Богослужебные мови історія Східної та Західній Церквей

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Религия і мифология


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

_________________(найменування ВУЗа)________________________

___________Реферат (доповідь; курсова робота)______________ на уроках: (мовознавство, мовознавство, історія мов, історія церкви, історія інквізиції, старослов’янську, церковнослов’янський, латинський, давньогрецьку та ін., вибирайте самі, аби підходив). на тему: «Богослужбові мови історія Східної та Західній Церквей».

| |Сповнив: (студент) | | |Перевірив: (викладач) |

р. (місто, селище, село, хутір, city, town, urbs, і др.)

(рік у «real time») г.

ЗМІСТ курсової роботи з теме:

«Богослужбові мови історія Східної та Західній Церквей»:

1. Початковий стан богослужбових языков.

2. Виникнення ніяких звань вчення про триязычестве та її последствия.

3. Поява Церковно — Слов’янського мови, як мови богослужіння зрозумілого всім слов’янам, і місіонерська політика Восточной

Православної церкви.

4. Спроби Римської церков до забороні і викоріненню Церковно —

Слов’янського мови та інших «недостойних для богослужіння» языков.

5. Сучасне стан богослужбових языков.

1.

Спочатку свого існування християнська церква виводить свій проповідь по заповіді даної Спасителем своїх учнів: «Шедше навчіть вся мови, крестяще їх у Ім'я Отця й Сина, і Святого Духа, учаще їх берегти вся, елика заповів вам» (Мв. 28: 19, 20). Для виконання цього апостолам було дано щодня П’ятидесятниці особливі, надприродні дари. Цього дня всіх їх разом. Раптом став шум з неба, від який несеться сильного вітру і поповнив увесь дім, де вони перебували; і з’явилися їм разделяющиеся мови, хіба що вогненні, і почили за одним кожному їх; і справдилися все Духа Святого. Благодатна сила Св. Духа, излившаяся на апостолів в усій повноті, виявилася перший разів у тому, що вони отримали здатність розмовляти користуємося різними мовами, Тоді на свято П’ятидесятниці у Єрусалим зібралися в багатьох іудеї розсіювання і прибульці іудейської церкви, які жили у різних межах Римської імперії і інших країнах. Вони казали мовами країн, у яких жили. Коли почувся шум з неба, то чимало їх зібралися біля будинку, у якому перебували апостоли. До присутнім апостоли звернулися із проповіддю, причому говорили за тими мовами, у яких говорили котрі слухають. Усі прийшли о здивування і дивувалися, какаим чином прості, невчені люди, якими були апостоли, можуть розмовляти користуємося різними мовами. Тоді виступив аз. Петро Миколайович і вимовив до присутніх воодушевленную мова. Спочатку він пояснив, що побачене ними диво — дорование здібності розмовляти користуємося різними мовами — є виконання пророцтва Йоіла про злитті благодатних дарів Св. Духа у час пришестя Месії на вірують у Нього, потім показав, що очікуваний Месія з’явився на в образі Ісуса Назорея, яку вони, іудеї, вбили, а проте воскреснув і воссел одесную Бога-Отця; у фіналі ж переконував народ Ізраїльський твердо знати, що розіп'ята Ісус є істинний Месія (Христос) і істинний Господь. Іудеї розсіювання, найбільше підготовлені до прийняття Месії, перші заступники та почали приймати Християнство, — їх, за словами апостола, того дня крестилось близько понад три тисячі человек[1].

Невдовзі апостоли, виконуючи заповідь Спасителя вирушали проповіддю різними країнами. Особливо великі праці з поширенню Християнства серед язичників поніс аз. Павло. У його посланні до Коринфян він пише: «Тепер, якщо прийду після того, братія, і говоритиму на незнайомих мовами, то яку принесу вам користь, коли изъяснюсь вам чи одкровенням, чи пізнанням, чи пророцтвом, чи вченням?» (1 Кор. 14: 6). «Дякую Бога мого: я найбільше вас кажу мовами; новий церкви хочу краще п’ять слів сказати розумом моїм, аби інших наставити, ніж темряву слів на незнайомому мові.» (1 Кор. 14: 18, 19). Отже від моменту її підстави Християнська церква веде проповідь кожному за зрозумілою йому языке.

2.

Проте, згодом, Західна церква розпочала дедалі більш ухилятися стосовно початкових основ Євангельської проповіді, задля владним домаганням Риму на вселенське верховенство і управління усією Церквою. Усередині Західної Римської церков і його формується вчення про триязычестве. «Точку зору, які можна віддячувати хвалу Богу тільки трьох мовами — єврейському, грецькою і латинською, сложжилась латинською заході починаючи з VII століття під впливом висловлювань Ісидора Севільського, що у своїх «Этимологиях» (кн. XI, 13) оголосив зазначені три мови «святими». «[2]. Це вчення не відразу набуло собі прихильників і було засуджено помісними соборами Західної церкви. Приміром в 794 року Франкфуртський синод Франкской церкви визначив: «Нехай хто б вірує у те, які можна віддячувати хвалу Богу тільки трьох языках"[3]. «Рішення синодів початку IX століття (ахенского 802 р., майнцского 813 р. та інших.) наголошували на необхідності для духівництва проповіді населенню домашній мовою й наказували з цим метою переклад деяких проповідей на «народну латину» чи німецький. Одночасно людям хто знає латини, дозволялося молитися Богу на своєю муркотливою мовою. Проте вчинення богослужіння допускалася тільки трьох «священних» языках"[4]. На підтвердження свою думку західні богослови використовували уривок Євангелія від Луки, де говориться про написи на Хресті, зробленою по велінню Понтія Пілата при засудженні Ісуса на розп’яття: «І була над Ним напис, написана словами Грецькими, Римськими і Єврейськими: Цей є Цар Іудейський.» (Лк. 23: 38). «Ісидора Севільського вбачав у цьому тексті свідчення особливого переваги грецького, латиною й єврейського з інших языками"[5]. Можливо, що поява цієї вчення було запобіжної реакцією Західної церкви перед величезних «варварських» мас затопивших в VII — VIII століттях території Західної Європи. Згодом ж: «…складалося уявлення у тому, що мудрість християнського вчення викладена з текстів на трьох «священних» мовами (практично була у вигляді латину), настільки важка складна, може бути доступна розумінню лише представників духівництва, завдяки тій благодаті, яка з’являється в приймаючих священників сан, і тому принципово може бути передано іншим людям"[6]. «Стосовно духовному стану (точніше, його верхів) паства віруючих виступала як покірна маса, яка мала права яким — або самостійні дії чи думки і мала покірно слідувати вказівкам церковних властей"[7]. «Наприкінці X століття англосаксонський клірик Эльфрик, відповідаючи на прохання високопоставлених світських осіб перевести книжки Біблії на англійська мова, роз’яснив, що світські люди й не можуть усвідомити «таємного сенсу» цих текстів та, крім того їхнє бажання відповідає тому призначенню, яке Бог визначив стану лицарів, Усі суспільство ділиться втричі стану: трудящих, воїнів і молитви. Якщо одна стан займеться не своїми справами, не те суспільство рухнет"[8]. Цей курс Західної церкви ще більше загострився, коли у другій половині XII століття єретики — вальденсы бегемотів у Південній Франції, перевівши Євангеліє на сторофранцузский мову, почали вимагати від церкви дотримання принципу Євангельської бідності. Відповіддю цього вимога було лише ввведение інквізиції, а й рішення церковних синодів, котрі забороняли світським людям мати які - або священні тексти, крім латинського молитовника, і які загрожували суворими карами за порушення цього заборони. Установка те що, що віруючих не можна знайомитимуть із самим текстом Письма, визначала та громадянської позиції католицькій Церкві щодо можливості богослужіння зрозумілою народу мові. Оскільки відчутна частина церковної служби складається з читання уривків Біблійних текстів, то це запитання вирішувалося негативно. Показово, чтто наприкінці XI століття, відхиляючи прохання чеського князя про дозвіл богослужіння на слов’янському мові, тато Григорій VII обгрунтовував свою відмову саме аргументом, що тексту Письма неможливо знайти доступні всім: «Всемогутній Бог знайшов до вподоби, що Святе Письмо у своїх частинах залишалося таємницею, бо інакше, якби було цілком зрозуміло всім, занадто низько його цінували і втратили щодо нього уважение"[9].

У листопаді 1229 року у Тулузі скликано собор, поклавши початок судам інквізиції. Сэтого собору у країнах починається епоха так званої «першої інквізиції». У нинішньому вигляді заходів покликаних унеможливлювати виникнення єресей Собор устоановил, що всякий католик не тримав б вдома ні Старого ні Нового Завіту. Мирян дозволялося мати лише богослужбові тогочасні книги й псалтирь, але з інакше як у латинському языке. 10]

Проте заборонні жорстокі заходи наводили, зазвичай, до зворотному результату. Виникнення єресей в забитому і безграмотном народі не припинялося. Священики дуже погано знали латину де вони робили меси, служби були ними заучені напам’ять, причому, найчастіше, з ошибками. 11] Самі інквізитори відзначали неготовність духівництва до виконання своїх зобов’язань. Так, інквізитор трубадур Изарн говорив, що жоден католик було бути спокушений в єресь, якби біля нього перебував добрий пастир. Згодом загальне невдоволення населення Європи політикою Римської церков призвело до початку реформації і відділенню Англіканській церкві і протестантських громад. Один із вимог висунутих протестантами, котрі з початковому етапі не збиралися розривати з Римом, а лише вимагали реформи церкви «на чолі членах», було ведення богослужіння зрозумілою народу мові. Основоположник протестантства Лютер активно займався перекладом книжок Священного писання, і доти, як і 1520 року був відлучений татом Львом X, постійно звертався до Риму з пропозицією полемізувати, але у відповідь отримував лише категоричні вимоги «виявити покірність». Через 25 років (в 1545 р.) тато Павло III, бачачи повсюдне поширення наближеного до простого народу протестантства, збирає собор у місті Триденте. Замість очікуваних церковних реформ, собор вкотре підтверджує, що Біблію читати можна тільки латинською языке. 12]

3.

Тоді, як у надрах Заходу виникало і набирала силу вчення про триязычестве, місіонерська і велика просвітницька діяльність Східної церкви несла до народів світло Євангельського вчення зрозумілою кожному мові. У підтвердженні цієї практики можна навести цілий перелік народів які взяли Християнство і багатовікової писемністю, яка дійшла донині. Це — вірмени, перси, грузини, араби. Поруч із ними можна навести для прикладу два вимерлих на сьогодні мови, у яких в ІХ ст. говорила велика частина населення Близького сходу і існувала велика різноманітна література, — сірійський і коптский. 13] Всі ці народності робили богослужіння у своїх рідних мовами. З пам’яток патристики можна подчерпнуть відомості про наявність особливої писемності у готовий — союзу німецьких племен, які вторглися завезеними на територію Римська імперія в IV столітті. Так із такого відомого церковного письменника як Іоанн Золотоустий, відомо, що він існував у одній з церков Константинополя на богослужінні скоюване на готському языке. 14]

У IX столітті Християнство поширювалася між слов’янськими народами. Апостолами слов’ян були святі брати Кирило та Мефодій. Одні народи вони просвітили безпосередньо самі, інші через винайдену ними слов’янську абетку і переклад богослужбових книжок на слов’янську мову. Кирило та Мефодій народилися у Македонському місті Фессалонике; чи, по-слов'янському Солуни, у тому провінції де вже з давніх-давен було багато слов’ян, игде їм було запропоновано ознайомитися з слов’янським мовою. Деякі дослідники вважають, що Кирило та Мефодій походили слов’яни, потім вказують і на їх слов’янські імена: Цергота і Страхота. 15] Зусиллями святих братів було закладено основа до швидшого поширення християнства на величезні території займаних слов’янськими народами. Дивно мирно проходило звернення до християнство досі войовничих слов’янських народів. Особливо показова цьому плані християнізація Росії. Скільки боротьби, і страждань стерпіли проповідники імені Христового між Греками і Римлянами. Скільки пролито крові під час введення християнства різних країнах Західної Європи. У Росії ж на був нічого такого. Необхідно сіяти слово Боже оскільки сіяли апостоли Христовы і послідовники їх — проповідники Православної Східної церкви. Латинський місіонер доходив язичникам з вогнем і мечем, з жорстоким насильством і корисливими претензіями; проповідуючи Христа, він у той час характеризував «вселенської влади» тата Римського. Проповідник східний не оперізувався мечем, не проливав крові, він приходив із лагідної проповіддю покаяння, не вимагав земних вигод, не обтяжував нікого нової земної владою. Латинський місіонер приносив з собою латинську Біблію, незрозумілу для народу, якому він приходив. Проповідник православний приносив Святе Письмо перекладу мову народу, якому він поводився з проповіддю; сила його проповіді полягала у силі слова Божого; замість нього діяла на свою душу язичника сама Библия. 16]

4.

Місіонерська діяльність Римської церков в XI — XV ст. Придбала характер невластивий християнству. Мирний шлях поширення Євангельського вчення залишили, при зверненні невіруючих охочіше використовували вогонь і меч. Рим не соромиться посилати своїх місіонерів у ті країни, де вже проповедано Православ’я. Виганяють православних і звертають населення у латинство. Отже розповсюдили християнство: 1). у прибалтійських слов’ян (вендов) для обороту було влаштовано в XII столітті кілька хрестових походів; 2). у Пруссаків, що у XIII столітті звертали силою зброї - спочатку орден прусських лицарів, і потім орден німецьких лицарів; 3). в Лифляндии, Естляндії й Курляндії, де християнство було затверджено в XIII столітті вогнем і мечем мечоносців; 4). в Литві, сделавшейся страною католицької при шлюбі князя Ягелло з спадкоємицею Польського престолу Ядвигою, причому вже які взяли православ’я до доти литовці піддавалися страшним гонениям. 17]

Гоніння використання народами своїх мов у богослужінні наростали протягом усього середньовіччя. Тож якщо ще до його поділу церков, Рим хоч і неохоче, але благословляв діяльність Кирила і Мефодія, то вже після їх смерті слов’янську мову, повсюдно, де досягала юрисдикція Риму, спочатку одсувався на другорядний план, а пізніше заборонявся взагалі. У IX столітті противником богослужіння на слов’янською мовою був тато Стефан V (885 — 891 рр.), а X столітті цю лінію продовжував тато Іоанн X (914 — 928 гг.). 18] А після поділу церков латинський захід бачив у слов’янському богослужінні вплив Східної церкви, що викликало украй негативний ставлення, і різкі заборонні меры.

У XIV — XV століттях в Богемії Ян Гус намагався відродити древнє богослужіння на слов’янською мовою, але його викликаний на собор, де зазнав тортури, відлучення і смерть вироком собора.

5.

Сучасна політика Православної Церкви щодо мови богослужіння і проповіді нічим не відрізняється від практики висхідній до часів апостольським, саме: проповідувати кожному з його рідну мову. Яскравим прикладом використання різних мов може бути практика Російської православної церкви, здійснюючої богослужіння на чуваському, мордовському, татарською та інших мовами. І ця практика не знову введена, а издревне існуюча переважають у всіх Православних церквях.

Католицький Захід тримався практики скоєння богослужінь на латинській мові до II Ватиканського собору що проходив від 1962 по 1965 рік. У другий сесії собору було прийнято документ — конституція «Про святої Літургії». Документ дозволяв проводити богослужіння національними языках. 19] Але собор пішов задалеко: саму Літургію скоротили майже вдвічі, що викликало велике невдоволення серед ревних католиків. Не менше невдоволення викликали «скоростиглі», погано вивірені і часто некоректні переклади Літургії на національні мови. У результаті католицькій Церкві стався розкол: від Риму відокремились Старокатолики, зберігають в собі «доватиканский» чин служіння Літургії і що здійснюють богослужіння латинською мові. Цей приклад яскраво показує, до чого можуть навести питанні богослужбовому мові, навіть, начебто, благе але малопродуманное починання, після багато років завзятої консерватизма.

Перелік використаної литературы:

1. Сказання початок слов’янської писемності. Видавництво «Наука». М.

1988 р. Відповідальний редактор: доктор іст. наук У. Д. Королюк.

2. Євграф Іванович Смирнов. Історія Християнської Церкви. Репринтное видання. Святе — Троїцький Сергієвого Лавра. 1997 г.

3. Євграф Іванович Смирнов. Історія Християнської Церкви. 1453 г. — початок ХХ століття (частина II). Репринтное видання. Святе — Троицкая

Сергієвого Лавра. 1998 г.

4. Д. П. Огицкий, священик Максим Козлов. Православ’я і в Західну християнство. Московська Духовна Академія. Видавництво храму св. муч. Татіани. М. 1999.

5. Біографічні розповіді. Торквемада. Челябінськ. Издательство

«Урал». Стор. 115 — 193.

6. З. Р. Лозинський. Історія папства. Видавництво політичної літератури. М. 1986 г.

----------------------- [1] Є. І. Смирнов. Історія Християнської Церкви. Стор. 18 — 19. [2] Сказання початок слов’янської писемності. Стор. 130. [3] Цитата по: «Сказання початок слов’янської писемності». Стор. 130. [4] Сказання початок слов’янської писемності. Стор. 130. [5] Сказання початок слов’янської писемності. Стор. 130. [6] Сказання початок слов’янської писемності. Стор. 28. [7] Сказання початок слов’янської писемності. Стор. 28. [8] Сказання початок слов’янської писемності. Стор. 28 — 29. [9] Цитата по: «Сказання початок слов’янської писемності». Стор. 29. [10] Біографічні розповіді. Торквемада. Стор. 136. [11] Є. І. Смирнов. Історія Християнської Церкви. Стор. 437. [12] Є. І. Смирнов. Історія Християнської Церкви. Частина II. Стор. 150. [13] Сказання початок слов’янської писемності. Стор. 135. [14] Сказання початок слов’янської писемності. Стор. 136. [15] Є. І. Смирнов. Історія Християнської церкви. Стор. 195. [16] М. У. Толстой. Історія Російської Церкви. Стр. 26. [17] Є. І. Смирнов. Історія Християнської церкви. Стор. 411. [18] Д. П. Огицкий, священик Максим Козлов. Православ’я і в Західну християнство. Стор. 42, 46. [19] Історія папства. З. Р. Лозинський. Стор. 371.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой