призводило часом до неприборканої жорстокості князів. Наприклад, межі ХЦ-ХШ ст. Галицький князь Роман закопував непокірних бояр живцем в землю, четвертовал його з бузувірської повчальністю: «Не розчавивши бджіл, меду не з'їсти». Штрафи були провідним і основними видами покарання по Російської Правді, застосовувалися на види злочинів і служили джерелом істотного поповнення державної скарбниці від. Розмір штрафу коливався від 1 до 80 гривень срібла, а церковних статутах — до 100 гривень. З точністю визначити, яка частина йшла потерпілим, яка — державі, видається можливими Продаж — найпоширеніший штраф, виплачуваний* нанесення побоїв, зазіхання на власність, образи. Його розмір становив від 1 до 12 гривень. Наприклад, за удар не оголеним мечем, за виривання бороди потрібно було 12 гривень. У деяких статтях лише зазначена сума штрафу без згадки «продажу». У кодексі є прямі вказівки, що продаж платиться князю, це — публічний штраф, який свідчив про. вільному стані винного. Віра — являла собою кримінальний штраф, який виплачувався лише убивство дружин і лише вільної людини. У Російській Правді немає згадувань про убивстві феодалів при цьому потрібно було суворіше покарання, ніж віра. За 40 гривень за цінами на той час можна було купити 20 коней. Виплата таких сум була кожному під силу. Тому існував колективний інститут «дикої вири», куди робили внески члени громади, щоб, а разі необхідності внести викуп за вбивство. Дика віра виплачувалася громадою і у разі розбійного вбивства, якщо вона розшукувала злочинця. Мабуть, дехто з феодальних верхів проти отримати зайвий кримінальний штраф за випадково знайдене тіло, і Російська Щоправда забороняла тому стягувати дикі вири за невпізнаних убитих і скелети (ст. 3−8, 19 Розлогій Правди). Не робили в дику виру внесків у разі вбивства самостійно виплачували всю суму. Уроками називалися штрафи за винищування власності і розбазарювання майна. Наприклад «хто має намір коня заріже чи худобу, то платить 12 гривень продажу, а хазяїну урок» (ст. 84 Розлогій Правди). Оскільки раби і холопи прирівнювалися до майна господарів, за, їх вбивство виплачувався урок, а чи не віра. Вартість холопів Російська Щоправда оцінює в, 5−6 гривень, ні тим більше високопоставлених холопів (тіуна, ремісника) — о 12-й гривень. Російська Щоправда щось говорить про тілесних покарання і позбавлення волі. В’язниць у Стародавній Русі не було, як усвідомлення тюремного впливу злочинця. Застосовувався ув’язнення в «проруб». (підвал) високопоставлених осіб, князів, посадників, осіб княжого оточення. Це була тимчасовим обмеженням свободи до певних подій. Наприклад, в 1067 р. великий князь Ізяслав посадив в «ополонці князя Усеслава з цими двома синами, по смерті Ярослава Иудрога його сини випустили з «проруба» дядька Судислава й силоміць підстригли в ченці. Тілесні покарання також застосовувалися, але держава все-таки віддавала Перевагу штрафів. Законодавець усвідомлював, що рівень тяжкості злочину може залежати як від злочинця, і від зовнішніх обставин. Але ці елементи не міг формулювати в абстрактному вигляді, обтяжуючі обставини, співучасть, форми провини тощо. — продукт пізніших часів. І все-таки зі станом сп’яніння (при руйнуванні купця) Російська Щоправда * пов’язує тяжчі наслідки. У випадках вона передбачає групові крадіжки худоби (ст. ст. 40, 41, 43 Розлогій Правди) й встановлює, кожен учасник має сплатити штраф повному обсязі. Розумів законодавець та різноманітну спрямованість наміру злочинця, у кодексі розмежовані випадкові вбивства чи необережні (скривдити), вбивства розбої, вбивства на Світу «явлено», «в сваде». За «розбій зволікається без жодної свады» потрібно було суворе покарання. Проте, відділяючи злочину навмисні від побутових, законодавець керувався принципом казуальности і фіксував їх без теоретичних узагальнень. У Російській Правді лише намічається розподіл на навмисні і необережні діяння. Каральні норми Російської Правди продовжували діяти, але кінцю XV в. було підготовлено база для якісно нового рівня кримінального права. Це пов’язана з тим, що з’явилися нові види злочинів до держави, його апарату, і дол1эиностных осіб, злочинність стала масштабнішою і кримінальна законодавство відреагувало цього посиленням репресій. Суд та інформаційний процес. Найдавніша формою судовий процес був суд громади, члени якої у рівної ступеня мали правами і обов’язками тягни в судових розглядах. Змагальність сторін зберігалася довгий час, тому процес у Стародавньої Русі називають змагальним (рідше — обвинувальним). Йому притаманні такі відмітні Риси, як відносне рівність сторін та його активність при розгляді справи в самісінький зборі доказів і доказів. Водночас у Х-Х1 ст. зміцнюється процес, де провідної ролі грали князь нього адміністрація: вони порушували процес, самі збирали відома і виносили вирок, часто у поєднанні зі смертним результатом. Прототипом такого процесу може бути суд княгині Ольги над послами деревлян під час повстання чи суд князів над повсталими в 1068 р. і 1113 р. Приводами до порушення процесу служили скарги позивачів, захоплення злочинця дома злочину, факт скоєння злочину. Однією форму початку процесу був такий званий «заклич»: публічне оголошення про зникнення майна, і початку пошуку викрадача (зазвичай на торгу). Давався триденний термін повернення викраденого, після чого обличчя, яка має виявляли шукані речі, вважалося винним і мало повернути майно й доводити законність придбання. Можна припустити, що використовувалися различнее види доказів: усні, письмові, свидетельские, докази. Очевидці події називалися видоками. Існували «послухи», яких лише дослідники вважають очевидцями по слуху», інші - свідками «доброї слави» обвинувачуваного були лише вільні люди: «на холопа послушества не складають, оскільки вона зв вільний», — говорить Російська Щоправда. Рівність, сторін у процесі диктувало притягнення до свідоцтву стільки вільних. Лише «малої тяжбі» і з нужді можна було «посилатися на закупа». Якщо було вільних, то посилалися на тіуна боярського, але в «інших не складати» (ст. 66 Розлогій Правди). У Російській Правді передбачена особлива форма виявлення втраченого майна -звід. Якщо після «заклича» зникла річ виявлялася у особи, заявив себе сумлінним покупцем, починався звід. Вказувався людина, яка має купували річ, той, своєю чергою, символізував іншого, тощо. Хто було вказати джерело придбання, вважався злодієм, мусив віддати річ (вартість) і заплатити штраф. У межах одного територіальної одиниці звід йшов аж до останнього особи, якщо у ньому брали участь жителі інший території (міста), він пішов до третя особа, яке виплачувало підвищену відшкодування і починало звід за своїм місцем проживання (ст. 35−39 Розлогій Правди). Інше процесуальне дію — гоніння сліду — була розшук Злочинця слідами. Що стосується вбивства наявність злочинця як і- або громаді зобов’язувало її виплачувати «дику виру» чи розшукувати винну особу. При терявшихся сліди на пустищах і дорогах пошуки * припинялися (ст. 77 Розлогій Правди). Норми Російської Правди, які у «російських князівствах в ХII-ХV ст., продовжували залучити до судовий процес аналізованого періоду. При збереженні состязательных почав у судовий процес посилювалися роль і активність державної адміністрації. Повсюдно виросло значення судового поєдинку при неможливості з’ясування пістони іншими засобами. Ордалії сягало ще минуле оскільки суперечили християнському розумінню з’ясування істини, судные клятви позбавлялися язичницької атрибутики. Одночасно зросла роль письмових документів, особливо у земельних суперечках і позовах. Для епохи, що передувала Російської Правді, характерними об'єднанням сільського населення була сусідська громада. Вона у процесі розкладання колишньої сімейної громади. Приватна власність на грішну землю поступово розкладає колись однорідну масу общинників: поруч із заможними з’являються бідняки, терявшие свої ділянки. Виходячи із громади, вони у пошуках роботи потрапляли залежить від багатих землевласників — князів і бояр. Найдавніша Щоправда («Суд Ярослава») зберегла сліди живучих звичаїв родового ладу, котрі були зжиті в раннефеодальном державі. У розділі ст. 1 визнає ще інститут кревної родової помсти за вбивство, але вводить обмеження кола месників найближчими родичами вбитого. «Убьеть чоловік чоловіка, то мстити братові брата, чи сыновни, чи братові чаду, любо сестрину сынови…». Але відразу князівський закон встановлює, у разі відсутності месника убивця має сплатити грошовий штраф на користь князя: «аше не буде хто бажаючи помститися, то 40 гривень за голову…». Стрій процесу з Російської Правді є безперечно змагальним (чи обвинувальним), що вирізняло епохи раннього феодалізму. Російська Щоправда описувала особливі форми досудового встановлення відносин між потерпілим (майбутнім позивачем, обвинувачем) і гаданим відповідачем (обвинувачуваним). Це так званий «звід» і «гоніння сліду». «Звід» перебував у знаходженні позивачем належного відповідача шляхом «закличи», зводу у тісному сенсі програми та присяги. Щоправда, існування у Київської Русі судового поєдинку заперечується багатьма дослідниками. Їх доказ, який повністю, відсутність згадування про поєдинку у Російській Правді. Але з тим гаслам і вказівки арабських письменників, подібні хіба що наведеному, та установчий договір з німцями, 1229 року (ст. ст. 15 і 16), і юридичні приказки («У центрі дві волі, кому бог допоможе») підтверджують давнина походження і міцність інституту судового поєдинку. Про причини відсутності вказівок на поєдинок в «Російської Правді» можна тільки робити припущення. Не можна заперечити можливості деякого впливу, як кажуть, механічного порядку на текст «Правди» із боку церковників. Поєдинок, безперечно що мав місце у житті Київської Русі ХI-ХII ст., мав позначитися у сприйнятті сучасних законах й у першої кодифікації - у Російській Правді. Але потім міг зникнути зі шпальт цієї збірки чи майже зникнути, як найбільш гидкий духу християнства, йод пером перших благочестивих переписувачів памятника.

Список використовуваної литературы.

Владимирский-Буданов М. Ф. Огляд історії російського права. М. 1995 р. Рогів В.А. Історія держави й права Росії. М. 1995 р. Свердлов М. Б. Від закону Російського до Російської Правді. М. 1988 р, Свердлов М. Б. Генезис і структура феодального суспільства на Київської Русі. М. 1987 г. Ключевський В.0. Російська історія. Повний курс лекцій в З-х книгах. Кн.1.М. 1995 г. Чельцов Бебутов М. А. Курс кримінально-процесуального права. СП б. 1995 р. Юшков С. В. Суспільно-політичний лад право Київської Русі. М. 1950 г. Янин В. Л. Законодавство Київської Русі. М. 1984г

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой