Церковне християнство

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Религия і мифология


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

із дісципліни «РЕЛІГІЄЗНАВСТВО» на тему

«ЦЕРКОВНЕ ХРИСТИЯНСТВО»

П Л, А Н

1. РЕЛІГІЄЗНАВСТВО ЯК НАУКА… стор. 3

2. ХРИСТИЯНСТВО… … стор. 4

3. ХРИСТИЯНСЬКЕ ВІРОВЧЕННЯ І КУЛЬТ… стр. 6

4. НЕХРИСТИЯНСЬКІ ДЖЕРЕЛА… стр. 7

5. РОЗКОЛ ХРИСТИЯНСТВА… … стор. 8

6. ПОЧАТОК ХРИСТИЯНСТВА НА УКРАЇНІ… стр. 9

7. КАТОЛИЦИЗМ… … стор. 10

8. ПРОТЕСТАНТИЗМ… … стор. 14

9. ЛІТЕРАТУРА… … стор. 18

3

Релігієзнавство як наука

Становлення нової держави, а саме цей процес триває тепер в Україні, майже завжди супроводжується кризовими явищами, котрі охоплюють усі сфери людського буття й особливо соціально-економічну; смердоті впливають на масову свідомість населення й, в першу чергу, на релігійно-духовне життя народу. Проблеми сьогодення ставлять перед суспільством розв «язання питань суспільно-політичного життя нашої країни, її національного відродження, яку відбувається в сучасних суперечливих умовах, й тому інтерес до вітчизняної історії, зокрема до історії релігії в Україні, зростає. Українська нація знаходиться, як свідомо, то й підсвідомо, в пошуках тихий духовних орієнтирів, котрі могли б зняти соціально-психологічну напругу в суспільстві. Відродження української культури вимагає й відродження органічно заговорили українською у «язаної із важливими історичними традиціями народного життя релігії, як духовного феномена.

У Україні розпочався новий етап розвитку релігійних конфесій. Однак він породивши безліч проблем, заговорили українською у «язаних із нормалізацією релігійного життя, пошуками шляхів урегулювання міжцерковних відносин, зокрема подолання гострих й болючих міжконфесійних конфліктів на основі конституційних положень приципу свободи совісті й відповідного законодавства про правове регулювання діяльності релігійних організацій.

Знання про релігію виникли разом з самою релігією, й смердоті фіксувались лише люди, а пізніше у вигляді символічних знаків, споруд, обрядів, традицій, а це призводить до появи письмових документів, якими є пергаментні та папірусні сувої, а пізніше книжки. Таким чином із «є книжки, збірники святого листи — Біблія, Коран, Талмуд, Авеста тощо.

У священних релігійних книгах зафіксовані релігійні вірування, а тому, щоб знаті їхні, потрібно вчити священне лист даної релігії. У процесі розвитку релігії із «є нові віросповідання, розколи, напрями. Нові релігійні течії, напрями, котрі із «є, приймаючи святе лист своєї релігії, дають йому власне тлумачення. Щоб вірно зрозуміти сутність віросповідання, потрібно знаті не лише святе лист даної релігії, а і як саме тлумачать його прихильники. Саме тому вивчення релігії за першоджерелами дає можливість правильно зрозуміти її суть.

До початку 20 ст. вивчали релігію в навчальних заставах саме такими методами, хоча цей метод хибує недоліками, бо студенти вивчали лише певний релігійний напрямок, а чи не, власне, релігію. Потрібно відмітити, що із давніх часів робилися спроби вивчити й зрозуміти релігію в цілому, незалежно від напрямків. Древньогрецькі філософи Платон, який намагався дати «чисте» розуміння релігії, Демокріт й Лукрецій Кар — вважали релігію формою заблудження, заперечували існування богів. Історик, філософ Євгемер висунув теорію походження релігії й (євгемеризм) як обожнення душ померлих батьків та царів. Німецькі філософи Кант, Гегель, Шлеєрмахер, а також французькі матеріалісти 18 ст. писали про сутність релігії. Алі цілісного підходу до цого складного соціального феномена не було б. Засновником релігієзнавства як науки, окремої галузі наукових знань, вважається англійський дослідник й еволюціоніст Тейлор, який у науковій роботи «Первісна культура» описавши походження: сутність, та напрямок розвитку релігії. Його дослідження в галузі релігієзнавства продовжували Герберт Спенсер, Джеях Фрезер.

4

Християнство

Християнство є найбільш значною світовою релігією нашого годині на якій розрізняють три головні напрями: православ «я, католицизм та протестантизм, а також численні более дрібні різновиди. Головним про «єктом шанування християн є Ісус Христос, якого більшість християнських релігій вважає водночас й Богом, й людиною, а дехто — лише Богом чи лише божественним посланцем. Усі християни вірять чи лише думають, шо праведних после смерти чекає винагорода у вигляді вічного блаженства в раю, а грішників — покарання, яку смердоті уявляють собі по-різному.

Християнство виникло у другій половині 1 ст. в одному з східних районів Римської імперії - Палестині. Головною соціальною причиною виникнення християнства було б безсилля пригноблених у боротьбі із гнобителями. Пригноблені неодноразово підіймалися на боротьбу за своє Визволення. Проте усі повстання неминуче зазнавали поразки. Жорстокі розправи із повстанцями посилювали настрої загальної апатії, відчаю та безнадії, а щоб продовжувати жити в умовах треба було б матір якусь перспективу в житті. Та частина рабів й пригноблених, котра відмовилася від боротьби, знайшла розраду в релігії.

У формуванні конкретних особливостей нової релігії відіграв й своєї ролі також цілий ряд інших соціальних обставин. Існування імперської влади сприяло виробленню уявлення про єдиного Бога на небі. Посилення економічного, політичного та ідейного спілкування між народами (як наслідок утворення Римської імперії) породило в свідомості людей уявлення про наднаціонального Бога, який обіцяв спасіння всім людям незалежно від їхньої національності. Розклад рабовласницького суспільного ладу вимагав від можновладців ідеологічних засобів впливу на маси й привів їхнього у зв «язку із цим до підтримки християнської релігії.

Античне християнство мало свої ідейні джерела, головними із які були іудаїзм, релігійно-філософські вчення Філона та Сенеки, ідеологія кумранської общини, релігії східних народів Римської імперії.

Християнство виникло як відгалуження іудаїзму, у якого воно та спадкувало, насамперед, визнання Старого завіту (в іудеїв він називається Танах) — найдавнішої частини Біблії. З Старого завіту було б взято багато сюжетів та образів для створення «бібліографії» нового Бога Ісуса Христа. Навіть найважливіша частина терміна «месія» (буквально «помазаник», у перекладі - посланець божий, рятівник людей). З іудаїзму християнство перенесло в свій ідейний арсенал вчення про єдиного Бога, пришестя месії, створення світу за шість днів, про кінець світу.

Великий вплив на християнство малі ідеї Філона та Сенеки. Александрійський філософ Філон висунув ідеї про природжену гріховність людини, про необхідність урятування душі за допомогою аскетизму та страждання. Ним було б розроблене вчення про Логос, яку розвиває подивися іудейської релігії на месію. Філон учив, що месія має ім «я Логос (у перекладі із грецької - слово), що месія сам є Богом. Слідом за Філоном християни дали ім «я й своєму месії й також визнали його Богом. Прийняли смердоті і ідеї Філона про природжену гріховність людей, аскетизм та страждання як шлях урятування душі. У римлянина Сенеки християни запозичили етичні ідеї про рівність людей перед Богом, урятування душі як мітку життя, презирство до земного життя, про любов до ворогів, покірність долі.

Кумранською общиною називають іудейську релігійну секту, одним із районів діяльності якої було б стародавнє місто Кумран. Кумраніти по- своєму розвивали вчення

5

про месію. В частности, смердоті вважали, що месія за своєю природою є людиною, що його перше пришестя, под годину якого він постраждав людьми, уже відбулося й що тепер треба чекати іншого пришестя, із яким заговорили українською у «язаний кінець світу. Ці ідеї були підхоплені християнськими проповідниками.

Багатий матеріал для творців християнської ідеології дали кукси східних богів: Осіріса (Єгипет), Митри (Персія), Адоніса (Фінікія), Аттіса (Фрігія), Будди (Індія) та ін. У Перші два століття нашої ери вплив різних східних релігій на широкі верстви населення Римської імперії був дуже великий. Ретельно аналізуючи міфи про східних богів, ми знаходимо разючий збіг подій, про котрі йдеться вони, із подіями, викладеними у міфі про Христа (переслідування немовляти злим царем, дива зцілення хворих та воскресіння мертвих, смерть й воскресіння Бога та ін.). Ос-кільки міфи про східних богів виникли значно раніше, ніж християнство, очевидно, що смердоті були одним із найважливіших джерел біографії Христа.

Античне християнство у своєму розвитку пройшло три головні періоди: первісне християнство (від середини 1 ст. до середини II ст,), раннє християнство (від середини II ст. до початку IV ст.) та пізнє християнство (від початку IV ст. до кінця V ст.). І

Общини первісного християнства складалися із бідних елементів, тому смердоті були релігією пригноблених. Церкви не було б — вона лише формувалася. У період раннього християнства в общини дедалі понад почали вливатися заможні люди, котрі утворювали всередині громад особливий соціальний прошарок й поволі захопили керівництво ними. Християнські общини, котрі почали називатися парафіями, про «єдналися у более значні одиниці - єпископії на чолі із єпископами та Митрополії на чолі із митрополитами. Церква, що виникла, стала на захист існуючих порядків.

У період пізнього античного християнства рабовласницький клас у своїй головній масі приєднався до християнської релігії. За імператора Костянтина (323−337 рр.) християнська релігія перетворилася на державну, вон користувалася економічною, політичною та ідеологічною підтримкою держави. Відбувається подальша централізація церкви: єпископії та Митрополії про «єднались у патріархії на чолі із патріархом. У першій половині IV ст. на територї імперії були три патріархії - римська, александрійська та антіохійська. У кінці IV ст. перед тим приєдналася константинопольська, а й у V ст. — єрусалимська.

Значною подією в історії християнської церкви був перший Вселенський собор, тобто із «їзд духівництва, який відбувся у 325 р. у Нікеї (Мала Азія). Собор був назв Вселенським бо на ньому було б представлене вище духовенство усієї імперії. Скликання собору означало створення єдиної християнської церкви, бо в особі вселенських соборів духівництво імперії отримало свій вищий керівний центр. Хоча Вселенські собори скликалися порівняно рідко (із IV по VIII ст. було б скликано всього 7), усе ж таки смердоті відігравали важливу роль: про «єднували зусилля духівництва, регулювали церковне життя, сприяли виробленню єдиної ідеології та обрядовості.

На етапі античного християнства сформувалося «святе лист» християн — Біблія. Етап античного християнства змінився етапом феодального християнства (VI-XV ст.), коли відбувся розкол церкви на православ «я та католицизм. Передумовою розколу був поділ Римської імперії у кінці IV ст. на Західну із центром у Римі та Східну із центром у Константинополі й наступне завоювання у кінці V ст. західної імперії германськими племенами. На територї, котра раніше належала Західній імперії, утво-рилися численні феодальні держави. Східна імперія як єдина існувала до кінця XV ст.

6

Християнське віровчення й культ

Основні положення християнського віровчення сформульовані у Біблії та у постановах християнських вселенських соборів й викладена у 12 пунктах Символу віри, прийнятого на перших соборах у 325 та 381 рр.

Згідно із Символом віри християни повинні вірити в єдиного Бога, який виступає у трьох особах: Бога-отця, Бога-сина й Бога-духу святого («свята трійця»). Бог-отець розглядається як творець світу видимого (природа та людина) й невидимого (ангели). Богом-сином вважається Ісус Христос із його євангельською «біографією». Бог-дух святий скидатися від Бога- отця, у католицизмі - й від Бога-сина. Християнська «трійця» несе на собі відверті сліди політеїзму, звільнитися від які ця монотеїстична релігія то й не змогла.

Найважливішим положенням християнства вважається догмат, боговтілення, згідно із яким Ісус Христос, залишившись Богом, й начебто ставши людиною, народившись від діви Марії. Цей догмат покликаний надати усім євангельським повчанням, що приписуються Христу, авторитету «божественних істин», а саме: представити християнство як «боговстановлену релігію».

Велика роль відводиться догмату спокутування, згідно із яким своїми стражданнями й смертю на хресті Ісус Христос приніс собі у жертву Богу-отцю за гріхи людей — спокутував їхнього. Тім самим він начебто відкрив людству шлях до «спасіння від влади гріха». Одне із центральних місць у християнському віровченні займає догмат воскресіння Ісуса Христа, яку проголошується запорукою майбутнього загального воскресіння людей із мертвих. Догмат вознесіння вол «язує християн вірити, що после свого воскресіння Ісус Христос тілесно вознісся на небо — до Бога-отця, підкресливши цим нікчемність земного буття порівняно із вічністю, котра аби чекає на людину у потойбічному світі. Такий ж фантастичний характер, породжений релігійним спотворенням реальності, мають і інші християнські догми, багато із які є інтерпретацією дохристиянських вірувань, запозичених від стародавніх східних релігій. До таких запозичень слід віднести, зокрема, віру у безсмертя душі, уявлення про потойбічне пекло та рай, ідею небесного вшанування за богоугодне життя на землі, тощо. Вимога визнати догмати абсолютними, непогрішними істинами, набутими від Бога, сприяє закріпленню у свідомості віруючих спотворених уявлень про світ.

Символ віри приписує вірувати в «єдину святу, соборну та апостольську церкву», визнавати необхідність хрещення, покладати надію на майбутнє воскресіння мертвих, настання после цого вічного блаженства для праведників та вічних мук для грішників. Практично жодна із цих ідей не є породженням самого християнства, а запозичена від дохристиянських вірувань із досить незначною переробкою стосовно культу Ісуса Христа. Паралельно з становленням віровчення відбувався процес формування християнського культу, покликаного впливати на почуття віруючих із метою підтримування та поглиблення їхньої релігійності. Найважливіші елементи християнської обрядності називаються таїнствами. До них належати: хрещення (залучення до християнства шляхом занурення у воду чи скроплення), миропомазання (передавання хрещеному «благодаті святого духу» шляхом змащування його ароматичною речовиною — миро), євхаристія, чи причастя (із «їдання хліба та вина, котрі сприймаються як тіло та притулок Христа), покаяння (сповідь віруючих в своїх гріхах священикові, щоб одержати через нього прощення від Бога), шлюб (здійснення у храмі одруження), священство (посвята у сан диякона, священика чи єпископа) та

7

маслосвяття чи соборовання (помазання хворого освяченою оливою — єлеєм). Своїми джерелами християнські таїнства сягають первісних культових дій.

Головним християнським богослужінням є літургія (обідня, меса) — театралізоване дійство, яку супроводжується різними заклинаннями, молитвами, музикою чи співом, читанням «священного писання», поклонами, запалюванням свічок та лампад, курінням ладану тощо. Мета богослужіння — постійно впливаючи на розум та почуття віруючих, стимулювати їхню релігійність, віру у надприродні сили. разом із ушануванням Бога, діви Марії (богородиці, богоматері, мадонни) склався культ «святих» — ушанування осіб, котрі «догодили Богу» й відзначені ним «задарма чудотворення». Серед цих святих чимало міфічних персонажів й важлива роль у християнстві культ хреста, який сприймається не лише як знаряддя Христа, а як засіб «спасіння».

Значне місце у християнському культі відводиться святам: «воскресіння» Христа, Трійця чи п «ятидесятниця (на честь зішестя на апостолів святого духу, що аби було б на п «ятидесятий день после воскресіння Христа), Різдво Христове тощо.

Нехристиянські джерела

Автори І ст. не згадують про християнство, до нас дійшло багато творів іудейських письменників Йосифа Флавія й Філона Александрійського. Вони розробляли запитання історії Палестини та іудаїзму й було неможливо б промовчати про нову релігію, якби в євангельському оповіданні про Ісуса Христа та в розповідях про його дива був хоча б крихітка історичної істини. Щоправда, в «чудейських стародавностях» Флавія говоритися про Ісуса Христа як про Бога, про його дива, смерть й воскресіння. Алі місце, як встановлено наукою, є вставкою якогось благочестивого християнського переписувача. Воно були належати самому Флавію, бо він був правовірним іудеєм й не міг говорити про Ісуса як про Бога. Доти ж завісься уривок аж ніяк не заговорили українською у «язаний ані із попереднім, ані із наступним оповіданням й є суто механічною вставкою. Проте твори цих письменників мають велике значення для передісторії християнства. Автори новозавітних євангелій брали у Й. Флавія майже усі дані про історію Палестини в І ст. Докладно описана Флавієм чудейська війна 66−73 рр. проти римлян котра багато в чому визначила антиримську спрямованість автора «Одкровення Іоанна». Твори Філона використовувались авторами інших новозавітних писань. Так саме стоїть справа й із римським філософом Сенекою, він жодним словом не згадує християн, але й розвинуті ним філософські ідеї широко запозичалися отцями церкви. Таким чином, хоча письменники І ст. й не повідомляють нічого про нову релігію, проте дані, що містяться в їхніх творах, свідчать, як створювався грунт для виникнення й поширення християнства.

Зате греко-римські автори наступного століття (Пліній Молодший, Таціт, Светоній, Лукіан й, головним чином, Цельс) повідомляють чимало важливих, хоча і уривчастих, відомостей про християн й християнство. Місце в рукопису «Анналів» Таціта на відміну від вставки у творі Флавія не можна без застереження вважати вставкою, бо тон щодо християн відзначається ворожістю, чого й слід чекати від представника староримської традиції. Тут йдеться про гоніння на християн на 64-му р. в Римі й про Христа, страченого за Понтія Пілата. Це місце, проте, сповнене суперечностей й не доводити історичності Ісуса. Відомості про Христа Таціт, мабуть, здобувши від християн у Кількії, де він на початку П ст. був намісником.

8

Більш повні відомості про християн відображені в листуванні Плінія Молодшого із імператором Траяном (вушко II ст.). Вони стосуються християнських громад у Віфінії (північно-західне узбережжя Малої Азії). Траян рекомендує Плінію карати осіб, викритих до того, що смердоті християни, якщо смердоті не відмовляться від своєї віри.

Значно понад відомостей про християн у творах Лукіана й Цельса, датованих другою половиною II ст. перший із них скептично ставився до всіх видів релігійних забобонів, як язичеських, то й християнських. У творі «Про смерть Перегріна» він описує життя одного пройдисвіта, котрий у своєму бурхливому житті був «й пророком, й главою громади, й керівником зібрань» у християн. Перегрій, слова Лукіана, не лише тлумачив «святі» книжки християн, але й і складав багато із них. Знущаючись над легковір «ям християн, Лукіан висловлює співчуття простакам, обдуреним Перегріном. Книжка Цельса «Правдиве слово» присвячена критиці християнства. Цельс, як Пліній й Лукіан, вважав християнство марновірством, не гідним освіченої людини. Він зазначав, що упорядники Євангелія «три, чотири й багато разів переробляють перший запис Євангелія, щоб матір можливість заперечити викриття». Його обурює та обставина, що християни «не хочуть ані давати, ані прийняти пояснення про ті, у що вірують. Вони відбуваються фразами: «не випробовуй, а віруй», «віра твоя спасі тобі». Працю Цельса було б знищено церковниками, однак численні виписки із його книжки збереглися у християнського автора III ст. Орігена, який написавши твір «Проти Цельса».

Таким чином, з свідчень нехристиянських письменників випливає, що нова релігія почала поширюватися не раніше початку II ст., й лише в другій половині цого століття вон почала привертати увагу язичеських письменників. Мовчання про християнство у творах авторів І ст. не було б випадковим. Християнські секти того години були такі незначні, що письменники було невідомо про їхнього існування. Звідси випливає, що євангельське оповідання про дива, що їхні робили й Ісус, й апостоли, було б лише благочестивою вигадкою християнських письменників. Археологічні розкопки, що здійснювалися у всіх місцях, де можна було б передбачити існування ранньохристиянських громад, від Риму до Палестини, не дали у І ст. ніяких слідів таких громад. У римських катакомбах найдавніші дані про християн належати до другої чверті II ст. Тім самим годиною датуються найбільш ранні знахідки християнських папірусів у Єгипті.

Розкол християнства

Головною причиною розколу були особливості соціально- економічного та соціально-політичного стану церкви на заході та сході Європи. На заході феодальні відносини розвивалися досить швидко, існувала політична роздробленість, римський тато (так ставши називати собі глава римської патріархії) та його церковне оточення були політичне самостійними й незалежними. На сході ці феодальні відносини розвивалися повільно, існувала політична централізація, константинопольський патріарх та його церковне оточення були політичне несамостійними, залежними від світських влади. Другою важливою причиною розколу був боротьба римського папи та константинопольського патріарха за уладові над усією християнською церквою.

Процес розгалуження офіційного християнства був тривалим. Різниця у соціально-економічному й соціально-політичному становищі церкви на заході та сході Європи привела до появи відмінностей у віровченні та обрядовості. Вже в IX ст. відбувалася гостра богословська полеміка між західним та східним духівництвом, котра закінчилася розривом відносин між римським папою й константинопольським

9

патріархом. Однак невдовзі тато та патріарх пішли на примирення. Повторний й уже остаточний розрив відбувся у 1054 р., коли тато й патріарх взаємно відлучили один одного від церкви й оголосили анафему. Після цого римська церква почала називатися католицькою (від грецької «вселенський, всеохоплюючий»), а константинопольська та александрійська, антиохійська й єрусалимська, котрі підтримували її, ортодоксальними. Православ «я — одне із відгалужень християнства, що дістало оформлення после розколу церкви в 1054 р. на Східну та Західну. На відміну від католицизму православ «я — не має єдиного церковного центру, що про «єднував бі віруючих у масштабі планети. Історично склалося так, що Перші християнські центри, які в майбутньому перебрали контроль над діяльністю віруючих на значних територіях, формувалися як самостійні церковні утворення. Згодом, із розпадом Римської імперії, такі центри визначилися в Александрії, Антіохії, Константинополі та Єрусалимі. Відцентрові сили, которые действовали у Візантії, прискорили ослаблення, взаємозалежності між вказаними територіями.

Початок християнства на Україні

Християнство поширювалося на Украине еще задовго до княжіння Володимира Великого. Вже біля 860 р. малі охреститися Аскольд й Дір, що ходили великим походом на Царгород. Українське населення не противилося християнській вірі. Вже за Ігоря 944 р. стояла в Києві церква св. Іллі і частина княжої дружини був християнська. Ігорева дружина Ольга також прийняла християнство, але й не могла приєднати до нової віри сина Святослава. Він сказавши, що його дружина якщо сміятися із нього. Володимир Великий не лише сам прийняв християнство, але й і намагався зробити його вірою цілої держави. За наказом князя усі без винятку хрестилися.

Володимир у перший по хрещенні день доручивши скидати ідолів, рубати і палити. Статую Перуна прив «язали коневі до хвоста і тягнули до Дніпра — дванадцять Чоловік били його залізом. Кинули фігуру до ріки і князь доручивши: «як де пристане, відбивайте його од берега, аж перейде пороги — тоді лишіть його». І Перун поплив Дніпром й затримався далеко за порогами, в місці, що називалося пізніше Перунова рінь. На місцях, де стояли ідоли богів, побудували християнські церкви чи божниці, як їхні годиною називали. Краса і велич нових святинь поволі згладжувала пам «ять про давню, просту віру. Проповідниками християнства спочатку були чужинці, греки чи болгари. Інколи це були крайні аскети, що виглядом своїм викликали тривогу, як наприклад, митрополит Іван Скопець, що приїхав з Царгорода 1089 р. Пізніше духовенство почали обирати із місцевих людей, з шкіл, що заснували Володимир Великий й Ярослав Мудрий. Першим митрополитом із місцевого роду був Іларіон, славний проповідник й надворний священик Ярослав Мудрий, висвячений 1051 р. Вдруге 1147 р. без згоди із Царгородом, висвятили на митрополита Клима Смолятича. Це теж навчань книгар й філософ. Собор єпископів присвятивши його мощами св. Климентія, що в Києві були у великій пошані. Це були спроби визволити українську церкву з-під прямого впливу Візантії. Алі пізніше царьгородський патріархат відновив своє право присилати митрополитів до Києва.

У ці часи при церкві живий не лише сам священик, але й і численний церковний причет — люди, котрі виконували при церкві якісь обов «язки аби церква прийняла їхнього под свій захист. Називали їхнього також церковними людьми й смердоті не підлягали світському судові; судив їхнього єпископ. У церковному уставі Володимира Великого смердоті перелічені: ігумен, піп, диякон, потрапивши, тієї хто в криласі: ігуменя, чернець, черниця, проскурниця, прочанин, лічець, прощеник, задушний Чоловік, прибічник, сліпець, хромець тощо.

10

Духовні лагодь часто переходили із роду в рід й утримувалися в тихий самих батьківщинах: сині священика ставали також священиками. Попович, що не вчився й не висвятився на попа, лишався ізгоєм, людиною без стану. Для письмового духівництва вимагали звичайно невеликої освіти: вміння лише читати і писати та знаті церковні обряди.

Католицизм

Католицизм є одним з напрямів у християнстві, який виник внаслідок Першого великого розколу в християнстві в 1054 р. Католицизм поширений переважно в Західній (Франція, Бельгія, Італія, Португалія) та Східній (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Литва, частково Латвія й західні області України) Європі, у переважній більшості країн Південної Америки; його сповідує майже половина віруючих Північної Америки. У Азії, Африці також є католики, але й вплив католицизму тут незначний.

Католицизм має багато спільного із православ «ям й водночас відрізняється від інших напрямів у християнстві системою віровчення, культу, своєрідними засобами пристосування до стрімкої зміни соціальної діяльності й нової релігійної свідомості. Католицизм доповнив «Символ віри» новими догматами. Католицизму притаманні догмати християнства, але й він має і специфічні риси, особливості, яких не знає православна церква. Коли це за особливості?

Основним догматом католицької церкви, що відрізняє її від інших течій у християнстві, є догмат про непогрішимість папи Римського. Він полягає у бо тато Римський, який виступає із амвона із тихий чи інших питань віри й моралі, є непогрішимим. Прийняття цого догмату папство домагалося протягом сторіч, але й добилося лише в 1870 р., коли його було б прийнято католицьким Вселенським Собором у Ватикані.

Ведучи боротьбу за духовну та світську уладові, папи йшли на численні союзи із королями, користувалися опікою могутніх феодалів, невпинно примножували свої багатства й посилювали політичний вплив.

Наступний догмат католицизму — це догмат про «чистилище», прийнятий у 1439 р. на Флорентійському соборі. Вчення про «чистилище» полягає до того, що душа людини после смерти потрапляє в «чистилище» — місце між пеклом й раєм, має змогу очиститися від гріхів й в подальшому переходити в пекло чи рай. Очищення душ здійснюється шляхом різноманітних іспитів. Рідні та близькі покійного за допомогою молитов й внесків на користь церкви можуть полегшити випробування душі, що перебуває в «чистилищі». Частка душі визначалася, таким чином, не лише поведінкою людини в земному житті, а і матеріальними можливостями близьких покійного. Дуже важливим положенням католицизму є теза про особливу роль духівництва, що людина не може заслужити Божої милості самостійно, без допомоги духівництва, яку має значні переваги перед мирянами й винне матір надзвичайні права й привілеї. В частности, католицьке віровчення забороняє віруючим читати Біблію, оскільки це є виключним правом духівництва. Католицизм вважає канонічною лише Біблію, котра написана латинською мовою, якою не володіє переважна частина віруючих.

Католицька догматика встановлює необхідність систематичної сповіді віруючих перед духівництвом. Кожен католик винен матір свого духівника й регулярно звітувати йому про свої думи й вчинки; без систематичної сповіді спасіння неможливе. Завдяки цій вимозі католицьке духівництво проникає в особисте життя

11

віруючих, кожний крок які перебуває под контролем ксьондза чи ченця. Систематична сповідь, таким чином, дозволяє католицькій церкві матір значний вплив на сус-пільство, особливо на жінок.

Серед релігійних положень католицької церкви є і таке: немовби Христос, Богоматір й святі мають таку велику кількість заслуг, що їхнього вистачить для забезпечення потойбічного блаженства всьому існуючому й майбутньому людству. Весь цей запас «добрих» справ Бог надав у розпорядження католицької церкви; вона за своїм розсудом може виділити певну частину цих «добрих» справ віруючим для спокутування гріхів й особистого спасіння, але й за це віруючі повинні платити церкві. Продажем Божественної благодаті «відав» спеціальний трибунал при папі. Там за гроші можна було б отримати індульгенцію — папську грамоту, котра давала віруючим відпущення гріхів чи визначала годину, протягом якого можна було б грішити.

Багато своєрідного є й в католицькому культі. Широко використовуються засоби емоційного впливу на почуття віруючих. Пишність й урочистість притаманні католицькому культу, богослужіння супроводжується органною музикою, сольними та хоровими співами. Богослужіння в католицькому культі ведеться латинською мовою, незрозумілою більшості віруючих. Надзвичайно велику роль у католицтві відіграє культ Богородиці, чи мадонни. Християнство запозичило цей культ у более стародавніх релігій, де Богородиця шанувалась як Богиня-мати, Богиня родючості. У християнській релігії Богородиця був перетворена в міфічну діву Марію, що народила від «святого духу» дитину Ісуса, сина Божого. У католицтві шанування Богородиці піднесено до догмату, а її культ до певної міри навіть відсунув на другий план культ Бога-отця й самого Христа. Культ Мадонни допомагає католицтву впливати на мільйони віруючих жінок. Католицька церква навіює жінкам, що в діві Марії смердоті мають свою заступницю перед Богом, що Мадонна може допомогти їм у всіх життєвих труднощах.

На третьому Вселенському Соборі (Ефес, 431 р.) відбулося визнання Марії Богородицею, а 1854 р. було б прийнято догмат про її «непорочне зачаття» та тілесне вознесіння на небо.

Значного поширення в католицизмі поряд з вшануванням Богородиці набуває культ святих, поклоніння реліквіям та мощам. Впродовж години існування католицької церкви було б проголошено близько 20 тис. «святих» й майже 200 тис. «блаженних». Папа Пій XI оголосив за 17 років свого понтифікату 34 «святих» й 496 «блаженних», а Пій XII проголошував шкірного року в середньому по 5 «святих» й 40 «блаженних».

Католицька ідеологія надзвичайно рухома. Це яскраво проявилося в рішеннях іншого Ватиканського собору, який переглянув чимало уявлень, що перестали відповідати завданню збереження релігії. На Соборі внаслідок чотирирічних суперечок прийнято 16 документів, які розкривають суть сучасного католицького модернізму. У Їх числі необхідно виділити чотири «Конституції»: «Про літургію», «Про церкву», «Про одкровення», «Тринадцяту схему», а також дів «ять декретів: про екуменізм, про пастирський обов «язок єпископів, про східні католицькі церкви, про чернецтво та ін.

Соборна конституція про літургію дозволяє спрощення багатьох обрядів й пристосування їхнього до особливостей місцевих умів. В частности, було б дозволено частину міси проводити не латинню, а місцевою мовою із використанням національної музики. Конституція рекомендує понад години відводити проповідям, а богослужіння проводити декілька разів на день, щоб особини, зайняті на виробництві, могли відвідати їхні у зручний годину. Собор виніс рекомендації щодо включення до католицького культу елементів місцевих релігій, зближення із іншими християнськими церквами, визнання таїнств й обрядів, здійснених над католиками в інших християнських конфесіях. В частности, визнано дійсним хрещення католиків у православних храмах, а православних — у

12

католицьких. Навіть католикам Китаю дозволялося поклонятися Конфуцію, вшанову-вати за китайським звичаєм своїх предків тощо.

На відміну від інших напрямів у християнстві, католицизм має міжнародний центр управління — Ватикан й главу католицької церкви — тата Римського, що обирається довічно. Ще в 756 р. на невеликій територї Сучасної Італії виникла церковна держава — папська область. Вона проіснувала до 1870 р., коли в процесі про «єднання Італії її було б включено до Італійської держави. Після першої світової війни папство перейшло лише союз із існуючим в Італії режимом. Пій XI (1922- 1939) у 1929 р. уклав із урядом Муссоліні Латеранські догоди, згідно із якими відроджувалася папська держава — Ватикан.

Ватикан — самостійна держава на територї Італії, розташована на Ватиканському горбі, де знаходиться собор святого Павла, два папських палаци, резиденція папи, й замок «святого ангела» (церковна тюрма). Глава держави Ватикан обирається із кардиналів — вищих представників духівництва — на колегії (конклаві) кардиналів. Папа відмовляється від свого імені й приймає нове. Збори кардиналів відбуваються в надзвичайних випадках, в основному для виборів нового папи.

Ієрархія католицької церкви спирається на сувору централізацію й безумовну підлеглість нижчих церковних органів вищим. Очолюється католицька ієрархія «Священною колегією кардиналів». Кардинал — це вищий духовна особа после папи. Кардиналів призначає тато. Постійною установою Ватикану є державний секретаріат. Він відає дипломатичними відносинами із країнами, із якими Ватикан має стосунки.

Ордені ченців мають особливі статути. Створені для посилення впливу католицької церкви, смердоті мають суворо централізовану структуру. Ордені очолюють «генерали», «генеральні магістри», котрим підпорядковуються «провінціали» (провінціальні пріори), «магістри», а останнім — абати й конвентуальні пріори. Над цими особами — генеральний капітул, тобто зібрання керівників різних рангів, що збирається разів замірялися вбити кілька років. Ордені підпорядковуються безпосередньо папі Римському. Одним із перших католицьких орденів є орден бенедиктинців, заснований в Італії в VI ст. Бенедиктом Нурійським. Особливим впливом орден користувався в Х-ХІ ст. Сьогодні бенедиктинці існують у ряді країн Європи й Америки, мають свої школи і університети, періодичні видання. У XI-XIII ст. із «являється багато чернецьких орденів.

Серед чернецьких орденів важливе місце належить так званим жебрацьким орденів: францисканському, заснованому у XVIII ст. святимо Франциском; Доміні-канському. Ордені кармелітів, августинців повинні відмовитися від особистого майна й жити на подаяння. Заснований Франциском Асизьким орден францисканців отримав ряд привілеїв від папи — право проповіді й звершення таїнств, вільного викладення в університетах. Орден домініканців, чи «братів проповідників», заснований у 1215 р. Домініком був покликаний розгорнути боротьбу проти середьновічної єресі, насамперед проти альбігойців — учасників єретичного руху XII-XIII ст. у Франції, спрямованого проти панівного стану католицької церкви в економічному і духовному житті середньовічного міста.

У 1534 р. виник орден єзуїтів (товариство Ісуса), заснований Ігнатієм Лойолою (1491−1556) для боротьби із Реформацією, який є однією із войовничих організацій католицької церкви. Орден здійснював непримиренну боротьбу проти єресей, переслідував учених, боровся із вільнодумством, складав індекс заборонених книжок, активно сприяв закріпленню необмеженої папської влади.

Єзуїти крім трьох чернецьких обітниць (безшлюбність, послух, бідність) дають зарок абсолютної скори папі Римському. Вони навіть в думках не можуть піддавати сумніву вимоги папи. У статуті ордена записано, — що щоб не помилитися в

13

житті, необхідно біле називати чорним, якщо того вимагає церква. На основі цого положення орден єзуїтів розробив норми моралі. У їхні основі лежати принципи:

1) пробабілізм — кожний вчинок людини можна вважати моральним, якщо він може бути виправданий посиланням на Священне писання;

2) право помилки в думці - дає змогу виправдати такі діяння, що засуджуються (клятвовідступництво, хибна присяга). Тут уже посиланням на Священне писання виправдатися не можна. Якщо єзуїт у думці скаже слово «нон» («ані») перед хибною присягою, та над Богом якщо чистим;

3) принцип керівного наміру — всякий аморальний вчинок може бути виправданий, якщо він здійснюється задля високої мети, інтересів церкви.

Єзуїтський орден відрізняється від інших орденів тім, що не вимагає від своїх членів жити в монастирях й носити монастирський одяг. Вони можуть бути таємними членами ордену.

Установи Ватикану включають у собі 9 конгрегацій (про «єднань);З трибунали і декілька Секретаріатів. Конгрегації - своєрідні міністерства, котрі очолюються групою кардиналів (3−4 чол.) й главою — префектом.

Серед них найважливішими є: 1) конгрегація священної канцелярії; 2) конгрегація пропаганди віри — Веде місіонерську діяльність головним чином у країнах Азії та Африки. Це найзаможніша конгрегація, Яка отримує дотації від правлячих кіл: бізнесмени-католики, представники інших релігійних напрямків (наприклад, баптисти) подають значну матеріальну допомогу.

Сучасне католицтво. За майже тисячоліття свого існування католицтвом накопичено значний досвід пристосування своїх інститутів, ідеології та форм діяльності до соціально-економічних, політичних та культурних умів суспільства, що змінюються. Католицтво успішно «вписалося» в індустріальне й постіндустріальне сус-пільство. Пристосовування церкви до умів зрілого капіталізму було б започатковано папою Львом XIII в енцикліці «Про нові речі», що був, власне, першою соціальною енциклікою. У ній сформульовано ставлення католицької церкви до нових реальностей, що склались в індустріальному суспільстві наприкінці XIX — на початку XX сторіччя із засудженням класової боротьби, проголошенням приватної власності та її недоторканності; йшлося також про заступництво церкви щодо осіб найманої роботи тощо.

Нові соціальні реалії, що склалися в середині XX ст., відбулися в діяльності папи Іоанна XXIII. Папа виступив за заборону ядерної зброї, в підтримку спільних дій миру віруючих й невіруючих. Поза увагою католицької церкви не лишається й сім «я. Сучасне католицтво — впливова сила в світі. Вивчення його діяльності конче необхідне для розуміння нашого сьогодення.

У сучасній церкві панує надто великий консерватизм. Церковні власті Риму, здається, понад схильні до Повернення у добрі старі часи, ніж до реального розуміння ситуації сучасного світу й людства. Ми не досягли ще синтезу між істинною духовністю й реальною відповідальністю перед світом, якому загрожує катастрофа. Не будемо, однак, забувати про ті, що церква — це цілий світло, що вона про «єднує сотні мільйонів віруючих. Для багатьох із них релігійний ідеал продовжує залишатися найвищою духовною культурною цінністю, й в ньому смердоті втілюють свої земні прагнення. На порозі третього тисячоліття серед католиків постійно зростає прагнення до вироблення найширшої платформи для про «єднання всіх людей доброї волі на основі загальнолюдських цінностей для врятування й збагачення духовної культури людства».

14

Протестантизм

Протестантизм — найбільш гнучка і витончена форма християнства. Особливості ідеології та орієнтації сучасного протестантизму зумовлені історією його виникнення й подальшого розвитку.

Християнство ніколи не було б однорідним, у ньому постійно виникали ворожі одна одній церкви, групи. Відбувалося це бо християнські ідеї неоднаково проникали в різні соціальні верстви, виступаючи як ідеологічне оформлення їхнього класових та політичних позицій. Починаючи із XVI ст, дрібні прояви опозиції католицькій церкві злилися в могутній потік, який охопив Європу, що зумовило появу нового напряму християнства — протестантизму.

Це було б у XVI ст. — епоху Реформації, епоху, коли на арену боротьби виходив новий клас буржуазії, для якого рамки феодального ладу стали надто тісними. У тому годину римсько-католицька церква був великим центром феодальної системи, догмати якої відігравали роль священного запинала феодалізму, феодальних виробничих відносин. Католицька церква був й найзаможнішим землевласником, їй належало не менше трьох частин всіх земельні володінь в католицьких країнах. Буржуазія, піднімаючись на боротьбу проти феодалізму, неминуче винна був виступити і проти католицької церкви. перший акт буржуазної революції було б розіграно у формі релігійної війни, оскільки почуття й свідомість мас були в цілому вигодовані духовною їжею, якої їм пропонувала церква. І тому історичний рух, змістом якого був перехід від феодалізму до капіталізму, винен був набути релігійного забарвлення. Саме в цей період розвинулася «протестантська єресь» на противагу феодального католицизму.

Виступаючи проти церкви як невід «ємного інституту феодалізму, ідеологи протестантизму заперечували богослужбову практику католицької церкви, тих догматичні положення, на які вона грунтувалася. Свої ж реформи протестанти обгрунтували «дійсним прочитанням священного писання» (Біблії), яку смердоті оголосили єдиним авторитетом у питаннях віри.

Людина для протестантизму — не є ланкою в ланцюзі надособистісної спільності. Індивідуалізація, й у буржуазної епохи, є перебудовою релігійних уявлень, в якій людина зі своєю індивідуальною своєрідністю змогла б включитись у ситуацію релігійного переживання.

Зазнала змін у протестантизмі й сама ідея Бога. З погляду протестантської ідеології, Бог існує бо він потрібен людині, котра в нього вірить. «У що віриш, ті і маєш» — вісь формула протестантів. Найбільш значними напрямами у протестан-тизмі, що виникли в XVI ст., були лютеранство й кальвінізм.

Лютеранство. Одним із перших кроків реформаторського руху був виступ у 1517 р. німецького ченця Мартіна Лютера (1483−1546) проти влади римських тат й торгівлі індульгенціями. Одним із центральних догматів протестантизму стало вчення Лютера про спасіння душі за допомогою віри у спокутну жертву Христа. Лютер твердив, що людина може урятувати душу лише завдяки особистій вірі, Яка безпосередньо дарується їй Богом. Таким чином, він виступав проти претензій католицького духівництва щодо контролю віри й совісті на правах посередника між людьми й Богом. Було висунуто вимогу скасування відособленого стану священиків, усунення чернецтва, римської курії, тобто всієї ієрархії, котра дорого коштує. Було відкинуто і авторитет папських декретів та послань, рішень соборів. Єдиним авторитетом у питаннях віри було б визнано «священне писання», право тлумачити яку надавалося кожному віруючому.

15

Кальвінізм. На початку XVI ст. виник ще один різновид реформаторського руху — кальвінізм. Жан Кальвін, який виступив проти католицизму, очолив реформаторський рух. Головні ідеї свого вчення він виклав у працях «Повчання в християнській вірі» та «Церковні настанови». Одним із головних догматів кальвінізму є вчення про «абсолютне приречення»: ще до «створення світу» Бог, начебто, визначив частку людей, одним — рай, іншим — пекло, й ніякі зусилля людей, ніякі «добрі справ» не зможуть змінити того вироку.

Кальвінізм, стоячи на позиції консерватизму у розв «язанні докорінних соціально-політичних проблем сучасності, подчеркивает всемогутність Бога й нікчемність людини. Вчення найрадикальніше реформувало християнський культ й церковну організацію. Майже усі зовнішні атрибути католицького культу — ікони, свічки тощо — було б скасовано, основне місце у богослужінні посіли читання та коментування Біблії, співи псалмів. Керівна роль громадах відводилася пресвітерам — старшинам й проповідникам, котрі і спрямували релігійне життя общини.

Так проходила Реформація в Німеччині та Швейцарії. У Англії, на відміну від інших європейських країн, вона розпочалася із ініціативи правлячих кіл. У 1534 р. англійський парламент проголосив незалежність церкви від папи, а Генріха VIII її главою. Церковні відносини із Ватиканом було б розірвано, закрито усі монастирі, а їхнє майно конфісковано. У 1549 р. введено молитовник, скасовано безшлюбність духівництва; проте католицькі догмати та обряди було б збережено.

З годиною вплив протестантизму на англійську церкву посилився, що призвело до розмежування її із католицизмом. У 1571 р., у період правління Єлизавети І, парламент прийняв англійський «символ віри» з 39 статей, де заперечувалися католицький догмат про чистилище, практика індульгенцій, папська влада, поклоніння іконам, святимо, безшлюбність духівництва. Англійська церква прийняла протестантські догмати про виправдання вірою й «священне писання» як єдині джерела віри, заперечення вчення католицизму про індульгенцію, поклоніння іконам. Алі при цьому визнавався католицький догмат про рятівну силу церкви, церкву як необхідного посередника для врятування людей, залишився недоторканим єпископат. Таким чином, англійська церква еклектично поєднала в собі протестантські та католицькі догмати. Вона є прикладом компромісного варіанту протестантизму, якого було б досягнуто внаслідок тривалої боротьби англійської королівської влади проти політичних та економічних домагань папського двору.

У Шотландії реформаторський дух проходив под прапором кальвінізму. Його представником ставши англійський богослов Джон Нокс (1505−1572). Реформація був заговорили українською у «язана із боротьбою проти династії Стюартів. Відомо, що в кінці 60-х років XVI ст. Марія Стюарт, спираючись на католицьку знати й підтримку із боці папства, зазнала поразки. У Шотландії утворилася пресвітеріанська церква, Яка визнавала єдиновладдя Христа в общині віруючих та рівні права всіх її членів. Було скасовано сан єпископа й збережено пресвітерство в дусі кальвінізму. У кінці XVI — на початку XVII ст., в Англії виникає буржуазна опозиція абсолютистському режимові, поширюється кальвінізм, прихильників якого називали пуританами. Радикальне крило пуритан цілком заперечувало принцип державної церкви, що кожна окремо узята громада винна бути вільною у виборі віросповідання. Одна із головних вимог — перебудова церкви на основі конгрегації. Активізація демократичних елементів призвела до виникнення релігійних сект конгрегаціоналістів, баптистів, квакерів та ін

Можна зробити висновок, що головними напрямами у протестантизмі були й залишаються лютеранство, кальвінізм, англіканство, що виникли в період Реформації. Всі інші протестантські утворення відображають лише основні принципи цих течій.

16

У ХІХ ст. протестантизм проникає в Росію (баптизм, адвентизм, євангелізм). У ЗО-40-х рр. XX ст., у зв «язку з входженням західних українських й білоруських земель, Буковини, прибалтійських держав у склад Радянського Союзу, виникло ще кілька видів протестантизму (лютерани, реформатори, ієговісти, п «яти-десятники та ін.), що стали проникати далі на схід.

У наш годину налічується более як 344 мли. протестантів, про «єднаних у Всесвітню раду церков, якої було б створено 1943 р. На територї колишнього СРСР існують такі протестантські церкви й секти: лютеранська в Естонії й Латвії, найбільша — Естонська євангельська церква на чолі із архієпископом; кальвіністи й реформатори (в Закарпатті); євангельські християни-баптисти; адвентисти, п «ятидесятники, свідки ієгови, менноніти.

Догматичні особливості принципів протестантизму: врятування власною вірою, пастирство всіх віруючих, винятковий авторитет «священного писання» — являють собою релігійне утвердження буржуазного способу життя. У протестантизмі значно спрощено культ: скасовано облачення священиків, коштовне оздоблення церкви, дзвони, вівтарі, ікони. Не поклоняються мощам святих, скасовано багато святий, спеціальних служб, заговорили українською у «язаних з вшануванням святих.

Типовою протестантською церквою є церква євангельских християн-баптистів. З неї виділились адвентисти, п «ятидесятники, а із адвентизму, на свій чергу, єговізм. Секта євангельских християн-баптистів (ЄХБ) створена в 1944—1947 рр. внаслідок про «єднання організації баптистів із євангельськими християнами та громадами п «ятидесятників. Пізніше, у 1963 р., до її про «єднання увійшла частина громад братських меннонітів. У жовтні 1963 р. відбувся Всесоюзний із «їзд ЄХБ, котрий ухвалив основні принципи віросповідання.

Догматика. Біблія — основний засіб, за допомогою якого Бог нібито домагається спасіння людей. Біблія протиставляється людському знанню. Головна увага відводиться Новому завіту. сучасний баптизм тлумачить Євангеліє у своїх власних інтересах. Людина одержує порятунок й виправдання від Бога не власними ділами, а ще через віру на поталу, принесену Христом на Голгофському хресті. Алі врятовує лише Бог, бо без божої допомоги не може із «явитися віра в серцях людей.

Баптизм приваблює людей своїми моральними нормами, враховує ті, що для віруючих релігія завжди виступала, як наука життя, як витлумачення їхнього життєвого досвіду, певна концепція практичної діяльності й поведінки людей. У моралі баптистів можна виділити запитання про зміст життя, норми моральності, правила поведінки. Проповідується ідея богоданності моралі й аморальності безбожників. Баптисти підтримують віровчення про триєдиного бога, вірять у спокусливу місію Христа, його одному пришестя, в страшний суд. Баптисти вважають, що за усі їхні гріхи перед Богом й людьми вже поніс кару Христос, а їм залишається лише вірити в нього й таким чином «очиститися». Кілька разів на тиждень, обов «язково в неділю, баптисти збираються в молитовних будинках, де проголошуються колективні молитви, лунають релігійні гімни, нерідко в супроводі музичних інструментів. Якщо на місяць, в першу неділю, відбувається причащання всіх членів общини (хлібопереломлення), чи вечеря любові. Обряд хрещення відправляється над дорослими после відповідної релігійної підготовки й символізує «духовне відродження» й прийняття до общини. Баптисти заперечують хрещення немовлят, вважаючи, що тих не мають віри, у дорослого ж бо є віра й свобода вибору. Він свідомо обирає релігію. Не вважаються таїнствами хрещення й хлібо-переломлення. Зміст життя баптисти вважають у врятуванні й досягненні блаженства в раю. Баптисти відзначають усі християнські свята, заговорили українською у «язані із іменем Христа, а також одруження, поховай, дні народження членів общини. Людина, що потрапила в баптистську громаду, поступово втрачає зв «язок з зовнішнім світом. Усі, що

17

відбувається поза общиною, вважається гріховним. Життя баптиста чітко регламентоване. Увесь свій вільний годину він присвячує пропаганді Біблії, баптистським зборам. Він віддає на користь громад значну частину свого заробітку, йому не рекомендується одружуватися із людьми іншої віри, а тім понад — із невіруючими.

Зберігаючи основи віровчення про кукси, запозичені із баптизму, адвентисти акцентують увагу на очікуванні іншого пришестя (адвентус) Ісуса Христа й заперечують безсмертя душі. Обов «язковим для членів секти є внесення десятини в касу общини. Адвентисти ведуть активну місіонерську діяльність. Їх характерні «санітарна реформа», котра вимагає від віруючого піклуватися про власне здоровий «я, оскільки згідно із адвентистськими уявленнями тіло — «посуд божий». Адвентисти поділяються на кілька угруповань. Найчисленнішими серед них є послідовники «пророчиці» Олени Вайт, котрі визнають щонедільне свято суботи (адвентисти сьомого дня). У наш годину близько половини членів всіх громад адвентистів проживають в Україні, здебільшого в Чернівецькій, Черкаській, Вінницькій областях. Єдиного організаційного центру адвентисти не мають.

П «ятидесятники вірять у можливість сходження перед тим святого духу й безпосереднього спілкування із Богом, із надією одержати від нього даруй святого духу: здібності до вивчення інших мов, пророкування, зцілення. Збори п «ятидесятників супроводжуються явищами масового релігійного екстазу, завдають шкоди здоровий «ю. Общини п «ятидесятників нині існують в Україні, в Білорусії, Молдові, Казахстані, різних областях Росії.

Ієговісти визнають єдиного бога Ієгову й готують до армагеддону — кінця світу. Це одна із крайніх форм сектантства. У 1931 р. секта зареєструвалася под назвою «Товариства свідків Ієгови». «Свідки Ієгови» діють, головним чином, на Україні, в Молдові, на Північному Кавказі, в Іркутській області та Красноярському краї. Більшість із них підпорядкована Бруклінському центру США.

Відомий протестантський релігійний філософ Р. Нібур вважає, що заподій гріха кореняться у волі людей. Людина — істота смертна, земна, але й володіє свідомістю, волею, бажанням бути подібною до Бога, відмовляється підкоритися волі Бога, що виявляється у її прагненні «втілити собі у вічності», будь-що потрапити в історію. Особливе місце серед релігійних поглядів поширювати на світ посідають хіліастичні концепції. Хіліазм — релігійне вчення про тисячолітнє «царство Боже» на землі, яку нібито передує кінцю світу. Релігія використовує тут потяг людей до справедливості й загальної рівності, обіцяє царство світу десь у невизначеному майбутньому, що залежить від надприродних сил. Бога, поширює думку, що люди сам по собі безсилі у боротьбі із оточуючим їхні соціальним злом. Хіліастичне вчення, як й традиційний релігійний пацифізм, прирікає людей на пасивне чекання світу, не може задовольнити інтереси й бажання віруючих, котрі прагнуть до более активної діяльності на користь миру.

18

Література

1. Лубський В.І. «РЕЛІГІЄЗНАВСТВО» Київ «Вілбор» 1997 р.

2. Каутский К.І. «ІСТОРІЯ ХРИСТИЯНСТВА» М. 1990 р.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой