Орден Ісуса і Ігнатій Лойола

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Религия і мифология


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Орден Ісуса і Ігнатій Лойола

Реферат по історії середньовіччя студентів факультету іноземної мов англійського відділення групи 206 Петрушиных В. М. і Н.Н.

Орловский державний университет

г. Орел

1997 год

В першої половині XVI століття католицизму у низці західноєвропейських держав був нанесений важкий удар. Централізована підпорядкована римському татові католицька церква, притязавшая на верховну владу усім світом, виявилася неспроможною перед процесами, які у історії дістали назву «реформаційні». Ніякі спроби внутрішньоцерковних перетворень було неможливо запобігти вибуху реформаційного руху, — було неможливо оскільки у ньому відбивався криза основ феодализма.

Запутанность і напруженість класових взаємин у феодальному суспільстві тієї епохи виражалися в тому, що у лавах противників католицькій Церкві перебували багато світські феодали — великі та малі князі; вони були «добрими католиками» — і це не дивно, оскільки католицька релігія освячувала їх класове панування; але з недостатнім розвитком національних держав переставали вбачати у реформі одному лише папстве верховну гарантію свого становища — і тих легше давала себе знати їх давня лють: адже папська церква володіла величезними багатствами, землями, пасовищами, лісами. Звідси — прагнення князів обмежити світську влада тат і відібрати в церкви бодай частину її багатств. До чого об'єктивно вела ця політика, засвідчили події, пов’язані з реформацією у Німеччині. Тоді багато князі, налякані рухом мас, поспішили повернутися до число відданих слуг римського тата; все-таки своїми колишніми далеко ще не заходившими конфліктами з церквою князі встигли сильно підірвати її авторитет, економічну потужність і значення духовного жандарма феодального мира.

Однако найбільш страшними — й у церкві та всім світських володарів феодального світу — була народна реформація: рух низів — частини міського плебейства і селян. Ці маси, виступаючи проти духовних і світських гнобителів, прали з землею оплоти кріпацтва — монастирі і замки світських феодалов.

События, розпалилися у Європі У першій чверті XVI століття, засвідчили, наскільки встигла ослабшати на той час католицька церква. Її позиції було підірвано чи зовсім знищені у Німеччини, а й у Англії, Швейцарії, Шотландії. Реформація мала прибічників у Скандинавії, Польщі, Угорщини, Франції, Италии.

И все-таки феодальний світ зберігав ще чимало сил, щоб перейти в контрнаступ. Антифеодальные еретически-сектанские руху народних мас зупинили. Завдяки цьому католицька церкву у середині XVI століття зуміла повернути втрачені позиції з деяких районах Західної Європи. Починався той період історії, який отримав назву контрреформации.

В центрі феодальної реакції перебували тата. Головною умовою їх перемоги вони вважали всемірне зміцнення своєї місцевої влади. Проте церква зазнала дуже великі економічні та політичні втрати. Католицизму не вдалося відновити свій вплив більшості країн Європи, де минулими роками підйому реформації панування придбали нові, протестантські церкви. Антикатолицькі і антифеодальные масові руху ще спалахували. Поширення протестантських і єретичних навчань залишило незабутній слід у свідомості народних масс.

Эпоха реформації показала масам віруючих як те, що феодальна власність зволікається без жодної божої кари то, можливо віднята в церкві, а й що «Святе Письмо» не бездоганно — про викладені там правилах життя, виявилося, можна й треба сперечатися. То справді був тяжкий удару авторитету Біблії та католицькою церкви, що виключає саму думка про вільному тлумаченні «писання». Звідси — характерні риси контрреформації. У політиці вона означала феодально-католическую контрреформацию, у сфері ідеологічної - спробу придушення і винищення передовий науку й вільного мислення, спробу відновлення «святості» Біблії у її католицькому тлумаченні, а разом із тим, спробу повну реабілітацію феодалізму і папської церкви.

Чтобы вирішити такі великі політичні та ідеологічні завдання, були потрібні нові сили, спеціально підібрані і навчені. У цьому плані папство були впевнено взяти за основу колишні чернечі ордена. Вони, по-перше, було погано пристосовані до такої «високої» політиці, а по-друге, своїм невіглаством, захланністю й іншими непорядними якостями давно встигли осоромити себе у народі. Немає повної опори й у інквізиції. Хоч вже зарекомендувала себе, немов сильне знаряддя проти релігійної і політичною цькування — тепер було вже мало лише терору; вимагалося опорочити і спростувати реформацію, знайти засіб зміцнити кріпосницьке ярмо, повернути лоно католицькій Церкві мільйони порвавших з ним людей, схилити королів відпалих від католицизму країн до повернення під ярмо Ватикану і оточити папство ще більш сліпучим, ніж у часи її розквіту, ореолом святості і силы.

В XVI столітті до вирішення цих завдань стали створюватися нові ордени. У тому числі особливу увагу зайняв єзуїтський орден, під назвою «Товариством Ісуса». Він відрізнявся від всіх орденів католицькій Церкві. Єзуїти від початку поставили собі за мету зміцнення влади тата шляхом проникнення середу багатих і правлячих кіл різних держав. Тісно зв’язатися з впливовими політичними діячами, з землеробській і фінансової аристократією, впливати них на політичну та громадське життя на кшталт папських вимог, і з метою посилення позицій самої несамовитої реакції - такі цілі у, поставлених зі иезуиты.

Основателем ордена єзуїтів був іспанський дворянин Ігнатій Лойола. Про цю історичної особистості відомі в що свідчить суперечливі відомості. Майже виключно його біографами є єзуїти, і з них, розповідаючи життя засновника їх ордена, наповнили її містичними даними. Ще мати вони вважають, передчувала, що зробить світ Божого улюбленця, і тому народила ніби би вдома, а хліву, як Богородиця — Христа. Зустрічаються у католицьких біографів і вказівки, що від моменту появи Лойоли у світі стали відбуватися дива, що виходять із низки звичайного, та був кожен крок маляти виявляв його геніальні здібності, властиві лише божественному обранцю, і бажання бути служителем єдиного Бога.

С інший боку, тобто з боку ворогів єзуїтського ордена, постать Ігнатія Лойоли описана як втілення самих огидних чорт ідеології й політики середньовічних феодалів. Завдяки цьому більш-менш правдива біографія засновника ордена єзуїтів, очевидно, мусить бути з прогалинами, через яких саме життєпис є неповним, тому особистість Лойоли не цілком выяснена.

Лойола народився в 1491 року. Він був із родовитих, але небагатих дворян. Прийшовши тринадцятим дитиною у ній, він став обузою для батьків, й ті віддали його відставному королівському скарбнику Хуана Веласко, який, очевидно, був хресним батьком маленького Ігнатія. Завдяки збережені зв’язкам при дворі, Веласко мав можливість помістити хлопчика пажем в почет Фердинанда III. Святкове І Пустопорожнє життя серед пихатих і багатих придворних, безліч красунь, котрі оточували величну Ізабеллу Кастильскую, читання лицарських романів сформували молодого Ігнатія із загальної мірці. То справді був юнак, спритний базіка, шанувальник жінок, провина, і особливо військової слави, для який вразлива і самолюбний хлопець готовий пожертвувати всім. Утомясь бездіяльністю при дворі, надійшов військову службу. У царювання Фердинанда III воєнних дій майже припинялися, тому Ігнатій був задоволений, потрапивши у своє середовище. Докладних даних про його службі немає. Відомо лише, що божевільної хоробрістю Ігнатій звернули увагу заступника — герцога і користувався славою блискучого офіцера. У 1516 року помер Фердинанд III і престол вступив його онук Карлос I, згодом оголошений імператором Карлом V. У 1520 року Карл V зважився розпочати війну проти Франції. Іспанські війська рушили з Кастилии в Капитонии, швидко підкорили південну Наварру. Фортеця найважливішого міста Наварри, Памплун, захищав від французів тридцятирічний Лойола. У бою його важко поранило обидві ноги. Пощаженный противником, він його з переломами відправлений на зцілення додому, і з жахом дізнався, що одне кістку зростається криво. Це нещастя виявилося нестерпним, бо ні залишало надій з поверненням до військової життя. Покликані хірурги вважали за потрібне зламати кістку, щоб зрощення йшло успішніше. Легко уявити, як болісна була операція при тодішньому рівні хірургії; проте Лойола витримав все. Кость зламали, і її зрослася знову, але коли лубки зняли вдруге, біля коліна виявили выдававшийся шматок кістки, котра заважала ходити. Хворий наполіг, щоб ця шматок відпиляли. Коли виявилося, що, завдяки ран, одна нога стала коротше інший, то Лойола, сподіваючись їх зрівняти, погодився, щоб витягували ноги особливим коміром. Нова катування коштувала попередніх, але понівечена нога залишилася короткій протягом усього жизнь.

Эту цікаву історію наводять все церковні біографи Лойоли, щоб показати силу його витримки, волі і потрібна спробувати цим знайти витоки фанатичного затятості, з яким він згодом долав перешкоди, що виникли з початку перед єзуїтським орденом. Відмовити Лойоле визнання таких якостей, справді, не можна — це був вольова натура. Однак ця історія навряд чи розповідає про прихильності Лойоли похмурому аскетизмові або іншими католицьким «чеснот», зразком що їх тоді нітрохи не намагався прослыть.

Прошло час гострих страждань і тяжких операцій, але хворий було залишати ліжку, очікуючи остаточного одужання. Ясність думок та жага діяльності повернулися, але доводилося спокійно лежати. Тоді Лойола почав читання і знову зажадав лицарських романів. Чиясь рука, то, можливо матері, враженої хворобою сина, подала йому житія святих і життєпис Пресвятої Богородиці. Невдовзі читання його зацікавило. Биографы-иезуиты розповідають, що у свідомості Лойоли під впливом цієї читання стався раптовий перелом — вона до впевненості у своєму надприродному покликання стати рятівником церкви. Але хіба що то було, скоріш думку про можливість прославитися на духовному терені змусила Лойолу відмовитися від України всього минулого й розпочати нове життя задля слави Господу Богу, Пресвятої Богородиці і Пресвятої Діви Марії, лицарем якій він зважився оголосити себя.

Приняв тверде намір розпочати нове життя, Ігнатій Лойола у березні 1522 року таємно залишив рідний дім. Свої нові плани він почав здійснювати оскільки підказували «житія» і лицарські романи: переночував в каплиці богородиці, яку обрав своєї покровителькою, залишив зброю, потім змінив офіцерський мундир на лахміття, став злидарювати. Уничижая себе у фанатизмі, він сягнув думки, що від цього замало, й розташувався в печері неподалік Манресы. Саме ній він написав книжку «Духовні вправи», яку єзуїти зробили однією з найголовніших своїх практичних посібників. Саме тоді, за словами єзуїтських біографів, він мав надприродні «осяяння» і «видения».

В лютому 1523 року Лойола, оголосивши своїм шанованим друзям — бенедиктинцам про намір податися поклоніння труні Господнього у Єрусалим і далі перетворити на християнство всіх сарацин-мусульман, залишив Манресу. У чому полягала мусульманське віровчення він не знав, та й про католицькому, як відомо, у нього були туманне уявлення. І все-таки Лойола вирушив у путь.

В Єрусалим він прибув вересні 1523 року. Там перебувало представництво ордена францисканців. Коли Лойола з’явився туди познайомитися, його підняли на сміх. Францисканці спробували пояснити, що затія його безглузда — що їх зможуть вислухати, що відсотковий вміст його майбутніх проповідей сумнівно з католицької погляду. Не виключено, що францисканці були при цьому незадоволені появою цього красномовного конкурента. Хай не пішли, наляканий і закущений Лойола розпочав зворотне плавание.

Нисколько твердий роком невдач, Ігнатій Лойола зрозумів, що з його мізерними пізнаннями не осягнути мету і, повернувшись у Барселону, передусім засів за латину, про якої мав саме туманне уявлення, тоді як у етой мовє середньовічної вченості було написано богословські і богослужбові книжки. Паралельно зі вченням Лойола став здійснювати свій інший план — вербування товаришів; ба, не залишив старої звички виправляти согрешивших настановами і проповідями, подаючи приклад суворим способом життя. У місті скоро заговорили про суворому проповіднику моральності, й навколо неї став утворюватися гурток ревних послідовників. Лойола вибрав собі чотирьох учнів, і цим поклав основу духовному товариству. Молоді дворяни не переставали зубрити латинську граматику. Два роки, не закінчивши курсів, вони вирушили у Алкалу, щоб діяти за университет.

Лойола надійшов на курси до університету і повів хоча б спосіб життя, який він вів у Києві Каталонії. Навколо нього збиратися ті, про неї заговорили містом. Тут Лойола був заарештований «найсвятішої» інквізицією: нею донесли як у єретика — настільки дивне враження виробляли його мови навіть у Іспанії, видавшей всякі зразки сповідницької старання. Але всі обійшлося благополучно — в нього немає за душею нічого, крім фанатизму, сліпий відданості татові і тщеславия.

В Саламанці, куди Лойола вирушив по тому, як учні зреклися нього щоб отримати навчання, сталося те саме. Записавшись на університетські курси, Лойола вів той суворий спосіб життя, що у Алкалі. Інквізиція сполошилася по тому, як у місті заговорили про суворому ревнителе моральності. Після арешту Лойоли було розглянуто його книжка «Духовні вправи», у знайшли нічого противохристианского на кшталт католицизму, при цьому книжку оцінили як невміло написанную.

В січні 1528 року Лойола прибув Париж. Як зробив він його останню подорож, що з ним дорогою, невідома, хоча вчасно своєї появи у Парижі він у багатьох відносинах змінився. Залишаючись колишнім ревнителем своєрідно витлумаченого християнства та моралі, Лойола практично порозумнішав, перестав наражатися публічному осміянню. Тільки в Парижі й зміг Лойола по-справжньому побачити скрутне становище церкви. Це були роки підйому антифеодальних і реформаційних рухів. Сорбонские богослови щосили намагалися спростувати вчення Лютера, Цвингли, Виклефа, Гуса — нових і старих протестантських вождів. У Парижі друкувалися твори проти протестантів, проникали сюди також протестантські книжки проти католицизму і папства; один богословський диспут перетворювався другим.

И Лойола прийшов до думки, що час для «сподвижництва» зовсім особливого, що потрібен орден ще небувалий, який був би надійнішою опорою тат боротьби з ворогами католицькій Церкві. Знадобилося кілька років, поки Лойола обміркував цей задум, завербував групу послідовників і склав суму, потрібну для начала.

15 серпня 1534 року Лойола і шестеро його прихильників запланували на одній з паризьких Церков та принесли чернечі обітниці, долучивши ним новий обітницю беззаперечного покори татові. Це свято, власне, варто було б вважати котра першою історії ордена иезуитов.

На римському престолі тим часом був Павло III. Він був схильний збільшувати число духовних орденів: позначалося вплив його найближчих радників, посилалися те що, що вони є досить орденів і взагалі пристрій нових орденів заборонено курією. Папа, зрозуміло, схвалював фанатичне запопадливість послідовників Лойоли, які до того часу, вже встигли відзначитися у словесній боротьби з протестантизмом; відомо навіть, що, прочитавши начерк статуту затіяного ними ордена, Павло вигукнув: «Це перст божий!» — тим щонайменше і ще довго коливався, і орден єзуїтів був офіційно затверджений лише 27 вересня 1540 года.

Учредить орден тата спонукав все возраставший страх перед успіхами протестантизму і прекращавшимися спалахами народних рухів. Ватикан збирав для рішучого контрудару все реакційні сили, здатні підтримати церква Косьми і авторитет папської влади. У планах Лойоли Павло III побачив можливість виконати свою давнє бажання — створити щось на кшталт загону папських яничарів, які беззастережно служили б своєму володарю боротьби з єресями і з церковниками, вимагали обмежити влада тат. Він вважає важливим є те, що Лойола з товаришами віддавали себе у його цілковите розпорядження, і втратив вказати це у установчій буллі, де підкреслив, що вони «присвятили своє життя у вічне служіння… Христу, нас і наступникам нашим — римським первосвященникам».

Именно тому, наважившись затвердити новий орден, під назвою «Товариством Ісуса», Павло III поквапився і навіть став чекати, поки буде остаточно написано статут. Лойола лише розпочав складати статут майже за рік. Треба було латиною, але оскільки не зміг вивчитися офіційному мови католицькій Церкві, то складав іспанською, інші перекладали на латынь.

Своеобразие єзуїтського ордена відразу впадало правді в очі. Старі ордена мали свої монастирі - у єзуїтів їх було. Інші ченці обов’язково носили ряси — єзуїт міг ходити і у світській одязі, якщо цього вимагали інтереси церкви; міг навіть приховувати своїй приналежності до ордену.

Но головне відмінність полягала над цих зовнішніх чертах.

Старые ордена теж прагнули зміцнити підмочений престиж католицькій Церкві. У свій час тата намагалися приховати грошолюбство, череводогідливість і розпуста церковної верхівки грубими рясами ченців жебручих орденів та строгістю монастирських статутів. Та все ж що охопила церква розкладання найнаочніше проявилося саме у монастирях. На час Лойоли вони повсюдно здобули недобру славу як безжалісні експлуататори селян, оплоти дикого мракобесия.

Однако й ті изуверы-монахи, які всерйоз віддавалися аскетичним «подвигам», у цю епоху найсильніших соціальних потрясінь не приносили великий користі церкви як войовничої організації; потрібніші «подвижників» їй були потрібні муштровані монахи-солдаты.

О тому, як добре зрозумів Лойола нових вимог папства, свідчать чимало документів, які він самим або за його участі. Передусім це орденський статут, потім ще раніше включилися написана Лойоли книга «Духовні вправи» і це ж закінчені в 1555 року «Конституції» ордена. Вже ці три основних документа є переконливим доказом гостроти дворянського класового чуття Лойоли та її сподвижников.

Устав наказує найсуворішу субординацію, вимагає сліпого покори старшим, розглядає головні боку діяльності ордена. Лойола дав єзуїтам назва «воїнів христових». Бути «воїном христовим» означало бути по-військовому дисциплінованим, більше — бути рабськи слухняним. Настільки крайня межа дисципліни виходила з звеличуванні авторитету начальника. Нарешті, Лойола вимагав, щоб для зміцнення церкві та влади римського тата єзуїти не зупинялися перед скоєнням найбільших грехов.

Члены єзуїтського ордена маємо бути байдужими і зовсім розірвати всі свої родинні зв’язки. Статут забороняє єзуїтам хоч би не пішли духовну чи світську діяльність, якщо вона дозволена орденським начальством. Єзуїту заборонено володіти особистої власністю, що він не відволікався «мирськими» інтересами від інтересів ордена. Інша річ — орден як такої: сам Лойола чимало зробив його таємного збагачення, справедливо вбачаючи у цьому одне із шляхів до своєї влади єзуїтів над Церквою і до впливу попри всі общество.

Лойола зробив аскетичні «вправи» обов’язкової частиною єзуїтського виховання й знову бачив в них випробуване засіб розпалювання фанатизму. Не менше цього цінував він аскетизм як дисциплінуюче і закаляющее засіб, тому він прохолоджував запал тих своїх послідовників, чиє захоплення аскетизмом починало шкодити інтересам ордена. Так, всупереч усім церковним правилам, хворих єзуїтів Лойола змушував є у посаду м’ясне і саме подавав у тому приклад, хоча у умовах не може бути й розмови про порушеннях поста.

Молитва за кількома ночей поспіль, самокатування, довге утримання від їжі вважалися у єзуїтів «спасенними» заняттями, але Лойола не дозволяв переходити міру. Він думав, що єзуїт, занадто багато з головою власної душі, стає неповноцінним члена войовничого ордена.

Организационное влаштування і внутрішні правила ордена старанно обдумані докладно. Кожному єзуїту належить пройти багаторічний «спокуса» — кілька ступенів посвяти. Упродовж цього терміну перевіряються його якості й уміння. Тут усе розраховане те щоб до меж розвинути у молодому иезуите фанатизм, самовладання, фізичну витривалість й дуже далее.

Вступление в орден починається довгої муштрою у спеціальних навчальних закладах. Лише поодинокі члени ордена, зарекомендували себе, немов найбільші вороги науки, культури та будь-якого прогресу, можуть досягти звання професса. Однак це добірна єзуїтська верхівка ділиться на розряди: переходячи на другий, останній розряд, професс за прикладом перших єзуїтів на додаток до звичайним чернечим обітницям дає особливий обітницю — коритися папе.

Переход члена ордена від однієї ступеня посвяти в іншу можливий лише за тому умови, що начальники досконало знають і схвалюють усі його помисли і меншої схильності і переконані у його відданості єзуїтського справі. Відбору надійних просування на вищу щабель допомагають внушаемое єзуїтам довіру, і навіть система обов’язкового шпигунства і доносів всіх у всех.

Орден об'єднує навколо себе своїх численних прихильників — «світських єзуїтів». Містяться вони у різних шарах суспільства, діють у умовах суворої конспірації і оскільки правило, не знають друг друга.

Что стосується внутрішнього управління ордена, то на чолі Конвенту стоїть генерал який обирається верховним радою чи конгрегациею довічно і затверджуваний папою. Діяльність глави ордена залежить від безупинному керівництві й контролю всіх дій членов.

Для зручності управління діяльністю єзуїтів, розкиданих різними країнами, орден розділив увесь світ на особливі райони — провінції. На чолі кожної їх стоїть так званий провінціал, якому підпорядковується місцева орденська ієрархія. Провінції об'єднані в ассинстенции, начальники яких є свого роду міністрами при главі иезуитов.

Первым генералом єзуїти обрали Лойолу. Спочатку він вважав за потрібне публічно показати приклад смиренності і відмовитися з посади. Тільки після кількох голосувань він соблаговолил дати згоду. За статутом генерал залежить від своєї таємного ради — «генеральної конгрегації», що з найближчих його помічників. Члени цього ради формально вправі при відомих обставин навіть скинути генерала і обрати нового. Але за історію єзуїтського ордена такого не було. Необхідно додати, що генерал владний змістити будь-якого члена конгрегації і самостійно змінити статті статуту, забезпечуючи собі повну безнаказанность.

В порівнянні з іншими орденами «Суспільство Ісуса» спочатку було маленькі сукупності. Бистрого збільшення кількості єзуїтів, очевидно, не чекали: засновуючи орден, тато Павло III навіть заборонив брати участь у нього довше 60 людина. Проте невдовзі обмеження скасували, й у рік смерті Лойоли орден мав вже близько тисячі членів різних степеней.

Орден ріс і поширювався тією мірою, як і цього вимагали його особливі завдання організатора і натхненника контрреформації: була потрібна й не так численна, скільки спеціально підібрана і навчена організація. Орден єзуїтів завжди вмів обходитися невеликими силами. До того ж Лойола вмів знаходити короткі шляху до цели.

Самым важлива справа для ордена була «обробка» впливових представників панівного класу. Серйозне значення Ватикан надавав також утручанню єзуїтів в міжнародну політику. Ще одна шлях — місіонерство, яким займалися й майже всі інші ордена, щоб перетворювати на католиків тих, що ніколи ними не був, а головне — щоб вловлювати вперті протестантські душі, й повертати їх під папське ярмо.

Система, прийнята Лойолою, була нехитра, але у цій простоті і її велич; дійшовши переконання, що й освіту, здобута пастві без суворого контролю пастиря, веде до вільнодумству, вирішив, що і освіта повинні зосереджуватися в надійних руках. А, щоб орден єзуїтів і він «цими надійними руками», Лойола створив зразкову організацію устрою ордена. Отже, головне завдання товариства Ісуса було опанувати вихованням й утворенням молоді, викладанням в нижчих, середніх і вищих заведениях.

С найперших років існування «Товариства Ісуса» у якому не з’являлися єзуїти, вони прагнули відразу ж влаштувати свої школи — колегії. Вони викладали простий арифметики, геометрії, астрономії; особливу увагу приділялося наук, за потрібне для проповідників: латинської і грецької граматиці, і навіть риторики та діалектиці. Над всього цього стояло, зрозуміло, богословие.

В єзуїтських навчальних закладах застосовувалися изощреннейшие види духовної муштри. Людина, роками жила під тиском такий «педагогіки», поступово від «страху Божого» перетворювалася на маріонетку своїх наставников.

Особое значення єзуїти надавали вищих шкіл. Університети були охранителями реакції в науці. Вони цілковито запанувала схоластика, й під виглядом наукових проблем вивчалися вигадки богословів, подменявших дослідження природи безплідними умствованиями.

Иезуиты розробили «систему моралі», яку варто назвати системою виправдання аморальних цілей і коштів. Тоді діяло — де фактично, а що й офіційно — правило: «чия влада, цього й віра», вона вимагала «звертати» підданих в віру їх владаря та юридично виправдовувало все яких припустилися при цьому насильства. Єзуїти відмінно зрозуміли. Що за такі обставини можна багато чого досягти, пробуючи «завоювати» передусім самого феодала, щоб потім напустити його за підвладних «єретиків». Для народу були приготовлені в випадках опору вплинув на вибір або хрестинна «святая» вода, або гармати катування і казни.

История поширення єзуїтів за якою країні Західної Європи на цьому плані одноманітна. Її початковий період скрізь і скрізь — боротьба вплив на королів, аристократію, дворянство взагалі. Домігшись їх прихильності, єзуїти діяли з допомогою їх від грошей і солдат.

В «вченні» єзуїтів мораль найповніше виражалася сама сутність моралі феодальної. Успіхи пропаганди єзуїтів в який панує класі залежали найбільше від цього, що вона освячувала феодальні відносини. Характерно, що єзуїтські моралісти порівняно мало займалися конкретними питаннями класових відносин; у цій області їм усе було зрозуміло і так: існуючий лад встановлено Богом, і всякий порушник феодальних законів робить тягчайший гріх. Цим духом була проникнута вся єзуїтська мораль, і саме при цьому цінували єзуїтів владики феодального мира.

Иезуиты старанно розробили теорію пробабилизма, суті якого у тому, що з розбіжності авторитетів про дозволеності чи недозволенности будь-якого вчинку можна обрати будь-яке їхню думку і можу керуватися тільки їм. Більше того: тільки в умовах припустимо грунтуватися одному з суперечливих думок, за іншими ж — будь-якою іншому, навіть коли вона в усьому протилежно первому.

«Система моралі», відповідно грішити і водночас робити гріх недійсним, стала до рук єзуїтів гнучким засобом до «уловленню душ», до розбещенню широкого людського загалу, зміцнення впливу єзуїтського ордени та до підтримці хиткої влади римських пап.

В світову політику єзуїти втрутилися виступаючи організаторами і натхненники феодально-католицької реакції. До зброї ландскнехтів, опустошавших райони антифеодальних і антикатолицьких рухів, до сокирам і ударам катів вони приєднали хрест, хитрощі пробабилизма і людиноненависницьку проповідь. Усе це мало освятити кривавий розгул карателів, надати йому легкий «піднесений» смысл.

Однако в католицькому світі був цілковитої єдності у ставленні до папської політиці. Навіть серед церковників немає загальних поглядів; духовенство країн прагнуло створити національні церкви, частина церковників вимагала підпорядкувати тат волі соборов.

Пытаясь зміцнити міжнародні позиції Ватикану, тата одночасно хотіли навести суворі порядки у власній, церковному домі. Треба було передусім зв’язати руки тієї частини духівництва, яка хотіла обмежити влада пап.

Это було зроблено в другої половини XVI століття, і зробив це єзуїти. Полем битви став церковний собор, скликаний татом Павлом III в 1545 року у тірольському місті Триденте. На соборі зіштовхнулися різко протилежні погляду. Імператор Карл V хотів, щоб собор справив церковну реформу, а тата розраховували з допомогою тієї самої собору підняти свій авторитет і своєю владою. На противагу численним прибічникам імператорської політики, який прагнув приборкати ворожнечу між католицьким і протестантським таборами, тата висунули вимога рішуче викоренити протестантизм.

Чтобы відстоювати першість папського престолу Павло III надіслав безліч своїх прибічників під виглядом легатів крім того, просив Лойолу відряджати на собор кращих богословів. Єзуїти з’явилися у Тридент і вони втручатися в усі учено-богословские суперечки. Часом розбіжності доводили хіба що до рукопашній. Засідання переривалися на роки. Закрився собор лише у 1563 году.

Тридентский собор закінчився перемогою папської угруповання. Він допоміг татам згуртувати і висунути у настання сили католицької реакції. Він полегшив поширення єзуїтів країнами Західної Європи, але ці означає, що орден єзуїтів робив там тріумфальне шествие.

Напротив, «Суспільство Ісуса» постійно стикалося із серйозними перешкодами — слідство крайньої складності класових, національних, міжнародних стандартів і релігійних відносин на той час. Наприклад, виняткові труднощі відчували єзуїти, намагаючись влаштуватися хто в Іспанії. До перших єзуїтам, що у країну на 1543 року, Карл V поставився з крайньої ворожістю. Він відмовився до собі у духівники члена «Товариства Ісуса». Підбадьорені цим, старі ордена різко виступили проти новоявлених конкурентов.

В Португалії єзуїтам з початку. Король цієї країни Іоанн III, шукав вірних коштів до винищенню єресі, звернувся безпосередньо до татові з просьбою надіслати єзуїтів. Лойола обрав з цією місії двох єзуїтів. Після 1543 року в більшості аристократів Португалії духовниками були єзуїти. Незабаром вони проникли Бразилії, в 1549 року утвердилися там.

Проникнуть у Францію єзуїтам варто було великих зусиль. Ще зароджувався їх орден у цій країні двоє десятиліть поширювалося лютеранство. Пізніше туди проник кальвінізм. Політика прибічників зміцнення королівської влади й територіальної цілісності Франції породила галликанизм — рух за створення французької національної церкви, незалежної від Риму. Спроби легалізуватися, спочатку що їх єзуїтами мови у Франції, закінчилися невдачею. Паризький парламент і Сорбонна засудили послідовників Лойоли. Генерал єзуїтів запропонував принишкнути. У 1547 року на престол вступив Генріх II, чоловік знаменитої Катаріни Медічі; завдяки італійської принцесі, єзуїти наринули до Франції та користувалися політичним влиянием.

В Нідерландах єзуїтам протистояло потужне національно-визвольного руху народу, релігією якого було, переважно, кальвінізм і лютеранство. Перші кроки єзуїтів у країні було обережні. Та поступово кількість їх зросла, були засновані колегії в Антверпені, Мастрихе, Брюсселі, Генті та інших великих городах.

Особое увагу єзуїтів залучила Німеччина — батьківщина реформації. Перші етапи релігійної і політичних змагань пройшли й без участі єзуїтів. Справжнє наступ на Німеччину почалося 1542 року. Орден Лойоли з великою спритністю використовував надзвичайно складну обстановку у країні, де релігійний питання мав першорядну політичну важливість. У землях католицьких князів єзуїти засновували свої колегії, захоплювали університети. Невдовзі до них стали прибувати підкріплення з «Німецької колегії», яку Папа й Лойола заснували на відстані Римі. Порушення прав протестантів все частішали. Потім почалися формені гоніння: закриття протестантських церков, вигнання і вбивства пасторів, насильницьке «звернення» населення католицизм. У Баварії, Австрії, Тіролі, Чехії, Швабії та інших землях католицький табір, у якій значну роль грали єзуїти, перейшов у наступ. Хоча католики в усій Німеччини становили максимум третини населення, їх табір виявив більше згуртованості, ніж протестантский.

Таковы були роки життя ордена єзуїтів, створеного Лойолою. У 1549 року помер Павло III і престол вступив Юлій III; цей тато також допомагав ордена і йому ще кілька привілеїв. Юлія III змінив Марцелл в 1555 року, прожив на престолі всього 23 дні й потім папою був обраний недруг Лойоли, кардинал Караффа під назвою Павла IV. Новий первосвященик ставився до ордена стримано. Хворий генерал помер 31 липня 1556 року, не призначивши собі наступника. Претендентами на верховенство в ордені з’явилися Паланка, Бобадилья і Лайнец. Останній здобув перемогу під час виборів 2 липня 1558 року, Павло IV визнав його другим генералом иезуитов.

Список литературы

1. Д. Е. Михневич «Нариси з історії католицькій Церкві (Єзуїти)», Москва, 1953 г.

2. С. Г. Лозинський «Історія папства», 1986 г.

3. М. М. Шейнман «Папство», 1961 г.

4. А. А. Биков «І. Лойола, його життя й громадська діяльність», 1890 г.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой