Обновленческое спрямування Російської православній церкві. (лютий-жовтень 1917 р.)

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Религия і мифология


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Обновленческое спрямування Російської православній церкві. (лютий-жовтень 1917 г.)

Д.А. Головушкин

История Російської православній церкві ХХ століття насичена подіями та явищами, які характеризує достатня суперечливість і неоднорідність їхньої внутрішньої забезпечення і структури. Однією з таких дивних феноменів російської церковної історії ХХ століття, є обновленческое рух. Збігшись за часом з епохою російських революцій і першими десятиліттями радянської модернізації, церковне обновленчество у процесі еволюції неодноразово піддавалося організаційної і ідейній трансформації, унаслідок чого, при загальної наступності ідей своїх попередників, кожному своєму наступному етапі розвитку, було чимало новим явищем. Не безпідставно дає права багатьом дослідникам, як світським, і конфесійно орієнтованим, стверджувати, що церковне обновленчество початку ХХ століття і рух, у тому формі, у якій вона сформувалося в 1920-ті роки, немає між собою нічого загального користування та розглядати роздільно. Але щоб визначити може бути взаємозв'язок між тими явищами, у чому їхня й відмінності, і, нарешті, у чому їхня специфіка як релігійного феномена, з погляду необхідно звернення лише у комплексному порівняльного аналізу руху початку ХХ століття і рух 1920-х рр., включающему історичний, феноменологический і соціологічний підходи, до досвіду інший, щонайменше важливою віхи історія обновленческого руху — церковному обновленчеству періоду революцій 1917 года.

Как показала еволюція церковного обновленчества у радянському суспільстві, події февраля-октября 1917 року почали однією з значимих і переломних рубежів історія обновленческого руху. З одного боку, лютнева буржуазна революція, реанімувала обновленческие сили, сформовані ще роки першої російської революції. На початку березня 1917 р. у Петрограді створили «Союз прогресивного петроградського духівництва», який 7 березня перетворився на «Союз демократичного православного духівництва і мирян». Спочатку, у його склад входило шестеро: Д. Я. Попов (голова), М. С. Попов, І.Ф. Єгоров, О. П. Рождественський, А.І. Боярський і А.І. Введенський (секретар). Збори «Союзу демократичного духівництва і мирян» відбувалися у домі № 67 на Гороховой вулиці, а починаючи у квітні 1917 року, на пропозицію обер-прокурора В. М. Львова, вступило «Союз» 13 квітня 1917 року, в Обер-прокурорском будинку Литейному проспекте.

19 квітня 1917 року відбулися загальні збори «Союзу демократичного духівництва і мирян», у якому було присутнє кілька десятків ліберальних священиків. Збори обрало своїм новим головою О. П. Рождественського і затвердив програму, за якою «Союз» висував такі требования:

1. Демократизація церковна (тобто. відокремлення церков потім від держави, проведення життя принципів соборності, твердження виборного початку, організація духовного управління єпархій на виборних засадах, активна кліру у житті приходу, богослужіння рідною, спрощення богослужіння, організація проповідницькі гуртків і т.п.);

2. Демократизація політична (тобто. знищення самодержавства і проголошення демократичної республики);

3. Демократизація соціально-економічна (тобто. знищення капіталізму, станів, проголошення рівноправності жінок, безкоштовну освіту, участь робітників у прибутку виробництва, передача землі трудовому народу).

Одновременно улаштуванням «Союзу демократичного духівництва і мирян» у Москві, минулому 21 — 23 березня 1917 року Надзвичайне з'їзді духівництва і мирян московської єпархії, організували «Союз об'єднаного духівництва і мирян» міста Москви. На думку його голови Н.В. Цвєткова, «Союз» мав «зорганізувати все парафії московської єпархії й утворити їх парафіяльні громади», «обрати самобутність і самовизначення», провести у життя «виборне початок стосовно до кліру», і навіть підготувати умови до створення «Всеросійського союзу кліру і мирян». Проте вироблення програми «Союзу об'єднаного духівництва і мирян» на березневому єпархіальному з'їзді виявилася неможливою, в квітні 1917 року чергове збори московської групи духівництва затвердив програмні становища «Союзу демократичного духівництва і мирян».

Параллельно з засіданнями «Союзу демократичного духівництва і мирян» і «Союзу об'єднаного духівництва і мирян» міста Москви у Петрограді, у домі Обер-прокурора, 22 квітня 1917 року, під керівництвом митрополита Веніаміна (Казанського), відбулися збори із ще однією, близька до обновленцам, церковної групи — «Союзу церковного єднання». До складу «Союзу» ввійшли П.М. Кремлівський, С. А. Соллетерский (колишні члени дореволюційної обновленческой організації «Братства ревнителів церковного відновлення» — Д.Г.), А. В. Василевський, И. К. Колесников, Г. В. Прохоров, Г. А. Сербаринов та інших. Вироблена зборами програма провозглашала:

1. Християнізацію життя в усіх її проявлениях;

2. Вільне Соборний управління церкви;

3. Автономію від государства.

Программа також наголошувала на необхідності організації внутрішнє життя парафій, проголошення виборного початку, необхідність регулярного скликання Всеросійського Помісного Собору.

25 квітня 1917 року у Петрограді відбулися збори четвертої обновленческой організації - «Гуртка 32-х», очолюваного М. П. Чельцовым. Збори ухвалило дати кухоль історичну назву колишнього «Союзу Церковної відновлення» і прийняло раніше розроблену їм програму. У своєму виступі товариш голови «нового» «Союзу Церковної відновлення» О. П. Обновленский, звернувся із закликом вимагати до «Союзу демократичного духівництва і мирян» і «Союзу церковного єднання», об'єднатися під загальним девізом. Однак прагнення М. П. Чельцова зберегти специфіку завдань «Союзу Церковної відновлення», і навіть негативне ставлення «Союзу демократичного духівництва і мирян» до «Союзу церковного єднання», зробило воно, як й у 1905 — 1907 рр., невозможным.

С з іншого боку, і натомість відродження либерально-обновленческих ідей, популярних у роки першої російської революції, в феврале-октябре 1917 року, формується нове покоління церковних обновленцев, ще втратили відносини із своїми попередниками, але вже новому бачать майбутнє церковних реформування і роль православної церкви політичної й соціально-економічного життя російського общества.

Началом даного поділу став минулий 1 — 10 червня 1917 року I З'їзд демократичного духівництва і мирян, що зібрав понад 700 кримінальних делегатів. Перші розбіжності з'їзд виникли у справі організації «Всеросійського союзу об'єднаного православного духівництва» — професійного органу, покликаного знайти кошти на духовно-морального вивищення православних священнослужителів і поліпшення правового, і матеріального становища. Члени «Союзу демократичного духівництва і мирян», зокрема І.Ф. Єгоров, висловилися рішуче виступають проти організації даного союзу, зазначаючи, що може призвести до відчуженості духівництва від мирян і породити класову боротьбу. Проте рішення щодо організації «Всеросійський союз об'єднаного православного духівництва» було все-таки прийнято.

Окончательно розкол З'їзду демократичного духівництва і мирян оформився 8 червня 1917 року, щодня, коли було прийнято рішення з приводу становища православної церкви у російському державі. Воно містив такі положения:

1. Відділення церкви потім від держави може бути допущено, але мусить бути послідовно проведена свобода вероисповеданий;

2. Православ’я визнається першим серед інших сповідуваних у Росії религий.

3. Православна віра користується перевагою переважають у всіх актах державного життя, у яких держава звертається до релігії, і у публічних богослужбових діях, так само як зберігає силу православний богослужбовий календарь;

4. Глава російського держави й міністр віросповідань може бути православним від рождения;

5. Православна Церква є інститутом публічного характеру, тому держава надає їй заступництво законів і підтримку.

Выработанный I Всеросійський з'їзд демократичного духівництва і мирян проект явно суперечив обновленческой ідеї про повну відділенні церкви потім від держави. Понад те, його прибічниками здебільшого були представники дореволюційних либерально-обновленческих кіл: Н.Д. Кузнєцов, П.М. Кремлівський, П. Н. Лахосткий, С. А. Соллетерский, М. П. Чельцов, Н.В. Цвєтков. Ця позиція, викликало різку критиці з боку представників «Союзу демократичного духівництва і мирян», і особливо священиків, вперше голосно заявили про себе роки першої світової війни та подій лютневої революції: А.І. Боярського, А.І. Введенського, І.Ф. Єгорова. Як пізніше зазначав А.І. Введенський, оцінюючи ситуацію, сформовану в либерально-обновленческом русі в 1917 року, «співчуття церковних прогресистів було в боці лише зовнішньої зсуву держави, а чи не внутрішньої справжньої революції. … Церква приймала лютий, але боялася, не хотіла, а згодом прийняла жовтень». Через війну представники «Союзу» залишили з'їзд, котрий право їх відходом, 10 червня 1917 року, припинив своєї роботи, відклавши прийняття всіх основних рішень до скликання Всеросійського Помісного Собора.

После закриття I Всеросійського з'їзду демократичного духівництва і мирян припиняє своєї роботи «Союз Церковної відновлення». Позиція «Союзу церковного єднання» стає дедалі консервативної, у зв’язку з що вужча 10 серпня 1917 р. «Союз» був у «Суспільство православно-церковного єднання кліру і мирян», яке ставило тепер собі завдання «захищати та зміцнювати святу до православної віри, вивчати запити, й потреби церковно-громадського життя і визначити засоби і способи їхнього задоволення на засадах Святого Євангелія і канонів Святій Церкві».

Происходящие зміни у настрої представників церковно-обновленческого руху на цей період можна спробувати пояснити так. Лютнева революція визволила ініціативу «знизу», завдяки якому і почалося відродження православній церкві, оминаючи вищої церковній владі. З іншого боку, постанову Тимчасового уряду «Про свободу совісті», ставило раніше офіційну релігію надто несприятливе становище стосовно іншим віросповіданням. Тому, як і зазначав одне із ідеологів обновленческого руху Б. В. Титлинов, «у підпорядкуванні церковної середовищі, крім лівих угруповань, помічалося очевидне нерозуміння створюваного революцією становища. Більшість схильне було думати й над вимагати, щоб новий лад визнав за церквою все колишні правничий та переваги, щоб держава зберегло всі свої зобов’язання в відношення до церкві та лише звільнив його від своєї сором’язливій опіки». Через війну, в церковних колах, зокрема і обновленческих, поширилася ідея «каналізувати» революцію у церкви (термін А.В. Карташева), під якої порузумівались необхідність втручання у церковні і питання санкціонування державою будь-яких церковних реформ.

«Союз демократичного духівництва і мирян», особливо у його молодих представників, теж заперечував роль держави у церковному перебудові. Проте, на думку, держава мало б проводити контролювати церковні реформи, рахуючись лише з інтересами православній церкві, а допомогти їм позбутися бюрократичного засилля, від прибічників старого розуміння церковному житті, шляхом внутрішнього церковного перевороту. «І, раз хвороба церкви є переродження її тканин, то ці тканини неможливо знайти іншими інтересами віддалені, як зовнішнім, насильным шляхом. У цьому вся новому духовенству має допомогти держава, яке виправляє перед церквою свої колишні гріхи, допомагає очиститися».

Фактически ці заяви, ще до його приходу корумпованої влади більшовиків, визначили політику обновленческого руху на 1920-годы, коли зміна вищого церковного керівництва відбувалася не без допомоги радянської держави. Звісно, цей шлях був небезпечним і суперечливий, оскільки, замість колишнього всевладдя держави над церквою, міг з’явитися спокуса взагалі позбутися останньої. Але цього був створений свій і свій сенс, що у умовах, хто, як не держава, могло дати церкви бажану свободу. У цьому полягає одне з головних відмінностей обновленческого руху, що охопила російську церкву у феврале-октябре 1917 року від обновленчества початку ХХ століття. Якщо останнє бачила процес звільнення церкви лише силами самій церкві, то перше допускало, і навіть вважало бажаним, втручання у нього государства.

Дальнейшая діяльність обновленческих груп зосереджується навколо підготовки Всеросійського Помісного собору. У що відкрився червні 1917 року Предсоборный рада, починають надходити різні пропозиції з проекти з питанням майбутніх церковних реформ, зокрема і представників обновленческого руху. Упорядники одній з таких записок вказували, що «у світі церковних явищ спостерігається виявлення вимог не оскільки зміст цих вимог настійно, тому, що назріла психічна необхідність їх заявити. Оцінюючи цих вимог важлива саме психологічна сторона, внутрішня, а чи не логічна й зовнішня. Якщо ж так, то тут для оцінки вимог, які тепер висуваються до церковному управлінню, необхідно встановити особливий, досі невикористаний критерій… Успіх сектантських навчань і живучість розколу, невміння дати раду таких питаннях, як болгарський, англіканський і старокатолический, — все говорить про недоліки нашого богослов’я. Сучасне життя вимагає підняти питання віровчення і богослужіння, які у останнім часом відійшли на задній план й нікого не хвилювали».

Данный документ каже ще одну важливою тенденції, яка проявилася в обновленческом русі в феврале-октябре 1917 року. Є ознаки зміни самого розуміння, що є оновлення й які її мети. У 1907 року, петербурзький протоієрей М. Чельцов писав, що «відновлення не є прояв нового, — це було б витвором, народженням; оновлювати можна лише те, що є … Завданням для церковних обновленцев не перетворення Церкви як божественного встановлення, а відродження її з боку людського елемента». У 1917 року, навпаки, у підпорядкуванні церковної либерально-обновленческой середовищі, отримують поширення ідеї широкого релігійного творчості, популярні на початку XX столітті, лише серед представників позацерковного галузі релігійного реформаторства. Політика не погасив лідери руху інтерес до містичною-містичним-релігійно-містичним пошукам і в ідеї церковного відновлення помалу починає наповнюватися новим змістом. На першому плані виходять як питання відділення церкви потім від держави, зміцнення соціальних позицій церкві та примирення релігії, і науки, а й питання реформування православ’я, як догматичної і літургічної структури, фігурували практично переважають у всіх програмних документах обновленчества 1920-х рр. Інакше кажучи, вже у період февраля-октября 1917 року, відновлення починає розумітись як зміна пояснювальних схем запропонованих релігією, як зміна релігійних інтерпретацій світу і буття людини у нем.

О глибокої еволюції церковного обновленчества в 1917 року свідчить зростання популярності ньому ідей християнського соціалізму, його зросла зв’язку з рухом соціального протесту. Відповідно до твердження членів «Союзу демократичного духівництва і мирян», головна мета руху «бути, у єднанні з народом у великій роботу зі створення державного ладу, у якому найкраще було б дозволені все наболілі релігійні, культурні, політичні та соціально-економічні питання. Благословляючи святої порив народу, свергший гне старого рабського ладу, бачимо у тому гніві порятунок нашій церкві та батьківщини». Цю ж сама думка у дні революції 1917 року, проводив і з головних ідеологів обновленческого руху Б. В. Титлинов. У своїй роботі «Церква під час революції», він вказував, що «християнство може бути байдуже до своєрідного соціального злу, вона вимагає повної християнізації всіх людських і з цього боку освячує прагнення до соціальним перетворенням соціалістичних партій».

Это доводить, що у час подій февраля-октября 1917 року, в обновленческом русі викристалізувалася ідея справедливість соціальну революції, популярний у обновленческой середовищі в 1920-ті роки. У зв’язку з цим, Н. Ф. Платонов, справедливо зазначав, що джерело обновленчества, «обновленческой психології» — «священне бунтарство», яке хоче, і на повинен миритися з існуючої неправдою". Тому, цілком логічними і усвідомленими бачаться виступи обновленцев, як проти пануючій церкви, і проти покровительствующей їй влади. Мотиви їх майбутнього поведінки є досить переконливим пояснює також опублікована в березні 1913 року автобіографічна замітка Д. С. Мережковського, у якій автор вказував: «Я зрозумів, знов-таки не абстрактно, а життєво — зв’язок православ’я з колишнім порядком у Росії, зрозумів також, що до нового розумінню християнства не можна інакше підійти, як заперечуючи обидва початку разом».

Таким чином, бачимо, що події февраля-октября 1917 року, стали однією з найбільш значимих і переломних віх історія обновленческого руху. По-перше, при цьому час підбито підсумки либерально-обновленческого руху початку ХХ століття і було створено умови до появи нової генерації церковних обновленцев, що переконливо свідчить глибоку взаємозв'язок між рухом періоду першої російської революції" і рухом 1920-х рр. По-друге, революція 1917 року показала, що церковне обновленчество, це буде непросто внутрішній конфлікт у церкви, згодом використаний радянською владою у своїй антирелігійної політиці, а що розвивається у межах традиційного релігійного системи новий релігійний феномен. Він виник у епоху великих соціальних потрясінь та характеризується активізацією соціальних функцій релігії, і навіть глибокими религиозно-мистическими її пошуками, проникшими в либерально-обновленческую середу у розглянутий период.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із російського сайту internet

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой